Манїпулянтка й иньші оповідання/Манїпулянтка/VIII
| ◀ VII | Манїпулянтка й иньші оповідання Манїпулянтка VIII |
IX ▶ |
|
По над мурами міста пройшла буря, коротка, на́прасна, лїтня. Загриміло кілька разів, густий, грубий дощ пролив ся протягом десяти мінут, а за пів години знов вияснило ся. Вулицї були скроплені, курява змита, повітрє сьвіже і пахуче, о скілько на се позволяла Полтва з притоками. Целя в своїм бюрі майже не завважила сеї маленької революції в природї; в її душі кидались і бурхали далеко сильнїйші вражіня.
Аж над вечір відітхнула троха. Публїка в сю пору перестає вже купами приходити до бюра, часом тілько який запізнений гість загляне сюди. Целя стала коло отвореного вікна і віддихала холодним, бурею осьвіженим повітрєм. Перед її очима проходили по обох тротоарах безконечні ряди пристроєних дам і мужчин, що уживали вечірнього проходу, торохтїли фіякри і повози, лунали окрики перекупцїв, що продавали вчасні вишнї і морелї, звільна і без перерви клекотїло містове житє.
І думка Целїни, змучена всїм пережитим сьогоднї, спочивала. В її голові настала тиша, одна з тих благословенних павз, які настають часами тілько в молодім, здоровім умі, що не стратив іще здібности відроджувати ся з власних жерел, а в хвилях утоми мов суха губка отворює тисячі порів і очок і всисає ними нові вражіня, всисає цїлий безмір зовнїшнього сьвіта, красоти природи і людського житя, щоб наситивши ся тим ріжнобарвним матеріялом розпочати відтак нову працю в спокійнїйшім темпі і з новою силою. На хвилю Целя забула про все, що пережила до недавна, була тілько губкою, що всисає нові вражіня, чула себе так як нинї рано, тілько живою істотою, котра бачить, чує і почуває — нїчим більше. Здавалось їй, що вона гнучка, хитка тростина, що стоїть по колїна в водї при березї бистрої ріки. Звільна хитає ся тростина, колисана легкою хвилею, стиха шелестить вторуючи своїм посестрам, і задумано глядить на могутні байдаки, сухе галузє, диких птахів і людські трупи, що пливуть тутже поуз неї на каламутних хвилях. Куди пливуть і по що? Хто би там допитував! А хто знає, може в найблизшій хвилї один із тих пливучих величезних предметів, попхнутий яким будь випадковим штовшком, зачепить, зімне, зломить і з корінєм вирве слабу, хитку тростину?…
— Добрий вечір, панї! — почув ся в тій хвилї при дверех бюра знайомий голос. Целя стрепенулась і відскочила від вікна. Край деревляної решітки насупротив її бюрка стояв доктор Темницький, похиливши свою могучу постать, щоб показати своє лице крізь решітку.
— А, добрий вечір пану! — відповіла Целя.
— Маю тут до панї два невеличкі справунки, — сказав доктор злегка кивнувши головою. — Поперед усього я хотїв би надати отсей лист яко рекомендований. Адже се до панї?…
І не чекаючи на відповідь віткнув Целї лист у руку, хоч знав, що рекомендованє листів не до неї належить.
— Нї, прошу пана, — відповіла Целя, — се до панї Грозицької. — І віднесла його сама до сусїдки. Що по дорозї, проходячи поуз лямпи, зиркнула на адрес і прочитала „Amalie Schmidt, Wien, Ottakring, Haus Nr. 17, I. Stock, 10 Thür“, се прецїнь була річ зовсїм натуральна.
По хвили лист був вписаний, Целя вручила докторови рецепіс і взяла від нього 15 кр. порто.
— Красненько панї дякую! — сказав доктор, ховаючи рецепіс.— А який же другий ваш справунок? — запитала Целя, думаючи, що доктор забув і забирає ся відходити.
— Завідомити паню, що наш сторож, який звичайно вечером провожає вас до дому, нагло заслаб.
— Ой, а щож йому таке стало ся? — скрикнула Целя.
— Не знаю, що йому там, — байдужно відповів доктор. — Те тілько знаю, що сьогоднї не може прийти, і коли панї позволите, то я сповню нинї ролю garde des dames і проведу вас до дому.
