Мої спомини/III

by Софія Русова

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ II

Мої спомини Софія Русова III. Початки педагогічної діяльности, — заснування у Києві дитячого садку (1871). Приятелювання з родиною Старицьких і знайомство з родиною Лисенків. Інші постаті тодішніх українських діячів у Києві. Південно-західній Відділ Ґеогр. Тов. — осередком українського науково життя (1874—1876). Знайомство з Олександром Русовим, учителем ґімназії. Збирання укр. етноґрафічних матеріялів під впливом Русова. Перші українські театральні вистави у Києві в помешканні Ліндфорсів (1872—1873). Переїзд до Петербурга, заміжжя з Русовим (1874)

IV ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

ΙΙΙ.

Треба було починати нове життя, знайти йому завдання, чимсь наповнити ту порожнечу, що повстала наслідком нашої великої втрати. Та й матеріяльні умовини починали турбувати нас. Досі ми жили, як на небі, все мали і ніколи, здається, не прокидалася в мене думка, звідки ж це все в нас. Тепер почалися безконечні наради мого брата з сестрою в грошових справах: білі коні вирішено продати, помешкання взяти менше і т. п.

У мене з сестрою були інші розмови — як жити, щоб був зміст у житті, і духовий, і громадський. Вирішили відкрити школу: вона завжди корисна, вона може зігріти осиротілу душу, бо нема нічого лагіднішого, як діти. Але тут повстала одна перешкода. Моя сестра не мала жадних дипломів, — вона вчилася вдома. Я мала право відкрити школу на підставі мого свідоцтва, але моя сестра не могла вчити в школі, треба було мати свідоцтво на »народню вчительку«. Сестра зараз же зважилася, що вона підготується до іспиту. Була весна, ми склали всі речі в одну кімнату і поїхали до Петербурга порадитися з найкращими педагогами, придивитися до деяких кращих шкіл. Накупили там педагогічних книжок, підручників і повернулися в свою улюблену Алешню та й засіли за роботу. Боже, як ми читали, як ми вбирали в себе всі ці думки, методи Пестальоцці, Руссо, Дістерверґа, Фребля!

Саме цього літа гостювала в нас Ольга Петровна Кашкіна. Вона в де-чому помагала сестрі готуватися до іспиту. Як нам обом страшно було, щиро хотілося нам як-найкраще підготовитись! І саме в той час одержали ми від тітки Наталі лист із спочуттям нашому горю, в якому вона між іншим пропонувала мені вступити до петербурзької консерваторії — у неї були там звязки, а що я мала здібности, то чи не присвятила б я себе музиці. Музика… консерваторія… — самі ці слова хвилювали мене, я так любила свій фортепян, опанувати ним цілком — яка спокуслива мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди? Чи не треба спочатку для них послужити? Сестра залишила мені самій розвязувати це питання, і… я одмовилась од блискучої мрії, подякувавши тітці, що згадала про мене. Долю свою вирішила я тоді, зреклася мистецтва, взялась за школу. Скільки разів пізніше я каялася, коли буденна педагогічна праця мене не задоволяла! Скільки разів я залишала її, шукала задоволення в літературній роботі, але для цього мені не вистачало здібностей, а життя знову в ріжних обставинах кликало мене до цієї самої »педагогіки«. Я в ній теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись від усякої традиційности, формалізму; все, чого я вчила, я викладала на свій лад, переводячи на практиці великі думки фільозофів, педагогів: чи то була географія, чи французька мова, — я всього навчала без підручників і захоплювала учнів усякого віку, і малих по дитячих садках, і дорослих на вечірніх курсах недільних шкіл. Я ненавиділа рутину, формальну дисципліну. Може в цьому були й мої помилки і мій успіх. Душа дітей, їх задоволення — от що чарувало мене. Коли я оповідала і бачила усі їх ясні очі, звернені до мене, блискучі від зацікавлення і задоволення, то й я відчувала це задоволення; коли я гралася з ними, то теж разом із ними переживала хвилювання тієї чи іншої гри.

Вирішили ми почати від дитячого садка. Тоді тих садків не було ніде, лише в Петербурзі був відомий садок Дараган. Ми вирішили відкрити перший дитячий садок у Київі. Коли я подала своє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи старому Антоновичу, він з недовірям похитав головою. »Ви самі ще дитина«, — сказав він, усміхаючись і оглядаючи мою 16-літню постать, — »хто ж вам довірить дітей«. Але все ж дав свій дозвіл. Сестра витримала іспит. Як вона боялась уперше на людях виявляти свої знання в 26 літ! У неї було кволе серце, і її дорого коштувало це хвилювання.

