Маркіза О…

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Маркіза О… (1903
Генріх Кляйст, переклад — Іван Франко
Лїтературно-наукова біблїотека • Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1903.
Обкладинка
Відповідає за редакцию: Володимир Гнатюк.


 
ГЕНРІХ КЛЯЙСТ.
 
МАРКІЗА О…
 
Орнамент з книги - Генріх Кляйст - Маркіза О… (1903) - титул.jpg
 
Переклад з передмовою
ІВАНА ФРАНКА.
 
Українсько-руська видавнича спілка. Логотип.png
 
У ЛЬВОВІ, 1903.

З друкарнї Наукового Тов. імени Шевченка
під зарядом К. Беднарського.

Передмова.

Генріх Кляйст, що з його деякими прозовими й поетичними творами ми раді би познайомити українсько-руських читачів, займає без сумнїву перше місце в рядї тих нїмецьких письменників, що виросли під безпосередним впливом славної доби велетнїв нїмецького слова: Лєссінґа, Гердера, Ґете й Шіллєра, і яких пізнїйше поколїнє охрестило назвою епіґонів. Отсей характер епіґона великої ґенерациї був правдивою траґедією Генріха Кляйста; занадто близьке сусїдство велетнїв, особливо Ґете, не дало йому дозріти й розвинути ся гармонїйно, зопсувало, здаєть ся, орґанїчну рівновагу його могутнього й огнистого таланту, якому рівних не богато має нїмецька і навіть загально-людська лїтература.

Бернд Генріх Вільгельм Кляйст, потомок стародавньої шляхетської родини Кляйстів, що видала, особливо в XVIII в. кількох визначних войовників і одного досить талановитого поета Хрістіяна Евальда Кляйста, автора сантиментальної поеми „Весна“, вродив ся 18 жовтня 1777 р. в Франкфуртї над Одрою. Сїм'я була досить незаможна; батько вмер, коли малому Генріхови було ледво 11 лїт. Хлопця віддано до школи до Берлїна. В р. 1792 він вступив до пруського війська; в початку 1793 р. вмерла його мати. Не пройшовши порядної середньої школи, він почав у війську, вже бувши офіцером, займати ся наукою, головно математикою і фільозофією, а 4 цьвітня 1799 р. виступив із війська в ранзї секонд-ляйтнанта, щоб приготовити ся до вступленя на унїверситет. Він осїв у Франкфуртї над Одрою, закохав ся тут у Вільгельмінї Ценґе, а бажаючи одружити ся з нею, за намовою її сїм'ї подав ся 1800 р. до Берлїна, щоб вистарати собі якусь урядову посаду. Та не дошукавши ся тут нїчого, пустив ся в подорож, пробув якийсь час у Вірцбурзї, де мабуть у перве в його голові зародив ся плян великого твору, який поставив би його на чолї нїмецького письменства. Вернувши відси знов до Берлїна, він у цьвітнї 1801 р. з сестрою Ульрікою вибрав ся до Парижа, пробув тут аж до падолиста, а розставши ся з сестрою подав ся до Швайцарії, де пробував у домі Чокке. Тут написав свою першу драму „Сїм'я Ґонорец“, яку пізнїйше, по кількох перерібках, опублїкував пн. „Сїм'я Шрофенштайн“ (1803). Тут був написаний також його перший безсмертний твір, комедія „Розбитий збан“. Нанявши в Аарґау безлюдний а гарний островець на ріцї Аарі, він жив кілька місяцїв у тиши, занятий лїтературною працею, в тім числї великою драмою „Роберт Ґвіскард“, що мала бути головним твором його житя і де він хотів злучити драматичну силу Айсхіля з богацтвом фантазії Шекспіра. Старий Вілянд, у якого незабаром потім гостив Кляйст і якому він читав деякі сцени з тої своєї траґедії, був до глубини зворушений силою слова її автора і ворожив йому велику будущину. Побут у Швайцарії скінчив ся хоробою Кляйста; в осени 1802 р. він вернув до Нїмеччини, відвідав Шіллєра в Єнї і Ґете в Ваймарі. Шіллєр приняв його щиро; Ґете мовив пізнїйше, що „при найщирійшім намірі приняти його радо нїколи не міг позбути ся почутя трівоги і відрази, бо се було немов тїло, яке природа хотїла зробити гарним, але заражене незлїчимою хоробою.“ Ґете пізнїйше зробив Кляйстові одну дуже фатальну прислугу, виставивши в Ваймарі його „Розбитий збан“ у такім сфушерованім видї, що його — одинокий примір на тій князївській сценї — прилюдно освистано.

Кляйст знов пішов блукати без виразного пляну: Липськ, Дрезно, знов Швайцарія і екскурсія через Альпи до Італїї. В поворотї відси його в Женеві напала страшна розпука і зневіра в свої сили. Пішов блукаючи до Франциї і зайшов знов до Парижа, де одного дня в приступі розпуки спалив свойого „Роберта Ґвіскарда“ і иньші папери і хотїв завербувати ся до французького війська, що власне готовило ся до виправи на Анґлїю. Не виконавши сього наміру вернув до Нїмеччини, та в Моґунції занедужав і пролежав пять місяцїв хорий на ласцї зовсїм чужих людий.

Аж у червнї 1804 р. він вернув знов до Потсдаму. Тут при помочи свояків і знайомих він одержав маленьку посаду діетаря при королївських доменах у Королевцї, та видержав на нїй лише рік (1805–6). А всеж таки був сей рік, проведений у тиші, та при тім серед інтелїґентного і прихильного йому товариства, дуже важний для його лїтературної творчости. Тут він викінчив свій „Розбитий збан“, переробив Молїєрову комедію „Амфітріон“, а перейшовши до новелї написав зараз дві прегарні річи: „Землетрясенє в Чілї“ та „Маркізу О…“ Тут нарештї, ще раз переходячи до думки зілляня Айсхіля з Шекспіром і напоєня сеї форми новим романтичним духом, він написав траґедію „Пентезілея“, в якій, як сам висловляв ся, лежить увесь біль і весь блиск його душі. Почутє власної сили змоглось у нього, віджила віра в свій талант, а одержавши в груднї 1805 р. з приватної шкатули пруської королеви Люізи малесеньку пенсийку 60 люідорів річно „для основаня незалежної екзистенциї і для заохоти до лїтературної працї“, він весною 1806 р. покинув свою посаду, бажаючи зовсїм посьвятити ся лїтературі.

Початок його нової карієри був дуже нещасливий. З разу він занедужав і мусїв лїчити ся; потім прийшла війна: нещасливі битви під Єною і Ауерштетом відразу розбили пруську державу. Кляйст забажав подати ся з Королевця до Дрезна, але по дорозї, в Берлїнї його ще з двома иншими дімісіонованими пруськими офіцерами арештували французькі власти і відіслали як воєнного бранця до Франциї, з разу до кріпости Fort de Joux, а відси до укріпленого табора в Шальонї над Марною. Кляйста з разу взяли за прусьського шпіона і йому грозило розстрілянє; аж по кількох місяцях його увільнено. Він подав ся до Дрезна, де навязав зносини з ріжними визначними репрезентантами полїтичного й лїтературного житя. Тут розпочав за грошевою підмогою своєї сестри видавати лїтературно-полїтичну часопись „Phöbus“, що мала бути орґаном нового поколїня, хоча й величала ся обіцяним співробітництвом Ґете. Та часопись продержала ся всього один рік, а Кляйст відсунув ся від неї ще вчаснїйше. Тим часом він написав свою велику траґедію „Катруся з Гайльброну“, в якій змалював свій ідеал коханки — всею душею і всїм тїлом відданої призначеному для неї мужови. Наполєонівські війни і глубоке упокоренє Нїмеччини розбудили в його душі горячий нїмецький патріотизм і ненависть до Французів. Він написав траґедію „Германова битва“ (Hermannsschlacht), де в образї війни Ґерманцїв з Римлянами змалював нїмецько-французький антаґонїзм і конечність дружнього та безоглядного виступленя Нїмцїв проти „відвічного ворога“. Надїючи ся швидкого вибуху війни він писав горячі поетичні поклики: „Воєнна пісня Нїмцїв“, „До цїсаря Франца“, „До архикнязя Кароля“, „Ґерманїя до своїх дїтий“. Та ось вибухла пожадана війна 1808 р. Всї надїї Кляйстові були звернені на Австрію; він поспішив туди, побув у Празї, та в дорозї до Відня наскочив як раз на кроваву битву коло Асперн. Недалеко поля битви його арештували австрійські офіцери, а потім йому велено забирати ся. Д. 31 мая він вернув до Праги, носив ся з гадкою заснувати тут нову часопись „Germania“, але нещаслива для Австрії битва під Ваґрамом і закінченє війни миром у Зноймі розвіяло його пляни. Кляйст носив ся, здаєть ся, з думкою виконати замах на Наполєона при помочи отрути, але покинув сей плян і вернув до Нїмеччини. В р. 1810 він уже в Берлїнї, де викінчує свій остатнїй великий твір „Принц Гомбурський“. Та його надїї на виставленє сеї драми, що була найбільшою апотеозою нїмецької династїї і пруського духа, розбили ся, так як і в загалї анї одна з його драм за житя автора не дочекала ся відповідної сценїчної вистави, окрім згаданої вже скандальної вистави „Розбитого збана“ в Ваймарі та не дуже вдатної вистави „Катрусї з Гайльброна“ в Віднї. Ще раз попробував Кляйст щастя на полї журналїстики і розпочав з д. 1 жовтня 1810 р. видавати „Berliner Abendblätter.“ Часопись була мізерна, держала ся головно новинками, в тім числї й полїтичними; та щоб обминути надто строгу цензуру, Кляйст видавав її як чисто забавну. Колиж наслїдком безтактовности одного співробітника уряд заборонив подавати в часописи які будь полїтичні новини, вона упала. Ще якийсь час бив ся Кляйст мов риба об лїд, жебраючи ласки то у мінїстра Гарденберґа, то у короля, то у знайомих та ріднї. Та коли всї надїї розбили ся, коли навіть сестра Ульріка відвернула ся від нього, він постановив зробити конець свойому житю. Одна хора, екзальтована жінка, Адольфіна Софія Генрієта Фоґель, заявила охоту вмерти з ним разом. Д. 10 падолиста 1811 р. обоє поїхали з Берлїна над озеро Ванзе (Wannsee), і тут на березї озера недалеко гостинницї Кляйст застрілив насамперед свою товаришку, а потім себе.

Так погиб один із найбільших талантів нїмецької лїтератури, драматик, якого перевисшив у Нїмеччинї хиба один Шіллєр. Нещасливі обставини та власна незгармонїзована вдача не дали йому дозріти і розвинути ся в повнї; негода важких полїтичних обставин дала йому почути себе тяжше, нїж иншим, тай сама його лїтературна дїяльність почалась і скінчила ся якось під нещасливою звіздою. Драму, що мала бути короною його творчости, спалив сам автор у приступі якогось одуру, а припадком захований уривок її показує, що цїлість, хоч може й не виправдувала пересадних Кляйстових надїй, все таки була обдумана і переведена ґенїяльно. З пізнїйших його творів треба жалувати загубленя просторого, двотомового романа, що був у автора вже майже готовий. Перше збірне виданє Кляйстових творів, доконане пятнацять лїт по його смерти Людвіком Тіком, було далеко не докладне; Тік позволяв собі аж надто часто поправляти Кляйстів текст. Аж у другій половинї XIX віку почала критика а за нею й публїка лїпше розуміти і висше цїнити Кляйста; кращі його твори, особливо „Розбитий збан“, повість „Михайло Кольгаз“, новелї „Землетрясенє в Чілї“, „Маркіза О…“ та инші поперекладано на французьку та анґлїйську мову; численні публїкації листів, споминів та иньших матеріялів уможливили чим раз докладнїйше пізнанє його в многих точках і доси загадкового житя. Величезна інтензивність чутя, сильно напружений драматизм акції та замилуванє до патольоґічних появ душі або тїла зближують Кляйста з иньшим ґенїяльним і так само нещасливим письменником XIX-го віку, з великим Росіянином Хведором Достоєвським.

