Моя популярність та иньші оповіданя/Чудесна сосна
| ◀ Така… дурна справа | Моя популярність та иньші оповіданя Чудесна сосна |
Морфіна ▶ |
|
Ген-ген за усїми сьвітами, та за високими горами, та за широкими ріками — був глибокий та страшний, невидимий вертеп. Там усї дороги кінчили ся, усї слїди губили ся — край сьвіта зачинав ся. А від того вертепу на всї чотири боки — була широка — далека пустиня. Можна було цїле житє людське йти та йти та не перебристи її.
На кінцї тої пустинї був зелений лїс. У тім лїсї жив на-пів дикий чоловік. З виду подобав на справдїшнього чоловіка, хоча не мав нї роду, нї імени.
При спадї гуркітливої річки — у теплій тїни соснового галузя — там мав він свій кутик — нїби хатину без стїн — без стелї і без даху. Сам не знав, звідки там узяв ся. Мабуть і сьвіт не знав про нього, нї він не знав про нїякий сьвіт. Жив у лїсї хто зна' від коли — сам саміський, нї бідний — нї богатий, без радощів — та без журби.
За те — бачилось — любило його все, що́ жило в тім лїсї. Навіть сонце сьвітило йому краще, нїж цїлому сьвітови. У жарке лїто не заглядало своїм пекучим зором у його хатину — але спиняло ся на зводї зеленого галузя, саме над його головою і гріло його тільки здалеку — неначе пестило. А соснове листє, нагріте соняшним промінєм, хоронило його від студени за коротку зиму і в тяжкий час тріскучого морозу закривало його цїлого одним своїм теплим листочком.
І так він зимна не бояв ся — хатою не журив ся. Тай усї днї були йому тільки рівними, однаковими частинами його тихого житя без тїни — без хмари.
Коли відчував у собі щось таке, нїби голод, тодї сїдав під тим своїм деревом при самій землї і гриз солодкі кінчики його довгих корінцїв. Потім сходив у низ і черпав долонями воду з тої річки, що підмивала основу стрункої сосни, перетинала безжурну область його сьвіта, а далї… десь гинула і як глухий поспів одностайної піснї спадала ген на той бік незнаного йому лїса. А як напив ся води, тодї знов вертав ся у тїнь своєї сосни і спав там цїлу ніч.
За той час, як спав, не будив ся нїколи, отже й не знав, як виглядає ніч; аж коли рано проснув ся, тодї бачив знов день, такий ясний та погідний, як усї його днї. Протирав солодко заспані очи, умивав їх росою, втирав соняшним промінєм. Потім приходив до довгого, похилого дерева, що майже горізонтально росло на межі цїлого лїса, скакав через нього там і назад і говорив: „То тобі, Боже, — то минї, Боже!“… То була його молитва.
Те похиле дерево дїлило цїлий простір на дві половинї: Одна — була така за-велика, що він міг сходити її за цїлий день і не змучити ся, — то була його половина; друга не була його, але божа. Та інодї стоячи на межі свого маленького сьвіта попадав у глибоку задуму: що́ може бути там… за тим похиленим деревцем?
Порівнував свій куточок у лїсї з далеким простором поза межею і… дивні почуваня мутили йому голову. Там бачив ген-ген високі гори, студені й пусті, покриті зеленими, якби запорошеними деревами, так дуже відмінними від тої сосни, що росла коло його „хати“. Тут була вічна весна — там була тільки природа студена, втомлена і зажурена; тут богацтво і тепле житє — там пустка і вбогість і стареча задума на пооранім чолї ярого лїта. Відмежений сьвіт манив його своїми укритими тайнами, та скоро тільки ступив кілька кроків за межу — знимав його дивний острах. Чув ся тодї безрадною дитиною, що заблукала ся у незнаних країнах, сама без зрілого розуму, притомности і сьвідомої відваги. Бояв ся і трохи не плакав і тодї знов тягло його щось за те похилене девевце, до його богатої сосни, що росла над спадом журкітливої річки…
Вертав ся назад на межу свого лїска і радий та веселий кінчив свою молитву.
По молитві сїдав знов під сосною гризти на снїданок кінчики солодких корінцїв. А ті надгризені кінчики до другого ранку наново відростали і він… не кривдив анї одного корінця своєї богатої сосни і там, де кусав його, не бачив нїколи на тім місци нї крови з дерева, нї сльози. І по траві ступав так легонько, що нї одного листочка не скалїчив і як зїлє топтав ногами, то не розколов нї єдиної цьвітки. Від студени не мерз, у снїг не западав ся, а ходив по верху, як дух без тїла і заєдно був веселий та легкий, мовби гріху не мав на своїй душі.
