Мої спомини/IV

by Софія Русова

◀ III

Мої спомини Софія Русова IV. Петербурзькі українці. Поїздка з Русовим за кордон. Видання »Кобзаря« в Празі (1875-1876). З закордону до Алешні й Києва. Національно-політичне обличчя сестри й брата. Русов статистиком в Чернигівському земстві. Культурне життя в Чернигові. Балканська війна й українці (1877). Ліберальна опозиція в Чернигівському Земстві. »Ходження в народ« — перехід на селянське життя на і в борзенському пов. Русова вибирають писарем шаповалівської волости. Відносини з селянами. Приятелі дому М. Маковіїв і Л. Жебуньов. Зїзд ліберальних і революційних гуртків у Києві 1878 р. Русов на статистичній праці в Ніженському пов. Партія Народньої Волі. Переїзд до Києва (1879)

V ▶

Львів: Видавнича кооператива „Хортиця“, 1937

IV.

Кімнатка була невеличка. За завіскою стояли два ліжка, умивальник, шахва для одежі. По другий бік два столи, фортепян і скрізь книжки, папері.

Теперішня молодь простіше ставиться до сексуальних відносин і взагалі до соромливости. Але мені, вихованій у прозоро-чистій атмосфері нашого дівочого життя, мені, яка думала, що можу завагітніти від першого цілунку мого нареченого, це життя в одній кімнаті стояло передо мною, наче якийсь кошмар. А ще бувало так, що до Русова прийдуть люди дуже рано, треба одягатися за завіскою — це була мука для мене. Гольдштейн, приятель Олександра, завжди висміював цю мою кумедну соромливість.

Жили ми вбого, але я в своєму демократичному піднесенні раділа цим злидням. Коли одного разу Русов, одержавши гроші за лекції, приніс на вечерю сардинки, я обурилася, що він так буржуазно порушив наш аскетизм. Ранком я йшла до школи, ще ліхтарі горіли на вулицях, а коли верталася в третій, то знов уже горіли ліхтарі. Бігли разом по пишному, повному людей Невському обідати на Большой Морской, де якісь шведки тримали велику дешеву їдальню. Вечорами Олександер працював у Публичній Бібліотеці, або ходив на вівтірки до Костомарова, де збиралися українці, Лисенко і Мордовців.

Ще бували »журфікси« у Гайдебурова, редактора »Недѣли«, тижневика, що співчував українству. Тут збиралися народники, бував П. П. Червінський, що написав цілу низку статтей про народництво і його велике значіння для Росії. Я знала його з Алешні й згадувала його батьків поміж нашими сусідами. Завзятий, упертий, він гаряче обстоював свої переконання. Саме тоді скінчив був Розумовську Академію. За цими чаями балакали про Достоєвського: тоді тільки почали виходити його твори, і в них бачили якусь силу, нове слово. Але були й інші політичні партії, що не визнавали ніякого народництва, ніякого містицизму Достоєвського, а лише саму

Олександер Русов

політичну боротьбу. »Недѣлю« звали »Ємеля« за її солоденький замирливий тон…

Скоро вівтірки в Костомарова припинилися, бо великий історик заслаб на тиф. Він жив сам із дуже старенькою матірю, так що українці по черзі доглядали його й ночували коло нього. Він дуже маячив. Маячіння його було такого цікавого філософічного змісту, що Олександер записував це. Я памятаю лише одну фразу: »неужели я женщина? Боже мой, что может быть унизительнѣе быть женщиной!«. Коли йому стало дуже погано, товариші вирішили викликати до нього колишню наречену Аліну Крагельську, що мала одружитися з ним у день його нещасливого арешту в Києві. Вона зараз приїхала (бо була вже вдовою). Але хоч Костомарів уже видужав, лікарі дуже боялися за його нерви й заборонили цій пані відразу увійти до хворого. Підготував цю зустріч Олександер. Коли вона відбулася цілком добре, без небезпеки для всім дорогого хворого, Русов прибіг веселий додому й сказав: »Ну, тепер усе буде добре! Вона його любить і буде добре доглядати.«

Дня 30. серпня 1874 р. ми повінчалися в церкві св. Симеона. Самі не зробили б цього, але мати Олександра дуже цим турбувалась. Ми все чекали на весілля нашого посадного батька Драгоманова, але він прислав нам у листі своє благословення. Несподівані обставини життя не дозволили йому приїхати, а потім викинули його на еміґрацію. Я цілком не знала, як улаштувати оте весілля. Олександер закликав за дружбів Магденка та Гольдштейна, за батька та за світилку Миколу та Ольгу Лисенків. Коли я увійшла в церкву, »салопниці« зашепотіли: »убѣгом вѣнчается«, бо я була без »фати«. Вийшли ми з церкви й не знали — що ж далі? Олександер запросив усіх до нас, а дружби побігли купити чого-небудь. Лисенко заграв мені чудовий свій твір, рапсодію на пісню »Золоті ключі«, що її мені присвятив. Це був єдиний, але чудовий весільний дарунок.

Скоро нас усіх вразило горе Миколи Лисенка: наша улюблениця й його дружина, красуня Ольга Олександрівна заслабла психічно і прийшлося віддати її до лікарні. Лисенко скоро після того вернувся до Києва.

Серед музичного світу Русов теж мав знайомих; часто стрічався з Рубцем і говорив із ним про видання народніх пісень. Але з особливою приязню ставився до Мусоргського. Це був бурлака-геній, ще мало признаний у вищих музичних колах. На жаль, Мусоргський пив запоєм, ніколи не мав шеляга; коли до нього приходив Олександер, він грав йому уривки своїх творів, мріяв обзнайомитися з музикою »хохлів«, але несподівана смерть перервала це бурхливе життя, повне талановитих мрій і геніяльної творчости.

Тимчасом у Києві припинили діяльність Геогр. Т-ва. Темна хмара адміністративних утисків заволокла ввесь український обрій, заборонено всяке літературне чи наукове українське слово, всякий переклад. В усіх сферах лунала славетна фраза міністра: »никакого малороссійского языка нѣт, не было і быть не может«.

По Різдві приїхав до нас Вовк із пропозицією від старої громади, щоби Олександер їхав заграницю, щоб там надрукувати усього »Кобзаря«. Треба було рятувати від загину всі ті рукописні заборонені вірші, такі цінні для повного розуміння творчости великого поета. Всі ці твори, всі рукописи загодя куплено в братів Тараса, гроші на видання зібрано у кількох окремих заможних українців, а рукописи уважливо, науково перевірив сам Вовк. Треба було додати до видання спомини і це доручили зробити Русову. Сестра моя вислала мені грошей, щоб ми могли жити заграницею, нічого не заробляючи, й віддатися цілком великому завданню. Зупинились ми на Празі, місці сприятливому для видання. Для Олександра воно було теж цікаве через його працю з словянознавства. Саме надумав писати дисертацію про Яна Жіжку і, звісно, ніде не міг би знайти стільки матеріялів, що в Празі. Щодо біографічних споминів, то пообіцяли дати їх Костомарів, поети Жемчужніков і Полонський. Тургенева треба було шукати заграницею.

І ось ми вирушили на Берлін — Дрезден — Прагу з »Кобзарем«, рукописами і деякими рекомендаціями. Ніде не зупинялись, тільки в Дрездені оглянули галерею. Перед Мадоною Рафаеля і Магдаленою Рібейра хотілося плакати з захоплення. Переїхали чудову Саксонську Швайцарію і ось перед нами »3лата Прага«. Рекомендації від Ламанського, Пипіна та інших російських словянофілів дуже допомогли. Ми влучили саме в розпал національної боротьби чехів і в добу внутрішніх незгод, коли вся чеська інтелігенція поділилася на два табори. Старочехи йшли під проводом Палацького і Ріґера, а младочехи мали політичний орган »Народні Лісти« під редакцією Ґреґра. Русофіл Патера запобігав перед москалями і з нами українцями боявся вступати в близькі зносини, Це був час, коли празький університет уже придбав кілька катедр із чеською викладовою мовою, коли гріш по грошу збирали імпозантну суму на будову національного театру, коли серед чеського жіноцтва лунала слава Кароліни Свєтлої та Божени Нємцової і коли все жіноцтво, від куховарки до жінки міністра, збиралося, щоб читати багату бібліотеку Напрстків. У ній справді була зібрана величезна кількість книжок у всіх мовах. Там і я навчилася чеської мови і захоплювалася творами Неруди і безпосередньою красою казок Божени Нємцової.

Русов якось відразу ввійшов у гурток младочехів. Як ми захоплювались їх боротьбою за національну незалежність! Як раділи разом із ними кожною їхньою перемогою, кожнім придбанням національної культури! Разом із ними обурювалися проти системи „trpny odpor“ пасивного опору з нехтуванням ворога — системи, що її трималася партія старочехів!

