Марія Стуарт/V
| ◀ Четверта дїя | Марія Стуарт пер.: Б. Грінченко Пята дїя |
Помилки друкарські ▶ |
|
Ганна Кеннеді, у чорному вбрана, з позаплакуваними очима, у великому, але тихому смутку, печатає пакети та листи. Часто туга перепиняє їй дїло, і вона тихо молить ся. Павлєт та Друрі, те-ж у чорній одежі, входять; за їми багато слуг несе золотий та зелїзний по́суд, дзеркала, малювання та иньші дорогі речі і заставляють їми сцену позаду. Павлєт дає Кеннеді шуфлядку та папір і показує руками, що се список тим речам, що принесено. Глянувши Кеннеді на се багатство, знову засмучуєть ся, думами чоло їй обнїмає. Павлєт та иньші тихо виходять. Мельвіль входить.
Мельвілю! ви? Чи вас я бачу знов?
Так, знов ми бачимось, Кеннеді вірна.
Після тяжкої довгої розлуки.
Тяжке і нещасливе зобаче́ннє!
О, Боже! ви прийшли…
Щоб попрощатись
На віки з королевою моєю.
Тепер нарештї, в смертний день, з своїми
Дозволено їй бачитись. О, пане!
Я не спитаюсь, що було із вами,
І не скажу, що витерпіли ми,
Відколи вас відрізнено від нас, —
На це ще прийде час той… О, Мельвілю!
І дожили ми до такого дня!
Нї, не знесилюймо одне́ одно́му
Душі! Я буду плакати до смерти,
Не звеселить уже нїко́ли у́сьміх
Менї обличчя. Цю сумну одежу
Нїколи вже я з себе не знїму, —
До віку сумувати му. Та нинї
Не хочу я занепадати духом!
Теж обіцяйте й ви свою журбу́
Втиши́ти. Хай всї иньші безнадїйно
Вдадуть ся в тугу, — стрінем королеву
Ми з дужою душею й будем їй
Підмогою на смертному шляху́.
Нї, помиляєте ся ви, Мельвілю,
Коли ви думаєте так, що треба
Їй, королеві, помочи від нас,
Щоб твердо йти назустріч смерти. Нї!
Вона сама дає нам при́клад бути
Незломною. Не бійте ся, Мельвілю:
Марія Сту́арт умирати вміє
Як ли́чить королеві й героїнї.
Чи вість про смерть її вразила дуже?
Бо кажуть, що вона не сподївалась.
Еге. Але-ж її лякало иньше:
Ратівника́ бояла ся, не смерти,
Бо волю нам обіцяно було:
Сїєї ночи Мортімер з тюрми
Нас обіцяв ся вирвати. Страхавшись,
То знов надїючи ся, королева
Так ждала ранку, боячи́сь себе
Саму і честь свою до рук віддати
Відважному тому молодико́ви.
Ураз почули ми у за́мку гомін,
І молотками стукання злякало
Нам у́ха. Думали, — се ратівни́к.
Надїя встала, до життя устало
Могутнє поривання, — і в той час
Враз відчинились двері — і Павлєт
Оповістив…, що… вже поміст на страту
Збудовано…
О, Боже правий мій!…
Скажіть менї, як сте́рпіла Марія
Страшну відміну цю?
(згодом, утишивши трохи свою журбу).
Несила так
Відразу відірватись від життя:
Занадто швидко вже, за мить єдину,
Оце життє дочаснє на довічність
Перемінитись мусїло. Та Бог
Так лєді дав тодї, що ізмогла
Вона земні надїї, не жалївши,
Покинути і з вірою удатись
До Господа. Нї страхом королева
Себе, нї наріканнєм не зганьбила.
І тільки як про Лєйстерову зраду
Гидку довідалась вона, дізналась,
Яка зустріла доля нещаслива
Того, хто дав себе за неї в жертву,
Як лицаря побачила старого,
Що́ мучить ся своїм великим горем,
Надїї всї згубивши через неї,
Тодї вже сльози в неї полились,
Та не за себе — за чуже нещастє.
А де-ж вона? Її чи можу бачить?
Молилась, поки розсьвіло, вона,
Листо́вне попращала ся з друзя́ми
І тестамент сама списала свій;
Тепер заснула — спочива в останнє.
Хто-ж коло неї?
Лїкар Бурґоен
Та ще жінки.
Прокинула ся лєді?
Уже і дожидає вас.
Іду.
Не йдїть! Що ви прийшли скажу я спершу.