Тепло, кров і здоровлє його орґанїзму вистарчали йому зовсїм добре, щоби міг жити довго і гарно, безжурно і вічно однаково.А коли нераз у дуже горячу днину чув, що широке листє сосни вяне з утоми і жари, тодї сходив у низ до потічка, набирав у пригорщі води — кропив листє на дереві і підливав його розгалужений корінь. Коло такої роботи він мучив ся трошки. І тодї сїдав у горячу тїнь дерева, а краплини води спливали з листка на листок відсьвіженої сосни і спадали йому на голову, як гарна і пахуча, цїлюща роса. Тодї привялі соснові голки оживали, розростали ся в масне, широке листє і накривали його густою тїнню.
Отак жив він дуже, а дуже довго — може більше, як сотню лїт — і заєдно був іще дитиною. Не знав про той божий сьвіт, що простягав ся за межею похилого дерева — нї про себе не знав нїчого. Знав тільки свій маленький сьвіт у тїни кріслатої сосни — бо там було йому простірно і весело — гарно й безжурно. Зрештою тишини його житя не заколотили досї нї грім, нї повінь — нї жадне злісне явище природи.
— — — — — Аж раз зобачив він у своїй тихій пустинї — саме тодї, коли молив ся — незвичайного гостя.
Щось таке, подібне трохи до нього, але трохи інакше, нїби нїжнїйше та молодше — перейшло повагом через лїс недалеко його дерева, де він, бувало, просиджував. Відорвав свою увагу від молитви і… його зняло якесь дивне почуванє — щось таке, якби цїкавість — подивити ся на те диво. Могла се бути учоловічена тїнь якоїсь малпочки, пристроєна звинністю мальованої змії і повабом райської птахи.
Він забіг їй дорогу і хоча сонце осьвітило її оден бік, то скоро він глянув на неї, зараз саме той бік дволичного марева западав на ново у тїнь. На той час мовби само сонце обертало ся та осьвічувало другий її бік — той, котрого він тепер не міг видїти.Отак забігав кілька разів із усїх боків і за кождим разом сонце зміняло напрям своїх промінїв і він не міг придивити ся своїй гостї так, як хотїв. Бачив лише на її раменах павині пера, на шиї золоту луску, а на голові довгі білі коси, нїби ті зеленаві листки деревини, що накривали його своєю весняною тїнню.
Станув перед нею і запитав ся:
— Хто ти?
Вона кинула на нього своїм гордим оком і крізь ту тїнь, що нависла густо над її чолом, промайнув із її очий оден золотий промінь і чудовим заревом вчарував молодого пустинника — мовби хтось відкрив його очам оден темний рубець заслони — з ясного образу.
Він завагав ся хвилину. Вона відійшла трохи далї, оглянула ся позад себе і нїби манила його за собою, а довгі промінї її очий упали поза неї, як гарна стяжка золотої тїни.
Ішов як у снї, слїдом за нею, аж на край одного загону лїса. Там найшов снїг під ногами; зразу йшов по білій поверхнї, як легкий дух, а далї почав вязнути і западати ся що-раз глибше.
Був уже по колїна у снїгу — отверезив ся з первісного захопленя і горячкового одуру і пристанув на хвилину. Якийсь жаль і острах, якого він не знав досї, обняв його молоду душу. Від холоду набігали йому до очий студені сльози. Озирнув ся назад себе, а тепла закутина у його лїску мріла вже дуже далеко, як пропащий скарб. Глянув знов перед себе, але не бачив і своєї провідницї. Забув на хвилю про те марево, що вело його кудись навманя і… вернув ся назад у тїнь своєї сосни. Прийшов до пограничного дерева коло своєї домівки і нагадав собі, що не скінчив іще молитви. Був знов легкий і веселий, як колись — душа його набрала давного вдовілля і він почав скакати через дерево і говорив свою звичайну молитву: „То Тобі, Боже — то минї, Боже!“
Коли мав іще сїм разів відмовити слова молитви — оглянув ся і зобачив знов недалеко себе своє марево. Воно підходило що раз близше нього, а далї стануло за межею, видивило ся на його роботу і почало сьміяти ся.
— Що ти робиш?
— Молю ся.
— Хто тебе навчив такої молитви?
Зразу не знав, що́ відповісти, але потім сказав зовсїм щиро з душі:
— Сам із себе навчив ся. Вже здавна так молю ся.
Знов почало сьміяти ся.
— Чого сьмієш ся? — запитав перериваючи свою молитву.
— З тебе і з такої молитви.
Знов відкрила тїнь зі свого чола і кинула на нього дрібним снопом теплого сьвітла.
Видивив ся на те золочене чудо і протягнув руки до нього.
— Ходи сюди! — прошептав стишеним голосом таєної пристрасти.
Потрясла гарною головкою і сказала:
— Нї.
— Переступи сю межу й ходи… — просив її.
— Минї не можна — сказала. — Але.. ходи ти за мною… Навчу тебе молити ся — додала заливаючи ся голосним, визиваючим сьміхом.
— Ну що? кажи… підеш? — запитала вже зовсїм певна своєї побіди.
