Моя популярність та иньші оповіданя/Марійка
| ◀ Біциклїстка | Моя популярність та иньші оповіданя Марійка |
Отсей шматок дороги… ▶ |
|
Покінчивши свої академічні студії, приїхав я до дому. Були се мої останнї ферії студентські. Мене не чекали вже нїякі екзамени, поправки, доповненя, кольоквії нї риґорози, то й голова була у мене свобіднїйша від усякої журби і студентських клопотів.
Тато називали мене з гордістю „паном доктором“, а мама навіть a priori — паном меценасом. Сей останнїй титул властиво минї правно не належав ся, але було в нїм щось трошки правди, а ще більше… надїї.
Я мав іще лиш відбути військову службу як „доброволець“ — хоч до того не було у мене нї дрібки доброї волї, нї охоти — а по роцї… жити вже на своїм хлїбі самостійним житєм.
І добре минї було на тих феріях. По стільколїтнїй абсорбуючій науцї я справдї відпочивав. Здалека від великоміського шуму і руху я жив якимось спокійним житєм на селї, брав ся деколи за звичайну фізичну роботу, і вона досить пособляла струдженому умови й замореній моїй вдачі. Молодечі дикі пристрасти неначе засипляли в моїм орґанїзмі. Я вставав раненько скоро сьвіт, купав ся у Днїстрі, і проводив відтак цїлий день звичайно у полї, возив сїно, снопи або таки без цїли блукав ся по полю — шукаючи нарочно фізичної утоми. За те любив я, прийшовши до дому, посидїти і слухати, як пашіло моє лице, опалене лїтньою спекою, як болїли руки і ноги, хрупали понагинані кости в крижах і цїле тїло неначе охлявало. Поневолї забував я, що житє на селї — се властиво не мій сьвіт. І минї жаль було, що настала зі мною така зміна. Я відчував її на кождім кроцї і пояснював її собі по свойому.
Довголїтнїй побут поза домом і заміна давньої ноші на „панський“ костюм відчужили мене від людий на селї, зробили з мене у своїм родї прозелїта, що властиво не належав уже до нїякої суспільної верстви — нї до інтелїґентів, нї до хлопів. В очах простолюдина я вийшов уже давно на пана, дарма, що в товаристві „інтелїґенції“ я почував себе тільки необоротним і неосвоєним новиком. Селяни оминали зі мною стрічі й розмови у полї, в селї і в читальнї, відносили ся до мене з наглядним недовірєм і я опинив ся сам оден, без людського товариства, обмежений виключно на маленький гурток домашньої сїмї. Я не знав способу — наблизити ся знов до своїх колишнїх знайомих і товаришів хлопячого віку. Почесне імя „гонорного панича“ так і прилипло на все до мене. А мене та почесть сердила і заразом болїла.
Фізична праця була для мене розривкою і доброю ґімнастикою тільки короткий час, а небавом утратила для мене принаду. Я гадав, що через неї поєднаю ся бодай здебільшого зі способом житя людий на селї і по трохи затру таким робом пропасть кастової ріжницї — але плян мій не вдавав ся. Коли я помагав нашому наймитови накладати на віз снопи — то навіть тодї не був я в його очах звичайним накидальником снопів, лишень усе ще таки наглядачем над робітниками, паничем, сином „шляхтича“, що тим більше як господар не дуже ласкаво відносив ся до своїх слуг і наємників. Тим то й поводили ся вони зі мною здержано і зовсїм не по дружньому. І минї було з тим дуже нїяково, бо невдачу моїх безінтересовних плянів і брак симпатії у людий я відчував аж надто виразно. Я-ж зовсЇм не хотїв і не міг бути наставником над ними.
Мене не брала ся вже нїяка робота. „Відпочиваючи“ творив я сам для себе катеґорію тих людий-дармоїдів, що то перебуваючи у містї, тужать за селом, а як приїдуть на село, то скучають за містом. І тут їм зле і там недобре: на сонцї за горячо, в холодї за зимно. „Віддиху“ на селї заживають сим способом, що одягають ся не так церемонно, як у містї і сьміють ся в кулак із тих людий, що годують їх своїм сїльським хлїбом. І такі пани не загріють нїде довго місця, бо нїяке дїло їм не по нутру. Через лїто нудять ся самі собою, а як прийдеть ся від'їздити з села, жалують, що ферії для них уже скінчили ся. І хиба стілько їх цїлої роботи, що лежати в горячу днину на череві у тїни і з надмірної утоми у траву пчихати, тай то коби ще при таких клопотах не напитати собі на вогкій землї панської фебри або не привезти до міста модної інфлюенци.
І роздумуючи про таке аристократичне лїниство, я нерад був сам із себе, як пережитий прихильник завчасного песимізму. Минї опротивів мій докторський титул і назва псевдо-інтелїґента, що з власної волї покарав себе неповним богацтвом накиненого знаня. Та немудра „вченість“ завертала минї голову, мотала розум, палила мій мозок і переносила мене у якийсь иньший сьвіт, відмежений стїною від природного, хоч і не розкішного сьвіта — житя на селї, де я зріс, бавив ся дитиною, плакав і сьміяв ся деколи крізь сльози.Моя скривлена вдача і хороблива фантазія заставляла мене ще дужше журити ся й нудити собою. Я покинув свою роботу в полї і заложивши руки ходив від кута до кута зїваючи з нудів.
