Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/III
| ◀ II | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка III |
IV ▶ |
|
Е, що там! — сказала Целя потрясаючи головкою і кидаючи ся то до вікна, то до зеркала, — дурна я, що собі такий чудесний ранок псую такими думками!
Глянула на годинник, — пів до осьмої. Ще що найменше година до снїданя. Взяла книжку і трібувала читати далї, але й се не йшло. Сонце зазирало до книжки, блиск слїпив її очи. Щоденне семигодинне примусове сиджінє при почтовім бюрку було тяжкою панщиною для її молодого орґанїзму, що домагав ся руху і сьвіжого повітря, і для її живого темпераменту. А тепер іще сидїти в покою, мов миш у норі! Нї, се справдї гріх. Кинула книжку і рушила в подорож довкола своєї сьвітлички, шукаючи очима, що би можна перенести, поставити на иншім місцї, або привести в порядок. Але нїчого такого не добачила.
В тій хвилї знов отворили ся двері її покою: війшла Осипова з карафкою сьвіжої води. Поставивши воду вона стала і з усьміхом почала вдивлювати ся в Целю.
— А ви чого так на мене дивите ся, як на ворону? — кликнула Целя з жартовливим обуренєм.
— Бо маю рацію! — відказала Осипова всьміхаючись і моргаючи загадково. — А впрочім коли иншим вільно на паннунцю так дивити ся, то чому-ж би й Осиповій не мало бути вільно?
— Яким иншим?
— Кождому, хто тілько хоче. Адже-ж паннунця що день сїм годин сидить там, за решіткою, мов на виставі. Хто хоче, може прийти і обзирати паннунцю, скілько його воля, і паннунця не може йому сего заборонити.
Целя вся спалахнула румянцем.
— Фе, стидайте ся, Осипова! — скрикнула з невданою прикрістю в голосї. — І ви вже навчили ся від старого пана цьвікати менї в очи моєю службою! Що вам зивадила моя служба, що мене сверлуєте вичислюючи її неприємности? Чи думаєте, що я сама їх не почуваю? Чи думаєте, що менї се мило? Але що-ж маю робити? Адже-ж мушу якось жити! А лїпше їсти свій хлїб, хоч гірко зароблений, нїж умирати з голоду, або…
Не докінчила. Сльози здавлювали її горло. Відвернула ся до шафи і почала в нїй дуже пильно шукати чогось між понавішуваними сукнями.
— Але-ж прошу паннунцї! — скрикнула стара, не на жарт перелякавши ся сего вибуху, — що се паннунцї Бог дав! Я мала би насьміхати ся з паннунцї за те, що паннунця в цїсарській службі находить ся? Я, що від десяти лїт віку сама поневіряю ся по службах у найріжнїйших людий? Я мала би насьміхати ся з паннунцї, я, що так паннунцю люблю, як рідна мати? Най паннунця дадуть спокій і поглянуть радше, що я для паннунцї принесла!
— А що таке? — весело спитала Целя, забувши вже прикрість, якої дізнала перед хвилею.
Осипова видобула з за пазухи невеличку запечатану коверту, і не кажучи анї слова, з усьміхом і загадковим морганєм подала її Целїнї. На ковертї написане було тільки її імя і назва, та про те Целя знов запаленїла ся скинувши оком на адрес. Характер письма був їй відомий.
— А відки то Осипова дістала те письмо?
— А се, прошу паннунцї, дав менї знайомий експрес. Хотїв іти до паннунцї, але я йому кажу: дайте, я сама занесу!
Коли би Целя була пильнїйше вдивила ся в лице старої жінки, то була би від разу догадала ся, що Осипова збрехала. Але Целя вдивлювала ся в лист, що його держала в руцї, очевидно вагуючи ся, що має з ним ізробити. Румянець на її лицї щез і воно поблїдло, рожеві губи стисли ся і в очицях блисло щось нїби гнїв, обуренє чи нетерплячка. Сказала вкінцї холодно і з досадою:
— Моя Осипова, прошу вас, нїколи не робіть менї того на будуще. Нїяких листів анї посилок до мене не приймайте. Хто що має до мене, нехай сам приходить, уже я буду знати, що йому відповісти.
Се сказавш відвернула ся і відійшла до вікна. Осипова добру ще хвилю стояла на місцї і хитала головою. Бідна жінка не знала, що властиво думати про свою паннунцю: чи одержанє листа було для неї приємне, чи неприємне, і о що властиво паннунцї ходить.
— Ну, але прецїнь лист узяла, не звернула менї! Се знак, що я ще нїчого такого дуже злого не зробила, — проворкотїла сердешна бабуся і відійшла до кухнї.
Але Целя стояла мовчки, одною рукою опираючись о раму вікна, а в другій держачи лист. Рука з листом тремтїла. В кінцї рука піднесла ся і енерґічно кинула лист на підлогу.
