Моя популярність та иньші оповіданя/Парасоль до направи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Моя популярність та иньші оповіданя
Орест Авдикович
Парасоль до направи
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905
 
Парасоль до направи.
 

Мій покійний вуйко, у якого я — бувши студентом — перебував на вакаціях, був із душі й тїла добрий чоловік, а до того всего мав іще одну свою питоменну прикмету — любувати ся у деяких безвартісних старинностях, щоби в потребі приладити їх до властивого вжитку. Він готов був, приміром, довести до того, що з порозкиданих клепок від розсипаного цебрика зладив новий шафлик і не жалував на се своїх трудів та кошту. Розлїзлі самоварі, парасолї, всякі бляшанки й посудяну, призначену здавна на затрату — складав до купи, відновлював і просто воскрешав наново. З такою самою ревністю ладив усякі полицї в коморі і шпіхлїрі, банти для курий, фіртки, ворітця і перелази коло хати, собачу буду і голубники, лавки, ослони, віники і щітки — латав также старі решета, сита і дверцята коло груби, чим немало причинював ся до піднесеня уровеня домашньої господарности і порядків, а тїтцї нераз заощаджував багато клопотів, хоч нераз знов так калатав і гримав при своїх направках, що тїтка діставала міґрени від того стукоту. Цїла загорода була украшена многотою всяких фірток із примітивними, але оріґінально-штудерними засувками і замками — що загалом, в очах постороннїх людий сьвідчило про педантичну дбайливість, а вуйкови, яко господареви і майстрови, приносило правдивий тріюмф і славу — великого, а занидїлого на сїльській глуші — збавленого артиста.

Але бували і в історії його творчости хвилини сумнївів та зневіри, які потягали за собою нову епоху реконструкцій, направок — нищеня і перетворюваня. Тодї находила на вуйка мелянхолїйна задумчивість, смуток, таємничість і загадочність в його поведеню.

— Над чим ти, тату, так думаєш? — чи не слабий ти? — питала затрівожена тїтка свого чоловіка.

Вуйко помовчав добру хвилю, зітхнув із цїлої груди і сказав важким, притихлим голосом:

— Ет!… Чоловік нїколи не може бути певний, чи зробив що доброго і чи воно придасть ся на що кому.

— Боже милий, щож таке?

Вуйко похитав сумно головою і говорив далї:

— Я пересьвідчив ся, що мої фіртки — трохи непрактичні. Прошу тебе… заки Марина дістанеть ся до пивницї, то мусить у двох місцях перелазити через пліт, замісць іти фірткою. Що я вже наклепав ся, кілько я вже сварив на неї, а то все — горох о стїну. Каже, що не може навчити ся отвирати штучні замки. Уважай, що за злобна іронїя у неї при тім слові „штучні“. Адже то невелика фільософія: підважити ретязь, виймити скобель, притримати ворітця коло чопів, піднести і копнути ногою — а тодї можна без труду перейти навіть із непорожними руками. Чиж то така велика штука? — сама скажи. Коли бо нї — туман туманом — вона волить лїзти через пліт із повнїським гладущиком молока, замісць легонько перейти фірткою. І як так іще кілька разів пересадить пліт, — тай геть поломить.

На другий день старий вуйко розпочав велику роботу, а через тиждень скінчив її. На місце давнїйших фірток поробив перелази і перший сам перелазив кільканайцять разів там і назад — делєктуючи ся своїм щасливим концептом. Відтак кликав жінку і казав їй также „пробувати перелаз“.

І так бувало нераз: від часу до часу переходив він епоху твореня і нищеня і знов нового твореня — аж до знудженя тїтки і тих усїх, що на таку роботу дивили ся.

Як скінчив одну роботу з фіртками — то кілька днїв жив тими добрими вражінями внутрішнього вдоволеня, а далї почав шукати якоїсь іншої забавки.

