Моя популярність та иньші оповіданя/На рибі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Моя популярність та иньші оповіданя
Орест Авдикович
На рибі
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905
 
НА РИБІ.
 
Я був тодї дома на селї. Тай дивно якось жило ся минї того року на феріях. Я переживав за той час усї вражіня, яких набрав ся протягом кількох років, — а вони бурили в минї всї молодечі почуваня, розкривали перед моїми очима лябіринт усяких теорій та житєвих питань, викликували в моїй душі борню — ставляли перед очи зеркало вивченого на прихапци, ще не перетравленого знаня. Цїлий ряд питань бурив у минї механїзм приспаного розумованя, а за своїми думками я починав пізнавати себе і скриті прояви своєї індивідуальности. Довкола мене був зовсїм не той сьвіт, про який писали фільософи і дослїдники природи, моя вдача більше нахиляла ся до сухих теорій — а з того хаосу мав я здобути собі цїлу гурму рецепт — приладнати до них своє будуче житє — сотворити собі сферу своїх ідеалів, уформувати свій питомий сьвітогляд. У житю вражливої людини — се дуже важний і небезпечний період часу. З лябіринту мрачних дороговка́зів житя — я опинив ся на розпуттї теорії і практики — альтруїзму та еґоїзму — ідеальної поезії у сфері рожевої уяви і грубої прози в умовах реального житя.

Конець-кінцїв такі несформовані роздумуваня займали минї весь вільний час — і відобрали минї мою дитинячу веселість може й раз на цїле житє. Процес душевної борнї з цїлою програмою теоретичних тез — переживав я досить прикро і добутком мого розумованя — остала ся у минї моя мабуть уже досмертна задумчивість і власне переконанє молодого скептика, що в моїх жилах пливе чиста кров Українця, у якого здебільшого стілько й путньої роботи, що отсї зайві думки без нїякого позитивного результату і — журна мелянхолїя вічно сумовитої людини.

А далї вже за багато було минї навісного думаня. Минї навкучило ся блукати вічно по мрачних країнах теоретичних утопій, журити ся і киснути в однім гливкім болотї невикислих течій. Ідилїчне житє простих людий манило мене своєю безжурністю і всьміхало ся до мене, як підскочний танець промовляє до душі молодому сухітникови. Цїлий апарат нудного фільософованя видав ся минї вельми томлячим балястом — і я… рішив ся покинути свою добровільну покуту і піти так собі трохи — побарашкувати.

Я витягнув із під шопи якесь старе вудило, взяв до кишенї вудку і пушку з папіросками і пішов на рибу. Стежкою, „городами“, відтам на „попову нивку“, перескочив рів, вийшов на „жидівську пашу“ і опинив ся над Днїстром. Вдивляючи ся у його тихі води, — пішов я понад беріг геть далеко пільною доріжкою, болонями і зайшов „над окіп“. Там назбирав я у траві коників, пообривав їм ноги і крила і поховав до коробочки з сїрників. Перший раз вразило мене, що у такій рибацькій роботї є щось варварського і з жалем подумав сумну правду, що нїяка панська забавка не обійдеть ся без нелюдської кривди —- заподїяної — от хоч би сим разом — тим гарним співучим сотворіням. І я якби вагав ся хвилину. Та коли оден коник із одною ще цїлою ногою вирвав ся минї з пальцїв, скочив у траву і заспівав, я вже не шукав у друге веселого збиточника, якого я сам, для свого дикого спорту, зробив інвалїдом на цїле його житє. Тай більше має він права журити ся своїм калїцтвом, чим ми — бо й житє його не таке довге, як наше, і мабуть багато веселїйше. І… сам собі дивував ся я, звідки набрало ся у мене такого нїжного чутя, і дурного милосердя для довгоногого цьвіркуна. Та я ще довго стояв на однім місци і слухав піснї вольного співака. Я хотїв відгадати, чи в його голові є лиш подяка Богови за те, що минула його смерть із рук дикого рибака, чи може… він піснею кпив собі з моєї незручности, а в такім разі — мене було би відійшло хвилеве милосердє і я строго був би покарав хитрого орфея…

Але… по тім випадку відійшла минї охота — збирати коників. Зрештою кілька з них товкло ся у моїй коробцї, якби хотїли вилїзти на волю і я що хвилї покалатував коробочкою сюди й туди, аби їх заголомшити — та аби сидїли тихо, то й… досить із мене.

