Марія Стуарт/IV
| ◀ Третя дїя | Марія Стуарт пер.: Б. Грінченко Четверта дїя |
Пята дїя ▶ |
|
Як має ся її величність? Льорди,
І досї страх ще обнїма мене.
Як сталось це? І як могло це статись
Серед народу вірного?
Це сталось
Анї єдиним із народу. Той
Хто се зробив, — французький він підда́нець.
Скажений, певне?
Нї, папіст він, ґрафе.
з Девісоном.
Щоб зараз же готовий був наказ
Вести на страту й щоб печать була
На йому. Скоро-ж він готовий буде, —
До підпису подасть ся королеві.
Ідїть! Не гайте ся!
Усе зроблю. (Виходить).
(ідучи назустріч Борлєйфови).
Мільорде, серцем вірним пристаю́,
До радощів народнїх. Богу дяка,
Що душогубний замах відвернув
Від голови державної!
Хвала
Тому, хто зло́бу наших ворогів
Їм повернув на сором!
Проклят буде
Хай той, хто се злочинство учинив!
Еге, — і той, хто вигадав його!
Льорд-маршале, прошу́, ласкаві будьте,
Мене до королеви уведїть,
Щоб міг я їй від короля і пана
Свого поздоровле́ння принести́.
Нї, не турбуйтесь, ґрафе Обеспіне!
Свою повинність я, мільорде, знаю.
Повинність ваша — з острову цього
Геть зараз виїхать.
(поступаєть ся назад іздивувавшись).
Що ви сказали?
Уряд сьвященний, що́ на вас, — сьогодня
Обороняє вас, але-ж не завтра.
Яке-ж моє злочинство?
Як скажу
Яке, то більше вже нема прощення.
Посольське право, сподїваюсь, льорде…
Державних лиходїїв не боро́нить.
Як? що?
Мільорде, розважайте ви,
Що кажете!
Ізнайдено в злочинця
Білєт із вашим підписом.
Невже?!
Такі білєти багатьом даю,
Але в людсько́му серцю не читаю.
В господї вашій сповідавсь злочинець.
В свою господу я пускаю всїх.
Анґлїйцям ворогів.
Нї, вимагаю
Я слїдства!
Бійте ся його!
В менї
Ображено мого державця й він
За се порве завязаную спілку.
Її уже порвала королева:
Вона не піде за Француза заміж.
Мільорде Кенте! Потурбуйтесь ви,
Щоб ґраф безпечно виплив кораблем.
Народ, напавши на його господу,
Знайшов там купи зброї скрізь і ґрафа
Вже нахваляєть ся він розірвати,
Як з'явить ся. Сховайте ви його
Аж поки втихне лютість, і за його
Життєм ви одвічаєте.
Я йду,
Цю землю ки́даю, де топчуть право
Народнєє, умови зневажають,
Та допевняти меть ся мій монарх
Крівавим боєм…
Хай приходить він!
Так спілку ви ламаєте тепер
Ту, що самі́, непрохані, так щиро
Ви силкувались завязати. Мало
Від Анґлїї ви заробили дяки!
Могли-б не турбуватись ви, мільорде.
Мав добру я мету. Бог так не дав.
Гаразд, як гіршого не почуваєш!
Таємний вигляд сей, мов у Цециля,
Як він чига́є на злочинцїв, знаєм.
Тепер вам, льорде, саме й час сприя́:
Страшне злочинство сталось, невідомо,
Хто учинив. Інквізицийний суд
Тепер почнеть ся. Кожне слово й погляд
Розважуючи, навіть і думки́
На суд покличуть. Оттодї велика
Персона будете: на власних плечех
Всю Анґлїю держати мете ви.
Нї, з вами тут не можу я рівнятись:
Бо стільки словом досягти своїм,
Як ви се досягли, — не міг нїколи.
Що хочете ви, льорде, сим сказати?
Не ви до Фотрінґаю королеву
Завабили від мене крадькома́?
Я? крадькома́? Коли-ж мої дїла
Ховались перед вашими очима?
Ви королеву повели туди?
Не ви? Ви не приводили її?
Так мабуть се вона вас привела!
Що визначають сї слова, мільорде?
Поважною персоною її
Примусили ви бути там! Триюмф
Їй, імовірнїй, пишний учинили!