Оповіданє „Маркіза О…“ написав Кляйст у часї свойого побуту в Королевцї; друком вийшло воно в р. 1808 у випуску Кляйстового журнала „Phöbus“ за лютий. Воно викликало дуже неоднакове вражінє: дехто, прим. голосний тодї Ґенц, бачив у ньому неначе зразок у Декамерона і ремствував на його поміщенє; особливо остро против Кляйста виступали за сей твір деякі більш або менше підстаркуваті панни, називаючи оповіданє „огидним,“ „довгим і нудним“ і впевняючи, що „жадна женщина не може читати його без румянця стиду.“ Натомісь иньші не скривали свойого подиву, а співредактор „Феба“ Адам Міллєр говорив про „моральну високість“, про „королївську правдивість та незрівнану штуку малюнка“ сеї історії. Отся штука мальованя характерів без властивої характеристики, самими дїлами та поступками даної особи, чинить Кляйстову новелю ще й доси взірцевою. „Загальне збаламученє почутя, доконане через ненормальну та невияснену подїю, надало всїм характерам сього твору дуже різкі й виразні обриси — прегарна нагода для психольоґа Кляйста, виявити з артистичною роскішю всю свою бистроумність на тім улюбленім полї. І справдї, се була неначе Кляйстова докторська праця. Він міг до схочу нагромаджувати трудности, шалено переплутати всї нитки, ввести всїх у найшвидше темпо екзальтації, і в даній хвилї, немов легким рухом руки, розвязати все на загальне успокоєнє.“ Так судить один новійший критик про сю новелю[1]. Відповідно до композиції дібрано й стиль оповіданя, дуже оріґінальний і незвичайний, особливо для наших часів. Фр. Серваес каже про нього: „Отся oratio obliqua з масою накопичених речень на „що“, наглі перескоки до oratio recta, яка сим робом виглядає ще більш оживленою; сьмілий порядок слів з частими вставками та повсуваними реченями надають цїлій дікції швидке, поквапне, вперте і при тім якесь капризне темпо, що немов симболїчно змальовує рівночасно енерґічну і повну суперечностий вдачу поета. Цїле Кляйстове житє порушувало ся таким темпом. Усюди короткі пристанівки, зір завше біжить далї з великою нетерплячкою до неосягненої ще, а горячо пожаданої мети. Таким робом і отсе оповіданє з його змістом, нїби прихапцем узятим із якоїсь анекдоти, зраджує нам усе внутрішнє житє поета“.

Що до жерел, із яких черпав Кляйст мотиви сього оповіданя, в нїмецькій науцї зібрано досить вказівок. Сам автор подаючи зміст того нумеру Phöbus'а, де було надруковане його оповіданє, додав при титулї увагу, що воно „взяте з правдивого факту, але подїя з півночи перенесена на південь“. Подібний факт став ся 1806 в Гайдельберзї; його героєм був професор тамошнього унїверситету Вайденбах. Але вже перед тим знаходимо подібний мотив, оброблений новелїстично одною дамою в Бекерових „Erholungen“ 1805 р. Пошукуваня в старшій лїтературі виказали паралєльні оповіданя і у Руссо, і у Монтеня, і у Сервантеса, і в „Cent nouvelles“ панї Ґомец[2]. Та про те треба сказати, що жаден із сих авторів не зробив із сеї теми твору, що міг би хоч по троха видержати порівнанє з Кляйстовою новелею.

Переклад скрутної і в високій мірі оріґінальної прози, якою написаний отсей твір, був дуже нелегким завданєм, тим більше, коли я поклав собі метою, передати Кляйстів спосіб вислову і стиль по змозї так, щоб переклад робив вражінє подібне до оріґіналу, отже не бажав перемінювати oratio obliqua на oratio recta анї розбивати довгі та нераз дивовижно збудовані реченя та перескоки з одного способу говореня до другого.

Що найбільше я позволив собі троха розбити компактні Кляйстові колюмни, даючи ті уступи, де маєть ся oratio recta, всюди a capite; Кляйст усе се друкує поряд, per extensum.

Бажалось би, щоб отсей мій переклад був початком лїпшого познайомленя нашої публїки з сим талановитим та високо оріґінальним письменником; се познайомленє певно не лишилось би без користи і для читачів і для наших молодих письменників.

Іван Франко.

——————

  1. Franz Servaes. Heinrich Kleist. Leipzig, Berlin und Wien 1902 (Dichter und Darsteller Bd. IX), стор. 95–96.
  2. Ті паралєлї зібрано в Цоллїнґовій передмові до Кляйстових оповідань у Кіршнеровій Deutsche Nationallitteratur, том 50, стор. IV–IX.

Маркіза О…

В М…, значному містї горішньої Італїї, оголосила маркіза О… дама бездоганної слави і мати кількох гарно вихованих дїтий, у ґазетах таке: що без свойого відома вона зайшла в тяж; батько дитини, яку вона має народити, нехай зголосить ся, бо вона з родинних оглядів постановила вийти за нього замуж. Дама, що під натиском непереможних обставин так безпечно вчинила такий дивоглядний поступок, наражуючи ся на кпини цїлого сьвіта, була дочка пана Ґ…, коменданта м–ської цитаделї. Несповна три роки тому вона втратила свойого мужа, маркіза О…, якого любила всїм серцем; він умер в часї подорожи до Парижа, куди подав ся був задля родинних справ. На бажанє панї Ґ…, своєї достойної матери, вона по його смерти покинула село, де жила доси, недалеко В…, і вернула зі своїми обома дїтьми до комендантського дому до свойого батька. Тут прожила найблизші лїта, заповнені штукою, лєктурою, виховуванєм дїтий та послугами своїм родичам, коли війна з р.... нараз наповнила всю околицю військами майже всїх держав, у тім часї й росийськими. Полковник Ґ… маючи наказ боронити міста, візвав свою жінку й дочку, щоб забрали ся на село чи то доччине, чи синове, що лежало коло В. Та заким іще способом жіночого обмірковуваня розважено докладно, що гірше — чи невигоди, яких можна було ждати в кріпости, чи страховища, на які можна було наразити ся на селї, на цитаделю вдарило росийське військо і візвало її, аби піддала ся. Полковник заявив своїй ріднї, що буде поступати так, як колиб їх зовсїм не було, і відповів кулями й ґранатами. Неприятель і собіж почав бомбардувати цитаделю. Він запалив маґазини, здобув одну редуту, а коли комендант, ще раз візваний піддати ся, отягав ся, заряджено нічний напад і здобуто кріпость штурмом.

Власне коли росийські війська серед завзятого огню гавбиць вдирали ся до кріпости, лїве крило комендантського дому почало горіти і змусило женщин утїкати відтам. Полковниця, поспішаючи за дочкою, що з дїтьми бігла в низ по сходах, крикнула їм, аби держали ся разом і сховали ся в долїшнї склеплені покої; та ґранат, який саме в тій хвилї луснув у домі, довершив у ньому цїлковитого безладя. Маркіза з обома своїми дїтьми вибігла на переднє подвірє замку, де в найгорячійщій битві блискали вже вистріли крізь пітьму і прогнали її, безтямну, куди має дїти ся, назад до горючого будинка. Тут, коли власне хотїла вибігти заднїми дверима, на лихо наскочила купка ворожих стрільцїв, які побачивши її нараз утихли, повішали карабіни через плечі і з огидними жестами повели її з собою. Даремно маркіза, шарпана то туди то сюди нелюдяною шайкою, серед якої йшла задля неї передирка, кликала на поміч своїх служниць, що тремтячи тїкали крізь фіртку. Її поволікли на заднє замкове подвірє, і серед огидного шарпаня вона вже мала впасти на землю, коли прикликаний жіночим вереском показав ся росийський офіцер і шаленими ударами розігнав собак, ласих на такий рабунок. Маркізї він видав ся ангелом із неба. Ще остатнього озьвірілого насильника, що держав у обіймах її струнку стать, він ударив рукоятю меча в лице, так що сему кров бризнула з рота і він хитаючись подав ся в зад; потім чемно, по французьки промовивши до дами подав їй руку і запровадив її, ще безмовну від тих пригод, у друге, ще не захоплене пожежею крило палати, де вона впала в цїлковиту нетяму. Тут — коли швидко потім надбігли її перелякані служницї, він заходив ся покликати лїкаря, надїваючи капелюх запевнив, що вона швидко прийде до себе, і вернув назад до бою.

В короткім часї укріпленє здобуто зовсїм, і комендант, що боронив ся ще лиш тому, бо йому не хотїли дати пардону, цофав ся власне з послабаючими силами до порталю дому, коли з нього вийшов росийський офіцер з дуже розпаленим обличєм, і кликнув до нього, щоб піддав ся. Комендант відповів, що він лише ждав сього завізваня, віддав йому свою шпаду і просив дозволу піти до замку і оглянутись за своєю ріднею. Росийський офіцер, що судячи по ролї, яку відіграв, бачилось, був одним із провідників штурму, дав йому сей дозвіл в супроводї сторожі, сквапно станув на чолї одного віддїлу, порішив боротьбу, де вона ще могла бути сумнївною, і обсадив живо всї важнїйші пункти кріпости. Швидко потім він вернув на подвірє, дав наказ зупинити пожежу, що почала скажено ширити ся, і сам при тім доказував чудес напруженя, коли його наказів не сповнювано з відповідною ревністю. То він з кишкою в руцї спинав ся посеред горючих кроквів і звертав водяну струю куди було треба, то завдаючи жаху азіятським натурам, порав ся в арсеналах і викочував бочки з порохом та понабивані бомби. Комендант увійшовши тимчасом до дому, був до крайности збентежений звісткою про нещастє, яке трафило ся маркізї. Вонаж, прийшовши вже зовсїм до себе без помочи лїкаря, як се й заповів був росийський офіцер, і на радощах, що бачить усїх своїх у добрі й здоровлю, та лежачи в ліжку ще лиш тому, аби зацитькати їх надмірну турботу, запевняла його, що більш усього бажає встати і висловити подяку свойому спасителеви. Вона знала вже, що се був ґраф Ф.., підполковник т–ського корпуса стрільцїв і кавалєр ордена заслуги та кількох инших орденів. Вона просила батька, щоб сей як найусильнїйше благав його не покидати цитаделї, заким хоч на хвилю не покаже ся на замку. Комендант, шануючи чутє своєї дочки, вернув негайно до кріпости, і коли офіцер серед ненастанних військових заряджень вештав ся сюди й туди і годї було знайти лїпшої нагоди, на валах, де сей власне роздивляв свої недостріляні ряди, передав йому бажанє своєї зворушеної дочки. Ґраф запевнив його, що жде лише хвилї, яку буде міг урвати від своєї служби, щоб зложити їй своє поважанє. Бажав іще почути, як маєть ся панї маркіза? але рапорти кількох офіцерів знов потягли його в воєнну сутолоку.

Коли зазоріло, прибув головний начальник росийського війська і оглянув фортецю. Він заявив комендантови свою пошану, пожалкував, що щастє не надгородило краще його відвагу і за зложенєм слова чести дав йому волю подати ся куди захоче. Комендант висловив йому подяку і піднїс, як богато він сьогодня має завдячити Росиянам загалом а особливо молодому ґрафови Ф…, підполковникови т–ського корпуса стрільцїв. Ґенерал запитав, що стало ся; а коли його повідомлено про розбійницький напад на доньку коменданта, виявив крайнє обуренє. Він закликав ґрафа Ф… перед себе. Висловивши йому насамперед коротку похвалу за його власний благородний поступок, при чім ґрафове лице обілляв густий румянець, він закінчив, що хоче дати наказ, аби розстріляно негідників, які сплямили царське імя; він велїв йому сказати, котрі то такі? Ґраф Ф… відповів якось плутаючись, що не може подати їх імен, бо при слабім сьвітлї реверберів на замковім подвірю йому годї було пізнати їх з лиця. Ґенерал, який чув уже, що замок стояв тодї в огнї, здивував ся не мало; завважив, що знайомих людий можна в ночи пізнати по голосї, і коли сей з заклопотаним лицем здвигнув раменами, велїв йому як найпильнїйше і найострійше розслїдити сю справу. В тій хвилї донїс хтось, пропхавши ся наперед із заднього ряду, що один із злочинцїв поранених ґрафом Ф… упав був у корідорі, звідки його комендантові люди затягли до комірки, де він лежить і доси. Ґенерал велїв сторожї привести його, зняти з нього короткий протокол, і цїлу шайку, яку сей вийменував, числом пять хлопа, зараз розстріляти. Коли сього доконано, ґенерал лишаючи невеличку залогу видав наказ загального вимаршу всеї решти війська; офіцири духом розбігли ся по всїх корпусах; серед сутолоки та біганини ґраф приступив до коменданта і пожалкував, що серед таких обставин мусить позаочно переслати панї маркізї свій низенький поклін, і несповна за годину в цїлій фортецї Росиян не стало.

Сїм'я думала, що чейже в будучому знайде ся нагода передати ґрафови якийсь доказ вдячности; та який же її був страх, коли довідала ся, що він того самого дня, як рушив із фортецї, знайшов смерть у битві з ворожим військом. Курієр, що принїс сю вість до М…, бачив на власні очи, як його, смертельно раненого в груди, несли до П…, де він — була певна звістка — сконав у тій самій хвилї, коли носильники мали зняти його зі своїх рамен. Комендант, що сам побіг був на почту і розвідував про близші обставини сеї подїї, почув іще, що на полї битви в хвилї, коли його трафила куля, ґраф крикнув: „Джулїєто! ся куля мстить ся за тебе!“ і зараз потім замкнув уста на віки. Маркіза була в розпуцї, що пропустила нагоду впасти йому до ніг. Вона робила собі тяжкі докори, що коли він — може зі скромности, як їй здавалось — отягав ся явити ся в замку, вона сама не вийшла до нього; жалувала нещасну свою іменницю, про яку він думав іще в хвилї смерти; силкувала ся даремно вивідати місце її побуту, щоб повідомити її про сей нещасний і зворушний випадок, і минуло кілька місяцїв, заким і сама здужала забути про нього.

