Мої спогади про центральну раду

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мої спогади про центральну раду (1926
Гаврило Одинець
Видання: Харків: Державне видавництво України, 1926.
Обкладинка

Г. ОДИНЕЦЬ


 

МОЇ СПОГАДИ ПРО
ЦЕНТРАЛЬНУ РАДУ

 
Одинець Гаврило Матвійович.jpg
 

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ

 
Г. ОДИНЕЦЬ
 

МОЇ СПОГАДИ ПРО
ЦЕНТРАЛЬНУ РАДУ

 
Державне видавництво УСРР лого (1928).jpg
 

ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
1926

9 (47.71): 323.2 91.79.

 
Перша друкарня Держвидаву
України ім. Г. И. Петровського
Харків
 

Укрголовліт №17055

3000 прим.

№ 666

 
ВІД ВИДАВНИЦТВА
 

Автор цієї книжки, Гаврило Матвійович Одинець, народився на Остерщині 1871 року. Батьки-селяни мали лише 1½ десятини землі. Ще парубком Гаврило Матвійович іде на заробітки. Навчився столярного ремества. Знайомі студенти допомогли підучитися трохи більш грамоті, бо самі початки допитливий хлопець вивчив самотужки ще дома. Студенти таки вводять Одинця до тодішніх гуртків, що розбирали Некрасова, Нікітіна то-що. І надалі вже весь час Одинець приймає участь у роботі революційної молоди в Київі, Острі, в Слобідці й т. инш.

1905 року Одинець вступив до партії соціялістів-революціонерів, а з 1906 року звязався і з українською ПСР. Був за кандидата до другої державної думи від селянства Чернігівщини й не обраний лише через жорстокі репресії влади.

Далі кілька разів ідуть одно по одному арешти, висилання з Чернігівщини та втечі аж до 1913 року. В 1915 р. знову висилання, з якого Одинця повертає лише революція 1917 року. Він бере найактивнішу участь у революційному та національному визвольному русі. Про цей період свого життя і склав Одинець цю книжку.

Активна, надзвичайно популярна фігура справжнього, а не вдаваного селянина, до того ще поважного й розумного, звичайно, не могла залишитися непомітна, і українська центральна рада висуває Одинця скрізь, де їй треба показати, що за нею йдуть селяни.

Але для Одинця не пропадає даремно наука центральної ради, бо він безпосередньо звязаний із селянством і живе його інтересами.

Тому вже за гетьманщини він переконується, що саму правильну лінію веде лише партія комунарів-більщовиків.

За гетьманщини, як і підчас польського наскоку на Київ, тов. Одинця що-разу арештовують, хоч він і не був членом комуністичної партії. Вступає до КП(б)У Одинець 1920 року. Був за радянської влади головою повітвиконкому, працює він також і в кооперації. З 1923 р. — член центральної комісії КНС, неодмінний співучасник всеукраїнських з'їздів рад, починаючи з четвертого, член ВУЦВК трьох скликань. І, нарешті, з 1924 року тов. Одинець є член президії Селянського Червоного Інтернаціоналу.

Тов. Одинець — людина великої енергії. Він малописьменний, але бере перо в руки, і йому належить уже кілька книжок — спогадів із його багатого життя.

Для українських читачів будуть інтересні спогади незвичайного селянина, що на власному досвіді переконався у зрадницькій діяльності центральної ради.



 
Вступ

Починаючи писати спогади про центральну раду, я не маю на меті викладати всі історичні дані, бо для цього треба багато матеріялів, часу й уміння, а я хочу поділитися з читачами тільки деякими вражіннями підчас мого перебування членом української центральної ради (УЦР), що й досі залишились у моїй пам'яті.

Як тільки 1917 року вибухла революція, в Київі відразу було зорганізовано українську центральну раду групою українського громадянства, здебільшого інтелігентів різних течій, що до цього часу брали ту чи иншу участь в українському русі, який виріс на протязі від 1905 до 1917 року.

Вирвавшись із ланцюгів царської неволі, українське громадянство почало гуртуватись у своєму центрі — в Київі. Почали з'являтися засланці з Наддніпрянської та Наддністрянської України. Одразу рух набирає цілковито національного відтінку.

 
Мій поворот із заслання

Я на Україну повернувся, коли вже почала існувати центральна рада. Громадське життя кипіло. Мені переказували, що був надзвичайно патріотичний настрій, коли відбулася перша українська маніфестація в Київі, здається, 25 березня (ст. ст.). При цьому тут уже була спроба різних патріотів накинути революції думку про українського гетьмана. Навіть був і плакат: »Хай живе гетьман український!“.

Національне гасло почало перекидатись і на села, бо ЦР закликала організовувати всю розпорошену силу під суто-культурними гаслами, як навкруги просвіт то-що.

Я, повернувшися до м. Броварів, одразу натрапив на таку відозву до всіх громадян Остерщини, що закликала організувати просвіти на зразок повітової. На відозві підпис голови остерської просвіти, т. Боровика.

Це — мій старий близький товариш по революції. Ми зробили щось подібне до повітової просвіти й у Броварах.

З Броварів я лечу в своє рідне село Одинці, з яким я звязаний душею й де після довгої розлуки на мене чекають мої старі товариші. Отже, люди мало переживають у житті таких хвилин, як я, підходячи до свого села. Зразу виросли всі картини, таємні зібрання, поневолення, арешти, катування, в'язниці, заслання, звязані з минулими подіями в моєму селі.

Незабаром як куля прилетів до Одинців із Остра й тов. Боровик. Слів при зустрічі, звісно, мало було: одно друге перебивають. Боровик сказав, що він прийшов кликати на маніфестацію, яка мала відбутися в м. Острі. Він уже зараня закликав із Козельця і учнів із музикою.

І коли музика, підходячи до села, заграла революційних пісень, усі подалися на маніфестацію. Боровик — із прапором жовтоблакитним, тут — радість, сльози. Пам'ятаю, коли я говорив, у мене від хвилювання трусилися ноги, і взагалі я схвилювався.

Мало не все село рушило на маніфестацію до Остра — 9 верстов. Поруч — старі товариші: дідусі Омелько, Іван і собі не відстають, мандрують.

По дорозі пристають і другі села. Вся лава пливе. Не зчулися, як і прийшли.

За містом нас зустріли остерські громадські організації.

Не обійшлося й без попів, які теж присунули зі своїми корогвами. Але попи, після промов декого з моїх товаришів і моїх слів, отримавши „подяку“ за працю для народу, зникли.

Маніфестація довго ходила по місту, над вечір розійшлася.

Мене сповістили товариші, що в залі міської думи робитиме доклад студент-більшовик. Це мене зацікавило, бо, знаючи більшовиків тільки з книжок, я ніколи не чув їхніх виступів. На мітинг я прийшов, коли доповідь уже розпочалась.

У своїй промові доповідач зачепив український рух під проводом української центральної ради, називаючи його шкідливим. Я почав пильнувати, щоб познайомитись із докладачем і перебалакати на цю тему. По закінченні ми познайомились — це був товариш Одінцов Олександр.

На мої запитання, як взагалі партія більшовиків ставиться до національного питання, він одповів, що більшовики вважають більш важливим не національні питання, а боротьбу з класовим ворогом, хто-б він не був — українець чи хто инший. Коли він поміщик, купець чи фабрикант, він є ворог пролетаріяту.