О, добра королево! Як же з тебе
Знущались безсоромно, як без жа́лю
На жертву віддано тебе! Дак се
Ота великодушність, добрість тая,
Що́ вас у радї раптом обняла?
Дак тим ця Сту́арт ворог є безсилий,
Погорди вартий, — не того, щоб кровю
Її себе плями́ти? Плян дотепний!
І тонко сплетений!… Та тільки шкода:
Занадто тонко вже, — що аж порвавсь!
Нїкчемний! Зараз же іди за мною
І перед троном одвічай менї!
Там стрінете мене! Але-ж глядїть,
Щоб красомовства там ви не збули ся!
Все виявилось! Всї мої заміри!…
Так як же він довідав ся про їх?
Біда, як що він довести здолає,
І королева знати ме, що я
З Марією єднав ся! Боже мій!
Який я перед нею винний буду!
Якою зрадою страшною здасть ся
Моя порада й за́хід нещасливий
Її до Фотрінґаю привести!
Уздрить вона, як я її зневажив,
Віддавши ворогови на поталу, —
Вона цього нїколи не простить!
Заздалегідь все вигаданим здасть ся:
І те, що так тодї розмова склалась,
Що ворог переважив, насьміявсь,
І навіть душогубну руку ту,
Що, наче несподїваная доля,
Кріваво, страшно в дїло се вступила,
Узброїв, — скажуть, — я. Не бачу я
Нїде ратунку. Хтось іде.
Ви, ґрафе?
Чи з нами більше тут нема нїкого?
Геть, необачний! Що тобі тут треба?
Довідались про нас та і про вас:
Напоготові будьте!
Швидче геть!
Довідались про схо́дини таємні
У Обеспіна.
Що менї до то́го?
Що був там і забивця.
Ваше дїло.
Як сьмієш ти мене в свої дїла́
Кріваві плутати? Сам мусиш ти
Себе за їх як знаєш боронити!
Та вислухайте-ж хоч…
У пекло к чорту!
Чого до мене вязнеш мов злий дух?
Геть звідси! Я тебе не знаю! В мене
Із душогубами немає справ.
Не хочете ви слухати. Прийшов
Я вас остерегти. Про вас відомо
Усе вже.
Ох!
Льорд скарбівничий зараз,
Як стало ся те нещасливе дїло,
У Фотрінґаю в королеви трус
Зробив і там знайшов він…
Що?
Листа
Початого від королеви вам.
О, необачна!
В йому просить вас,
Щоб ви додержували слова,
За вас віддатись обіця і каже
Ще про портрет.
Будь про́клято усе!
Той лист у Бо́рлєйфа.
Так я пропащий
Не гайте ся! Бідї запобіжіть!
Себе, її ратуйте! Присягайтесь,
Випра́вдуйтесь, щоб лихо відвернути!
Я помогти не можу: наша спілка
Розбила ся, розбіглось товариство.
Я йду в Шотляндию: товариші́в
Нових збирати. — Вам тепер робити.
Зробіть, що сила й сьміливість велить!
(стоїть тихо, відразу схаменувшись).
Зроблю! (Іде до дверий, відчиняє й гукає):
Сюди, гей, варто! (Офіцер з
Заберіть
Ви зрадника цього і доглядайте!
Страшная виявилась змова, — сам
Я йду подати звістку королеві.
(стоїть спершу занїмівши з дива, але скоро схаменувшись, дивить ся з великою погордою Лєйчестерови у слїд).
Нїкчемний! Так, я заробив цього!
Хто вірити йому менї звелїв?
Мене занапастить він, щоб собі
Обратувати ся. Ратуйсь! І слова
Я не скажу, не потягну тебе
Я на загин: не хочу я, щоб ти
Був за товариша менї у смерти.
Добро єдине злому — то життє.
Чого, тиранів ра́бе ти продажнїй?
Гордую я тобою: вільний я!
При зброї вій, — гей, віднїміть кинджала!
(Варта кидаєть ся на Мортімера, він боронить ся).
В останнїй час я волю дам устам
І серцеви… О, про́кляті ви будьте!
Ви Бога зрадили і королеву
Свою справдешню. Як земної ви,
Так і небесної зреклись Марії,
Байстручцї-королеві продались.
Чи чуєте? — ганьбить! Беріть його!