Сїм'я мусїла тепер забрати ся з комендантського дому, в якім помістив ся росийський начальник. Мірковано зразу, чи не перенести ся до комендантових дібр, до чого маркіза мала велику охоту; та що полковник не любив сїльського жита, то сїм'я наняла дім у містї і урядила ся в ньому на постійне помешканє. І все вернуло до давнього порядку. Маркіза знов узяла ся до давно перерваного навчаня своїх дїтий, а в вільних хвилях заглядала до своєї малярської робітнї та до книжок, коли нараз, звичайно здорова як богиня, почула кілька разів напади якоїсь слабости, що цїлими тижнями робила її нездібною до товариського житя. Її нудило, сьвіт крутив ся, робило ся млісно і вона не знала, що думати про сей дивний стан. Одного ранку, коли сїм'я сидїла за чаєм а батько на хвилю вийшов із кімнати, мовила маркіза, прокидаючись із довгої нетями, до своєї матери:

— Колиб якась жінка сказала менї, що має таке почутє, як я тепер доторкаючись отсеї чарки, то я-б у своїй душі подумала, що вона при надїї.

Панї Ґ… сказала, що не розуміє її. Маркіза вияснила ще раз, що власне в отсїй хвилї мала таке почутє, як тодї, коли ходила вагітна своєю другою дочкою. Панї Ґ… мовила, що вона певно вродить ґенїя фантазиї, і засьміяла ся. „А бодай Морфей“, — додала маркіза, — „або якийсь сон із його товариства був би його батьком“ — і також обернула се в жарт. Та ось увійшов полковник, розмова перервала ся, а що маркізї за кілька день полекшало, то вся та справа пішла в забутє.

Швидко потім, як раз в пору, коли й надлїсничий Ґ…, син коменданта, гостив у домі, вся сїм'я зазнала дивовижного страху почувши, як льокай увійшов до покою і заповів прибутє ґрафа Ф…

— Ґраф Ф..! — скрикнули батько й дочка нараз; усї онїміли з зачудуваня. Льокай запевнив, що бачив і чув як слїд і що ґраф уже стоїть і жде в передпокою. Комендант зараз схопив ся сам відчиняти йому і він увійшов, гарний як молодий бог, хоч троха блїдий на лицї. Коли минула сцена невимовного зачудуваня і ґраф на закиди родичів, що аджеж він небіжчик, запевнив їх, що жиє, звернув ся сей з дуже зворушеним лицем до дочки, і його перше питанє було, яке її здоровлє? Маркіза запевнила, що дуже добре і хотїла лише знати, як він вернув до житя? Та він, не попускаючи свойого предмету, відповів: що вона не сказала йому правди, на її лицї видно слїди дивної втоми; хиба все омиляє його, або вона таки нездорова й терпить щось. Маркіза, добре настроєна сердечністю, з якою він промовляв, відповіла: ну, так, сю втому, коли хочете, можна вважати слїдом хоровитости, що долягала їй перед кількома недїлями; та вона не лякаєть ся, щоб се мало якісь дальші наслїдки. А на се він спалахнувши радістю відповів: „І я не лякаюсь!“ і додав, чи хоче вона вийти за нього замуж? Маркіза не знала, що й думати про таке поводженє. Вона вся облита румянцем зирнула на свою матїрь, а ся заклопотана на сина й батька; тим часом ґраф, станувши перед маркізою і взявши її за руку, немов би хотїв поцїлувати її, повторив: чи вона зрозуміла його? Комендант мовив: чи він не ласкав сїсти? і чемно, хоч і з троха поважним виразом подав йому крісло. Полковниця мовила:

— На правду, ми готові подумати, що ви дух, поки нам не виясните, як ви воскресли з могили, в яку вас зложено в П…?

Ґраф сїв, пустивши руку дами, і відповів, що під тиском обставин мусить говорити коротко; смертельно раненого в груди його занесли до П… і там він кілька місяцїв боров ся зі смертю; весь той час панї маркіза була його одинокою думкою; він не може й висловити тої роскоші і того болю, що зливали ся в тім образї; нарештї видужавши він знов вернув до армії і там він почув страшенний несупокій; кілька разів він хапав за перо, щоб у листї до пана полковника і до панї маркізи дати пільгу свойому серцю; нараз його вислано з депешами до Неаполю; і він не знає, чи відтам не вишлють його далї до Константинополя, а може навіть доведеть ся йому їхати до Петербурга; а тим часом йому нема змоги жити довше не залагодивши одного неминучого домаганя своєї душі; і він не міг оперти ся напорови, щоб при своїм переїздї через М… не зробити деяких кроків для сеї цїли; одним словом, він бажає, щоб його ущасливлено рукою панї маркізи і просить з найбільшою пошаною, сердечно та усильно ласкавої відповіди в сьому дїлї.

Комендант відповів по довгій павзї: що се предложенє, коли воно висловлене серіозно, в чому він не сумнїває ся, для нього дуже підхлїбне. Але при смерти свого мужа маркіза О.., його дочка, зарекла ся не виходити в друге замуж. Та що недавно на неї впало супроти нього таке велике зобовязанє, то не булоб неможливим, що її постанова через се підлягла би змінї на користь його бажаня; та поки що він просить її іменем у нього дозволу якийсь час подумати про се в тиші. Ґраф запевнив, що ся ласкава заява вправдї заспокоює всї його надїї; що серед иньших обставин вона й зробила б його вповнї щасливим; що він відчуває цїлу неприличність того, що не вдоволяєть ся нею; та про те непереможні обставини, про які йому неможливо висловити ся докладнїйше, роблять йому пожаданою яснїйшу відповідь; що конї, які мають везти його до Неаполю, вже запряжені; і він благає з усього серця, коли що будь в отсьому домі промовляє на його користь — тут він глянув на маркізу — не дати від'їздити йому без ласкавої заяви. Полковник, троха зачудуваний таким поводженєм, відповів, що вдячність, яку почуває для нього маркіза, певно управнює його до великих надїй, але не аж до таких великих; де ходить о щастє цїлого її житя, вона не зважить ся поступити без відповідної розсудливости. Булоб доконче потрібно, щоб його дочка, заким виявить свою волю, мала щастє познайомити ся з ним близше. Він запрошує його по скінченю своєї службової подорожі повернути до М… і якийсь час побути гостем в їх домі. Як тодї панї маркіза матиме надїю бути з ним щасливою, то й його в такім разї, але не швидше, врадує її прихильна відповідь. Ґраф заявив, паленїючи на лицї, що в часї цїлої подорожі він віщував своїм нетерпливим бажаним таку долю; що одначе се справляє йому страшенну турботу; що супроти непочесної ролї, яку він мусить грати тепер, близша знайомість може вийти лише на його користь; що за свою добру славу, коли вже й сю найсумнївнїйшу з усїх прикмет брати під розвагу, він, здаєть ся, може ручити; що одинокий негідний поступок, якого він допустив ся в своїм житю, невідомий сьвітови і він уже готовить ся направити його; одним словом, що він чоловік чесний і просить приняти запевненє, що се запевненє правдиве.

Комендант відповів, усьміхаючи ся з легка, хоч і без іронїї, що він підписує всї ті вислови. Йому ще не доводило ся пізнати молодого чоловіка, що в так короткім часї виявив би так богато прегарних прикмет характеру. Він майже певний, що короткий час намислу усунув би нерішучість, яка ще проявляєть ся тепер; та заким не обговорить сеї справи з ріднею як своєю так і ґрафовою, не може дати нїякої заяви по над ту, що дав. На се заявив ґраф, що він не має родичів і свобідний. Його вуйко — ґенерал К…, а за його дозвіл він ручить. Додав, що він пан значного маєтку і буде міг зважити ся зробити Італїю своєю батьківщиною.

Комендант уклонив ся йому чемно, виявив іще раз свою волю і просив його не говорити про се дїло більше аж до закінченя подорожі. Ґраф по короткій мовчанцї, в якій виявляв признаки найбільшого затурбованя, мовив обертаючись до матери, що робив усе можливе, щоб ухилити ся від сеї службової подорожі; що заходи, на які він задля сього зважив ся у головного коменданта та у ґенерала К…, свойого вуйка, були найбільше рішучі, які лише можна було зробити; що одначе дехто надїяв ся тим способом вивести його з мелянхолїї, яка йому ще лишила ся по його слабости; і що тепер ся подорож робить його зовсїм нещасливим. — Сїм'я не знала, що мала сказати на таку заяву. Ґраф, потираючи чоло, говорив далї, що як би була деяка надїя дійти через се близше до мети його бажань, то він відложив би свій від'їзд на день або й ще трохи далї, щоб попробувати… При тім поглядав за чергою на коменданта, на маркізу і на матїрь. Комендант глядїв з квасною міною перед себе в низ і не відповів йому нїчого. Полковниця мовила:

— Йдїть, ідїть, пане ґрафе, їдьте до Неаполя, а як вернете, то надїлїть нас на якийсь час щастєм своєї присутности, і все иньше якось то буде.

Ґраф сидїв хвилю і, бачилось, шукав, що йому робити. Потім устаючи і відсуваючи крісло мовив, що скоро й сам мусить признати передчасними ті надїї, з якими вступив до сього дому і коли сїм'я — чого він не може взяти їй за зле — обстає при близшім познайомленю, то він відішле свої депеші до головної кватири до З…, щоб їх переслали ким иншим, а сам прийме ласкаві запросини і лишить ся на кілька тижнїв гостем у сьому домі. Потім, держачи крісло в руцї і стоячи біля стїни, він іще ждав хвилину і глядїв на коменданта. Комендант відповів, що йому було би дуже жаль, як би пристрасть до його дочки, яка, здаєть ся, опанувала його, стягла на нього дуже поважні неприємности; та про те йому се знати, що може чинити, а чого нї; нехай відсилає депеші і займе призначені для нього покої. При тих словах видно було, як ґраф поблїд, з пошаною поцїлував матїрь у руку, вклонив ся всїм иньшим і віддалив ся.

Коли вийшов із покою, не знала сїм'я, що й думати про сю появу. Мати казала, що чейже се неможливо, щоб він депеші, з якими їде до Неаполя, схотїв відсилати назад до З… тому лише, що йому не вдало ся в переїздї через М… по пятихвилевій розмові одержати слово від зовсїм незнайомої йому дами. Надлїсничий сказав, що такий легкодушний поступок був би покараний не чим меншим, як замкненєм у кріпости! — А до того ще й здеґрадованєм, — додав комендант. Та сього нема що бояти ся, мовив далї. Се лише такий страшак при штурмі; він іще надумає ся, заким відішле депеші назад. Мати зрозумівши сю небезпеку, висловила дуже живо своє побоюванє, що він таки відішле їх. Його завзята, в одну точку наперта воля по її думцї видаєть ся здібною власне до такого вчинка. Вона як найусильнїйше просила надлїсничого, щоб зараз пішов за ним і здержав його від такого дїла, що грозило нещастєм. Надлїсничий відповів, що такий крок мав би як раз противний наслїдок і скріпив би в ньому надїю перемогти при помочи сього воєнного підступу. Маркіза висловила сю саму думку, хоча запевняла, що без сього депеші неминуче будуть відіслані, бо ґраф радше накличе на себе нещастє, нїж захоче показати ся слабим. Усї згодили ся на те, що його поводженє було дуже незвичайне і що він, здаєть ся, привик штурмом здобувати дамські серця так само як кріпости.

В тій хвилї побачив комендант ґрафів запряжений повіз перед своїми дверима. Він кликнув усю сїм'ю до вікна і запитав покликаного слугу з зачудуванєм, чи ґраф іще в їх домі? Слуга відповів, що він у низу в челядній в товаристві адютанта пише листи і печатає пакети. Комендант, укривши свою трівогу, побіг у низ разом з надлїсничим і запитав ґрафа, бачучи, що він пораєть ся на невідповіднім для сього столї, чи не захоче перейти до своїх покоїв? чи може прикаже ще чого будь? Ґраф відповів, не перестаючи сквапно писати, що дякує красненько і що його дїло вже скінчене; печатаючи лист запитав іще, котра година; і вручивши адютантови весь портфель побажав йому щасливої дороги. Комендант очам своїм не вірячи мовив, коли адютант виходив із дому:

— Пане ґрафе, коли у вас нема дуже важких причин —

— Невідхильні! — перервав його річ ґраф, супроводив адютанта до повоза і відчинив йому дверцї.

— В такім разї — мовив далї комендант — я би бодай депеші —

— Неможливо, — відповів ґраф, підсаджуючи адютанта на сидженє. — Депеші в Неаполї без мене не варті нїчого. Я й про се подумав. Гони!

— А листи вашого пана вуйка? — кликнув адютант вихиляючи ся з дверець.

— Знайдуть мене, — відповів ґраф, — у М…

— Гони! — мовив адютант і повіз рушив.

Тодї запитав ґраф Ф… обертаючи ся до коменданта, чи був би ласкав звелїти, щоб йому показано його покій? Збентежений полковник відповів, що сам буде мати честь; гукнув на своїх і на ґрафових слуг, щоб позабирали його пакунки і запровадив його до покоїв призначених для гостий, де сухо вклонивсь йому і вийшов. Ґраф передяг ся, вийшов із дому, щоб замельдувати ся у місцевого ґубернатора, і не показуючи ся в домі всю решту дня, вернув туди аж незадовго перед вечерею.