Це був перший привід, що примусив задуматися.

Тут таки я познайомився і з иншими товаришами з ради робітниче-салдатських депутатів — Шевченком, Барилом, Ізраїлевською то-що.

Через деякий час ми зустрілися на виборах до повітового виконкому. На цім з'їзді виступали єдиним фронтом більшовики й есери[1], й перевага була на нашому боці. Я був за голову з'їзду.

Пам'ятаю, як тов. Одінцов одмовився входити до виконкому, кажучи, що партія більшовиків не ставить завданням приступати до влади з буржуазією, і це мене тоді здивувало.

До обраної президії виконкому ввійшло найбільш соціялістів-революціонерів.

 
Перший всеукраїнський національний конгрес
Тимчасом у Київі між 5 і 10 квітня центральна рада скликала перший всеукраїнський конгрес. Представництво було від усіх культурних та господарських організацій.

Мене на цей конгрес обрали від остерських організацій.

Конгрес одбувався бучно, з великим національним піднесенням. На цім таки конгресі групою есерів було оновлено ще стару селянську спілку й обрано було її виконавчий комітет. За головних керовників були Стасюк і Ковалівський Микола.

На конгресі переобрано й центральну раду, приблизно, в кількості до 150 членів, та ще було залишено, здається, 50 місць для військових частин. Тоді-ж і мене обрано за члена ради. Після перевиборів президії ради на голову одноголосно обрали професора Грушевського.

Я повернувся знову до Остра на посаду члена президії повітового виконкому, а далі був і за голову земельної управи.

Отже, у нас весь час роботу провадилося в щільному контакті з радою робітниче-салдатських депутатів, а иноді бували спільні пленарні засідання.

Пам'ятаю, як одного разу ми дізналися, що збираються орударі міської думи, щоб вирішити якусь там справу. За порадою декого з ради робітничих і салдатських депутатів ми зараз скликали спільне засідання, вибрали представників, прийшли до залі думських засідань і заявили їм про своє представництво.

Спочатку вони образилися й не хотіли нас допустити, особливо чорносотенець, голова земської управи, поміщик Дворецький, що орудував усім повітом і думою.

Але більша частина зі членів думи пристала на наш бік, і вони мусили згодитися, прийнявши наше представництво. А потім ми винесли постанову й викинули зі складу думи непотрібний елемент (і Дворецького).

Що до загальної праці в повіті, то її, як і всюди, провадилося так, щоб нічого не робити, бо всі розпорядження йшли з Петрограду й нічого ясного не давали.

Це — одна причина, а друга та, що за комісара повіту був поміщик Підвисоцький, що мав землі щось по-над тисячу десятин. Він-же був і за голову оновленого земства й намагався все тримати в своїх руках. Вся чорносотенна чиновницька зграя, що й досі виглядала старого ладу, також була на боці поміщика Підвисоцького.

 
До Петрограду по автономію

В половині травня місяця я одержав телеграму з центральної ради, що її підписав професор Грущевський — голова ради, де говорилося, що за постановою президії ради мене призначено, за делегата, щоб їхати до Петрограду до тимчасового уряду клопотатися за автономні права України.

Делегація складалася з десяти осіб: двох селян — я і Сніжний од Київщини, двох військових, одного робітника від арсеналу — т. Коробенка, письменника Єфремова С., Ковалевського М. та, не пам'ятаю, ще когось під керовництвом Володимира Винниченка.

Відряжаючи нас, президія ради дала друковану декларацію, а голова Грушевський особисто наказував конче домагатись автономії для України.

На мене особисто ця подорож справила велике вражіння й багато дала для мого розвитку.

В Петрограді на вокзалі нас бучно зустріли військовий ешелон і селяни-українці, що саме тоді були на всеросійському земельному з'їзді в Петрограді.

Найбільш було з жовто-блакитними прапорами, здається декілька і з червоними.

Біля вокзалу був мітинг, на якому виступав, здається, заступник військового міністра на прізвище Толубовський. У своїй промові він підкреслив, що приїхали представники від майбутньої української держави до тимчасового уряду не просити, а вимагати людських прав.

Далі виступав Винниченко та инші.

Нас із музикою повели по шпалерах, де стояли салдати. Ми здоровкалися, а далі Толубовський для пишности дав нам, щоб переїхати до міста, автомобіля й карету Миколи II.

Візник, що поруч його ми проїхали, питав здивовано, що то за люди; другий відповів, що то „хахлацькі міністри“ приїхали з України.

Нас одвезли в помешкання четвертої гімназії й розмістили з делегатами-українцями, що прибули на земельний з'їзд.

Увечері тут таки, у великій залі, відбувся мітинг, на якому були селяни з України, багато військових та инших громадян. М. Ковалівський і я доповіли про хід революції на Україні й ті перешкоди, що творять представники тимчасового уряду й генерал Овручів.

Було багато виступів. Українці наказували нам рішуче домагатися, щоб на Україні був український уряд і свої, окремі від Росії, установчі збори.

Пам'ятаю гарячу промову одного салдата, що казав: „Не дадуть, то ми зброю візьмемо“.

Були й инші виступи: так, хтось із росіян рішуче протестував проти домагання українців, дорікаючи нам, що ми вносимо ворожнечу між руський нарід. Були навіть і такі вирази, що треба вигнати геть делегатів центральної ради.

Суперечки йшли довгі, але перемогли українці, винесено постанову підтримати українську делегацію що до автономії.

Цікаво, що на другий день ні в одній петроградській газеті ані слова не було вміщено за приїзд делегатів центральної ради та за мітинги, що відбулися: один декілька годин біля вокзалу, а другий цілу ніч у залі. І це — не дивлячись на те, що на мітингу були кореспонденти газет.

На другий день нашу делегацію прийняв голова тимчасового уряду князь Львов. Прийом був ніби-то ласкавий, але офіційний.

В Катерининській залі зустрів нас цей князь, поручкався з усіма й посадив за круглий позолочений стіл. А далі запитав, у чім справа.

Тов. Винниченко прочитав йому декларацію й розповів про наше доручення.

Перші слова Львова були: „Ще не встигли закріпитися, закінчити війну і встановити законність, а ви вже надумали шматувати російську державу“.

Далі казав, що на це він не згодиться й не має права згодитися, бо це може робити тільки хазяїн російський — установчі збори.

Він нам лагідно раяв чекати, як вирішено буде цю справу по війні.

Ми заявили, що зовсім не збираємося чекати, а гадаємо разом із російськими установчими зборами скликати і свої, українські.

Як видно, це його дуже стурбувало. Він почав знов доводити, що це, мовляв, може дуже пошкодити на фронті, бо коли почують російські салдати, то покинуть позицію на Україні, й українські домагання можуть відограти згибну ролю на користь ворогові. Пам'ятаю, щось він натякав і на польське домагання, але ми стояли на своєму й ні до чого зі Львовим не договорилися. Тоді він нам порадив побалакати поодинці з усіма міністрами (Керенського як-раз у Петрограді не було, їздив на позицію умовляти салдатів, щоб тягли війну до кінця), а потім зробити спільне засідання, цеб-то нашої делегації й тимчасового уряду.

