Матура (збірка)/Матура
| Матура Матура |
Нетля і Лилик ▶ |
|
На ратуши вибила друга, пів до третої і трета.
А в брамі міського огорода стояв Ромко і говорив матуристам, що йшли на нараду, де мають збирати ся.
— Так, так! Незадовго матура! — казав Ґеньо, коли переходив.
А Ромко покивував головою.
— Біда з тою матурою! — казав Янко досить голосно, щоби звернути увагу людий.
— Ет, матура матурою — докинув Кундель — а ми її здамо!
Ромко опять потакував головою, матуристи кричали, а люди глядїли і чули до них співчутє.
Коли усї зійшли ся, стали застановляти ся, над чим мають радити. Найголоснїйше виповідав свою думку здеґрадований відзначаючий, Бен-Акіба, а коли усїх перекричав, мовив:
— Заким приступимо до властивих нарад, то вперед оповім одну анеґдотку, що покаже нам, з якої точки належить глядїти на матуру.
— Було се єще тодї, коли Адам не согрішив і жив в раю. Одного дня прийшов до нього чорт, щоби намовити до гріха і каже: »Може би ти Адаме здавав матуру? Таж ти не зрілий говорити з Богом«. А Адам не знав, що має відповісти і пішов до неба по раду. »Боже«, каже, »той третий чоловік в раю радить менї здавати якусь матуру. А ти що на то?« А Бог велїв нагнати чорта враз з його радою.
— Браво, браво! — кричали майже усї.
— Та дайте спокій — мовив Акіба — то лише початок… так початок… опісля… опісля, як скінчу… Ну а далї то так було: Чортови не удав ся сей підступ і він пішов смирненький і думав сїм днїв і сїм ночий і видумав новий спосіб, щоби Адама іскусити. Не було матури, та найшла ся одна женщина, Ева. Ах ті кобіти! Через них вигнав Бог Адама з раю, через них здаємо й матуру! А все через ті пся-кров кобіти…!
Та залюблені підняли страшний крик і струтили Бен-Акібу з лавки.
— Ви не маєте права до сего! Я єще не скінчив! Де предсїдатель?
І збори стямили ся, що у них нема предсїдателя.
Виступив Янко.
— Щоби не прийшло знова до криків, то таки зараз виберім старшину. Менї видає ся, що на предсїдателя найвідповіднїйший Ветеран. Він вже не раз — не два пробував стати зрілим, та — очевидно не зі своєї волї — не зістав. А на віцепредсїдателя Бреґадиєра, що пускав »віци« в тамтогорічних матуральних задачах.
А кождий підходив до обох кандидатів і желав їм, щоби свої гідности єще много — премного лїт могли сповняти. А оба кандидати струтили Янка з лавки.
По довгих торгах вибрали голову, піднесли до гори і спустили на землю. А він обтріпав убранє, подякував за честь і обняв уряд. І положенє змінило ся о стільки, що тепер стручували бесїдників уже за відомостию голови.
Голос дістав опять Бен-Акіба.
— Я наговорив перше може й троха дурниць, то тепер жалую, але ви не переривайте менї, то я тепер тим бельферам наговорю! Ой дам я їм, дам! Я згадував уже, що Бог не позволив Адамови здавати матуру, а ті бельфери кажуть нам тепер учити ся! І ми упадаємо морально і слухаємо їх, ми упадаємо морально…
— Брешеш! — кричав Відзначаючий.
— Аво! Кулаком об стіл, а ножички обзивають ся!
— А будетеж ви тихо! Я маю говорити! Але як заїду котрому — кричав Бен-Акіба. Та його крик уже не помагав. Відзначаючий доказував, що він є моральний чоловік, Куйона кричав, що до матури єще нїчо не учив ся, а иньші доливали лише оливи.
До слова зголосив ся Куйона, що хотїв привести збори до порядку.
— Най говорить — мовив предсїдатель. — Він зо три днї учив ся те, що має сказати. А годї, щоби чиясь праця ішла так марно!— Та він мимо того нїчо мудрого не скаже!
— Я подам, що маємо при матурі робити…
— Ну та відписувати!
— Але як? — боронив ся Куйона.
— Як? І ти видумав за три днї? А я практикую тото від першої кляси! Серце цїлих одинайцять лїт! А тепер маю дати лише доказ, що я в тім зрілий! Тепер здаю матуру! — кричав Ветеран.