Мельвіль! Старий наш ша́фар!
Так, се я.
Не треба більше ша́фаря в цїм домі....
Ви з Льондону, Мельвілю, — чи чого
Не знаєте про чоловіка?
Кажуть,
Що буде він на волї зараз, як…
Як тільки вже не буде королеви!…
О, зраднику мерзений! Королеву
Се він убив! Через його слова
Осуджено її, — усї це кажуть.
Еге.
Хай проклята його душа
І в пеклї буде! Він сказав неправду!
Подумайте, що кажете, мілєді!
Заприсяглась би я перед судом,
Йому у вічи са́ме це скажу я,
На цїлий сьвіт казати му я се:
Вона вмирає без вини!
Дай, Боже!
Бурґоен до тих, що́ перше були. Згодом Кеннеді.
Мельвілю!
Бурґоене!
Королеві
Вина подайте ку́бок! Швидче!
(Курль виходить).
Що?
Чи королева хвора?
Дух геройський
Дає, що чує дужою вона
Себе, — нїчо́го їсти не бажає,
Та боротьба́ тяжка її ще жде,
Так хай не кажуть вороги, що зблїдло
Обличчє з смертного страху́ у неї,
Коли це сил природнїх не стає.
Чи можу бачити її?
Вона
Тут зараз буде. Дивитесь навкруг,
Дивуючись, питаючи очима:
Чого пишно́та ся на смертнім місци?
Ми, пане, вбозтво за життя терпіли, —
На смерть — вернули нам багатство знов.
Ті, що́ й перш. Дві другі надворні дамиМаріїні, теж у чорних сукнях. Мельвіля вздрівши, голосно ридають.
Страшне я бачу! Тяжко так стріватись!
Ґертрудо! Розамундо!
Нас від себе
Послала королева, бо в останнє
Вона сама з собою хоче бути.
(Входять іще дві служебки, теж у чорних сукнях і мовчки, рухами, своє горе виявляють).
Ті, що́ й були. М. Курль приносить золотий кубок із вином і становить його на стіл, а сама блїда і тремтячи спираєть ся на стілець.
А що вам, панї? Що злякало так?
О, Боже!
Що-ж таке?
О, що я вздріла!…
Та заспокійтесь! Розкажіть, що там!
Як з кубком схо́дила униз по східцях, —
Враз відчинились двері… Я зирнула —
І вздріла… Боже!…
Що-ж уздріли ви?
Всї стїни чорні і поміст великий,
Сукном оббитий чорним, у сьвітлицї;
На йому по́душка й колода чорна,
А коло їх ясна сокира; повно
Навкруг помосту то́впилось людий,
У всїх у о́чех кровожерність люта
Сьвітила ся, і ждали жертви всї.
Змилосерди ся, Господи, над нею!
Ті, що́ й перш. Марія. Вона вдягнена в сьвяткове біле вбраннє, на шиї в неї Agnus Dei на ланцюжку; коло поясу чотки, у руцї Розпяттє, на голові діядема; велике чорне накриттє назад відкинуте. Як вона входить, всї стають на два боки, виявляючи велике горе. Мельвіль падає навколїшки.
(з спокійною величністю навколо озираєть ся).
На віщо плакати та сумувати?
Радїти мусите зо мною вкупі,
Що вже кінець моїм приходить мукам,
Що падають кайдани з мене, зникне
Моя темниця й радісно душа
На крилах янгольських поли́не вгору
До волї вічної. Тодї, як я
У ворога у гордого в неволї
Була й терпіла кривду і усе,
Чого терпіти вільній і великій
Не ли́чить королеві, — оттодї-б
За мною плакати, а не тепер!
Приходить добра смерть, що́ все сцїляє,
Поважний друг! Мою ганьбу́ крилом
Своїм покриє чорним. Ту людину,
Що́ гли́боко упала, тільки й може
Підняти знову днїв останнїх доля.
Я знову чую на собі корону,
В душі лица́рська гордість устає.
Як? Тут Мельвіль? Нї, пане, не схиляйтесь,
Устаньте! Не на смерть, — на торжество́
Прийшли ви до своєї королеви.
Менї судилось щастє, що нїколи
Його не сподївалась: не сами́м
Рукам ворожим передасть ся згадка
Про мене, — нї! Мій друг і одновірець
Моїм хвилинам смертним буде сьвідком.
Скажіте, ли́царю, як ви жили,
Відко́ли вас відірвано від мене,
У цїй ворожій, цїй чужій землї?
Про вашу долю я журилась часто.