Ми поділились на декілька гуртків і на другий день пішли оббивати пороги тодішніх міністрів.

Я з Миколою Ковалевським, як есери, пішли до міністра земельних справ Чернова, російського есера.

Він прийняв нас ніби ласкаво. Балакав гарно, але був здивований із нашої заяви:

„А какова украинская территория, и кто ее выдумал? Зто же Малороссия. Так, что же, вы хотите порвать с русским народом?“ — спитав він.

Особисто мене питав, чи дійсно автономії хоче нарід чи купка українських інтелігентів.

Ми, власне, й тут ні до чого не договорилися, бо він теж посилався на установчі збори й наказував, щоб ми на виборах провели більше соціялістів-революціонерів. Навіть обіцяв приїхати на Україну.

Ми ще ходили й до другого міністра; вже вп'ятьох. Це — міністр освіти, Мануйлов, справжній поміщицький тип. Він належав до партії кадетів.

І цей теж із дивуванням, а особисто, мені здається, на мене впер очі. Перші його слова: „Неужели вы додумались до зтого, кто же с вами согласился бы воскрешать уже мертвого ребенка[2]. Русскому народу и так дорого стоило об'единить Россию в единое государство, а вы по наускиванию врагов русского народа начинаете такую страшную игру, забывая, что у нас есть фронт. Начинаете отрываться, Польша тоже, а дальше начнут и губернии требовать своей автономии. По-моєму, этого вовсе не нужно. Никакого особого украинского народа нет, и украинской школы, как вы говорите, не может быть“.

Були ми ще в Церетелі, голови ради робітниче-салдатських депутатів [3], що містилася в бувшій державній думі. Там продавалося багато різних газет, і я перший раз купив газету „Правду“, що справила на мене велике вражіння.

Отож і тут ми пішли ні з чим.

 
На всеросійському земельному з'їзді. Доклад Леніна

Не знаю, де ще хто ходив, бо я більш зацікавився земельним з'їздом. Діставши квитка, я був на докладі, що робив Авксентьєв, есер. За Україну ані пари з роту.

Один раз увечері, в нашім помешканні, пам'ятаю, приблизно, 27 травня (ст. ст.), було цікаве екстрене зібрання членів земельного з'їзду від України. На повістці денній було таке питання: чи можна допустити на з'їзд тов. Леніна й дати йому зробити доклад.

З докладом виступав якийсь агроном із Полтавщини й довго доводив, що на з'їзд Леніна пустити не можна, бо він внесе розруху.

Я запитав товариша, який захищав Леніна, як Ленін ставиться до автономії України. Він мені з'ясував, що більшовики й тов. Ленін дають націям повну волю навіть вільного виходу з федерації. Отже, я й більшість ораторів виступали за те, щоб тов. Ленін робив доклад, доводили, що не гідно боятися розумних людей, що ніби їх слова можуть піддурити.

Переважною більшістю була прийнята резолюція, щоби тов. Ленін виступав.

На другий день був великий опір і на самому всеросійському з'їзді. Але переважна більшість і тут перемогла. Тов. Ленін мав виступити на другий день. Президія з'їзду винесла постанову, щоб на доклад тов. Леніна пускати тільки дійсних членів з'їзду, що матимуть квитки з рішучим голосом, а в мене був гостевий квиток.

я вжив усіх заходів, щоб добитися входу.

Біля залі була велика черга. Через натовп я насилу добився в самого Чернова випросити прохід. Тимчасом, коли я прийшов, то вже тов. Ленін як-раз закінчив свою промову і сходив з трибуни. Довго трималися гучні овації.

Перший виступив критикувати Леніна Чернов. Оскільки пам'ятаю його слова, він попереджав з'їзд, щоб не виносити за стіни залі заклику тов. Леніна, бо це призведе до великої руйнації поміщицьких господарств, а нам треба чекати установчих зборів.

Ленін сміявся, дехто ляпав у долоні. Виступали й другі оратори, але по-між слухачами починався рух, вигуки: „Досить, ми вже й так зрозуміли“.

Президія зробила перерву на декілька годин. Я вийшов із залі, так і не почувши історичної промови т. Леніна.

Ввечері в залі знов одбулися збори української делегації з'їзду. Тут теж пробували виступати з критикою тов. Леніна, але переважною більшістю було винесено резолюцію, що промова тов. Леніна задовольнила збори. „За“ Леніна виступали особливо селяни, „проти“ — російські есери.

Пам'ятаю одного такого, що розпинався: коли, мовляв, будете слухати тов. Леніна, то буде зірвано всю справу на позиції.

Цікаво, що Винниченко тоді в суперечках не виступав, але казав: „Якби російські більшовики не були централісти, то ті пропозиції, що висував Ленін, були-б за найкращий засіб зміцнити російську революцію“. За найкраще, на його думку, звичайно, для росіян, бо для України у Винниченка були другі засоби, як закон про 50 дес. та инш.

Не знаю, що ще робив Винниченко в Петрограді, а я та й більша частина товаришів, посидівши з тиждень, залишили його кінчати справу в якійсь комісії й одержати відповідь, а самі виїхали до Київа.

Тоді з нами їхало чимало й військових з Петрограду.

 
Перший селянський та другий військовий з'їзди

Коли ми приїхали, то саме розпочався перший всеукраїнський з'їзд селянських спілок. Ми доповіли на з'їзді, що з нами в Петрограді не хочуть рахуватися.

Було велике піднесення, палкі промови, гнів навіть на саму раду, що послала делегацію кланятися російській буржуазії. Дехто раяв зовсім порвати з Московщиною. А ще більше додало жару те, що Керенський заборонив скликати другий військовий всеукраїнський з'їзд. Заборону підписав і голова петроградської ради робітниче-салдатських депутатів Церетелі. Це викликало нарікання на російську демократію й соціялістів взагалі.

Військовий з'їзд, не дивлячись на заборону, проте розпочався відразу, вимагаючи негайно розриву з Росією. Військовий з'їзд мав до 2500 представників щось од 1500000 салдатів-українців фронтових і тилових частин. Вони навіть поклялися на з'їзді не роз'їжджатися, поки Україна не одержить автономію для українського народу.

Універсал, що оголосила рада, справив величезне вражіння на Україні.

 
Перший універсал центральної ради та його наслідки

Центральна рада звернулася до українського суспільства, щоби всюди вживали заходів виставити організованим шляхом українських представників на урядові посади, комісарів то-що.

Пам'ятаю, як ми в Острі випирали свого комісара, Підвисоцького. Боротьба була дуже напружена, бо вся зграя, що мріяла ще повернути старий лад, міцно трималася теплих місць. На їхній млин лила ще воду й кооперація, яка провадила запеклу боротьбу проти центральної ради. Навіть комісар, не соромлячись, пішов агітувати по-між возами на базарі. А проте, об'єднані більшовики й есери повели за собою селянство, і комісара було звалено. На Остерщині був обраний на комісара українець Кривда-Соколенко.

Українці всюди брали гору.

Незабаром і в Чернігові було обрано на місце великого поміщика Іскрицького за комісара відомого українця Дорошенка, члена партії соціялістів-федералістів.

