Осінь починається
Осінь Хріна хоч не знала,
Але потай вишивала
Килим шовком золотим,
Щоб послати перед ним.
І коли вона почула
(Мушка їй якась шепнула),
Що вже літо утекло,
Все розтринькавши тепло, —
Ожила немов, зраділа,
З ліжка пташкою злетіла,
Як шипшина розцвіла,
І вдягатись почала.
Одягалася поволі,
Як весною квітка в полі,
Щоб до ладу, до смаку,
Щоб не стріли ще таку.
Як на ярмарок збіралась,
Чепурилась, прибиралась
І дивилась в тихий став —
Як її він малював.
Приміряла то дукати,
То коралі, то ґранати…
А на голову вінок
Із дзвіночків, з нагідок…
Наче сніг — сорочка біла,
Плахта маком червоніла,
Слалась золотом ланів,
Крилась зеленню садів.
Як вмивалась рано з річки,
Заросила черевички, —
В черевички ті роса
Діямантами вросла.
Як прибралась, одяглася,
На леваду подалася,
Сірих воликів взяла,
Напоїла з джерела.
Напоївши, налигала,
На подвір'я їх погнала,
І на шиї їх ярмо
Наче скочило само.
А на возі, милий Боже!
Чи ще є у кого, може,
Стільки всякого добра?!
Це ж не віз вам, а гора!
Золота пшениця, просо,
Срібне жито розлилося,
Груші, яблука, сливки,
Меду, воску шаплики…
Та в нас звичай: на дорогу
Помолитись в хаті Богу,
Щоб на ярмарку був торг,
Щоб ніхто не брав на борг.
Щоб щастило по дорозі,
Довезлося все на возі…
Осінь очі підвела
І молитись почала.
Тихо, тихо в хаті стало…
Та щось нагло заспівало
Пісню тужну за вікном,
Світ захмарило кругом.
Вітер це, — кобзар прохожий,
Мандрівник, вибранець Божий,
Думу з Хортиці приніс
Тай не втримався від сліз.
Сльози гнівні, буревістні
Все рясніш лилися з пісні,
І земля їх напилась,
Полинями пройнялась.
Помолилась Осінь Богу…
„Час рушати і в дорогу…
Гей!“ гукнула. І воли
З рипом воза потягли.
|