А він не міг уже промовити спокійного слова до неї. Вернув ся під свою сосну і скоренько відорвав від пня одну тонку гилю, що гладила його по горячім виду… Цїле дерево затрясло ся і в тім місци на від'земку, де він відломив гилю — побачив червону сльозу. Потім вершок стрункої сосни ще раз нахилив ся до самого долу і заступив йому дорогу зеленими галузями. Але він мов не бачив того. Вдер злісно одну галузку і кинув на землю, а тодї вершок дерева випростував ся на-ново. І… пішов собі далї за тим гарним маревом, що манило його кудись на мандрівку.
— Чекай, підемо разом — кликав за нею, підбігаючи до пограничного дерева.
— Я піду на перед, а ти пробуй дігнати мене — відповіла гордо, відбігаючи наперед нього.
І він побіг за нею… Був цїлий, якби не при собі. Якась горячка гнала його все далї і далї на перед себе. Біг так живо, як чума і не чув голоду, нї втоми — вязнув по колїна у снїгу — виривав ся знов на поверхню білої землї і летїв усе далї за своєю незнаною поводаторкою.
Минув широкі степи, високі гори, перебрив глибокі ріки, а далї і лїси й гори і ріки скінчили ся. Перед його очима розкрило ся одно безкрає поле — широчезні простори сьвіта. Йому злекшало на хвилю, як радуєть ся бідний подорожний, коли на своїм далекім шляху зобачить перший граничний камінь. Його манив той сьвіт. Він входив у його границї, як оден із його дїтий членів — новий і незнаний, але все таки свій.
Вилїз на горбок і перед ним… замріло щось у далечинї. І він зобачив їх із далека…
То були дрібні, скостенїлі, нїби замерзлі мурахи, а працювали так багато, що зі своїх мязів, грудий і душі добували стілько сили, що конї або воли. І та сила, яку вони добували до короткої роботи — підтинала їх о третину, а декого й о половину їх віку. Їли стілько, як мурахи, а працювали, як воли і топили ся в потї свого чола. Обрабляли своїми руками чужу землю і цїлу природу та плакали, коли вона не хотїла цвисти від їхньої роботи. Звали себе людьми, а були тільки живим потом одної великої машини. Роїли ся коло неї, як пчоли і гинули, як мухи-робітницї. Не мали часу на молитву, бо вічно спішили ся кудись, але коли зайшли там, де їм треба було, то там не приймали їх, а коли вони просили, то їх не слухали… Бо вони не вміли просити і не вміли молити ся.
А десь-не-десь були між тими людьми такі, якби мальовані картини людий, що з нудів бавили ся і для забавки приглядали ся людській роботї тай дуже багато говорили і дуже гарно молили ся в розкошах. Але то не були люди — то була фарба, що на сонцї блїдла, а на дощі змивала ся силою своєї питомої безвартности. В ночи не було їх зовсїм видно на сьвітї. Вони робили собі з ночи штучний день і при сьвітлї місяцїв, що мусїли сьвітити у їх сальонах, блистїли тільки перед своїми власними очима. Бояли ся денного сьвітла, яке безпощадно нищило їхню нетривку фарбу і тому зі сходом сонця ховали ся обережно у свої невидимі криївки. Кормили ся меленою мукою з мурахів, бо самого тїла не їли, раз тому, що було за худе для них, а по друге тому, що заказувала їм їсти його етика, право і закони, які вони самі собі заздалегідь списали в одну велику книгу, з неї тільки й вони самі уміли читати на чотири боки. Але вони були добродїями тих чорних і брудних мурахів, бо — як дуже музикальні — грали на катованих струнах мученої скіри і позволяли мурахам плакати з далека від своїх палат. За те давали їм шмат купин та кретовиня і там мурахи будували для себе муравища, де самі нищили одні других і по тїлах своїх дїтий бігли і летїли там, де мали наказ.Оттак сходив він широкий круглий сьвіт і скрізь було так само. Видїв багато, але не вчув нїде нїчиєї молитви і не навчив ся нїчого.
Потім зайшов на границю того сьвіта і там було так студено і так горячо, що навіть він не міг туди перейти. Марева не видїв — не шукав його і забув про нього. Чув ся самітний і безпомічний і не міг іти вже далї, анї не знав куди йти. Утома здавлювала його силу — голод і спрага підтинали до решти винищений його орґанїзм. Хотїв спочити або помолити ся, але тут не мав анї місця на відпочинок, анї спокою на молитву.
Спер ся на оден кінець своєї палицї і так піднїс ся в гору о одну верству простору.
Там було йому трохи лекше, бо те, що видїв недавно, було тепер далеко від нього і низше уровеня, по якім ступали його надірвані і скостенїлі ноги.
У тихих просторах безлюдного сьвіта чути було голосні сльози дїтий, що оплакували свою матїр. Ті сироти не нарікали нї на кого, а тільки плакали й ридали і нїби дякували Богови за те, чого не розуміли. І він лїтаючи високими просторами спиняв по дорозї ті дїточі молитви без слів, що линули з низького, брудного сьвіта кудись ген — високо. Ловив їх своїм нерозумним серцем і старав ся вгадати, чому саме плачуть ті бідні сироти і яка то кривда стала їм через те, що велика невидима сила забрала їм матїр; чому вони не шукають причини своєї кривди і чому розмовляють із Богом нїмою молитвою дїточої подяки.