Друкарня »Народніх Листів« ласкаво згодилася друкувати »Кобзаря« і Олександер заходився впорядкувати матеріяли, зібрані Вовком, чисто написані на маленьких шматках паперу, Деякі вірші знайдено в кількох варіянтах, із ріжними змінами, що відріжняли їх від авторського оригіналу. До цього треба було додати спомини про самого поета. Особливо хотілося Русову добути спомини І. Тургенева. Дізнавшися, що цей російський письменник саме тоді перебуває в Карльсбаді, не так далеко від Праги, Олександер поїхав туди. Тургенев зустрів його дуже прихильно і висловив свою пошану до нашого поета та щиру симпатію до нього як до людини. Він згодився написати про своє, хоч і не дуже близьке знайомство з поетом. Потім Олександер зайшов ще раз до Тургенева, щоби забрати написані вже спомини і тоді передав йому мою статтю, написану про Шевченка французькою мовою. Тургенев ласкаво передав її до „Revue des deux mondes“, де її й надрукували за підписом.

Зладивши до друку рукописи, Олександер надумавсь, раніш ніж упрягатись остаточно до праці, зробити ще невеличку прогульку до Корконош. Хотілося познайомитися з цим народом, що його інтелігенція так прихильно ставилася до нашої справи й провадила таку завзяту боротьбу за національну волю свого народу, що нам, українцям, треба було б тільки вчитися в них. Чудова природа Чехії нас захопила; подив наш викликали також і ті чеські школи, що їх ми бачили по найглухіших гірських селах. Вони свідчили, що зусилля національних борців і в той час уже перемагало німецький гніт і ширило національну освіту серед чеського народу.

В вересні почалося друкування »Кобзаря«. Коректу теж мусів робити Олександер і ми удвох завжди прочитували рукопис. В усіх наших справах нам дуже допомагав емігрант Шоров — українець, що перебував уже давно на еміґрації, як »російський нігіліст«. Йому прийшлося чимало голодувати в Парижі, де він тягав дошки з пароплавів, потім розбив собі ногу і довго пролежав у шпиталі. Ще довго доля носила його по всіх містах Европи, аж поки не закинула до Праги саме підчас нашого там перебування. Тут він мав деяку оплачувану працю і був навіть завжди порядно одягнений, так, як цього вимагають в Европі. Хоча часом і в Празі йому приходилося голодувати. Зовсім самітній, змучений довгим еміґраційним життям із його партійними та гуртковими сварками, він знаходив у нас деякий спокій та відраду, особливо, коли в мене народилася дочка Людмиля. На жаль, ця дитинка не довго тішила нас усіх, бо жила всього три місяці. Шоров, як справжній друг, увесь клопіт із похороном узяв на себе. Тяжко на чужині ховати близьких, тяжко було нам поховати на празькому цвинтарі нашу першу дитину.

Працюючи над »Кобзарем«, Олександер збирав по празьких бібліотеках матеріяли для своєї магістерської дисертації »Ян Жіжка«. Постать цього чеського народнього ватажка дуже захоплювала Олександра, а в Празі він міг зібрати силу матеріялу для освітлення цілого таборицького руху. Так непомітно летів час і вже наближався кінець друкування І–II. тому »Кобзаря«. Треба було міркувати, яким способом перевезти це перше повне видання на Україну. Русов рішив переговорити з галицькими українцями. Перший том не викликав сумнівів; він увесь складався з дозволених російською цензурою творів. А другий том, навпаки, був цілком нелегальний з погляду російського уряду. Тимчасом із України надходили недобрі вістки. Закон 1876 р., що забороняв усяку літературну продукцію українською мовою, виїзд Драгоманова на еміґрацію, — все це були ознаки небезпечного стану в українських справах. Редакторові нелегального »Кобзаря« було досить таки ризиковно вертатися на Україну зараз же після скінчення праці. Але наші матеріяльні засоби були цілком вичерпані. Громада платила тільки, поки йшла праця, приватні мої засоби теж були вичерпані, а до того ж виснажувала мене й туга за рідним краєм, так що я не могла лишатися довше на чужині.

Весною 1876. р. ми й вирушили додому. У Відні нам пощастило зустрінутися з Драгомановим. Він був у піднесеному настрою, вірив, що його праця на іміґрації, вільна й незалежна, матиме політичне значення і уявляв собі її в двох напрямках: 1. критика політики російського уряду і політичне виховання України і 2. ознайомлення Европи з правдивим становищем України. Ці два дні у Відні ми майже не розлучалися. Він водив нас по всіх віденських музеях і майже цілу історію мистецтва виклав нам на зразках ріжних напрямків у малярстві. Накінець ще й повів нас до величезного Рінґ-театру (що за кілька років згорів) на оперу Вагнера »Кола ді Рієнці«. Драгоманів захоплювався постаттю цього італійського революціонера, але мої сили не витримали глибокомузикальних вражінь цієї довгої імпозантної опери і мене зомлілу витягли з »парадізу« (галерії) величезного театру.

Якимсь дивом переїхали ми щасливо кордон у Волочиську. Я раділа всією душею, що ми вертаємось додому. Олександер ставився до всього більше здержано: майбутнє ставало перед ним у загадковому світлі, дисертація була ще в цілком неупорядкованому стані. Щоб довести її до кінця, треба було щонайменше рік або півтора часу, а на які засоби жити цей час?

Просто з границі поїхали ми до моєї родини в Алешню. Був початок літа і там був і брат мій, Олександер Ліндфорс із дружиною та дітьми і сестра. Всі радісно привітали нас після довгої розлуки. Сестра моя за цей рік цілком зукраїнізувалась. Вона дуже сприятелювалася з д-ром Михалевичем, відомим українським діячем. Для заробітку вона цілу зиму 1875–76. жила в родині Беренштама й доглядала його чотирьох дітей. Одначе праця була за тяжка для неї з її хворим серцем, діти були зовсім нездисципліновані, безмежна лагідність і доброта моєї сестри часто не могла подолати грубої неслухняности хлопців і вона мусіла покинути родину, якій дала багато любови й тепла. У Чернигові Михалевич доручив їй виконати дещо для словаря і деякі переклади. Як щира людина, Мімочка цілком віддалася українській ідеї і мріяла піти в народ працювати денебудь на селі. Але здоровля не дозволяло їй зреалізувати цю мрію, замість того треба було їй ввесь час лікуватися в спокійних умовах родинного життя в Алешні.

Щодо мого брата, то національна боротьба була йому цілком чужа. Його захоплювала політична діяльність, боротьба за земську автономію проти централізації, проти насилля, що чинив петербурзький уряд над громадськими організаціями. Як губерніальний чернигівський »гласний«, блискучий промовець, що навіть противників своїх вражав холодною логічною красою своїх промов, він мав великий вплив на земських зборах і потроху коло нього та Івана Ілліча Петрункевича гуртується та чернигівська земська опозиція, що стала ядром ліберально-конституційної земської партії. Вона 25 літ відважно боролася з урядом і підтримувала ті реформи, що хоч на короткий час освітили темний обрій російської території в 1905–6. р. Навіть чорна реакція 1880. р. не могла припинити цієї діяльности земської опозиції. Рух цей, коли його параліжували гострими репресіями в одному земстві, перекидався до іншого, — з чернигівського до тверського, з тверського до харківського і т. д. Пізніше користувались цим рухом і українці в таких справах, як визволення народньої освіти, початкової школи: в Чернигові з ініціятиви Шрага, в Полтаві В. Леонтовича та ін.

Тільки, на жаль, наші правобережні земства, найпізніш дозволені, організовані спочатку під страшними утисками місцевої адміністрації, виникали, не воскрешаючи жадної традиції якої-небудь боротьби в минулому й не приймаючи участи в сучасній живій боротьбі, і навіть не порушували вони жадних ані політичних, ані національних питань.

Так після закордонного самітнього життя ми відразу опинились в атмосфері гарячкової громадської праці. Нею захоплювався не тільки мій брат, але й його жінка Катерина, що часто, як цілком коректна »дама«, возила ріжну конспіративну кореспонденцію між Черниговом та Києвом. Пізніше під упливом Науменка вона стала ближче до українства, та й всі вражіння з дитинства (вона походила з Полтавщини й була сусідкою Лисенків) ріднили її з національно-українськими справами більш, ніж мого брата, з походження шведа, а вихованого в Петербурзі на російського ґвардійського офіцера, що потім уже сам придбав собі широку освіту і політичний світогляд. Але він завжди заступався за всі українські справи і був завжди в найкращих стосунках із усіма українцями чернігівськими та київськими: Константиновичами, Кістяковськими, Шрагом, Науменком та інш.