По цїлих днях я пересиджував дома, бавив ся нїби-то садівництвом і домашньою господаркою, пробував рахувати яблока на дереві і думав, — чому то яблоко до сонця вже паленїє, а зі споду ще зелене; а часом зривав ся, як попарений, хапав ся горячо за якунебудь тяжку роботу, мовби шукав умисно такої роботи, щоб утомитись на тїлї, а не напитати собі болю голови. А коли нераз від рубаня дров або иньшої роботи мене вже надто зболїли кости, вертав я до хати і залюбки пересиджував найчастїйше в пекарнї, де мої мама порали ся коло кухнї. З мамою я балакав радо про всяку всячину свобідно, любо, незвязано. Бо й чи́м мали би ми вязати ся, коли нїхто нас не підслухував.
Крім мами і мене була ще часом у пекарнї наймичка Марійка, але вона звичайно помивала посудину, порала ся коло сього й того та на нашу розмову не звертала нї найменшої уваги. Як залїзла, бувало, в „люшеф“,[1] то й сьвіта божого не бачила із-за своїх горшків. Зрештою ми не говорили з мамою нїчого тайного нї підозрілого, отже могла й вона нам прислухувати ся. Тай яке минї дїло по тому, чи Марійка слухає того, що́ я розказую мамі, чи нї? Щож вона? — звичайно наймичка, добра челядина тай тілько — ну але більше нїчого. Правда — служила вже пять лїт у нас, бо як стала сиротою, мама взяли її до себе таки ще малою дївчиною, то може й належала так трохи до гурту домівників, але… яке минї дїло до того? Може й ладна була з неї дївчина, та і се мене дуже мало обходило.Перетерпівши свою нещасливу першу любов, я не заглядав в очи дївчатам, хочби вони були собі й мальовані. Я зразив ся до людий і вже довгий час, крім своїх родичів, я не любив більше нїкого. За те понад усе иньше любив я самого себе, бо й я був еґоїстом… бодай трохи. Некорисні обставини настроїли мене ворожо до сьвіта. Я перестав вірити людям, знеохотив ся до них, збайдужнїв і нїяке дїло людське не займало мене. Хто на горячім попік ся, той і на зимне дмухає. Я поводив ся з усїми дуже обережно, холодно, недовірчиво і сам про себе зробив ся нахмареним песімістом, замкненим у собі, заєдно згриженим, задуманим і байдужним на всякий почин вселюдських змагань.
Я не злюбив навіть своєї працї, за яку я у своїй скритій грижі, хопив ся — було — досить енерґічно й горячо. Я не бачив перед собою ясної будуччини нї реальної цїли, а працював, як віл із замкненими очима. Не дивив ся на сьвіт із-за чорної заслони темного сьвітогляду, а глядїв лишень під ноги, щоби не пошпотати ся, не впасти зі своїм набором на зболїлих плечах. Лишень завдяки такому механїчному виповнюваню своїх обовязків минї удало ся покінчити студії. Та я не знав властиво, що́ минї прийде з такої роботи, яка тільки голову сушить чоловікови, і я працював усе далї і далї, — зовсїм так як віл тягне механїчно віз із кошеною травою, щоб нею прокормити ся через довгу — довжезну зиму. Він ледво трошки се розуміє, що його запрягли в ярмо, що він має тепер складно везти придбане добро до дому, що не сьміє приставати по дорозї нї брикати, щоби не вивернути паші в болото, а то тяжко було би заболочене сїно добути з гнилої калабанї.
Так само було і з моїми студіями. Я був лишень слїпою машиною, а не розумів наслїдків фунґованя її складових частий. Попередна знеохота переродила ся з часом у байдужність і апатію. Серед такого застою мого духа, я покінчив нарештї зі своєю наукою і по феріях вибирав ся до війська.
Рекрути зі свого села, звісно, — цїкава порода людий. І найбільша оферма, як лишень віддали його до війська, набирає значіня й не-аби-якого інтересу. На кого перше нїхто уваги не звертав, той стаєть ся, після браку́, героєм дня на сей короткий час від цьвітня до жовтня. Його імя стає щораз більше популярним і симпатичним серед сїльських дївчат. Із давнїйшого тихого хлопця може стати голосним донжуаном, як лишень прирікає багато дївчатам, що буде їх сватати „по війську“ і від своїх „наречених“ вициганить слово, що будуть на нього чекати. І дївчата прощають ся з новобранцями, бувало… — дуже сердечно; та коби лиш опісля не жалувати…
З того згляду я не міг вславити ся в селї нїякими здобутками, нї геройствами.
Про своє „військо“ я часто розмовляв тільки з мамою. І Марійка знала, що я — рекрут — тілько й розголосу.
Будучи на самотї вона часто співала якихось пісень, а я до них залюбки дослухував ся. Бували хвилї, що минї подобали ся лишень дивачно перекручені нераз слова піснї, і я кепкував собі тихцем із такої самородної поезії. За те нераз якось дивно вражав мене сумний тон і настрій хлопських пісень, що то у них — як сказав там хтось — цїла баляда почувань.