— О, дуже пану дякую, — сказала Целя. — Тілько чи не лїпше було-б, як би пан доктор був оглянув того бідного сторожа?
— О, про сторожа не бійте ся! — сказав доктор сьміючись. — Уже його там добре оглянено, тай слабість його не така небезпечна. Бачите — додав з усьміхом і майже шепотом, нахиляючи ся ще низше — неборачисько закропив ся трохи понад міру, ну, і…
Доктор значучо махнув головою, щоб показати повну безвладність „закропленого“ сторожа.
— А ви панї довго ще мусите покутувати в сьому бюрі? — запитав по хвили з усьміхом.
— О, нї! Вже пів до девятої, — сказала Целя, поглядаючи на урядовий годинник, — а о девятій наша служба кінчить ся. Будьте ласкаві, пане доктор, увійти сюди до нашої клїтки і сїсти на хвилинку. Маю ще троха роботи, але швидко буду готова.
Доктор охітно і без церемонїї війшов за перегородку.
— Пан доктор Темницький! Панї Грозицька! — сказала Целя, познайомлюючи їх обоє. Панї Грозицька встала і поклонила ся, з під лоба глянувши на Целю.
— Дуже менї приємно! — сказала своїм сухим голосом. — Батька вашого знала я колись… за лїпших часів. Бував навіть у нас. Ну, а тепер часи змінили ся! — додала з силуваним усьміхом.
В тих словах клубило ся так богато гіркости, що доктор аж іздригнув ся, немов почув дотик кропиви.
— Батько мій мало куди виходить, а про дім панї добродїйки часто згадує з великою симпатією, — збрехав доктор, щоб затерти неприємне вражінє слів панї Грозицької. Вона одначе вже не слухала його комплїмента, але відвернувши ся знов засїла при своїм бюрку і заглубила ся в своїх паперах та рецепісах.
Доктор присїв край бюрка Целїни при лївім розї, звернений до неї профілем. Мовчав і розглядав мізерне, шабльоново-урядове умебльованє тої клїтки, поки Целя занята була списуванєм і порядкованєм листів на слідуючий день.
— Що се за панї, до якої ви надали лист? — сказала вона в кінцї спокійно, не піднимаючи голови від роботи.
— Моя наречена, — так само спокійно сказав доктор.
— Так?
І знов замовкла, тілько перо звільна бігало по папері.
— Написав я їй те — говорив дальше доктор тоном незломної постанови, — що диктувало менї сумлїнє. Написав їй, що її не люблю і не можу любити, а без любови женити ся не думаю.
Целя перестала писати і підвела на нього очи.
— Що ви мовите?
— Правду. Жертва одної сторони в подружю — се тілько глупота або трусливість тої власне сторони, яка жертвує себе. А при тім же та жертва все безцїльна і безплодна. Такої ролї в подружю я грати не хочу за всї скарби сьвіта. Се я й написав їй. Завтра відсилаю їй перстїнь.
— Чи тілько не занадто поспішно поступаєте? — з усьміхом запитала Целя. — Може ви справдї любите панну Амалїю Шмідт, а тілько в віддаленю від неї на хвилю вам видало ся, що не любите її?— Ну, — сказав доктор усьміхаючи ся на пів мелянхолїйно, а на пів насьмішливо, і не зводячи очий з її постави — треба тілько раз бачити панну Амалїю, раз поговорити з нею, щоб дійти до певности, що нїякий нерозважний поступок супроти неї неможливий.
— Чи так! — сказала Целя. — Ну, але остро-ж ви судите! Не дай Боже нїкому підпасти під ваш суд, острійший від ваших скальпелїв і лянцетів! Бідна Амалїя!
— Не жалуйте її, панї! — сказав доктор. — Я певнїсїнький, що й вона швидко потїшить ся по моїй стратї. А в тім, прошу панї, чоловік раз жиє, значить, перший його обовязок — уникати прикростий там, де їх може уникнути, бо прикрости, се мінус житєвий, якого нам нїяка теорія і нїякий альтруізм не в силї надолужити.
Целя тимчасом з цїлим завзятєм і з цїлою натугою заглубила ся в свою роботу. Кінчила її без поспіху, методично, як колиб нїякий доктор не істнував тут же поруч неї, і нїяка фільософія еґоізму не була виголошувана з цїлою рішучістю житєвого досьвіду і непохибности.