Але страшна утома не давала йому думати і він не міг зрозуміти нїчого. Усї його змисли були затроєні одним чутєм — голоду. Притулив другий конець своєї палички до уст і почав їсти. Але то не була вже та сама пожива з корінцїв його животворної сосни. То була скипіла соснова кров із водою. Вона не смакувала йому, бо нагадувала в устах смак його власного тїла. Хиба тільки, що тепер якби скріпив ся трошки, задеревів у своїй утомі і вже не чув у собі постепенного, що-раз-то дужшого слабленя.
Випростував ся цїлим своїм ростом і хотїв молити ся, враз із тими сиротами, що посилали в гору свою безсловну молитву. Зачеркнув паличкою довгу лїнїю у просторі і хотїв перескакувати її та говорити свої звичайні слова: „То Тобі, Боже — то минї, Боже“. Але відчув, що та молитва не ладнала ся зовсїм до його теперішньої думки. Не мав тепер свойого сьвіта, то й не міг чужим добром нї з ким дїлити ся. Не мав способу анї відваги перескочити високу лїнїю у просторі і сили не мав — казати свою молитву. Він чув тепер крім свого власного сьвіта, що лишив його у лїсї — ще другий трохи змінений сьвіт своєї душі і ще оден чорний сьвіт отого темного, облудного пекла, яке що лиш тепер перейшов. Чув потребу молити ся і за тих бідаків, що недавно їх видїв і жалував, а може й топтав їх у своїм несамовитім бігу.
Приклякнув колїнами на широку площу свого зажуреного овиду і важко задумав ся. Був зовсїм безрадний — помочи не надїяв ся нї звідки. Паличка тратила чудесну силу. Відірвана від пня рідної сосни могла ще бути підпорою йому в ходї, але не могла вже годувати його. Не знав яким способом опинив ся він на височинї і почав бояти ся, бо чув, що не має на чім оперти ся і що може кождої хвилї злетїти коміть головою у те людське пекло, над яким висїв тепер, як пірє. Чув, що є чоловіком, відчував біль так само, як усї люди, а був безсильний так само, як буває інодї безпомічним цїлий загал пригноблених людий. Нагадав собі свою гостю, що вирвала його з місця, де він зріс безпечний, ситий, сильний і щасливий — завела його сюди і покинула на поталу своєї примхи.
Оглянув ся і на кінцї овиду свого серця — побачив її знову. Була мальована так само, як ті фарби людий, що вживали свого житя тільки в ночи. Була тепер богата і цїла золочена. На кінцї її шат були замерзлі останки чужого, панського житя, а якийсь неспокій і тїнь кровавих тріюмфів малювали ся на її лици так, якби вона сама була причиною їх смерти. Була тепер багато гарнїйша, хоч не така ясна і чиста, як тодї у лїсї. Виглядала як княгиня, що по своїй волї може розсївати ласку або неласку, розкоші або муки, житє або смерть. Тїнь і сонце її двох сторін помішали ся з собою і якесь матове сьвітло обливало цїлу її появу авреолею нової, штучної тїни, що мусїла ярко яснїти під промінями золоченого сонця. Але він не міг нїяк наблизити ся до неї, нї заговорити. Вона плила собі подалеки́, верствами свого власного простору, нїби зоря овита хмарою, поважна, як львиця, принадна, як веселка, а загадочна і таємна, як місячна ніч. Він міг тільки думкою пробувати враз із нею і плисти за її срібним слїдом у розкішнїй манї свого бідного серця…
У своій задумі скотив ся по похиленій площі з горішнього сьвіта до нижнього. Летїв сьвітами без памяти і як проснув ся, зобачив, що опинив ся у якімсь великім містї.
Там він не бачив такої нужди, як по полях, бо мешканцї того міста — то були здебільшого самі мальовані люди. Тільки де не-де пересувала ся поміж ними тїнь живої, нефарбованої нужди з виглядом бідного чоловіка і та тїнь ішла собі боком улицї, здалека від панства, з очима заритими в землю.
За те було у тім містї багато високих, гарних домів і багато церквів — високих і величних з-на-двору, а різьблених і золочених у серединї. У тих церквах було тепло і затишно. Хмара людий, — майже виключно бідаків, прибраних якось якби не буденно, зітхала і молила ся по тихо, а дехто дрімав або плакав. Подалеки від них ликував стрижений жрець у хмарі кадила і співів. Серце мав легке і веселе, а очи звернені в гору. Зїваючи молив ся за свою паству. Але та молитва глухла таки у стїнах великої церкви і не зносила ся навіть так високо, як хмара диму з пахучого кадила.
Він не розумів тої молитви і вийшов із церкви на улицю.