Не міг тебе обратувати, мила,
Так му́жнїй приклад я тобі подам:
Маріє, о, сьвята! молись за мене!
Прийми в небеснеє своє життє!
(Заколюєть ся кинджалом і падає вартї на руки).
Мене дурити! Так знущать ся з мене!
Віддать своїй коханцї на поталу
Мене! О, зрадник! Нї єдину жінку
Іще не, дурено, Борлє́йфе, так!
Не розумію й досї, як він міг —
Якими чарами, якою міццю —
Ясни́й твій розум зовсїм потьмари́ти!
Вмираю з сорома́! Як мусить він
З моєї немочи тепер сьміятись!
Я принизи́ти думала Марію,
А стала ся їй посьміхом сама!
Тепер ти бачиш, що мої поради
Були правдиві.
Тяжко я караюсь,
Що мудрих рад не слухала ся ваших!
Та як же-б я не вірила йому?
Як зрадництво я бачити могла
У присяганнях вірного кохання?
Коли і він дурив, — кому-ж ще вірить?
Він, той, кого я підняла над всїх,
Хто серцеви моєму був найближчий,
Кому дозволила мов королеви
Поводити ся при цьому дворі!
А він — він продавав тебе в той час
Лукавій тій шотляндській королеві!
За це вона менї заплатить кровю!
Чи присуд є?
Готовий, — як звелїла.
Нехай умре! Хай він її загин
Побачить і за нею сам загине!
Його я вирвала з мойого серця:
Нема кохання, тільки пімста там!
Як високо стояв, — так хай він низько,
Ганебно упаде і буде хай
Він прикладом як я карати вмію,
Як прикладом моєї був несили!
У Товер хай його закинуть. Перів
Я доберу його судити. Хай
Його закон карає не жалївши.
До тебе прийде, буде виправлятись…
Як може виправить ся він? Хіба
Цей лист його провини не доводить?
Злочинець він — видимо це.
Але-ж
Ти милосердна й добра: заговорить
З тобою він, побачиш ти його…
Не хочу бачити його нїколи!
Звелїли ви, щоб не пускать його?
Звелїв.
Мільорд ґраф Лєйстер.
Не хочу бачити його! Скажи,
Що я його не хочу бачить!
Я
Цього сказати льордови не зважусь,
І не повірить він.
Ось як його
Я підняла, що слуги більш боять ся
Тепер його, анї-ж мене!
Йому
Забороня приходить королева.
Але-ж коли-б се можна, щоб… як би
Він виправитись міг… Скажіть, не може
Це бути каверзою від Марії,
Щоб посварити з найвірнїщим другом
Мене? Вона лукава: що, як лист
На те вона писала, щоб менї
Невіру влити в серце, довести
Того, хто так нена́видить її,
Тим до загину?
Зваж бо, королево…
Де той, хто сьміє боронить менї
До королеви увійти моєї?
Як сьмієте?!…
Мене спинять! Коли
Тут Борлєйф може бути, то і я!
Занадто ви вже сьміливі, мільорде,
Що без дозволу увійшли сюди.
А ви занадто незвичайні, льорде,
Що сьмієте тут говорити ви!
Дозвіл ще? Що? Немає тут нїкого,
Хто ґрафови Лєйчестерови міг би
Заборонять, чи дозволяти! (Наближаючись
покірно до Єлизавети). З уст
Моєї королеви хочу я…
З перед очий моїх, нїкчемний, геть!
Не добрую мою Єлизавету,
А льорда, ворога мого, я чую
В словах цих неприхильних. До моєї
Вдаюсь Єлизавети. Ти його
Тут слухала, — послухай же мене.
Кажи, гидкий! Побільш своє злочинство, —
Скажи, що не робив його!
Нехай
Перш вийде докучний оцей. (До Борлєйфа) Ідїть!
На те не треба сьвідка, що я маю
Моїй казати королеві! Йдїть!
Зостаньтесь! Я велю.
На віщо третїй
Між нас? У мене дїло до моєї
Державицї, коханої без міри,
І мій уряд дає менї права…
Стою на тім, щоб льорд пішов ізвідси.
Як личить вам ся горда мова!
Личить!
Бо я вщасливлений від тебе єсть,
Бо я з твоєї ласки єсть піднятий
Найвище і над його й над усїх!
