Моя популярність та иньші оповіданя/Відлюдок

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Моя популярність та иньші оповіданя
Орест Авдикович
Відлюдок
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905
 
ВІДЛЮДОК.
 

На імя йому було Грицько Смик, але товариші звали його звичайно — відлюдком, тому, що не приставав із ними. Зрештою сам зверхний вигляд „відлюдка“ — оправдував сю назву. Нїколи не голене лице з хронїчним завдатком на поважну бороду — несьмілі, спущені до долу очи, довгий, мовби не на нього шитий одяг арештантського цьвіту і крою, великі чоботи на подобу закривлених копаниць, нетесаний, гробовий голос і загальна неповоротність — доповнювали його портрету.

— Ходить, якби від шибеницї відорвав ся — говорили люди.

— Арештант — додавали другі й радїли, що без довгого намислу хрестили Грицька що-раз-то новими пореклами.

І се була одинока забава, на яку могли позволити собі по-за його очима товариші. Втягнути його близше до своєї компанїї, побавити ся ним, посьміяти ся, підняти на кпини — вони нїяк не могли, бо Гриць… зовсїм не творив ся до них. Се найбільше сердило їх. Дивили ся на нього не то з погордою, не то з милосердєм, та тільки десь-колись обірвало ся йому дещо за його дивацтво.

Грицько знав, що вони не люблять його, чув заєдно на собі небезпечний погляд їхнїх очий та… оминав їх. Небавом зовсїм відсунув ся від них і на самотї дивачів іще більше, нидїв у своїх від'окремлених, прикрих думках і бідував… Йому й не першина було бідувати, бо у хлопській бідї він уродив ся, а до панської біди почав навикати зараз тодї, коли поступив до тої школи, що мала вести молодих простих людий у так званий — сьвіт інтелїґенції. І нагадував собі роки свого пробуваня в ґімназії від перших днїв, бо в тім часї біда дала ся йому найбільше в знаки… Як старий, девятнайцятилїтний хлопець утїкав до міста з дому від батька, що не давав нї позволеня, нї гроший на науку синови — як витирав собою кути по всяких „станціях“, то „за хату“, то „за вікт“, то „за послугу“ — як плакав, бувало, не знаючи, що почати з собою, чи далї вчити ся на попа, чи вертати на село — свинї пасти.

Нагадував те все і мовби радив ся самого себе, бо й не мав нїкого порадити ся. Товариші — шкрабики багато молодші від нього віком і манєрами — иньші забаганками — думками — цїлями — здавна не злюбили його. Грицько опинив ся на самотї із своїми прикрими думками, знеохотою, а інодї й голодом. А людям не в смак було, що Грицько відцурав ся їхнього товариства — просто погорджував ними.

— Ей, згордїв тепер наш Смик, що й не підійти до нього. Не дай Боже з Івана — пана.

— А забув, як ми йому булки до кляси приносили, тай годували нужду, щоби не здох із голоду.

— А він за те віддячив ся нам. За волосє торгав, бельферам доносив на нас — лизав ся їм, як локай.

— Бо так навчили його. Або ти забув, що він був „чадом“ у канонїка — виїдав недоїдки із його стола. Як зле чобіт вичистив, то канонїк кидав чоботом за своїм чадом.

— А тепер таке „сади́ло“ — що ну.

— Але ми йому тодї всолили. Памятаєш, як то він того паничика Козїчинського сїпнув за волося, а „Дзяма“ аж розплакав ся. Прийшов на годину Мамалиґа, а Дзяма пофаґасував на Смика. Мамалиґа записав до дневника, наганьбив тай каже: „Ти, старий бику, будеш дїтий розбивати? Марш до остатньої лавки“. А цїла кляса тодї: гу-гу-гу! Смик почервонїв ся, як нещастє, а Мамалиґа казив ся цїлу годину. Ганьбив — третї сипав, що влїзло ся. А на павзї ми йому всї разом: „Смик — бик! Грицю — бицю — Смицю! Гу-гу! Канонїцький блюдолиз!“ — Ото була забава, аж поки професор не надійшов. Я гадав, що Смик під землю западеть ся.

І засьміяли ся, згадавши ті забавні часи.

— А я чув, що він бідує тепер — сказав оден по хвилї.

— Або то лише він бідує? А ти не бідуєш? Або може минї такий дуже гаразд? Не мав би я кого жалувати та Смика. Фаґас — лизун — сади́ло. — Одним словом — свиня — тай конець.

Отаке балакали собі про Грицька його товариші, що судили Грицька тільки з того, я́к він поводив ся у школї. Його приватними справами вони не займали ся ще з того часу, як перестали приносити йому до кляси булки, бо Смик доносив професорам на тих свавільників, яких педаґоґи віддавали йому до надзору.