Тиняв ся по-під високий мур і заблудив на брудне подвірє якогось високого дому. Там застав якогось бідного чоловіка — обдертого — покорченого — посинїлого від нужди… Босий — на-пів нагий — розчіхрана чуприна — груди вкриті куснем розхрістаної сорочки — на грудях набожно схрещені руки, що змерзлими пальцями стискали подерту шапку.
Стояв під муром — тряс ся і плакав від зимна і отворивши рот, як голодне пташатко, видавав із грудий якийсь звук, подібний до блеяня освоєної кози. Гурма дїтий слухала того блеяня і сьміяла ся, бо їх тїшило — слухати такого дивного голосу чоловіка нїмого, вбогого і без доброго розуму. Його молитва линула в гору високо і спасала його нїму, нерозумну душу, але він чекав іще й далї блеяв, доки з вікон високого поверха не кинув йому хто завиту в папір дрібну монету, на те, щоб… уступив ся і перестав уже раз так погано блеяти.
Він почекав, аж поки не вийде з подвіря той нїмий чоловік і сам вийшов за ним. Утратив уже охоту молити ся і не знав, як має молити ся. Замітив, що те дике блеянє подібне до тої молитви, якою він, бувало, хвалив Бога у лїсї, перескакуючи своє похилене деревце… Та коли-б він так тепер схотїв молити ся по свому тут на подвірю того мурованого дому, то ті пусті дїти так само сьміяли би ся з нього, як із того бідного, без'язикого чоловіка, а з вікон панських хат падали би так само милостинї і виганяли би його з подвіря.
І се перший раз у своїм житю задумав ся над вартістю своєї молитви, а та думка затроювала його серце чимось таким, якби першим зерном сумнїву.
… Цїлий сьвіт сходив і не бачив нї одної доброї молитви. Відчував надмірну утому і голод і біду, а не знав порадити собі. Бачив, що люди ішли на розраду хто до матери, хто до ріднї, а він… не мав нїкого. Хотїв би був бодай в молитві найти поміч для себе, або пожалувати ся, або попросити когонебудь, а тепер і не знав, як молити ся і не мав зовсїм спокійного безпристрасного настрою — до молитви. І се перший раз відчув, що має у груди людське серце і що дуже біда чоловікови, коли воно болить і стискаєть ся з розпуки, а чоловік не знає, як помогти собі, як те живе, вибагливе серце зацитькати і втихомирити, щоби зовсїм не чути його у груди…
Сїв під муром і лагодив ся плакати, або і згинути. Се був початок каяття за якісь провини, яких він зовсїм не був сьвідомий.
А коли вже остатня людська нужда почала на добре точити його бідне серце, тодї… зобачив перед собою те саме марево, що викликало його з лїса і може чарівничою силою своєю завело його сюди. Було тепер таке гарне, як перше і мало ласкавий вигляд, якби вмисно прийшло — виратувати його з клопотів. На сам вид його — відчув іще у собі великий засіб сьвіжих сил і готов був винищити себе до останньої крови житя, якби тільки захотїло того воно… те гарне й любе марево.
Станула перед ним і запитала лагідно:
— А деж ти, мій коханий, дївав ся? Я за тобою сходила вже цїлий сьвіт.
Видивив ся в її лице і осьмілений її близькою красою знов почув, що не має волї в собі — говорити з нею свобідно.
— Хто ти? — запитав, якби не розуміючи себе.
Засьміяла ся русалчиним сьміхом і відповіла:
— Ти ще не знаєш? То ходи — я тобі скажу.
Піднїс ся з землї такий легкий і жвавий, як тодї, коли вибирав ся з лїса на мандрівку і… пішов навманя слїдом за нею.
Повела його у якусь гарну вулицю і показала йому високий дім із ясно осьвітленими вікнами, звідки доносив ся веселий голос музики.
Його пробігла тепла струя любого дрожаня. На крилах захвату злетїв на таку височину, що міг звідтам заглянути у нутро того дому.
Була се велика саля, богато прикрашена, ясно осьвітлена, прибрана золотими сьвічниками, умаєна букетами і фестонами пахучої зеленї, насичена аромою резеди, фялки, акації, овіяна теплим духом царського кадила. В однім кутї салї були великі двері, що отвирали ся за голосом срібного дзвіночка. Всякий, кому озивав ся той дзвіночок, кидав у срібну скриню — великий золотий червінець. І зараз таки потім, нїби іскра з укритого жерела огню, сили і сьвітла — летїв по-під стелю від входових дверий аж у другий кінець салї — золотий огник і там осїдав краплиною горючої роси на листю високої пальми.
У широкій тїни тої пальми, осьвітлюваної снопом горячого сьвітла, була золота кирничка. Довкола кирнички росла висока папороть, що цьвітом своїм нахилювала ся у воду. Стежками, куди ходили люди, росли маленькі бадилинки такої самої папороти. Тільки, що люди чомусь топтали їх на ходу і не дали нї одній з них зацвисти так, як та одна, що обростала золоту кирничку. Та одна неначе вибуяла понад свій зріст і знати було, що вона де інакше мала рости, а де інакше мусїла зрости. Її цьвіт облїтав раз по-раз, топив ся у глибокій кирничцї і знов відростав на часок на зломаній галузцї того самого корча.