Мене таким твоє зробило серце,
А що дало коханнє — присягаюсь —
Те до загину боронити буду!
Хай вийде він і за хвилину ти
Мене вже зрозумієш.
Ви даремне
Надїєтесь тепер мене влестити.
Хай улеща базїкати охочий!
До тво́го серця буде річ моя!
І на́ що зваживсь я, — на ласку певний
Твою, — те виправдаю перед серцем
Твоїм. Я иньшого не знаю суду,
Опріч твойого серця.
Безсоромний!
Воно-ж тебе найперш осудить. Льорде,
Листа ви покажіть йому.
Ось він.
(нї трохи не збентежившись скида́є очима
на лист).
Прочитай
І занїмій!
(прочитавши, спокійно каже):
Не можна-ж осудити, сподїваюсь
За те, що тільки так воно здаєть ся.
Скажи, що не зсилав ся з Стуарт нишком,
Її не брав портрета й не давав
На волю їй надїї.
Був би винний,
То легко сьвідченнє вороже збив би,
Але з сумлїннєм чистим признаюсь,
Що Стуарт правду пише.
Нещасливий,
Чого-ж іще?
Сам осудив себе.
Геть, зраднику, з перед очий! У Товер!
Не зрадник я! Хай помиливсь, сховавши
Від тебе вчинок сей, але-ж мету
Я добру мав: щоб про її заміри
Довідатись і знищити її.
Нікчемне виправляннє!
Як, мільорде,
Ви думаєте…
Сьміливе се дїло
Почав я — знаю се. Ґраф Лєйстер тільки
І міг на його зважити ся тут.
Як Сту́арт я ненавиджу — всї знають,
Уряд високий мій і віра та,
Що королева вшанувала нею
Мене, — була-б повинна всї підзори
Вбивати, — може бо людина та,
Що над всїма́ її ти піднесла,
Іти шляхо́м своїм окремим сьмілим,
Повинність відбуваючи свою.
Коли ви добрії заміри мали, —
На віщо-ж ви ховались?
Ви, мільорде,
Ще не зробивши хвалитесь і скрізь
Про себе дзвоните. Це зви́чай ваш.
А мій — не той. Зроблю, — тодї кажу́.
Кажіть тепер, бо мусите казати.
(згорда та зневажливо дивить ся на його).
Пишаєтесь чудовим дїлом ви:
Обратували королеву й зраду
Знайшли! Все знаєте ви, вам здаєть ся, —
Нїщо не може утекти від ваших
Очий бачу́чих — бідний ви хвалько́!
Та от хоч пильні ви, — Марія Сту́арт,
Була-б, як би не я, на волї сю́ ніч.
Як? ви?…
Еге, я, льорде! Королева
На Мортімера звірившись, йому
Свої таємницї сказала, навіть
Дала наказ крівавий про Марію,
Що зріксь його з огидою Павлєт.
Хіба-ж не так? — скажіть!
Як ви могли
Про се довідатись?
Хіба-ж не так?
Ну, де-ж тодї були, мільорде, ваші
Всї тисячу очий, що́ не змогли
Побачить, як дурив вас Мортімер?
Що лютий був папіст, прийшов від Ґізів,
Марії щирий друг, завзятий мрійник,
Хотїв Марію вирвати з неволї
І вбити королеву?
(здивувавши ся страшенно).
Мортімер?!
Його до мене Сту́арт посилала,
І так я міг дізнать його заміри.
Сьогодня вирвать мусїли її
З темницї, — сам менї признав ся зараз.
Звелїв його вхопити я, а він
Ратунку не знаходячи і вздрівши,
Що упіймавсь і згинула вся справа,
Убив себе!
Нечувано мене
Одурено! Сей Мортімер!…
І зараз
Зробилось це, як я від вас пішов?
Сам задля себе мушу я жалїти,
Що він умер, бо сьвідченнє його,
Коли-б живий лишив ся, — до останку
Повинно-б виправдить мене було.
Тим судови його до рук віддав,
І найострійший суд повинен був би
Мою невинність перед сьвітом всїм
Оборонити.
Кажете, що сам
Себе убив? Він сам? Чи ви його?
Підзор ганебний! Хай спитають варту,
Що їй його забрати я звелїв!
(Іде до дверий і гукає. Входить офіцер вартовий).