Вкінці липня ми приїхали до Київа, найняли помешкання, дві кімнати для дитячого садка — кляса й саля, і дві кімнати для нас особисто. Внизу під нами мешкали якісь семинаристи, і один з них вечорами так голосно ревів — співав басом, що ми йому тупали ногами згори. Пізніше ми познайомились з ними — це були брати Василевські, Сидір та Теофан, про яких буде мова далі. Зважились відкривати дитячий садок 1-го вересня. А тимчасом у нас сталося нове горе: тут-таки у нашому мешкані вмирала братова наша Ольга від сухіт. Її двоє діток були під нашим доглядом, а коло хворої були її сестра Катя, що тількищо повернулася з Каїру, де помер Міша, і мій брат, що давно кохав цю дівчину.

Тяжко було дивитись, як безнадійно вгасала молода, гарна жінка, а коло неї її чоловік уже кохав її сестру; він утомився від постійних пригод своєї Ольги, що не давала йому родинного щастя, і він шукав його коло простої молоденької сестри її Каті, що зараз по смерті Ольги (в Пізі) і стала його жінкою на все життя. Діти Ольжині були на деякий час зовсім наче нашими дітьми. Дві гарненькі дівчинки — Оля й Зіна. І навіть, коли молода мачуха забрала їх до себе, до їх батька, вони залишилися душею нашими. Менша Зіна мала лише 4 роки, старша Оля 6. — Для неї вже зовсім підходив дитячий садок. Вона була гарненька, з темнорусим волоссям, очима, як фіялочки, з чудовими брівками й віями. Зіна була золотоголова дитинка з великими ясними, як небо блакитними очима і трохи зрослими бровами. Вона не брала активної участи в дитячому садку, але що сестри звикли бути нерозлучно разом, то Зіні дозволялося сидіти коло Олі та брати участь у руханках і вільних іграх дітей. Скоро в нас набралося коло 20 дітей, між ними богато було дітей професорів — Сара і Адам Хржонщенські, що перебували ввесь час існування дитячого садка, Маня і Людя Старицькі. Мані теж було 6 років, але вона була така велика на зріст, що була вища за всіх дітей. Вона любила збирати коло себе дітей і оповідати їм по українськи казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми їй забороняли лякати дітей, але розказуючи, вона захоплювалась і страшні примари мимо її волі виростали в її творчій фантазії.

Садок ішов добре. З дітьми ми поралися до 2-гої години, потім прохідка з Олею і Зіною, обід, підготовка до другого дня, що забирала час до пізньої ночі. Ми цілком увійшли в працю і в догляд за нашими небогами. Ніколи було й знайомих одвідати. Але через Старицьких ми вже познайомились з Лисенком, що цікавив нас як музика. Я ще так сумувала за татком, що мені не хотілося нікуди виходити. Орлов мене покинув, оженився, Цєхановсьхий був у Харкові, і ми з сестрою були цілком самітні, віддані нашій праці. Тільки інколи одвідував нас Цвітковський, оглядав наш садок, давав поради та часом приходили Старицькі, а сестра ходила до них.

На другий 1872 р. ми взяли більше помешкання з великою салею напроти театру в домі Марковських, що з ними ми давно вже були знайомі ще через Машу Риза. Ми зайняли бельетаж із балконом, а внизу влаштувався мій брат із своєю жінкою і маленькою дитиною Любою. Через те, що в них було тісно, Оля і Зіна нам на радість ще залишились у нас. Того року ми вже цілком увійшли в українське громадянство. Невелике воно було своєю кількістю, ціле могло вміститися в нашій салі, але які то все видатні люди були в цій, так званій пізніше Старій Громаді — і на полі науки, і на полі мистецтва!

Ось стоїть переді мною могутня постать Павла Чубинського, орґанізатора Південно-західнього відділу Імператорського Географічного Товариства. Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом, тип організатора, що добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і провадить свою справу через усі перешкоди. Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданости Україні. Він так хотів у ті глухі часи виявити всю багату індивідуальність її народу, всю красу її фолькльору! Але це давалося йому не легко. Як часто ці перешкоди викликали навіть серцеві напади в нього! Від хвороби серця й помер цей велетень української етноґрафії. Сім томів праць Експедиції в Півд.-Захід. Край, зложені почасти ним самим, почасти під його редакцією. Правда, останні томи виходили вже під редакцією Костомарова та інш. Хвороба не дозволяла Павлу Платоновичу працювати, але він, і лежачи хворий у ліжку, не переставав турбуватися за це видання.

