Моя популярність та иньші оповіданя/По дорозї

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Моя популярність та иньші оповіданя
Орест Авдикович
По дорозї
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1905
 
По дорозї.
 

У возї, що їхав зі Львова до Черновець, сидїло на лавках повно людий. Цїлу першу передїлку займали колишнї буковинські еміґранти, що вертали на родину, одні з Америки, другі від роботи у Прусах — у третїй сидїли два Жиди і якийсь дрібний шляхтич із хорою селянкою, що вертала зі шпиталю, — а в серединї два якісь панки — один у чоботях, у шапцї, з хусткою на плечах, другий в капелюсї, в кальошах, із цвікером на носї — зелїзничий будник у синїм мундурі з жінкою, і ще було місце на дві особи. Заки поїзд рушив, влїзли до купе́ два селяне в кожухах. — Старий, сивий ґазда з люлькою в зубах, із виглядом присяжного або десятника, сїв між Жидів, а другий, молодший в дуже полатанім кожусї, з сумними очима і з парою полатаних на запятках черевиків меньших, нїж його нога — з дїрами на пальцях і без натягачки — примістив ся в середній перегородцї напротив того панка, що у цвікері.

Один із „Американцїв“ отворив вікно у своїй передїлцї. Будник почав сварити ся.

— Замкнути! бо є „цуг“.

— Нема цуґу, всї решта вікон заперті.

— Ruhig! — крикнув будник — ти, смаркачу знаєш, що́ то є цуґ?! Замкни вікно — чуєш! бо як піду там до тебе…

Будник устав із лавки і визьвірив своє грізне лище, у той бік, де сидїв „смаркач“.

Американець замкнув вікно. Коротка сварка заняла увагу подорожних.

— Тамтого місяця — почав будник, — як я їхав, то одну „кобіту“ гет покрутило.

— Бо може був цуґ, але тут не було цуґу — дразнив ся ще далї Американець із другої передїлки.

— Halts Maul! — закомендерував будник.

— Цуґ, то нещістє, — докинула його жінка. — Я через цуґ дитину поховала.

— А я шість лїт у шпита́лю лежьив — сказав тихим голосом молодий селянин у подертім кожусї.

— Цуґ, то zabóјstwo, proszę państwa — сказав знов будник.

— Але як вікна лише з одного боку отворені, то нема цуґу — доказував свого завзятий „Американець“ — підсьміхаючи ся заєдно з вдоволенєм.

Будник змірив його ще раз очима, цмокнув губами, тупнув ногою, звернув лице до свого сусїда і зовсїм перестав дивити ся у той бік, де сидїв його суперник.

— Адже можна дивити ся і крізь замкнене вікно — озвав ся панок із хусткою на плечах.

— Але коли пурцель такий цїкавий, то купи собі другу клясу, повісь ся на кілок і будеш з гори дивити ся на цїлий сьвіт — традував розгорячений будник.

— Ładny widok — сказав сам про себе панок у чоботях.

Подорожні, не виключаючи „Американця“, засьміяли ся голосним, нескладним сьміхом, а тим часом поїзд рушив із місця. Дехто перехрестив ся. Сьвітовий „Американець“ добув „спеціяльні“ пруські циґара, як казав, двацять фенїґів за цїлу „рольку“ і почастував ними у передїлцї своїх кумпанів, і крім них іще з другої передїлки будника і того панка в чоботьох.

— То або до файки, або таки так. Прошу.

Між незгідливими пасажирами настав тепер якийсь сердечнїйший настрій. Сусїди починали з собою розмову, дехто їв, дехто знов курив або дрімав із нудів.

Панок у цвікері почав приглядати ся свому vis-a-vis у полатанім кожусї: спер ся цїлий на палицї, до долїшньої губи мав прилїплений недогарок із папіроски, а сумними, вибалушеними очима з червоними обвідками водив тупо довкола себе, нахиляв голову низько на груди, то знов випростовував ся і коли-не-коли глухо постогнував.

— Далеко їдете? — запитав його той панок у цвікері.

— До Коломиї.

— Ви хорі?