З тої кирницї люди мабуть черпали блїду розкіш. Бо що сїм хвиль — оден цьвіт папороти облїтав із галузки і падав у кирничку, а люди розбавлені чи опянїлі дивили ся тужно за ним тай собі падали його слїдом. Дорогу, куди падали ті щасливі люди, осьвічували круглі метелики сьвітла, що нїби великі, горючі сльози оплакували золотою ниткою чиїсь погаслі слїди. То з вершка пальми, нїби з невидимого клубка людських доріг капали сьвітляні великі сльози, як горючі, червоні дукати. Скочували ся по пальмовім галузю, губили ся у листю папороти, щибали з галузок цьвіти і враз із ними та з іменами тих погаслих метеликів — падали у воду. Слїди затрачували ся, а золоті сльози з нетривкими цьвітами папороти поринали на днї глибокої води.
Серединою салї, по золотом тканих килимах, похожали пари людий у шовках та аксамітах, дами з відкритими грудьми — мужчини з сіяючими очима і роздутими ніздрями. Розмовляли і веселили ся, гуляли і співали і заливаючи ся голосним розкішним сьміхом, топтали по дорозї невирослу папороть.
Якийсь солодкий чар розливав ся в цїлій салї і заманював серце пустинника таємним смаком незнаної розкоші. Він почав пянїти самим тільки видом. Чув, що міг зівянути, або зімлїти, але дивити ся отак байдуже — було йому годї. Арома папоротного цьвіту розливала ся по цїлім просторі і дразнила нерви чарами упоєня… У тім його лїсї — росла тьма-тьменна папороти — але йому нїколи не замануло ся — шукати там її цьвіту. А тут було якось інакше… Як коли би хто гарну лїсову природу пересадив у теплі сальони і розсїяв довкола солодку, гарну атмосферу, новий сьвіт щастя. То був живий сад, де росли цьвіти, що солодкою аромою пянять людий, гладять і скобочуть нерви, впивають душу — велять чоловікови шалїти і в сонній нетямі зривати цьвіти житя, роздїлювати його на довгі днї і на короткі хвилї…
— Ходи там… між них — сказало марево і заскоботало його своїм заманюючим словом, як принадна, золочена русалка.
— А щож я буду там робити? — запитав ся, впиваючи ся що раз більше силою незнаного чару.
Видивила ся на нього, як на нерозумну дитину і засьміяла ся веселим, вивченим сьміхом. А коли він і далї з неложною цїкавістю ждав на її відповідь — сказала коротко:
— Будемо гуляти.
Потім вичекала ще хвилину, усьміхнула ся якось чародїйно і шепнула йому щось на вухо:…
— З ким? — запитав її.
— Зі мною… зрештою — з ким схочеш… Ну… йди, постарай ся, щоби нас впустили.
— Як?
— Застукай у те віконце, там тобі скажуть.
За хвилю вернув засоромлений і зажурений та нещасливий.
— Казали принести гроші.
— Абож ти не маєш?
— Нї.— То бувай здоров.
І хотїла покинути його. Але він біг за нею, як покинута дитина за мамою і цїлував її слїди і плакав і просив, щоби не відходила. Вона позволила відпросити свій гнїв і сказала:
— То йди по гроші.
— Деж минї йти? — запитав безрадний.
— Де хочеш… до дому.
— Я не маю дому.
— А звідки ти?
— З лїса.
— То біжи найкоротшою дорогою і приноси. Не бав ся — я зачекаю.
Відобрала від нього присягу, що вже більше не здурить її і не прогнївить і буде слухати, що́ вона йому скаже, а на довершенє присяги дала поцїлувати йому рубець своєї шати з такої тканини, як рожева хмарка. Потім погладила його голову дрібною рукою з теплого шовку і сказала солодко:
— Я не знала, що ти такий дурненький. Йди і не бав ся і слухай мене, а то покину тебе і вже не дам перепросити ся.
Він не тямив уже зовсїм про себе. Був у зенїтї якогось дивного горячкового упоєня. Дізнавав такого вражіня, що срібна зірка овита шовковою хмаркою зійшла з неба і позволяє йому дивити ся на себе і взяти себе в руки. Розкішне сяєво тої зірки осьвітило його чарівним блиском і гріло його іскрою горячої розкоші. Був тепер сильний, як Самсон і сьмілий, як лев і безмилосерний, як сам чорний бог смерти. Готов був вичерпати всї свої сили, щоби тільки заслужити собі на ласку… того золотого і всесильного марева, яке відобрало йому розум і волю і вело його з країни мук, нужди і сьмітя у незнаний обіцяний сьвіт палкого кохання.Зігнув в обруч свою чудесну палицю, оперезав ся нею поздовж свого тїла, вплїв ся в неї, як вуж і пігнав як вітер, покотив ся битою дорогою, як сухий бурян.