Моя несила пособить тобі,
Журба про тебе — це́ мене гнїтило.
А як Дїдє там, мій старий слуга́?
Але давно уже заснув запевне
Довічним сном, бо ве́льми був старий.
Від Бога він не мав цїєї ласки:
Живе, щоб молоду тебе сховати.
Як би зазнати щастя перед смертю,
Щоб любу голову і дорогу́
Якого кревного менї обняти!
Але вмираю я серед чужих,
І тільки ви обту́жите мене.
Мельвілю, я у ваші вірні груди
Кладу свої останнїї бажання:
Благословляю шваґра-короля
Й увесь французький королївський рід;
Благословляю дядька-кардинала
І Ґіза Генриха, у перших брата;
Благословляю папу я, сьвятого
Намістника Христового, й від його
Благословення жду; і короля
Я католицького благословляю,
Великодухого, що́ намагав ся,
За мене мститись, борони́ть мене.
В духовницї стоять вони усї
І не відкинуть тих малих дарунків,
Що зоставляє їм моя любов.
Вас братови моєму, королеви
Французькому, усїх я приручила:
Він потурбуєть ся про вас і дасть
Вам рідний край нови́й. І як що вам
Моє проханнє дороге останнє, —
Не зоставайтесь тут, щоб гордий Брит
Із вашого нещастя не радїв,
Щоб слуг моїх він стоптаних не бачив.
Заприсягнїть ся ви на Роспяттї́
Цьому́, що нещасливую сю землю
Покинете ви, скоро я умру.
(доторкаючись до хреста).
За всїх я присягаю ся тобі.
Що, вбога й пограбована, ще маю,
Чим дозволяють ще порядкувати, —
На вас я подїлила; сподїваюсь, —
Мою останню волю пошанують.
І те, в чім я іду на смертний шлях,
Належить вам. Менї-ж дозвольте ще́ раз
У сьогосьвітнє сяєво убратись,
Йдучи в останню до небес дорогу.
Тобі даю, Алїксо і Ґертрудо
І Розамундо, перли всї й сукнї́,
Бо вашу молодість оті убрання
Ще можуть звеселяти. Марґарито!
Найбільше право маєш ти на ласку
Мою, бо безщаснї́йшою за всїх
Тебе лишаю тут; що я не мщу ся
За чоловіків гріх, — уздри́ш з моєї
Духовницї. Моя ти вірна Ганно!
Нї дороге каміннє, анї злото
Тебе не вабить, знаю: скарб найкращий
Тобі — про мене згадка. То візьми
Цю хустку ти: в часи́ журби моєї
Її сама я пильно вишивала,
Дрібни́ми слї́зми, шивши, поливала, —
Менї завяжеш нею очи ти
Тодї, як там… Послугу цю останню
Бажаю мати я від тебе, Ганно…
Мельвілю, не знесу я!…
Йдїть же всї!
Ідїть, щоб нам в останнє попрощатись!
(Простягає руки; всї, одна по одній, падають їй до ніг і ридаючи цїлують їй руки).
Прощай, Алїксо, Марґарито! Дяка
За вірну службу, Бурґоене, вам!
Палкі твої уста, Ґертрудо… Дуже
Нена́виджено за життя мене́,
Але за те і люблено багато.
Нехай лица́рський муж мою Ґертруду
Вщасливить: вимага́ кохання серце
Палке́. Ти, Берто, ви́брала найкраще:
Христови хочеш молодою бути.
Справди́ти обітни́цю поспішайсь:
Облуда — сьогосьвітнє все добро, —
Вчись на менї! Та буде вже! Прощайте!
Прощайте всї! На віки всї прощайте!
Впорядкувавши все земне тепер,
Я сподїваюсь розлучить ся з сьвітом
Не виноватая нїко́му. Тільки
Одно, Мельвілю, не дає душі
До неба злинуть радісно та вільно.
Скажи менї! Дай серцеви полегкість!
Свої турботи другови ти звір.
Я край довічности стою і скоро
Перед найвищого Суддю я стану,
Але ще не власка́вила я Бога.
Сюди сьвящеників моєї віри
До мене не пускають, — я-ж не хочу
Від чужовірного запричаститись,
В своїй умерти хочу вірі я:
Вона єдиная дає спасїннє.
Втиши́ ти серце! Бог прийма палке
Бажаннє щире за справде́шнє дїло.
Утисництво кувати може руки,
Душа-ж до Бога вільно досяга.