Я вишукав собі годяще місце між маленькими корчиками лозів над берегом і там сїв ловити рибу.

Так тут якось гарно, що й, мовляв, не жаль відітхнути повною грудю. Минї за плечима бренїли коники у зеленім вівсї і нїби аж просили ся, щоби їх ловити. В ногах минї сїв наш Треф і висолопивши язик від спеки частував мене що хвилї своїми залицянями, а навіть поцїлунками.

— Марш, Треф, марш! — сказав я йому потихо — щоб не сполошити риби і відтручуючи його від себе — звернув цїлу увагу на тихе зеркало ріки. Пес обернув ся і сїв спокійно минї при боцї.

Я добув із кишенї вудку, привязав її оден конець до вудила, попробував, чи поплавець не злїтає, оглянув уважно зазубець, знов змірив віддаленє його від поплавця і підсунув перце трошки висше. Тодї добув коробку з кониками, витягнув одного за „вуса“ і насилив на гачок, хоч серце стискало ся минї чомусь дивити ся, як гостре зелїзо пороло здовж тїло моєї бідної жертви. По старому звичаю рибаків я наплював на коника (як кажуть собі, щоби риба тим смачнїйше їла те, на що люди плюють) — і… накинув. — —

Принада мокла собі спокійно в водї, а моя думка лїтала куди інакше… Я накинув трошки далї. Вудка поплила з водою під корч і там застрягла. Я потягнув до гори. Риби не було, лише слїд, що зазубець завязнув був у намулї і коник підлїз до гори по саму затинку. Я поправив принаду — накинув і… знов нїчого не було… Що за лихо? Я починав уже непокоїти ся, чи то потрохи сердити ся і — рибацьким звичаєм — клясти комусь під носом.

Я глянув на сонце. Воно стояло ще ген-ген високо на небі і пекло мене в сам ніс. Га — може бути, що ще за вчасно на рибу — нї то полудне — нї то вечер — подумав я і з резиґнацією сяк-так оправдував свою невдачу. — І сидячи так без роботи - я нудив ся.

… Щось кинуло ся біля мене і перервало мій знуджений спокій. Я оглянув ся… то Трефа вкусила муха, чи блоха і він нервово та енерґічно почав зубами вигризати з шерсти непрошеного гостя. А далї встав, протягнув ся, позївнув і побіг кудись — „вітрити“.

Я був лихий і тратив зовсїм охоту ловити… Такий гарний день — а минї риба не береть ся — таке вже дурне щастє у мене, замісць розривки — ще більша нудь, нїж, було, дома. Я витягнув вудку з води, поклав її коло себе, а сам насунув капелюх на очи і протягнув ся на взнак. Крізь щілинки соломяного капелюха просочували ся парні соняшні промінї і нїби душили мій віддих. В головах співали і серстїли коники — десь далеко кричав у траві деркач. Я підвів ся — глянув поза себе і лихий був на тих коників, що не давали минї спати. На листку вівса дрімала на плоскім череві — „зазулька“. Я взяв її в руку та став приглядати ся її гарним крильцям і мудрим, випуленим очкам. Дмухнув на неї — вона збудила ся і почала рухати ся у мене на долонї. Тодї я замкнув кулак, повів ним на всї чотири сторони сьвіта і почав деклямувати: Зазуленько, кукуленько, покажи минї дороженьку — чи сюди, чи туди, чи тамтуди, чи онтуди. Тодї я відомкнув кулак. Зазулька полїзла просто по долонї туди, як до мого серця — хотїла, мабуть, дібрати ся до нього, але поміркувала, що могла би згубити ся минї в рукаві — обернула ся і полїзла у противний бік — по пальцях, а з кінчика нігтя злетїла в той бік, як у нас цвинтар… От — тобі ворожка! Вгадала мою долю і повела туди моє серце…