Недовго залишався Олександер Ол. в Алешні, треба було їхати до Києва вияснити наше майбутнє становище. Хотілося дуже Олександрові повернутися зовсім до Києва, щоб там серед старих приятелів докінчувати свою дисертацію та не звертати з наукового шляху. Але на перешкоді цьому стала ще та обставина, що моя сестра небезпечно заслабла; в неї було хоре серце і тепер почалася водянка. Ми мусіли наспіх найняти помешкання в Чернигові, і єдиною нашою метою було тепер — рятувати від смерти сестру. Але ні уважливий догляд, ні лікарі, ні наша любов нічого вже не могли зробити. Двічі випускали їй воду; після другого проколу вона померла 10 вересня 1876 р. А через два місяці в листопаді у мене народився син Михайло.

Батька не було вдома. Він служив у Чернигівському земстві статистиком разом з П. Червінським, відомим на той час публіцистом (П. Ч.) »Недѣли«, і Варзером, справжнім »нігілістом«, себто тогочасним соціялістом, дуже підозрілим для чернигівської адміністрації, але занадто популярним у Чернигові, щоб не бути затвердженим хоч би й на такій небезпечній тоді, з погляду адміністрації, посаді, як посада земського статистика. Всі троє не були спеціялістами-статистиками, але всі троє кожний на свій лад були щирими народниками, робітниками^[1] та людьми високої моралі. Вони відразу склали свою методу досліджувати край, відмінну від відомої тоді методи московського статистика Орлова, т. зв. ґеоґрафічну. Вона полягала в тому, що все економічне життя населення досліджувалося в залежності від фізично-ґеоґрафічних умов, і відповідно до цього вироблено програму досліджування і розпочато обїзд чернигівського повіту, поділеного між трьома дослідниками на певні райони. Праві земці, великі землевласники — всі були проти земської статистики, всі боялися, що наслідком цих обїздів та дослідів буде така переоцінка землі, що не буде їм на користь; через те всі вони змагалися представити статистиків якимись революціонерами, що їздять по селах »мутить народ«. Тільки ліва, інтеліґентна частина земців розуміла правдиву важливість цих дослідів і потребу правильної переоцінки земель відповідно до прибутків з них, і раділа, що їм пощастило зорґанізувати статистичне бюро з людей, щиро відданих інтересам населення і досить освічених, щоб якнайкраще перевести цю роботу.

Життя наше в Чернигові за ці перші роки статистичної праці Ол. Русова було наповнене ріжноманітними інтересами. Хоч Олександер майже ввесь час був у розїздах по повіті, але ж коли вертався додому, наша хата наповнювалась життям. Збиралися статистики, обмінювалися вражіннями, спостереженнями, що їх зазнали підчас поїздок. Яких тільки типів не траплялося їм бачити і серед старосвіцьких землевласників і серед селян! Часто збиралась у нас і молодь, співали хором, підготовляли українські концерти. Тоді Олександер завжди співав з моїм супроводом на фортепіяні.

Взагалі статистичне бюро було тоді неначе культурним центром Чернигова: ініціятива у всіх громадських інтелєктуально-мистецьких справах виходила від статистиків. До 1876 р. не було в Чернигові ніякої публичної книгозбірні, коли не рахувати книгарні Кранца, що в ній ледве можна було якусь книжку роздобути. Отож в один із своїх поворотів із повіту статистики вирішили зорганізувати громадську книгозбірню. Скликали на збори всю інтелігенцію, обрали президію: П. Червінського — головою, мене — секретарем, Тищинського — скарбником. Ріжними концертами та виставами зібрали потрібні гроші, чимало книжок дістали на тимчасове користування. Довго губернатор не хотів давати дозволу на відкриття такої бібліотеки, довго директор місцевої гімназії не дозволяв учням і близько підходити до такого небезпечного місця. Але завдяки сумлінній льояльності першого голови Червінського вона ввійшла в життя. Президія мала змінятися щороку і кожний раз із боку губернатора виходили ріжні причіпки, коли її треба було затверджувати. Взагалі треба дивуватись, як цю бібліотеку переслідувано, скільки трусів зроблено в ній за те тільки, що вона давала населенню гарні книжки. Але, не зважаючи на те, проіснувала вона понад 30 років: її, як дитину, виплекала сама тільки опозиція^[2].

На прохання деяких приятелів стала я в Чернигові провадити дитячий садок. У мене збиралося 5–6 дітей. Шкільних меблів не було, але були малюнки, книжки, й діти почували себе дуже добре. Коли ось у якусь нещасливу годину зявилася поліція і зачинила мій садок. Це зробив інспектор виключно з політичних підозрінь. Потяглося слідство, допити; ніяк не могли розвязати питання, скілько дітей зібраних докупи становить уже дитячий садок, що на нього треба дозволу начальства: десять, чи девять, чи одинадцять? Потім Карпинський вже присоромив слідчого за те і справа не дійшла до суду. Але в дальшому перешкодила вона мені одержати посаду народньої вчительки, бо шкільне начальство ставилося до мене з підозрінням…

Рік 1876/77 відзначився особливим інтересом до політичних питань. Поки наші статистики об'їздили свої райони, на Балкані йшла жорстока війна. Два словянські, змучені неволею народи — серби та болгари боролися з давніми своїми гнобителями, турками і благали допомоги у великого словянського народу, що не гірше турків гнобив сам усіх, що входили в склад його держави. І коли російський уряд наважився заступитись за сербів та болгар, то опозиційні елєменти в Росії вирішили скористуватися цим моментом, щоб поставити своєму урядові деякі вимоги. Не відразу згодився петербурзький уряд на активну, одверту допомогу південному словянству. Більше пів року боролося воно само, на свій страх, а Европа мовчки дивилася, як текла кров цих героїв. Перші озвалися до них по братньому українці; вони добре знали, що то значить політична неволя. Стали збирати гроші, зброю, невеличкими гуртками люди переходили кордон і йшли вмирати за велику ідею — визволення словян. У Києві існувала таємна невеличка організація, що допомагала цим гурткам, добувала для них зброю, невеликі суми грошей. Ще як жили ми в Празі, відвідав нас у герцеґовинському вбранні молодший брат Олександра, артилєрист Коля. В запалі він потай вирушив із Петербургу за кордон, побував уже в кількох боях і мусів тепер вертатися; бо був залежний від свого військового начальства. По дорозі він заїхав до нас, щоб розказати про свою героїчну боротьбу і про те обурення, що там викликала байдужність Европи. Але виступ Росії проти Турції зближався і це, звичайно, хвилювало всіх і в Чернигові.

Тоді серед чернигівського громадянства визначалось кілька відокремлених течій і було декілька видатних осіб. Унизу по Десні, в т. зв. Лесковиці жила родина Вербицьких: батько — учитель літератури в гімназії, нігіліст, представник крайньої лівої, три сини Федя, Коля і Гриша та дочка, не памятаю вже як її звали, що стала потім дружиною Вороного. Я добре знала їхню матір, добру, ласкаву, завжди заклопотану своїми родинними справами і матеріяльними злиднями. Чоловіка її, за українські симпатії, переведено в 1876 р. на посаду вчителя з Чернигова в Рязань, а потім в Орел, так що він приїздив додому лише на літні вакації. Хатка Вербицьких утопала в густому саду, де було багато чудових овочів. Молодих В-х я пізнала, коли вони вже були студентами. Федір Миколаєвич був романтичної вдачі, писав вірші, любив музику, а до українства ставився цілком байдуже. Микола Миколаєвич одружився з однією з моїх небог, Любою Ліндфорс. Але це подружжя скоро розійшлося. Микола Вербицький був дуже гарний на вроду, але занадто егоїстичної вдачі. Третій син, Григор був дуже добрий, мягкий і ласкавий до своєї мами, що, на жаль, осліпла на старі роки.

Разом із ними жив їхній родич, Іван Федорович Рашевський, лікар земської лікарні. Це була одна з найпопулярніших постатей у Чернигові і як добрий лікар, і як видатний своєю чесністю і прямотою громадський діяч. Він мав певні більш-менш українські симпатії і переконання. Дружина його, дуже розумна жінка, цілком була віддана вихованню свого сина-одинака Петі. Коли він виріс до шкільного віку, жила заради нього зимою в Києві.

Друга, чільніша течія була в земській губерніяльній управі, що на її чолі стояв видатний земський діяч, бувший повітовий лікар Олександер Павлович Карпинський. Він отверто, чесно тримався лівого напрямку в діяльності земства, повсякчас вступав у конфлікт зо всіми губернаторами чернигівської губернії, або як їх звали тоді (за Щедрином) — »помпадурами«. Мав дуже добре серце, всім допомагав і хоч одержував велику платню, був у вічних боргах. Він надавав великої ваги земству й кілька трьохліть з успіхом головував у губерн. управі.

Серед членів цієї управи був також свідомий українець Микола Константинович. Він був членом української Громади. Жінка його, дуже палка, повна пані Катерина Григорівна, щиро займалася вихованням своїх дітей. Від часу до часу захоплювали її громадські змагання і тоді вона хвилювалася, обходила цілу »парафію«, себто всіх знайомих, збираючи на щось гроші, або організуючи якийсь конспіративний виступ у земстві. Потім знов ховалася в своє кубло, чогось лякалась, дорікала чоловікові за його гострі земські виступи і надовго вгрузала знову в буденні турботи. В неї були дуже милі дві дочки. Одна з них, Катруся, потім вийшла заміж за видатного революціонера і багато зазнала лиха.

