Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/II
| ◀ I | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка II |
III ▶ |
|
А з ким то паннунця так розмовляють? — почув ся нараз від дверий голос старої служницї, що війшла, щоб попрятати в Целиній сьвітличцї.
— Моя Осипова — сказала Целя не відповідаючи на се питанє, — може би час уже снїданє дістати?
— А то що собі паннунця думають? — скрикнула добродушно Осипова. — Аджеж нинї паннунця до служби не йдуть і разом з панством снїдають. А панство ще сплять. Хиба де за годину снїданє буде. Я ще навіть огонь не розклала анї каву не змолола.
— А, правда! — сказала Целя і її голос затремтїв легким розчарованєм. — Треба чекати.
На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальнї. Целя була не дуже то пильна читателька книжок, але в таких хвилях як отся, коли треба було чекати з півтори години, вийти нїкуди не можна, анї розмовляти нема з ким, книжка була її одинокою розривкою. От і сїла край вікна, з того боку, куди не било сьвітло, і почала читати за той час, поки Осипова стелила постїль і прятала в сьвітлицї. Та мабуть книжка була не дуже займаюча, бо не дочитавши навіть і одної сторони Целя відложила її на бік, попідливала свої квітки, позмітала пил із столика, з пари крісел і з більшого стола, а далї з зеркала, з фотоґрафій і з вікна. Крутячи ся по своїй сьвітличцї трібувала стиха забренїти якусь пісеньку, але пісенька швидко урвала ся, а на чолї дївчини набігла хмарка.
— Коли-ж бо менї то не чинить приємности снїдати з панством! — сказала нараз, гордо підносячи голову до гори, немов відповідаючи на якесь наклонюванє. — Коли-ж бо я не хочу слухати дурного балаканя пана Темницького анї бути метою огнестрільних поглядів панича Темницького! Адже-ж я не обовязана підлягати їм! Адже-ж я плачу їм за харч і за хату! Адже-ж не з ласки вони держать мене!
Уся її фіґурка тремтїла зі зворушеня на саму згадку про товаришів спільних снїдань. Молоде чоло поморщило ся, очи стратили свій погідний, соняшний блиск, а довкола уст зарисувала ся якась складина болю і гіркости, якої перед хвилею нїхто би там не був дослїдив.
Целя були сирота без батька і без матери. Старий дїдусь посилав її до школи, а пізнїйше через якихось знайомих виробив їй місце на почтї (без протекциї навіть такого мізерного місця дістати годї!), де здавши приписаний екзамен була принята за манїпулянтку. Більше старенький не міг для неї зробити, та й за те, що зробив, Целя благословить його память. Пенсія експедиторки — 35 ґульденів місячно — вистарчає на скромне удержанє; лєкциї музики на фортепянї і французької мови, котрі в свобідних хвилях дає двом донечкам властителя каменицї, вистарчають їй на вбранє і инші приємности житя. В перспективі перед нею рисує ся по кількох або кільканацятьох лїтах служби самостійний почтовий уряд десь на провінциї, маленький домик з маленьким огородцем у малім місточку, квітки перед вікнами, стара служниця в кухни і тиха самітна сьвітличка. Панна Целїна, що правда, рідко забігає думкою в таку далеку будущину, але завсїгди, коли їй се притрапить ся, починає чогось зітхати — чи то з туги до такої іділлїчної картини, чи з полусьвідомого почутя, що не вважаючи на свою іділлїчність ся картина криє в собі якусь порожнечу, якісь темні безоднї.По смерти дїдуся Целя перейшла жити до пана Темницького. Пан Темницький був то приятель небіжчика дїдуся і при смертельній постели обіцяв йому, що буде опікувати ся бідною, одинокою сиротою. Пан Темницький, то був пенсіонований урядник невисокої ранґи, числив 68 лїт, мав жінку о пять лїт від себе старшу і глуху як пень, і одного сина, що скінчив у Віднї медицину і практикував при тамошнїй клїнїцї. Пан Темницький був то, що називає ся „веселий дїдусь“: лисий, з великими вусами і мохнатими бровами, мав румяні щоки, мяснисті губи завсїгди зложені до усьміху, малі і товщем запливаючі очка і здорові зуби, і виглядав при своїй жінцї як її син, молодший від неї що найменше о 20 лїт. Жив із своєї пенсії, скромно а акуратно, не служив нїде і нїчим не займав ся. Весь день сидїв у своїм кабінетї, курив люльку і читав ґазети, а вечером ішов до касина, відки вертав перед десятою, аби не платити „шпери“. В касинї, тобто в товаристві своїх ровесників славив ся як сьміхованець і фацеціонїст, що не вважаючи на семий десяток лїт доси не позбув ся охоти до авантурок, або, як він сам говорив, до „маленьких зворушень“. А дома, коли сидїв за столом при снїданю або обідї і весь час свобідний від жованя заповнював своїм балаканєм, лагідним, монотонним і усипляючим, був подібний до гладкого кота, що роскішно муркотячи пасе очима якийсь лакомий кусник, але не хоче перед часом трудити ся хапати його, бо добре знає, що коли прийде відповідна нагода, то лакомий кусник сам упаде в його аксамітні лапки.