Я спер голову на руку і сумно вдивляв ся перед себе…

Сонце стояло якось апатично на небі — коло мене шелестїло збіже — дрімало припорошене листє лозів. Боже, а минї так невесело! чому саме?… І я знов запав у свою звичайну задуму… Голова нїби сама з себе опала на мягку траву, на душу найшла така утома — нїби жаль — нїби туга чи смуток — нїби охота до сну… от так заснути би і не пробудити ся більше… Добре ворожила минї зазулька — цвинтар — там… де блудить накипіле чорною кровю моє серце… на старім кладовищи — де

хрести дубові посхилялись
слова дощем позаливались…

А на її гробі нї хреста не має… Напись із нього отут… у моїм серцї, у моїх сльозах… тут… у груди, де мене давить біль,… се цїле моє житє і думка сплили ся разом, щоби плакати — тужити — і думати… колиб не ті сльози — воно засохло би оте моє серце, завяло би, як зівяне колись під осїнь той зелений овес, де грають коники, де сидїла моя розумна, маленька ворожка, що полетїла он там ген на — цвинтар. — Ох Боже!… Зулейко моя, чомуж ти так далеко… глибоко? Прийди… чи тяжко тобі встати з під студеної гори зеленої мурави?… Прийди, Зулейко… чогож ти відлетїла знов до своєї сирої хати…? Прийди, глянь, як заходять кровю мої очи… Там у вирей журавлї летять, а я… копаю руками цїлий цвинтар — — добуваю гарне тїло моєї Зулейки ох… якже воно глибоко!… Стрівайте журавлї — поможіть — возьміть від мене мої сльози… Боже!

… Я збудив ся. Понад головою не летїли у вирей журавлї, але гурма шпаків летїла за Днїстер — сїдати над очеретами у трощу… Коло моєї голови порпав ТреФ дужими лапами землю, капелюх мій зсунув ся геть із голови — а на лице капав грубий, масний піт — нїби пекучі сльози.

Я протер пальцями заспані, позалїплювані очи і зобачив на руках кров і здушене тїло комаря… От і розвязка мого символїчного сну. Тільки пальцї дрожали, неначе би справдї пригортали у снї до себе Зулейку, а може то вона перемінила ся в зазульку, що полетїла з долонї туди, як на цвинтар..! Я ще заєдно був під вражіням того сну… Ох… — на що я пустив її назад до гробу?…

Я протверезив ся і глянув довкола себе та аж злякав ся… Я лежав над самим берегом… А якби я так зсунув ся був у воду, як то тамтого року Кравчиків Гарасим… також десь отут „над окопом“, може й саме з того місця, де я нинї спав…

Я посидїв іще хвилю зі своєю глухою трівогою і в тій дивній задумі, яка находить на мене кождий раз, коли я пробуджу ся. Аж підійшов до мене заболочений Треф із висолопленим, як лошата, язиком і тручаючи моє рамя запачканою мордою, вказав на добуток своєї працї — недалеко лежала на купі вигребаної землї — кертиця. Я тодї нагадав собі, що я не прийшов „над окіп“ — думати, але — рибу ловити. Я добув із кишенї свою пушку, закурив папіроску і нїби, аж дух у мене вступив тай комарі десь пощезали, а навіть пес скрутив носом від диму і для більшого ефекту удав, що нїби пчихнув.

Я підвів ся зі свого барлогу і „змінив місце“.

Пішов трошки далї і станув над самим стрімким берегом. Камінна стїна саме тут під ногами видала ся тепер минї зачарованою стїною, звідки водні русалки скачуть до місяця — купати ся в басенї. Моя уява працювала тепер по свому. Ох — як тут гарно! Вершки лозів творять одну просту лїнїю здовж берега і стримують на собі скісні промінї заходячого сонця. А воно вже… онтам над Молотівською горою — ще трохи тай сяде на нічлїг, розтаборить ся у кружку морських богинь, а вони змиють його спітнїле лице, нагодують його своїми поцїлунками і заколишуть до короткого сну лїтньої ночи. Там десь снасть моєї Зулейки розплїтає свої білі коси, квітчає їх весїльним віночком із зеленого барвінку — — —

Ей якось не йде. Колись то я знав поетично говорити, а нинї… оглядаючи свою скалу над окопом, хоч у душі зродить ся поетична думка, гадаю, що практичнїйше було би привязати собі камінь до шиї і кинути ся зі скали… у вир. Трохи забулькотїло би тай затихло… і житє і мука й думка…

До мене знов підлїз Треф.