Її величности ви доповісти
Повинні, як той Мортімер умер.
В передпокою я стояв на вартї,
Як двері відчинив мільорд і враз
Звелїв його за зраду ісхопити.
Посатанївши той, — здобув кинджал
І кленучи без міри королеву,
Встромив його собі у груди, — ми
Спинить не встигли, — він умер.
Гаразд!
Ідїть. Цього вже досить королеві.
Якая безлїч тут злочинств гидких!
Хто-ж ратував тебе? Льорд Борлєйф се?
Чи знав про небезпечність він? Чи він
Її від тебе відвернув? Нї, Лєйстер
Був оборонцем — янголом тобі.
Так, ґрафе, вчасно задля вас умер
Сей Мортімер.
Не знаю, що й казати.
І вірю вам, і знову я не вірю!
То винні здаєтесь менї, то нї.
Яка-ж нена́видна менї вона,
Ота, що через неї так я мучусь!
Умерти мусить! Сам на те я голос
Даю. Я не виконувати радив
Тобі той присуд, поки знов чия
Рука за неї знїметь ся. Зробилось, —
Тепер я сам обстоюю за тим,
Щоб виконати при́суд той негайно.
І ви се радите так? Ви?
Хоча
І важко за надмірне взятись, — бачу,
Що без крівавої цїєї жертви
Добра не буде нашій королеві.
Тим раджу я тепер приготувати
Наказ вести її на страту зараз.
Коли мільорд так вірно й чесно дума,
То хай же він і виконає присуд.
Я?
Ви! Не виправились ви іще
Найкраще-ж се ви можете зробити,
Коли ви тій, що, кажуть, ви кохали
Зрубаєте їй голову самі.
(дивлячись на Лєйчестера).
Порада гарна. Хай же й буде так!
Хоч мусїв би мене мій ранґ високий
І визволяти від такого дїла,
Що́ тільки Бо́рлєйфам усяким ли́чить,
Хоч хто стоїть так близько до престола, —
Не мусїв би нещастя учиняти, —
Але щоб щирість виявить свою,
Щоб догодити королеві, я
Зрікаю ся високих привілєїв, —
Приймаю сю знена́висну повинність.
Дїлити ме її льорд Борлєйф з вами.
Хай зараз же готують той наказ!
(Борлєйф виходить. Чути галас із на двору).
Що стало ся, мільорде Кенте? Що
Мій Льондон стурбувало?
Королево,
Народ облїг палац: тебе уздріти
Він вимага.
Чого-ж народ мій хоче?
Ввесь Льондон страх обняв, що небезпечність
Тобі погрожує, що мов забивцї
Від папи прислані круг тебе скрізь,
Заприсягли́сь мов католики Сту́арт
З темницї вирвати й за королеву
Настановити. Віри йме народ
Тому — й лютує. Тільки голова
Маріїна, як би сьогодня впала,
Могла-б утихомирити народ.
Як? хочуть се примусити мене?
Вони не йти наважили ся доти,
Аж поки ти підпишеш присуд їй.
Ті, що́ й перш. Борлєйф та Девісон з папером.
Що, Девісоне, принесли?
(наближаєте ся поважно).
Ти, королево…
Що се? (Хоче взяти напір,
Боже мій!
Скорись народови: се Божий голос!
(вагаючись, сама з собою борючись).
О, льорди! Хто-ж мене впевнить, що справдї
Я чую голос усього народу
І сьвіту усього? Ох, я бою ся,
Що волю сто́впища вволивши я,
Почую зовсїм иньше, — й ті, що́ тягнуть
Тепер на дїло се мене, — осудять
Без жа́лю, скоро зробить ся воно.
До дїла необачного схиляють
Тебе, державице. Не поступайсь!
Чи стало ся уже? Чи справдї? Бачу
Страшний папір у його. Королеві
Його й показувать тепер не треба!
Великодушний Шрусбурі, мене
Примушують.
Хто-ж змушувати може
Тебе? Ти — повелителька, — і личить
Тепер твою величність появити.
Звели мовчати тим устам суворим,
Що́ сьміють змушувать державну волю
І керувати при́судом твоїм.
Слїпа омана, страх народ ізбурив,
І ти обурена з тяжкої кривди:
Людина ти — й тепер судить не можеш.