Веселих чабарашок Марійка нїколи не співала, за те любувала ся, видко, у тих сумних піснях-голосїннях, розлучних, похоронних, любовних і тих характеристичних піснях лїрницьких псальмів, що слухаючи їх жалїбного напіву, мимо волї раді би й ми собі розплакати ся.І вже не знаю по котрий раз слухав я тої старої і вічно нової історії про козака-вояка, що покинув дївчину і про те, як „плакала дївчинонька та в городї зїлє рвучи“.
Тільки Марійка якось надто переймала ся долею і ролею тої нещасної покинутої дївчини… „А деж ти ся вибираєш в таку далекую доріженьку?“ — витягала було, Марійка слабим своїм голосочком і співаючи зітхала… І про сирітку часто співала. Тодї минї нїяково ставало на душі… Я слухав і переконував ся, що Марійка не вміє співати сирітських пісень так собі, аби тільки співати. Жаль і сирітська туга так і виріжнювали ся крізь буденні слова вялого напіву. Я відходив чим борше, щоби не слухати далї тих глупих пісень.
Інодї тягнуло й кортїло мене таки слухати „Сирітки“ або „Білої берези“. Якийсь непонятий голос неначе тручав мене: йди, слухай і старай ся порозуміти духа і тон хлопської піснї-елєґії. Але я завчасу придусив у собі той внутрішнїй голос, неначеби бояв ся чогось самого себе… Будучи від якогось часу твердим „прозаїком“ і скептиком, я любив навіть дивити ся на людське горе, як любить тиран сопух трупів і запах крови. Навязуючи зміст сумної піснї до сумного кінця моєї колишньої любови, я радо слухав, як дївчата зітхають, а інодї й плачуть. — Добре їм так — шептав я собі в душі — най плачуть! А я залюбки буду глумити ся їх уданим сльозам. Бо баби лишень сотворені на те, щоби шльохати пустими сльозами.
Та інодї знов думав я собі: а чогож Марійка плаче? що вона кому завинила? — От бідна сирота… — Інодї я осуджував себе досить строго, називав себе заслїпленим местником, закаменїлим зьвірем, що втратив уже людське чутє. Минї соромно було за самого себе, бо бачило ся минї, що треба вже упасти досить низько, щоби не спочувати страдаючій людинї, будучи ще до того „осьвіченим чоловіком“!
Але такі думки находили на мене дуже, а дуже рідко. Я просто звав їх неприродними, або гадав, що мушу бути хорий, коли щось таке зайве й недоладне снуєть ся минї по голові. І яканебудь чудацька думка могла скривити нездорову мою вдачу, якенебудь сильнїйше вражінє — потрясти моїм орґанїзмом. Я відчував се дуже виразно та вистерігав ся найменшого потрясненя нервів.
Ось так жило ся менї дома… траченє часу й „барашкованє“, що зветь ся „відпочинком“.
Часом самі мама наглядали, щоб я при „роботї“ не дуже мучив ся. Ходжу, бувало, по садї, обзираю яблока на вершку проти сонця або що, — вже кличуть мене мама до сьвітлицї на друге снїданє. Звичайно ладили менї найлїпші присмачки, такі, що́ я люблю.
— Їдж — казали — сину. Вже не довго; — там тобі такого не дадуть…
Погладили мене по голові і знов відходили до пекарнї… А менї ті ласощі чогось не лїзли в горло. Якесь дивне розумованє приходило тодї до голови: чому то воно так дивно якось… я відпочиваю по кождоразовій розривцї і кілька разів на день готов заїдати своє „друге“ снїданє. А бідна Марійка — сам не знаю, чому я називав її бідною — робить і робить від досьвітку до пізної ночи, а їсть лишень три рази денно, хиба часом ще дещо коло кухнї оближе. Може вона й голодна, а не має перед ким пожалувати ся.
Тодї я готов був — теоретично дїлити з нею останнїй шматок хлїба. Але зараз потім приходило що иньше практичне на думку:… Вона вже навикла до такого ладу, бо й не була би стільки лїт за наймичку, як би їй зле було у нас. Таж і я у війську не буду собі так догоджувати в їдї, як дома. А хто мене тодї пожалує? Зрештою… на що менї, щоби мене хто-небудь жалував? не треба менї нїчиєї ласки.
І моя недавна добрість і милосердє геть кудись дївали ся. Зі смаком позирав я на свої „товканцї“ в тарели, покидав свої дивачні безсловні монольоґи, затирав педантично своє снїданє, курив папіроску і йшов далї байдики гнути.
Осьтак минали мої ферії. Оставало ся ще кілька недїль до першого жовтня. Той час я хотїв вихіснувати на відвіданє своєї родини, бо-ж і треба було якось попрощати ся перед військом, по хвалити ся тим, чим люди люблять хвалити ся, ну тай розірвати ся з нудів, а то засидїв ся чоловік цїлі вакації дома, як хробак у хрінї. — —
Вчасним вечером пішов я до стайнї сказати наймитови, щоби ще з вечера наладив віз, бо раненько відвезе мене до зелїзницї.
Зачула се в пекарнї Марійка і вийшла.
— Паничу, ви вже їдете? — спитала півголосом.
— Їду, але… поверну за пару день — відповів я механїчно.
— Не їдьте ще…
— Чому, Марійко? — спитав я байдужно й усьміхаючи ся трохи іронїчно.
— Так, бо… я вас прошу.
Останнї слова доповіла Марійка ледво чутно. Вхопила мою руку й почала пристрасно цїлувати.
