Матура (збірка)/Нетля і Лилик

Матеріал з Вікіджерел
Матура
Володимир Бирчак
Нетля і Лилик
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: накладом А. Хойнацкого, 1902
 
Нетля і Лилик.
(Роман).
 

Олї Г

 
(Травестия).

Була мила брунетка з гарними очима і він любив її дуже — та він був в четвертій клясї і вона не любила його так дуже.....

 
1. Улян не може учити ся.

Улян не може учити ся, бо яку небудь возьме книжку, всюди находить згадку про свою Ілїю. Се дражнить його і він рідко коли учить ся.

І пішов його супокій.

»Я не видїв ся з ньою учора і був тому слабий… Нинї мушу її побачити, бо щось тяжить менї на серцю… Ой кажу я, що біда на тім сьвітї!«

І Улян не учить ся, бо пішов його супокій!

— Уляне учи ся! — мовить господиня.

— Не можу панї, нема супокою!

— Нема супокою? Що се Уляне? Ти певно залюбив ся! Уляне учи ся, бо до батька напишу, що хочеш женити ся. Уляне не жартуй!

— Нї панї! Я роблю тепер усе на серіо! Я вже не жартую!…

 
2. Вийди-серденько!

Улян перейшов уже сїм разів улицею, та Ілїї єще не було.

А він таке думав:

»Казала, що вийде — видно менї рада. Але чи любить? Ох Ілїє! Як я тебе люблю! Лиш вийди!

»А може не вийдеш? Ох горе менї!«

Та Ілїя вийшла.

— Моє поважанє Ілїє! Як ся маєш?

— Та от… Або що? Таж знаєш…

— Учора знав; а нинї — не вчора, житє іде з нами все вперед. Нинї ми сумні, а завтра веселі — мовив Улян і удавав зрілого чоловіка.

А Ілїя казала:

— Мамця купила менї вуальку… Я не ходила вперед в вуальцї…

— А я і не зауважав сего! Якаж ти гарна в нїй! Та ти і молодша…

— То нїби я була уже стара?

— Нї, Ілїє! Ми єще не старі — але уже і не дїти. І хотяй твій татко каже, що ми нїбито дїти, але ми не дїти… Так так Ілїє! Зрештою то тільки старші уміють любити ся……

 
3. Любовні листи.

Ілїя грала прості ґами на фортепянї, а тодї одержала через вікно рожевий лист від Уляна.

»Моя найлюбійша Ілїє!

Не знаю, що стало ся, що нїчого не пишеш; чи може Ти чого загнївала ся? Не знаю лише, чого би Ти мала гнївати ся. Не гнївай ся! Уже давно мрів я про якесь то щастє, тай тепер єще мрію про нього, але вже не як про таке, що, його не маю; мрію про нього, як про таке, що його вже маю — а ним то Ти Ілїє! А що про Тебе мрію, то чую ся дуже щасливим.

Твій усе і всюди Тебе
щиролюбячий Улян,
ученик IVа кляси«.
—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —
А Ілїя відписала на картцї зі зошита:

 »Уляне!

Не знаю лише, як зачати до тебе писати, але купи менї кілька помаранчів і троха цукорків. —

Ілїя«.

 
4. Осьвідчини.

— Цїлую руцї Ілїє! Я знов на тебе довго ждав.

— Та годї Уляне. Я мала богато учити ся…

— Богато учити ся? Ти у видїлових, у нас в ґімназиї є більше. Четверта кляса — кажуть — має бути легка, але може для тих, що нїчого більше не мають на думцї, крім неї. Скоро однак хто, так як я, журить ся і иньшими справами, то знов що иньшого — говорив мудрий Улян.

А Ілїя казала:

— У сеї жидівки суть добрі чоколядки! Уляне, ти знаєш се?

А Улян відповів:

— Скажи люба Ілїє, чи ти хотїла би віддати ся....?

