Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/IV
| ◀ III | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка IV |
V ▶ |
|
Прошу паннунцї на снїданє! — сказала стара Осипова, підхилюючи двері сьвітлички. Целя стрепенула ся на її голос, але зараз же вспокоїлась, потрясла головою, а озирнувши ся в зеркалї і поправивши червону аксамітну стьонжечку, якою зграбно перевязала поперек тїмя своє коротке волосє, пішла до їдальнї.
Панство Темницькі сидїли вже при столї, а властиво сидїли оба панове, а стара Темницька наливала каву, раз у раз порушуючи зівялими губами, немов вела якісь ненастанні розговори, чутні тілько для її глухих вух, з якимись невидними сусїдами. Впрочім при столї старенька відзивала ся дуже рідко і сидїла вперши очи в якийсь один предмет, немов би не бачила нїчого більше довкола. Целя дуже її жалувала, старала ся услугувати їй при столї, розмовляти з нею знаками. Але старенька з разу чула себе якоюсь сконфуженою тими непривичними для неї обявами чемности і співчутя. Від давна привикла вона до того, що її найблизші цїлковито іґнорували її і вважали немов якимось бездушним предметом, то й не диво, що з разу навіть з підозрінєм почала було поглядати на Целю, думаючи, що молода дївчина хоче здобути собі її ласку для якихось своїх цїлий. Але переконавши ся, що Целїна зовсїм далека від яких будь своєкорисних замислів, старенька помалу привикла до оказуваних їй чемностий і приймала їх якось апатично, нїчим не показуючи, що вони справляють їй приємність. Але й ся апатія нї крихти не змінила поступуваня Целїни, теплого і сердечного, не ослабила її співчутя до нещасної старої жінки, при житю ще здеґрадованої між старе дрантє.
— А, ось і вона, наша манїпулянтка! — скликнув весело старий Темницький. — Витаємо паню. Як же там панї спало ся? Що там гарненького снило ся?
Тимчасом доктор устав мовчки з крісла, наблизив ся до неї і буркнув:
— Добрий день панї!
Целя звичайно подавала йому руку, яку він стискав по товариськи. Але сьогоднї доктор уклонивши ся, прудко піднїс її руку до уст і поцїлував. Целя почула горячий дотик його уст і шарпнула руку як опарена, при чім густий румянець залив її лице аж по вуха. А доктор, мов і зовсїм нїчого не бувало, спокійно обернув ся і сїв на своїм місцї.
Целя була до глубини збентежена, тож не сїла, але почала крутити ся коло панї Темницької, немов-би-то помагаючи їй щось при наливаню кави, а властиво стараючи ся заспокоїти свою неспокійну кров.
— Щож то панна еманципантка не ласкава навіть відповісти на привитанє старого? — балакав дальше жартовливим тоном пан Темницький. — А правда, правда, старий повинен знати, що молодї панночки, а ще до того ті з нового, вченого, самостійного поколїня мають свої окремі правила, свій окремий спосіб житя, і волять завсїгди відповідати молодим паничам, нїж старим панищам.
— Алеж таточку! — Целя перенесла той інтімний титул на пана Темницького зі свого покійного дїдуся, — якаж із мене еманципантка!
— Ну, ну, ну, нїби-то ми старі вже такі дурні і нїчого не розуміємо! Коротке волосєчко, синенькі панчошечки, служба в канцелярії, самостійне житє… степ широкий, сьвіт отвертий… alleinstehende junge Dame, і там далї і там далї…
— А коли то таточко бачив у мене синї панчошки? — відповіла Целя, силкуючи ся повернути все в жарт, хоч із тону цїлого сего балаканя віяло на неї якоюсь душною і неприємною атмосферою.
— Ха, ха, ха! — сьміяв ся пан Темницький, коли тимчасом доктор похиливши ся над своєю філїжанкою, помалу, систематично пив каву. — Ха, ха, ха! Я певнісїнький, що панна Целя і тепер має на собі синї панчошки! Що, не вгадав? Ану, нехай панї нас переконає, що се неправда! Прошу!
— Ай, ай, ай, який же то таточко сьогоднї дотепний! — сказала іронїчно Целя, киваючи головою і беручи ся до снїданя. Тимчасом пан Темницький уже скінчив свою каву, і обтерши собі уста і оперши ся ліктем о стіл, не зводив ока з Целї, стараючи ся підхопити кождий її рух, кождий позирк.
— Го, го, го! — балакав він невтомно, — панни савантки, обсервантки, манїпулянтки і еманципантки, нове поколїнє, рівноуправненє з мущинами, житє на власну руку, здобуванє будущини, а якже, а якже! Хто би вас близше не знав, той би вас замісто сьвятих купив. Але нас, старих горобцїв, на се не зловите. Вже ми що знаємо, те знаємо. Знаємо, що женщина — все женщина. Не один дурник думає собі: а, се новий тип, се женщина самостійна, майстриня своєї долї, жиє власною працею! А він і не знає, що тій майстринї зовсїм чого иньшого хоче ся. Все мода, тай годї! Була мода на кринолїни, потім на пуфи, потім на капелюшики з пташками, потім на тюрнюри, — настала мода і на еманципацию, на рівноуправненє, здобуванє будущини власною працею. А то все — зовсїм одна і та сама праця: і кринолїни, і пуфи, і тюрнюри, і еманципація! Все має тілько одну мету — здобувати серця мужчин, полювати на мужів, уловляти вселенную з вусами!
