Моєму краю/Менї, здаєть ся, все те снилось…

Моєму краю
Христя Алчевська
Менї, здаєть ся, все те снилось…

• Цей текст написаний желехівкою.

Чернівцї: Видавництво «Всеукраїнська біблїотека», 1914

I.

Менї, здаєть ся, все те снилось:
Висока скеля і степи
І гай, і пишная діброва
І знов дитячі, вільні сни…
А в них так щиро і сердечно
Лунав громади рідний спів
І заливався соловейко
В повітрі легкому степів.

І знов сіяли в небі зорі
Над домом тим, де жив колись
Плугатарь ниви молодої,
Де тихі бесїди велись…
І знов душі моєї крила
Зненацька білі одросли,
І з криком щастя полетїла
Я на далекії степи…

І там, де сонце закотилось
Над ясним обрієм степів,
В обіймах волї степової
Розлягся мій свобідний спів!

Се говориться тут про Катеринославщиму на Українї. На цїй Катеринославщинї жив колись той, хто тут прозваний „Плугатарем ниви молодої“. Се був — Борис Грінченко. Яку-ж ниву обробляв він? — Учителюючи в селї Олексїєвцї, він учив мужицьких дїтий грамотї, він складав книжки нашою мовою в таку добу, коли нїхто ще (опріч кількох дїячів) не приступався до такої працї, бо за це в Россії людей переслїдувано. Нива нашої просвіти, нашої мови, нашої думки, тільки що-йно почала була розвиватися, коли жив Грінченко в тім селї, тому він зветься туг „плугатарем ниви молодої“ (Як один з перших працьовників в оцїм краї, на оцьому полї.)

За недовгий вік Бориса Грінченка российська Вкраїна все була під владою закону 1876. року; цей закон віддавав приказ не дозволяти на рідній нашій вкраїнській мові діставать газет, журналів і наукових книжок і дозволяв тільки перетримувать в себе коротенькі казочки та оповідання з народнього життя. Аж доперва в 1905. роцї счинився в Россії заколот, якого злякалося все в правлячих колах і тодї під натиском розбурханих народнїх сил, дозволено нам видавати часописї, наукові книжки й журнали (себ-то знищено закон з 1876. р.).

Як був Грінченко ще хлопцем та вчився в середнїй (реальній) школї (за часи закону 1876. р.), в нього знайдено вкраїнські книжки, прогнано його за це зі школи й узято до тюрми. Ще нераз потім переслїдували його урядники; побоювались мабуть вони, що розкаже кому-небудь освічений Грінченко про те, як попали ми під урядницьку владу, та як одібрано в нас московським військом Запорожську Сїч, землї наші вільні й рідне слово…

Перетерпівши багато на своєму віку, захворів Грінченко на груди. Лїкарі його послали в теплі, чужоземні краї. Грінченко тодї саме дуже дбав про засноване ним у Київі товариство, — вкраїнську „Просвіту“. Її при ньому, хворому, звелїли урядовцї навіки замкнути, щоб цього товариства не було. Ще й вмерла (трохи ранїше) кохана донька Грінченка — Настя, теж узято в неволю (до тюрми) за свої думки. І батько бачив втрату й доньки й товариства вкраїнського, як знесилений, знеможений вмирав на півднї.....

Степи, де він жив, синїють і доси, як синїли ранїш, але в них народилось нове вкраїнське життя, викликане Грінченком в дїточих розумних голівках його учеників… Дїти повиростали й добре памятають, та часто згадують свого вчителя. Опинившись поміж людьми того краю, я відчула живу радість, побачивши, що добре насїння Грінченківського вчення дало гарні наслїдки.....