Осуджено давно, — і не казати
Тепер, а виконати присуд треба.
Все ро́зрух більшає, народ не спиниш.
Ви бачите, як силують мене.
Я одного прошу: перечасуй!
Пером черкнувши, ти рішаєш щастє,
Спокій на все своє життє. Про це
Ти довгі роки думала, — не вже-ж
За мить одну тебе потягне буря?
Перечасуй хоч трохи, заспокій ся
І підожди тихійшої години.
Так, жди та гайсь — аж поки всю державу
Обнїме полумя і ворогам
Нарештї пощастить тебе убити.
Вже тричі Бог від тебе смерть відводив,
Сьогодня доторкнула ся до тебе
Вона, — і після цього ждати чуда
Було-б се — ласку Божу вивіряти.
Госпо́дь, що́ сам тебе чотири рази
Обратував чудовною рукою,
Що́ дїдови в безсилї руки силу
Післав перемогти злочинця, — Він
Достойний віри! Не за правосудність
Знїмаю голос я, — бо вже того
Почути в бурі цїй ти не здолаєш, —
Почуй одно: боїш ся ти Марії
Живої, — нї, ти мертвої її,
Без голови, лякати ся повинна!
З труни вона устане мстивим духом,
Незгоду сїючи, твою державу
Вона перейде і серця в народу
Твого від тебе геть відверне. Брити
Її тепер ненавидять, страшну,
А вмре вона, — за неї мститись будуть.
Тодї не ворога своєї віри
Унуку королїв своїх побачуть
У їй, знена́висти твоєї жертви
Та заздрощів уздря́ть вони в безщасній.
Помітиш скоро ти відміну ту.
Як зробить ся кріваве дїло, — Льондон
Ти перейди, ти вийди до народу,
Що́ перш радїючи збиравсь круг тебе,
Вздриш иньшу Анґлїю, народ не той,
Бо вже не осявати ме тебе
Та правосудність, що́ схиля до себе
Усї серця. Нї, ляк страшни́й товариш
Утисництву, поперед тебе піде,
І улицї, де йти меш ти, збезлюдить.
Найгірше, найстрашнїйше ти зробила:
Коли її сьвященна голова
Впаде, — то вже чия не впасти може.
Ах, Шрусбурі, — менї життє сьогодня
Обратували ви, — кинджал забійчий
Від мене відвели, — на віщо ви
Його спинили? Ро́збрат би скінчив ся,
І, чиста від усїх провин, лягла-б
Я в тиху яму. Справдї бо втомилась
Життєм і пануваннєм, і коли
Повинна з королев одна умерти,
Щоб другій жити, — а впевнилась я:
Не може бути і́нак, — то чому
Не вмерла я? Народ хай вибирає,
Йому вертаю владу я свою.
Мій сьвідок Бог, що я не задля себе, —
Задля добра народнього жила,
І як що сподїваєть ся від Сту́арт,
Облесницї молодшої, народ
Днїв щасливі́йших, кращих, то тодї
Зійду я залюбки́ з цього престолу
І в тихую самотність до Вудстоку
Вернусь, де лї́та молоді зжила,
Далека від величности земної —
В собі самій знахо́дила її.
Не здатна на державство я: державець
Могти суворим бути мусить, — я-ж,
Я — жалісли́ва: довго я щасливо
Порядкувала в цїй країнї, поки
Я тільки щастє мусїла давати;
Прийшла-ж важка повинність королївська, —
І почуваю я свою несилу.
Слова такі некоролївські чу́вши
З уст у моєї королеви, — я
Свій рідний край і обовязки-б зрадив,
Як би мовчав і далї. Кажеш ти,
Що більше, нїж себе, нарід свій любиш, —
Дак покажи-ж тепер се ти! Спокою
Не оббирай собі, державу бурям
Віддаючи́! Про церкву ти подумай!
Чи мусить із цїєю Сту́арт знов
Старе вернутись дурновірство? Знову
Чернець тут запанує, і лєґат
Із Риму при́йде замикать церкви
І наших королїв скидать з престолу?
Одвіту в тебе вимагаю я
За душі всїх твоїх підда́них, бо
Від то́го, я́к в цьому ти дїлї зробиш,
Спасїннє їх залежить, чи загин.