Я вирвав свою руку з її долонь і чув, що трачу що раз більше голову.
Вона не відповіла нїчого, тільки якби недужа оперла ся минї о груди. Їй покотили ся з очий рісні сльози… Хвилина непевної мовчанки, несьмілого дрожаня. Мовби який старий практик обіймив я її гнучкий стан і обсипав її личко поцїлунками, так більше, як менї бачило ся… „про форму“. Але така сцена мене якось дивно тронула й потрясла цїлим моїм єством. Я чув, що слабну і, тримаючи в раменах бідну дївчину, я мусїв сам оперти ся о ворітця від ґанку, щоби не впасти. Марійка почала голосно хлипати. Лице у неї горіло якимось дивним, неприродним огнем, що неначе затлївав ся і потахав під двома струями студених слїз. Майже конвульсийно пригорнув я дївчину ще дужче до себе і щиро поцїлував блїді її уста. Якийсь новий і досї незнаний менї мотив і характер поцїлунку прокинув ся в заспаній моїй душі. Діткнувшись чужих уст я відчув цїлу скалю почувань, таєних здавна у дївочому серцї наймички-сироти… І… я сам себе вже не пізнавав, а чув, що слабну що раз більше. Я випустив Марійку зі своїх рамен і ледво чутно промовив:
— Я… не поїду вже, Марійко…“
Мене опускали сили щораз більше. Неначе пяний вже ледво увійшов я до своєї кімнати і сїв, а радше звалив ся на крісло. Я спер на руку свою важку чомусь і наче зболїлу голову і хвилину вдивляв ся байдужно у блїде́ місячне сяєво… та шептав заєдно божевільні слова: — Пять лїт не цїлував я дївчат…
А далї… урвали ся мої думки і спогади. Мене здавило у грудях і я почав тихо хлипати. Відтак я видунув грудьми мовби якусь зайву дозу повітря і менї покотили ся з очий грубі сльози і накапали на мій „Розклад їзди“, у якім хотїв я, було, роздивити ся перед моїм від'їздом.
Я злякав ся своїх слїз, бо пізнав, що не я правлю своїми почуванями, але чутє взяло сим разом верх надімною, моїм орґанїзмом і розумом. Такої зміни зі собою я бояв ся й не надїяв ся нїколи… Сльози котять ся, як довгі уже лїта не спадали по моїм лици. І довго я плакав так сидячи. Так, як тепер, не плакав я нїколи, нї тодї, як перепав при першім унїверситетськім екзаменї, нї навіть на похоронї нашої Галюнї. В минї настала якась дивна зміна… А далї я якось дико зірвав ся з крісла і таки убраний кинув ся в ліжко, притискаючи нервово своє чоло до подушки.
По півночи увійшли до кімнати мама і застали мене, як я спав убраний, а на столї сьвітила ся ще лямпа.
Я зачув, що двері відчинили ся і прокинув ся.
— Левку, що тобі? ти чому не збираєш ся до колїї?
— Я… не поїду, мамо.
— Чому? — запитала перелякана.
— Я — хорий.
— Боже милий! — І мама заломили руки.
Я підвів ся з ліжка і почав розбирати ся. Але заснути не міг. Мене страшно болїла голова. Давно пережиті вражіня доповнювали ся сьвіжими, а враз із ненормальними ексцесами розбурханої уяви — зібрали ся на якесь несьвідоме маяченє, як дикий шум трогаючої піснї гомонить у недоспану ніч полусонним шепотом… Той чистий ангельський поцїлунок бідної сироти страдальницї… отвирав мої уста і розкривав душу до щирої сповіди…
Що зі мною? — питав я себе. Всї люди в селї відцурали ся мене як окаянного, бояли ся як дикого, соромили ся як заповітреного, зачумленого… Чого?… може за мою науку, а може лишень за те, що я не вмів бути привітливим до них, моїх братів. А вона, наймичка, хлопка, не бояла ся… панича, що може її… звести, збезславити, і викрутити ся. Від чого-ж я знаю параґрафи? від чого-ж житє вчило мене дипльоматії? А вона хотїла впасти до ніг… менї очайдуші… І се правда? — то не сон?… говорив я в голос сам до себе. Нї — менї ще досї пашать губи від того поцїлунку… Невжеж ти мене любиш? — Може ти тільки… божевільна? Чи не пожалуєш ти, Марїйко, що колись любила?