Завстиджена Ілїя спустила очи до землї і не відповіла нїчого…

— Бо я хотїв би. А знаєш з ким....?

— Ну, з ким?

— З тобою серце: Ілїє… тебе убожаю!… А ти що на то?

Ішли попри церков, а Ілїя казала:

— Та добре, лише я не знаю, що мамця скажуть…

 
5. Любов.

Попередної години задала учителька від нїмецького десять стихів на память, а панни плакали. Та тепер, коли увійшла якась лїпша, обтерали сльози і одні уважали, а другі писали любовні листи.

— Стефко, заслони мене — мовила Ілїя. — Я хочу писати.

— Що такого?

— Як то що? Лист…!

— До кого?

— Та до него…

— А з котрої він кляси?

— Ет! Заслони мене лїпше, бо єще побачить…

— А що то є любов?… — питала по хвилї Стефка.

— Любов, то таке чуство… Та дай менї спокій! Я не умію того витолковати… А ти не любила єще....?

— Мамця казали, що то немож і я не любила…

— Ну то, як залюбиш ся колись, то сама пізнаєш… Я не умію того сказати… То таке якесь чуство, якесь таке… чуство нїбито… в серцю… Розумієш уже?

А Стефка потакувала головою…

 
6. Знова любовний лист.

»Що за щастє, що вона пише до мене. Ох Ілїє! Моя ти любов!« — думав Улян і цїлував лист від Ілїї.

Цїлував та зажурив ся, що гроший нема і пішов позичати до своєї господинї.

— Уляне! — накивувала пальцем.

— Перепрашаю, панї! Не думайте, що я єще дитина! Позичте гроший, мене се дражнить…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Ілїя читала чорне на рожевім:

»Мому серцю призначена Ілїє!

Я не сподївав ся листу від тебе так скоро, а скоро вже так скоро дістав, не дам завстидати ся і відписую. Але сей лист буде уже без жидів, а не як попередний. Бач, не можу відвикнути від школи і пишу листи до тебе, мов задачі шкільні.

Посилаю і т. д.

Твій щиролюблячий Тебе Улян.

P. Ѕ. Ох люба! І тепер вилляв ся атрамент! Переписав би я сей лист та уже пізно і, як Тебе люблю, я хочу вже спати.

Твій Улянцьо«.

 
7. В склепі.

В склепі, де усе брала Ілїєна мамця, куповав вперше маншети і рукавички. Торгував ся.

— О! Я знаю таких панів! Дві години перевертає, чотири торгує ся, а опісля нїчо не купить! Даш три корон, то добре, а нї, то забирай ся. За дві дам тамті рукавички і иньші маншети.

— Бігме, що три не дам, а в тамтих не піду…

— Куди не підеш?

— На празник…!

— Ти на празник…?

— Або я що такого....?!

— Ну, ну… а в кого то?

— На що вам знати?

— Не бій ся, я не піду за тобою.

По довгім ваганю сказав.

— То ти їх знаєш? Вони купують ту все, там є панна… ти до неї…? Ну, ну… я нїчо не то… лиш дайте три корон, ту так написано…

— А я таки не дам!

— Не дасте? І підете до неї без рукавичок? Ая-яй… До неї без рукавичок! А в неї такі красні очи…

— Лише очи?

— Якто? Таж я уже казала, що то »najpiękniejsza panienka na całe miasto!« Ая-яй…

І жидівка підцмокувала, а Улян викидав на склянну підставку з бренькотом три корони....

 
8. То вже бодай тихше!

У родичів Ілїї нинї празник і Улян туди пішов.

Чи може і йому вислали запросини?

Та Улян не потребує, щоби його аж просили; він іде до своєї Ілїї — а се вистане і за десять запросин!

Ілїя обслугує пильно гостям, а Улян бігає за нею і обслугує її.

Пішли до другої кімнати, щоби принести стіл.

— Уляне… та не цїлуй! То не красно! Фе…!