Невчасні тут жалї усї жіночі:
Добро народнєє — повинність се
Найвища. Шрусбурі тобі життє
Обратував, — я-ж Анґлїю ратую,
Це більш.
Сама розміркувати хочу.
Розваги чи поради від людий
Не зна́йдеш у такім великім дїлї:
Я вдамсь до вищого Суддї: як Він
Навчи́ть, так і зроблю. Ідїть, мільорди!
Ви, льорде, дожидайтесь поблизу.
(Льорди виходять. Сам Шрусбурі стоїть ще трохи перед королевою, пильно, мов що хоче сказати, на неї дивлячись; тодї тихо виходить, виявляючи велике горе).
Гане́бнеє невільництво гидке́ —
Народови годить! Як утомилась
Лести́ти и́долам оцим, що їми
В душі гордую. О, коли-ж я буду
На тронї вільною нарештї? Мушу
Зважати я на те, що дума чернь,
Хвали запобігати в неї мушу
І догоджати сто́впищу дурному.
Нї, той ще не монарх, хто мусить дбати
Щоб сьвітови сподобатись, а той
Державець єсть, хто може не питатись
Про згоду на свої дїла нї в ко́го.
На віщо-ж правосудність я чинила,
Нена́видїла все життє сваволю,
Щоб в першому цьому, хоч і ґвалто́внім,
Але-ж і неминучім дїлї, руки
Собі звязати? При́клад той, що я
Сама дала, — мене тепер спиняє.
Як би гнїтила я, як та Марія
Гішпанська, попередниця моя,
То я-б могла, не боячи́сь докорів,
Розлити королївську кров. Але-ж —
Чи я з своєї волї забажала
Робити все по правдї? Нї, могутня
І неминучая потреба та,
Що і державцїв волода́рську волю
Лама, примусила мене до того.
Ізвідусїль круг мене вороги́:
Держи́ть мене на ви́боренім тронї
Народня ласка, і держави всї
Мене бажали-б знищити. Із Риму
Прокло́нами на мене кида папа;
Цїлуючи, Француз готує зраду —
І на́віч лютий до загину бій
Готує Шпанїя менї на морі.
Так, борючи ся з цїлим сьвітом, я
Стою, безсила жінка. Тим я мушу
Високими чеснотами закрити
Непевність прав своїх і породїння
Князького пляму ту, що нею сам
Зганьбив мене мій батько. Та даремно
Я це ховаю, бо ворожа зло́ба
Показує й становить проти мене
Цю Сту́арт, цю мару, що́ по всяк час
Менї погрожує. Нї, вже повинен
Цей страх скінчитись. Голова її
Упасти мусить. Я спокою хочу
Зазнати. Фурия вона менї,
Від долї на́сланий мучитель мій!
Де радість я посїяла, надїю, —
Пекельна гадина лежить усюди.
Бере коханця в мене, жениха
Теж віднїма. Марія Сту́арт — се
Нещастє всяке, що́ на мене пада,
Так зветь ся. Як вона не буде жити, —
Я буду вільна, як повітрє в го́рах.
О, як зневажливо вона на мене
Дивила ся, мов поглядом хотїла
Мене стоптати! О безсила ти!
У мене краща зброя, що влуча́
На смерть вона, — і більш тебе не буде!
Байстручка я тобі? О, нещаслива!
Я нею буду доти тільки, поки
Ти жити меш і дихати меш ти!
Тебе я знищу — й зникне вкупі з тим
Непевність, що князького роду я:
Як Брит не мати ме із чо́го вибрать, —
Я королївською дочкою буду.
і злякана відступає назад. Трохи згодом
дзвонить).
Де иньші льорди?
Всї пішли вони,
Щоб зупинити збурений народ.
За мить ущухло все їх ґвалтованнє,
Як виступив до їх ґраф Шрусбурі.
„Ось він! ось той!“ — все стовпище гукало, —
„Що́ королеву вратував! Його
Послухаєм, людину найчеснїйшу“.
І мудрий Тальбот тихими словами
Став докоряти їм за ґвалтування
І так до їх впевняюче казав,
Що стихли всї і розійшлись з майдану.
Хитливе сто́впище, що кожний вітер
Його як схоче поверта! Біда
Тому, хто спер ся-б на билину сю!
Ну, добре, льорде! Можете іти!