За кілька хвиль він був уже у своїм лїсї за межею похиленого деревня. Біг так бистро, як чорна зараза і ступав ногами так твердо, аж земля гудїла, а топтана трава колола ся і зїлє зацвиле кервавило ся від чорного болю смерти. Прибіг до своєї сосни, вхопив руками її грубий пень і почав термосити. Деревина тільки зашуміла сонним галузєм.
— Треба минї гроший! — сказав сердито і далї тряс сосною з цїлої сили, аж земля довкола нього стогнала.
Пробуджене галузє ще дужше зашелестїло, а тонке верховіттє нахилило ся до самого долу і прикрило своїми теплими раменами його голову, якби хотїло спамятати його. Пристанув на часок, отер із чола грубий піт, відсапнув і відпочав трошки, озираючи ся поквапно довкола себе. Недалеко нього стояло золоте марево і кивало на нього, щоби квапив ся зі своєю Геростратовою роботою.
— Бий її! рубай її! — кричало заєдно марево і доганяло йому завзятя й сили, як злющий ангел руїни.
Вчіпив ся пазурами за соснову кору, а зубами почав гризти при самій землї. На прорубі соснового нутра найшов дрібні перли застилої живицї.
— Маю гроші! — крикнув урадуваний і взяв до рук кілька дрібненьких срібних монет.
— То мало, мало! рубай її, рубай! — кричало здалека золоте марево і як чорний демон всесьвітньої заглади підбурювало його пекольні інстинкти — будило несамовиту охоту — нищити і руйнувати.На вид срібних гроший заіскрили ся його очи, а слова його гарної поводаторки по сьвітї бурили у ньому пристрасний наліг до богацтва — слїпе бажанє вживаня… розкоші.
Побіг, як несамовитий, над ріку, виломав великий камінь і жбурнув ним із цїлої сили у грошевите дерево. Обчімхав кору на цїлій соснї і сам пень у багатьох місцях зранив. Деревина захитала ся у своїм корінї і подала ся у своїй основі. З-за облупленої кори посипали ся срібні гроші. Золоте марево забігло сосну з другогу боку і почало їх збирати.
Дав ся чути перший стон і зранена сосна промовила:
— Ой не добре робиш, мій сину.
Не розумів, що́ значить те слово, але задрожав, як учув жалїсні слова докору. Не чув нїколи, як промовляє мати до своєї дитини — і з цїлої материної мови ще й тепер не розумів нї єдиного слова.
А сосна говорила далї сумним стишеним голосом:
— Я зродила тебе у сьвітї і занесла тебе зі сьвіта у далекий лїс, щоб ти нїколи не знав того сьвіта, щоби ти не знав журби і був щасливий. І я просила Бога, щоби я могла ще довго-довго дивити ся на тебе, моя бідна дитино. І Бог вислухав мене і перемінив мене в сосну і довкола мене розсїяв тепле повітрє і дав минї добру воду і гарним зїлєм обсипав. І я годувала тебе своїми грудьми і цїлий вік дивила ся на тебе і ти ріс і жив здоровий і не бідував так, як я колись бідувала у сьвітї. І ти був добрий у мене і я не гадала, що ти покинеш мене. А ти, дитино, пішов геть від мене, а я вянула і сохла з жалю і з туги за тобою, мій сину, бо я гадала, що ти повернеш. І ти вернув ся… віку мене збавити, бо ти злакомив ся на ту Спокусу…— Бреше! бреше стара відьма! — крикнула ображена Спокуса і добираючи ся за грішми до глибокого коріня сосни, сверкнула на свого коханця роз'іскреними очима.
— Бий її, стару нужду! рубай її, най дає гроші!
А він не мав уже розваги, щоби обстати за честь і житє своєї матери.
Побіг іще раз над річку та відломив кусень скали. Був цїлий запінений, як розлючений зьвір, а очи в нього горіли несамовитим огнем дикого божевілля, як у посатанїлого убийника. Палкими очима пожерав своє гарне марево, а язиком злизував солодку піну зі спалених уст.
— Давай гроші! — крикнули нараз обоє, мовби не своїм голосом.
І він із цїлої сили вдарив сосну скалою.
Сосна застогнала ще раз глибоким стоном над вухом дикого пустинника і повалила ся на землю, купаючи свій зелений, подрапаний вершок у синїх водах журкітливої річки. А падаючи цїлим своїм тягарем, розторощила собою золоте марево, з якого поляла ся на місци чорна мазь… Зависна любов материного серця зломила рафіновану любов Спокуси і її грішне післанництво.
З серця убитої сосни потекла чорна кров і накапала убийникови на руку, як круглі, великі червінцї.
— Маю гроші! — сказав, негамуючи ся у своїй несамовитій радости.
Оглянув ся за своїм маревом і… знайшов тільки з нього золочену луску і білило. Поцїлував шату і шукав лиця принадної покійницї. Припав устами до тої мази, що текла цїлим чорним потоком і пив ту чорну смолу, як яку розкіш сьвітого щастя. Поваляв собі уста й руки, а по лицях спливали йому гіркі сльози і тиснули ся до губи і він чув у губі смак своєї власної жовчі.