— Але прецїнь таточко не заперечить, — заговориля звільна Целя, якій се балаканє відбирало всякий апетит, — але пан Темницький не дав їй скінчити.
— Заперечу, дитя моє, всему заперечу, бо знаю, яке то в сьвітї по людях ходить. Нехай тілько паннунця вислухає слів старого! Старий на вітер не говорить.
— Алеж татку, — озвав ся доктор знуджений також тим балаканєм, — що се татко обібрав собі за тему до розмови!
Нїби то татко коли будь говорив про инші теми!
— Тема, мій сину, така добра, як і всяка инша. Бо то бачиш, які сьогоднї часи пішли? Часи вистав, плякатів, реклями. Хто має який товар, яку особливість, яку цїнну річ — зараз її на показ дає, в ґазетах інсерує, по вулицях афішує, на всї чотири роги сьвіта витрублює і вибубнює. Що, хиба неправда?
Доктор і Целя слухали тої інтродукциї мовчки, не знаючи, до чого вона йде.— А видите, що старий не бреше! — сказав усьміхаючи ся „таточко“. — Тож бо то й є, що не завадить часом послухати старого. Ну, а тепер прошу собі представити таку панночку, яку доля скривдила на маєтку. У неї здоровлє, сяке-таке личко, брівки, очка, охота до житя і уживаня, радо би те бідацтво і між людий показати ся, а тут обставини на припонї держать, дома біднота та тїснота, до порядного товариства двері позамикані… Що робити? Те, що має ся цїнного і гарного — личко, очка, брівки, волосєчко, ручки (пан Темницький вичислював се все з якимось особливим притиском, моргаючи то в сторону Целї, то в сторону доктора і прижмурюючи очи мов кіт на сонцї) — все се можна показати народови хиба раз на тиждень, у церкві. Сього за мало! І ось таке бідне сотворінє подає ся на практикантку, телєґрафістку, телєфонїстку — одним словом, дебудь на публичну службу, де би могло сидїти на видноцї у всїх, нїби на виставі за склом. Хто хоче, може прийти і оглядати, може навіть попросити її встати і пройти ся. „Прошу панї, чи нема для мене листу poste restante?“ „На який адрес?“ „AZ4“. І наша еманципантка встає і йде до полиць з листами. А тут А — перша буква в азбуцї, то й перескринок її стоїть у найвисшій полицї. Отже бідне сотворінє бере крісло, приставляє, і з цїлою урядовою повагою, а заразом з цїлою дївочою ґрацією вилазить на крісло, стає на пальчиках, і шукає, шукає, шукає в горішнїй полицї так довго, доки цїкавий гість не оглянув докладно і ніжок і талїйки і ручок і шийки і всього, о що йому ходило. „Нї, прошу пана, нема нїчого!“ „Дякую панї і перепрашаю!“ А за хвилю другий так само питає, потім третїй, четвертий, і так далї. Чиж то не житє? На щастє маємо ще державу, що навіть платить за подібну комедію. А я сьвято переконаний, що коли-б отворено два рази стілько посад в такім родї і коли би не тілько не плачено за службу, але вимагано ще вступної такси, то і в такім разї від кандидаток не було би відбою.
— Чудесно нас пан відмалював, нема що казати! — скликнула Целя.
— А чи не правду говорю?
— Розуміє ся, що неправду! — з нервовим притиском відмовила Целя.
— Що? — скрикнув Темницький, — панї сьмієте казати, що неправду?
— А вжеж, що неправду! Аджеж пан на моїм власнім прикладї міг би переконати ся, що воно так не є. Аджеж пан сам признає, що менї зовсїм не о те ходить, щоб афішувати ся, але щоб чесно заробити на кусник хлїба.
— Ну, ну, панно Целїно, аджеж я не про вас говорив! — відказав старий, жартовливо прижмурюючи очи. — Аджеж ви у всїм виємок, у всїм, у всїм не подібні до иньших! Хо-о-оч — те „о“ тягнув він якимось співучим голосом, перехиливши при тім голову на лївий бік, як співаючий канарок, — коли би так прийшло ся признати сьвяту правду, то я сказав би, що й у вас воно не без закарлючки.
— Без якої закарлючки?
— Не думаю перед панею з усього толкувати ся, але що знаю, те знаю.
