Мойсей (1905)/XX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мойсей (1905
Іван Франко
XX
Видання: Львів: накладом Івана Франка, 1905.
XX.

Ходить туга по голій горі
Мов туман по пустинї,
Сїє думи й бажаня свої
По широкій країнї.

Сипле квіти й листки, що давно
Вже зівяли й пожовкли,
Підіймає в душі голоси,
Що давно вже замовкли.

Що ще вчора байдужне було,
Нинї любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нинї сьвятости повне.

У гебрейському таборі ніч
Проминула в трівозї;
Скоро сьвіт, всї глядять: він ще там
На скалистій віднозї?


Нї, нема! І було те „нема“
Мов жах смерти холодний;
Чули всї: щезло те, без чого
Жить нїхто з них не годний.

Те незриме, несхопне, що все
Поміж ними горіло,
Що давало їм змисл житєвий,
Просьвітляло і гріло.

І безмежна скорбота лягла
На затвердле сумлїнє
І весь табор мов чаром попав
В отупінє й зомлїнє.

Одні одним у лиця блїді
Поглядали без впину,
Мов убійцї, що вбили у снї
Найдорожшу людину.

Чути тупіт. Чи вихор в степу?
Чи збуваєсь пророцтво?
Се Єгошуа, князь конюхів,
І за ним парубоцтво.


Гонять стада, кудись то спішать…
Чи де напад ворожий?
Всїх їх гонить безіменний страх,
Невідомий перст божий,

Голод духа і жах самоти
І безоднї старої…
А Єгошуа зично кричить:
„До походу! До зброї!“

І зірвав ся той крик мов орел
Над нїмою юрбою,
Покотив ся луною до гір:
„До походу! До бою!“

Ще момент — і прокинуть ся всї
З остовпіня тупого,
І не знатиме жаден, що в мить
Приступило до нього.

Ще момент — і Єгошуи крик
Гирл сто тисяч повторить;
Із номадів лїнивих ся мить
Люд героїв сотворить.


Задуднять — і пустинї пісок
На болото замісять,
Авірона камінєм побють
І Датана повісять.

Через гори полинуть як птах,
Йордан в бризьки розкроплять,
Єрихонськії мури мов лїд
Звуком трубним розтоплять.

І підуть вони в безвість віків
Повні туги і жаху
Простувать в ходї духови шлях
І вмирати на шляху.

 Львів, сїчень до липня 1905.