— Тихо, тихо! — мовив предсїдатель — тепер говорить Учений.
І Учений, »що дописував до ґазет«, вилїз на лавку, покрутив вуси та став говорити.
— Товариші! Ми не дійдемо до ладу, бо ми не спреціозовали відразу квестию, над котрою маємо радити, не держимо ся принціпу, що є conditio sine qua, не лише в полїтицї, але і на кождих зборах, чи там нарадах. Отже я підняв ся тої працї і входжу відразу in medias res і ставлю без жадних куртуазий принціпіяльну, або виразнїйше мереторичну квестию: чи має бути ляборатория?
А голови покивували....
— Отже квестия принціпіяльна зістала позитивно і то унїсоно полагоджена! Тепер побічні: чи та ляборатория має ульокувати ся в шкільнім будинку, чи поза ним? Се-б то чи академіки мають робити задачі, чи мають їх еляборовати еміненти і давати копіювати своїм колєґам.
І знова покивували голови, та не в один бік; одні були за тим, щоби академіки писали задачі, другі, щоби їх еляборовали еміненти, треті, як небудь, аби лише відписувати. І голови покивували ся на три боки. А предсїдатель взивав до порядку по раз перший, по раз другий, по раз третий — та се нич не помагало.
»Між молодїжию не дозрів єще так важний чинник, як парляментаризм. І як ту не бути пессимістом?« — думав Учений і злїз добровільно з лавки.
Виступив Бен-Акіба.
— Та чого таке сварите ся цїлу годину! Якіж ви ідіоти! Гадаєте, що академіки щось знають! Вони такі саме дурнї, як і ви! Тай академікам треба заплатити!…
І противна партия зменьшила ся о половину, а остатне Бен-Акібове реченє пішло в відгомін міським огородом. Одно дерево передавало ті слова другому і вони долетїли аж до панни Стефцї, що край огорода учила ся до матури і думала про подруже. Вони долетїли аж до неї і вона почула над ухом: »…академікам треба заплатити…«
Ґеньо переходив уже семий раз попри склеп з прирядами до писаня і вів борбу в собі. Не знав, чи має бути і далї консеквентвим, чи може відступити від давних традиций.
Та махнув рукою і відступив від них.
»Від пятої кляси зичив я ручки та пера у мікерів, що мешкали зі мною! А тепер? Чиж мав би я писати такими ручками?« — і махнув рукою та відступив від давних традиций.
Увійшов до склепу.
— Дайте менї перо, ручку, підкладку…
А жид не знав, що сего року є матура і питав:
— А яку підкладку…?
Завтра зачинає ся писемна матура, а нинї не міг Ґеньо нїчо учити ся, а коли положив ся, то не міг заснути.
Видавало ся йому, що пише уже задачу — відписує, як і другі. Та усї книжки, якими обладував ся, висувають ся і падуть на землю…
Ведуть його до директора. Думка, як викрутити ся, мучить, трівожить його; він потить ся — усїх проклинає.
Та від власного голосу збудив ся.
Хотїв вимерзити усїх професорів, проклясти чортівську матуру що і ві снї не дає супокою. Та здержав ся…
Професорів єще бояв ся, а матури не здавав…
Таки так виходило, що перша задача мала бути з лїтератури. Тому обдирав кождий книжку з окладинок, згинав її і уміщував низше грудий.
А може буде з істориї?
Для забезпеченя привязували до лидок томи істориї.
І так як панночка дістане в перве довгу суконку, а мамця надскакує довкруги неї і дивить ся, чи де не закоротко, чи де не морщить ся, так бігав один довкруги другого і глядїв, чи де не пізнати, чи де не вистають книжки……
Ішли і підсвистували, а кождий дусив обаву, що будила ся в серцї і удавав веселого.
— Ми тепер мов ἐυκνήμιδες Ἀχαῖοι — мовив Нобко.
— Фі, фі, фі! Та ти уже і греку умієш до матури!
— А ти дурню що гадав! Я підучу ся на вакациях по грецьки читати і піду на фільософію. І буду єще тебе, Ветеране, при матурі питати. А скоро так обладуєш ся, як нинї, то бігме усї шпарґали найду! Ха, ха, ха…
— От пильнуй ідіоте, аби у тебе єще чого не найшли! А він хотїв би уже у других шукати!
— У мене? Та я не бою ся....! — а по хвилї додав — Подиви ся Льолю, чи мій живіт не має занадто острих рисів?
