Мойсей (1905)/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мойсей (1905
Іван Франко
VIII
Видання: Львів: накладом Івана Франка, 1905.
VIII.

І підняв ся завзятий Датан:
„Дармо грозиш, пророчиш!
Ось як я тобі правду скажу,
Може й слухать не схочеш.

„Признавайсь: не на теє ти вчивсь
У єгипетській школї,
Щоб дорісши кайдани кувать
Нашій чести і волї?

„Признавайсь: не на те ти ходив
У єгипетську раду,
Щоб з мудрцями й жерцями кувать
На Ізраіля зраду?

„Признавай ся: було там у них
Віщуванє старинне,
Що від дуба й дванацяти гиль
Власть Єгипта загине?


„Знали всї, Фараон і жерцї,
Що той дуб і ті гилї,
Се Ізрайля дванацять колїн
Розбуялих на Нїлї.

„І жахались, що мимо всїх праць
І знущань і катовань
Той Ізраіль росте та росте,
Як та Нїлева повінь.

„Знали всї: як в гебрейській сїм'ї
Родить пе́рвенця мати,
То в єгипетській мусить в той день
Первородне вмирати.

„Та не знав нїхто ради на се,
Не придумав підмоги,
Тілько ти, перекиньчик, упав
Фараону під ноги.

„І сказав: „Ти позволь їх менї
Повести у пустиню,
Я знесилю і висушу їх
І покірними вчиню“.


„І додержав ти слова, повів
Нас мов глупу отару
Фараону на втїху в піски,
Нам на горе і кару.

„Скілько люда в пустинї лягло!
Ті піски і ті скали
Сотням тисяч Ізрайля синів
Домовиною стали!

„А тепер, коли з наших ватаг
Тілько жмінка лишилась
І Ізраіля сила грізна
По пісках розгубилась,

„Коли дух наш хоробрий упав
Мов нелїтня дитина,
І завзятє помякло в душі
Наче мокрая глина, —

„Ти ведеш нас у сей Канаан,
Мов до вовчої ями.
Адже зверхником тут Фараон
Над усїми князями!


„Сеж безумство тиснути ся нам
Самохітно до пастки!
Чи нам тут воювать Єгиптян,
Чи просити їх ласки?“

„О Датане, — промовив Мойсей, —
Не жури ся, мій сину!
Канаана тобі не видать,
Не гнуть гордую спину.

„Ще одно повідаю тобі,
Небораче Датане:
При смерти́ тобі й пяди землї
Під ногами не стане“.

„Гей, Гебреї! — Датан закричав —
Ви-ж кляли ся Ваалу!
Чи-ж забули так скоро свою
Учорашню ухвалу?

„За камінє! Він кпить собі з нас,
Так як кпив разів много.
Най загине він краще один,
Як ми всї через нього!“


„Най загине!“ — кругом загуло.
„І ось тут йому й а́мінь!“
Тілько диво, нї одна рука
Не сягнула по камінь.

І Датан зміркував ся як стій.
„Забирай ся в тій хвили!
Щоб ми кровю твоєю під ніч
Своїх рук не сквернили!“

І юрба мов шалена ревла:
„Забирай ся ще нинї!“
І лунав її рев, мов крутїж-
Гураґан по долинї.