Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/V
| ◀ IV | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка V |
VI ▶ |
|
Сонце пражило немилосерно. На південно-західнім краю небозводу висїла чорна як бовдур хмара так низько, що здавало ся, немов лїве крило її зачеплене було на золоченім вістрю на вершку ратушевої вежі, мов величезна пошарпана хоругов. У повітрі пахло вохкістю. По вулицях повзли бочки з водою скроплюючи куряву і торохкотїли фіякри. Обернені до сонця вікна камениць позаслонювані були рулєтами. На бальконах недвижно стояли олєандри в деревляних шапликах. Нечисленні прохожі лїниво снували по тротоарах, тілько на невеличкім сквері в тїни дерев, довкола плюскотячого водограя бавила ся купа дїтий під оком няньок.
Було три чверти на другу. Целя в лїтнїм бронзовім пальто і в білім соломянім капелюсї з широкими крисами і червоно-жовтою кокардою на наголовачі спішила на почту. Хоч була спека, вона по привичцї йшла прудко. Якесь нервове роздразненє видно було в її рухах. Лице її було похилене, уста стиснені і чоло раз за разом морщило ся від якихось понурих, невідступних думок.
Дїйсно, по тій сценї, яка відбула ся між нею і Темницькими при снїданю, вона повзяла незломний намір не показувати ся більше в їх їдальнї. Немов би вгадуючи ту постанову доктор Темницький, зустрівши її, коли повертала з лєкциї з першого поверха, війшов з нею до її сьвітлички (щож, аджеж сього не могла йому заборонити!) і почав перепрошувати її за батькову нечемність. Треба вибачити старому його балаканє. Старість не радість, чоловік з лїтами мимоволї гіркнїє і бачить усе в темнїйших колїрах, особливо коли се дїло нове, до якого він не привик і якого важности не розуміє. Рада не рада мусїла Целя признати йому правду, мусїла запевнити його, що не гнїває ся; за те в заміну він запевнив, що батько вже більше не позволить собі нї на що подібне в її присутности.
Опісля почав доктор розпитувати її про її житє, про подробицї служби, надїї на будуще, проявляючи супокійне, але просте і щире заінтересованє. Розмовляли так з пів години, він сидячи на кріслї при великім столї, а вона край вікна. Двері, що від сьвітлички виходили до кухнї, були відчинені, так що видно було, як снувала коло печи Осипова.Целя, якій зразу стріча з доктором була неприємна, швидко почула себе побідженою і вспокоєною супокійним тоном його розмови, повільними і статочними рухами, щирістю далекою від усякої афектації і тим приязним добродушєм, з яким він оправдував перед нею нетактовний поступок батька, або з яким усьміхав ся слухаючи її мрій про будуще житє яко стара панна почтмайстриня десь у самотнім домику в глухім провінціяльнім місточку.
Тепер могла йому лїпше придивити ся. Не був зовсїм такий суворий і страшний, яким їй видав ся в першій хвилї. В його очах не миготїли ті зловіщі искорки, що так бентежили й мучили її доси. Був зовсїм супокійний, простий, натуральний, а почутє власної сили і певности себе додавало йому в її очах якоїсь надзвичайної принади. Мимоволї насувалась їй думка:
— От як би то могти мандрувати мандрівку житя, опираючи ся на сильне рамя такого чоловіка!
Але се бажанє далеке було від чутливого забарвленя, що могло би закаламутити супокійну течію їх розмови. Се був вивід чисто льоґічний, теоретичний, який не зачіпляв її серця і не бентежив крови. Вона знала, ще то річ неможлива, і не робила собі нїяких іллюзій.
А прецїнь обід, на який вона пішла до спільної їдальнї на перекір своїй ранїшнїй постанові, знов роздразнив і рознервував її в високій мірі. Правда, старий Темницький сим разом мовчав, а говорив тілько доктор. Розуміє ся також, що розмова мала зовсїм иньший характер, нїж попереднї, але власне для того вдарила її зовсїм з иншого, несподїваного боку, і тим сильнїйше вражінє зробила на неї.