Було це в Чернігові на з'їзді спілок. Я був у президії, за голову з'їзду був відомий старий поміщик, ніби-то есер, Кулябко-Корецький[4] (сліпий на очі), колишній адвокат.

На другий день з'їзду, до того, як відкрили засідання, я сиджу у президії, коли підходить дідусь років за шісдесят, питає: „А можна мені подати записку, щоб викликали сюди губернського комісара“. Далі таємно розказав мені, на що.

Я послав за комісаром, а тимчасом з'їзд відкрився. З'являється й комісар. Питає, нащо його кликали.

Я заявив, що є пропозиція частини делегатів з'їзду побалакати з комісаром. Він каже: „Добре“. Я викликаю дідуся, який, стоячи серед залі, звертається до комісара з такими словами: „А скажіть, пожалуста, як ви, чи господин чи товарищ комісар?“ Той говорить: „Пусть будет товарищ“.

Дід: „Ми не знаємо, що значить комісар. Це губернатор чи що друге?“

Комісар: „Да, это вроде губернатора“.

Дід: „Ну, добре, хай буде губернатор. Скажіть, пожалуста, ви є тепер наш слуга?“

Комісар: „Да, я служу теперь для народа“.

Дід: „А, скажіть, будь ласка, чого-ж це так, що коли приїжджав губернатор, то нас нагаями виганяли, щоби йшли його зустрічати й навіть підносили хліб-сіль, а тепер ви, наш слуга, не зволили явитися до свого хазяїна — з'їзду?“

Комісар: „Я вчера посылал на с'езд своего заместителя, и он вас приветствовал“. (Дійсно, був комісарів помічник Бакулін і вітав з'їзд).

відсутні 2 сторінки

Щоб помиритися, Винниченко влаштував пароплавну гулянку, де брали участь і різні демократичні та соціялістичпі партії.

Це до деякої міри стерло загострення й дало змогу притягти на свій бік більшу частину як військових, так і громадських кол.

Але рада й досі не мала яскравої форми якоїсь державної одиниці. Проте, загострення на Україні було остільки сильне, що примусило петроградський уряд піти на поступки.

Навіть екстрено приїжджав на автомобілі до Київа в центральну раду Керенський і Терещенко (бачте, українець!).

На них натиснули військові частини, що маневрували перед радою, де сидів Керенський, і вони побачили, що далі тягти українську справу небезпечно, а самовільний розрив буде ще гірший. І тут таки було підписано угоду про автономію України. А щоби закріпити її, в Петроград їде знов делегація, здається, Винниченко, Рахвес і хтось третій.

На підставі цієї угоди видається 9 липня другий універсал і закріпляється законний генеральний секретаріят (тоб-то міністерство).

Але як-раз з цього часу стає більш помітно, що центральна рада й секретаріят роблять не те, чого від них вимагають селянство й робітники.

Українська буржуазія починає грати на національному русі, щоб якось притушити революцію.

Разом із цим починає яскраво оживати й класове почуття.

Перш за все в робітників, а далі й у селянських масах.

У нас, на Остерщині, селяни вже часто почали балакати — чи не грає центральна рада на руку панів. А мені, як членові ЦР, доводилося вислухувати вже й дорікання, навіть од таких товаришів, як Боровик. Селяни юрбами почали ходити, щоб дійсно я довів, що ЦР скоро буде ділити землю.

Отже, моє становище де-далі ставало гірше, бо ясної відповіди я дати не міг, бо й сам нічого не знав, і навіть почав зневірятися.
 
Корнилівшина. Пани та куркулі організуються

Українські поміщики щось дуже почали вчащати до ЦР. А там „хлібороби“[5] почали ворушитися. І наш колишній комісар Підвисоцький заснував куркулівське кубло в Острі, куди дядьків за вибором визивали ніби до податного інспектора. А в канцелярії сидів їхній агент і розказував, нащо їх кликали, що, мовляв, настає час розрахуватися за революцію.

А тут іще були й такі попихачі, як Гончар. Це таке миршаве: сам не куркуль, а завжди прихвостень панський, обслуговує всі їхні смітники. Бігав по селах і організовував „хліборобів“.

Одного разу я зненацька заходжу до крамниці Радзивіла (це чорносотенний поміщик), а там компанія захоплено радиться, й мене не помітили. Я чую слова якогось попа: „Це нам єдиний порятунок, тепер смутний час“. Хтось другий: „Та вже пора приборкати, награлися доволі“. А я ззаду: „А що це у вас за мітинг, хлопці?“

Це як обухом по голові ошарашило: всі розбіглись, а піп аж плюнув. Ніхто мені нічого не відповів, але я зараз таки розказав товаришам, і ми почали слідкувати за цією зграєю.

Бо дійсно простежили, що важкенькі дядьки почали з попами й поміщиками частенько вештатись.

Аж ось пам'ятаю: в серпні телеграма, що генерали за проводом Корнилова наступають на Петроград. Попереджається, щоб не допускали контр-революції. Від центральної ради було теж подібне розпорядження.

Кинулися ми скликати всі активні сили. А на базарі панки зі своїми прихвоснями по-між дядьків гудуть. Дехто з дядьків аж христиться.

Ми теж мотаємося. Скликали загальне зібрання всіх організацій села й міста. Прибули сюди й пани.

Коли ми оголосили, що загроза революції настає, то Підвисоцький єхидно вигукує: „В чем же вы здесь видите контр-революцию, и какое значение имеет зто собрание в Остре для великого дела России?“

А тут один, навіть із наших, зрадник, що від селянства був за представника в поновленому земстві, відомий п'янюга й крутій, Оберемченко, бере слово і просто: „Чи не пора-б уже перестати гратися в революцію. Ми-ж не діти, буде розбивати лобом стіну. Час уже будувати, а не ламати, а це не з нашими головами. Он голод уже примушує сказати, що хто краще зуміє правити, той хай і хазяїнує“.

Буржуї дехто аж заляпав у долоні.

Беру слово я, далі Боровик, ще хтось. Пекли ми їх добре, аж підскакували.

Після зборів ми взялися доглядати всі установи. Бо тут ми були всі однодушні, так комуністи, як і соціялісти-революціонери. Тов. Ізраїлевська була дійсний розвідник: підстерігала, де збираються чорносотенці.

Під цей самий час у Київі був з'їзд залізничників України, що виніс постанову слухати тільки ЦР, а також не перевозити ніякого війська через Україну до Петрограду.

 
Не спас панів генерал — спасе центральна рада

Під натиском пролетаріяту лопнула корнилівщина. Повісили голови й панки; вони починають загравати біля центральної ради, — що, мовляв ми теж українці.

Це кидалося ще більше в вічі селянству, яке зневірялося в центральній раді й більше прислухалося до більшовиків.

„Ізраїлевська, мовляв, правду каже, що центральна рада за панів тягне“.

А від центральної ради не було нічого певного: земельна справа якась засмикана, нез'ясована, як і раніш.

 
Вільне козацтво

А поміщики й куркулі, як розказано вище, одверто почали організовуватися при наших очах. Щоб дати їм одсіч, у нас, на Остерщині, почало організовуватися вільне козацтво[6], бо селянство розуміло, що в кого в руках зброя, то того буде й верх.

Періві загони організувалися в селі Одинцях і в селі Вірках, а далі й по инших.