А Улян мов не чує!

— То вже бодай тихше — в тамтім покою є мій катехит… дасть менї ще двійку....!
 
9. Думки Ілїї.

»Улян мовив: »Ілїє, з любови до тебе загину!« Тай мамця казали, що Галя з коханя змарнїла.

»А се дивне! Хтож видїв гинути та нидїти з любови?

»Я з неї радїю, бо Улян, що мене — каже — любить, присилає помаранчі та чоколядки, а тепер купив і памятник, а часом то й поцїлує…

».....Чесний Улян! »Уляне, купи помаранчу!« — А він і купує.

»Так любити, то я люблю! А інакше не буду нїколи, бо ще і я згинула би…«

 
10. В школї танцїв і елєґантських рухів.

Мамця панни Стасї переграла вступ до мазурки, пан Білецький крикнув: »Hejże młodzież z życiem!« і усе стало танцювати.

І так, як сьвяті апостоли в нашій церкві попритулювали ся до стїн, так тулили ся і мамцї та панни, що продавали петрушку, перед ногами танцюючих.

І Ілїя танцює! Нї, не танцює, а упоєна мріями шалено гуляє тай гуляє — гуляє…

»Ромко! Ах Боже, який він прегарний, до того й матурист! Що проти нього мій Улян! Мій Улян? Нї! Уляна уже я не хочу!«

— Уважайте, панно Ілїє! Раз, два, три… не милїть…! раз, два, три, раз, два, три… — кричав пан Білецький, а музика грала: Ілїя не любить, не любить Уляна....!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .
 
11. Поєдинок.

Я глянув через вікно. Перед помешканєм Ілїї стоять вони оба в цвікрах, про щось пересправляють досить сильно, розкладають руками, в своїх поглядах не можуть погодити ся.

— Ромку! Не ходи попід вікна моєї Ілїї! — кричав Улян. — Хоч вечір, та я бачу тебе, бачу добре!

— Твоєї Ілїї? Вона нїбито твоя?

— Так моя! Ти сьмієш ся злобно? Не подарую тобі того! Я маю честь!

— А я кулаки!

.         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .         .
Чи то вірли крильми бють ся? Чи то хмари чорні труть ся? Покотив ся каламар… ніс розбитий… кров потоком! А побідником — Улян!
 
12. Тебе ту секують!

Улянів батько мовив:

— Таки так буде, як я кажу! Їдеш завтра з полудня зі мною. Не хочеш? Пропало хлопче! На перший піврік двійка та і тепер буде так само, скоро не змінимо ґімназиї!

— Татку! Я лишу ся ту…

— Ого пропало! Я замовив уже станцию в Перемишлї. Не маєш чого плакати! Там иньші люди — а тебе ту сикують!…

 
13. Коли ти не брунет!

— Пожди Ілїє! Я задихав ся, ледве тебе дігнав! І то… коло твого дому!

— Не треба було і того!

— Маю тобі розповісти богато. …я їду… Ти уникаєш мене… верни ся зі мною, бодай кілька кроків!…

— Іду з фортепяну, не піду з тобою, вже вечір, бою ся!…

— Боїш ся, бо вечір? Таж я йду з тобою!

— Та я не бою ся, але я змучена… мене ноги болять… від вчорайшого танцю мене ноги болять…!

— То чому ти не була передучора? Я писав тобі! Чому ти не була? Ти може забула? А як не забула, то чому ти не була?

А вона сказала:

— Та то усе було би добре, але ти не брунет....

 
14. Ade meine Liebe!

Улян підійшов під вікно Ілїї і став сьпівати пращальну пісню:

Подай ручку на розстаннє,
Не забудь мене коханнє,
Сьвіт нас розганяє!

Подай ручку тай долоню,
Я в далекий сьвіт погоню,
Жалосте моя…!

А з вікна виставив ся Ромко, що учив тепер Ілїю…