Тимчасом сїм'я була в незвичайній турботі. Надлїсничий оповідав, які рішучі були ґрафові відповіди на деякі вговорюваня коменданта; твердив, що його поступуванє виглядає як зовсїм обдуманий крок, і ломив собі голову, яка може бути причина такого на курієрських прискореного сватаня? Комендант мовив, що він не розуміє тут нїчогісїнько і візвав сїм'ю, щоб у його присутности про се не було більше мови. Мати що хвиля визирала в вікно, чи він не прийде, не пожалує свойого легкодушного вчинка і не направить його. Нарештї коли стемнїло, вона сїла обік маркізи, що дуже пильно працювала при столику і бачилось ухиляла ся від розмови. Вона запитала її півголосом, поки батько ходив там і назад по покою, чи вона розуміє, що буде з того всього? Маркіза відповіла, несьміло зиркаючи на коменданта:

— Колиб тато був зробив так, щоб він був поїхав до Неаполя, то все булоб добре.

— До Неаполя! — скрикнув комендант зачувши се. — А щож, було зараз посилати по сьвященника? Чи мав я його закувати, арештувати і під сторожею вислати до Неаполя?

— Нї, — відповіла маркіза, — але горячі та усильні персвазії роблять своє.

І знов троха сердито внурила ся в свою роботу. Нарештї під ніч надійшов ґраф. Усї ждали лише по перших привитанях, коли мова зійде на сю справу, щоб сполученими силами наперти на нього, аби, коли ще можна, цофнув назад крок, на який відважив ся. Та даремно ждали на сю хвилю протягом усеї вечері. Старанно обминаючи все, що могло натякнути на сю справу, ґраф розмовляв з комендантом про війну а з надлїсничим про полюванє. Коли згадав про битву під П…, в якій був ранений, звела його мати на історію його хороби і випитувала, як йому вело ся в тій малій містинї і чи мав там відповідну вигоду? Тодї він розповів деякі дрібницї, цїкаві задля його пристрасти до маркізи: як вона раз-у-раз сидїла коло його ліжка; як у нього в часї горячки її образ усе мішав ся з образом лебедя, якого він хлопцем бачив у вуйковім маєтку; що особливо одна згадка зворушила його глубоко, як він раз того лебедя обкидав болотом, а сей лише тихенько пірнув у воду і виринув із неї знов чистий; як вона все плавала на огняних хвилях, а він кликав: Тінка, бо так називав ся той лебідь, але нїяк не міг привабити його до себе, бо його вся радість була плавати та пишно вигинати шию; запевнив нараз почервонївши як кров, що любить її без памяти, втупив очи в свою тарілку і замовк.

Нарештї прийшло ся вставати від стола; а що ґраф по короткій розмові з матїрю зараз розкланяв ся з товариством і пішов до свого покою, то члени його лишили ся знов і не знали що думати. Комендант стояв на тім, що треба лишити дїло природному розвоєви. Ґраф певно числив при свойому вчинку на своїх свояків. Инакше се стяглоб на нього нечесть і деґрадацію. Панї Ґ… запитала дочку, що вона думає про нього? і чи не згодилась би на яку будь заяву, що запобігла би нещастю? Маркіза відповіла:

— Найлюбійша мамо! Се неможливе. Жаль менї, що мою вдячність виставляють на таку тяжку пробу. Але я рішила ся не виходити вдруге замуж і не хочу наражувати свого щастя, тай ще так нерозважно, на друге різіко.

Надлїсничий завважив, що коли се її незломна постанова, той така заява моглаб бути хосенною, а вонож майже неминуче дати йому яку будь. Полковниця докинула, що коли сей молодий чоловік, що відзначує ся так многими надзвичайними прикметами, виявив свою готовість осїсти в Італїї, то по її думцї його предложенє заслугує на певне узглядненє, а рішенє маркізи вимагає ще розміркованя. Надлїсничий усївши біля неї запитав, як він особисто подобаєсь їй? Маркіза відповіла з деяким заклопотанєм: „Подобаєсь і не подобаєсь менї“ — і покликала ся на почутя иньших. Полковниця мовила:

— Коли він верне з Неаполя, а розвіди, які-б ми тимчасом могли зібрати про нього, не суперечили-б загальному вражіню, яке він зробив на тебе, — то що відповіла-б ти, як би він тодї повторив своє предложенє?

— В такім разї, — відповіла маркіза, — коли його бажаня справдї видають ся дуже горячими, я-б ті бажаня — вона запнула ся і її очи засьяли блиском при тих словах, — я-б сповнила їх задля зобовязаня, яке я винна йому.

Мати, що завсїгди бажала другого замужя своєї дочки, ледво здужала утаїти свою радість при тій заяві, і міркувала, що́ можна би зробити з сього. Надлїсничий мовив, знов неспокійно встаючи з крісла, що коли маркіза допускає якусь можність урадувати його колись своєю рукою, треба зараз тепер зробити щось, щоб запобігти наслїдкам його шаленого вчинка. Мати також притакнула і додала, що остаточно й різіко тут було-б не надто велике, бо при так многих прегарних прикметах, які він виявив тої ночи, коли Росияни штурмували фортецю, ледви чи слїд побоювати ся, щоб і в иньшому його поводженє не відповідало їм. Маркіза глядїла з виразом найживійшої трівоги в низ перед себе.

— Аджеж можна-б йому, — мовила далї мати беручи її за руки, — передати приміром заяву, що ти аж до його повороту з Неаполя не захочеш нї за кого иньшого вийти замуж.

Маркіза мовила: — Таку заяву, наймилїйша мамо, можу дати йому; та тільки бою ся, що вона не заспокоїть його, а нас заплутає.

— Се вже здай на мене! — відповіла мати з найживійшою радістю, і оглянула ся на коменданта. — Льоренцо, — запитала, — а ти як думаєш? — і заходилась устати з крісла. Комендант, що чув усе, стояв при вікні, глядїв на вулицю і не сказав нїчого. Надлїсничий запевнив, що бере на себе скараскатись ґрафа з дому сею нешкідливою заявою.

— Ну, то робіть! робіть! робіть! — скрикнув батько обертаючись. — Мушу в-друге піддати ся сьому Москалеви.

Тодї мати схопила ся з сидженя, поцїлувала його й дочку, і коли батько всьміхнув ся на її запопадливість, запитала, як би передати зараз у сїй хвилї ґрафови сю заяву? За радою надлїсничого постановлено просити його, коли ще не роздягнений, щоб був ласкав на хвилю потрудити ся до сїм'ї. Ґраф велїв відповісти, що буде мати честь зараз явити ся, і ледво льокай вернув із сею заявою, аж і він сам, кроками окриленими радістю, війшов до покою із найживійшим зворушенєм кинув ся маркізї до ніг. Комендант хотїв сказати щось, але він устаючи промовив, що знає досить! поцїлував його і матїрь у руку, обняв брата і просив лише ласкаво допомогти йому в вистараню повоза для подорожі. Маркіза, хоч зворушена сею сценою, сказала таки:

— Боюсь, пане ґрафе, щоб ваша палка надїя не за далеко —  —

— Нїчого, нїчого! — відповів ґраф. — Коли вивіди, які зберете про мене, будуть суперечити тому почутю, що покликало мене тепер назад до сього покою, то се все так значить, як би не було нїчого.

Тодї комендант обняв його як найсердечнїйше, надлїсничий зараз предложив йому свою власну кариту, один стрілець полетїв на почту, щоб за премію замовити курієрські конї, і була радість при тім від'їздї, як іще нїколи при повитаню. Ґраф сказав, що надїє ся дігнати свої депеші в Б…, а з відти рушить до Неаполя навправцї, близшою дорогою, нїж через М…,; у Неаполї він зробить усе можливе, щоб спекатись дальшої службової подорожі до Константинополя; а що в крайнїм разї він наважив ся мельдувати ся хорим, то запевнив, що коли не спинять його непереможні перешкоди, то він за яких чотири до шість тижнїв нехибно буде в М… Тут стрілець повідомив, що повіз запряжений і все готове до від'їзду. Ґраф узяв капелюх, станув перед маркізою і взяв її за руку.

— Тепер, Джулїєто, — мовив він, — я по троха заспокоєний, — і вложив свою руку в її, — хоча моє найгорячійше бажанє було ще перед від'їздом узяти шлюб з вами.

— Шлюб! — скрикнули всї члени сїм'ї.

— Шлюб, — повторив ґраф, поцїлував маркізу в руку, і коли ся запитала, чи він не божевільний, відповів: — Прийде такий день, що ви зрозумієте мене!

Сїм'я хотїла розсердитись на нього, але він зараз як найщирійше попрощав ся з усїми, просив їх не думати далї про сї слова і від'їхав.

Минуло кілька тижнїв, у яких сїм'я з дуже неоднаковими почуванями дожидала кінця сеї дивної пригоди. Комендант одержав від ґенерала К…, вуйка ґрафового, чемне письмо; сам ґраф писав із Неаполя; розвіди засягнені про нього промовляли досить на його користь; одним словом, уважано заручини вже так як би певними, коли хоробливі напади у маркізи повторили ся з більшою силою як уперед. Вона завважила незрозумілу зміну в своїй фіґурі. З повною щирістю вона відкрила все своїй матери і сказала, що не знає, як їй думати про свій стан. Мати, яку ті дивні припадки наповнили турботою за здоровлє дочки, зажадала, щоб ся порадилась у лїкаря. Маркіза, надїючись перемогти своєю природою, опирала ся; ще кілька день не сповняючи материної поради вона провела серед найдокучливійшого терпіня, поки ті все поновлювані і такі дивовижні почутя не довели її до великої трівоги. Вона велїла покликати лїкаря, що тїшив ся довірєм її батька, просила його — матери власне не було дома — сїсти на софі і виявила йому по короткім вступі, жартуючи, яким їй уявляєсь її стан. Лїкарь скинув на неї допитливим оком; доконавши докладного огляду мовчав іще хвилину, а потім з дуже поважним виразом відповів, що панї маркіза зовсїм вірно означила свій стан. Коли на питанє дами, як він розуміє се, він висловив ся зовсїм виразно і з нетаєною усьмішкою додав, що вона зовсїм здорова і не потребує лїкаря, шарпнула маркіза за дзвінок і дуже остро зирнувши на нього з боку, просила його віддалити ся. Півголосом, немов би він не варт був того, щоб говорити до нього, вона заявила муркочучи під носом, що у неї нема охоти заходити з ним у жарти про таку річ. Доктор відповів ображений, що мусить бажати, щоб вона все була так мало склонна до жартів як тепер, узяв палицю й капелюх і почав зараз кланятись. Маркіза запевнила, що про сю зневагу повідомить свойого батька. Лїкарь відповів, що своє ореченє може заприсягти перед судом, поклонив ся і хотїв іти геть із покою. Маркіза запитала, поки він підіймав ще рукавичку, що випустив був із руки:

— Але відкиж можливість, пане докторе?

Доктор відповів, що се не його річ вияснювати їй остатнї причини явищ, поклонив ся ще раз і пішов.

Маркіза стояла мов поражена громом. Вона схаменулась і хотїла бігти до батька; але дивна серіозність чоловіка, що нїби то зневажив її, знесилювала все її тїло. В найбільшім збентеженю вона кинулась на софу. Сама собі не довіряючи вона пробігала всї моменти минулого року і вважала себе шаленою думаючи про остатнїй. Нарештї надійшла її мати, і на турботне питанє, чого вона така неспокійна, оповіла їй дочка, що́ власне виявив їй лїкар. Панї Ґ… назвала його безсоромним і нїкчемником і піддержала доччину постанову, виявити сю зневагу батькови. Маркіза запевнила, що він говорив се зовсїм серіозно і здаєть ся, готов і перед батьком повторити се шалене твердженє. Панї Ґ…, не мало сполошена, запитала, чи вірить же вона в можливість такого стану?

— Швидше — відповіла маркіза — моглиб заплоднитись могили і в лонї трупів моглиб розвивати ся новородки!

— Ну, моя люба чудачко, — мовила полковниця, міцно притискаючи її до себе, — в такім разї чим же тобі турбувати ся? Коли твоя сьвідомість чує себе чистою, то як може журити тебе осуд хоч би й цїлого лїкарського конзілїюм? І чи його осуд подіктований помилкою, чи злобою, хибаж для тебе се не все одно? А все таки годить ся, щоб ми відкрили се батькови.

— О Боже! — мовила маркіза з конвульсийним рухом, — як же менї вспокоїти ся? Чиж против мене не стоїть моє власне внутрішнє, менї аж надто добре знайоме почутє? Чиж я сама, колиб знала про таке почутє у иньшої, не судила би, що се справдї так?

— Алеж се страшенне! — зойкнула полковниця.

— Злоба! Помилка, — міркувала далї маркіза. — Які причини може мати сей чоловік, що нам доси видавав ся шановним, завдавати менї таку злосливу і підлу зневагу? менї, що нїколи не оскорбила його? що приняла його з довірєм і з прочутєм будущої вдячности? до котрої він, як сьвідчили його перші слова, прибув з чистим і неложним наміром — допомогти, а не розятрювати болї лютїйші від тих, що я терпіла? І колиб я — мовила вона далї, тим часом як мати не зводила з неї очий — не знаходячи иньшого виходу, захотїла вірити в його помилку, то чи се можливе, щоб лїкар, навіть середно дотепний, помилив ся в такім випадку?

Полковниця відповіла трохи ущипливо: — А все таки мусїло тут бути або одно, або друге.