В повітовій земській управі головою кілька літ був щирий українець Тищинський. Його всі цінили за непідкупність переконань та щиру працю в земстві. Для нього інтереси повіту становили зміст цілого життя й за них він гаряче заступався і на земських зборах і перед »помпадурами«. Його дружина була французького походження, а дочка українка. Завжди співала в українському хорі й одягалася по українському.

Ввесь цей гурток земців був тісно звязаний особистими і родинними, дружніми взаєминами.

Обік із такими нотаблями губерніяльного та повітового земства земською друкарнею завідувала особа, що її імя останеться дорогим неодному поколінню укр. молоді. Це був Леонід Глібов, автор безсмертних байок. В ті часи він був майже сліпий. Жив він у якійсь комірці при земській друкарні. Бувало прийдеш до них, Глібов зараз веде до себе і починає читати якусь нову свою байку, пояснюючи, які саме факти громадського життя навели його на ці образи.
Леонід Глібов. Памятаю, якраз тоді написав він »Мальований стовп« і дуже ховався з цим, бо байка мала політичний підклад. І в тій темній хатинці неначе ясніше стане, як залунають прекрасні слова і в напів незрячих очах блисне завзяте натхнення. Глібов завжди боявся переслідувань, часто оповідав ріжні факти, що здержували розвій нашої мови. Глібова любив увесь Чернигів; навіть потойбіч »Червоного мосту«, де жила урядова аристократія, особа нашого байкаря була в шанобі. Але, на жаль, ця загальна пошана не зреалізувалася в поліпшенні його дуже кепських матеріяльних обставин.

І там за »Червоним Мостом« були в нас свої люди. Іван Григорович Рашевський, губернаторський урядовець, був артистом у повному розумінні того слова: сам видатний маляр^[3], він любив також музику і добре розумівся на ній. Жонатий із дочкою багатого власника Подольського, він мав прегарно влаштоване помешкання, де так затишно й приємно було слухати гри на фортепіяні. У нього збиралися завжди місцеві й приїзжі музиканти, він допоміг нам улаштувати концерт Лисенка. Він умів виривати у губернатора дозволи на концерти, українські вистави, на громадську бібліотеку і завжди заступався за всіх переслідуваних адміністрацією. Сам справжній аристократ, він як мистець, був улюбленцем місцевої аристократії і його добре приймали у всіх »помпадурів«. Дотепний, веселий, з усіма на »ти«, був дуже милий товариш. До українства він ставився як до одної з ідеалістичних мрій »Саші Ангєла« та Шрага, а що сам він дуже любив їх особисто, то й помагав українській справі чим міг. Його зусиллям завдячуємо засновання прекрасного музею Шевченка в Чернигові.

Як перед очима в мене всі ці видатні для того часу поступові земці й статистики. Висока, широкоплеча постать Карпинського, завжди в боротьбі з чернигівськими »помпадурами«. Мовчазний на земських зборах, він уперто й реально переводив усі їх ліві постанови. Микола Константинович, трохи скупенький, але певний земський діяч лівого напрямку, більш уміркований, що вмів із чисто українським гумором висміяти своїх противників. Біля них Варзер, худенький, веселий, теж аматор музики, театру, байдужий до несподіванок долі^[4]. Його дружина, Олександра Єгоровна, була сестрою пані Константинович. Мовчазної вдачі, все було сидить та курить; багато читала, але в громадській праці участи не брала. Була радикально настроєна, але до всього, особливо до нігілізму свого чоловіка, ставилася критично. А обік із ними аристократ-маляр Іван Рашевський, що перемішував у своїй розмові українські, російські й французькі слова. Понад усіми цими постатями чернигівських діячів встає нервова особа, з гарячим поглядом очей, у пенсне, з темним волоссям, високої, трохи сутуловатої будови — це блискучий промовець, земець Іван Ілліч Петрункевич. Довелося цьому щирому російському патріотові померти на еміграції під Прагою в 1922 р.

Всіх цих чернигівських земців не лякали ніякі переслідування царської адміністрації, ніякі злидні не могли звести їх на компроміси. Це були широко освічені люди, що виносили своє знання й свої переконання поза межі чернигівського життя: Петрункевич грав видатну ролю серед т. зв. »кадетів« у Петербурзі, Тищинський, Вербицький були співробітниками »Основи«, Іван Федорович Рашевський виступав із успіхом на всеросійських медичних, т. зв. Пироговських зїздах. Другий Рашевський бував заграницею, стрічався в Швайцарії з революціонерами, дописував до петербурзьких місячників. Завдяки цим людям панувала в Чернигові освічена, широка атмосфера.

В приватному житті ці люди були веселі й чесні. Всі вони були завзяті мисливі; не можна було уявити собі правдивого чернигівця без жовтого сеттера. Вони любили гуртками їздити на болото Замглай, правдиве царство дикого птаства і звіря. Або човном по Десні їздили на левади, варили кашу й при вогні та повній чарці вина розказували собі мисливські пригоди.

Оттакий то був Чернигів наприкінці 70-их років.

У 90-их роках, коли ми вдруге туди повернулись, він мав уже іншу фізіономію. Але завжди характеристичними його рисами був український етнографічний характер не тільки населення в масі, але й інтелігенції, повсякчас опозиційний настрій громадянства проти адміністрації та особливий чернигівський патріотизм. — Десна, чернигівський собор — усе це були такі місцеві речі, що дорогі були всім і кожному. Торг у місті був дуже мало розвинений і до проведення залізниці і після того, хоч жиди й становили величезний відсоток населення, — торгували лісом та орендували землю у великих землевласників.

Повертаюсь до турецької війни 1877 року. Чернигів заворушився. У великій залі дворянського дому дами та панночки краяли полотно на перевязки, сорочки, простирала для ранених, упорядковували шпиталь. Настрій був піднесений. Я в якесь свято обійшла всі шинки та ресторани міста і зібрала якусь дивовижну силу грошей. Скоро і до нас почали привозити ранених з Києва, зявились поважні постаті турків з обмотаними якимось шматтям головами, всі босі, мало не голі. Серед дам-патронес виникло питання, чи ставитись до турків, як і до інших ранених. »Я ни за что не буду за ними ухаживать«, виголошувала одна. »Может быть это самые башибузуки и есть — я их боюсь, я не подойду к ним близко«, — верещала друга. Якийсь час можна було бачити, як ранені турки валялись на тротуарах, поки не прийшов наказ: з турками поводитися, як з усіма іншими раненими. Тоді їх поклали в шпиталь, і дами навіть флірти заводили з красунями-турками.

Інтелігенція дивилася на справу глибше. Оголосивши війну Туреччині і надавши цій війні, як це завжди робив старий російський уряд, характер якогось альтруїзму, матеріяльної незаінтересованости, він звернувся до всіх земств із закликом прийти на поміч державі. Праві земці, звісно, з »патріотичним« (скорше рабським) захопленням готові були всі селянські (не свої) гроші віддати на »алтарь отечества«. Для них це було ще й ліпше, бо з огляду на ці вимоги можна було зменшити витрати на народню освіту, а проти її поширення вони завжди раді були виступати. Не так думали ліберальні земці; вони добре розуміли, що війна завжди ставить державу в скрутне становище і що це треба використати та за ті послуги, що їх можна зробити урядові, урвати від нього дещо, підірвати його страшний абсолютизм, здобути більшу автономію для земств, більшу свободу для преси, для громадських організацій. У чернигівському земстві на чолі ліберальної опозиції стояли найкращі місцеві люди — Петрункевич, Савич, Вовк-Карачевський, Шраг, Ліндфорс. Вони гаряче вірили, що можна цілком легальним шляхом вивести країну з тієї неволі, що в ній тримала його адміністративна всемогутня влада, з економічного і культурного занепаду. »Легальність« — це було гасло боротьби земців, і вони гадали, що з цим гаслом вони можуть і тільки з ним повинні провадити цілком одверту боротьбу, не визнаючи жадної конспірації. Вони обурювалися на молодь і ті партії, що в них вона тоді гуртувалася, за те, що ці партії ховали свої наміри, провадили таємну організацію, вживали всяких засобів, часто непорядних. Ліндфорс вітав вираз Драгоманова: »чисте діло вимагає чистих рук«. Це були люди таких твердих принціпів, що ніщо не могло б звести їх із раз вибраного шляху.