Пішов оглянути свій архів парасолїв. Дивним дивом — нові парасолї дуже скоро старіли ся в його складї, хоч їх майже нїхто нїколи не уживав. То були самі великі незугарні з довгою деревляною ручкою — білі „зеґельтухові“ і чорні, що мали не промакати на дощі. Вуйко майже нїкуди не виїздив, то й не потребував менших парасолїв, а ті, що мав на складї, брала тїтка зі собою хиба як їхала до міста на купно. Зрештою ті парасолї очікували все слушного часу, щоби пригодити ся „в потребі“, хоч та потреба нїколи не лучала ся.

В архіві був іще один, ще мабуть із вуйкових кавалєрських часів, трохи менший від інших, із досить можливим держаком, з одним поломаним дротом і трохи дїравим, чорним накритєм. Сей екземпляр якось дивно відбивав від своїх товаришів архіву і вуйко задумав зробити щось із ним. Йому давно впало в очи, чому як раз сей не уляг впливови нївелюючої асіміляції, так зухвало розпаношеної між архівальним інвентарем - і з того заключив, що доброї матерії сего парасоля не зломить нїякий злющий зуб часу.

Занятий такими думками, вуйко небавом зовсїм забув про той парасоль і дав йому спокійно пролежати ще цїле лїто у своїм архіві. Аж у половинї лїта відновив свій колишнїй плян — видобути забуту парасолю на денне сьвітло. Подумав так кілька днїв і по основній нарадї з жінкою рішив ся — дарувати його пастухови.

— Всеж то такому пастухови — говорив вуйко до тїтки з переконуючим спокоєм —— багато лїпше накривати ся в дощ парасолею, нїж веретою. Верета, прошу я тебе, намокне дощем, він кидає її в стайнї, вона там лежить, лежить, гниє, а потім нема чим принести хопти худобі.

Ухвалу виконано за сьвіжої памяти. На самого Спаса зафасував пастух Михайло — парасоль, з позволенєм, уживати його в слоту за товаром. Коло третьої години з полудня пігнав Михайло товар на пшеничні стернї і хоч була того дня дуже гарна погода, забрав із собою від випадку парасоль, розтворив його зараз за воротами і так перейшов із парадою цїле село. Одно зломане вітрило нахилило ся йому над очи, як великий дашок від шапки, а люди зглядали ся і дехто сьміяв ся з Михайлового концепту, але більшість видцїв подивляла з далека елєґантний вигляд панського парасоля, що дуже нїжно хоронив Михайлове лице від опаленя.

Зараз у два днї по Спасї пішов густий дощ і Михайло принїс у вечер до дому парасоль намоклий, подертий і поломаний та повісив його у стайнї на кілок.

Вуйко трохи засмутив ся, що мимо його найлїпшої волї — презент не послужив довго свому новому посїдачеви. Оглянув парасоль раз „у вільний час“, потім іще раз вечером і ще один раз на другий день „при сьвітлї“ і зараз узяв ся направляти його. Але з поломаними дротами не міг нїяк порадити собі. Один дріт був таки зломаний по серединї, а вуйко не мав другого резервового, щоби доладнати його до решти і заступити зломаний — новим.

По такім досьвідї вуйко ще більше засмутив ся і з покорою признав у душі, що сим разом без інтервенції фахового парасольника не обійдеть ся.

— Ге-ге — коби я мав такий дріт, але щож… говорив до жінки, покивуючи з резиґнацією головою.

Але… не було такого дрота — отже не було що робити. Хорий парасоль мусїв їхати до міста на репарацію, а поки-що пішов іще далї хорувати в давнім місци вуйкового архіву і чекати оказії.

Отже нагода прийшла саме небавом. Я дістав від товариша лист із проєктом, щоби ми оба з'їхали ся у Львові. Вуйко довідав ся про те і вже завчасу наготовив минї цїлу нотатку справунків до Львова. Зрештою чемність вимагала, що я й сам допитував ся, чи не потрібно вуйкови або тїтцї купити перед празником се або те.