— Так! — мовила маркіза, — моя найдорожша мамо, — і при тім з виразом ображеної гідности, спалахнувши всїм лицем поцїлувала її в руку, — так воно мусить бути! Хоча обставини такі надзвичайні, що менї вільно сумнївати ся в тому. Кленусь тобі, коли вже треба запевненя, що моє сумлїнє чисте як у моїх дїтий; навіть твоє, моя ріднесенька, не може бути чистїйше. А про те прошу тебе, вели менї покликати повитуху, щоб я переконала ся, що́ в тім правди і вспокоїла ся будь що буде.

— Повитуху! — скрикнула панї Ґ…. з обуренєм. — Чисте сумлїнє і повитуха!

І слова застрягли їй у горлї.

— Повитуху, найдорожша мамочко, — повторила маркіза опускаючи ся перед нею на колїна, — і то в сїй хвилинї, а то менї доведеть ся одуріти.

— О, дуже радо, — відповіла полковниця, — тілько прошу відбувати злоги не в моїм домі. — І при сьому встала і хотїла вийти з покою. Та маркіза сунучись за нею з розпростертими руками, впала зовсїм на лице і обхопила її колїна.

— Коли бездоганно житє, — скрикнула вона, і біль додав її проречистости, — житє ведене по вашому взірцю дає менї право на вашу пошану, — коли в вашій груди промовляє за мною бодай материнське почутє хоч доти, доки моя вина не буде виказана ясно як сонце, — о, то не покидайте мене в отсих страшенних хвилях!

— Але щож так занепокоює тебе? — запитала мати? — Чи нїчого більше, як лиш ореченє лїкаря? нїчого більше, як лише твоє внутрішнє чутє?

— Нїчого більше, мамочко, — відповіла маркіза і поклала руку на груди.

— Нїчого, Джулїєто? — допитувала мати. — Подумай. Провина, хоч і як невимовно болїла би мене, все таки уйшлаб, і я-б остаточно мусїла вибачити її; та колиб ти, щоб оминути мій материнський докір, могла видумувати казку про переворот у всесьвітному порядку і обтяжати себе богохульними клятьбами, щоб навязати її мойому серцю — ах, надто склонному вірити тобі, — тосе булоб огидно; я нїколи не мала би вже серця до тебе.

— Щоб царство спасенія колись так відкрило ся менї, як моя душа відкрита перед вами! — скрикнула маркіза. — Я не затаїла перед вами нїчого, моя мамо.

Сї слова, вимовлені з натиском, зворушили матїрь до глубини душі.

— О Боже! — скрикнула вона, — моя любесенька дитино! Як менї жаль тебе!

І підняла і поцїлувала і притиснула її до своїх грудий.

— І чого на сьвіточку божім ти боїш ся? Ходи, ти дуже хора.

Хотїла завести її до ліжка. Але маркіза, в якої часто пускали ся сльози, запевняла, що вона дуже здорова і що їй не хибує нїчого окрім того дивовижнього і незрозумілого стану.

— Стану? — скрикнула мати знов. — Що за стану? Коли твоя память про минуле така певна, то що за божевільний переляк проймає тебе? І чиж внутрішне почутє, яке прецїнь озиває ся лиш неясно, не може помиляти ся?

— Нї, нї, — мовила маркіза, — воно не помиляє ся! І коли зволите покликати повитуху, то почуєте, що та страшенна, для мене убійча річ — таки правдива.

— Ходи, моя любенька донечко, — мовила панї Ґ…, що почала справдї лякати ся за її глузди. — Ходи, послухай мене і ляж у ліжко. І що властиво сказав тобі лїкар? Як палає твоє личко! як ти трясеш ся всїм тїлом! Ну, як же то було, що сказав тобі лїкар?

І при сьому вона потягла з собою маркізу, починаючи вже недовіряти цїлій тій сценї. Маркіза мовила:

— Люба! Сердешна! — і всьміхала ся заплаканими очима. — Я зовсїм при памяти. Лїкар сказав менї, що я при надїї. Велїть покликати повитуху, і коли вона скаже, що се неправда, я заспокою ся знов.

— Добре, добре, — відповіла полковниця, скриваючи свою трівогу. — Зараз пішлю по неї; вона зараз буде тут, коли конче хочеш, щоб висьміяла тебе, і скаже тобі, що ти сновида і несповна розуму.

І при сьому потягла за дзвінок і післала негайно когось із служби, щоб покликав акушерку.

Маркіза лежала неспокійно хвилючи грудьми в обіймах своєї матери, коли прийшла та бабуся, і полковниця виявила їй, на який дивоглядний привид хора її дочка. Панї маркіза кляне ся, що поводила ся чесно, а про те, отуманена якимось незрозумілим почутєм, уважає конче потрібним, щоб тямуча жінка переконала ся про її стан. Повитуха переконуючи ся про нього говорила про молоду кров і про хитрощі сьвіта; а коли скінчила своє дїло, додала, що такі випадки вже їй трапляли ся; молоді вдови, що приходять у таке положенє, всї впевняють, що жили на безлюдних островах; поки що вона заспокоює паню маркізу і надїєсь, що веселий корсар, який нічю прибив до берега, чей таки віднайде ся.

При тих словах маркіза зомлїла. Полковниця, не можучи перемогти свойого материнського почутя, кинулась при помочи акушерки відтирати її. Але коли вона прокинула ся, перемогло обуренє.

— Джулїєто! — скрикнула мати з невимовним болем. — Зараз відкрий менї все і назви батька!

І ще, бачилось, готова була до поєднаня. Та коли маркіза сказала, що вдуріє, то мати встаючи з софи, мовила:

— Іди, йди! Ти нїкчемниця! Будь проклята година, коли я вродила тебе!

І вийшла з покою.

Маркіза, якій знов потемнїло в очах, притягла повитуху до себе і поклала, сильно тремтячи, її голову собі на груди. Зломаним голосом запитала її, якими дорогами ходить природа? і чи можливе несьвідоме зачатє? Повитуха всьміхнула ся, розвязала на нїй хусточку і сказала, що у панї маркізи мабуть не заходить такий випадок. Нї, нї, відповіла маркіза, вона зачала сьвідомо, але рада би так загалом знати, чи така поява трапляєть ся в царстві природи? Повитуха відповіла, що крім пресьвятої Дїви се ще не трапилось анї одній жінцї на землї. Маркіза трясла ся чим раз дужше. Їй здавало ся, що вона в тій хвилї зляже, і просила акушерку, притискаючи її до себе з судорожним переляком, щоб не покидала її. Повитуха заспокоїла її. Запевнила, що до злогів іще досить далеко, подала їй способи, як у таких випадках можна берегти ся людського поговору, і додала, що все ще буде добре. Та що ті потїшаня для нещасливої дами були зовсїм немов шпиганя ножем у груди, то вона перемогла себе, сказала, що їй лїпше, і просила свою порадницю, щоб віддалила ся.

Ледво акушерка вийшла з покою, коли їй доручено лист від матери, яка висловила ся так, що „пан Ґ… бажає при таких обставинах, щоб вона забрала ся з його дому; посилає їй при тім папери, що належать до її маєтку, і надїєть ся, що Бог ощадить йому горя бачити її ще раз.“ Лист був мокрий від слїз, а в куточку було замазане слово: диктований. Маркізї біль бризнув із очий. Гірко плачучи над помилкою своїх родичів і над неправедливістю, якої допускають ся ті чесні люди, вона пішла до покоїв своєї матери. Сказано, що вона у батька; вона хитаючись пішла до батькових покоїв. Заставши двері замкнені, вона впала коло дверий, ридаючи й голосно кличучи всїх сьвятих на сьвідків своєї невинности. Пролежала так уже кілька мінут, коли з покою вийшов надлїсничий і з запаленїлим лицем мовив до неї, що чейже чула, що комендант не хоче бачити її. Маркіза сильно хлипаючи скликнула: „Мій любенький брате!“ Втиснула ся до покою і кликнула: „Наймилїйший таточку!“ і простягла до нього руки. На її вид комендант обернув ся до неї плечима і побіг до своєї спальнї. Коли вона бігла за ним, крикнув їй: „Геть!“ і хотїв затріснути двері; та коли вона ридаючи та благаючи не давала замкнути їх, він нараз попустив, і коли маркіза війшла до нього, побіг до затильної стїни. Вона кинулась йому, оберненому до неї плечима, власне до ніг і дрожачи обхопила його колїна, коли пістолет, який він ухопив, саме в хвилї, коли він зривав його зо стїни, випалив і вистріл з лускотом бухнув до стелї.

— Пане мойого житя! — скрикнула маркіза, поблїдла як труп, устала на ноги і вийшла геть із його покоїв. Уходячи до своїх кімнат велїла зараз запрягати і смертельно знесилена сїла на кріслї та почала сквапливо одягати своїх дїтий і велїла пакувати свої річи. Власне держала найменше на колїнах і обвивала його хусткою, щоб негайно, скоро все буде готове до від'їзду, сїдати до повоза, коли війшов надлїсничий і на розказ коменданта зажадав від неї, щоб дїтий лишила тут.

— Моїх дїтий? — запитала вона і встала. — Скажи свойому нелюдяному батькови, що може прийти й застрілити мене, але не зможе видерти менї моїх дїтий.

І узброєна всїми гордощами невинности взяла дїтий, а що брат не важив ся спиняти її, занесла їх до повоза і відїхала.

В тім гарнім висилку пізнавши себе саму, вона раптом, немов власною рукою піднесла себе з тої безоднї, в яку зіпхнула її доля. Трівога, що шарпала її груди, улягла ся, скоро виїхала в чисте поле; вона часто цїлувала дїтий, сю свою любу добичу, і з великим задоволенєм думала про те, яку побіду віднесла над своїм братом силою свойого безневинного сумлїня. Її розум, сильний на стілько, що не розбив ся в її дивнім положеню, тепер піддав ся зовсїм великому, сьвятому та невиясненому устроєви сьвіта. Вона зрозуміла неможливість переконати свою сїмю про свою невинність, зрозуміла, що мусить вибити собі се з голови, коли не хоче пропасти, і ледво минуло кілька днїв по її приїздї до В…, а вже її біль до разу уступив місце геройській постанові — узброїтись гордістю против нападів сьвіта. Вона постановила замкнути ся зовсїм у власне нутро, з виключною пильністю заняти ся вихованєм своїх обох дїтий і плекати з повною матїрньою любовю дарунок, який Бог пошле їй у третьому. Вона заходилась, щоб по кількох тижнях, скоро перебуде злоги, заняти ся поправою свого гарного, через її довгу неприсутність троха занедбаного двора; сидїла в альтанї і гаптуючи малесенькі шапочки та панчішки на дрібні ноженята, обдумувала, як би то їй вигідно устроїти покої, який би найвідповіднїйше заповнити книгами, а в якім поставити шталюґу. І ще не минув час, коли ґраф Ф… мав вернути з Неаполя, а вона вже зовсїм освоїла ся з думкою про вічно самітне, манастирське житє. Придверник одержав наказ не впускати нїкогісїнько до дому. Лиш одна думка була їй нестерпною, що молоде єство, яке вона почала в найбільшій невинности й чистотї і якого початок власне тим, що був таємний, видавав ся також більше божеським, нїж иньших людий, мало явити ся в людській суспільности обтяжене ганебним пятном. Їй прийшов у голову дивоглядний спосіб відкрити батька, спосіб, від якого, коли вперве надумала його, аж шитє випало їй із рук зо страху. Цїлими ночами, проводженими в неспокійній безсонницї, вона на всї боки обертала та обзирала ту думку, щоб привикнути до її вдачі, що ранила її найглубше почуванє. Вона все ще отягала ся входити в які будь зносини з чоловіком, що так ошукав її, догадуючись дуже справедливо, що він безповоротно мусить належати до шумовин свойого роду, міг походити лиш із найглибшого та найбруднїйшого багна людського. Та коли почутє власної самостійности у неї проривало ся чим раз живійше і вона міркувала, що клейнот нїчого не тратить на вартости, чи його справа така чи сяка, то одного ранку, коли молоде житє в її лонї знов затріпотало ся, вона таки насьмілилась і дала в м—ських ґазетах надрукувати те завізванє, яке ви читали на початку сього оповіданя.

Ґраф Ф…, якого невідхильні дїла задержали в Неаполі, написав уже другий лист до маркізи з візванєм, щоб не вважаючи нї на які можливі постороннї обставини була вірна своїй, мовчки йому даній обіцянцї. Скоро йому пощастило спекати ся дальшої службової подорожі до Константинополя і инші відносини позволили, він зараз вирушив із Неаполя, і справдї, лиш кілька день по визначенім уперед реченцї прибув до М… Комендант приняв його з заклопотаним лицем, сказав, що конечне дїло змушує його вийти з дому і просив надлїсничого, щоб тимчасом забавляв його. Надлїсничий запросив його до свойого покою і по короткім привитаню запитав його, чи знає, що трапило ся в часї його неприсутности в домі коменданта. Ґраф поблїд на хвилю і відповів: нї. Тодї надлїсничий повідомив його про ганьбу, яку нанесла маркіза цїлій сїм'ї, і розпозів йому все, що вже знають наші читачі. Ґраф ударив себе долонею по чолї.

— Чому роблено менї стілько перешкод! — скрикнув він, сам себе забуваючи. — Коли б ми були взяли шлюб, то не булоб нам сорому анї всього того лиха!