„От — кажу йому — ти вже сполював свою добичу, а мого коня риба — як на біду — іґнорує з засади. І я… накинув, а сам присїв на по́чіпках, щоби риба не видїла мене…

Сонце лизало вже останнїми промінями чорну поверхню води, а її ясне зеркало перетинала тїнь мого вудила, як довгий кручений хробак. В ріцї плюскали ся комахи і мушки, а за ними підскакувала риба під сам верх. Але до мого коника нї одна не „творила ся“. Я почав горячити ся; що́ то таке, щоби я риби не зловив, коли такий тихий вечір? Сїп-сїп… Вйо до гори. Нема. Скусила коника, а не взяла ся. І я починаю сердити ся. А тут іще, як на збитки, рибки заглядають минї просто в очи, а якийсь незнаний голос шепче минї до вуха:

Was lockst du meine Brut?… Я здушую у собі той голос, накидую наново і злощу ся сам на себе за моє мягке серце… Якби всї такі були, як я — верзеть ся минї якась неясна думка, — то хиба риба з усїх рік тесала би людям кілє на голові, а з часом підбила би цїлу Европу, як хмара Китайцїв. Отой клень, що саме перейшов попри мій поплавець, видав ся тепер минї дуже похожим на Китайця зі спусковатими очима… Сїп-сїп — а… кроть соть! Формально тручає своєю тупою мордою мій поплавець, а до гачка не загляне. Се вже хиба найбільша безличність із огляду на авторітет мого поплавця і вагу його великої місії…

І мене вже розбирає горячка рибацька… Трачу з очий цїле своє окруженє — і романтичне місце і тиху воду і захід сонця. От… закурив би я собі, бо комарі так тнуть, що годї витримати… Або… най но вже краще потім… як зловлю рибу, тож то буде смакувати папіроска. А тут уже не хочеть ся навіть дивити ся на тихий, теплий вечір. Яке минї дїло до краси поетичної природи? Хиба… що я не маю щастя до неї, а вона до мене… У лїтї — прію, в зимі — мерзну, на вітрі — плачу, на дощі — мокну. В маю пішов мій новий капелюх на дощ і від разу стратив форму, а знов, коли лише я мав подерті черевики, тодї на дворі нїколи не було сухо під ногами. Як я лежав хорий, то в саму найкращу весну закривали вікно маминою спідницею. І який же нам — думав я — хосен із гарної природи? Ті, що нею одушевляють ся, не хотїли би певно мешкати в траві, як отсї коники в вівсї, але будують собі на скалах теплі замки на зиму, а на збочах і долах гарні віллї на лїто. Поети, що не мають що лїпшого описувати, — „малюють“ віршами красу природи, але сидячи в хатї при зеленім бюрку, а не на дворі. Дехто положить папір на колїно і стягне, що йому треба і такі — як казав нам пан професор — звичайно найлїпші вірші пишуть. І я два роки тому писав на колїнї віршу, але… може тому́, що за твердо було — я замісць сходу сонця, описав — захід… Зрештою… Сїп-сїп… Ага… є… Ну — бодай одна, бодай не треба буде минї стидати ся, що дурно сидїв цїле пополудне над рікою… Є познака моєї роботи.

Я відсилив рибу з гачка, вона тріпнула червоними плавцями, завернула хвостом і я… кинув її за пазуху. Виймив її ще раз, подивив ся — підуства — нї — плотичка, луска таки сама зсовуєть ся з неї… Я сховав рибу знов за пазуху, насилив коника і накинув іще раз у те саме „добре“ місце. Та, чи то вже такий пех мій — чи таки загальна правда в понятю рибаків, що як сиджу на рибі і думаю про те, аби зловити, то тодї нїколи не зловлю. Отже тепер знаю вже… не буду нїчого думати про рибу… Цсс… тихо… ша… може бестія…