Грицько знав, яку опінїю має у людий. Від того часу став ся ще більше задуманий, похмарений і полишений сам собі. Уникав людий, як справдїшний відлюдок, а на самотї фільософував на тему своєї біди — знеохоти, що у свобідних хвилях не давала йому фантазувати про гарну будучність. А далї нагадував собі цїлу свою ґімназіяльну карієру і відчував, що те, що колись бавило його і додавало охоти до науки — тепер видаєть ся йому тільки плитким, черепашиним авансованєм амбітного штубачка… Своїм великим ростом і старим виглядом звернув увагу професорів — вони почали інтересувати ся ним і його добрими успіхами в науцї. Їх заходами дістав був Грицько лєкцію. Учив двох шкрабиків за студентський обід і пятку місячної платнї. Він міг покинути службу „чада“ у канонїка і жити якось більше свобідно — по людськи. Становище відзначаючого ученика збивало його в гордість -— він почав трактувати з гори своїх товаришів і говорити в клясї багато голоснїйше, чим досї. Слово його набрало ще більшого значіня, відколи професори назначили його своїм цензором, що мав перестерігати, щоби на павзах був у клясї спокій. Замість скаржити перед господарем кляси свавольників — він частїйше робив сам із ними справу: сварив, прозивав їх, грозив, сїпав за волосє — за вуха і… спокій мусїв бути.

Часом такий спосіб не помагав і він мусїв виказувати професорови імена свавольників. Його назвали фаґасом — не слухали ще більше, як перед тим і „доказували“ на павзах іще більше завзято. Катастрофа з панською дитиною Козїчинським — підірвала його такт у професорів — а з товаришів зробила для нього явних ворогів. Смик утратив всяку симпатію в учеників і мусїв подякувати за цензорство господареви кляси.

Але Смик не дбав багато про все те. Міг жити досить добре, утримувати ся своєю працею і зарібком і та заслуга робила його навіть зарозумілим і для всякого иньшого чоловіка досить несимпатичним. Навіть у науцї почав по трохи занедбувати ся, хоч не втратив іще слави „доброго і сильного“ ученика.

Але… що йому з того всего? У нього вже тепер той вік, де крім того, що про науку, думаєть ся і про що иньше. А між тим він тільки далї штубак — ученик четвертої кляси — без великої охоти до науки — сам оден без товариства — нераз цїлими днями не вчує нї одного людяного слова. Лєкція — розмова і гарканина з тумановатими шкрабами вже не займає його нї трохи, але нудить, дразнить — знеохочує. Грицько став гризьким — неможливим — зденервованим. Йому не стає вже терпцю — товкти зі своїми елєвами вічно одно й те саме. Завдавати їм питаня сердить його — від їх глупих відповідий впадав нераз у таку пасію, що годї йому погамувати себе. На лєкцію йде як на панщину, а вертає з лєкції зовсїм рознервований.

Чув, що його розстрій не дає йому поводити ся інакше з хлопцями, але не міг перемогти себе. Нераз торгав їх по свому за волосє, а штубачки плакали і бігли до мами на скаргу. Позиція ставала щораз прикрійшою. Господарі не просили його до спільного обіду, але засилали йому обід окремо так, як даєть ся фірманови велику булку і склянку пива. В кінцї одного дня отець учеників заявив таки просто в очи Смикови, що звільняє його від усякої умови.

— Мої дїти треба вчити інакшою педаґоґічною методою, а не хлопською. Дякую вам за дотеперішню науку, а від дальшої — увільняю.

З того часу сидїв затоплений у своїх думках і гірко всьміхав ся до своєї незнаної будучности. З чого жити? В що вбирати ся? Одиноке жерело його доходів вичерпало ся так ненадїйно… Арештантське убранє, про яке люди говорили, що нїколи не зносить ся — пролїнило ся вже на ліктях і на колїнах.

І сидячи нераз на годинї шкільної науки усьміхав ся якось так чудно своїми лукавими, трохи задуманими очима.

— Смик дуріє — казали насьмішливо товариші, залюбки зглядаючи ся на нього. — Зачинає робити ся „приємним“ — учить ся сьміяти.

— Залюбив ся — додав другий півголосом.

— Смик, übersetzen Sie weiter… Смик! Ти чув? — не спи на годинї.

І Смик будив ся тодї зі своєї болючої задуми, брав, як заспаний, книжку до рук і переводив. Між тим педаґоґ і ученики обсервували Смика з великим заінтересованєм, шептали щось собі по тихо і всьміхали ся під носом.

— Починаєш опускати ся, чоловіче. Passen Sie auf, Смик, бо буде зле з нами. Покажи сюди свою книжку, певно пописана.

Грицько замняв ся і ледво вистогнав: я… не маю книжки.