Нї — не бій ся. Злочинцем, лиходїєм я не був і не буду. Я ще не вратив сумлїня. З мене лишень поганий скептик і еґоїст і бездушна машина у сповнюваню обовязків, які я сам собі накидаю. Я тільки зломаний на душі калїка і грішник супроти себе самого, що не сягає оком нї на крок поза горізонт безглуздої своєї програми… Та не злочинець я і не злодїй. Не вкраду тобі твого скарбу на те, щоб успокоїти огонь людської пристрасти… І не ворог я тобі, Марійко. Ти не прокленеш мене і не будеш жалувати так, як я покутую нинї за свою давню любов. Я вірю у твоє хлопське серце, а не бачу у тебе таких оченят, що тільки сверкати вміють і туманити людям голови. Раз один опутала була мене тамта моя… панна… І я дурень шалїв за нею, забігав ласки і цїлував, кілько хотїв, — фарбовані на вишнево її уста… А то була моя перша любов… може й остання. Признаю ся… бо не хочу лукавити перед тобою, Марійко. Лишень раз у своїм житю страдав я довго довго через свою першу любку і її дїраве коханє, що все разом на купу не вартувало й віхтя соломи. Тепер я… не гідний тебе, Марійко, нї твоєї неложної любови, як витертий і поломаний камінь не варт золотої оправи. За що-ж ти полюбила мене, безталанна? за що тай на що? Чи ти не боїш ся людьскої обсуди? „водиш ся з паничем, сама його чіпаєш ся“? Сотки ма́терий в селї окричать тебе „шматою“, „миткою“ і вже завчасу будуть ворожити тобі сумний конець твоєї „грішньої“ любови. Оклевечуть тебе сїльські плетухи, що тільки й чекають того, щоби на їх дочки „взяв ся“ який там хлопець. Се прискорює часом подруже, бо колись і вони — матері дївчат, твоїх ро́весниць — як віддавали ся, також тремтїли про свою славу перед розголосом сїльської опінїї. А ти не боїш ся того всього, Марійко? Чим я віддячу ся тобі за те, що ти так понижаєш себе… для мене? — Не пригорну я тебе до серця, не скажу того великого і зрадливого слова „люблю“. Поїду ген далеко і покину тебе, як поломану забавку, як розбиту ляльку…
Нї — не бій ся Марійочко, не плач, не жури ся. Ти не будеш моєю любовницею і тїнь людського підозріня на тебе не спаде. Я не одурю тебе, а твою сповідь заховаю у себе в тайнї. Най собі, про мене, другі люди називають хитрі залицянки — невинною розривкою, вихісновуванє ласк і слабостий дївочих най величають розкошами і щастєм, най придають несумлїнному обманству гарний претекст чесної любови, най собі глузують над покинутими зведеницями — але я… не зажартую собі з тебе, Марійко, так, як другі паничі бавлять ся дївчатами, та їх нерозважливим коханнєм…
|
|
Кілька недїль перележав я в ліжку. День — днем, а під вечір розбирає мене горячка, палить мій мозок, аж голова лупає, трохи не розскочить ся. І щось маячить ся менї, сонні привиди неначе привиджують ся…
Я лежу десь у лязаретї. На дворі ніч, у хатї горить лямпа, ослонена зеленою папіровою умброю, щоби сьвітло не разило в очи хорого. В ногах менї сидить якась монахиня, зовсїм похожа на Марійку. Кладе менї на чоло студені прививи і за кождим разом, поки привине мокрий рушник, цїлує мої спалені уста. І менї лекшає від того… Я вже таки зовсїм здоров. Лишень не можу говорити, як слїд. Поки зберу ся промовити слово, мушу вперед обдумати, бо так минї щось неначе не дає говорити. Душить мене у грудях, але я таки на силу рву ся і зачинаю то за голосно, то за високо. А то не добре і не ладно так кричати… І руками не можу повернути, як хочу. Я хотїв би пригорнути до себе Марійку і цїлувати доти, доки не покинула би мене горячка. Тодї я зовсїм подужав би. А так мене тільки вона сама цїлує так палко, так горячо, що я аж хочу крикнути і… буджу ся… Монахинї вже нема. Коло мене сидить Марійка, блїда і трохи заплакана. Вона дуже гарна. На голові хустинка, якась червона в чорні і жовті цьвіти, завязана попід бороду. Біла, згрібна сорочка з вишиваними вуставками, звязана в поясї виріжнює легонько ледво замітні груди і якось дивно відбиває супроти її дрібонького, досить делїкатного лиця з правильними рисами. З під тонких брів жевріють маленькі темні очи… Минї добре так дивити ся на неї, і я… аж усьміхнув ся. Марійка зрадїла і ми поцїлували ся. Мене сей труд зовсїм не мучить.
— Лекше вам, паничу? — запитала якось так любо, що я аж почуваю ся до вдячности за таке ласкаве слово. Так питати уміє лишень дївчина з добрим серцем, що тільки сотворена на те, щоби доглядати хорих. Від одного слова біль устає, та… я́к би їй подякувати, коли щось говорити не дає?
— Лекше — кажу — як лишень ти сядеш при минї.
І ми знов поцїлували ся.
— Марійко, а де вона?
— Хто такий?
— Черниця.
— Яка, паничу, що вам?
— Та в жалобі, що тут сидїла минї в ногах…?— Сьвят, сьвят, Дух сьвятий при хатї! — шепче Марійка і починає плакати, кладучи незамітно на собі знак сьвятого хреста…
— Води — кажу по хвилї…
— Не можна вам, казали панї, що ви в горячцї.
— Ти я́к знаєш?
— А во були тут ваші мама.
— Коли?
— Недавно вийшли звідси.
— Лише трошки… водицї… закропити ся…
І я неначе сягаю по горнятко з водою — а тим часом хорими руками пригортаю до себе Марійку… І я пю сльози з її очий…
— Чому ж ви минї що не радите, коли я хорий?… Осьтакої води… приложити-би минї до голови… бодай дрібку… одну лишень краплину… Я гнеть подужав би…
Марійка знов плаче… видно —- боїть ся того, що́ я балакаю в горячцї…
— Ти чого плачеш?