Отямив ся поволи і пішов до річки умити ся. Побачив ся в зеркалї води і не пізнав себе. Був сивий, як голуб і старий та поморщений, як гриб. За цїле столїтє, що прожив під сосною, був дитиною, а за десятину віку, що збавив на мандрівцї по сьвітї, — постарів ся, як дїд. Задумав ся і став плакати. За хвилину притекла у потік кров із сосни і зафарбувала воду червоною кровю.
Він пішов трохи далї горі рікою. Але й тут вода була чорна. З-під золотих шат страченого марева витїкала раз-по-раз чорна мазь, спливала до річки, зачорнила і затроїла воду того живого потічка.
У водах лїсної річки не міг змити слїдів крови. Зажурив ся і заплакав. Рісні сльози жалю й болю спливали по його лици, як богата роса і… чорні пятна мази і крови змивали ся самі з себе. Де-далї чорна мазь уступала зовсїм із його обличча, а слїди соснової крови всякали йому у шкіру і пятнували його нестертими хоч і незначними для чужого ока слїдами… убийника. Був тепер цїлим чоловіком. Учув новий біль голоду і втому і за тим новим почуванєм давний біль забував ся, а сльози засихали самі з себе на заплаканих очах.
Вернув на своє місце, де зріс і виховав ся і хотїв щось з'їсти, чимось занести ся. Вкусив соку з самого серця сосни, а той сок плив йому далї по лици і по руках, як його власна людська кров. Чув, що троїть ся нею.
Був тепер у новій людській розпуцї. Мав у руках гроші, а був бідний, як Лазар або той, хто не знає, що зробити з грішми. Його душа була насякла мазею з того марева, яке збавило його спокою, а заражена трійлом сьвітової поганї втратила колишню свою неповинність. Його тягло тепер іти ген звідси — у далекий сьвіт на мандрівку і гинути там із голоду та грижі і ще далї вязнути у тій мази і втопити ся в нїй.
Ішов дорогою шукати тїни своєї розкішної Спокуси і плакав, а на те місце, де лежала сосна, збавлена його руками, не сьмів і не хотїв навіть оглядати ся.
Ішов у далекий сьвіт по якійсь стрімкій збочі все далї в гору і в гору — висше і висше. А червінцї розсипали ся по трудній дорозї і котили ся знов у низ. Тодї він мусїв збігати на долину, шукав їх і збирав у жменю. А за кождий раз що оден віднайде, то сїм нових згубить. Але таки нїс їх у гору з собою — у далекий сьвіт. І хоча гірко було йому жити, таки чув се і готов був плакати, що ще не нажив ся. Ішов глибокими снїгами — то знов бродив крізь засипи горячих пісків у пустинї, раз згорблений, скорчений і змерзлий — то знов охлялий — зіпрілий від спеки і втоми. А скоро нї надмірна студїнь, анї надмірна жара не вялили його житя, тодї… червінцї за багато важили у жменї. Він готов був пустити з рук хоч би й останнїй гріш, щоби тільки якимнебудь способом надгородити собі трудну і нудну мандрівку. А як не ставало червінцїв, то готов був тратити хочби й свою кров — скидати її крапля за краплею — щоб тільки лекше було йти.
І так ішов цїле житє своє все далї і далї, по стрімкій дорозї все висше і висше… Нарештї
|
|
пробудив ся.
Протер заспані очи і з першого просоня аж відітхнув лекше, що та трудна мандрівка… то був тільки сон.... Потім жалував, що він не на сьвітї і неначе чув у собі, що давня цїкавість за сьвітом усе ще не покидає його.Потім пішов до річки умити очи, заклеєні тяжким, томлячим сном. Побачив себе в зеркалї води і зрадїв. Був далї дитиною — таким, як учора. Тільки на його лицї відбивав ся страх після що-лиш перебутого сну, який мав він перший раз у своїм житю.
Щасливий та впевнений за себе пішов знов на границю свого маленького сьвіта і перескакуючи деревце там і назад молив ся по свому: „То Тобі, Боже — то минї, Боже!“ Така молитва вистарчала тепер зовсїм для нього і для його думок і для всїх його бажань та потреб. І вже не тягнуло його так дуже — заглядати поза межі свого сьвіта.
Потім прийшов до своєї сосни. Вона стояла на своїм місци черства і здорова, богата, зелена й пахуча, як було. Обняв руками її від'земок і пригортав до себе та цїлував її — ту чудесну сосну — добру свою матїр. І як добра, розжалена дитина… плакав, якби прирікав соснї, що не кине її нїколи.
А сосна нахилила ся до самої землї і мягким галузєм утирала його заплакані очи. І коли він небавом спав у її тїни, як дитина в ногах матери, вона зазеленїла ся ще краще і заплакала пахучою росою радісних слїз, що у сьвітлї соняшних промінїв плили з серця щасливої матери.
Г. 24 грудня, 1900.
