Моя популярність та иньші оповіданя/Така… дурна справа
| ◀ По дорозї | Моя популярність та иньші оповіданя Така… дурна справа |
Чудесна сосна ▶ |
|
Було вже досить пізно в ночи, а він усе ще сидїв при столї над купою актів, читав і слїпав, думав і злостив ся, курив одно циґаро по другім і спльовував на бік із пересердя, і знов сердив ся.
— Чорт бери таку дурну справу! Борони, та не знати як? Доказ провини наглядний. Ще й сам нинї майже признав ся при конфронтації. Шкода, що пан комісар, а в таких справах тратить голову, як малий дїтвак. І що тепер буде? Сьміх тай годї: пан комісар і капелюшкова панна Кася. Опінїя загалу назве його ошуканцем, негоноровим, і конець. Хто трошки має серця, мусить так сказати. Та йому то якби не в голові. Ти борони його, бо мусиш. Просив: „Колєґо — каже — ратуй, бо… знаєш… скандал, а я маю небавом женити ся…“ — Не штука — ратуй, але як?
Викинув циґаро через вікно, сплюнув іще раз замашисто і заложивши руки в кишенї, почав ходити по хатї від стола до дверий, від стїни до стїни здовж і в поперек.
Пан меценас такий нинї роздратований, що все йому не по нутру. Тїсно йому і нудно. Його дотеперішня адвокатська робітня немила йому тепер. Якби так не ніч, він готов таки зараз оглянути ся за иньшим помешканєм. Шафа, софа, етажерка, нема навіть куди перейти ся. Таки нїде не було йому так добре, як у тій маленькій хатцї там на селї, де він проживав реконвалєсцентом. Гарні були часи. Приходив до здоровля і почував себе лїпше, нїж зовсїм здоровий чоловік, що нїколи не хорував. Коби то так можна бути здоровим, а відтак не хорувавши від разу стати реконвалєсцентом таким, як тодї! Гарні мав ферії, довше як півроку, від Різдва аж до осени. Мав свою хатину, невеличку, але гарну, з вікнами до саду і всякими вигодами. Добре було: хотїв, то лежав, а нї, то ходив або читав, писав навіть тодї свій дневник і славословив у нїм тих, що його доглядали. І їв самі найлїпші річи, що душа забагла, звичайно — реконвалєсцент. Добра була дієта на селї. Вона сама нераз приносила йому страву і розпитувала про його здоровлє. Раз навіть поцїлував її в руку, такий вдячний був, що не забуває про реконвалєсцента. А її як би хто на сто коний посадив, така була рада, що поцїлував її „юрист“. Як то вона звала ся? Ага, панна Біня. Добре було. То ра́з була люба хатина. І нїчого в нїй не було, лише ліжко, стіл, два крісла, зеркало на стїнї. І ще стояв у кутї якийсь мебель. Та годї вже нинї нагадати, — давні часи! А отсе що? Така погана комната, що годї витримати. Шкода, що в містї і нїби рахуєть ся на панській вулицї…
Та по що те все нагадуєть ся?… Протягнув ся на софі і старав ся нїчого вже більше не думати. Коли-ж бо твердо лежати, софа за коротка, а під головою за низько. Мусить собі купити иньшу, отоману.
І він уже спокійний, так, що ось-ось засне. Де там! Дурна справа сушить голову. Завтра його оборонна мова. Що́ властиво говорити? Адже-ж годї крутити, як швець шкірою і з чорного робити біле. Блямаж. Але від чого-ж параґраф? Ключка в горі і така сама зі споду. Можна якось оминути, обернути, інтерпретувати по свойому. А як би так: сама його тягнула, спокусила, пан комісар не винен… Ану…
Пан меценас зірвав ся з лежанки, радий новому помислови. Знов сїдає при столї, нипає у відписї акту обжалованя і щось зачинає писати: „Панове!…“ Ну, що далї? „Зваживши, що параґраф… цивільного закона…“ Нї, нїчого з параґрафами не зачинати! Най собі судія зачинає таким оклепаним вступом. Судія pro, оборонець contra — так мусить бути, а прокуратор не має „дару слова“. Перед розправою кланяють ся на добрий день, при розправі сварять ся, а вечером у касинї витають ся дуже сердешно. „Ге-ге“ — каже один одному. Формальність… Знають ся, як лисі конї. Шкода часу — і всї три, а пан комісар четвертий, сїдають до карт.