— Я не плачу.
— Чогож у тебе очи мокрі?
— Нї — сухі — каже Марійка і всьміхаєть ся крізь сльози.
— А ну — то се не сльози?
І ми знов поцїлували ся.
— А правда, що я не плакала?
— Може й нї.
— А Галюня де?
— Паннунця… сплять.
— Чому не прийде до мене?
— Панї не казали будити її.
— Ти знов своє? Не плач, дитино, бо я й собі буду плакати. Кажи минї байки, Марійко.
Вона починає казати якоїсь казки. Я вдивляю ся в сумні Марійчині очи і слухаю дуже уважно. Але нїчого не розумію, що́ вона розказує.Марійка скінчила й почала вже казати другої казки.
— Які в тої монахинї очи…
— Які, паничу?
— Сьвяті, ангельські, такі добрі, як у тебе.
— Чиї очи?
— Тої панї в жалобі.
— А деж вона?
— Он там на стїнї.
— Се Мати Божа.
— Чия? Яка? Як зветь ся?
— Пречиста Дїва Марія.
— Так само, як ти.
— Нї — я Марійка.
Ми усьміхнули ся до себе.
— А там що сьвітить ся?
— Се лямпка горить коло образу.
— На що?
— За ваше здоровлє.
— Або я хорий?
— Трошки.
— Вже конець байки?
— Конець.
— А ти де йдеш?
— Нїде — коло вас сиджу. Може будете спати?
— Нї — не буду. Хочу слухати далї.
— Казати знов байки?
— Кажи.
Але я вже не слухаю. Щось починає мигтїти в очах. По стелї ходять два височезні великани в широких капелюхах. На голові у них величезний камінь…, як упав би, поторощив би цїлий сьвіт і забив би Галюню… Вона там на ліжку тихонько лежить, блїда… очи примкнені, лице прозоре, уста відхилені, тільки цїлувати… Страшно… той камінь… а тут я сам… Треба сховати ся в подушку, накрити ся ковдрою гет із головою… Вже не так страшно. Очи клеять ся… і знов та черниця сидить коло мене… вже иньша якась. А за нею ще більше таких самих. Одна,… дві… три… сїм… нї не порахую їх усїх. Приходить до мене і хоче мене цїлувати. Я пручаю ся… хочу крикнути і… прокидаю ся.
На хатї темно. Кличу Марійки, щось не дає говорити. Не озиваєть ся нїхто.
— Марійко, сьвіти, бо я бою ся!… Марійко-о-о́!
Марійки нема в кімнатї. Я тремчу зі страху, прію, зачинаю плакати. А далї так трублю голосно, на цїлу хату, аж заношу ся від хлипаня. Цїла подушка мокра від слїз. Нїхто не слухає, що́ я кажу. Се мене сердить… Вони самі боять ся, плачуть… Чи вони собі гадають, що й я такий плакса, як вони всї. Я зірвав із голови рушник і геть скинув із ліжка. Притулив голову сильно до подушки, заплющив очи і… заснув…
… І як минї пізнїйше розказували, то так було зі мною мабуть кілька ночий.
Памятаю одного дня рано прийшли до мене мама.
— А що, я́к тобі?
— Однаково.
— А що буде з військом?
— З яким?
— Таж ти маєш завтра їхати! — І мама заплакали.
— Я ще подужаю… о! — зараз устаю.
— Таж ти хорий, синку… — а голова у тебе як?
— Нї, мамо, я здоров, прошу вас — не плачте надімною.
І я якось переміг свою хоробу. Сам не вірив, щоби то було можливо, а таки правда. Трохи ще минї голова крутила ся, як я ходив по хатї, але то байка. Я дістав був якийсь легкий удар на мозок — трохи неприємна панська слабість. От трохи дурійки та до божевільства ще далеко. Не дурно то наші люди на селї всякі лекші слабости відкладають на „по обробі“, бо у жнива нема коли химерити та лежати на печі…
Під вечір я почав пакувати ся в дорогу. Я сказав матері, що не буду спати цїлу ніч, щоби мене горячка знов не розібрала, скоро я поклав би ся до ліжка. Поки мама лягли спати, зайшли ще до моєї комнати і застали мене, як я сидїв при столї і шльохав гірш малої дитини.
— Ти чого, Левку, плачеш?
— Так чогось — кажу, не підводячи очий.
— Жаль їхати? що?
— Жаль, мамо.
— Не плач, сину, Бог ласкав — якось то буде. Пить!
Почали мене заспокоювати тай самі заплакали.
— А мама чого плачуть?
— Ну, я що иньшого, але ти не плач, шкода очий збавляти.
І ми розбексали ся, нїби „дїйсні“ члени якогось плаксивого товариства, а далї й розсьміяли ся крізь сльози. Бо так плакати на команду — се по правдї — штука, але трохи і сьмішно.
— Тай збирай ся поволи — додали трохи згодом.
— Я вже майже готов.
— Пакуй ся, синку, рано нема коли, о другій треба виїздити.
— Знаю, мамо.
Мама помогли минї спакувати мій військовий куферочок і відійшли.