А час був сприятливий, бо саме багато салдатів поверталося з фронту, навіть зі зброєю, і добре вміли володіти нею. Почали вже верхи виїжджати й на муштру ходити. В кожному селі призначили собі сотенного, справили червоний прапор.

Ця наша організація стала вже міцніша, бо селяни дуже задивлялися на економії і навіть запитували: чи скоро ділитимуть цю землю, хоч-би на осінь засіяти.

Отже, й тут більшовики нас попереджали, що ми можемо помилитися, організувавши без класового поділу селянство. Особисто Одінцов мені сказав: „Як-би ця організація вільного козацтва не опинилася в потрібний час у руках наших ворогів і не повернулась як-раз на шкоду тих селян, що хочуть боронити волю“.

І, дійсно, був в Острі випадок, що яскраво довів, які ми мусимо бути дуже обережні, бо, коли з'їдалося все козацтво, декілька сотень, для муштри до повітового міста, то цією муштрою керували начальник міліції, який був далеко від революції (колишній адвокат), та військовий начальник Сперанський, відомий чорносотенець (потім розстріляний за постановою надзвичайної комісії за те, що підписував смертні вироки комуністам підчас гетьмана).

Навіть із самого козацтва частина була незадоволена, що нею командують пани.

Тоді ми почали організацію вільного козацтва трохи перечищати, щоб у ній лишався тільки бідняцький і надійний елемент.

А козачі організації, як пошесть, ширилися по всій Україні. І вже иноді, під натиском козаків, часто виносились на з'їздах постанови, просякнені далеко не революційним духом.

Із приводу козачества я особисто розмовляв якось із Винниченком, що теж недовірливо ставився до цієї справи, кажучи: „А ви певні, що ці козаки в рішучий час не скрутять вам голову?”

 
Провокація національної ворожнечі

Треба згадати ще за одну військову силу центральної ради: це Богданівський полк у Київі. Склався він із тих, хто мусив іти на фронт. Їх зібрали і влаштували полк під гаслом щирої оборони України. Частина з них була дійсно свідомі українці, а друга частина пристала, щоб тільки не бути на позиції.

Командував цим полком полковник Капкан та ще якийсь піп, я сам його бачив, здоровенний гевел, дуже розпинався за неньку Україну.

Цей полк мусив боронити ЦР, а це не подобалося російським патріотам. Був ще якийсь Полуботьківський полк, який нікого не слухав.

Почали чорносотенці вимагати, щоб Богданівський полк відрядити на позицію, бо, мовляв, не в Київі боронити Україну.

І ця зграя перемогла. Посадили полк у потяг, а коли виїхали до кадетського гаю, то почали стріляти з засади, що її постановили російські керасири, нацьковані на це діло. Було чимало ранено, забито на смерть було п'ятнацять богданівців.

Цей напад викликав величезне обурення в українських колах, не тільки в місті, а й по селах. Вільне козацтво навіть хотіло йти в наступ на Київ. Розказують, що коли ховали богданівців, то начальника гарнізону, російського есера генерала Овручіва, дуже охороняли, щоб не допустити помсти з боку українських вояків.

І тут частина українських патріотів, аби скористати настрій, почала роздмухувати національну ворожнечу, вигукуючи: „Ми не повинні кацапам цього дарувати, наша українська кров дорога, ми віддамо кров за кров“.

Це — щоб більше засліпити й одвернути людність од класової боротьби, що вже почалася, та не допустити використати революцію й забрати землю.

Центральна рада опинилася між двох огнів.

Бо з ненависти російська буржуазія аж казиться, маючи досить ворожих сил — офіцерні, юнкерів і инш., що з'явились тоді, і в один момент могли-б змести як раду, так і всі революційні організації в Київі.

З другого боку, робітники й селяни, бачучи, що революція починає випливати з рук, починають теж напирати на центральну раду.

Військові частини, що підтримували ЦР (центральну раду), під впливом кривавих подій з Богданівським полком на деякий час мали націоналістичний настрій. Вони одержали наказу ЦР обеззброїти російські частини, що стояли загрозою по-за Київом. Це їм пощастило зробити: було обеззброєно важкогарматні частини в містечках Семиполках, в Броварах, Богданівці, Слобідці й инш.

Але це-ж мало й инший бік не на користь раді, бо образило вояків, що себе почували непричетними до контр-революції.

Російські салдати, від'їжджаючи, були дуже незадоволені й похвалялися помститись за образу. Це впливало на селян.

 
Село не може більше ждати, воно бере землю

А на селі розбуркане селянство не хотіло більше ждати та почало робити наскоки на економії. Одного разу за ніч було знищено велику економію й молочну ферму генерала Половцева в м. Семиполках. За одну ніч забрано тисячі пудів хліба, декілька сот худоби. Я, яко член центральної ради й голова повітової земельної управи, з начальником міліції і нашими козаками поїхали на місце.

Питають мене козаки: „А що ми будемо робити, може, усмиряти дядьків“.

Я їм сказав, що поїдемо, щоб побачити, що зроблено, бо я теж співчував селянам.

У грабунку економії брали участь більше заможні селяни. Це свідчить цікавий випадок.

На скликаному сході дядьки, посміхаючись, казали: „А хто його знає, хто брав, аджеж тут багато людей“.

відсутні 2 сторінки

було на місця, щоби в Київ селяни їхали й без пропорційного представництва, особливо Стасюк та відомий самостійний Олександр Степаненко навіть по вулицях гасали й наказували приїжджати.

Від Остерщини на з'їзд поїхали від селянської спілки — двоє, від. роб.-салдат. депутатів — три, від спілки комісар Кривда-Соколенко (він і голова спілки) й ще хтось третій.

У Київі з'їзд проходив дуже бурхливо. Розказують, що Стасюк і инші вживали різних заходів, щоби з'їзд був на користь центральній раді.

Під натиском селянських депутатів, які з'їхались без норми, було винесено постанову, щоб центральну раду не переобирати, як домагалися роб.-салд. депутати.

Тоді роб.-салд. депутати залишають з'їзд, їдуть до Харкова й там улаштовують перший всеукраїнський з'їзд рад, на якому й обирають уже український радянський уряд. Цей уряд оповістив, що центральну раду розпущено.

Повернувшйсь зі з'їзду, Кривда-Соколенко, хоч і казав, що з'їзд підтримав ЦР, але застерігав, що є велика небезпека з Харкова.

Незабаром з'явився Одінцов із товаришами з Харкова й заявив, що тепер є робітниче-селянський уряд, якому й мусить коритися вся Україна.

 
Центральна рада стає одверто на шлях контр-революції

Настала рішуча боротьба. В Острі по площах і базарах пішла енергійна агітація, мітинги проти центральної ради.

Пам'ятаю один випадок. Тов. Свистай показує на мене: „Ось ви бачите Одинця, ми йому вірили й віримо, але нехай він тут вам скаже, чи неправда, що Петлюра є генерал, має свою економію й захищає панів, що центральна рада віддала по 50 дес. землі їм, а більшовики й харківський уряд оддають усю землю селянам“.

Моє становище не дуже-то добре: люди вимагають відповіди, щоб я з'ясував універсал. Я починаю доводити, що Петлюри я не знаю (дійсно, тоді я його не знав), а що до 50 десят. землі, то і я не згоден.