А цей папір візьміть назад: до рук
Його я віддаю вам.
(глянувши на папір і злякавшись).
Королево,
Твоє імя! Наважила ся ти?
Бажали підпису, — я підписала
Папір — нїщо: не убива імя́.
Твоє імя́ під цим писаннєм — все.
На смерть воно вбиває, королево!
Воно влуча як громова́ стріла.
Цей лист шеріфови повелїває
У Фотрінґай негайно поспішатись,
Щоб сповістить шотляндскій королеві
Про смерть і тільки сьвіт — її скарати.
Тут гаяння нема, і скоро з рук
Я випущу папір, — вона умерла.
Так. В малосилі ваші руки дїло
Велике і важли́ве Бог кладе:
Благайте-ж ви, щоб мудрістю своєю
Він просьвітив вас. Я іду, а ви
Робіть, що вам велить повинність ваша.
(Хоче йти).
(заступаючи їй дорогу).
Нї, королево, не ходи від мене
Не з'ясува́вши, що велиш робити.
Хіба ще иньших мудрощів тут треба,
Не до́сить о́слїп слухатись тебе?
На те даєш менї ти сей папір,
Щоб як найшвидче виконати при́суд?
Ваш власний розум вам сказати…
(ізлякавшись швидко перепиняє).
Не мій, — боронь же, Боже! По́слух є
Увесь мій розум. Бо слузї твоєму
Нема чого такі дїла рішати.
Маленька по́милка тут може бути
Страшни́м без міри лихом, царевбийством:
Дозволь менї у цїй великій справі
Слїпим твоїм знаряддєм мертвим бути
І ви́разно з'ясу́й, що мушу я
Робити із крівавим цим наказом?
Це видко вам із то́го, як він зветь ся.
Так хочеш ти, щоб ви́конати при́суд?
Нї, не кажу, і здумати боюсь!
Так хочеш, щоб сховав я сей папір?
Ви одвічати мете за послїдки.
Я? Господи!… Скажи-ж, чого ти хочеш?
Я хочу, щоб про цю нещасну справу
Не згадувано більше, щоб нарештї
Я мала з цим спокій на завсїгди.
Менї єдине тільки слово треба.
Скажи менї, що мушу з цим робити?
Сказала вам! Не мучте ви мене!
Сказала? Ти нїчо́го не сказала.
Зволяй ся пригадати, королево…
Це нестерпуче!
О, зласкав ся! Я
Не давно тут і мови, що її
Вживає двір та королї, — не знаю.
Я зріс, до простого життя ізвикши, —
Так май терпіннє ти з своїм слугою
І слова не спиняй того, що скаже
Менї, що мушу я робити з цим.
(Підходить, дивить ся, мов благаючи; вона відвертаєть ся від його; він стоїть безнадїйний; тодї каже зважливим тоном):
Візьми оцей папір, назад візьми!
Менї пече він руки. І на дїло
Оце страшне́ ти иньшого знайди.
Робіть ви те, що мусите робити!
(Виходить).
Вона іде, покинула мене!
В непевности, без ради я зостав ся.
І що-ж робити му? Сховати це?
Віддати мушу я?
О, дяка Богу,
Що ви приходите, мільорде! Ви
Самі́ звели мене на цю посаду,
То й визволїть мене ви з неї. Я
Приймаючи її, був несьвідомий,
Які я буду мати обовязки;
Дозвольте, щоб вернувсь туди, ізвідки
Мене взяли ви: тут нездатний я.
Та що се? Схаменїте ся! Де при́суд?
Вас королева кликала?
Вона
Розгнївавшись, покинула мене.
Порадьте! поможіть менї і вирвіть
З пекельної непевности цїї.
Ось при́суд той вона вже підписала.
Уже? Давайте-ж швидче!
Я не сьмію.
Що?
Певної її не знаю волї.
Не знаєте? Підписано-ж, — давайте!
Чи мушу виконать його, чи нї?
О, Господи! Не знаю, що робити!
Вже-ж зараз, миттю виконати! Ви,
Загаявши, загинете й самі́!
Загину теж, коли поспішу ся.
Дурний! Ви збожеволїли — давайте!
(Вихоплює в його папера і швидко виходить).
Що ви зробили, льорде? Пострівайте!
Што́вхаєте мене ви до загину.