— Як не купиш собі книжки, то я тебе зі школи вижену. Verstanden?…

Зараз по науцї пустив ся йти, як звичайно на лєкцію — зглядно на обід. Але що лиш перед каменицею нагадав собі, що вже не має лєкції і засоромлений змикав так борзо попід мур, нїби здавало ся йому, що його колишнї елєви враз із татом і мамою дивлять ся за ним крізь вікно і сьміють ся.

Завернув ся у другий бік і пішов далеко за місто, щоби там позбути ся тої прикрої думки, що саме під той час, як він голоден — иньші люди… полуднують.

Потім пішов знов до школи, а вечером уже йшов до дрантивої молочарнї і там за пять нових пив горячого молока і їв булку.

З тим ішов домів. Учити ся не мав охоти, нї великої потреби — а зрештою не було з чого вчити ся, бо не мав книжок. Дещо памятав із години викладу, а що було завдане на память, того таки не вчив ся. Дома з'їдала його самота. Се була найвідповіднїйша пора на гірке фільософованє. Нагадував собі іще раз усї найдрібнїйші пригоди, яких зазнав, відколи утїк із дому — і дуже прикро було йому, що з часів ґімназії не винїс до тепер нї одного гарного спомину. А він же так рвав ся до школи… і наука не дала йому нїчого, — пожитє з нею було для Грицька одною живою школою, де він набрав ся знеохоти і розчарованя. Сей досьвід дуже болїв його — але порадити собі якнебудь — не мав способу, анї сили…

На таких думках сходили йому довгі вечері. Иньші школярики, що мешкали разом із Грицьком так само за два або три срібні на місяць — учили ся, сваволили, допікали Смикови — пробували бавити ся його особою. Але він розброював їх своїм мовчанєм і силуваним, гірким спокоєм. Вони покидали його, а самі з галасом і смаком сїдали всї разом до вечері — хто на скринї, хто при столї, на столї, на ліжках — всюди там, де було місце. Се була купка самих так званих „яблочників“ і „кашоїдів“ — селянських дїтий і міщуків із-під Львова, що живили ся своїми віктуалами: кашою та бульбою. Горяча пара з бараболяної юшки, пересичена товстим запахом зі старої омасти — дразнила дуже небезпечно голодне Грицькове піднебінє. Але він удавав ситого і слухаючи, як голодні школярі весело сербали дешеву вечерю, сам сидїв нахмарений, сумний, але гордий і замкнений у собі зі своїм голодом і грижою.

І так було кілька днїв. У день голодував, висиджуючи довгі години у школї, а в вечер мучив ся, бо мусїв дивити ся, як иньші вечеряли йому перед очима. Кільканайцять нових, що мав у кишенї, мусїли вистарчити йому на прожиток кількох днїв, аж до лїпших часів. Смерком ходив на молоко з одною булкою. Тай то було йому так нїяково сидїти в молочарнї, як на шпильках. А як приходило ся платити — то дрожав цїлий, нїби йшов на екзамен перед дуже гострого професора.

— Горнятко молока і булка.

— Кілько, прошу? —— питав чемно господар молочарнї.

— Одна — відповідав Смик несьміло, паленїючи цїлим своїм непривітливим, зарослим лицем.

— Пять центів. Дякую. Добраніч!

На другий день питав його професор із греки. Смик відповідав щось трохи, але говорив так тихо, що ледво голос добував із себе.

— Що так говориш, якби три днї не їв? — запитав професор.

Ученик не відповідав нїчого на слова педаґоґа.

— Ти їв нинї снїданє, Смик? —

— Два рази — відповів за Смика якийсь дотепний товариш.

— Я говорю до Смика, не до тебе — замітив професор і знов повторив своє питанє:

— Ти пив нинї снїданє?

Смик хотїв признати ся, що снїданя нїколи рано не пє, але надумав ся інакше і відповів:

— Пив.

Був такий рад зі своєї відповіди, якби справдї вже поснїдав і залюбки готов був далї слухати слів професора. Але професор казав йому сїдати, подивив ся на годинник, почав поволи вбирати своє пальто і сказав сентенціонально:

— Треба все голосно говорити. Зараз маєть ся зовсїм иньше вражінє з відповіди ученика. Завтра принесїть зошити, бо буде шкільна задача.

По годинї закликав Смика професор і почав з ним розмову:

— Що порабляєте тепер, Смик?

Ученик здвигнув раменами.

— Маєте ще ту лєкцію?

— Не маю.

— Як то? Жадної?

Знов не відповів нїчого. Мав охоту заплакати, але нагадав собі, що цїла кляса сьміяла ся би, як би видїла, що старий хлоп плаче. За стидав ся сам свого наміру і погамував себе та лиш несьміло опустив очи в землю.