Мельвілю, нї! не досить тільки серця,
Бо треба на землї здобуть прощення,
Щоб з небом поєднати ся могти.
На те Господь людиною ставав ся,
Небачені небеснії дари́
Вложив тає́мниче в види́ме тїло.
Сьвята, висока церква нам кладе
До неба східцї; ми її звемо
Вселюдсько-правовірною, бо віру
Зміцня́є тільки віра від усїх;
Де тисячі схиляючись благають,
Там іскра полумям стає, і наче
На крилах дух злїтає до небес.
Щасливі ті, що́ можуть, всї укупі
Зібравши ся, молить ся в Божім домі!
Престол убра́но, і сьвічки горять,
І дзвонить дзвін, хвилює в церкві ладан.
Стоїть єпископ там у білих ризах;
Благословляючи бере він келих
І осьвідча́є він високе чудо —
Що став ся Божим тїлом хлїб, — і пада
Увесь народ перед явле́ним Богом.
Мене-ж саму́ відлучено. Не зі́йде
Благословеннє Боже у темницю.
Воно зіхо́дить, близько тебе вже.
О, здайсь на Всемогучого! У то́го
В руках, хто ві́рить, — і суха билина
Зазеленїє й процьвіте вона.
І той, хто з скелї ви́бив течію́,
Престіл зробити може і в темницї
І келих цей, що́ на земні потреби
Вживаєть ся, небесним ізробити.
Чи так тебе, Мельвілю, зрозуміла?
Еге, я зрозуміла: тут нема
Нї пан-отця, нї церкви, нї причастя,
Але сказав Христос: де два зберуть ся
В імя́ моє, — між їми буду я.
І що сьвящеником Господнїм робить?
Життє по правдї й чистая душа.
Тим, хоч неви́сьвячений, будь менї
Ти божим посланце́м, що́ мир приносить.
В останнє сповідати мусь тобі,
Твої уста́ менї спасї́ннє скажуть.
Коли тебе так пориває серце,
То, королево, знай, що на розвагу
Тобі Господь зробити чудо може.
Нема сьвященика, ти кажеш? Церкви,
Причастя тут нема? Ти помилилась:
Сьвященик єсть і Бог витає тут.
(Розкриває голову, те кажучи, і показує золотий келих із причастєм).
Сьвященик я! Твою останню сповідь
Прийшов я слухати і мир тобі
На смертному шляху́ тут возвістити.
Так, сїм разів помазано мене,
І це причастє від отця сьвятого
Прино́шу я, — він сам його сьвятив.
То се менї на смертному порозї
Судило ся зазнать небесне щастє!
Як невмирущий дух на золотій
Злїтає хмарі; як з темницї янгол
Апостола геть вивів і його
Анї замки́, нї сторожі́в мечі
Не вде́ржали, — крізь замкненую браму
Пройшовши він, сияючи з'явивсь
В тюрмі, — так і менї, як всї надїї
Утратила на поміч від людини,
З'явив ся тут із неба послане́ць.
І ти, колись слуга мій, — ти тепер
Слугою став небесному Отцеви;
Як ти схилявсь колись передо мною,
Так падаю до ніг тобі. (Стає навколїшки).
В імя́
Отця і Сина і Сьвятого Духа!
Маріє, королево! чи своє
Спитала серце ти? Заприсягне́ш ся
Казати правду перед Богом правди?
Йому й тобі розкрите в мене серце.
Який же гріх твоє сумлїннє знає
Відко́ли з Богом помирилась ти
В останнє?
В серцю я знена́висть мала,
І пі́мстою палали в мене груди,
Я, грішниця, від Бога сподївалась
Прощення — й ворогови не прощала.
Чи вже покаяла ся ти? чи справдї
І щиро з Богом помиритись хочеш,
Сей ки́даючи сьвіт?
Так са́ме щиро,
Як сподїваю ся, що Бог простить
Мене.
Який же ще у тебе гріх?
Не зло́бою са́мою, а й любовю
Грішила я, ображувала Бога:
Я серце віддала тому, що́ зрадив,
Що́ при́сягу зламав, мене покинув.
Чи вже покаялась? від його серце
Твоє до Господа чи повернулось?
Була найтяжча се борня́ менї, —
Я кинула бажання всї земні.
Який ще гріх твоє сумлїннє чує?
Крівавий давнїй гріх, що я в йому́
Уже давно признала ся, — ізнову
Тепер, у час останньої поку́ти,
Страшною силою мене він гнї́тить.
Безмірний гріх — я вбила чоловіка,
І віддалась споку́сникови по́тім!