Наше помешкання у Чернигові скоро стало тим інтимним огнищем, що коло нього збиралися ці люди, щоб порадитись про свої офіційні виступи, розподілити між собою ролі, особливо підчас земських зборів, та визначити справи, що за них слід провадити боротьбу — де найкраще могла виявлятися автономія земства і що найближче торкалося інтересів населення. Такими головними справами того часу були: учительська семинарія в Чернигові і переоцінка всіх земель для справедливого обложення податками. Два промовці виконували головні функції в цій боротьбі: Ліндфорс — завжди з яскравими доказами, з спокійно-логічною будовою своїх промов, завжди на грунті закону; Петрункевич палким почуттям і красою слова захоплював слухачів, уже переконаних попередньою промовою Ліндфорса. Савич і Вовк-Карачевський вже додавали факти, конкретні життєві вимоги; і не диво, що добре підготовлена боротьба лівих завжди захоплювала всі збори, головним чином публику, що підчас земських зібрань наповнювала залю чернигівського дворянського дому. І вона так захоплювалась промовами Петрункевича та Ліндфорса, що нагороджувала їх гучними оплесками, за що часто голова зборів (особливо Неплюєв) загрожував їй забороною бути далі на зборах. Уся молодь цікавилась тоді цими земськими зборами, і вони дуже виховуюче впливали на громадський розвиток у той час, коли не було ніякої іншої публичної політичної трибуни.

Але з тих, хто мав у руках владу, на ідеалістів- земців, звичайно, ніхто не зважав. Свою учительську семинарію праві віддали міністерству, і в найважнішій справі — у справі підготовки учителів — зреклися своїх прав, самі вклали шию в міністерське ярмо. Статистичне бюро після закінчення опису чернигівського повіту вони скасували, і статистики опинилися викинуті за борт.

Треба було шукати десь якоїсь роботи. Але я скористала з цієї прикрої події, щоб зреалізувати свої давні мрії: зректись усякого буржуазного життя, підійти ближче до села — жити так, як живуть мільйони народу, від слів і промов перейти до правдивого життя, до праці. Довго чоловік мій вагався; мій брат спочував цьому, як він казав, »переходу на землю«, але вмовляв нас (ми тоді всі були в Алешні) не купувати окремої землі в іншому місці, а осісти на алешнянській землі (1000 десятин) де-небудь у лісі окремою фармою. Це не відповідало моїм мріям: в Алешні при найкращих взаїмних відносинах селяни на мене дивились все ж таки як на »пані«, а саме це слово було вже для мене огидним. Через те ми купили шматок землі в Борзенському повіті — 12 десятин, три версти від стації Доч, Либавсько-Роменської залізн. Було там поле, город, трохи лісу. В Борзенському повіті вже чудовий чорнозем, що на ньому нам здавалося легше працювати, ніж на алешнянських пісках Городнянського повіту. Приваблювало також сусідство Петрункевичів (Пліски — 2 стації залізницею від Дочі), Савича, Вовка-Карачевського — все борзенських гласних. Вабило ще й те, що там було вже виразно українське населення, а не як у нас у Городнянському повіті — мішанина трьох національностей (білорусинів, українців та москалів).

На нашій ділянці не було хати, треба було її будувати, а що мій Міша був ще зовсім малий, то брат не пускав мене на наш »хутір«, поки не збудується хоч яка-небудь оселя. Я залишилася ще до весни в Алешні та готувала своїх двох старших небог до вступу в гімназію. О. О. поїхав упорядковувати наше маленьке хазяйство. Шматок землі, що ми купили, лежав якраз над шляхом між стадією Доч і м. Борзною серед лісу, що обступав його з трьох боків, а на південь, як стати на полі по той бік дороги, можна було бачити високі вітряки села Шаповалівки з панським маєтком. А трохи не доїжджаючи до нашого хутора, як їхати з двірця, збочувала дорога направо до казенного села Високого, що було відділене від нас великою болотяною низиною Доч. Через це болото йшла довга гребля, дуже тяжка і для людей і для коней, як і всі наші українські традиційні греблі; тут і наш кінь наколовся на смерть.

Велика ріжниця була в характері населення цих двох сіл: височани були привітні, добродушні, вони ніколи не знали панської неволі, ставилися до нас дуже приязно, радо допомагали своїм новим, дуже непрактичним сусідам. З Високого вийшли перші наші прихильники, що серед них ми насмілювалися провадити деяку соціялістичну агітацію. Навпаки, в Шаповалівці люди були колишні кріпаки дуже жорстокого пана, вони йому й тепер робили всякі можливі пакости, підпалювали стодоли з збіжжям, витолочували поля. Не проходило тижня, щоб у Шаповалівці не сталося якого злочину, — грабували, вбивали, палили. Здавалося (згідно з катехизмом революціонерів), якраз такий настрій міг би сприяти нашій народницькій пропаганді; але озлоблені кріпацтвом шаповалівчани підозріло ставилися до всіх панів, а тим більше до якихось приблуд, що невідомо звідки прийшли: їм здавалось, що купивши цей шматок землі, ми в них щось одібрали, вони звикли на цій ділянці випасати коней, а тепер? Ох, ці шаповалівські пастухи! Скільки прикростей вони нам чинили, як ці дрібязкові сутички з ними псували нам те широке, велике єднання з народом, що про нього я мріяла. Ці люди складали цілі легенди про наше оселення на хуторі. Одні казали, що ми просто конокради, через те й оселилися саме там, де люди пасуть коней. Другі — що ми купили землю біля стації залізниці, щоб зробити підкоп під поїзд царя, — саме тоді вже зроблено такий терористичний замах на якійсь дорозі, коли проїздив цар. Треті дивувалися, що ми так добре ставимося до всіх »мужиків«, садимо з собою за стіл до чаю, до обіду. Тяжко було терпіти таке їх недовіря, їхнє кепкування, та правда, що й ми давали до цього дуже багато приводів, зовсім не знаючись на господарстві. Вдома я ніколи й не бувала на кухні, а тут я відважувалася братись за всю складну працю куховарки й господині. Олександер від книг та інтелігенського життя мусів перейти тепер до сільського господарства. Ніколи не забуду, як одного ранку зайшли до мене баби, вертаючись із Борзни з базару, а я саме місила тісто на хліб. Червона, змучена цією тяжкою працею, я силкувалася все-таки перед бабами не показувати своєї незвички, але одна з них деякий час тільки дивилася на мене, посміхуючись, а потім не втерпіла та й каже: »Пані, дайте, я за вас це за одну хвильку зроблю«, — і лагідно відштовхнувши мене від діжки, вона зручно почала місити тісто. Сором мені було, але що ж мала робити?

Памятаю, як ми одного року ходили у Високе на Велику Заутреню. Туди йшли вночі, темно було, треба було присвічувати невеличким ліхтарем: звісно, у високих чоботях сміло ступали по калюжах. У церкві було повно народу. Перестояли службу, йшли за проводом навкруги невеличкої церкви, перечекали поки священик посвятив паски, яйця, сало, поросят, що поприносили баби. Великдень був пізній і вже починався ранок. Світла смуга на обрію усе ширшала. Ми верталися додому; як тільки перейшли греблю, сонце піднялось і озолотило все узлісся, самоцвітами заблищали роси на зеленому моху, заіскрились на квітках, що наче заспані визирали з трави; тихо, ласкаво залопотіли лискучі листочки на білих березах; по лісі пронісся тихий вітрець. Гарно було, й ми, любуючись цією красою, тихо верталися на наш хутір.

Я любила наше життя на хуторі за ту близькість до природи, що була тут не штучним афектом, а була органічно звязана з нашою працею, володіла нашим настроєм і давала нам так багато чистих естетичних вражінь. Інколи так захопишся цією красою степу та ліса, що вигукнеш: »О, як гарно!«. Селяни цього не розуміли, вони якось мовчки вбирали в себе вражіння природи, або деколи виявляли його в пісні. Краще всіх розуміла мене стара Христина, що цілими днями товклася по лісі, збираючи трави, або гриби. Вона теж інколи стане під могутніми соснами тай каже: »Красний Божий світ ясненький!«.

Я вся віддалася новому життю: сама варила, прала, корову доїла. Ох, як тяжко було вставати о 5-ій годині і поратись коло тієї красуні корови, що Олександер купив на ярмарку. Вона мала неприємну звичку ввесь час махати хвостом мені в обличчя, а то ще ногою вступати в дійницю. Але й це, здається, таке просте життя не обходилося без суперечностей, що мусіли вражати наших сусідів. Напр., коли в готову хату перевезено всі наші речі й меблі, то прибув і мій фортепіян, і от упоравшися з господарством, я часом сідала грати, грала, забуваючи час і втому до пізньої ночі. Моя музика подобалась селянам, бо я часто грала прості народні пісні, а чоловік мій співав, і часом організувався цілий хор. А то бувало й таке: я перу білизну в копанці при дорозі, а до нас приїде в пишній кареті Петрункевич, і селяни ніяк не могли зрозуміти — чи це ми тільки прикидаємося вбогими, а справді значні люди й приятелюємо з найбільшими панами повіту, — чи таки справді мусимо працювати.