Пів року вже жила Целя у панства Темницьких, день у день слухаючи монотонного воркотаня пана Темницького і поглядаючи на його двозначні усьміхи. З разу забавляла її гутірка того пана, але опісля знудила монотонність і обмежений кругозір його думок. Вона трібувала з ним сперечати ся, але се оказало ся неможливим; усї її слова він приймав з добродушним усьміхом, мов бриканя малої, пещеної дитини. Та що пан Темницький нїколи не виходив із границь добродушної жартливости і не позволяв собі нїчого, що би ображало приличність, то Целя чула себе при ньому супокійною. Хоронила її також жалоба, яку носила по смерти дїдуся і яка по части накладала пута й пану Темницькому. Але отсе перед кількома тижнями прибув із Відня молодий Темницький, лїкар, і відразу внїс із собою до того тихого гнїзда якийсь острий, задушливий дух, що від першої хвилї проняв Целю якоюсь трівогою, почав стискати її груди якимось невиясненим прочутєм остраху і небезпеки.
Доктор Темницький був високий, плечистий, сильно збудований мужчина, з правильними обрисами лиця, з буйним, темним заростом. Рухи його були повільні і поважні, голос баритоновий, трошечка хриповатий, погляд холодний і немов наскрізь пронизуючий. З кождого руху, з кождого слова його було видно, що сей чоловік має дуже високе розумінє про свою вартість, що вміє панувати над собою, але заразом уміє і любить панувати над иншими і привик поборювати всякі трудности, що стоять на завадї його замислам. Ворог усякого сентименталїзму, він поглядав на сьвіт холодним оком анатома і віддавна привик судити всїх і вся тілько з погляду свого улюбленого „я“. Ворог дотепу і жартів, один тілько зворот виголошував з певним відтїнком юмору, а був то жидівський зворот „wus tojgt mir dus?“ (на що менї се придасть ся?). Був се його оклик, невідступна мірка, яку прикладав до кождої нової річи, щоб оцїнити її вартість. Одним словом, був се чоловік наскрізь „позитивний“ і реальний. Хоч мав напевно не більше трицяти лїт, то про те здавало ся, що у нього не було нїколи тої „шумної“ молодости, що він нїколи не віддавав ся нїяким іллюзіям, не знав що то запал і ентузіязм, що цїле його житє було рівною, простою лїнїєю, без збочень, скоків і закрутів, без надмірних напружень, але і без слабостий і знесиля. Як у добрій машинї, так і в нього все, здавало ся, було обраховане, зважене і з гори зведене до певної рівноваги.
Перша його стріча з Целїною була дуже холодна і шабльонова. Старий пан Темницький запрезентував їй свого сина, той їй уклонив ся, Целя відклонила ся, пан доктор буркнув „Дуже менї приємно“ і зараз відвернув ся, кінчачи своє перерване оповіданє про якийсь клїнїчний випадок. Але по хвили, коли побачив, що Целя пильно придивляла ся йому, сказав тим сам самим спокійним і поважним голосом:
— Мушу вам, татку, показати фотоґрафію моєї нареченої.
Батько аж уста розчинив і очи витріщив, бо нї про яку наречену свого сина нїчогісїнько не чув. Але син з непохитним супокоєм говорив дальше, скоса поглядаючи на Целю:
— Дочка прімарія головного віденського шпиталю, одиначка і спадкоємниця величезної каменицї на Ґрабенї. Заручини відбули ся ще в мясопусти. Я не писав вам про се нїчого, бо хотїв зробити вам несподїванку.
Та не вважаючи на се виясненє батько не переставав глядїти на сина як на дивогляд, з зачудуванєм і недовірєм. Глуха панї Темницька, що не чула розмови, бачила тілько, що „татко“ забув про росіл, і торкнувши його рукою за локоть, сказала гробовим голосом:— Татку, росіл вистине!