Я був уже готов до дороги і пішов іще дати Марійцї від'їздного. Вона не взяла від мене гроший і якби з обуренєм сказала якось сумно: „Я не хотїла любити вас за гроші“. Сльози заблисли в її очах. Минї стало соромно за себе і жалко Марійки. Я почав перепрошувати її та оправдувати ся. Хотїв я ще Марійку наказати, аби шанувала ся, та не ходила багато по весїлях і музиках. Та я не сказав їй нї слова, бо й яке я мав право навчати її? Минї бачило ся, що було би гріхом наказувати неповинну сироту. Вже й так я образив її, жаль було говорити непотрібне. Ми постояли ще хвильку і розпрощали ся.
— Бувай здорова, Марійко.
— Їдьте здорові.
Ми поцїлували ся на добраніч, а може і… в останнє. Тільки й усього сердечного прощаня, як брат із сестрою… Жаль було покидати Марійку, та… що робити? Довше оставати з нею я бояв ся, щоби не повторила ся зі мною недавня історія, щоб у зболїлій моїй душі не зрушити ще не загоєної рани… Я вернув назад у свою кімнату і думав і плакав, зітхав і зївав від безсонницї, з нудів і ослабленя. Так пересидїв я поза північ.
Перед другою годиною принесли минї мама снїданє. Я лишень помочив губи в каву, якось „не лїзло в горло“.
— Не смакує кава, Левку? Може за сильна?
— Добра — кажу — але… так чогось… не годен пити.
— Пий, синочку. Якже так їхати натщо стілький сьвіт?
Щоби заспокоїти маму, я випив на силу своє снїданє.
По хвилї я вже сидїв на возї. Наймит поганяв кіньми.
— Мариноо! браму втвори!
Вийшла з хати Марійка, боса… Рукавом утирала сльози. Я не міг байдуже дивитись, як сирота плаче.
— Бувай здорова — кажу.
— Щаслива вам дорога.Останнїх слів я не дочув уже — тільки тихе хлипанє… Марійка зачинила за нами ворота…
Провожав мене до зелїзницї лишень наш старий пес. З милю дороги біг наперед воза, а далї висолопив цїлий язик від утоми і сам впросив ся на фіру і сїв таки коло мене. За ту зичливість до мене я дав собацї кусень ковбаси, що минї мама вложили були на дорогу до кишенї. Не годен чомусь їсти при такій нагодї, а так… най і він має від мене „від'їздного“. Сеж було й одиноке сотворінє, що за час моїх ферій не оминав товариства гонорного панича і давного привязаня не покидав ся…
А Марійка може ще довго стояла у воротах і дрожала від сту́дїни і ковтаючи нїмі сльози прислухувала ся до далекого вже туркоту воза. Тільки крізь нічну пітьму не бачила бідна, як від'їздив її поломаний рекрут…
Летить соловій тьох-тьох! тьох-тьох!
В мене слїзоньки, як той горох…
Та не було у мене нї „коника вороного“, нї „гострої шабельки“, нї сили, нї голосу не було, щоби собі самому заспівати хочби якоїнебудь рекрутської піснї…
З того часу чимало води уплило.
Дванайцять лїт живу вже на своїм хлїбі. До всего чоловік навикає. Свобідна воля уступає там, де чоловік мусить, або де вимагає того добрий, рентовний інтерес. Та я ще за молоду був такою слїпою машиною. От я й вислужив якось у війську, відбув свої „абріхтунки, муштри, зицирки, штрапаци і швіцунки“ і знов запряг себе у житєве ярмо. За військовими клопотами розвівав ся поволи мій жаль, никли сум і туга, осихали з очий сльози, завмирали гіркі і солодкі вражіня.Чи любив я Марійку? Не знаю. Я не годе розібрати, як слїд, свою душу. Тай на що ммнї такої аналїзи? Хиба на те, щоб жалко було часами тай голова сохла від таких, усяких думок. А так за щоденною муштрою гоїв ся мій давнїй біль. Уже то так чомусь буває, що чоловік за новими страданями забуде поволї давну журбу. Так бодай було зі мною… при війську. Лишень часом вечерами сидячи в „цимбрі“ списував я дрібонькі вірші й оспівував свою любов. Чи вірив я в неї — не знаю. По моїй невдачі з першою любовю — я бою ся тепер виговорити голосно те велике і сьмішне слово „любов“, називаючи ним низку вражінь: туги, жалю, печалї, сумної розкоші і чарівних неповинних мрій. Свої вірші я назвав „вояцькими листами“ і ще й досї переховую їх у скринї. Цїлу збірку я присьвятив своїй Марійцї… безкровна жертва невидимому божкови, що не має нї рота, нї апетиту на свою жертву.
І невесело минї тепер живеть ся. Маю гроші, та не знаю, де́ їх подїти. Частину видаю на часописї і книжки, досить щедро запомагаю „Народнїй фонд“ і роздаю убогим не скупу милостиню. Та се мабуть більше з привички, з нудів, або так лишень — про людське око. Значну частину своїх доходів — пропиваю майже з налогу… сам оден без товариства.
Я вже трийцятьсїмлїтний дїд. Живу на недалекій чужинї, як богатий — хоч не можу сказати — щасливий вигнанець. Сам не знаю, яким сьвітом я тут опинив ся. „Практикував“ зразу у свого вуйка, а по його смерти обняв сам його клїєнтелю, ну і остав ся. Не знаю за що величають мене мої краяни по часописях „нещасливим заточником“ і щедрим патріотом. Най буде й так. Не вертаю я на родину, бо бою ся сумних споминів по давнїх вражінях. Тільки з матїрю бачу ся раз до року, а часом і то нї. Зрештою — не люблю людий, як справдїшний мізантроп, а радше бою ся їх і оминаю. Та як колись матери не стане, для кого я буду жити на сьвітї?