Нї відси нї відти розпочав доктор річ про свою наречену. Показав Целї пару її листів писаних по нїмецьки, відчитав навіть дещо з їх тексту і просив її поради. Бо то женщини на женщинах усе лїпше розуміють ся, нїж мужчини, а отсї листи по його думцї вказують на цїлковиту незгідність їх характерів, а у його нареченої на недостачу любови до нього і навіть недостачу простої делїкатности, поверховий спосіб мисленя, еґоізм і иньші подібні злі прикмети. Бідна Целя пріла при тій розмові, бо тексту листів, писаних у значній части віденським діялєктом, не могла добре зрозуміти, а ті уривки, які зрозуміла, видались їй дуже банальними і нїчого не значучими. Приглядала ся тілько характерови письма, але й він був невиразний, не то жіночий, не то мужеський. Тож очевидна річ, що нїякого свого суду про ті листи й їх авторку не могла висловити. Зрештою доктор не дуже й налягав на се. Бачило ся, що ті листи були для нього тілько притокою для висловленя перед Целїною своїх поглядів на любов і на родинне житє. Гармонїя характерів, темпераментів, симпатій, ось що головна річ. Про маєток йому байдуже, маєток він має в голові й руках. Волить розірвати ті вузли, в які й так його майже без його волї вплутано. На ухо признав ся Целї, що його наречена молодша від нього тілько двома роками, а для панночки се вік дуже вже поважний. Впрочім разить його у його нареченої брак усякої думки про житє, його задачі й обовязки. Женщина, яка нї про що не думає крім строїв і розривок, яка не здужає стояти сама на власних ногах, жити в разї потреби власним промислом і власною працею, така женщина в наших часах і в родиннім житю не сповнить свого призначеня. Бо яке-ж вона вихованє зуміє дати своїм дїтям? Яким способом зможе піддержати мужа в хвилях сумнїву і знесиля? А маєток хоч би й найбільший нїкого не забезпечить анї від сумнївів, гризот і знесиля, анї навіть від матеріяльної нужди.
Слова плили у доктора гладко, плавно, мов журкотячий потік, а кожде слово з дивним якимось нагоном влучало в груди бідної дївчини. Що се таке було в них, що так бентежило і трівожило її, але заразом прошибало якоюсь радісною дрожю? Аджеж нїчого тут не говорено під її адресом, а особа, що дала причину до тих звірювань, була їй зовсїм чужа ї незнайома!…Правда, доктор висловляв ясно і докладно богато таких думок, до яких і вона сама дійшла дорогою досьвіду і власної мізкової працї, але чому-ж то ті думки, висловлювані його устами, були в її очах такі нові, принадні й цїнні, вилїтали перед її розумовим зором мов яркі, огнисті ракети? Кілька разів доктор немов ненавмисно діткнув — що правда, дуже делїкатно — таких річий, які частенько бували предметом її таємних мрій і тихих, майже несьвідомих бажань, — і при кождім такім натяку Целя чула немов дотик павутини, чула, як якась елєктрична искра пробігала по цїлім її тїлї.
Тим то й не диво, що через увесь час обіду під впливом тих докторських розмов і признань Целя сидїла мов причарована, раз паленїючи, то знов блїднїючи, і тілько часом, з очевидним зусилєм, для чемности здобувала ся на якесь слово. Їла мало, а за те випила кілька склянок води, толкуючи ся спекою. Говорячи, доктор не глядїв на неї, як коли би знав, що вираз його очий чинить на неї пригнобляюче вражінє. Але власне те, що не дивив ся на неї, додавало його словам більше сили й суцїльности. Не вважаючи на незворушний спокій і суху на вид теоретичність докторського дискурсу Целя кілька разів вибухала сьміхом при його словах, а раз при якійсь зовсїм загальній фразї почула, що її очи починають підбігати слїзми — і швидко відвернула ся в иньший бік.