Дядьки мотають головами: „Трудно-ж і вірити, мабуть, скрутили революцію; он і козаків віддали генералові охороняти поміщиків, а нас підводять на війну з більшовиками, які віддають землю селянам. І будемо ми, значить, боронити поміщиків.

А про самостійну Україну ми теж не знаємо, що вона нам дасть.

А грошові стосунки скрізь заплутані, ніхто не одержує платні, нові земства не платять ні вчителям, ні лікарям нічого. Навіть усі службовці без плати“.

Ми в остерському земстві починаємо розшукувати засоби до існування. Мене командирують до Київа до міністра внутрішніх справ П. Христюка, щоб розшукати позику або взяти дозвіл на вироблення якихся чеків.

Ні того ні другого я не одержав, бо й у Київі страшенне напруження, нелад, фракційна гризня.

Робітники не перестають вимагати від центральної ради, щоб вона відмовилась од влади.

Частина есерів вимагала, щоби прийти до згоди і порозумітись із Москвою і робітниками у Київі. Це тоді-ж на засіданні підкреслив і Шраг у своєму виступі, що пропонував прийти до згоди з робітничими депутатами. Але есдек Мартос, глузуючи, називав есерів хлопчиськами, які можуть вірити всяким брехням.

„Ми вас трохи підучили, — каже Мартос, — аж ви вірите брехням московських більшовиків, то йдіть, хай ще й вони вас провчать“.

Отже, хоча центральна рада ствердила четвертий універсал, у якому сказано не чекати установчих зборів, а ніби передавати землю селянам, але це викликало обурення великої кількости членів ради. Есдеки вважають універсал виданим примусово.

В кулуарах[7] просто лають, що рада видала більшовицький універсал.

А що до селян і робітників, то вони вже перестали вірити центральній раді.

І коли Червона армія почала вже наступати на Україну, підходила до Крут, у раді все торгувались, хто винен і через що саме нам перестає вірити селянство і пролетаріят. А розмови з робітничими та салдатськими депутатами ні до чого не доводять, бо центральна рада не хотіла з ними рахуватись.

І, нарешті, було дано київською радою робітничих депутатів термін, щоб рада склала свої уповноваження. Тоді військовий міністр Порш оголошує в Київі диктатуру, а на диктатора призначив якогось безглуздого хлопчиська Ковенка.

На засіданні ради доложили, що полки, які стоять у Київі на Печерську (Шевченківський і ин.), відмовилися виступати і тримають нейтралітет.

Трохи згодом підчас цих напружених засідань до залі входить делегація, може, душ із п'ять салдатів, і просто до голови Грушевського. Просять слова.

Той схвильовано запитує раду; “А що, дамо слово?“

Всі згодилися. Салдати щось невиразно й довго балакали; з їх слів чути, що вони воювати не будуть. Настрій утворився ще більше напружений; щодалі наближається термін, після чого розпочнеться стрілянина. Я і дехто з товаришів почали домагатися, щоб усе зробити, але бійку попередити.

Порш сміявся з нас, а Грушевський і соц.-революціонери згодилися, і ми втрьох — я, Олесь Ведмідь і ще хтось — пішли скоро в напрямку до бувшого царського палацу через Софійську площу. Не встигли дійти до „присутніх місць“, як уже почалася стрілянина, бо Порш таємно віддав наказа стріляти по арсеналові. Про це я довідався, коли повернув.

На Михайлівській площі вже почали розриватися снаряди. Як-раз біля костьолу над Крещатиком перед нами розірвався набій. На жінці, що йшла спереду нас, обірвало одяг. Ми розбіглися. Не знаю, де поділися товариші.

Я повернувся до музею, де міститься рада, а там диктатор Ковенко заарештував саме частину членів центральної ради, що мала зносини з Москвою і з робітничими та салдатськими депутатами. Арештовано було таких товаришів: Полоза, Приходька, Зарудного, Михайличенка[8] й инших, — кого, не пам'ятаю.

Мені сказали, що рада в разі натиску Червоної гвардії мусить виїхати вночі. Я з цим не згодився, а повернувся на Поділ.

Цілу ніч і день ішла страшенна стрілянина. Аж на другий день я перебрався через Дніпро, в Бровари, а далі — в Остер, минаючи Червоне військо під командою Муравйова.

 
За радянської влади

В Острі вже була радянська влада, революційний комітет із наших таки товаришів: Одінцова, Ячника, Ізраїлевської, Птухи та инш. Вільні казаки охороняли революційний комітет.

Я розказав, як стоїть справа, і почав працювати в земській управі (бо радянська влада ще не розпустила тоді земства).

Червоні взяли вже й Київ. У нашому повіті справа йшла гаразд, але в Козельці (повітове місто в 17 верствах) з'явився якийсь упертий дурень чи просто бандит Дюков, влаштувався за комісара, і от до цього комісара вдалися остерські поміщики зі скаргою, що, мовляв, у нас правлять якісь розбишаки, з нас беруть контрибуцію.

Він з'явився до Остра з військовою частиною.

Пам'ятаю, рано мене сповістили, що всі наші комісари заарештовані і що їх ніби ведуть розстрілювати. Я скоро приходжу в місто.

Дійсно, в будинку земської управи сидять під охороною такі товариші: Одінцов, Птуха, Ячник, Ізраїлевська, Свистай та инші, їх збираються вести в Козелець на розправу[9].

Я беру слово й починаю доказувати, що так не можна, бо вони всі, представники влади, нам відомі, а, значить, і треба розбирати їхнє діло тут, а не везти до другого міста, де ніхто нікого й нічого не знає.

Підчас моєї промови зійшлося ще багато людей. Почали виступати й инші товариші й напирати на Дюкова. Він мусив згодитись обговорити справу з радою робітничих та салдатських депутатів.

Зібрання було дуже велике й бурхливе. Одінцов настоював, щоб їм сказали, чи вони є арештовані чи ні й за що.

Відмовляючись, Дюков почав доводити, що його одурено, і революційний комітет залишився на місці.

 
Німці йдуть!

Дюкова вигнали потім одинцівські, бирківські та инші хлопці.

Незабаром почали ходити вперті чутки, що на Україну повертається центральна рада й веде німців. Буржуазія знову заворушилася; на базарах почали знову вихваляти центральну раду.

І дійсно, чутка справдилася. Під натиском німецької армії червона гвардія відступила, а до Київа вступили німці.

Колишній комісар центральної ради Кривда-Соколенко, що теж жив в Острі підчас радянської влади, одержав наказа від ради, щоби всіх комуністів заарештувати.

Одного разу приходжу до канцелярії — там сидять заарештовані т. т.: Птуха, Шевченко, Шкловська й ще хтось.

Питаю, чого. Вони сказали, що заарештовані з наказу комісара.

Заходжу до нього.

— А що це ти, — кажу, — робиш?

Він ніяково:

— То, бач, є наказ, щоб заарештувати. Я і сам не згоден і не знаю, як бути.

Порадившись, їх відпустили.

Скоро я одержав телеграму центральної ради — як член малої ради[10], явитись до Київа.

Раджусь із товаришами, як бути. Мені кажуть, що нам дуже важливо, щоб я був у центральній раді.

А німці посуваються вже через Київ.

