Мойсей (1905)/XI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мойсей (1905
Іван Франко
XI
Видання: Львів: накладом Івана Франка, 1905.
XI.

А як з табора вийшов у степ,
То ще гори горіли,
І манив пурпуровий їх шлях
До далекої цїли.

А ярами вже пітьма лягла
І котила ся в доли;
В серцї вигнанця плакало щось:
„Вже не верну нїколи!“

Ось гебрейська біжить дїтвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Мойсея, за плащ
І за руки чіпляла.

„Ах, дїдусь! Ти куди йдеш під ніч?
Будь дїдусеньку з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!“


„Гарно дїти, будуйте свій мур!
Та не час менї ждати;
Пограничний мур смерти й житя
Я іду оглядати“.

„Ой, дїдусю! Поглянь, у яру
Скорпіона ми вбили!
А в тернинї аж троє малих
Зайченяток зловили“.

„Добре, дїтки! Вбивайте усїх
Скорпіонів ви сьміло!
Хоч не праведне, але про те
Пожиточне се дїло.

„А неправедне, бо й скорпіон
Жить у сьвітї бажає,
А чиж винен він тому, що їдь
У хвостї своїм має?

„Але зайчиків ви віднесїть
Там назад, де спіймали.
Адже-ж мама їх плаче! Про се
Ви хиба не гадали?


„Милосердними треба вам буть
Задля всього живого!
Бо житє, се клейнод, хиба-ж є
Що дорожше над нього?“

„Зачекай ще, дїдусю, не йди!
Сядь у нашій громадї.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.

„Оповідж, як ти був молодим,
Скільки бачив ти дива,
Як стада́ свого тестя ти пас
На верхівях Хорива.

„Як ти корч той терновий уздрів,
Що горить, не згарає,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирає“.

„Не пора тепер, дїти, про се
Говорити широко.
Бачте, ніч вже тумани несе,
Гасне деннеє око.


„Та прийде колись час і для вас
В житєвому пориві,
Появить ся вам кущ огняний,
Як менї на Хориві.

„Стане сьвято в вас, мов у храму,
В той момент незабутнїй,
І озветь ся до вас із огню
Отой голос могутнїй:

„Здійми обув буденних турбот,
Приступи сюди сьміло,
Бо я хочу послати тебе
На великеє дїло“.

„Не гасїте-ж сьвятого огню,
Щоб як поклик настане,
Ви могли щиросердно сказать:
„Я готовий, о Пане!“

Довго ще міркували дїтки
Над пророцькою річу,
Коли сам він нечутно пішов
Ночи й пітьмі на стрічу.


Довго висїв і смуток і жаль
Над мовчущими дїтьми,
Поки темний його сілюет
Щез зовсїм серед пітьми.