Я ка́рами церковними всїма́
Каралась тяжко й все нема спокою.
Який же неспокутований гріх,
Не казаний, душа твоє ще чує?
Тепер ти знаєш всї мої гріхи.
Подумай: близько Той, хто віда все!
Згадай, як тяжко тих карає церква,
Що́ сповідаючись всього не кажуть!
Адже за гріх такий довічня смерть,
Бо се є гріх проти́ сьвятого духа.
Хай так мене помилує Господь,
Як все, що знала, я тобі сказала!
І лиходїйство ти від Бога те
Ховаєш, що тебе за його люди
Карають? І нїчого ти не кажеш,
Як з Бабінґтоном, з Паррі ти вчинила
Державну зраду? Ти за дїло се
Тепер дочасньою вмираєш смертю, —
Невже й довічньої за його хочеш?
Я в иньшеє життє́ іти готова,
Хвилин мине́ ще кільки — й стану я
Перед суддєю, та скажу я знову:
Скінчила ся вже сповідь вся моя.
Розваж гаразд! Одурює бо серце.
Бо може ти двозначністю якою
Те слово обминула, що тебе
Обвиновачує воно, хоча
Замірами чинила ти злочинство, —
То знай: те око не одуриш ти,
Що́ може в душу нашу досягти.
Я всїх царів благала, щоб мене
З ганебної неволї визволяли,
Але нї думкою, нї дїлом я
Не важила на ворога життє.
То писарі твої неправду кажуть?
Що я сказала — правда все. А їх
Хай судить Бог.
То ти на смерть ідеш
Упевнена, що ти єси невинна?
За незароблену цю смерть хай Бог
Простить менї кріваве дїло давнє.
То йди — і смертю ти його́ спокутуй!
Умри, як жертва чиста! Тільки кровю
Спокутувать ся гріх крівавий може.
Грішила ти з жіночої неси́ли,
Та лю́дської несили пра́вий дух
Не відає у час преображення.
Я вла́дою, що на́дано менї,
Вяза́ти й визволяти, — осьвідча́ю
Тобі прощення від усїх гріхів.
Як віруєш, хай так тобі і буде!
Візьми за тебе же́ртвуване тїло!
(Бере келих із столу і, осьвятивши його, подає їй; вона не зважуєть ся брати і відхиляє його рукою).Христову кров візьми, за те́бе ли́ту!
Візьми! Тобі від папи ласка се.
У смертний час, вживи своє найвище
Сьвященицьке, державне право ти!
І як тепер ти у земному тїлї
Єднаєш ся таємниче із Богом,
Так ти і там, в Його́ небеснім царстві,
Там, де нема нї слїз, анї гріхів,
Преображе́ним янголом ясним
З'єднаєш ся із Господом на віки.
Важку борню́ ще перебути мусиш.
Чи чуєш ся на силї не податись
У тій борнї знена́вистї і зло́бі?
Щоб знов вони вернулись — не боюсь:
Любов я й зло́бу Богу присьвятила.
Так приготуй ся-ж Лєйстера прийняти
Із Бо́рлєйфом, — уже вони ідуть.
Ті, що́ й перш. Борлєйф, Лєйчестер та Павлєт. Лєйчестер стає оддалїк, не зводячи вгору очий. Борлєйф, помітивши, що він ізбентежив ся, стає проміж їм та королевою).
Прийшов я, лєді, щоб від вас почути
Останню волю…
Дякую, мільорде!
Бажає королева, щоб усе,
Що дозволя закон, вам ізробити.
В духовницї моя остання воля;
Павлєтови її я віддала, —
Прошу про те, щоб ви́конати все.
В тім певні будьте.
Ще прошу я слу́ги
Мої усї без кривди відпустити
В Шотляндию, у Францию — куди
Піти вони самі вже забажають.
Як хочете, то так і буде все.
Судилось тїлови моєму тут
Не у посьвя́ченій землї лежати, —
То хай дозволять се, щоб вірні слуги
Ізвідси серце віднесли́ моє́
У Францию до родичів моїх, —
Воно там завсїгди жило із їми.
Все буде так, як кажете. А ще?
Перекажіть британській королеві
Як від сестри від мене привитаннє.
Скажіте їй, що смерть мою я щиро
Прощаю їй і каючись прошу
Простить менї вчорашнюю обра́зу.
Нехай Господь продо́вжить віку їй
І у державстві щастє їй пошле!
Скажіть, роздумали ся може й поміч
Ви від декана при́ймете?