Я мав свої орудки на моїй нотатцї, а вуйко зладив для мене окрему записку, на якій фіґурувала виписана зловіщими буквами відстрашаюча рубрика — направити парасоль. Прочитавши її — я вже від разу стратив охоту — їхати до Львова. Я вже не випитував ся більше про інтереси з вуйкової нотатки, але старав ся навіть іще сих кілька днїв перед їздою зовсїм виминати з вуйком розмови. Та старий, як на біду, зробив ся дуже балакучий. Кілька разів відчитував жінцї свою записку, а спеціяльно що-до направи парасоля то почав виголошувати цїлу серію викладів на тему, де то можна направити, як, за яку цїну, як то Жиди друть за такі направки і яка то сатисфакція для чоловіка — сходити пів дня по містї і на конець поставити на своїм та за направу парасоля заплатити одну шістку меньше.

— Але то треба знати, де за тим кинути ся — традував вуйко, гордий зі своєї практики в тім напрямі. Шамятаю одного разу привіз я до Львова парасоль до направи. Прийшов я рано до одного склепу на Краківськім. — Жид минї каже: три шістки. Не було з ким говорити. У другім склепі — півтретя. Пішов я на Кароля Людвіка. Там заспівав минї — пять шісток. Ов — гадаю собі — зле. Пішов я на Сикстуську. Жид просить мене до склепу. Кілько? питаю. — Три шістки. — Шістку. — Торг у торг — він хотїв — дві, я давав півтора. Але я потребую зараз, бо я їду. — Е — каже — то не може бути нинї, аж завтра, бо коло того багато роботи. — Я сховав парасоль під паху і вже мав вертати з нїчим до дому. Але з полудня мав я ще більше як три годинї до поїзду і пішов пішки на дворець. Вступаю до одного склепу на Городецькім. — Направите парасоль? — Чому нї? — Оглянув. Кілько? — Пятнайцять крайцарів. — Е — багато — шістку. — Най буде. — Зараз? — зараз. — Я почекав таки в склепі. — Жид клепнув два рази клїщиками, залютував в однім місци — дістав шістку і спокій голові. То, прошу тебе, сатисфакція!

У тім місци перервав свій виклад — ходив по хатї тяжкими кроками і цїлих пять мінут тїшив ся. — Потім знов прибрав поважну позу і сказав:

— Але то раз лише вдала ся минї така штука.

І замовк. А я сидїв скулений на кріслї, як розбійник перед розпятєм, бо місія з парасолем очікувала мене неминучо, як два рази два — чотири. Може би зовсїм зрезиґнувати з „приємної“ поїздки до Львова і телєґрафічно відкликати нашу умову? Скоро вуйко вийшов із хати, я почав із цїлим нефалшованим патосом традувати тїтцї: яка то кольосальна нїсенїтниця — висилати мене до Львова з таким парасолем, а ще більше нїсенїтна — цїль того парасоля.

— На що Михайлови парасоля? — говорив я, впадаючи у щораз то більший фервор — коли верета або стара сїрачина зробить ту саму функцію ще лїпше, нїж дїравий і поломаний парасоль.

Тїтка признала правду моїм арґументам, але заявила свою безсильність супроти вуйкової придибахи, чи то-б то його сильної волї й енерґії.

— Що зробиш із упертим чоловіком? — говорила дуже траґічно. — Ану переконай тут старого дивака. Я бою ся навіть згадувати, бо готова ще що облизати, а він таки свого діпне, як раз уже напосїв ся.

— Але ж бо — апелював я тїтцї до серця — як же я буду ходити по Львові з таким доробалом? Тай навіть стидно таке дрантє давати до направи. Я ще не видїв його, але знаю, що певно взяти в руки, тай розлїзеть ся. Самі Жиди будуть сьміяти ся. А я маю час гаркати ся з ними? Я не задля парасоля їду до Львова.

Надійшов вуйко і я мусїв перервати свою орацію в самім розгарі краснорічивости.

Настав величний акт передачі найважнїйших диспозицій: вуйко відчитував минї свою нотатку, а я мав перенотовувати собі кожду орудку на свій записник. Я перейшов усї справунки, які мав залагодити у Львові, але рубрику „парасоль до направи“ — пропустив.

— Ну вже? — запитав вуйко.

— Вже — відказав я зітхаючи.

І вуйко з повною довірою здав ся на мою солїдність.

На другий день, о третїй рано я виїздив до зелїзницї. Фіра чекала вже коло брами і за хвилину мав я виходити з хати.