Потакнув головою, якби довге говоренє мучило його. Підвів очи, спущені до долу і нїби ласим зором водив по пасажирах, що так завзято курили дешеві, пруські циґара. Панок добув папіросницю, закурив сам одно циґаретко, а другим почастував свого сусїда. Зігнув голову на знак подяки, взяв даровану папіроску в дрожачі пальцї, потім відоймив недогарок від губи, сягнув за пазуху, добув звідтам чорну, як земля, хустинку і розвязав один вузлик, де було повно недокурених кусничків із папіросок. Можна було догадувати ся, що він те добро позбир́ав на улицї. Недогарок сховав, а сьвіжу папіроску закурив. Пакнув кілька разів, потім плюнув на пальцї, задусив недопалену папіроску і сховав у кишеню. Піднїс кашкет із коротко обстриженої голови і великими, сумними очима водив довкола себе. Потім добув із кожуха кусень чорного хлїба та вкусив трохи, а решту сховав. Знов посмотрив руками зболїлі крижі і ноги і став наново обшукувати свої кишенї. Потім виймив знов задушену папіроску, пакнув кілька разів і знов так само задусив та сховав до кишенї.

— Зі шпиталю їдете?

Кивнув головою.

— Довго вже хоруєте?

— Шість лїт — відказав із жалем.

— З чогож вам таке пішло?

Помовчав трохи, потім розговорив ся поволи.

— То ще, як я в девєтьдесєтім і четвертім служив у війську в Перемишлї тай був такий капітан — він уже тепер у землї — тай як ми маширували, а він загнав нас у ріку, а то — манебра — сквар — кождий був горячий тай штирох таки на місци впало, а я…

Махнув рукою тай не доказав.

— А у Львові ви довго були?

— Тепер одинайцять місяцїв. Ая. Та я впоминав сє, аби минї заплатили за моє здоровлє — тай аби мє приймили до фінділїдів[1], бо я працувати не годен, а вони казали: ти си напитав слабости вже десь потім, як із войська вийшов. А я нїби то маю сьвідків, тих, що зо мнов служили, але… ци я там так документно знаю, як ся котрий зве, тай звідки є? От — камрат — камратом, а пішов, тай слух по нїм застиг…

— А чомуж ви їдете тепер гет?

— Бо пустили мене — казали, що минї нема ратунку. Питають ся: як хочеш, чоловіче, дати си ногу втєти висше колїна — нїби от поти — то добре, а як нї, то ти в нас не маєш що робити. Бо в тебе в нозї нїчого нема кости, нитки нема за що зачіпити, — струпішіла, як старе порохно.

Перервав і нїби ще дужше посумнїв, а за хвилю знов говорив, мовби сам про себе.

— Ая… вони тодї тебе потребують, як ти здоров. Гей, гей — нема правди на сьвітї. У кого гроші, у того правда, а ти чоловіче, як хочеш жити, то жий, а вмерти ми тобі не дамо.

— А сей ґазда, що їде з вами, то може ваші тато?

— Нї, панє, я не маю нїкого дома. Не маю при кім бути. Я си ще пів цента на смерть не зложив…

Панок знов дав йому папіроску і він сховав її, добув кусничок давно недокуреної і викурив. Потім виймив свій хлїб і вкусив кусень. І знов сидїв із відкритою головою, руками дотикав ся то крижий, то ніг, а сумними очима водив заєдно довкола себе, то нипав по землї, якби там загубив що тай тепер шукав. Потім став розщіпати ся і назад защіпати ся.

— Аво — то цїлий мій маєток, а кожушину я позичив.

Мав ноги обвиті у грубі, брудні онучі, а на онучах личаки — на ногах синї, військові, дуже старі і полатані штани, на собі дві старі військові блюзи, — одну без рукавів, а другу з рукавами і той позичений кожух, а при ременї мав присилену фляшку на воду — ще мабуть также з війська — обшиту у брудну шкіру.

— Тай тепер громада не хоче платити за мене.

— А ви таки коломийські?

— Коломия то є нїби повят, а там є село Лїски, то звідтам акурат я є. Тай прислали того чоловіка, аби мене забрав. Тай я не знаю, що́ я там буду робити. Бо я зайти не годен.