Я з Богом
Вже помирилась. Пане Паулє́те!
Нехотячи, я вам багато зла
Зробила: вашим старощам підпору
Я відняла. Дозвольте сподїватись,
Що згадувати будете про мене
Ви без знена́висти.
Хай Бог простить!
Йдїть з упокоєм!
Ті, що́ перш. Ганна Кеннеді та иньші жінки королевині вбігають, страх великий виявляючи; за їми входить шеріф з білою палицею в руцї, а позад його, крізь відчинені двері видко збройних людий.
Що там сталось, Ганно?
А, час! На смерть вести приходить ше́ріф.
Зробило ся! Прощайте всї! Прощайте!
До Мельвіля):
Ви, пане, й ти, моя Кеннеді вірна,
В останнюю дорогу проведїть
Мене! Зробіть менї сю ласку, льорде!
На се не маю волї.
Як? Не хочуть
Вволить моє маленьке се проханнє?
Я-ж жінка! Хто-ж менї в останнє поміч
Подасть? Не може бути, щоб сестра
Моя хотїла, щоб мій пол скривди́ти,
Щоб доторкнулась мужеська рука
До мене?
На поміст іти жінкам
Нїяк не можна: крики їх, ридання…
Вона не буде плакати. Ручу ся,
Що Ганна витримає мовчки все.
О, будьте добрі, льорде! Перед смертю
Не розлучайте з Ганною мене, —
Бо на своїх руках вона в життя
Уно́сила мене, — хай і на смерть
Веде мене та любая рука.
Дозвольте се!
Хай буде так!
Тепер
На сьвітї цїм менї уже нїчого
Немає. (Бере Роспяттє й цїлує).
Мій Спасителю Христе́!
Як на хрестї простяг свої Ти руки,
Так їх — мене прийняти — простягни́!
(Хоче йти; в цю хвилину очи її стрівають очи Лєйстерові, бо, несамохіть іздрігнувшись, як вона пішла, Лєйстер глянув на неї. Вздрівши його Марія, тремтить, колїна їй трусять ся, вона ось-ось упаде; але ґраф Лєйчестер підхоплює її й держи́ть. Вона який час дивить ся на його поважно й мовчки, — він не видержує її погляду; нарештї вона каже:)
Ви слова, ґрафе Лєйстере, свого
Додержали: менї подати руку,
Щоб вивести з темницї, — обіцялись
І — даєте́!…
(Він стоїть побитий соромом. Вона каже далї ласкавим голосом):
Так, Лєйстере, не тільки
З рук ваших волю я хотїла мати, —
Нї, волю ту дорожшою зробити
Менї ви мали. Поруч з вами я,
Щасливая із вашого кохання,
Зазнать життя нового сподївалась.
Тепер, як покидаю я цей сьвіт,
Щоб стати ся уже безтїльним духом,
Що байдуже́ йому земні бажання,
Тепер без сорома́ признатись можу
В своїй, уже подужаній, несилї.
Так прощавайте-ж, льорде, і живіть
Щасливо, як що можете! До двох
Ви залицялись королев і щирим
Погордували серцем, ви його
Ізрадили, щоб гордеє добути.
Впадїть тепер до ніг Єлизаветї, —
Дай, Боже, щоб на вас не впала кара!
Тепер з цим сьвітом попрощалась я!
(Вона виходить; перед нею шеріф, а з обох боків Мельвіль та Кеннеді. Борлєйф та Павлєт ідуть позаду, а иньші, тужачи, дивлять ся в слїд поки її видко, — тодї виходять двома иньшими дверима).
І я живу ще? Можу жити ще?
І не роздавить тут мене цей дах?
Хіба нема й безоднї, щоб істоту,
У сьвітї найгадчі́йшу, поглинути?
Що я згубив! Яку відкинув перлу!
Яке небесне щастє відіпхнув!
Вона іде, преображений дух,
Я-ж мов присуджений тут зостаю ся.
Де-ж мій замір, що з їм сюди я йшов,
Щоб серця голос задавить без жа́лю?
Дивити ся, як голова її
З померклими очима упаде?
Чи поглядом своїм вона збудила
У мене сором і своєю смертю
В кайдани до кохання віддала?
Нї, годї вже, недо́люде, тобі
У жалощі жіночії вдаватись!
З кохання щастє не тобі судилось!
На груди панцир мідяни́й надїнь,
І груди й чо́ло скелею хай будуть.
Як хочеш ти не втратити здобутків
З твого ганебного учинку, — ти
До краю мусиш довести його.