Я й досї не женив ся. Від коли минї при війську — як казала Марійка — обстригли кучері, від тодї минї справдї волося почало випадати. Тих кілька космиків на голові я зачісую так штудерно на бік, що закривають мою лисину. Тай на те нїхто не подивить ся. Бо у мене нї дївчини, анї долї, нї дружини… чи я́к там співають у піснях? Ей — забув я вже їх усї, й ті, що знав колись і ті, що сам виспівав у своїх „вояцьких листах“. Тай де минї памятати поезію, коли живу здавна в таких обставинах, де поезія не має доступу до мого серця. З мене практичний чоловік, я меценас, бороню за солені гроші цїсарських законів. Цьвітисті звороти і гарні вислови уже перевели ся у збірнику моєї фразеольоґії. Стиль моєї буденної мови заносить сухими, здоровими термінами урядової номенклятури. Накручую параґрафами на всї боки, щоб нїби то боронити покривджених, не своїх, а чужих минї людий в імя… справедливости.
Лиш інодї находить на мене хвиля поетичного жалю. Звичайно раз на місяць дістаю лист від моєї мами. Дрожачим голосом відчитую дрібоньке письмо і поливаю його тужними сльозами. Тодї я сам себе не пізнаю. Того дня здаю канцелярійну роботу на мого депендента, а сам сиджу дома і думаю довго-довго. Минї нагадують ся старенькі мама і моя родина і моє село і люди на селї, яких я, не знати, чому й за що, не злюбив тай покинув. І пробую нагадати собі якунебудь хлопську пісню, що навчила мене любити мій нарід… Колись так було… а нинї?… Думаю нераз і плачу, як дитина, бо й соромно сказати перед самим собою… А відтак приходить минї на гадку… Марійка. — Чи згадала коли мене вона „у городї зїлє рвучи“? А я досї згадую її. Чи й до смерти не забуду — не знаю. Не прирікаю, бо не вірю в нїяке людське слово, що не втягнене у правну форму письменного й остемпльованого контракту… Та хоч і згадую я її — не зачує вона того із замогильного сьвіта…
Так… Марійка померла. Від часу мого виїзду до війська — я не бачив її на очи. Лишень раз мав я дивний сон… На самім краю нашого кладовища на селї, де ховають найбіднїйших людий, я стояв біля Марійчиної могили і плакав. Надійшов пяний гробар і сьміяв ся з мене, що я не трафив на гріб Галюнї. А я не був на стільки сьмілий, щоби признати ся, що я власне приїхав відвідати сьвіжу могилу Марійки…
„А на гробі вишня білим цьвітом цвила…
Зеленая рута рядами — —“ (забув далї як співала, було, Марійка якось на той лад). І вгадала бідна.
На другий день після мого сну — я дістав лист від матери. Доносили минї про долю Марійки. В два роки по моїй слабости — вона віддала ся за старкуватого вдівця з чотирма дрібними дїтьми. Нїяково жило ся бідній за мужем. Вона заєдно плакала чогось, тужила й хорувала. Чоловік часто гримав на неї, а вона ще дужше плакала, вянула, сохла і чахнула, а в півтора року по своїм весїлю — померла. Дїтий не лишила.
Жаль Марійки… Може я й любив її — не знаю. Але і збавив я своє житє через ті любовні історії, на які я колись був дуже вражливий. Одна Марійка могла була зреставрувати мене. Так бодай здаєть ся минї тепер, коли її нема вже між живими. А може я й нинї маю горячку, як перед лїтами вимаячив я в горячцї нашу нову любов?…А вояцькі листи ще досї лежать у мене. Не читала їх Марійка, та вже й не буде… Сумна памятка ще сумнїйших часів. Бо й чого минї веселити ся, коли й Марійка не знала долї на сїм сьвітї…?
І я тільки молю Господа, щоб хоч у снї минї приснила ся. Інодї моя безсловна молитва сповнюєть ся. У снах являєть ся минї Марійка у видї крилатого Херувима і білими шатами втирає з очий мої сльози. Тодї я неначе міняю свій матеріяльний сьвіт на уявну сферу і живу враз із Марійкою в якімсь раю, ідїже нїсть болїзни, нї печали… Таємна звязь живих із мертвими. Рано буджу ся і виджу, що я по правдї плачу крізь сон… Безвинна і безкровна жертва на могилу цьвітки, що не живши відцвила… замісць грудки землї — щира сльоза. І того дня минї дуже сумно на душі. Знов нагадуєть ся тая вишня, що цвите на гробі білим цьвітом…
Тільки забули ся знані піснї-елєґії. Враз зі смертю Марійки забув я весь засіб власної і вивченої поезії… А я так любив її і плекав у молодших лїтах. Остала ся лиш… моя невесела, житєва поезія, та її сумного тону я вже не в силї виповісти сухими словами — тільки відчути зломаним моїм серцем.
Г. 27 вересня, 1898.
——————
- ↑ Дїжа на трьох ногах, що в нїй помиваєть ся горшки.