Все це перешкоджало простоті наших відносин із селянами, але все-таки потрохи з найближчими сусідами у нас установилася добра згода. Найближче обік з нами жив стрілочник на залізниці Данило Ткаченко з двома малими дітьми і дуже гарною жінкою Одаркою. Він її божевільно ревнував до кожного чоловіка, і так немилосердно бив, що вона нераз у самій тільки сорочці прибігала до нас переховатися на якийсь час. Злидні в хаті були страшенні, бо Данило пропивав усю свою платню. Він був колись за хурмана у панів і заховав любов до коней і нахил до панів: любив із нами чаювати, вважав себе за вищого від селян, бо служив на залізниці. В його хаті перебував мій чоловік, поки будувалася наша домівка.

Трохи далі, на узліссі мешкала дуже цікава родина: двоє старих і два їх сини, один років 10–12, другий парубок 18–19 років, Грицько. Він працював у нас, то допомагаючи в будівлі, то на своїх конях перевозив нам що треба було — чи то дерево, чи збіжжя; він був своя людина в нас, приходив майже щодня. Памятаю, одного разу за чаєм ми їли мясо з гірчицею, а він думав, що то мід, та як наклав собі густенько на хліб, то таки добре опікся. Але він був трохи придуркуватий і довгі руки мав, так ще з ним і балакати трудно було, а куди там уже провадити якусь пропаганду. Батьки його були цікаві з етнографічного боку. Старий, Михайло, знав усіх людей мабуть верстов на 50 навкруги, всі родинні й економічні їх відносини; це був ходячий місцевий літопис. Але найцікавіша то була його жінка Христина: старенька була шептухою, знала всяке польове й лісове зілля, всі ягоди, цілими днями ходила по лісі та збирала все на ліки, лікувала людей від усяких хворіб. Маленька на зріст, з обличчям зморщеним, як печене яблуко, з глибокими очами, завжди у злиденному вбранні, але ніколи не в дірявому, прийде бувало з повним кошиком грибів, підіпреться рукою та й стане оповідати. Це була жива лісова легенда, хроніка місцевого життя за яких років 40. Чого тільки не пережили ці останні свідки панщини у нас на Чернігівщині! Дуже їх дивував наш новий genre de vie, але з тонкою делікатністю вони не висловлювали ані критики, ані спочуття.

Найприємнішим був наш сусіда з села Високого — Хома Колесник. Це був ще молодий господар, незаможний, типовий український селянський інтелігент, у найкращому розумінні цього слова. Був грамотний, мав велику цікавість до всього. Уважно прислухався до всіх наших розмов, накидався на нові книжки. Продукт ще російської школи, він уперше від нас почув про українську національну свідомість, вперше прочитав українську книжку, і признався, що йому тяжко було її розуміти. Він любив музику, сам співав гарні народні пісні і заслухувався, коли співав Олександер. Але з захопленням підтримуючи постійні зносини з нами, він разом з тим і боявся нас, не знав, що ми за люде, як до нас ставитись. Часто страх перед »становим« опановував його, і тоді він одразу починав уникати нас.

Найбільше приятелював він із нашим товаришем Маковієвим. Микола Маковієв — це тип, що на ньому не можна не зупинитися з найбільшою увагою. Мій чоловік зустрівся і (познайомився з ним уперше у ніженського нотаріуса Беловодського, коли робив там купчу на хутір. У нотаріуса й перебував на той час молодий народник Микола Маковієв, щойно випущений з тюрми після процесу 193 народників. Сам із панської родини, він ще у ґімназії на Херсонщині захоплювався революційними думками. На той час у російських революційних колах панувало два напрямки, дві партії: народовольців і народників (чорнопередільців). Маючи тиху, лагідну, глибоко гуманну вдачу, Маковієв відразу захопився ідеєю народництва. З гуртком товаришів він покинув ґімназію щось у VI чи VII кл., і вони під чужими пашпортами влаштували десь на селі бондарню, щоб мати легальне становище, а головне завдання їх було — наближення до народніх мас, єднання з народом, пропаганда. Хлопці з захопленням віддались праці. Скільки було чистого ідеалізму в їх змаганнях, скільки живого почуття любови до народу! Але недовго довелося їм жити в рожевих мріях: хтось із селян, що їм вони раді були б і життя своє віддати, зробив донос на них, і всіх їх заарештовано й відвезено до Петербурга. Там їх тримали більш року, в славній Петропавлівській кріпості, а коли процес скінчився, то багато з них виправдано й випущено на волю під догляд поліції. І Маковієва виправдано майже зовсім. Ніхто з цих хлопців не думав усе ж таки закидати свою колишню працю, свої думки. Почувши від Олександра, що ми »сідаємо на землю«, як тоді говорилось, і сідаємо без »толстовства«, а з чисто народницькими змаганнями на українському ґрунті, він попросив Олександра прийняти його за справжнього робітника, тим більше, що після довгого сидіння в тюрмі йому треба було пожити на лоні природи. Він справляв таке гарне вражіння своєю щирістю, чистотою своєї душі, що Ол. Ол. без жадних вагань згодився з ним на спільну працю на хуторі. Від тієї самої хвилі повстала між ними щира приязнь. Це була така гарна, правдива, чиста серцем людина, що ми всі троє скоро справді жили по братерському, не ховаючи один від одного жадної думки, жадного почуття. Він працював у нас на хуторі просто з якимось захопленням; часто був стомлений працею, переживав гіркі розчарування, але не покидав діла і не відступав ні на крок від своїх завдань.

Скоро ми переконалися, що для того, щоб справді мати вплив на населення і перемогти його недовіря до »панів«, потрібні роки постійної праці. Як побачимо далі, ми з чоловіком відійшли, відступили від занадто тяжкої праці, пішли шукати легких шляхів, а він, наш Коля, залишився, і щоб міцніше звязати себе, одружився з простою жінкою, Настею Пучковою, мамкою моєї доні. Це було одно з найнещасливіших подруж, що я знала. Жінка їла Колю і мучила ревнощами і докорами за злидні, що в них вони жили. Коля мучився страшенне, але не сходив із свого шляху. Коли 1880 року зроблено замах на життя Романових на залізниці недалеко від стації Доч, Маковієва без жадних фактичних підстав заарештовано і заслано до Сибіру, куди пішла за ним потім і його жінка з своєю першою, нешлюбною дочкою, і з малою дитиною, дочкою Маковієва. На засланні Маковієв осліп. Це було щось страшне, коли згідно з якимсь актом амнестії, він повернувся до нас у Херсон: це вже була ненормальна людина, в одній із стадій прогресивного параліжу. Ми знов зєднались наче в одну родину, були цілими днями вкупі, я водила гуляти нашого безталанного сліпця. Влаштували ми його у давнього приятеля його Рябкова. Але як ми всі не старалися полегшити йому його тяжкі переживання, Коля був свідомий свого стану, і одного ранку, добувши револьвера якимсь, і досі мені незнаним способом, скінчив своє безталанне життя, від початку до кінця освітлене одною ідеєю, одним шляхетним змаганням поліпшити долю народа, — хоч би ця праця й вимагала найтяжчих жертв.

Повертаюсь до попереднього. Шукаючи всяких способів, щоби зблизитися з населенням, я прийняла пропозицію знайомих бабів піти гуртом на прощу до Києва. На прощу баби ходять завжди весною, між Великоднем і Трійцею, коли саме на городі все вже впоране, а на полі працювати та полоти ще не час. Склався невеличкий гурток під проводом одної вже досвідченої прочанки, що знала всі церкви у Києві та що в якій треба робити, де чому кланятися. Було й 2–3 чоловіки, бо самим бабам небезпечно; дорога не близька, все може трапитися. Без капелюха, завязавши голову хусткою, я сама собі здавалась цілком зміненою і сподівалася, що в засмаленій сонцем, запорошеній жінці ніхто не пізнає »дворянки«. Але сталося не так. Вийшли ми по обіді, вийшли на шлях та пішли в напрямку до Ніжена, щоб там вийти на залізницю і понад нею йти стежками. Йшли ми до вечора, заночували тут-таки над шляхом під гіллястими вербами. Ніч була чудова, зоряна, місячна, далеко осяяний був наш борзенсько-ніженський »степок«. Гарно було лежати горілиць, дивитись у високе світле небо, мріяти, що колись я стану рідною цим бабам, що з ними тепер у мене такі нещирі відносини.