Цить, жалосте, і скамянїйте очи!
Я хочу бачить, як умре вона.
Даремно! Ляк пекельний обнїмає
Мене, — страшно́го бачити не можу,
Не можу бачить, як умре вона!
А, цить! Що там? Внизу там підо мною
Ось зробить ся страшне, нелю́дське дїло.
Я чую голоси́… Геть звідси, геть!
Геть звідтїля, де страх і смерть панує!
Чи бог який тут прикував мене?
Те мушу чути, що боюсь побачить?
Деканів голос… умовля́ її…
Вона спинила… Молить ся спокійно —
Ось тихо, зовсїм тихо… Тільки чути,
Як хлипають, жінки́ ридають там…
Її роздягнено… А, цить! Колоду
Посунено… Навколїшки стає
На подушку — вже голову кладе…
(Каже останнї слова що разу з більшою безнадїйною тугою і, трохи помовчавши, раптом починає тремтїти і падає зомлївши. Зараз же з низу чути невиразний гомін, що́ довго не стихає).
(виходить з дверий з боку; її хода й руки виявляють великий невпокій).
Нема нїкого ще і звістки досї
Нїякої! Чи вечора й не буде?
Чи сонце се спинило ся на небі?
І дожиданнєм мучитись і далї
Я мушу? Чи зробило ся, чи нї?
Того й того однаково бою ся, —
Не зважу ся спитатись; не приходить
Нї Бо́рлєйф, нї Лєйчестер, — їм обом
Звелїла ви́конати при́суд. Скоро
Із Льондону поїхали вони, —
То все зробилось: пущено стрілу,
Вона летить і вже вона влучає.
Хоча-б за се збула ся я й держа́ви, —
Не можу я стріли спинить. Хто там?
Ти сам вертаєш ся? А льорди де-ж?
Льорд Лєйстер та державний скарбівничий…
Ну, де-ж вони?
Їх в Льондонї нема.
Нема? А де-ж?
Того нїхто не віда!
У досьвіта обидва льорди швидко
І нишком на́ щось виїхали з міста.
Я королева В Анґлїї!… (Туди й сюди
ходить дуже неспокійно). Піди
Поклич менї… Стрівай!… Вона вже мертва.
Нарештї про́сторо менї на сьвітї!
Чого-ж тремчу? чого я так лякаюсь?
Мій страх у ямі вже, — і хто посьміє
Сказать, що се зробила я? Нї, в мене
Оплакать мертву стане слїз. І досї
Ти тут? Хай се́ї-ж митї Девісон
Іде сюди! По ґрафа Шрусбурі
Пі́шли… Та, ось він сам іде сюди.
Витаю вас, лица́рський льорде! Що
Ви скажете? Се щось важливе певне,
Коли приходите сюди так пізно.
Велика королево! Дбавши щиро
Щоб славились твої дїла, — сьогодня
Я був у Товері, де Курль і Нав,
Маріїні ті писарі, сидять, —
Іще бо раз бажав я упевнитись,
Чи правду сьвідчили вони. Догля́дач
Темничний був збентежений, бояв ся,
Все не хотїв мене до їх пустити, —
Аж поки я погро́зами примусив.
О, Боже правий, що я там уздрів!
З скудовченим на голові волоссєм,
З несамовитим по́глядом, неначе
Там мордували фурії його, —
На ліжкови лежав Шотляндець Курль.
І тільки упізнав мене безщасний,
До ніг він кинув ся менї, кричав,
Колїна обнїмаючи мої,
Звивав ся як червак передо мною,
Голосячи, благав мене сказати,
Що сталось з королевою його,
Бо чутка, що присуджено на смерть
Її, і в товерські льохи́ добігла.
Як я сказав усе йому, додавши,
Що через сьвідченнє його вона
Вмирає, — розлюто́ваний він ско́чив,
Вхопив товариша, до долу кинув, —
Бо божевіллє сили додало, —
І задавити намагав ся. Ледві
Безщасного ми відняли у його.
Тодї вже проти себе повернув
Він лютість: груди роздирав собі
І проклинав на всї пекельні муки
Себе й товариша і так казав,
Що сьвідчив не по правдї він, що ті
Листи до Бабінґтона всї фалшиві:
В їх він не те писав, що королева
Йому казала, — спокусив його́
Нав-лиходїй зробити се. Він кинувсь
Тодї лютуючи і вирвав геть
Вікно й на улицю він став кричати, —
Аж позбігав ся звідусї́ль народ, —
Що він, Маріїн писар, той злочинець
Який обвиноватив не по правдї
Її; що про́клят він, кривоприся́жник.