Михайло Петрович Старицький, високий, чорнявий, з українськими вусами і оксамитними темними очима, з широким усміхом. Коли він усміхався, то сміялося все його обличчя, жмурились великі очі і все обличчя набирало виразу тонкої жартовливости. Великими руками він повсякчас гладив свої вуса. В час нашого знайомства, він уже виступив як видатний перекладач: вийшли деякі його переклади казок Андерсена, його чудові сербські пісні. В цій людині було так богато шляхетного, він думками підносився над усім буденним, літературні інтереси панували в нього над усіма іншими. Він мріяв перекладами збагатити нашу вбогу на той час літературу, але йому бракувало слів, виразів.

Він мусів творити їх, беручи народні корені і додаючи до них ті чи інші наростки, та вишукував у багатій скарбниці народньої мови відповідні вирази. Він перекладав Лєрмонтова, Пушкіна, Гоголя, Нєкрасова. На нього нападали за його деколи штучну мову, сміялись із його »кування« слів, але без його праці ми ще довший час сиділи б на самій етнографічній мові. Житецький, майстер нашої друкованої філології, інколи аж за голову брався від »нових« слів Старицького, але ці слова набирали сили звичаю і їх починали вживати. Від поезії Старицький перейшов до перекладів і переробок драматичних творів, і коли виступив для виконання своєї високо-національної ролі наш театр, то першими пєсами його нового репертуару були пєси Старицького і Кропивницького. Багато з цього виходило непорозумінь; деякі українські письменники сварилися з Мих. Петр. за спільні теми, обвинувачували його в літературних »пляґіятах« (Глібов, Литвинова, Александров), але це були тільки звичайні, на жаль, суперечки між українцями. Одначе можна сказати — де б не брав Старицький свої теми, свої драматичні колізії — він завжди перетворював їх на свій лад з більшою психологічною тонкістю. Напр., порівняймо пєсу »Доки сонце зійде, роса очі виїсть« Кропивницького і »Не судилось« Старицького.

Між Михайлом Петровичем та моєю сестрою відразу повстала велика приязнь, яка щодалі ставала глибшою. Обоє мали ту саму хворобу — ваду серця, обоє ставились проте до свого здоровля досить неуважно і йшли назустріч життю, віддаючи йому всі свої найліпші сили й здібности. Стільки бувало між ними балачок на соціяльні та національні теми! Скільки своїх творів читав нам Старицький у рукописах! І коли переслідування українського слова доходили вже до найвищого ступня, — коли київського цензора не можна вже було задобрити жадними тортами, що їх періодично презентував йому Старицький, тоді Мих. Петр. у розпачі приходив до моєї сестри, виливав своє обурення і просив поради. Такий невинний водевіль Старицького, як »Ковбаса та чарка, то минеться й сварка« щасливо перейшов через усі перешкоди київської цензури лише завдяки тому, що моя сестра підписала під ним своє неукраїнське прізвище — Ліндфорс. Памятаю, яка це в нас була радість, що таки вдалося одурити цензора і придбати ще один малесенький водевіль. Памятаю, як у нас, у нашому помешканні читав, у невеличкому гуртку, сам автор оповідання »Не можна бабі Парасці«… Нечуй Левицький і як ми довго переховували цей твір українського гумору, боячись віддати його в пазурі цензора. Тяжкий був час, але час повний краси українського романтизму, коли кожний літературний твір справді ставав цінним придбанням, доказом нашого культурного, національного поступу, заради якого всі наші романтики — тогочасні діячі готові були терпіти всякі переслідування.

Поруч із Старицьким стоїть у моїх споминах незмінний його співробітник і перший наш талановитий музика і композитор Микола Вітальович Лисенко. Він тоді тількищо повернувся з Липська, де блискуче скінчив консерваторію, і відразу ввесь віддався збиранню та гармонізації українських пісень. Він уже був одружений з красунею Ольгою Олександрівною О'Коннор. Це була типова українка, маленька, струнка, з чудовими мрійними темними очима, веселої вдачі, з дзвінким сміхом і типовим українським кокетуванням, втілена Оксана Гоголевої »Різдвяної ночі«, що її ролю вона виконувала так талановито в опері Лисенка на сюжет Гоголя. Вона мала невеличкий приємний голос і цілком українську південну грацію у всіх рухах. Це була справжня дружина для українського композитора. Кокетуючи з молоддю, що вся була захоплена нею, вона щиро кохала свого »Колю« і переймалась цілком інтересами його творчости. Але доля скоро розлучила цих двох талановитих людей. Коли в 1874 р. Лисенко приїхав до Петербургу, щоб удосконалитися в композиції у видатних тоді російських музик — Римського-Корсакова, Мусоргського, Кюі та інш., Ольга Олександрівна вступила до консерваторії, щоб по мистецьки обробити свій гарненький голос. Опера — це була її мрія. Але скоро виявилося, що голос за малий для сцени. Це страшенно її вразило, із того часу почалася її страшна хвороба — періодична мелянхолія і періодичне надмірне зворушення. Така нервова незрівноваженість не дазала О. О. змоги жити з чоловіком. Вона була примушена періодично жити по санаторіях, і кінець-кінцем це назавжди розлучило подружжя. Микола Вітальович одружився з іншою, що дала йому пятеро дітей.