Недовга літня нічка; тільки посвітлів обрій на світанок, а вже ввесь гурт на ногах. Криниці близько не було, рішили вмитися під Ніженом, там і поснідати. І знов пішли ми шляхом. Сонце сходило і відразу почало немилосердно пекти обличчя, шию, руки. Я так утомилась, що не могла слова вимовити. Одна з прочанок, борзенська міщанка, старша дівчина, мала парасольку і з парасолькою йшла аж до Ніжена. Тут на передмісті Ніжена, тільки-що ми коло криниці почали вмиватися та снідати, як до нас підійшов »урядник« — найстрашніша {після жандаря) особа царського режіму, особливо для селян. — »Куда Бог несет?« — суворо запитав він. — »У Київ, пане, до Києва святого простуємо, — забалакала наша старша — угодникам поклонитися ідемо«. — »3наєм ми вас«, уже з якоюсь лютістю одповів урядник і додав: »а покажіть папери«. Ця вимога ще не злякала мене, я певна була, що мої папери в доброму порядку. Але я не знала, що всі прочани-селяни мали дозвіл на подорож від своїх волосних установ, а я як »дворянка« не мала ніякого тай не потребувала його мати. — »Дворянка«, — з найбільшою іронією сказав урядник — »а домой не хочеш-ли назад?«. Він грізно заявив мені, що я або мушу повернутися додому, або він одведе мене в поліцію. Я бачила перелякані обличчя моїх »товаришок«. 3 великим зусиллям я примусила себе бадьоро сказати їм: »Ну, щож, я не буду вас затримувати, ідіть до Києва, а я повернуся додому, виправлю собі від »предводителя дворянства« дозвіл і може ще побачусь із вами у Києві«. Я брехала моїм убогим товаришкам, — яку для мене цікавість без них могла мати подорож до київських святинь? Я сіла на поїзд і на другий ранок уже верталась березовим гаєм з двірця додому. І тут підвело мене моє фатальне »дворянство«!

Тимчасом ліберальна група чернігівських земців дуже прихильно поставилась до переходу Олександра з стану урядовця-статистика до стану незалежного хлібороба. Земці вже почали розуміти, що їхні протести на земських зборах матимуть силу тільки тоді, коли їх підтримають гласні від селян, і через те ціла партія почала шукати зближення з свідомими селянами. Велика була радість земців, коли вони почули, що Олександра обрано волосним писарем у Шаповалівській волості. Довго вагався Олександер, чи згоджуватись йому на цей вибір, чи ні. Уривки з його щоденника дуже добре зясовують його настрій щодо цієї діяльності.

Восені приїхав до нас ще один революційний діяч — Леонід Жебуньов, як робітник-маляр, помалювати віконниці в нашій новій хаті. Я його зовсім не знала. Прийшов він із двірця з маленькою валізкою, квачами для малювання, такий чистенький, гарний. Мене дуже дивувала його перебільшена охайність, як він щоранку виходив на наш ґанок, витрушував усе своє убрання, щовечора перестилав свою постіль, завжди мав чисту сорочку й жахався того безладдя, що в ньому Маковієв тримав свою маленьку гарненьку кімнату, де вони тепер мали обидва жити. Наче справжній мандрівний маляр, він завжди, малюючи, наспівував. Йому дуже подобалося наше життя. Був він великий естет, любив співи Олександра і взагалі музику. Але підчас нашого першого знайомства він ще не був захоплений українським рухом і належав до російських революційних кол. Був він у взаєминах із тогочасною революційною еміграцією; його брат у-перших, Сергій Жебуньов, був видатний революціонер, і Леонід теж усією душею був відданий революційному рухові. Родом був із Харкова, походив із багатої родини і мав усі органічні риси дворян, що занепадають; слабий фізично, хоробливий, звиклий до розкошів і до комфорту, він тяжко витримував суворі умови життя, що серед них часто його примушували жити ті чи інші доручення партії. Проте ніколи від таких доручень не відмовлявся. Мати з усіх дітей любила його найбільше і повсякчас благала його не вплутуватися в небезпечні справи. Характеристичною рисою Леоніда було дуже добре розуміння людей і відносин між ними, ще й надзвичайна обережність, що завдяки ній він завжди дотримував найбільшу, часом дуже хитру, конспірацію. Часто він перебільшував ті небезпеки,

Л. М. Жебуньов

що серед них йому, як і кожному революціонерові, приходилося жити і працювати. Де-б він не жив, йому завжди здавалося, що за ним стежать агенти таємної поліції, і це було між нами звичайною темою для товариських сварок. Я сміялась із його перебільшеної обережности, а він суворо дорікав мені за мою легкодушну сміливість і необережність.

Був він надзвичайно добрий товариш і, як це мені довелося пересвідчитись у наших обопільних стосунках, завжди готовий був на всяку жертву для друга. Скоро після того, як гостював у нас на хуторі, став на посаду земського статистика — помічником Олександра при збиранні статистичних відомостей у Ніженському повіті, і ці мандрівки по українському повіті, тісні зносини з українським населенням чимало сприяли тому, щоб у душі Жебуньова виникли ті свідомі українські симпатії, що грунтувались на природженій, але під упливом російського революціонізму неусвідомленій любові до України. На початку 80-х років Жебуньова заслано на три роки на Сибір. Там у Мінусинську, на чужині, він саме й зрозумів, що він українець і повинен віддати свої сили не загально-російській революції, а українському рухові, який щойно народжувався на той час; повинен працювати, щоб збудити національну свідомість в українському народі; повинен стати в оборону прав української культури перед вищими російськими колами. З заслання він повернувся вже свідомим українським діячем і справді зробив багато користи для українського відродження, як завзятий пропагандист української ідеї і серед вищих верств суспільства, і в народній масі. Він був організатором багатьох українських гуртків, між ін. київського клубу; підтримував їх власними коштами і так само допомагав кожному українцеві в біді, в тюрмі, — але завжди додержуючись обережної конспірації. Скільки українських книжок він розповсюдив не тільки серед шкільної молоді, серед селян, а й серед війська, що тоді особливо суворо адміністрація стерегла від усяких зносин із українськими діячами. Провадити цю пропаганду було дуже ризиковно, але вона захоплювала Леоніда тим великим значінням, що ця праця могла мати для українського руху. Взагалі Жебуньов працював дуже завзято, коли йому це дозволяло його здоровля. Фізично він був дуже кволий, хворобливий, мав катар шлунку, ішіяс, слабі легені, невралгію й часто мусів без руху вилежуватись у ліжку. Тоді він кидався на книжки, читав усе, — і українську літературу, і те, що писалося про Україну або про українську справу. Як він радів, коли його самітного хтось із українців відвідував, коли хтось приносив йому якусь нереставраційну, домашню страву. Але це не часто траплялося, і він часто мав право нарікати на байдужність своїх друзів. Самітним бурлакою жив ціле життя, самітним і помер десь у Криму, тікаючи від громадянської війни.

Але наскільки Жебуньов гаряче любив своїх товаришів і всіх, хто прихильно ставився до української справи, настільки він умів і палко ненавидіти гнобителів українського народу. Памятаю, одного літа, кільканадцять років пізніше, Жебуньов гостював у Алешні. Привезли з Добрянки пошту. Жебуньов вибіг на веранду, де вся наша велика родина саме пила чай, у руках у нього петербурзький часопис. »Плєве вмер, Плєве вмер«, кричить він сам не свій з радости. — »Хіба-ж не гріх радіти з смерти людини?«, — з докором зупиняє його моя люба небога Зіна, вся пройнята христіянською любовю й милосердям до всіх людей.

»Гріх? — перебив її в запалі Жебуньов, — одного злісного, шкідливого гада менше, а Ви — гріх!«^[5].

Живучи отак на хуторі, ми, звісно, ще не передбачали, що кожному з нас судила доля, і жили в тій щасливій гармонії, коли всі, захоплені однією думкою, мають багато спільних нахилів, коли всі спільно радіють з найменшого успіху справи. Та крім того, всі були ще молоді, повні віри в свій ідеал. Восени на хуторі нас одвідали деякі видатні діячі революції. Здіймалося питання про обєднання діяльности революційних партій і земських лібералів. Цю думку особливо підтримував Петрункевич і його друга жінка, графиня Паніна, але брат мій О. Ліндфорс ставився до цього з недовірям. »Ми, земці, — казав він, — можемо працювати, лише йдучи шляхом еволюції і заховуючи певну пошану до державних законів. Молодь ніколи не вдержиться на цьому шляху, ніколи не буде щирою з нами, легальними діячами, і кожний момент може вибрикнути який-небудь цілком революційний, а то й терористичний акт, і тоді загине й усе те, що ми розпочали«. З другого боку чимало революціонерів ставилося також цілком негативно до єднання з »лібералами« — навіть слово це вони вимовляли з погордою. Але обидві сторони хотіли висловити свої думки, зясувати завдання — може й до чогось спільного договоритися. Постановлено скликати у Києві зїзд представників ріжних ліберальних і революційних гуртків та напрямків, і цей зїзд відбувався у грудні 1878 року.