Ви кажете самі, — він божевільний.
Слова-ж від божевільного нїчого
Ще не доводять.
Так, але-ж саме́
Це божевільство вже багато важить.
О, королево! Я тебе благаю:
Не поспішайсь! Звели ще раз се дїло
Щоб переглянули!
Я се зроблю,
Коли того бажаєте ви, ґрафе.
Не тим, щоб думала, що пери тут
За по́спіхом недобре розсудили,
Але щоб заспокоїти вже вас.
Гаразд, що ще не пізно. Хай про нашу
Честь королївськую нїхто не сьміє
І крихітки негарного подумать.
Де, пане, при́суд, що я вчора вам
Дала?
(страшенно здивований).
Той при́суд?
Той, що вчора я
До схову вам дала?
Менї до схову?
Щоб підписала я його, хотїв народ.
Я мусїла його вволити волю,
Я підписала з примусу і вам
Дала папір, щоб вигадати час.
Ви-ж знаєте, що я казала. Де-ж він?
Віддайте, пане! Все бо відмінилось,
І розглядати меть ся справа знову.
Не думайте так довго! Де папір?
Ой, Боже мій! Пропаща я людина!…
(швидко перепиняючи).
Згинув я! Нема
Його вже в мене.
Що?
О, Боже правий!
У Бо́рлєйфа іще з учо́ра він.
То так ви слухаєтесь? Не звелїла
Хіба я вам, щоб берегти його́?
Цього ти не велїла, королево.
Нїкчемний: Завдаєш менї брехню?
Коли-ж велїла я віддати при́суд?
Ти не сказала ви́разно, але-ж…
Мерзений! Сьмієш вияснять слова
Мої, своє кріваве розуміннє
Давати їм? Страшно́го лиха жди,
Коли з твого свавільного учинку
Нещастє станеть ся! Життєм заплатиш
За те! Дивіть ся, ґрафе Шрусбурі,
Як тут на зло моє імя́ вживають!
Я бачу… Боже мій!…
Що кажете?
Як що своєю волею, без згоди,
Твоєї він насьміливсь це зробити,
То судять пери хай його за те,
Що він Єлизаветине імя
Зробив огидливим на віки вічні.
(схиляє колїна перед королевою)
Великій королеві довгі лї́та!
Всї вороги́ її нехай загинуть,
Як Сту́арт ся!
Скажіте, льорде, ви
Від ме́не сме́ртний при́суд узяли?
Нї, повелителько, від Девісона.
Моїм імя́м дав Девісон його?
Нї, не казав цього…
Ви-ж, не дізнавшись,
Яка моя єсть воля, поспішились
Зробити дїло? Хоч той при́суд пра́вий
І сьвіт не може докоряти нам,
Та ви не сьміли милосердність нашу
Попереджати власними дїлами, —
Тим вас прогонимо від себе ми.
Вас більша кара дожида, бо ви
Зробили більше, анї-ж мали права:
Вам звірене, що мусїли як сьвятість
Ви берегти, — віддати ви посьміли.
У Товер візьмуть хай його! Бажаю
Я, щоб його осуджено на смерть.
Мій чесний Та́льботе! єдині ви
З усїх моїх порадників правдиві
Були, — так будьте-ж далї ви менї
Проводире́м і другом.
Не жени
Своїх від себе найвірнїйших дру́зїв,
Не куй в кайда́ни тих, що́ задля тебе
Так працювали й задля тебе-ж зараз
Мовчать! — Менї-ж, велика королево,
Дозволь тобі вернути сю печать,
Що мав від тебе я дванадцять років.
Нї, Шрусбурі, не мусите тепер
Мене покинути!…
Прости мене!
Занадто я стари́й, і немощна́я
Моя рука до дїл твоїх нови́х
Не здужає печатї притиска́ти.
Той, хто життє обратував менї,
І покида мене!
Зробив я мало, —
Не міг бо я тобі обратувати
Того, що є дорожче від життя.
Живи, царюй щасливо! Ворог твій
Вже мертвий: нїчого тобі вже більше
Боятись, нї на що тепер зважати.
(Виходить).
(до ґрафа Кента, що́ входить).
Хай ґраф Лєйчестер прийде!
Льорд Лєйчестер
У Францию поїхав кораблем.
(Єлизавета перемогає себе і вдає спокійну. Завіса спадає).
_-_04.jpg)