Микола Лисенко

Мик. Віт. був типової мистецької вдачі. Він любив музику, любив Україну, і це останнє почуття перемагало перше. Він поставив собі метою служити українській музиці і через те писав лише на українські тексти, не згоджувався на переклад їх на московську мову. Через це його опер не ставили на російській сцені, і не маючи необхідної на ті часи російської апробації, лежали вони в теці композитора аж до його смерти, або йшли на українській сцені з далеко невідповідними музичними силами і не зо знавцями музики. Так зосталась невідомою для публики його велика опера »Тарас Бульба«, не виявилася вся краса »Різдвяної Ночі«, »Утопленої«, »Ноктюрна« та інш.

Правда, липська консерваторія вплинула на нього так, що в його творах є багато близького і до Шопена, і до Ліста, але яка оригінальна, пройнята національним українським духом краса в його головних ансамблях (»Туман хвилями лягає«, »Бють пороги«, »Іван Гус« та інш.). Глибоке розуміння поезії Шевченка виявив він у музиці до Кобзаря — »Мені однаково«, »Минають дні«, »Якби мені черевички« і багато інш. Як піяніст Микола Вітальович відзначався оксамитним туше, легкістю в виконанні найтяжших пасажів. Він чудово виконував Бетховена, а про його акомпаніямент усі артисти говорили, що він акомпанує як янгол. Він був завжди любимцем дам, і сам їм віддячувався дуже щиро експанзивністю. Серед тогочасних українців він відзначався тим, що завжди був гарно до лиця вбраний, дуже коректний, привітний у зносинах з усякими людьми. Київська адміністрація шанувала його, але й боялася його сепаратизму. Вважала, що кожний концерт Лисенка не є лише музична розвага, а й суспільне явище; що в тяжкі часи заборони слова і думки концерт Лисенка є демонстрацією, а він сам є гаслом. Ті надзвичайні маніфестації, що їх викликувала сама присутність Миколи Вітальовича в тому чи іншому українському місті, не були виявами лише артистичного захоплення, а й чогось іншого. Микола Лисенко знав, що вже сама його популярність серед українців є для нього великою небезпекою, але йшов їй назустріч, розумів, що національне почуття мусить чимсь живитись, і що рідна пісня й є тією найліпшою поживою. Згоджувався співати народню пісню (»Дощик, дощик«) хочби і у французькому перекладі, аби тільки народня мельодія лилася в найкращому виконанні і приваблювала тисячі слухачів, будила в них приспане почуття своєї народности. І справді, концерти М. Лисенка завжди мали характер народніх свят. Приналежність до його хору була почесною відзнакою, бо він брав туди не тільки тенорів та басів, а й чесних українців, і довший час люди себе рекомендували тим, що »я-ж співав у хорі Миколи Вітальовича!«.

А скільки особистих страждань коштували його ці концерти! Хори ці були майже без жадної музичної освіти, а репертуар був високо артистичний. Терпець Миколи Вітальовича не витримував тих співаків, він часто попадав через них у розпуку.

Вдача М. Лисенка була цілком як у справжнього артиста. Скільки в нього було наївности! Бувало слухає він найзвичайніші речі чи з життя, чи з науки та почне дивуватися і чуєш його щире здивовання — »та не може бути?«. Життя його вийшло тяжке. Від другої жінки мав пятеро дітей, велику родину. Мусів заробляти лекціями. — Ця праця виснажувала його, не залишалося часу для творчої роботи, а коли й збиралося в нього кілька чудових речей, то видавців на них не легко було найти, бо то ж були українські композиції, що їх адміністрація кожного дня могла заборонити. І Лисенко продавав їх за безцінь. Чимало його чудових творів довший час ходило в рукописному виді між щирими прихильниками нашого майстра, але скільки згубилося таким чином! Памятаю, як часто він казав: »Як нема у Тумасова або Юркевича мого оригіналу, то вже не знаю, де й шукати«. Через свою непрактичність М. В. часто опинявся цілком у безпорадному стані.

Але, як тяжко часами не жилось матеріяльно Лисенкові, помешкання його було завжди тим огнищем, де в найлютіші часи переслідувань українці знаходили привіт, пораду, підбадьорення, де вони коло фортепяну артиста спочивали душею і набирали нової сили і віри в майбутнє України. Це був вік романтизму, коли пісня, літературний твір ішли просто до серця, розбуджували свідомість. І серед того романтизму, так званого »українофільства« ще не було місця для політики.