— Коли пан кидає на мене підозрінє, то повинен пан витолкувати ся, бо инакше мушу таке поступуванє назвати… назвати…
Духу не стало їй у грудях. В очах пекло щось нїби здавлювані сльози, що силоміць тисли ся бризнути. Але здержувала себе і заховувала спокійний вид, головно для того, бо чула влїплені в себе прошибаючі очи доктора.
— Прошу панї не називати нїяк, — сказав добродушно всьміхаючи ся пан Темницький. — Мене панї словами не заженете в вершу. Нехай панї радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодня на вулицї перед нашими вікнами і що то за шматочки поперу кинули йому панї на голову?
Він сказав се з такою певністю і з таким супокоєм, що можна було думати, що знає далеко більше, нїж висловлює, і хапає тілько для прикладу перший лїпший факт, який йому наскочив на память.
Целя поблїдла при тих словах.— Пане, — скрикнула встаючи з за стола, — таке питанє сьвідчить про низький спосіб мисленя.
— Алеж татку, як можете в подібний спосіб забувати ся! — поспішно докинув доктор, бачучи, що Целя поспішає до дверий.
Целя вийшла напруго, не оглядаючись, і впала лицем на подушку в своїй сьвітличцї. Збиралось їй на плач. Закид Темницького занадто був глупий і безпідставний, щоб мала ним справдї образити ся. Болїли її тілько цинїчні шпиганя в загалї на жінок, що шукають власного зарібку, та рівночасно тїшило її потроха й те, що доктор у тім питаню станув нїби по її сторонї. Сама не знала, чому сей, хоч і дуже слабенький вираз співчутя справив їй якусь полехкість. Успокоївши ся троха встала і пішла на лєкцію.
— Але татку, — сказав по відходї Целї доктор, закурюючи папіроса, — справдї не розумію, що маю думати…
— Про що?
— Доси вважав я тата чоловіком, який нїколи не забуває про форми товариської чемности.
— Ну, ну, ну, пан син починає моралїзувати батька! — скрикнув Темницький, живо кидаючи ся на кріслї. — Нехай тілько пан син покине ту ролю, бо вона йому дуже не до лиця!— Нї, татку, — сказав доктор з непохитним супокоєм, — я справдї не пізнаю вас. Тратите власть над собою. Починаєте бачити те, чого нема. Менї й не снило ся моралїзувати, але бачить ся, що сама делїкатність вимагає, аби татко поводив ся з нею прилично.
— А коли я маю в тім свою цїль, аби власне так із нею поводити ся?
— Свою цїль? — спро́вола повторив доктор. — А то яку?
— Се вже моя річ. Я прецїнь тебе не питаю ся, яку ти маєш цїль услугуючи їй при обідї, потакуючи її словам, не зводячи з неї очий і цїлуючи її руки.
— Яку… я… маю… цїль? Що се таткови снить ся? Якуж таку цїль можу мати?
— Се мене не обходить. Май собі яку хочеш, але позволь і менї мати свою. Впрочїм хто знає — додав старий насьмішливо прижмурюючи очи і колишучи ся в кріслї — чи остаточно наші стежки не зійдуть ся до купи? Хто знає, чи те, що ти називаєш браком чемности, не буде найлїпшим твоїм союзником?
Доктор з зачудуванєм влїпив зір у батька. Починав пізнавати його з такого боку, якого доси й не догадував ся, з боку більш анїмального нїж людського. Йовяльний усьміх, що сьвітив ся на устах сего чоловіка, в його очах приняв нараз якийсь поганий, цинїчний відтїнок, хоч подібний усьміх на устах иньших людий не разив його зовсїм. Але се був його батько! Вся та коротенька розмова зробила на нього дуже прикре вражінє, хоч і сам він не вмів собі докладно вияснити, що власне було в нїй такого прикрого. Про те хотїв звернути річ на иньшу тему.
— Але признасть татко, що той концепт з чоловіком, який буцїм то стирчав під вікнами і з паперовими свистками киданими на нього був не дуже то щасливий.
— Концепт? Що се ти говориш! Аджеж се чистїсїнька правда! Сам я се бачив і не від сьогоднї бачу того зітхаючого Адонїса. Ха, ха, ха! Як би ти побачив, що се за Адонїс! Чистий оранґутанґ. А наша панна еманципантка, бачить ся, зовсїм таки до нього прихильна.
— Ну, що се татко говорить! — скрикнув доктор диву даючись.
— Говорю, що знаю. Обсервую його й її. Переписують ся, вида́ють ся на вулицї, а може й ще дебудь. На певно не знаю, але маю підозрінє, маю певні вказівки і слїди… Одним словом, прошу пана доктора, не кожда тота весталька, що в довгій сукнї ходить.
— Се стара річ, — сказав доктор, поборюючи своє збентеженє. — Але знов я не припускав…— Доктор — і не припускав! — скрикнув пан Темницький. — Ха, ха, ха! Алеж пане докторе, припущенє — се перший крок до правди! Чи як там ваша наука говорить, га?
Замісь відповіди доктор подав батькови свою широку долоню. Оба ті чесні чоловічки порозуміли ся цїлковито.