Надлїсничий витріщив ся на нього і запитав, чи він настілько шалений, що ще бажає шлюбу з сею негідницею? Ґраф відповів, що вона варта більше, як увесь сьвіт, який так гордує нею; що він вповнї вірить її запевненю про її невинність; і що ще сьогоднї поспішить до В… і повторить їй своє предложенє. І він зараз ухопив капелюх, поклонив ся надлїсничому, який уважив його зовсїм позбавленим глуздів, і пішов.

Він сїв на коня і погнав до В… Коли злїз із нього край брами і хотїв війти на подвірє, сказав йому придверник, що панї маркіза не приймає анї живої душі. Ґраф запитав, чи сей наказ, виданий для чужих, доторкає також приятеля дому; на се той відповів, що не знає про жаден виємок, і зараз потім додав якось двозначно: чи він може ґраф Ф…? Ґраф, окинувши його допитливим зором відповів: нї, і додав, обернений до свойого слуги, але так, що й тамтой міг се чути, що при таких обставинах йому доведеть ся заночувати в гостинницї і писемно дати про себе знати панї маркізї. Та скоро лише скрив ся з очий придверника, скрутив за наріжник і пішов по під мур просторого саду, що розкинув ся за домом. Крізь фіртку, яку застав отворену, війшов до саду, пройшов по його стежках і власне хотїв війти по заднїй терасї до дому, коли в альтанї положеній обік побачив маркізу в її любій і таємничій подобі при маленькім столику пильно заняту працею. Він наблизив ся до неї так, що вона не могла побачити його швидше, поки не станув у входї альтани, три малі кроки від її ніг.

— Ґраф Ф…! — мовила маркіза піднявши очи, і румянець несподїванки обілляв її лице.

Ґраф усьміхнув ся, стояв іще хвилю не рушаючи ся в дверех; потім сїв обік неї з такою скромною нахабністю, що вона не потребувала полошити ся, і заким вона ще зміркувала, що їй робити в тім незвичайнім положеню, лагідно обняв рукою її любий стан.

— Відки, пане ґрафе? Чи се можливо? — запитала маркіза і несьміло глядїла на землю перед себе.

Ґраф сказав: „Із М…“ і легесенько притулив її до себе, — крізь задню фіртку, яку власне я застав відчинену. Я надїяв ся одержати ваше пробаченє і війшов.

— Чиж в М… не сказано вам — ? — запитала вона і ще не ворухнула ся в його обіймах.

— Усе, люба моя, — відповів ґраф. — Але зовсїм переконаний про вашу невинність —

— Як! — скрикнула маркіза, встала і випручала ся від нього, — і ви приходите не вважаючи на се?

— На перекір сьвітови, — мовив він задержуючи її, — на перекір вашій сїм'ї і навіть на перекір отсїй любій появі! — І при тім витиснув мягкий поцїлуй на її груди.

— Геть! — скрикнула маркіза.

— Такий певний, Джулїєто, — мовив він, — як колиб я був всевідучий, як колиб моя душа жила в твоїй груди.

— Пустїть мене! — скрикнула маркіза.

— Я прийшов — мовив він і не пускав її, — повторити своє предложенє і з ваших рук, коли захочете вислухати мене, приняти долю блажених.

— Пустїть мене! Зараз! — кричала маркіза. — Наказую вам! — і силою вирвала ся з його рук і втекла.

— Люба! Прекрасна! — шептав він устаючи знов і йдучи за нею.

— Чуєте? — крикнула маркіза, відвернула ся і тїкала від нього.

— Лиш одно таємно вишептане слівце! — мовив ґраф і швидко вхопив її гладку руку, що тут же висмикнулась йому.

— Нїчого не хочу чути! — відповіла маркіза, пхнула його сильно в груди, вибігла на терасу і щезла.

Він вибіг уже до половини рампи, щоби будь що будь добути ся у неї вислуханя, коли двері перед ним затріснено і ретязї зо стуком з безтямним поквапом закалатали перед його кроками. Якусь хвилю, не знаючи що чинити при таких обставинах, він стояв і надумував ся, чи не влїзти отвореним боковим вікном і чи не йти до своєї мети, доки не осягне її; та хоч і як важко з усяких оглядів було йому вертати, сим разом, здавалось, вимагала сього конечність, і лютий на себе, що випустив її з рук, він поплентав ся в низ по рампі, щоб віднайти свої конї. Він почував, що проба — обяснити дїло на її грудях, розбила ся на завсїгди, і їхав ступом назад до М… міркуючи про лист, який тепер доведеть ся йому писати.

Вечером, коли в препоганім гуморі опинив ся при столї в однім публичнім льокалю, застав там надлїсничого, який зараз же запитав його, чи йому пощастило з осьвідчинами в В…? Ґраф відповів коротко: „Нї“ і вже готов був заткати йому рота якимось прикрим словом; але щоб не вхибити чемности, додав по хвилї, що надумав ся обернутись до неї листовно і швидко впораєть ся з сим. Надлїсничий сказав, що з жалем бачить, як пристрасть до маркізи позбавлює його розсудка. Тимчасом він мусить упевнити його, що вона вже намірила ся зробити инший вибір; подзвонив за найновійшими ґазетами і подав йому нумер, де було надруковане її завізванє до батька її дитини. Ґраф пробіг очима писанє і кров ударила йому до голови. В його душі мішали ся найріжнїйші чутя. Надлїсничий запитав, чи по його думцї знайде ся та людина, якої шукає маркіза?

— Без сумнїву! — відповів ґраф, усею душею приникаючи до паперу й жадібно впиваючи ся його змістом. Потім зложив ґазету, на хвилю приступив до вікна і сказав:

— Тепер усе добре! Тепер знаю, що менї робити!

І обернув ся, запитав іще чемно надлїсничого, чи швидко знов із ним побачить ся, поклонив ся йому і пішов зовсїм поєднаний зі своєю долею.

Тимчасом у домі коменданта вийшли дуже прикрі сцени. Полковниця була до крайности огірчена брутальною жорстокістю мужа і слабістю, з якою сама дала йому опанувати себе при тиранськім відіпхненю доньки. Коли в комендатовій спальнї гукнув вистріл і дочка вискочила відтам, полковииця зомлїла, а коли швидко потім отямила ся, комендант у хвилї її пробудженя не сказав нїчого, як лиш те, що жалує, що вона за дармо набрала ся сього страху, і кинув на стіл вистрілений пістолет. Потім, коли зайшла мова про відібранє дїтий, вона зважила ся несьміло заявити, що на се ми не маємо права; голосом слабим та зворушеним наслїдком недавнього зомлїня вона просила оминати бурливі сцени в домі; але комендант не відповів нїчого більше, лиш обернув ся до надлїсничого пінячись з лютости:

— Іди й приведи їх менї!

Коли надійшов другий лист ґрафа Ф…, звелїв комендант відіслати його до В… до маркізи, а вона, як довідали ся потім від післанця, положила його на бік і сказала: добре.

Полковниця, якій у цїлій тій подїї було так богато неясного, а особливо склонність маркізи пошлюбити якогось нового і зовсїм їй байдужного чоловіка, силкувала ся на дармо звести розмову на сю обставину. Комендант просив завсїгди тоном дуже подібним до наказу, аби мовчала; одного разу при такій нагодї, здіймаючи портрет маркізи, що ще висїв на стїнї, запевнив, що рад би зовсїм вимазати її зі своєї памяти, і додав, що в нього нема дочки.

Та ось появила ся в ґазетах дивовижна маркізина відозва. Полковниця, порушена сим до живого, пішла з ґазетою, яку одержала від коменданта, до його покою, де застала його за роботою при столї, і запитала, що в Бога милого він думає про се? Комендант відповів не перестаючи писати:

— О, вона невинна!

— Як! — скрикнула панї Ґ… з безмежним зачудуванєм, — невинна — ?

— Се їй у снї трапило ся, — мовив комендант не відводячи голови.

— В снї! — мовила панї Ґ… — І така нечувана подїя…

— Дуріпа! — буркнув комендант, поскладав папери на купу і пішов геть.

Слїдуючого дня прочитала полковниця, коли всї сидїли за снїданєм, в одній ґазетї, що власне прийшла ще зовсїм вохка з праси, ось яку відповідь:

„Коли панї маркіза О… зволить д. 3-го… о год. 11-тій зрана явити ся в домі пана Ґ…, свойого батька, то той, кого вона шукає, кинеть ся там їй до ніг“.

Полковницї не стало духу в грудях, заким іще дійшла до половини сього нечуваного повідомленя; вона очима перебігла до кінця і подала ґазету комендантови. Полковник прочитав оголошенє тричї, немов би не вірив своїм очам.

— Ну, скажи менї, Бога ради, Льоренцо, — скрикнула полковниця, — що думаєш про се?

— О нїкчемниця! — відповів комендант і встав із місця. — О прехитра лицемірка! В десятеро безсоромність суки і в десятеро хитрість лисицї до купи, то ще за мало на неї! І така постава! І такі очи! У херувима нема щирійших! — І він заридав і не міг успокоїти ся.

— Але коли се хитрість, — запитала полковниця, — то що ради Бога може вона мати на метї?

— Що має на метї? Своє нїкчемне ошуканство — вона хоче його силою довести до путя, — відповів полковник. — Уже вони на память вивчили байку, яку нам тут д. 3-го о 11-тій з рана надумали втелющити, вона й він. „Моя люба донечко — маю я сказати, — я сього не знав — і хто міг подумати таке — вибачай менї, прийми моє благословенство і будь знов добра“. Але кулька в лоб тому, хто д. 3-го рано переступить мій поріг. А може лїпше буде звелїти слугам випроторити його з дому.

Панї Ґ… ще раз прочитавши ґазету сказала, що коли з двох незрозумілих річий має няти віру одній, то радше повірить в якусь нечувану гру припадку, нїж у таку підлоту своєї доси так доброї й чесної доньки. Та заким іще скінчила, скрикнув комендант:

— Зроби менї ласку і замовчи! — І додав виходячи з покою: — Менї остогидло слухати про се.

Кілька день по тім одержав комендант з огляду на се ґазетне оголошенє лист від маркізи, в якому вона, знаючи, що їй відмовлять ласки явити ся в його домі, з пошаною і чутливо просила вислати ласкаво до неї до В… того, хто д. 3-го з рана прибуде до нього. Полковниця була власне при тім, як комендант одержав сей лист, а спостерігши виразно по його лицї, що він був збитий з пантелику — бо коли се було ошуканство, то який мотив мав він тепер підсунути їй, скоро вона, бачилось, зовсїм не має претенсиї до його пробаченя? — осьмілена сим висловила плян, що вже давно носила в своїй груди битій сумнївами. І поки ще полковник з тупоумним видом глядїв на папір, вона сказала, що їй прийшло щось на думку. Чи позволив би він їй на день-два виїхати до В..? Коли маркіза справдї знає вже того, хто через ґазети відповідає їй як незнайомий, вона зуміє ввести її в таке положенє, що ся мусить зрадити своє серце, хоч-би була найхитрїйшою зрадницею. Комендант, роздираючи нараз сильним рухом доччин лист, відповів, що їй відомо, що він з нею не хоче мати нїякого дїла і забороняє їй входити з нею в яке будь порозумінє. Він запечатав подерті шматочки, заадресував до маркізи і віддав післанцеви як відповідь. Полковниця, огірчена в душі сею завзятою впертістю, що нївечила всяку можність виясненя, постановила виконати свій плян хоч би й против його волї. Взяла одного з комендантових стрільцїв, і зараз слїдуючого ранку, коли її муж лежав іще в ліжку, поїхала з ним до В…

Коли прибула до віллї, сказав їй придверник, що до панї маркізи не допускає нїкого. Панї Ґ… відповіла, що знає про се зарядженє, але про те нехай лише він іде і завідомить її про приїзд полковницї Ґ… На се той відповів, що се нї на що не здасть ся, бо панї маркіза не говорить нї з ким на сьвітї. Панї Ґ… відповіла, що з нею певно буде говорити, бо вона її мати, і нехай лише він не отягаєть ся і йде сповнити, що йому велять. Та ледво ще придверник війшов до дому для сеї, як думав, таки даремної проби, коли, побачив, як маркіза вибігла з дому, поспішила до брами і впала на колїна перед повозом полковницї. Панї Ґ… за підмогою свого стрільця вийшла з повоза і не без деякого зворушеня підняла маркізу. Маркіза, переможена чутями, похилила ся низько до її руки і рясно проливаючи сльози повела її з пошаною до покоїв свойого дому.

— Моя найдорожша мамо, — мовила посадивши її на софі, а сама ще стояла, перед нею та обтираючи собі очи, — що се за щасливий випадок, якому завдячую вашу неоцїнену появу?

Панї Ґ… сказала, нїжно обіймаючи дочку, що хотїла їй лише сказати, що приходить просити в неї пробаченя за жорстокїсть, з якою її випхнено з батьківського дому.

— Пробаченя! — перервала її річ маркіза і хотїла цїлувати її руки. Але ся не допускаючи сих поцїлунків мовила далї:

— Бо не лише надрукована в остатнїх ґазетах відповідь на звісне оголошенє насунула менї й батькови переконанє про твою невинність; мушу ще надто виявити тобі, що він сам уже на наше велике і радісне зачудуванє вчора показав ся в нашім домі.