Я пригадав собі ще раз усе, що мав купити в містї — зглядно забрати з собою і кажу голосно нїби сам про себе:

— Ну, вже мабуть усе — молитвенник тїтки до оправи, окуляри до направи, бочівочка на вино, фляшка на рум, — рецепта і коробочка на лїки від міґрени…

— А парасоль є? — перебив вуйко мою лїтанїю.

Настала коротка хвилина дуже прикрої мовчанки.

— Нема — відповів я здемаскований ледво чутно.

— Гм — сказав вуйко з другої кімнати глибоко сентенціональним тоном. — Бо то найлїпше все перед виїздом перечитувати на голос нотатку і таким способом контролювати самого себе і свою память, яка нераз у хвилях, коли того як найменше потрібно — — —

— Я добре не зрозумів, чи то я маю тепер брати, чи може при нагодї самі вуйко добродїй повезуть… і я зовсїм не занотував собі…

— Коби хоч не було пізно до колїї — зітхнула тїтка.

Я не мав навіть на стілько притомности, щоби заспокоїти затрівожену тїтку.

— … звичайно нам, як кажу, в таких разах не дописує. Длятого береть ся нотатку в руки і читаєть ся — приміром — коновочка на рум — є — знов там щось — є — і так далї і так далї — парасоль? — ага — забув узяти. А нераз при нагодї і дещо нового…

— А деж той парасоль? — питаю ся вже зовсїм таки упокорений.

— А треба сказати, най Семко принесе зі стайнї.

Я сповнив розказ і за хвилю принїс я до хати довгу ручку з парасоля, коло якої був навинений цїлий звій чорного полотна, звязаний замісць ґумової натягачки — тононьким вівсяним перевеслом — і сильно насяклий коровячим запахом. Мене трохи не кинуло у пропасницю на згадку, що то я маю нинї їхати в товаристві такого рослого і небезпечного інструменту. Я розвязав делїкатне перевесло, отворив парасоль, о скілько се було можливо, і з тріюмфом закликав:

— Та то, прошу вуйця, нема що направляти. Тут усї дроти нїякі, і в горі і в долинї і полотно подерте і та заскачка также не фунґує. Абсолютно не варто.

— Для чого не варто? — сказав ображений вуйко і з тими словами встав із ліжка у своїм неґлїжі і звернувши парасоль до сьвітла розпочав на добре свій виклад.

— Таж тут зовсїм не розходить ся про зробленє чогось неможливого. Дроти ще зовсїм добрі, хоч не тримають ся на головцї. Лиш тих півтора зломані, а без „антабки“ также можна обійти ся. Полотна латати не треба — то вже собі Михайло сам полатає — на стриху маса латок зі старих сподень і камізельок — то є в чім вибирати. Так само дроти в горі попривязує сам собі дома. Отже, найголовнїйше, як кажу — занотуй собі! — дати до направи лише оден довгий дріт і оден поперечний. Я то зараз звяжу шнурком, щоби де не розтрісло ся. Так — на.

— Їдь уже, їдь! — сказала тїтка.

— Ну бувай здоров. Нинї на девяту висилаю конї по тебе.

Я забрав свій куфер і всю мізерію „після нотатки“ і з великою розпукою в серцї — сїв на фіру. На нічнім небі сьвітив іще так гарно місяць, безжурна природа додрімувала ще легким, переддосьвітнїм сном, — довкола мене було так романтично, а тільки мій романтичний настрій ломав ся під вражінєм, що вуйко зганьбив мене і на саму пригноблюючу згадку про місію з поломаним парасолем. Що з тим дрантєм робити?

… Завернути назад до дому? — Зле. — Хиба лишити в корчах коло двірця в городї. — Буду нинї вечером вертати — заберу і скажу вуйкови, що нїхто не хотїв направляти. Е — нї — тут загрожена моя сумлїнність і добра опінїя у вуйка. Що буде, то буде, а везу до Львова.

Як тут сїсти з ним до купе́, коли несе від нього коровами, як повітрє? Де тут подїти ся з тим парасолем у Львові, поки ще склепи повідчиняють? Таж я зовсїм не думаю брати готелю, бо як би не вуйкові справунки, я навіть куферка не брав би з собою. Тай як ходити по містї з палицею і з таким парасолем?