Дуже боляче було на душі, а їду. В Броварах зустрівся як-раз із німцями.

Ідуть з гарматами, з кіннотою.

Душа розривається від туги… А тут обступили дядьки, розпитуються: а що це, на що. Я теж знизую плечима, нічого не знаючи, а хтось із моїх знайомих:

— А що, догралися із центральною радою? От і тобі голову скрутять. Ще тяжчий камінь лягає на душу, як дядьки розказують, що німці кругом грабують.

Приїжджаю до Київа — теж всюди купки людей, лають раду на всі заставки.

Приходжу на засідання в музей. Поздоровкався. Всі товариші теж невеселі. Беру слово й одверто прошу голову сказати, чому в нас німці, бо мене люди питають.

Після мене виступив Рахвес, вказуючи на мене, як на селянського представника, що не згоден з політикою ради й німцями. Грушевський одповідав, що німці будуть на Україні ніби-то, поки ми самі скажемо. Але в його голосі теж було чути, що й він цьому не дуже вірить.

Із німцями прийшли й загони бувших ополонених (синежупанників), на яких ніби-то рада думала сперти свою державну міць, але це було самоошукання, бо їх була жменя, були вони зморені, перебуваючи декілька років у полоні. Та німці їх не пускали й на вулицю вільно пройти без свого догляду.

Більша частина синежупанників зараз-же була розложена більшовицькою агітацією.

 
Контр-революція збирає сили. Центральна рада — заслонка
А тимчасом на Україну сунули всі контр-революційні сили з усієї Росії.

Вже покинувши національну ворожнечу, українські поміщики знюхались із німецьким командуванням і почали явно готувати переворот.

А ми, члени центральної ради, бігаємо по всіх міністерствах, що сидять без будь-якого напрямку й коштів.

До ради починають заглядати й важкенькі (заможні) дядьки.

Один раз мене здибав біля дверей залі засідань гурт таких дядьків із Волини і давай єхидно питати:

— Ну, що-ж ви тут робите, товарищі чи як вас? Чи таки справді думаєте землю забирати?

— Так, — кажу, — думаємо.

— А голови ващі будуть цілі? — відповідають вони.

— А думаю, що будуть цілі.

Вони, скрегочучи зубами:

— Ой, бережіться, бо пізно буде каятись.

— Ми, — кажу, — й не думаємо каятись.

Вони далі:

— Це ми з вами дома будемо балакати, приходьте. — І ядовито знову: — А цей ваш Грушевський теж так думає?

— А мусить, — кажу, — так думати й робити, як каже парламентська більшість.

— Ну, то робіть, скоро будете бачити ваші заробітки, — й пішли регочучи.

А згодом дійшла чутка, що десь збираються „хлібороби-власники“.

Одного разу мені сказали, що в помешканні ЦР, у малій залі ніби зібралися „хлібороби“, що їх приводив сюди відомий поміщик Шраг та инші. З ними в зборах брали участь есдеки Порш і Мартос, які навіть раяли не попускати есерів, що злигалися з більшовиками.

Я питав у Грушевського, чи правда, що він дозволив у раді збиратися хліборобам. Він каже, що на це він згоди не давав.

А все-таки зібрання таке було.

Де-далі, то все частіше надходять чутки, що коменданти, яких прислала рада в повіти, катують людей.

В місті Броварах якийсь комендант Заєць навіть порубав декількох більшовиків на шматки. Я йду до Жуківського (військовий міністр) і докладую йому. Він обіцяв викликати й покарати за ці звірства.

Далі цей знаменитий Заєць опинився в самому Острі й заарештував декількох комуністів. Намагався й навіть було на деякий час заарештував комісара Кривду-Соколенка.

Я знову до Жуківського.

Саме в той час по Київі на автомобілі роз'їздить цей самий знаменитий Заєць із заклятим, нашим ворогом, бувшим військовим начальником Остра Сперанським.

Я починаю домагатися в Жуківського, і Заєць таки був заарештований і відісланий до в'язниці.

Вже підчас гетьманщини, коли і я сидів у в'язниці, я дізнався, що цей Заєць був капітаном і поміщиком.

В Острі появився, як комендант од центральної ради офіцер, син відомого чорносотенного дідича Хижний (потім кат у гетьмана).

Оттакі коменданти вкривали Україну під охороною німців. Пани, покриваючись центральною радою, захоплювали владу до своїх рук і почали розправу. Всюди йшла підготовча поміщицька робота.

А тимчасом німецьке військо охопило всю Україну, витискуючи пролетарську армію, встановлюючи ніби-то порядок, прикриваючи поміщиків, роблячи катування.

Німецьке командування ніби-то йшло в контакті з радою, а на ділі йшло в контакті з поміщиками.

А центральна рада була за іграшку, на неї дивилися з глумом. І тут уже стало ясно для всіх, що революція гине.

Арештовується всякого, на кого тільки вказують поміщики. Їхні прихвосні розстрілюють усякого, хто є ніби-то більшовик.

Одного разу мене сповістили, що в Київі у в'язниці сидять товариші Ячник і Ізраїлевська і що туди ведуть Птуху, Одінцова та инших через Броварі, мабуть, з тією метою, щоби ці товариші попали до рук Зайця. А його було своєчасно заарештовано, і можливо, що таким чином врятувалися деякі з цих товаришів.

Я пішов до міністра юстиції Шелухіна й настояв, щоб їх випустили з в'язниці. Це було ним зроблено.

В цей час української центральної ради, як будь-якого впливового органу чи як уряду, вже не було, а тільки була заслонка, за якою кипіла чорна робота.

Сплелася вже руська й українська буржуазія, між них і демократія, та під захистом німців творили своє темне діло.

А ми, члени ЦР, готувалися вже скликати установчі збори, що вже було обрано, на які ще покладали надію й до яких було обрано велику кількість комуністів. Але буржуазія вже так зміцніла, що навіть одкрито вигукувала:

„Ось ми вам подякуємо“.

Фракція есерів являла собою господаря, що ніби зараз погорів, який на подвір'ї за все хапається й нічого не може зробити. Пам'ятаю, що одного разу знялася метушня, ніби-то десь украдено й вивезено якогось представника. Підозрівали й декого з міністрів. Німецьке командування чіплялося й через те щоразу ставало нахабніше й нахабніше.

 
Буржуазія мала сили. Німецькі генерали командують

Щось у половині квітня 1918 року з'являється наказ німецького генерала Ейхгорна. Помимо ради і всіх міністерств генерал наказує, щоб усі землі, які не заняті, засівали поміщики, а це вже значило, що німецький генерал одмінює закони центральної ради й позбавляє селян поміщицьких земель.

В центральній раді відбулося екстрене й бурхливе засідання. Прийшли й німці.

Закликали міністра земельних справ Миколу Ковалівського (український есер), щоби він сказав, як це під його носом німці відміняють земельний закон.

Він щось там розказував, що на „Шипке, мовляв, неспокійно“, а німецькі генерали й офіцери, які сиділи на засіданні, явно сміялися.

Тут і я виступив. Звичайно, дуже лаяв німців за втручання, вказуючи, що вони поводяться на Україні не як приятелі, а як завойовники. Прийшли сюди ніби заводити лад, але за такий лад вони не знайдуть і воріт, у які до нас прийшли.