Роздумував щось і потім говорив далї, як би сам про себе.

— Або минї в голові. Платити не маю чим, аби мене хто занїс. Вступлю до першого села, зайду до війта, тай, як хоче, най мє відставлєє шупасом.

Панок уже нїчого не розпитував, бо знав, що нїчого не поможе йому нї в чім. А питати лиш на те, аби вчути щось нового — вислухувати чужої біди тай нїчого не зарадити, се дуже плитка і несумлїнна цїкавість. Але хорий сам казав від часу до часу якесь слово, нїби викидав із серця тяжке камінє свого болю:

— А вони кажуть, що я розу́му доброго не маю. Каже минї дохтор, аби я подав ся до nieuleczalnego zakładu. А я му кажу: ta podaj sie pan tam, kiedy panu tam dobrze. Я сам знаю, що я варят, певно, але я то дістав ze zgryzoty taj z tego, co mi wszędzie boli. Таже там так u szpitalu tych ludzi męczą, że niech łaska boska zachowa. А я panie łaskawy, та я колись такий хлоп був, шо я би був таких три ззїв на снїданє, як я сам, а тепер… якби я от не впер ся, то впав би. Всидїти не можу.

Помовчав хвилину і не зводячи очий в гору скаржив ся далї на те, що болїло його.

— Гей, здоровлє моє, здоровлє! Таже я працувати нїчого не годен. А нема кому доглядати мене, абим борше вмер.

Посмотрив руками свої немічні ноги і безрадними очима глянув так гірко на свою нужду, якби мав проклясти її, або викупити ся від неї самим тільки поглядом. Потім виймив решту чорного хлїба і з'їв. Дістав від панка папіроску, закурив, пакнув кілька разів і сховав до кишенї.

Через купе́ перейшов послугач із реставрації і нїс у коші повно фляшок, булок і помаранч та иньші перекуски й ласощі. Шпитальник так ласо дивив ся на те все, аж голодні сльози набігали йому до очий. Панок казав дати хорому чарку горівки і два великі фіґлики зі сіллю і з маком.

Горівку випив, одну булку з'їв, а другу сховав до кожуха. Потім дивили ся кождий в иньший бік і вже більше не говорили з собою кілька стацій.

Хорий сидїв на своїм місци і великими сумними очима водив кудись далеко-далеко. Потім закурив кусничок папіроски і знов потонув у свою чорну задуму і полинялими очима дивив ся з таким смутком і мукою, так якось гірко — без надїї. А ті очи якби завмерли в ямках і вже нїчого не хотїли говорити людям, а своєю мовчанкою говорили так багато-багато. Здавало ся, що вирвуть ся з того хорого тїла, полетять крізь шибу на те безлистне дерево, що при зелїзничім шляху і там десь пробють ся на гостре тернє, щоб нїчого вже не бачити, щоб не дивити ся уже так тупо-безрадно і щоб на сухій тернинї остала ся з колишнїх очий тілько плївка суха і поморщена.

Панок висїдав перед Галичем. Дав хорому решту папіросок, що мав у пушцї і два яблока з кишенї і дві шістки, мабуть, чи не останнї. Втиснув гроші хорому до рук так, щоби люди не бачили і сказав йому на вухо трохи зворушеним голосом:

— Купіть собі у Станїславові хлїба тай… бувайте здорові.

А хорий здавив голос у собі і майже крикнув:

— Гей-гей, на що я зійшов!

Дві дрібні сльозї з тих сумних, безрадних очий, якби вже лиш не цїлі кусники двох слїз — упали йому на руку. Здіймив кашкет зі стриженої голови, зложив руки, як до молитви і почав шептати пі́вголосом: Ojcze nasz, któryś jest, іже на небесах, да будет воля Твоя сьвятая.

При тих словах очи його сумні, великі, безнадїйні і зболїлі то блукали знов по підлозї, то летїли через вікно полями, далеко-далеко ген аж там, де він згубив свою долю і силу, — своє здоровлє.

 

Г. 22 грудня, 1900.


Орнамент з книг накладом Українсько-руської видавничої спілки - 051.jpg

——————

  1. Інвалїдів.