Обік із мистецтвом починала народжуватися українська наука — Антонович, Житецький, Вовк, Кістяківський. Але це був такий високий Олімп, що до нього не досягала моя шіснадцятилітня легкодушність. Тільки один із цих учених, у якого на науковому ґрунті вже зростала політична думка, М. П. Драгоманів, був якось більш досяжний. Молодий, недавно одружений з красунею Людмилою Михайлівною, осяяний своєю талановитістю і популярністю між студентами, він часто бував на »чаях« у Старицьких, бував і в нас на театральних виставах. Завжди веселий, дотепний, він умів і поглузувати з людей, спостерегти їх слабі риси і посміятись навіть із своїх близьких. Часто жартував із своєю жінкою, любив танці, і ми нераз із ним вальсували під чудову музику Лисенка.

Разом із ним зявлялась теж дуже гарна сестра його Ольга. Це була горда і пишна панночка, що її ми трохи боялися. Вона завжди мовчки слухала жартів

Михайло Драгоманів

брата, але й сама іноді вміла вставити дуже влучне слівце. Обі ці пані завжди ходили в чудових українських убраннях. Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло зєднати цю горду панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П. А. Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його.

Драгоманів, як учитель гімназії, мусів часто бувати на »чаях« і в попечителя і в директора шкіл і тут його гострий гумор знаходив собі чимало поживи в спостереженнях. Тогочасне гімназійне вчительство жило лише матеріяльними турботами та змаганням зробити карієру й дістати »Анну на плече«. Ці спостереження Драгоманова вилилися в відому в ті часи оперу »Андрішіяду«, по прізвищі Андріяшова, україножера, здається директора II-гої гімназії. Текста склав Драгоманів, музику підібрав Лисенко з усіх опер. Виходило дуже комічно, коли, зібравшись невеличким гуртком, Старицький, Русов, Лисенко, Драгоманів конспіративно співали всі ролі, представляючи ввесь час педагогічний склад тогочасний київської першої гімназії, що вела перед у цілій шкільній окрузі. Особливо кепкував Драгоманів із »Народного Календаря«, що його видав Андріяшів для так званого Юго-Западного Краю, в якому він хотів вислужитися перед начальством своїм москвофільством. Скільки до цього додавали епізодів про переслідування українського слова, якою іронією блищали тоді розумні очі Драгоманова! Але як часто серед сміху, жартів усіх охоплювала безсила злоба проти цих переслідувань! Вабила Галичина, де вже прокидалася національна свідома праця, майже без перешкод із боку уряду. Русов, Драгоманів і Лисенко вже мріяли про літні поїздки в »Европу«, мріяли увійти там у зносини з галичанами, із словянами.

Як оригінальна постать, виступав серед усіх цих високоталановитих людей Хведір Вовк, один із наймолодших між ними. Він стояв найближче до тогочасної української молоді, особливо був популярний серед дівчат, перших київських студенток публичних курсів, які спочатку провадили випадково (лєкції В. Шульгина з усесвітньої історії), а потім систематично з природознавства. Вовк теж був завзятий біолог і в той час захоплювався всіма галузями природознавства. Памятаю, як він водив мене на насип залізниці, що її тоді щойно будували через Київ з Одеси на Петербург. На цій розкопаній землі Вовк пояснював мені геологічний склад київських гір, а я цим дуже цікавилася, бо хотіла поставити природознавство в нашому садку дуже широко. Вовк мав гарне оригінальне обличчя з настовбурченим волоссям, темнокарими виразистими очима. Він належав до лівої конспіративної частини тогочасної громади. Старші трохи підозріло ставилися до його конспірацій, а він завжди глузував з боягузтва старших громадян. Був приклонником політичних думок Драгоманова, носив у потайній кишені маленьке видання (закордонне) нелегальних віршів Шевченка і взагалі в цілому товаристві визначався, як »нігіліст«. Мені він подобався

Ф. К. Вовк

своєю простотою. Якось відразу став мене звати Ноною (моє родинне імя), до того він щиро приятелював з Русовим; вони складали ліве крило Старої Громади, не так своїм віком, як напрямком своїх думок.