— Хто пока — ? — запитала маркіза і сїла обік матери. — Який він показав ся? — і ожиданка напружила кожду її рисочку.

— Він, — відповіла панї Ґ…, — автор тої відповіди, він сам особисто, до кого була звернена твоя відозва.

— Ну отже, — мовила маркіза зі спокійно хвилюючими грудьми, — хтож се? і ще раз: хтож се?

— Се, — відповіла панї Ґ…, — я хотїла би, щоб ти відгадала се. Бо подумай собі: вчора, коли ми сидимо при чаю і як раз читаємо сю чудну ґазету, до покою впадає чоловік знайомий нам дуже докладно, з виразом розпуки, і кидає ся до ніг твойому батькови, а зараз потім і менї. Ми не знаючи, що думати про се, взиваємо його, щоб говорив. Тодї він мовить: що сумлїнє не дає йому спокою, що він той огидник, який ошукав паню маркізу і мусить знати, як судимо про його злочин, а коли має впасти на нього пімста, то він сам прийшов піддатись їй.

— Але хто? хто? хто? — мовила маркіза.

— Як сказано, — говорила далї панї Ґ…, — молодий, зрештою добре вихований чоловік, по якім ми нїколи б не надїяли ся такої підлоти. Та ти не лякай ся, моя доню, коли довідаєш ся, що він з низького стану і зовсїм позбавлений вимогів, яких би в усякім разї треба жадати від твойого мужа.

— Все одно, моя наймилїйша мамо, — мовила маркіза, — зовсїм негідним він не може бути, коли вперед кинув ся вам до ніг, нїж менї. Але хто се? хто? скажіть менї лише, хто?

— Ну, отож, — відповіла мати, — се стрілець Лєонардо, якого батько виписав із Тиролю, і якого я, як ти бачила, вже привезла з собою, щоби представити його тобі як жениха.

— Лєонардо! стрілець! — скрикнула маркіза і з виразом розпуки притиснула руку до чола.

— Чого злякала ся? — запитала полковниця. — Маєш причини сумнївати ся?

— Як? де? коли? — запитала маркіза змішана.

— Се, — відповіла ся, — він хоче виявити лише тобі. Говорить, що сором і любов чинять йому неможливим обяснити се кому иньшому крім тебе. Та коли хочеш, то отворимо передпокій, де він з битєм серця дожидає закінченя; і поки я віддалю ся, попробуй видобути з нього його тайну.

— Боже, батьку мій! — скрикнула маркіза, — раз у південну спеку я була заснула, а коли прокинула ся, бачила, як він віддаляв ся.

І при сьому своїми дрібними руками затулила своє лице облите краскою сорому.

При тих словах мати кинула ся перед нею на колїна.

— О моя доню! — крикнула вона, — о ти сердешна! — і обняла її руками. І — я підлячка! — і укрила своє лице на її поділку.

Маркіза запитала стрівожена:

— Що вам, моя мамо?

— Аджеж знай, — мовила ся, — о ти чистїйша від ангелів, що в усїм тім, що я тобі говорила, нема нїчогісїнько правди; що моя зопсована душа не могла вірити в таку невинність, якою ти осяяна, і що менї треба було аж сеї огидної хитрости, щоб переконати ся про се.

— Моя найдорожша мамо! — скрикнула маркіза і повна радісного зворушеня похилила ся над нею і хотїла піднести її. Але ся відповіла:

— Нї, швидше не встану від твоїх ніг, доки менї не скажеш, чи можеш пробачити менї низькість мойого поводженя, ти прекрасна, надземна!

— Я вам пробачити, моя мамо! Встаньте! — скрикнула маркіза, — заклинаю вас!

— Чуєш, — мовила панї Ґ…, — хочу знати, чи можеш іще любити і так щиро поважати мене, як доси?

— Моя обожана мамочко! — скрикнула маркіза і й собіж упала на колїна перед нею. — Пошана і любов нїколи не уступали з мойого серця. Хтож міг довіряти менї серед таких нечуваних обставин? Яка я щаслива, що ви переконали ся про мою бездоганність!

— Тепер, моя найлюбійша дитино, — мовила панї Ґ…, встаючи при помочи дочки, — буду носити тебе на руках. У мене відбудеш злоги; навіть як би я мала від тебе ждати молодого князенка, то й тодї-б я не заходилась коло тебе нїжнїйше та достойнїйше. Доки живу, не пущу тебе від свойого боку. Всьому сьвіту на перекір: не хочу нїякої чести понад твою ганьбу; коли тілько ти будеш добра зо мною і не будеш тямити тої безсердечности, з якою я відіпхнула тебе.

Маркіза силкувала ся потїшити її пестощами та безконечними заклинанями; та прийшов вечер і продзвонила північ, заким їй се вдало ся. Другого дня, коли троха улягло ся зворушенє старої дами, що в ночи кинуло її було в горячку, поїхали мати й дочка і внучата мов у тріумфі назад до М… В дорозї вони були дуже веселі, жартували зі стрільця Лєонарда, що сидїв з переду на козлї; і мати сказала до маркізи, що завважує, як вона червонїє ся, коли лише гляне на його широкі плечі. Маркіза відповіла рухом, у якому було на половину зітханя, а на половину усьмішки: хто знає, хто нарештї д. 3-го о 11-тій зрана явить ся у нас! — Та чим більше наближали ся до М…, тим поважнїйший робив ся їх настрій в ожиданю рішучих появ, що ще були перед ними. Панї Ґ… не зраджуючи ся зі своїми плянами, завела дочку, коли висїли перед домом, знов до її давнїх покоїв; мовила, щоб розгостила ся, а вона зараз верне до неї, і майнула геть. По годинї прийшла зовсїм розгорячена на лицї.

— Нї, такий Фома! — мовила з таємною радістю в душі, — такий невірний Фома! Цїлїсїньку биту годину треба було переконувати його! Але тепер сидить і плаче.

— Хто? — запитала маркіза.

— Він, — відповіла мати. — Хтож ба, як не той, що має до того найбільше причини?

— Чейже не тато? — скрикнула маркіза.

— Як дитина, — відповіла мати. — Аж мене сьміхом заносило, як би я й сама не була мусїла втирати собі сльози з очий вийшовши за двері.

— І се задля мене? — запитала маркіза і схопила ся з місця. — І я мала би тут —

— Анї з місця! — мовила панї Ґ… — По що він диктував менї такий лист? Сюди прийде до тебе, коли хоче бачити мене, доки жию.

— Моя найдорожша мамочко! — благала маркіза.

— І не проси! — перебила їй полковниця. — Чого він хапав ся за пістолет?

— Алеж заклинаю вас! — —

— Не сьмій! — відповіла панї Ґ… і силою посадила дочку знов на крісло. — І коли ще сьогоднї перед вечером не прийде, то я завтра з тобою їду далї.

Маркіза назвала таке поступуванє жорстоким і несправедливим. Та мати відповіла:

— Заспокій ся! — Бо власне чула, як щось хлипаючи наближало ся здалека. — Він уже йде!

— Де? — запитала маркіза і почала прислухати ся. — Тут хтось під дверма; се сильне — —

— Егеж, — відповіла панї Ґ… — Він хоче, щоб ми відчинили йому двері.

— Пустїть мене! — скрикнула маркіза і зірвала ся з крісла.

— Нї, коли мене любиш, Джулїєто, — мовила полковниця, — то сиди!

І в тій хвилї війшов комендант, притулюючи собі хустку до очий. Мати заступила свою дочку, обернена до нього плечима.

— Мій найдорожший таточку! — скрикнула маркіза і простягла руки до нього.

— Анї з місця! — мовила панї Ґ…, — Чуєш?

Комендант стояв у покою і плакав.

— Нехай перепросить тебе, — мовила далї панї Ґ… — Пощо такий запальчивий! І по що такий упертий! Я люблю його, але люблю й тебе; шаную його, але шаную й тебе. А коли прийде до вибору, то ти лїпша від нього і я лишу ся з тобою.

Комендант зігнув ся в дугу і ревів, аж стїни лунали.

— Алеж Боже мій! — скрикнула маркіза, подалась назад перед матїрю і виняла хусточку, щоб і собіж дати попуск сльозам. Панї Ґ… мовила:

— Він не може лише прийти до слова! — і відступила на бік. Тодї маркіза встала, обняла коменданта і просила його, щоб заспокоїв ся. А сама плакала ревними сльозами. Запитала його, чи не схоче сїсти? Хотїла посадити його на крісло, та він не відповідав нїчого; не рушав ся з місця; і не сїдав; і лише стояв похиливши лице глубоко до землї і плакав. Маркіза мовила, випростовуючи його, на половину обернена до матери, що він готов захорувати; і в самої матери, бачилось, почало не ставати стійкости, коли він не переставав ридати зовсїм конвульсийно. Та коли комендант нарештї при повторних просьбах дочки сїв, а вона серед безконечних пестощів упала йому до ніг, то мати промовила знов, сказала, що так йому треба, тепер він певно порозумнїйшає, і віддалила ся з покою лишаючи їх самих.

Скоро вийшла, обтерла й собіж сльози і подумала, чи не може таки зашкодити йому сильне зворушенє, в яке ввела його, і чи не було би порадно покликати лїкаря? На вечерю наварила йому всячини, що лише могла знайти в кухнї придатного для покріпленя й заспокоєня, приготовила і нагріла йому постелю, а коли він усе ще не виходив, а до столу було вже накрито, то вона на пальцях підійшла до маркізиного покою, щоб почути, що там дїє ся? Легесенько притуливши вухо до дверий і надслухуючи почула тихий шепіт, що, здавалось, ішов із уст маркізи; і, як побачила крізь дїрку від ключа, вона сидїла в коменданта на колїнах, чого сей зрештою не позволяв нїколи в житю. Аж тодї вона отворила двері і побачила — і серце заграло у неї з радости: дочка лежала тихо, з відкинутою в зад головою і з щільно зажмуреними очима, в батькових обіймах, а сей, сидячи в фотелю, покривав її уста, мов закоханий, довгими, палкими, жадібними поцїлуями, а його великі очи перлили ся блискучими слїзми. Дочка не говорила нїчого, він не говорив нїчого; нахиливши лице над нею, як над своєю першою коханкою, він сидїв і затулював їй уста і цїлував її. Мати почула себе мов блаженною; неспостережена стоячи за його кріслом вона отягала ся перервати роскіш небесного поєднаня, що знов завитало в її дім. Нарештї наблизила ся до батька і нахиляючи ся з за крісла глянула на нього з боку, як раз коли він знов пальцями й устами в невимовній роскоші порав ся коло уст своєї дочки. Комендант при її видї знов уже похилив зовсїм наморщене лице і хотїв сказати щось: та вона скрикнула: „О, щож се за личко!“ — та собіж поцїлувала його до порядку і зробила жартами конець тому зворушеню. Вона запросила і повела обоє, мов молодих до шлюбу, до вечері, при якій комендант, що правда, був дуже веселий, але все ще від часу до часу схлипував, мало їв і говорив, глядїв у тарілку і бавив ся рукою своєї дочки.

Коли настав найблизший день, виринуло питанє: хто в Бога сьвятого покаже ся завтра о 11-тій годинї? бо завтра був той страшний третїй. Батько й мати, а надто й брат, що також прибув з перепросинами, були безумовно за шлюбом; (коли людина буде хоч сяк-так зносна) все що лиш буде можливо, треба зробити, щоб положенє маркізи зробити щасливим. Та коли обставини тої людини будуть такі, що навіть при всяких поблажках занадто відбігають від маркізиних, то родичі противили ся шлюбови; вони були готові задержати маркізу й на далї у себе та адоптувати дитину. Маркіза натомісь, бачилось, була готова в усякім разї, коли ся людина лише не буде зовсїм безчесною, додержати свойого даного приреченя і за всяку цїну дати своїй дитинї батька. Вечером запитала мати, як властиво вести себе при принятю тої людини? Комендант заявив, що булоб найвідповіднїйше лишити маркізу о 11-тій годинї саму. Натомісь маркіза стояла на тім, щоб обоє родичі і також брат були присутні, бо вона з тою людиною не хоче мати нїякої спільної тайни. Зрештою додала, що таке бажанє, бачить ся, висловлене вже й у відповіди тої людини тим, що дім коменданта визначила на місце сходин, — обставина, задля якої — мусить отверто признати ся — власне ся відповідь їй дуже сподобала ся. Мати звернула увагу на невідповідні ролї, які при тім мусїлиб відіграти батько й брат; просила дочку, щоб пристала на віддаленє мужчин, а натомісь сама вона прихилить ся до її бажаня і буде присутна при принятю тої особи. По короткім намислї дочка приняла нарештї сю остатню пропозицію.

І ось по ночи, проведеній серед крайне напружених ожидань, засвитав ранок страшного третього. Коли годинник вибив одинацяту, обі жінки убрані празнично мов до заручин засїли в гостинній; серце стукало у них, що можнаб було чути, як би був замовк денний шум. Ще бренїв дзвін, що вибив одинацяту, коли війшов стрілець Лєонардо, якого батько виписав був із Тиролю. Жінки поблїдли при його видї.

— Ґраф Ф…, — промовив він, — заїхав і велить ознаймити своє прибутє.

— Ґраф Ф…! — скрикнули обі враз, із одного зачудуваня впадаючи в друге.