— Тьфу, то якийсь чорт у людській подобі! — шепнула Целя стрепенувшись уся, коли вибігла на вулицю і почула ся нарештї свобідною від маґнетичного впливу тої розмови. Бігла швидко, прямуючи до почти, хоч мала часу ще чверть години. Розбурхані хвилї чутя, бажань і ідей, що клекотїли в її нутрі, домагали ся живого фізичного руху для приверненя рівноваги. Але ті розбурхані хвилї не чинили їй сим разом жадної прикрости — навпаки. Бачилось їй, що бродить посеред непрозорих туманів теплої і рожево забарвленої мли, серед якої треба було віддихати глибоко, повними грудьми, і що перебродивши її побачить зараз якісь нові, широкі і чудово прекрасні горізонти, про які тепер не має ще нїякого понятя.
Дорогою силкувала ся впорядкувати свої думки, зупинити їх на чімось однім, виразнім і близькім, і дивним способом вони зупинили ся на нареченій доктора Темницького. І то так якось мимоволї, немов би ся наречена сама виплила з посеред тої рожевої мли. Целя так і бачила її духовими очима — стару, погану Нїмкиню, з рудим волосєм і вилинялими, глупими очима, суху і нестерпно горду на свої маєтки. Бачила, як вона своїми кістлявими руками обіймає доктора за шию, як впиває ся в його уста своїми широкими, безкровними губами, чула навіть її голос, повний пересадних пестощів, а притім немилосерно пискливий: „Mein Liebehh!“ І Целї зробило ся чогось дуже жаль. Не жаль їй було спеціяльно доктора, бо що він для неї? Але жаль тої суми живих сил, розуму, супокою і щастя, що мусїла бути змарнована через се подружє. І по що? в якій цїли? Що йому з її маєтку, якого він не потребує? І що власне винен йому рідний край, що для такого „щастя“ хоче його покинути? Нї, таке подружє з боку доктора було би безумством, гріхом і сьвідоцтвом про брак патріотизму!
Так роздумуючи Целя й не спостерегла ся, коли була вже близько почтового будинка. Аж на скрутї вулицї, що вела до почти, вона машинально зупинила ся. Від швидкого ходу в грудях їй захопило, чоло покрило ся потом. Мусїла спочити, і мимоволї очи її зупинили ся на афішах, якими облїплений був наріжник каменицї. Сїра стїна, покрита ріжнобарвними шматами паперу, наклиюваними день у день, здираними безладно, виглядала як паяц. А прецїнь кількож то глибоких драм скривали в собі нераз ті сорокаті паперові лахмани! Кілько працї, слїз і гризоти невидимо плило по за ними! Ось довгий а вузкий, огнисто червоний пояс, здаєть ся, викрикає на все горло: „Горівка потанїла! Де? у Вільгельма Адама!“ А там знов у кутку майже під ринвою скромно тулить ся надряпане на чвертцї паперу невправною жіночою рукою: „Ѕtancia kontem zaraz do wynajencia“. І думка Целї, втомлена довгою мандрівкою в однім напрямі, зі сьвіжою силою летить кудись инде, на вбоге піддашє або в темні сутерени, де якась бідна прачка або послугачка щоденною важкою працею здобуває собі кусник чорного хлїба, мусить числити ся з кождою латочкою, а тепер нараз за приходом горячої пори, коли панство починає роз'їжджати ся на ферії або до купелїв, бачить недобори в своїм буджетї і бажає надолужити болючу страту бодай жертвою з власного спокою і власної вигоди, винаняти половину своєї малої, тихої комірчини, і з дрожю непевности, з молитвою на устах чекає день по дневи, „кого їй пан Біг пришле“.