Віком тодішні старші громадяни всі були ще молоді. Наприклад Павло Житецький щойно покінчив київський університет. Він цілком захопився своїми філологічними працями над українською мовою. Житецький був дуже вродливий, огрядний і чудово співав українських пісень. Бувало, як поїдуть човном по Дніпрі десь кашу варити, то Житецький приспівує, а Юркевич за кашовара. Любили українці дуже ці »каші« на Дніпрі. Там можна було вільно балакати, не боячися шпиків, що вже почали були дуже нахабно стежити за лівим крилом громади й за тими домами, де збиралися наші суботами. Дарма, що ці суботи не мали ніякого політичного значіння! Тут провадили велику культурну працю, складали словник, отой великий, що його, на жаль, не всім складачам довелося допровадити до кінця. Якби котрий із цих співробітників написав історію цього словника, це була б цікава сторінка з історії українського руху! Скільки разів треба було припиняти цю наукову працю, бо часто не було змоги зібратися 4–5 людям! Матеріяли словника переносили з помешкання на помешкання, ховали від поліції. Як часто приходилося чути: »Бога ради, заберіть від мене цей словник, бо в мене напевне буде трус«. І треба було великої мужности, щоби взяти цей словник до себе! Ділили його між собою буквами.

Скільки глузувань сипалося з боку радикальної молоді на старших громадян: »Одне знають ці українофіли — над словарем сидіти!« Але скільки українських діячів виховалося на цих »словарних« зібраннях! Окрім самої роботи над словником, там за товариською вечерею та чарочкою обмірковували також усі пекучі події, питання тогочасної української важкої дійсности, плянували нові українські видання, вишукували способи, як поборювати все нові перешкоди для розвитку української культури, яким шляхом іти в цих змаганнях.

Одним із таких шляхів був Півд. Зах. відділ Геогр. Т-ва (Юго-Зап. отдел Географического Общества). Цей відділ відіграв величезну ролю: він розбуркав національну свідомість багатьох млявих, пригнічених українців, він витворив фанатиків фолькльору та етнографії, таких як Новицький з Катеринослава та Манджура з Харківщини. Його праця захоплювала всі верстви громадянства. Наче якась ціла національна течія пробігла по Україні разом із товстими зшитками, записаними українськими народніми піснями та казками. Зявилися перші бруньки нової національної свідомости. Цей рух захопив і мене. Намовив мене до цього Олександер Олександрович Русов, що сам страшенне був захоплений красою наших пісень, як змістом, так і мельодіями. Як секретар товариства, він був у самому центрі його діяльности. Він перший відкрив мені красу української народньої поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого народу, що вже ніколи не покидала мого серця й кермувала всією моєю працею довгі літа.

Під впливом Олександра Русова я поїхала зимою в нашу Алешню, щоб там записати кілька колядок та щедрівок. Це був мій перший самостійний виступ. Я до цього часу ще ніколи не розлучалася з сестрою. Тепер я поїхала сама новою залізницею, що доходила лише до Ніжена, а звідти на поштових до Чернигова, де я мала пересісти в діліжанс. Сестра дуже боялась відпускати мене зимою саму, та, на її щастя, могла мене доручити якійсь дуже певній особі, з якою я й доїхала до Чернигова. А звідти дорога вже була мені знайома. Але через те, що наш дім не опалювали взімку та ні з ким мені там було б жити, я мусіла оселитися в Рудні, у Аделяйди Миклашевської. Щоб відразу стати як найближче до вабливої для мене праці народника, я пішла пішки тих 5–6 верстов, що ділять шоссе від Рудні. Була чудова зимова година. Я йшла лісом, потім через село Аннівку по греблі, з невеличкою валізкою в руках, перед вечором. Велике було здивування моїх сусідок, коли я пішки зненацька зявилася перед ними. Незвичайно гостинно привітали вони мене: зараз на столі, засланому сніжно-білою скатертиною, зявилися знайомі мені з дитинства тоненькі бублички, посипані маком, солодкий чай з густою, аж жовтою сметанкою, почалися знайомі оповідання про кривого »журавочку«. Ніщо тут ніколи не змінялося, скільки себе памятаю, подумала я. А ми? Скільки пережили за ці два роки по смерті батька й знайомства з українцями! Я рано пішла спати в чистеньку кімнату, де мене влаштували на кілька днів. На другий день я вранці поспіхом випила молока й побігла в Алешню. Ніколи не забуду я цих десять днів, що я там перебула, записуючи пісні, обряди, казки. Явдоха та Оксюта, що мені найбільше їх наспівали та наоповідали, стали мені близькими на все життя. У флігелі, що виходив на вулицю, вже зорганізували були першу земську школу і в ній працював справжній учитель правди та науки; високий, худий хлопець із досить виразною туберкульозою. Він цілком віддавався своїй праці, вчив цілий день дітей, а ввечері до нього збіралися парубки й дівчата і він читав їм Шатріяна »Исторію крестьянина« та інші романи поступового змісту. Двічі на тиждень ходив у сусіднє село, де господарям-ганчарям читав Костомарова, »Чорну Раду« Куліша й Мордовця. Пробуджував їхню національну та соціяльну свідомість. Де бралися сили в цього кволого молодого хлопця? На

Ольга Лисенко в ролі Оксани у »Різдвяній ночі«.