— Нї, не так! Лїпше кілька софізматів, а відтак апелювати до серця…
„Панове! Любов — чутє велике, сьвяте, могутнє. Любов — се наркотик, се гіркий бальсам або солодка отруя. Та всякий, мої панове, розуміє любов по свойому: інакше в теорії, інакше у практицї. Вже Плятон…“ Ну, що зробив Плятон?…
— Ет, чорт бери таку справу! Два слова годї склеїти до купи. Хоч він комісар, але мушу сказати, що дурень. Не лїпше то було полагодити справу по доброму? По що було розбабрувати? Дївчина дурна, була би пристала на щобудь. Кошти алїментації, ну, нехай там, про гроші байдуже. Куку в руку і була би сидїла тихо. А то — гарно почало ся, а як скінчить ся? „Колєґо… роби, як знаєш, крути, ратуй, бо… скандал…“ Іронїя! „Ратуй!“ Але як?І знов став ходити по хатї, думати, сердити ся. Треба якось робити, коли раз підняв ся оборони. Годї було відмовити, бо — скандал. Оборонити, се також щось варте. От як тодї той хлоп цїлував йому руки, до ніг падав… „Паноньку — казав — батьку! Ви минї випроцесували мій ґрунт від Жида. Я, позвольте, в ґазети вас пущу. Най вам Пан-Біг заплатить, бо я… Бігме не маю…“ Ну, та що хлоп — бідний. За те пішла рекляма. А запла́ти досить від панів. Всуне в руку залїплену коверту, ще й кланяєть ся за ласку. „Добрий — каже — адвокат!“ А сим разом і про запла́ту байдуже. Не возьму нїчого, бо то пан комісар, товариш іще зі шкільної лавки і партнер від зеленого столика. Хиба там… „скромне снїданє“ і може в презентї щось капне. Та коби лиш оборонити! Комісар із радости часом дуже неуважно й розсїяно грає в касинї… От сатисфакія.
І знов запалив циґаро. Станув при вікнї і вдивляв ся в далекий сьвіт лїтньої ночи. „Сама тягнула“… комісар вільний… Які чудові ті лїтні ночи… Такі й тодї були, як пан меценас був реконвалєсцентом. Уже міг виходити зі своєї хати і теплими вечерами ходив по садї, виспівував тихенько щось собі під носом. А з росою далеко чути. Може й зачула панна Біня і вже на другу ніч було її вікно відчинене. Підійшов близше. Вихилила ся з вікна і вогкими очима шукала по саду реконвалєсцента. Розмовляли тихенько так собі… до місяця… І вона була сто разів краща, як у день… тодї до місяця. Тїшила ся, що він здоров, що вільно йому вже виходити. Тільки бояла ся, щоби не перестудив ся, бо — звичайно, що реконвалєсцент. Потім то вже не мали про що говорити і так лише стояли проти себе — вона у себе в кімнатї, а він у траві. Ті хвилї мовчаня навели на душу нову думку. Він чогось закашляв, а вона пожалувала його. Опер ся о вікно і зробив такий рух, неначе-б хотїв дістати ся до середини кімнати. І знов позїхнув, якби з невиспаня. Глянув у її палкі очи і бачив видуті ніздрі, розхилені уста, чув прискорений віддих молодої груди. Витягнув руку так собі, мимоволї, і небавом сидїв уже на вікнї. Одна хвилина — і чоловік тратить розум, забуває мораль і губить честь неповинної душі і долю безталанної людини. А вона… бояла ся лишень, щоби хто не побачив…
— І нїчого не було, — сказав голосно до себе. — Ще й помогло. Минула ся моя хороба…
— Худоба! — відказав із росою брехливий відгомін.
А він випулив очи і видивив ся, неначе злякав ся, що се може хтось схований бризнув йому в очи таке сьміле слово. Але не було нїкого нїде. Край неба займав ся ранїшньою зорею. Він уже спокійний. Думав довго, але видумав: не було обмани, сама кликала, тягнула. Вже знає, що має говорити. Цїла мова зродила ся від разу в його голові. Без приготованя він найлїпше говорить. За́горяча набирає фантазії, орієнтуєть ся в ситуації замотаної справи, за кождим словом попадає у що раз то більший розпал і говорить складно, сьміло, переконуючо. Мова виголошена з потрібним патосом справляє нечуваний ефект. Люди не зважають, що́ говорить, лише я́к говорить. Того йому й треба. Кінчить, виходить і не вертає більше до салї засїдань. Приходить обжалований — увільнений, радий і дякує йому за оборону. Та коби то і сим разом так було! Мусить бути. Комісар не винен.
Пан меценас лягає на хвилину передрімати ся, щоб лїпше уложив ся в голові хід думок. А рано надїває чорний анґлєз і йде до суду на розправу. Буде говорити, що́ знає, боронити, ну, і може оборонить. Та все таки йому нїякого. Він невиспаний, блїдий і наче дрожить на цїлім тїлї. Коли-б так стрінув якусь щиру людину, сказав би їй правду, що нинї він невдоволений своїм становищем, бо має боронити одну… дурну справу.