— А може би ми вступили до церкви — думав Льольо — то чей нїчо не зашкодить……
Матуристи вимахували бібулами і їм видавало ся, що цїле місто на них глядить. Лише Куйона ступав задуманий і пригадував собі, де що уміщене. А йшли ученики низших кляс і кланяли — кланяли ся їм низенько…
Абітурієнти стоять коло замкнених дверий салї і говорять про матуру. А уся ґімназия обступила їх.
— Що то буде, як ми будемо здавати? — мовить Надурович з третої кляси.
- Ет дурний! Коли то буде? Зрештою, чи ми тільки уміємо? А то треба много знати....!
А панови абітурієнти слухають тої бесїди, то одних клонить то знанє, то других випростовує воно.
Звонять. Та нинї не чує ґімназия того голосу і далї стоїть.
— Пс… директор іде… директор…
Усї розбігають ся, а абітурієнти випростовують ся в остатне і підходять близше дверий. Сторож отвирає з парадою клясу, Ромкови висувають ся шпарґали, а директор іде і удає, що нїчого не бачить.
Увійшли.
»Що то буде, що то буде?«— Помолїм ся! — мовить директор.
І кождий молить ся. Такої ревної молитви чує Господь Бог мабуть тільки від матуристів.
А пан директор тне — перетинає коверту, а з неї поволеньки-поволи витягає тему. А підчас того чути, як через клясу летить муха.
Читає.....
Прочитав!
»А..а..а..а…«, видобуває ся з грудий. Абітурієнти дивлять ся несьміло на директора і витягають з попід лавок свої шпарґали.
— Е то легка задача! Матура то фарса! — думав Нобко і підсунув ся до Відзначаючого.
Війшов пан професор Поступовий, »що незадовго мав стати десь директором« і сїв на катедру.
А його присутність викликала застій: Поступовий стримав нестримний — скорий час, не бігли — стояли нестійнії хвилї.
А як сказав:
— Не відписуйте, бо запишу! — нїхто не писав, а стримані хвилї заснули. Заснули і спали мов одної моєї кузинки лїта.
|
|
А як задзвонили і до кляси війшов »добрий професор« — то час проснув ся.
Попід лавки лазили брулїони, по клясї ходили матуристи, у воздусї лїтали картки.
І хвилї знова бігли і хвилї далї гнали, свою страту доганяли.
|
|
І знова звонили і знова стояли нестійнії хвилї.
Ґеньо скінчив рисувати на бібулї пятого коника та третого пана і хотїв нахилити ся до Бен-Акіби за задачою — та Поступовий змірив його очима. А Ґеньо посунув ся на своє місце, злапав грецький словар і удавав, що сам задачу пише.
Шукав знакомих слів, перебігав очима з гори на діл, картка за карткою, та не міг найти. Кивав головою і дивував ся, чому автор пропустив усї знакомі слова.
Та сего не міг збагнути, задачі єще не було і він став рисувати четвертого пана…'A place і Ґеньо повів свою панну до лавки.
— Я кажу вам, панї: пять ночий гуляти без впину, то не така мука, як тота матура!
— Та то кажуть, що там мож відписувати.
— Відписувати? Так гадаєте? Не штука то хвалити ся чужими руками, але своїми! Ми всї робили самі! Нї панї, се не таке диво! У нас все так — противно у паннїв. В нас матура на карку, а ми гуляємо. Ми зухи! Дивує се вас?
Панна Маня дивила ся на білу вставку у своєї сусїдки…
Василїв батько дивив ся на купу книжок свого сина і дивував ся.
— А ти то все мусиш нїбито вміти?
— А ви як гадали? Та усе, бо пощож би воно ту стояло?
— Наука! А в нас то є професор, що уміє й примовляти. А старій Михайлисї, як примовив, то два тижнї конала, а він каже, що вміє всю науку! А то все змістить ся тобі в голові?— Мусить! Та то не я один такий; нас здає аж двацять девять. А денно будуть питати по шістьох або сїмох. Нїбито разом, але як один говорить, то другий мусить тихо сидїти!
— А як ти що призабудеш, то най тобі другий пригане́.
— Коби то мож! А то сидять професори, що дивлять ся!
— На маєш! А то ви сидете нїбито коло тих панів?
— Та сидимо! Коло довжезного стола, а на нїм усякі — превсякі книжки.
— А ви на них читаєте?