І від таких думок стискало ся минї серце у грудях. Та перед двірцем я якось автоматично піднїс нещасний парасоль до носа і з приємністю сконстатував, що всякі небезпечні вапори вилетїли з нього. Пахуча природа втягнула у свої груди ще й ту нещасну арому і … я можу безпечно їхати зелїзницею, а від біди сїсти навіть „по господарськи“ у дамське купе́.

— — — — Я приїхав до міста по семій годинї рано. Мій товариш приїхав почтою о пятій годинї і мав чекати на мене „при каві“. Склепи ще були позамикані.

Я лишив куфер у молочарнї, взяв палицю в руки, сховав парасоль під загортку під паху, і понїс до Жида „на початок“. В однім склепі на Краківськім — жадав сїм шісток — у другім не приймав низше корони — в третїм зовсїм не хотїв приймити, не чуючи ся на силах — направити парасоль „старої конструкції“ — нинї до пятої години по полудни. Натомісць проєктував минї купно зовсїм нового, такого самого парасоля за ринський без пятьох крейцарів.

Я стратив уже всяку надїю і звірив ся зі своїм клопотом перед товаришем.

— Та кинь до сто чортів ту нужду, а сам утїкай, щоби тебе полїціянт не вхопив за те, що загачуєш улицю такою колодою та спинюєш фякерський рух… Але на чорта було таке доробало брати з дому?

— Я мусїв — кажу йому покірно, але рішучо.

І я понїс із Краківської улицї аж на Академічну, де в рядї елєґантних великих склепів, найшло ся ще місце і для скромної фірми Leib Korkes. В маленькій клїточцї сидїв досить приличний Жидок, що приймав ся за всяку і найординарнїйшу роботу з обсягу парасольництва. За сорок центів до третьої години обіцяв направити „після моєї нотатки“ — лиш півтора дрота (хоч зломаних було цїлих три) і більше нїчого. Заклинав ся вправдї, що коло того парасоля було би роботи за цїлий ринський, а властиво направляти вже зовсїм не варто, але свій і мій погляд погодив із вуйковим поглядом-аксіомою, що скоро лиш ручка добра, то направа парасоля таки ще може оплатити ся.

Минї якби камінь спав із серця, але під пахою я відчув без парасоля таку порожнечу, що аж жаль минї зробило ся. Щоби ту порожнечу чимось заповнити — ми мусїли таки заразїсенько піти на друге снїданє.

— — — — В сам празник на Матку Божу, зафасував Михайло направлений парасоль, а за три днї принїс назад поломаний і повісив його на кілку в короварнї. Сим разом вуйко вже сам направив, бо дроти були цїлі. Полатав нові дїри, пришив натягачку і знов віддав парасоль Михайлови до диспозиції.

— На — сказав старий — пильнуй його і шануй, аби не поломати, бо оказія до Львова не так зараз трафить ся.

Але вуйків фаворит не приймив презенту.

— А ти, тумане якийсь, бери, кажу, в руки, коли даю.

— На що минї парасоля? Я волю верету або опавку, бо не потрібую бодай тягати за собою. Привяжу бикови до шиї, тай занесе минї і на пасовиско і з пасовиска. А то доробало тільки заваджає — тягну з собою аж на стернї, а як розпрістру, то товар боїть ся, як дїдька, тай до дому втїкає, що не мож втримати.

— А ти, паця якесь! ти розумієш, що́ то за добро мати добрий парасоль? Але… простак — простаком — він іще й відворкує минї.

І вуйко так розлютив ся, що трохи не розхорував ся. Винїс парасоль на стрих і сховав знов на давне місце у своїм архіві, а сам чекав, аж знайдеть ся новий охотник, ласий на такі дарунки.

— А що ти так розкричав ся в стайнї, аж засапав ся? — питала ся добродїйка.

— А що мало би бути? — відповів із оправданим гнївом. — Паця — пацятем, прошу я тебе. Чоловік хоче зробити йому, як найлїпше, а дурень не вміє того оцїнити.

 

Г. 22 вересня, 1900.


Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 008.jpg