жаль, не довелося йому довго вчителювати. »Бомага« від шкільної Ради припинила його діяльність. Але зерна, що він посіяв, довго давали добрий овоч, і хуторяни і алешнянці завжди шанували школу й відріжнялися від інших селян своїм вищим розвитком.

Але я обіцяла сестрі повернутися до Києва на Новий Рік і ось я вже їхала назад із текою, напханою матеріялами з етнографії Алешні. На цьому грунті розпочалася наша взаїмна симпатія з Олександром Русовим.

Перший раз, коли привели до нас »Сашу Ангела«, як звав Русова за його співи і веселість і Чубинський і Лисенко, я змогла тільки висміяти цього співака за його сірі широкі штани. І в обличчі, і в поведінці було стільки своєрідного, оригінального, неподібного до всіх тих урівноважених »комільфотних« людей, що я їх бачила раніше, що я ніяк не могла до нього поставитись серйозно. Голос у »Саші Ангела« справді був гарний і він у першій пєсі, що її ставили в нас — »Чорноморському Побуті« чудово виконав ролю Ілька. Цей »Чорноморський Побут« і був тим першим приводом, що через нього ми з сестрою ввійшли в українське коло.

Коли Старицький прийшов до нас на наше нове помешкання проти театру у Л. І. Марковського, його вразив простір і краса нашої залі. Він став радитися з моєю сестрою, чи не можна було б якнебудь використовувати цю залю для громадянства, коли кінчалася праця в нашій школі. Влаштували кілька літературних вечірок, а потім Старицький і каже:

— Давайте, спробуємо заграти театр. В мене є пєса Кухаренка »Чорноморський Побут«, трошки змінимо її, Лисенко додасть пісень…

І закипіла робота. Притягнули до неї стару й молоду громаду, притягли господаря дому, щоб допоміг із кулісами, декораціями і восені 1872 р. поставили пєсу. У цьому взяли участь студенти, пізніше видатні українські діячі. Козака Тупицю грав красунь Орест Левицький, Марусю грала О. Коннор, дуже гарна панночка з наївним шепелявінням. Коло неї й її сестри, пані Лисенко, завжди юрбою ходили паничі: Кобилянський, Кудря й інші. Разом із »Чорноморським Побутом« поставили російський теж народній, але недоладний водевіль »Ярославськая Кружевница«. В ньому грала я й молодий Платон Марковський; я виступала в шовковому сарафані: це була моя остання данина московській нації.

Після Різдва 1873 р. почали розучувати »Різдвяну Ніч«, перероблену Старицьким для театру на оперу. Це вже давало куди більше клопоту, численні проби. Режісерував Старицький, але часто, з огляду на серйозність вистави, режісерував і Чубинський. Часом Лисенко в розпуці, що режісура не відповідає духові його музики, вискакував зза фортепіяну і на обличчі його була правдива мука. Памятаю, як в одній сцені, щоб краще показати красу Оксани, Старицький вимагав, щоб вона вилізала на скриню. Чубинський поясняв обурено, що це зовсім неправдиво з етнографічного боку, й Лисенко журився, як же буде звучати голос прімадонни у такому положенні. Лише сама Оксана своєю веселою вдачею обезброювала всіх трьох і по десять разів вилізала на скриню і злізала знов, щоби спробувати оба ефекти. Дуже ми захоплювались музикою Лисенка; деякі арії Оксани, її дуети з Вакулою-Русовим повторювали вони по кілька разів, не так на вимоги режісерів, як на домагання публики. Тут уже й я брала участь: грала одну з тих бабів, що приносять вістку про смерть Вакули. Та й перепадало ж мені від Чубинського за мою українську вимову тих 5–6 слів, що мені треба було вимовити!

»Різдвяну Ніч« так добре виконали — як для домашньої сцени, музика її так усім подобалася, що після дворазової вистави почали клопотатися про те, щоб поставити її в міському театрі. Там уже збиралися всі критики музичні. Лисенкові прийшлося орхеструвати »Різдвяну Ніч«, додати декілька музичних сцен, напр. прекрасний дует Вакули з Пацюком, сон Вакули. Вакулу грав брат Русова, артилєрист Коля, молоденький хлопець, що мусів дуже обережно виступати, щоб не накликати на себе гніву військового начальства. (Де ж таки, старшина грає в українській опері!) Взагалі чимало осіб, що з охотою брали участь у виставі в салі Ліндсфорсів, відмовлялися виступати публично в такій сепаратистичній компанії. Лисенко мав багато клопоту, щоби доповнити персонал та переконати директора міського театру поставити українську оперу місцевого композитора-українофіла. Тим приємніша була пропозиція одного поляка з петербурзької консерваторії — Габеля, чудового баса, заграти Пацюка. Багато було хвилювань із тим публичним виступом. За Русова Лисенко був зовсім певний, одначе він учився для цього виступу в оперного тенора Андріїва. Успіх Ольги Лисенко в ролі Оксани нахилив її до вступу в консерваторію, а критика орхестрування спонукала Лисенка поїхати до Петербургу, щоб там спеціяльно підучитися композиції у славетного Римського-Корсакова. Через те восени Лисенки перебрались до Петербургу, де скоро зустрілась і я з ними, як жінка Русова.