— Во…о…о…о… хотїлибисте! Та кажуж вам: усе на память від дошки до дошки…
— На память? Усе? Від тогди, коли ти в школи пішов? — і старий покивував головою. — А в селї то я розказую, що ти вже з тих кляс виходиш і маєш усю науку від початку єще раз читати. А ті пани нїби все знають?
— Та де! Вони читають!
— Читааають? А то але́! Пани! Та пан все паном!
— Овва! Тай я можу бути таким паном…
— Можеш бути? Ой не дай Боже, щоби ти мав колись кунїрувати людські дїти!
— То я можу бути й иньшим…
— Иньшим паном? Най тобі панства не захочує ся! Або тепер і є правдиві пани? Гей той казав: »тїкай голий, бо тї обідру!« А єґомостем бути, то але́. Єґомость і не пан, а вистане й за копу панів!
— А колись то заїдеш до нас на відправу і стиснеш менї першому голову. А люди тебе десь не пізнають і будуть дивували ся…
Вечеріло.
І так, як селянин кидає зернята пшеницї на рілю, так кидало і сонце свої остатні промінї.
Пятьох абітурієнтів чекало на професора, що мав з ними переходити нїмецьку лїтературу.
А тимчасом повтаряли одні Nibelungenlied, а другі учили ся вичисляти Шілєрові твори, бо се мав уміти навіть сам пан інспектор....
|
|
Абітурієнти підморгували тайком до себе, а він бачив се і мовив:
— Jetzt schweigen und weiter dienen! А при матурі надумувати ся — і він затискав губи, прикладав палець до уст, а вони потакували…
Виходили і кланяли ся йому низенько. На коритари обступали їх семаки.
— А що? Ви здавали нїмецьке?
— Вооо! Ми нїчо не здаємо, то не сема кляса! Нас вже і не питають!
Та недовірчиві семаки покашлювали…
Я бачив одного разу, як старий дїд хотїв дістати ся до загороди, та з котрого боку він і не підкрадав ся, всюди гавкали на нього пси.
І хотяй се не має нїчо спільного з математикою, то мимо того не міг Льольо дійти до краю з математичним приміром. Розізлощений відсунув зошит та вийшов на прохід.
Два тижнї не бачив перед своїми очима нїчого крім рядів рівнань, триґонометричних формул та довгих-предовгих чисел.
На розї, біля театру задержав ся. Попри нього переходили люди, а йому видавало ся, що отсе перемашировують числа: прості та криві, випуклі та замазані — цїлковито такі самі, які були на його зошитї.
І він стояв і думав і вдивляв ся в них. А коли переходив залюблений Улян і Ілїя, то йому насунуло ся на думку, чи мож би їх взяти під корінь…
А ряди чисел пересували ся попри нього далї, а Сатир біля колюмнів театру вишкірив зуби та реготав ся…
Кундель читав на голос питаня з молитвослова. Учений їх толкував, Ветеран травестував, а усї писали.
Скропулятний Нобко виписував собі усї гріхи, побожний Янко лише кождий семий — два пропускав, що третий писав на картцї для Ґеня.
|
|
— Потримай менї — мовив Відзначаючий в церкві до Янка — потримай менї зошит з писаною фізикою. Лише кілька хвиль, нїм висповідаю ся.
— А ти на що його брав?
— Як то нащо? По дорозї учив ся, таж часу менї шкода…
Та Янко ішов домів, а Відзначаючий думав кілька хвиль, де положити фізику.
»Та нинї сповідь, чей нїхто її не возьме!« — і зіставив зошит в лавцї.
У церкві вже сьвітло сьвітили, а Відзначаючий шукав по всїх кутах своєї фізики. Сьвяті з образів глядїли на нього поважно, а він слїдив їх питаючим зором — бож вони бачили, хто сповняв сьвятотатство та фізику взяв.
Догаряли сьвічки, сьвяті мовчали уперто, а Відзначаючий кляв своїм товаришам:
— Псякров, злодїї! Вкрали фізику, я її два роки лєкция в лєкцию писав, а вони взяли її тепер! Бодай би попадали при матурі!
На другий день ішов до поправки.......
Десь два тижнї перед устною матурою, якось в недїлю повтаряли девяту книжку Одиссеї. На дворі горячо, то одні матуристи уважали — не уважали, другі зївали — не зївали, а треті спали.