Ach wüsstest du, wie's Fischlein ist
so wohlig auf dem Grund — — — ет — до чорта з тою навісною поезією…! Риба кинула ся за пазухою… Сїп! Є? — нема нїчого… Треба закурити папіроску, бо комарі так тнуть у руки, лице, й шию, що хочеть ся чоловікови або визвати їх усїх на поєдинок методом середновічного лицарства, або зі злости самому кинутись у воду… Пак — пак… курить ся — дим стелить ся синьою стяжкою ген аж на тамтой бік ріки, і комарі втїкають із мого носа, а сїдають на руки, аж годї вудила втримати… Чорт би вас побрав!… Треф!… не перепиняй — ще одну зловлю і підемо до дому…

Риба знов стріпнула ся за пазухою… Іі… які в тебе очи… бідна — тихо там сиди, як лиш зловлю більшу, то тебе пущу… Цсс… щось бере… раз — два… Сїп під воду — вйо до гори… Є — ну то й добре. Треф кинув ся за рибою… Марш! Я почав відчіпати скалїчену жертву своєї варварської забавки. Оо… сама маленька, а така нажирлива. Схаласувала цїлого коня, а гачок вбила собі по саме горло. Я почав із трудом витягати за́зубець і видер рибі око. Воно обернуло ся цїле другим боком і глибока ямка зайшла кровю… Минї зробило ся дуже жаль і нїби соромно на таку нелюдську роботу. Риба зївнула кілька разів зявами і лежала непорушно у мене на руцї. Ох! яке в неї страшне те око — а друге таке звичайне, як усе — не знати на нїм нї смутку, нї болю. Ще раз отворила писок, тріпнула собою, а минї бачило ся, що я чув її здушений голос конаня. Але в сїй хвилї я був цїлою душею — рибаком, студеним, без серця. Я кинув рибу знов за пазуху — і позабувши слово дане Трефови — хотїв іще далї ловити рибу. Я отворив свою коробку, але коників уже не було. Я глянув довкола себе — був уже глибокий вечір.

„Ходи, Треф, до дому“. І я пустив ся йти. Риба ще трохи гріє моє тїло, але не кидаєть ся вже за пазухою. По дорозї навинув я вудку на дощинку — відчіпив від вудила і сховав до кишенї.

… З-за „Бучини“ сходив червоний місяць, як кроваве пятно. Дощ буде — люди кажуть — а може й не буде — як треба, так собі говорять. Десь у селї співав гурток женцїв обжинкову пісню. Та яке минї дїло до того? Нема тої, щоб заспівала минї мою улюблену пісню, а всї решта чорт бери… Ех! Зулейко моя кохана!…

І я зітхаючи глянув іще раз на місяць… І ти білолиций… по синьому морю… Нї — йди собі, про мене, де хочеш — чи до Марусї — чи до Катрусї — або хоч і заблуди по дорозї — минї байдуже.

Я прийшов до хати.

— А є риба? — спитала мати.

— Є дві — кажу — не було нинї доброго щастя.

Я виймив ізза пазухи. Рибки завяли вже і нїби деревіли поволи. Я пустив їх у миску з водою — може віджиють. Та вони перевернули ся до гори черевами і вже не зявали… Качки сплять уже у хлїві — щож зробити з рибою?

— Киць-киць!

— Мяаав!

— На.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Я лежав уже в ліжку. Червоний місяць просив ся в гостину до мене і перекрадаючи ся через вікно багрив цїлу хату своєю кровавою тїню. Тихий сьвіт червоної ночи будив у минї фантазію, настроював мене — думати мої звичайні, невеселі думки… На що оті всї пусті мрії? — питав я себе. І минї аж соромно зробило ся за себе. Коли буду далї думати про свої дурницї — то можу „високо скінчити“. В найлїпшім разї може вийти з мене дуже великий чоловік до малих інтересів. Та… щож робити, коли я не вивчив ся ще брехати перед лицем своєї власної душі — як того вимагає кодекс сьвітових форм… Поки що жию своїм житєм — на переломі епохи віку дитинячого і молодечого. За час моїх вакацій не маю навіть права на справедливий титул — студента. — Я дармоїд і син свого батька і нїщо більше — треба бути бодай добрим рибалкою.

І моя попередна млявість - скрупул, милосердє для бідних рибок — счезли від мене, як хвилева, дитиняча примха. Я заснув у кінцї з постановою — піти завтра знов на рибу і з надїєю, що може зловлю щось більше, нїж нинї той дріб, що кітка з'їла.

 

Г. 1 вересня, 1899.


Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 052.jpg