— Чого той дурень хоче від мене! — скрикнула з обуренєм. — Причепив ся мов пявка, лазить за мною як тїнь, і ще мене компромітує своїми дурацькими листами. От нещастє моє!
Груди її сильно хвилювали, очи блищали, гнїв був справдїшнїй. Але по хвилї Целя вспокоїла ся, охолола з першої досади, підняла лист і розтяла коверту ножицями. Виняла з неї лист, записаний від початку до кінця дрібними, немов судорожно в ріжні боки повикривлюваними буквами, і раз зирнувши на ті букви, на перший знак викрику, який їй у текстї кинув ся в очи, вибухла голосним, сріблистим сьміхом.
— Що за дурень! — сказала весело. — Навіть гнївати ся на нього серйозно не можна, хиба тілько сьміяти ся. Ану, прочитаю сей лист замісто ґазети! Мусить бути забавний як і попереднї.
І вигідно сївши на кріслї Целя розложила лист на столику і почала читати, від часу до часу перериваючи читанє своїми замітками, немов би розмовляла і передразнювала ся з його автором.
„Третїй раз уже осьмілюю ся писати до Вас, шановна Панї, хоч на два перші листи не одержав нїякої відповіди“.
— І не одержиш і на сей! Не надїй ся! — вперто мотнувши головою сказала Целя.
„По тяжкій боротьбі з собою я таки зважив ся ще раз наприкрити ся Вам. Важність справи, для якої се чиню, нехай оправдає мою влїзливість“.
— Важність справи? Що там за важна справа така? Ха, ха, ха! Очевидно та сама, що й у перших листах: Ви панї — ангел, Ви покорили моє серце, без Вас не можу жити, і так далї без кінця. Але-ж прошу шановного пана, се все мене нїчогісїнько не обходить. Я без вас можу жити. Я про вас і чути і не хочу. Ви повинні раз уже сего догадати ся з мого погляду, з кождої моєї міни! Та ба, якже тут бажати, щоб той пан чого будь догадав ся! — додала з поганим виразом погорди на устах.
„Обдумавши поважно своє положенє і зібравши про Вас, Панї, деякі потрібні відомости —“
— Чи бачите його! — скрикнула Целя, — він про мене відомости збирає! Він шпіонить мою минувшину! Негідник!
— „я переконав ся, що зверхнїй вигляд не омилив мене, що полюбивши Вас від першого побаченя, я не змарнував свойого чутя для особи негідної того чутя. Я певнїсїнький, що коли-б Ви, Панї, згодили ся бути моєю, ми могли-б устроїти своє спільне житє гармонїйно і щасливо, о скілько щастє було би залежне від нас самих. Мої средства, хоч скромні, вистарчали би нам як резерва на чорну годину, а тимчасом ми заробляли би на хлїб чесною працею“.
— Чи бач його! Як то він усе собі уложив! Не такий дурний, як видає ся! — шепнула Целя, і хмарка задуми зависла на її чолї.
Вона вже знала з попереднїх листів того оріґінального конкурента, знала, що його средства, про які він згадував, се одержаний у спадку по батькови фільварочок з 30 морґами землї, положений десь недалеко Львова і випущений в аренду. Знала, що сам конкурент займає ся ґазетярством, і треба признати, що се власне була одна з головних причин її антіпатії до нього. Вона так богато наслухала ся непідхлїбних історій про львівських ґазетярів, про їх цинїзм, нічні піятики, галабурди і т. и., що дрож пробігала її на думку — стати ся жінкою такого поганця. А при тім виглядав той конкурент зовсїм не особливо. Целя, сама молода, здорова і вродлива, любила всюди красоту і ґрацію. А він хоч ще молодий, ходив згорблений і немов розломаний, мав лице широке, вистаючі вилицї, вид якийсь заляканий і непевний, блукаючий вираз очий, ніс розплющений і руде волосє. До того додати одїж звичайно стареньку і немов би не на нього шиту — от і портрет автора тих любовних листів, тої „долї“, що трафляла ся паннї Целїнї.— Се кандидат на Кульпарків! — мигнуло в душі у Целї, коли перший раз побачила його на почтї, як подавав лист. Влїплені в неї з виразом зацїкавленя і подиву сиві очи дивогляда справляли їй якийсь неспокій і заразом побуджували до сьміху. Від того часу він почав частїйше приходити на почту, впивати ся очима в кождий її рух і чатувати на вулицї, коли вона йшла на почту або вертала до дому. Але нїколи він не осьмілював ся промовити до неї. Ішов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінути ся з нею лице в лице, то кланяв ся украдком і втїкав що духу, мов з яким краденим добром. По кількох місяцях таких нїмих зальотів написав до неї перший лист, несьмілий, надряпаний очевидно тремтячою рукою, незручний у стилїзациї, одним словом, сьмішний-пресьмішний. Целя богато мала з нього потїхи, і хоч не знала назви свого нїмого адоратора, все таки вгадала від разу, що він, а автор листа, підписаний „Семіон Стоколоса“ — се одна і та сама особа. І через думку їй не прийшло відповідати на той лист. Через місяць надійшов другий лист, довжезний, пристрасний і ще сьмішнїйший в огнистім виражуваню чутя. А отсей третїй лист несподїваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, яка ждала в ньому знов сяжнистих зітхань і сотнарових заклинань та діфірамбів на свою красоту, була троха розчарована і задумала ся. Але задума та не трівала довго.