Професор Циратка читав з циратового зошита про красу Гомерової поезиї, а Нобко вдивив ся в нього і за кілька хвиль бачив у Циратки дві голови, опісля три… чотири, а всї вони кривили ся на боки і розлазили ся десь в мрацї, а остатний кавалок розплив ся враз з катедрою…
Матура.
В салї горячо; цїла комісия сидить без сурдутів, Циратка навіть без камізолї, а інспектор сопе:
— Пане професор! Абітурієнт не знає нич про красу Гомерової поезиї!
— Прошу, прошу, прошу дуже… Я тому не винен… Абітурієнт… Ооо!… то паничик… він завше на годинах спав…!
— Я… я… не спав…
— Не спав? Прошу дуже, прошу, прошу менї не переривати! О, ми знаємо ся на тих паничиках, що то люблять не учити ся!
— Я… я… учив ся…
— Учив ся? То прошу далї говорити — і професор впялив в Нобка свої страшні — червоні очи. А Нобко хоче освободити ся від них і суне ся — відсуває на бік. І в одній хвилї зникає кудись грубий інспектор, цїла комісия вилїтає в воздух і Нобко будить ся.....
Циратка глядїв на клясу.
»І я заснув…? А той буде певно гадати, що я спав....«
А щоби показати, що він уважає, отворив широко очи і влїпив їх в професора. Та за кілька хвиль став Циратка опять розлазити ся…
Сторож вийшов з канцеляриї, приняв урядову міну і прибив на чорній таблицї спис матуристів, що сїдали в понедїлок до іспиту.
А коли він прибивав тоту картку, то відгомін ішов улицями і всї говорили про люту матуру. Абітурієнти кидали науку і задихані бігли — розбивали по дорозї людий. В ґімназиї відсапували, підходили до чорної таблицї і читали — читали свої імена…
А в містї, перед образами молила ся панна Лїза за Нобкову душу…
|
|
»Наполєона побили під Ватерльо… Ага! право Карнота відносить ся до пересїчних… Нї? А Верґіль написав Ґеорґіка, в Грециї реформа Сольона« — повтаряли одні матуристи, другі проходжували ся спокійно по коритарі і розповідали ґімназиястам, як то вони мало вміють. А що були певні себе, то кляли ся, що впадуть.
Зазвонили і перед звінком розбігли ся ученики по клясах, мов курята, коли надлетить половик. На коритарі утихло. Абітурієнти оповідали собі якісь анеґдотки про матуру, а зза дверий конференцийної салї зазирав поважний сторож.
— Вже є? — питали.
— Та де! Ще не притарабанив ся!
— Ов…! А то на нього треба так довго ждати?
— Нуу…! Та ви того єще не знаєте. А я ту девятий рік, то не раз уже таке бачив… Та то все так! А ті що за мене здавали, то вже докторами є, ба і професорами суть! А один як здавав, то дав менї цїлу пятку… і не сказав би я, що такий богатий… Але то був файний пан! Любив дати, а другий…Не скінчив.
Застогнали сходи — ішов сам пан інспектор. Абітурієнти кланяли ся йому низенько, а він глянув на них з під ока і кивнув поважно головою…
Вийшов директор.
— Прошу до салї, лише відважно!
А матуристів обгортав доперва в тій хвилї страх і вони думали: »Ого! Аж тепер буде усему амінь!« — і стали один другого випихати.
В салї приходили до себе.
На коритарі ждали батьки, знакомі і ґімназиясти, що не мали школи.
А за кождим предметом вибігав якийсь матурист.
— Бодай би чорти пібрали тих бельферів! — мовив майже кождий. Усї кидали ся до нього і кождий питав що иньшого.
— Умів? А що? А як питають? Га? Ти що здавав? Куди?
Він відсапував і єще раз заклинав:
— А бодай би чорти пібрали тих бельферів! Питають щось такого, чого я і не читав!— І ти не вмів…?
— Та де, умів! Алеж я бляґував… бляґував, аж зіпрів…!
Усї желали йому щастя, а тимчасом вибігав иньший.
— А бодай би тих бельферів.....!
І знов кидали ся усї на нього і знов питали гурмою і знов ґратулювали.
А на коритарі ждали далї батьки, ждали абітурієнти, ждали й ученики, що не мали школи…
Як я здав матуру і вийшов з ґімназиї, то сьвіт видавав ся менї пречудовий і моїм думам не було в нїм краю!
А куди я тільки оком линув, усюди стелили ся менї доріжки, а на кождій стояла усьміхнена доля і манила — кликала мене до себе.