Маркіза крикнула: — Замкнїть двері! Для нього нас нема дома! — Встала, щоб зараз самій замкнути кімнату і власне хотїла випхати стрільця, що стояв їй у дорозї, коли в тій хвилї до неї війшов ґраф, у тім самісїнькім воєннім мундурі, з ордерами й оружєм, яке мав на собі в часї здобутя кріпости. Маркіза збентежена готова була, бачилось, провалити ся крізь землю; вхопила хустку, яку лишила була на кріслї і власне хотїла втїкати до бічної кімнати; та панї Ґ…, вхопивши її за руку, крикнула: „Джулїєто! — і мов задушена думками урвалась її мова. Вона несхитно вперла зір у ґрафа і повторила:

— Прошу тебе, Джулїєто! — і потягла її за собою, — когож властиво дожидали ми?

Маркіза обертаючись нагло крикнула; Ну? Аджеж не його? — І зором заіскреним мов блискавка вдарила в нього, тимчасом як по її лицї перебігла смертельна блїдість. Ґраф припав перед нею на колїно; права рука опочивала на його серцї, голова злегка була склонена на груди, — оттак він стояв і запаленївши ся глядїв у низ перед себе і мовчав.

— Когож иншого? — мовила полковниця ледво дишучи, — кого иншого, ми безглузді, як не його?

Маркіза стояла над ним мов остовпіла і мовила: — Моя мамо, я одурію!

— Ти дурна, — відповіла мати, прихилила її до себе і шепнула їй щось до вуха. Маркіза обернула ся і затуляючи обома руками лице повалила ся на софу. Мати скрикнула:

— Нещасна, чого тобі треба? Що таке стало ся, на що ти не була приготована?

Ґраф не відступав від полковницї; все ще стоячи на колїнах він узяв крайнїй крайчик її сукнї і цїлував його.

— Люба! Ласкава! Високоповажана! — шептав і сльози спливали по його лицї.

— Встаньте, пане ґрафе, — мовила полковниця, — встаньте, потїште отсю, то й усї будемо поєднанї, все буде даровано й забуто.

Ґраф підняв ся плачучи. Він знов припав на колїна перед маркізою, і взяв легенько її руки, мов би вона була з золота, а сам дух його руки міг би притемнити її. Але вона зірвала ся з місця і крикнула:

— Ідїть геть! ідїть! ідїть! Я надїяла ся якогось розпусника, але не — — — чорта!

І оминаючи його немов зачумленого відчинила двері кімнати та крикнула:

— Покличте полковника!

— Джулїєто! — крикнула мати зачудувана. Та маркіза з убійчою дикістю глядїла то на ґрафа, то на матїр; її груди хвилювали ся надсильно, її лице палало; Фурія не глядить страшнїйше. Надійшли полковник і надлїсничий.

— З отсим чоловіком, тату, — мовила вона, коли ті ще були у входї, — я не можу одружити ся! — І вхопила посудину зі сьвяченою водою, що висїла при затильних дверех, обризькала нею одним великим замахом вітця, матір і брата, і щезла.

Комендант, збентежений сею чудною появою, запитав, що стало ся; і зблїд побачивши в тій рішучій хвилї в покою ґрафа Ф… Мати взяла ґрафа за руку і мовила:

— Не питай! Сей молодий чоловік жалує сердечно всього того, що стало ся. Дай йому своє благословенство, дай, дай, то все скінчить ся щасливо.

Ґраф стояв мов знївечений. Комендант поклав на нього свою руку; його повіки здригнули ся, його уста були білі як крейда.

— Нехай небесне проклятє не доторкнеть ся сеї голови! — мовив він. — Коли думаєте взяти шлюб?

— Завтра, — відповіла мати за нього, бо він не міг сказати анї слова, — завтра або й сьогодня, як хочеш; пану ґрафови, що виказав стільки гарного старання, щоб направити свій блуд, найближча година все буде найлюбійшою.

— В такім разї мило менї буде застати вас завтра рано о 11-тій у костелї Авґустинів, — мовив полковник, поклонив ся йому, покликав жінку й сина, щоб удати ся до маркізиного покою, і лишив його самого.

Даремно вони силкували ся вивідати у маркізи причину її дивовижного поводженя; вона лежала в сильній горячцї, не хотїла анї чути нїчого про шлюб і просила лишити її саму. На питанє, чому так нагло змінила свою постанову і що робить їй ґрафа ненависнїйшим, як кого иншого, вона видивила ся на батька великими очима і не відповіла нїчого. Полковниця мовила: чи вона забула, що вона при надїї? А на се вона відповіла, що в отсьому випадку мусить думати більше про себе, нїж про свою дитину, і ще раз, покликаючи на сьвідків усїх сьвятих і ангелів запевнила, що до шлюбу з ним не стане. Батько, бачучи очевидно її в надмірному роздражненю, сказав, що вона мусить додержати свойого слова; вийшов від неї і по відповідному листовному порозуміню з ґрафом зарядив усе потрібне для шлюбу. Він предложив ґрафові шлюбний контракт, по якому сей зрікав ся всїх прав мужа, а натомісь підіймав ся всїх обовязків, яких би зажадано від нього. Ґраф відіслав аркуш, увесь змочений слїзми, зі своїм підписом назад. Коли комендант другого дня рано подав сей папір маркізї, її душа була вже троха вспокоєна. Вона прочитала його кілька разів, сидячи ще в ліжку, зложила його в задумі, потім розложила і прочитала ще раз; потім заявила, що о 11-тій годинї ставить ся в костелї Авґустинів. Устала, одягла ся не кажучи анї слова, і коли почала бити година, всїла зі всїми своїми до повоза і поїхала до костела.

Аж у порталю костела дозволено ґрафови приступити до ріднї. В часї набоженства глядїла маркіза не змигаючи на вівтар; анї разу не глипнула на мужа, з яким обмінювалась обручками. По довершеню шлюбу ґраф подав їй рамя; та скоро лише вийшли з костела, ґрафиня поклонилась йому; комендант запитав, чи буде мав часом честь здибати в його покоях своєї дочки; на се ґраф пробелькотав щось таке, чого нїхто не зрозумів, зняв капелюха перед цїлою компанїєю і щез. Він наняв помешканє в М…, у якому пробув кілька місяцїв, не поступивши й ногою до дому коменданта, у якому жила ґрафиня. Тілько завдяки делїкатному, достойному та вповнї взірцевому поводженю всюди, де лише входив у яку будь спільність з сїмєю, його по щасливо відбутих злогах ґрафинї, що вродила сина, запрошено на його хрестини. Ґрафиня, що попідпирана коврами сидїла на ліжку, бачила його лише на хвильку, коли показав ся в дверех і з пошаною поздоровив її.

Між дарунками, якими гостї витали новонародженого, він кинув у його колиску два папери, з яких один, як показало ся по його відходї, містив даровизну 20.000 рублїв хлопцеви, а другий заповіт, яким ґраф на випадок своєї смерти робив матїр спадкоємцею цїлого свого маєтку.

Від того дня за зарядженєм панї Ґ… запрошувано його частїйше; дім був отвертий для його відвідин, і не було вечера, щоб він не показав ся там. І коли його чутє сказало йому, що з усїх боків йому пробачено задля уломної вдачі сього сьвіта, він почав на ново добивати ся серця ґрафинї, своєї жінки, одержав по упливі року її друге слово і справлено друге весїлє, веселїйше від першого. По його відіграню вся сїм'я перенесла ся до В…

Цїлий ряд молодих Росиян пішов тодї за прикладом першого; а коли ґраф одної щасливої години запитав раз свою жінку, чому вона того страшного третього, коли, бачилось, була приготована на першого лїпшого розпусника, втекла перед ним як перед чортом, то вона відповіла кидаючись йому на шию: він не був би їй тодї видав ся чортом, коли б при своїй першій появі не був їй явивсь ангелом.

 

НАКЛАДОМ
УКРАЇНСЬКО-РУСЬКОЇ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ
у Львові, ул. Чарнецького ч. 26
вийшли доси отсї книжки й брошури:

кор.

Адріян. Аграрний процес у Добростанах
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·00
Барвінський В. Дослїди з поля статитистики
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
Бодянський О. Українські казки
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·50
Боровиковський Л. Маруся
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·25
Брайтенбах В. Біольоґія в XIX в.
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·25
Будзиновський В. Хлопська посїлість (2·40)
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Верн М. Біблїя
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
Вовчок М. Народні оповіданя Т. І (1·60)
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Воробкевич С. Над Прутом
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
Гавлїчек-Боровский В. Вибір поезий
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
Гайне Г. Подорож на Гарц
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·20
Гамсун К. Голод
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·20
Гауптман Ґ. Візник Геншель
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
Гіґо В. Кльод Ґе
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·25
Гоголь М. Вій
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
Гомер (переклад Нїщинського). Ілїяда. кн. 1
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·30
 » » » » » 2
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·35
 » » » » » 3
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·25
Грушевський М. Хмельницький і Хмельниччина
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
 » » Бех-Аль-Джуґур
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·10
Ґорький М. На днї житя
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·70
Ґуцков К. Урієль Акоста
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
Данте Алїґері Пекло. п. I—X
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
Драгоманів М. Переписка т. І
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·80
 » » Мик. Костомарів
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·15
 » » Два учителї
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
Еґан Е. Руські селяни на Угорщинї
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·25
Енґельс Ф. Людвік Фаєрбах
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·50
 » » Початки родини
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·50
Заревич Ф. Хлопька дитина
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·80
Золя Е. Напад на млин
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
 » » Повінь
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·30
 » » Смерть Олївіє Бекайля
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·25
Кавцкі К. Народність і її початки
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·60
Катренко О. Пан Природа
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
Квітка Г. Маруся
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·50
Кистяковська М. Іван Гус
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
Кляйст Г. Маркіза О…
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
Кобилянська О. Покора
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
Кобринська Н. Дух часу
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
Ковалїв О. Дезертир
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » Громадські промисловцї
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » Риболови
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Кониський О. Молодий вік М. Одинця
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Короленко В. Судний день
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·20
 » » Лїс шумить
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
Костомарів М. Письмо до редакції Колокола
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
Коцюбинський М. В путах шайтана
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » По людському
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
 » » Поєдинок
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Кравченко В. Буденне житє
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Кримський А. Пальмове гилля (3·00)
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Кулїш П. Орися
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·06
Курцій Руф. Фільотас
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
Левицький М. Умова для селянських спілок
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
Лепкий Б. З житя
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·20
Лукіянович Д. За Кадильну
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
3·00
Люкіян. Юпітер у клопотах
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·35
Мартович Л. Нечитальник
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
Масарик Т. Ідеали гуманности
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·35
Мирний П. Лихі люди
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
 » » Морозенко
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·90
 » » Лови
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·06
 » » Лихий попутав
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
 » » Серед степів
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
3·00
Міцкевич А. До галицьких приятелїв
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·45
Мопасан Ґ. Дика панї
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·30
 » » Горля
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·30
Наумович В. Величина звіздяного сьвіта
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·15
Олехнович В. Раси Европи
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·70
Оркан В. Скапаний сьвіт
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·00
Понтоппідан Г. Із хат
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
Пулюй І. Непропаща сила
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
 » » Нові і перемінні звізди
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·15
Раковський І. Вік нашої землї
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·10
 » » Вулькани
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·30
Сеньобо́ Ш. Австрия в XIX ст.
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·80
Сроковський Е. Оповіданя
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
Степняк С. Підземна Росия
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
3·00
Стефаник В. Дорога
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
Стороженко О. Марко проклятий
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
 » » Оповіданя, I.
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·20
Тен Г. Фільософія штуки
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·00
Терлецький О. Москвофіли й народовцї
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·30
Тимченко Е. Калевала (переклад)
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
3·00
Толстой Л. Відродженє
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
3·60
 » » Крайцерова соната
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·90
 » » Смерть Івана Ілїча
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·55
Томашівський С. Київська козаччина 1855 р.
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·10
Турґенєв І. Ася
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
Уайт Д. А. Розвій ґеоґрафічних поглядів
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·30
 » » » Розвій астрономічних поглядів
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
Українка Л. Думи і мрії
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
Фльобер Ґ. Іродїяда
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·30
Флямаріон К. Про небо
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·00
Франко І. Поеми
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » Полуйка
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
 » » Коваль Бассім
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » Сїм казок
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
 » » Захар Беркут (1·60)
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·20
 » » Шевченко в польській революц. лєґендї
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·40
 » » Украдене щастє
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·50
Чехов А. Каштанка
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·15
Шекспір У. (пер. Кулїша). Гамлєт
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·80
 » » Приборкана гоструха
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
 » » Макбет
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » Коріолян
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·80
 » » Юлїй Цезар
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » Антонїй і Клеопатра
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·80
 » » Багато галасу з нечевля
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·60
 » » Ромео і Джульєта
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·80
 » » Король Лїр
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·80
 » » Міра за міру
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
Яцків М. В царстві сатани
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
1·40
 » » Огнї горять
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
2·50
Єфремов С. Національне питанє в Норвегії
.        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .        .
0·30


Цїна 40 сот.

Ця робота перебуває у суспільному надбанні в усьому світі оскільки вона була оприлюднена до 1 січня 1926 року і автор помер більш ніж сто років тому.