Наше кохання почалось не відразу. Я вже згадала, що коли вперше привів Русова до нас Старицький для ролі Ілька в »Чорноморському Побуті«, я страшенно висміяла його. Наскільки сестра моя відразу оцінила його високо-інтелігентну особу і ставилась до нього

Ольга Лисенко й Надія Булах у »Різдвяній ночі«, опері Миколи Лисенка.

дуже добре, настільки я довший час лише глузувала з нього. Але непомітно для себе самої почала піддаватися його впливові і демократизувалася якось не зокола, а зсередини. Але справжнє приятелювання між нами почалося на грунті того, що ми обоє так дуже любили, — на грунті музики. Тоді щойно вийшла нова опера Даргомизького »Камяний гість«, що своїми речітатівами вносила цілком нову течію в композицію опер. Русов знав музику, багато читав про її історичний розвій та нові психологічні вимоги до неї. Так цікаво було разом із ним студіювати цю оперу, розуміти кожний переспів, кожну фразу. Русов із великою експресією співав усі ролі, тож не дивно було, що, вивчивши цілу оперу до кінця, ми вже знали, що кохаємо одне одного і що ніякі національні, ані соціяльні перешкоди вже нас не розлучать.

А життя вже готувало нам розлуку. Русов заробляв у I-шій ґімназії, як учитель грецької мови і як секретар ради вчителів. І ось, коли рада цілком несправедливо ухвалила вигнати одного учня, секретар відмовився підписати протокол. Дуже радий спекатися вчителя-українофіла, директор загрозив секретареві димісією. Русов прийняв визов і покинув ту службу, що на ній він високо стояв завдяки своєму знанню, але що була йому огидна тією неправдою та компромісами, що їх вимагала. Всі друзі відмовляли молодого вчителя від такого рішучого кроку, бо всі розуміли, що це було велике матеріяльне ризико, не маючи жадних збережень і зо старенькою матірю на руках, кидати посаду. Але для Русова компроміси не існували. Де він бачив неправду, там він або боровся з нею, або струшував порох і відходив на злидні, на небезпеку. Тепер він бачив, що роля вчителя тогочасної середньої школи занадто багато вимагає компромісів (особливо від українофіла) і подався до Петербургу. Там хотів провадити далі свою педагогічну освіту й писати дисертацію на магістра славянознавства. Ми вже розсталися як наречені, але проти нашого шлюбу заявився мій брат і рішив не давати мені свого опікунського дозволу до мого повноліття. Бракувало ще пів року! Чекати було нестрашно, але страшна була розлука для Русова зо мною, а мені з моєю любою сестрою. Їй уже було тридцять літ, а наше життя було так переплетене, що я не могла собі уявити, як покину її саму.

Дитячий садок треба було припинити, але знайшлися охотники вести його далі. Ми передали все: помешкання, приладдя та разом і щорічний дефіцит, що ми мали з садка. І в липні ми виїхали з сестрою до Петербургу, до Русова, що жив там із приватних лекцій, які добув йому Ламанський, професор славянознавства в університеті. Сестра найняла хату в »Поезії« коло Петергофа, а недалеко від нас поселилися два учні Русова — Магденки і він сам. Так пройшло літо, наближався вже шкільний сезон, я шукала собі заробітку. Звернулася до видатних тогочасних педагогів — Паульсена та інш., показала їм звіти свого київського дитячого садка і вони дали мені посаду в двох міських школах Петербургу. Русов не міг набирати багато лекцій, бо працював у Публичній Бібліотеці для своєї дисертації. Сестра вже збиралася до Києва, де її просили заступити матір чотирьом дітям одного українця — Беренштама, бо мати їх була в лікарні для божевільних. Тяжко мені було розлучатися з сестрою, в неї бували вже напади хороби серця. Хоч ми не могли ще повінчатися, але я зосталася з Русовим, як його жінка. Ми поселилися в невеличкій кімнатці на Літейному, а Мімочка поїхала до Києва.