Але нараз думка Целї урвала ся, завмерла, мов знесилена морозом пташина паде серед лету. Її широко отворені очи недвижно зупинили ся на посмертнім афішу, що, бачилось, скакав перед нею своїми грубими, чорними лїтерами, яким тїсно і невигідно було в широкій, чорній обвідцї! На полуотворених устах Целїни завмер окрик здивованя і перестраху.
„Ольга Невірська, ц. к. почтова манїпулянтка, по короткій але тяжкій недузї вмерла сьогодня рано в двацятій веснї житя. Погріб відбуде ся 14. с. м. Безутїшна в жалю мати запрошує всїх кревних і знайомих на сей сумний обряд“.
Целя вже другий і третїй раз перечитувала ті слова, що мов градові зерна падали в її серце, не вяжучи ся в нїяку живу цїлість, у нїяке ясне почутє. Ольга Невірська, її найлїпша приятелька, по короткій але тяжкій недузї… що се значить ся? Аджеж Ольга позавчора ще була в службі, здоровісїнька, хоч сумна і задумана як звичайно! Коли Целя прийшла, щоб переняти від неї свою чергову службу, Ольга кинулась їй на шию і почала цїлувати її, сьміючи ся голосно. А коли Целя запитала її, чого так тїшить ся, відповіла, що дістала від дирекції відпустку і виїде на село на цїлі дві недїлї. „Ах, яка я… буду… щаслива! А ти, бідна Целїнко, лишиш ся тут! Навідуй ся часом до моєї мами, добре?“ І сльози закрутили ся в її прегарних оченятах, і знов почала стискати і цїлувати Целїну, аж панї Грозицька острим тоном упімнула їх обі, що тут урядове бюро а не пансіонат. То було ще позавчора в полудне — а сьогодня! Сьогодня Ольга вмерла!
— Боже коханий! Що се їй стало ся? Що се може значити? — скрикнула Целя, і немов не довіряючи власним очам усе ще вдивлювала ся в афіш. Але афіш не давав нїякої відповіди на її питаня, і своєю мертвою, трупячою фізіономією повторяв усе одно й те саме.
— „Безутїшна в жалю мати“ — в нестямі повторяла Целя, все ще не можучи дійти до ладу зі своїми думками. — Бідна мати! Що вона тепер почне!..
І в її уяві мов жива стала Ольжина мати, добродушна, надзвичайно рухлива і привітлива бабуся з приємними обрисами лиця, на якім заховали ся ще слїди колишньої красоти, а довгий вік виписав сьвідоцтво працьовитого, для иньших присьвяченого житя, не закаламученого нїколи нїякими сумнївами, внутрішнїм роздвоєнєм анї гризотою сумлїня. Не вважаючи на зморщки і сиве волосє, лице тої бабусї завсїгди додавало Целї якоїсь відради, сьвіжости і сили, кілько разів відвідуючи Ольгу мала нагоду пробути кілька годин у її товаристві.
— Побігти-б до неї! Потїшити стареньку, розпитати, що таке стало ся! — мигнула думка в Целиній голові, і вона випростувась і піднесла чоло, як коли би почутє товариського і чисто людського обовязку від разу подвоїло її сили і зробило лад у її розбурханім нутрі.
В тій хвилї з ратуша залунав голос дзвона, що власне бив другу годину.
— Мій Боже! Не час уже! Служба проволоки не терпить! — в розпуцї скрикнула Целя і поспішним кроком подала ся до почти, боячись, щоб і так уже не зустріли її понурі погляди і закиди пунктуальної як машина панї Грозицької, яка певно вже добрих десять мінут сидить коло свойого бюрка.
— От нещастє! — повторяла Целя цїлу дорогу. — Бідна, бідна Ольга! Нещасна мати! І що там таке стало ся? Аджеж Ольга була здорова, хоч останнїми часами дуже якось помарнїла. Боже мій, Боже, ось яке то воно наше житє!
І поспішним кроком війшла в браму почтового будинка, а потім звернула зараз на лїво до канцелярії, де надавано рекомендовані листи і відбирано листи poste restante. При сих останнїх була її служба.