— Як буду мати яку, то зарезервую для тебе. Бувай здоров.

Вийшов зі школи такий втїшний, що мав охоту зараз таки піти на молоко. Але нагадав собі, що якби тепер поснїдав, то до ночи дуже ще зголоднїв би. Рішив ся ще потерпіти трохи і відложив свій проєкт на час підвечірку. Зрештою сам молочарник може здивував би ся, що хтось пє молоко в таку пору, коли иньші люди обідають. Завернув у противний бік і пішов на прохід.

Обіцяна лєкція перемагала його голод і втому і видавала ся йому ратунком із теперішньої біди.

Цїлої півтора години снував ся по містї — оглядав із великим заінтересованєм склепові вистави — особливо склад із готовими одягами, — приглядав ся артистичним виробам усяких люкрованих бабок і колачів, які, як здавало ся йому, не лишень, що дуже смачні, але й дуже приємно пахнуть. Потім ходив завзято по міськім городї, найшов там великий звиток шпаґату, що вартував може пять нових. Зразу втїшив ся тим знаходом — потім приглянув ся близше, що шнурок був досить нечистий — кинув його геть від себе — і сам пустив ся йти до молочарнї, бо вже смеркало ся.

Затримав ся перед дверми і в перший раз видав ся йому той льокаль „під грушкою“ дуже ординарною спелюнкою. Потім постояв на тротуарі, згадав щось, почервонїв ся від тої згадки, потім пішов іще трохи далї — походив іще кілька мінут по містї і станув перед входом до иньшої молочарнї; зразу хотїв зайти там, але бояв ся, що тут може молоко коштувати більше, нїж „під грушкою“, а він не сьміє нинї видати більше, як тих остатних пять крайцарів. До того ще й „під грушкою“ деякі постійні гостї можуть мати навіть кредит, а тут… така панська молочарня… можна застати котрогось із професорів… тай… може тут молока зовсїм не пють… такий панський льокаль…

Завернув назад „під грушку“. Але при входї знов завагав ся. Сидженє в молочарнї видало ся йому тортурою, для якої готов був навіть зректи ся розкоші — пити раз на день горнятко молока з одною булкою.

Та голод переміг і він пішов до середини.

— Прошу молока для мене.

При вступі повитав його господар дуже чемним поклоном і запитав ся над'звичайно ласкаво:

— Перепрашаю, ви, пане — коли сьмію запитати — може ученик?

— Так.

— З ґімназії?

— Так.

— Дякую.

— Або що? Чому питаєте?

— Ет, дрібниця… Завтра піду сказати пану директорови, що ученики… за булки забувають платити. Ви хотїли може кави чи молока?

Смик потакнув головою вже зовсїм непритомний.

— Нема у мене молока — даруйте — гостї все випили, кілько було. І булки также поїли — — додав господар зі злобним усьміхом, коли Смик був уже при дверях.

Вийшов із „під грушки“ і біг так живо улицею, аж впрів цїлий. А до городу було так далеко, що заки добіг, то вже ледво ноги тягнув за собою.

Сїв на лавцї і думав поодинокими, якби пірваними словами, що неповязані в одно реченє — творили самі собою дуже страшну силу: директор — лєкція — злодїй — ексклюзія.

— Виженуть мене! — сказав голосно сам до себе.

Потім нїби забув усе, що дїяло ся з ним, а відтак знов якби в горячцї малював собі в голові картини з усяких злодїйських кар. І йому нагадало ся, як то ще, коли він був дома на селї, одну бабу зловили, як чужу бульбу крала з поля. Відвели злодїйку з мішком бульби на плечах — під церкву в недїлю, де її всякий прохожий прозивав, кляв, плював так, аж почорнїла зі стиду. З під церкви повели її до коршми, де повторили ся ті самі сцени, що під церквою, а в додатку хто не хотїв, частував злодїйку штурханцями і острив на нїй свої зуби. У три днї після того та баба, що крала бульбу — повісила ся в полї на дикій грушцї.

Потім розглянув ся довкола себе — згадав знов про те, як карають злодїя на селї, згадав про батька і думав хвилину, що́ сказав би йому батько, якби знав, що він булки крав — потім чув, що зірвав ся вітер, а дерева нагинали до нього свої теплі галузи і дуже мило свистали від вітру, якби кликали його на сон у свої мягкі обійми. Потім зробило ся йому дуже студено — потім дуже горячо, потім… відперезав мотуз від арештантських штанів, встав із лавки і пішов чогось шукати по городї.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —
—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —
На третїй день четверта кляса не мала по полудни шкільної науки. Ховали без усякої паради — відлюдка і злодїя, того, що до людий не творив ся і крав булки в молочарнї „під грушкою!“
 

Л. 10 грудня, 1900.


Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 049.jpg