І тепер я не знаю, як се властиво було: чи то сьвіт на ту хвилю так дуже покраснїв, чи може се менї лише здавалось……
Льольо скидував з етажерки усе, що могло би йому нагадувати ґімназию. Латинські, грецькі препарациї, витяги з істориї, писана фізика — усе те летїло на землю, а семаки піднимали і дїлили ся. А коли впала математика, то покій ходив від сварки.....
Увійшли матуристи, що нинї здавали.
— Алеж бо ти пиняєш ся, мов ґімназияст! Незабаром маємо іти на місто, а ти ще не готов! Пощож тобі академікови каламаря? Певно жаль ґімназияльних часів!
І завстиджений Льольо викидав через одно вікно каламар, через друге перо з ручкою.
|
|
Ішли містом в цивільних убранях. Машерували й посвистували, курили папіроски та вимахували палицями.
Люди уступали ся їм з дороги.
А коли матуристи стрінули своїх давних товаришів, що були тепер при урядї податковім, то дивили ся на них з гори і кланяли ся — відклонювали ся їм з чемности.
— Але який я щасливий, що позбув ся уже клопоту — мовив Янко.
— Розуміє ся, розуміє ся! То нїби дурниця, але ми перейшли вже найтяжший крок в житю!— Тааак… тааак… — докидував Льольо й постукував палицею.
А йшли панни й не пізнавали їх; ученики кланяли ся їм низенько, а люди догадували ся…
Ґеньо закликав через вікно Куйону. А коли сей увійшов, обкидав його сотнию питань.
— Ти здав уже? А як там питають? Інспектор мішає ся? А професори? Оповідай усе! Я позавтра сїдаю! А тяжко здавати?
Та Куйонї не було так спішно. Вперед найшов відповідне місце для своєї палицї, а доперва опісля став оповідати.
Говорив басом і курив файку бо був по матурі.
— Матура? Лише, серце, троха відваги! Не знаю, пощо вона властиво є! Я знїс би її зараз, бо то фарса, якої нема! Я нїчо не умів, а як став їм різати, то всї дивували ся!
— Ет! Я буду колись так само говорити. Але скажи менї тепер, що питають? Я не маю часу! Інспектор мішає ся?
Питаня, на котрі Ґеньо знав відповісти, додавали йому відваги, ті, що не знав, убивали надїю.— Та не маєш чого таке бояти ся — мовив Куйона — я буду нинї на касинї враз з бельферами, то поговорю і за тебе! — і він вийшов. На улицї не знав, як держати палицю, передоймав її з руки в руку і неповоротно ударяв о тротуар, а тротуар стогнати — стогнав…
|
|
А Сьвіча як приходить, то филя филює і раз ударяє о беріг, то знова спадає. Так підходила і спадала і Ґенева відвага.
З пересердя ударяв кулаком об стіл.
Скрипнули двері. Думав, що се ґімназияльний сторож прийшов по нього. Певно відступив хтось від матури, а ті бельфери тягнуть тепер його.
А в дверох стояла поважна господиня і споглядала милосерно на свій стіл…
Кинув книжкою об землю, підняв її і вийшов до другої кімнати.
За пів години стала на подвірю вигравати катеринка якусь скочно-сентіментальну арию. Служницї в каменицї підтоптували до такту ногами, а сторож підсвистував собі і також підтоптував.
А того не міг Ґеньо якось дарувати, отворив вікно і крикнув:
— Забирайте ся до сто чортів!
Та катеринкар зрозумів мабуть інакше ті слова, бо уклонив ся ґалянтно і став грати єще сентиментальнїйшої. А куховарки ще дужше підтоптували ногами, а сторож ще голоснїйше підсвистував собі…
Учив ся в сальонї. А панї уже нїчого й не казала, що він поперевертав фотелї і постягав застелки.
Над його головою била ся о стелю велика муха. Била ся о стелю — безжурно бренїла:
»Матурра… матурра… матурра…«
— І вона не дасть менї супокою! Та проклята муха, підле сотворінє! — і пігнав ся за нею. Та вона щезла, а він засапав ся і сїв опять до книжки.
На ратуши вибило пів до дванайцятої і дванайцята.
»Матурра… матурра… матурра…«Тепер гнав за нею аж на сьвіта край — та вона занюхала, відки вітер віє і втекла через вікно.