Голові Грушевському ніяково. Після моєї промови спростовує щось: „Селянин, мовляв, трохи схвильований, говорив нетактично, не прийміть за образу, пани німці“. Багато ще виступало промовців (особливо Панас Любченко) Деякі — дуже різко. Але дійсність показала всю безсилість центральної ради.

Через кілька день до ради прибігли наші вояки, синежупанники. Вони стурбовано заявили, що німці їх обеззброїли. Це була остання наша фортеця. Хоч деяка надія на них.

Ми до Жуківського. А він теж руками розводить: нас, мовляв, не питають.

Ми один у одного питаємось: а що воно буде?

А з сел цілі сотні скарг од селян, що рада привела німців, що вони катують людей, садять поміщиків і т. ин.

Для формальности запитали в нашого прем'єра-міністра Голубовича (есер) про німців і умови з ними. Всі пояснення Голубовича і його доклад були чудернацькі.

Угоди, мовляв, із німцями дійсної нема, а мета їхнього приходу є позбавити Україну від насильників. І так ніхто нам нічого путнього й не сказав.

 
Ганебний кінець центральної ради

Через декілька день відбувалось саме вже осміяне засідання центральної ради, де виступав Винниченко, який у своїй промові сказав, що наша надія тепер на европейський пролетаріят, бо свій, український, ослаб і не в силі боротися.

Це після того, як його товариш по партії, есдек Порш, розстріляв арсенальських робітників.

Я знову виступаю і розказую, що німці принесли нашим поміщикам і дворянам зброю проти наших селян и робітників, що всі наші Шемети, Чекаленки та инші українські патріоти-панки, врешті, розкрили нам очі, що вони є наші найлютіші вороги, що нам тепер захисту треба шукати тільки у пролетаріята.

Після мене виступав ще Рахвес, лаяв раду, що довела до загибели революцію на Україні.

Підчас його промови в залю нахабно вриваються німецькі вояки під командою якогось паршивенького майора.

Він кричить (погано по-руськи): „Руки вверх“. Цілі десятки пістолів наставили на членів ради. Приказали віддати зброю.

І ми всі підняли руки до неба й молимося перед німецькими жандарями. Нас обшукують, як звичайних злодюжок, і заводять до иншої кімнати під догляд вартових німців. Майор пристав і до Грущевського, щоби він підніс руки, але той, схилившися на руки, відповів, що він голова парламенту й не кориться наказові майора. Порш, що недавно так сміливо, нахабно, без вагання віддавав наказ розстрілювати арсенал, де засіли робітники, той самий Порш, який арештував членів ради, що насмілилися мати звязки з пролетаріятом, також ганебно держав руки вгору перед цим блазнем.

Нас подержали декілька годин, змилосердились і звільнили з-під арешту.

 
Пани ставлять гетьмана

Німці зробилися дуже нахабні: не питаючись ЦР, вони заводили військові суди, розстрілювали, сажали до в'язниці людей, не віддаючи нікому відчитности.

Перебивалася якось центральна рада, але робота йшла дуже кволо, на зібрання приходило дуже мало, а в кінці квітня відбувається з'їзд „хліборобів“ у Київі.

Коли ми запитали нашого міністра Голубовича, чи може він розігнати з'їзд, він сказав, що в нього немає такої сили, бо німці охороняють з'їзд кулеметами, далі ми бачили й наслідки: в цирку, де засідав з'їзд, де колись гамував Дуров звірів, хлібороби тепер обирають гетьмана, ката України; а на Софійській площі попи й архіреї висвятили й помазали його, благословивши нищити революцію і український нарід.

Гетьман незабаром видав грамоту, яка припиняла існування центральної ради й віддає землю панам.

Після розгрому ради, підчас гетьманського панування, з'їхався раніше скликаний селянський з'їзд, на який з'явилося до 20 тисяч селян. Селяни кипіли, але німці їх ганебно розганяли, сажали на потяги й на пароплави, розвозили, знущаючись по дорозі, і тільки тим припинили величезну бійку, яка невідомо чим-би скінчилась у Київі. На цьому з'їзді вже багато було заарештовано українських діячів, так комуністів-більшовиків, як і соціялістів-революціонерів, і членів центральної ради.

12 квітня ватага офіцерів затримала на Софієвській площі мене й инших селян.

Мене посадили до в'язниці, спочатку в Київі, а далі в Чернігові. Так і просидів увесь час ганебного гетьманського панування, бачивши на свої очі всі катування й розстріли у в'язницях.

 
Україна не забуде уроків історії

Історія перевірить усі матеріяли, засоби й обставини, в яких проходило життя центральної ради, і винесе свій ясний і певний присуд за ту працю, яку проробила рада.

Центральна рада народилась у найбільш славні, бурхливі революційні дні. Національно поневолені українські селяни й робітники піднесли її на своїх плечах, віддавши почесний мандат, щоб вона боронила волю й довела революцію до кінця, віддавши селянству й робітникам землю й волю.

Договорившись із робітниками, вона могла-би зламати голову буржуазії, але цього вона не зуміла й не захотіла, бо була зразу вплутана в тенета дрібної буржуазії, і, збочивши на хибний шлях, почала котитися далі й далі у прірву.

У рішучі Жовтневі дні вона не стала на шлях класової боротьби, а, навпаки, видала свій знаменитий третій універсал, яким і викопала собі глибоку безодню.

Далі, вже хитаючись під натиском робітників і селян, сплелася з усією буржуазією й докотилася до німецьких багнетів, а вони вже припинили й саме її існування.

Вона придалася, як заслонка, за якою буржуазія звела своє кубло, посадила гетьмана, який уже й закінчив далеко не славне існування центральної ради, ставши за ката українського народу.

Багато коштувало зусиль і крови народові прогнати тих катів і визволити свій край, об'єднавшись у братерську спілку з робітниками й селянами всіх націй, прямуючи до рівности всіх національностей і тримаючись у щільній спілці трудящих.

Навчені гірким досвідом, українські робітники й селяни будуть міцно триматися у спілці трудящих і служитимуть за приклад для поневолених усього світу.



——————

  1. Під есерами та есдеками, коли немає додатку „російські“, скрізь розуміються українські соціялісти-революціонери та соціял-демократи.
  2. Цеб-то українську самостійність.
  3. Тоді ще меншовицько-есерівська.
  4. Член ПСР, бувший народоволець. — Видавництво.
  5. „Хлібороби-демократи“ та „хлібороби-власники“ — це організації поміщиків та куркулів на Україні в 1917—1918 р.
  6. Доброхітні військові товариства, з яких центральна рада хотіла утворити собі міліційне військо.
  7. Кімната по-за залею засідань.
  8. Тоді українські есери лівої течії, далі боротьбисти й, нарешті, дехто з тих, що залишилися живі — комунари.
  9. Підставою для арешту було те, що представник буржуазії Остерщини, поміщик Лось, і спекулянти, на яких було накладено контрибуцію, набрехали Дюкову, що в Остерщині й досі сидять гайдамаки; доказом цього дали папірець про здачу контрибуції, написаний українською мовою, і взагалі спирались на те, що наші папери писались українською мовою.
  10. Велика президія української центральної ради.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1927 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1945 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.