— Дурна ти, Целько! — скликнула вона сама до себе. — Все те нїсенїтниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так як чесні люди? Чому не прийде, не представить ся, не… Але що там, читаймо далї!
„Запитаєте, Панї, напевно, чому для висловленя Вам сего всього вибираю таку не зовсїм пригідну дорогу, відповідну радше для труса, нїж для мужчини?“
— Чи бач його? — скликнула Целя з усьміхом, — як угадав! І відвагу має назвати річ її іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! — додала по хвили, — але знов тілько на папері! Ну, ну, що то він там далї пише?
„Я справдї трус, не супроти небезпек і противностий житя, бо з тими я боров ся від дитинства і то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Бою ся зробити їм найменьшу прикрість, і через те нераз роблю її мимоволї, а се мучить і болить мене ще гірше, нїж їх самих. Чую, що бракує менї тої твердої підстави в поступуваню з людьми, яку дає товариське вихованє і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сьміх і жаль, і се відбирає менї всяку сьмілість, яку собі вирозумую. Тужно менї до людий, до приязни, любови, щастя — а чую, що здобути їх не можу так, як здобувають тисячі инших. „Так що-ж, чи хочеш украсти їх із за угла?“ — запитаєте Панї напевно.
— Чи сказив ся! — скликнула Целя з якимось переляком. — Точка в точку вгадав мою думку!
„Нї, дорога Панї (ага, „дорога!“ Вже знов починає! — шепнула Целя), я бажаю тілько вхопити одну ниточку, що веде до клубка, а потім цїле житє, всї свої сили присьвятити на здобуванє того, що иншим щасливійша доля дарує без труду. Нинї Ви, Панї, знаєте мене тілько з непочесної поверховости. То-ж не прошу нїчого більше, як лиш одного: позвольте менї дати Вам близше пізнати себе! Я не хотїв би без Вашої волї чинити нїяких кроків у тім напрямі, щоб перед людьми, у котрих Ви живете, не наражувати Вас на насьмішки, дотинки та неприємности. Знаю впрочім тих людий, хоч і з далека, і можу Вам тілько одно сказати: стережіть ся Панї зарівно батька, як і сина!“
— Ого, ось уже й жало гадюки! — шепнула Целя, прикусуючи блїднїючі уста.
„Та чого-ж я хочу? запитаєте Панї. Одного тілько: позвольте менї зблизити ся до Вас, дати Вам близше пізнати себе! Дайте менї знак, що не маєте супротив мене нїякої антипатії, що зближенє моє не зробить Вам нїякої прикрости! Напишіть — — —— Дурень! — скликнула Целя, тупаючи ногою і не дочитуючи письма. — Бреше він! Не любить він мене, коли може писати такі дурницї. Позволь йому зближувати ся до мене! Хиба я йому бороню? Але ба, тут саме й єсть хитрість, підла засїдка. Наробить яких дурниць, осьмішить мене, а тодї скаже: самі Ви позволили менї! Нї, нї, не хочу й чути про нього! Дам йому до пізнаня, щоб і на очи менї більше не показував ся. „Що не маєте супроти мене нїякої антипатії, що зближенє моє не справить Вам нїякої прикрости!“ Ну, відки-ж я се маю знати? Тьфу! Се якась безкровна слизь, якась ґалярета, не мужчина! Ну, малась би я з-пишна, як би дала йому руку! Той би мене замучив своїми чулостями й підозрінями! Всї жили би з мене вимотав! Нї, волю вже лишити ся тим, чим є, нїж вязати свою долю з таким непотрібом!
І Целя кинула лист нещасливого любовника на стіл, пройшла ся кілька разів по покою, щоб успокоїтись, а потім порвала лист разом з ковертою, подерла на дрібні шматочки і понесла до вікна, щоб викинути геть. Коли вихилила ся з вікна, то побачила, що на розї вулицї, насупротив вікна стояв автор листа з очима влїпленими в вікно. Поява Целї очевидно перепудила його, він кинув ся мов опечений і хотїв утїкати, але не міг відірвати очий від вікна. Сей вид видав ся Целї таким комічним, що засьміяла ся на все горло. А потім сильним замахом руки викинула дрібні шматочки подертого листа. Посипались вони в низ, мов снїгові платотки, крутячись і розлїтаючи ся в ріжні боки. Кілька з них, покрутивши ся та погулявши на хвилях легенького вітру, впало на капелюх Семіона Стоколоси, який усе ще, з переполошеним видом, блїдий і нїби прикований до камяного тротоару, стояв на розї вулицї.