Тимчасом доктор, що при столї сидів насупротив Целїни, звернув си до неї з кількома зовсїм байдужними запитами, на які дївчина відповіла коротко, майже не підводячи очий від тареля. А коли обід скінчив ся і Целя сквапно відійшла до своєї служби, пан Темницький, що доси ледво міг усидїти з нетерплячки, звернув ся до сина.
— Бій ся Бога, Мільку! Що се за наречена, про яку ти згадував?
— Наречена? — відповів супокійно доктор. — Нїякої нареченої у мене нема.
— Ну, так я й думав. Але що-ж се ти за історії видумуєш?
— Се для тої — і він мотнув головою в напрямі Целїниної сьвітлички. — Виджу, що вдивляє ся в мене, мов у веселку. Ну, а я люблю кожду річ від разу ставити ясно, реально. Нехай собі дитина на мій рахунок не робить нїякої іллюзії.
— Га, га, га! — засьміяв ся п. Темницький. — Але-ж то хитрий пан доктор! Що хитрий, то хитрий! При першій стрічі з панночкою зараз і остерігає її: здалека від мене! Я заручений!
— А воно й найлїпше, — сказав поважно пан доктор. — Нехай з гори знає, чого від мене може надїяти ся, а чого нї.Бачить ся одначе, що й сам пан доктор не дуже добре знав, чого від нього можна надїяти ся, а чого нї. Кілька день він сидїв насупротив Целїни мало звертаючи на неї уваги, обмінюючи ся з нею ледво кількома байдужними фразами. Пізнїйше зробив ся ще маломовнїйшим, про свою наречену не згадував, але натомісь кілько разів Целя осьмілила ся підвести очи, все стрічала його холодний зір впертий в себе. Ще кілька день минуло — і в чорних, невеличких очах доктора доглянула Целя якісь искорки, що блимали нїби порохно серед пітьми і розтлївали ся що день то дужше. Було щось невідоме і зловіще в тих искорках, щось, що відбирало Целї апетит і морозило в нїй усякий порив радости. Коли доктор промовив до неї часом, то почувала легку дрож на всїм тїлї, хоч доси нїчогісїнько такого між ними не зайшло, що надавало би хоч тїнь оправданя тій її боязни.
Натомісь старий пан Темницький говорив тепер іще більше, нїж уперед, і своє балаканє майже виключно звертав до Целїни. Шпилькував еманципацию і еманципанток, хоч Целя нїколи не хотїла вдавати з себе еманципантку, вигрібав старосьвітські анекдоти про старих паннів, жартував з женщин-урядників, почтмайстринь і т. и. Остаточно Целя почала звільна догадувати ся, що все те балаканє не просте язикобитє, але до чогось воно йде, має якусь укриту цїль — яку, сього не могла доглупати ся. Чула тілько, що по вислуханю цїлогодинного гуторіня пана Темницького обхапує її якась утома, якесь обридженє до сьвіта і до житя, нехіть до працї і думаня. Тим то й не диво, що все те вкупі в короткім часї мусїло сприкрити їй спільні снїданя, обіди і проходи з панством Темницькими.
— Нї, не піду більше! — говорила вона тупаючи ногою в своїй сьвітличцї, але завсїгди в рішучій хвилї покидала її сила волї.
Була сама на сьвітї. Пан Темницький був одиноким другом її покійного дїдуся, який дав їй його за опікуна. От і не диво, що її дитяча душа до крайньої можности держала ся за ту останню нитку, що бодай сяк-так вязала її теперішнє з минулим. Покинути сю нитку, то значило віддати ся безповоротно хвилям житя, без провідника, без точки опори. Целя, хоч молода ще, 18-лїтня дївчина, все таки знала вже з власного сумного досьвіду і з неодного прикладу, що пускати ся на ті хвилї, то не жарт.
— Але все-ж таки вони добрі люди, — вспокоювало її золоте її серце. — Нехай і так, що у них є свої хиби, але не моя річ судити їх. Зо мною вони чемні і добрі, то щож можу їм закинути? Нї, нї, дурна я з моєю нехітю, з моєю глупою трівогою! Нерозсудлива я, невдячна, от що!І накартавши так свої власні нерви, вона знов ішла в товариство Темницьких, щоб із нього знов винести ту саму нїму трівогу, те саме знеохоченє і зденервованє, що й уперед, тілько ще в більшій мірі.