— Мене нїхто не розуміє! Усї їдять моє серце! Навіть і та панна, що йде улицею, йде тільки тому, щоби гризти мою душу! До того така обскурна… — і він вихилив ся через вікно і крикнув за нею:
— Шкапа! Мальована шкапа!
Панна подвоїла чогось свій хід, а Ґеньо, урадований пімстою, сїв опять до книжки.
|
|
По обідї утихло.
Мінути бігли за мінутами мов сполошені конї, які нїхто не здержує. Вибила шеста і Ґеньо відсунув від себе книжки.
— Рано перескаджали менї десь усї, а тепер аби я заковав ся на смерть, то нїхто не прийде і не відірве мене від книжки!
А від тепер не показував ся уже нїхто до кімнати, в каменицї запановував супокій, а місто утихало. . . . . . . . . . .
Хвилї летїли за хвилями, за ними бігли мінути, за мінутами години, а Ґеневи видавало ся, що се посуває хтось назбитки вказівки годинника, щоби скорше плили хвилї. А коли били години, то він вслухував ся в удари і числив їх супокійно; а за кождим послїдним вибухав майже спазматичним сьміхом.
»Псякров до чорта! Девята година! І колиж я то все зроблю? Що то буде, що то буде?«
І супокійно відповідав собі:
»Нї, я не знаю, що то буде!« і попадав в задуму і застановляв ся, »що то власне може бути?«
»Ну, ну, думай, думай! Маєш час! От застанови ся, як будеш летїти!«
І учив ся далї. Поодинокі уступи читав — перечитував по кільканайцять разів, але з тої науки не було хісна.
Став ходити по покою, пив воду, склянка за склянкою, щоби прийти до себе, курив папіроску за папіроскою, щоби прогнати сон.
Сїв знова до книжки, мав дочитати єще кілька біоґрафій з римської лїтератури. З початку глядїли на нього букви досить несьміло, а коли не дїлав їм нич злого, осьмілили ся і стали відтанцьовувати лянсіє. Якась далека музика втуровала їм, і одні букви кланяли ся ґалянтно, другі відклонювали ся, а треті поплескували....
Перед його очима пересували ся картини… якісь далекі… далекі…
Коло зеленого стола стояв директор і професори, в глубинї салї »нові академіки«, а за ними матуристи, котрі попа̀дали і семаки, що зависним оком споглядали на цїле торжество.
Господар кляси став промовляти. Розкладав руками, піднимав — знижав голос та покашлював, коли сего вимагала потреба.
— Ми вели вас до нинї, а нинї з жалем серця прощаємо. Ідїть вже самі! Вже самі кермуйте непевною лодкою Одиссея по розбурханім мори житя. А наша наука най буде тою зіркою, що має вам присьвічувати, що має вам вказувати дорогу на океанї житя! Ви свобідні! Можете служити тепер суспільности — свому народови!
— А та розбурхана лодка Одиссея, те море.....
Абітуриєнти покивували головами та потакували.
А коли професор став роздавати сьвідоцтва, то кождий брав його як найскорше, перебігав очима і виходив.
На коритарі ждав товаришів. А за кождим разом, коли двері отворили ся, підбігав і питав:
— А як там?
— Та Циратка скривдив мене — мовив Ґеньо — дав менї лише »достаточно«, а Кундлеви, що так само прецїнь умів, дав »добре« — і усї міняли ся сьвідоцтвами і усї жалували Ґеня.
Опять скрипнули двері; виходив Кундель.
— А як там?
— Та Циратка скривдив мене. Дав всего »добре«, а я умів прецїнь на »дуже добре«.
Тепер жалували усї Кундля і опять міняли ся сьвідоцтвами і знова проклинали Циратку....
Ґеньо ходив по почекальни і споглядав що хвилї на золотий ланцушок від годинника, який одержав тепер по матурі. Споглядав що хвилї і дивував ся, чому нїхто не питає, котра тепер година…
Витягнув папіроску і приступив до якогось панка, що стояв в кутї.Представили ся.
— Я збирав ся так скоро на колїю, що забув купити й сїрників. А тепер вже їду…
— Може разом? Куди їдете?
— Я? На вакациї…
— Так скоро?
— Якто скоро? Або ви не знаєте? Я позбув ся уже тих штубацьких ґімназияльних часів… Таж то було у всїх часописях… і ви не читали…?
До почекальнї товпили ся люди, а льокомотива уже свистала.
Підбереж, в серпни 1901.