Нас тоді вже не було на хуторі. З наближенням холодної осени, ми бачили, що без побічних заробітків не проживемо втрьох на хуторі, та ще й у новому домі, і ми з чоловіком пішли на »отхожій промисел«, як казали статистики. Олександер на заклик чернигівських земців узявся за опис Ніженського повіту. Але щоб розпочати цю працю, йому прийшлося поїхати спершу до Харкова, до всемогутнього на той час генерала-губернатора князя Святополка-Мірського. Олександер Ол. мусів йому пояснити, що одвідування сіл та розпитування селян, скільки вони мають землі та збіжжя, не має нічого спільного з пропагандою революційних ідей. Довго вагався всемогутній каліф на мент, але все-ж таки на слово чести дозволив розїзди по селах для статистичного опису значного й багатого Ніженського повіту. Я подала прохання до борзенської земської управи за посаду народньої учительки в одному з найближчих сіл. Прохання це було досить ризиковане, бо жадної політичної »благонадежности« я не могла мати, і борзенські праві земці бачили в нашому хуторі кубло й огнище неблагонадійности. Знаючи, як довго може тягтися ця справа, я на прохання брата мого поїхала до нього в Алешню, щоб довести до кінця підготовку його старших дочок, Олі й Зіни, до гімназії, до 2-ої або 3-ої кляси. Він не мав сам на те часу, працюючи і в великому господарстві, і в земських справах, як член шкільної повітової ради і земських повітових та губерніальних зборів. Жінка його Катерина Яківна була дуже квола здоровлям, мала теж двох дітей і не могла зайнятися своїми пасербицями. З Олею і Зіною мене звязувала найщиріша любов від самого їх народження, і я з радістю згодилася взяти на себе відповідальну працю — підготування їх до гімназії.

Непомітно пройшла зима. На Різдво приїздив до нас Олександер. Політична атмосфера густішала, студенські страйки, закриття університетів: петербурзького, московського, київського, жорстока цензура на журнали, часописи, книжки, адміністративні заслання молодих і старших діячів наводили паніку на слабодухих, а людям переконаним навпаки — ставили виразно обовязок боротьби з реакцією. Земські збори 1879 р. мали бути особливо цікаві: у кожній справі, хоч-би й цілком далекій від усякої політики (благодійні установи, шосе між Черниговом та Гомелем), усе провадилось під гострим гаслом боротьби, і провадили цю боротьбу з лівого боку знов таки Ліндфорс та Петрункевич, а з правого Неплюєв, Котляревський, Кочубей та інші так звані »зубри« чернигівського земства. Але видно було, що реакція набирає сили, користується всякими негідними засобами, як доноси, наклепи і т. і. Зїзд лівих земців з революціонерами дав мало наслідків, і конспіративна акція набирала все більше дійсного значіння, льояльні шляхи не приводили до ніяких, хочби й найменших наслідків. Земських діячів при всій їхній льояльності арештовували й засилали в далекі краї, і кадри їх рідшали. Петрункевича заслано на північ Росії, за ним поїхала також графиня Паніна. Над братом настановили поліційний догляд.

Після Різдва вся родина Ліндфорсів переїхала до Чернигова; дівчатка вступили до гімназії, брат зайнявся адвокатурою і скоро здобув велику практику. Спільна праця і в земстві, і в суді дуже зблизила мого брата з Шрагом. А ми з Олександром повернулися на наш улюблений »хутір Робінзона«, як земці звали наш хутір через великого парасоля, що з ним Олександер ходив звичайно до Борзни.

На хуторі ми застали Коліного товариша Мартина Ланґінса, також одного з учасників процесу 193-х. Дуже змучений тюрмою і туберкульозою, що почалася в нього там, він приїхав до нас на поправку. Це вже був революціонер чистої води, що не визнавав ніяких обєднань чи угод із урядом. Він привіз із собою нові рішучі погляди. Зорганізувалася нова партія, до якої й належав Ланґінс, — партія »Народньої Волі«. Вона відокремлювалась від партії »Чорного Переділу« і народників, і всі зусилля, всю акцію концентрувала на політичній меті: скинути царський уряд. Для цієї мети дуже скоро виділила з себе групу терористів, до якої увійшли Желябов, Фігнер, Кибальчич, а з наших київських діячів — Лизогуб, Колоткевич та ін., пізніш також Богомолець, Ковалевська. І Ланґінс став у їх ряди. Він іронічно ставився і до нашого народництва, і до українофільства, і було стільки щирого логічного радикалізму в його народовольстві, що воно захоплювало й мене, але Олександер і Коля ввесь час сперечались із ним. Політичні дискусії залунали в нашій оселі, часом затягались далеко за північ, і тільки взаїмна наша повага, взаїмні добрі відносини межи всіма нами чотирма не давали їм доходити до сварки.

Тай ніколи було сваритися. Олександер поїхав кінчати опис Ніженського повіту, а я, втративши надію в такі часи дістати якусь посаду вчительки, взялася вчитись медицини, щоб вивчитися на фельдшерку і все-таки провадити далі свою діяльність на хуторі. Надходила весна, і Коля мав дуже багато праці з господарством, що в ній деколи, жартуючи, допомагав йому Ланґінс. Часто він провожав мене до Борзни, куди я ходила лікувати знайомого шевця, що розрубав собі ногу. Багато чого перебалакали ми в цих далеких прохідках (до Борзни було 12 верстов, а коней ми ще не мали). Мій симпатичний бесідник-революціонер оповідав мені про ріжних осіб із революційних кол, докладно їх характеризуючи, і потроху всі мої думки, все серце моє віддавалися цій партії, і в ній тільки я почала бачити рятунок, визволення Росії, а з нею разом і України. Напровесні до Ланґінса прийшов лист від партійних товаришів, — його викликали до Києва на якийсь невеличкий з'їзд. Він одразу заметушився: їхати, зараз їхати! У нього була тоді підвищена температура, ми благали його залишити зїзд, зостатись іще в нас. Але ні — він поїхав. Це були славні »бліни« в помешканні Марусі Ковалевської^[6] на Жилянській вул., де й заарештовано тоді майже всіх учасників.

Це страшенно вразило нас із Колею. Якось стало соромно сидіти в нашому спокійному Mon Repos (як каже Щедрин), коли там гинуть справжні діячі за ті самі змагання, за те саме, чого ми хочемо досягти, йдучи безпечнішим шляхом. Я не витерпіла і поїхала до Києва, принаймні хоч розшукати Ланґінса, допомогти йому. Мене зустріли там радісно. Всі були так скомпромітовані, що не мали вже змоги навіть мати зносин із заарештованими: мене просили передати їм як-небудь гроші, дізнатися про їх становище. Такий був у всіх пригнічений настрій, що жаль брав дивитися на наших революціонерів. Хто ще остався на волі, чекав повсякчас арешту. Побачила я в такому стані мого чернигівського знайомого Колоткевича і запросила його до нас на хутір, на спочинок. »Серед наших сосон, казала я йому, ваші нерви успокояться, ви знову наберетеся сил для праці«. І він поїхав; і ми з Маковієвим зустріли його як рідного і влаштували як найкраще. Але, на жаль, він прожив усього 2–3 дні. »Не можу, нервово відмовлявся він від усіх наших прохань, — не можу я тут жити: цей спокій, ця обєктивна байдужність природи до наших страждань, несвідомість про долю того населення, що за нього ми життя своє віддаємо — це щось страшне. Я не можу бути в лісі — його величня тиша дратує мене. Я мушу вернутись до товаришів, до Києва«. І він покинув нас і за деякий час його заарештовано.

Скоро виявилося, що Ланґінса не було в київській тюрмі, його разом із кількома іншими народовольцями вже вивезли до пересильної тюрми у Мценськ. Де це Мценськ, що воно таке пересильна тюрма, — я не уявляла собі, але я знала одно — герої гинуть, а ми, мізерні люди, поки на ногах, мусимо помагати їм. Може їх далеко зашлють, вони потребують грошей! І я, покинувши малого сина свого Мішуню на Маковієва, полетіла в Мценськ, повітове місто Орловської губернії. В Орлі треба взяти у губернатора дозвіл на побачення, але я в Орлі нікого не знаю, — одначе випадково зустрічаю в канцелярії губернатора брата Драгоманова, Івана Петровича. — »Пані, ви тут?« — дивується він. Наспіх пояснюю, для чого, і він навчає, куди звернутись. За два дні маю дозвіл, їду до Мценська.

Не забути мені ніколи цього тихого темного вечора! Місяць сходить і срібним сяйвом заливає високі білі мури тюрми; мене ведуть через двір, входжу в тюрму, в якийсь сутерен, посередині довгий простий стіл, кілька стільців, на столі блимає смердюча маленька лямпа, ледве освітлюючи довгий низький сутерен. Ось дзенькнули остроги, низькі двері відчинились, і за жандарем виступає худа виснажена постать мого друга. Півгодини дається на побачення, — що сказати за ці хвилини? Передаю гроші жандареві, розпитую Ланґінса про здоровля, а він розпитує так щиро про Маковієва, Мішу, хутір, усі деталі. Хіба вони можуть мати значіння, коли я знаю, що його висилають на Сибір? Жандар устає, побачення скінчилось, зараз Ланґінс повернеться в свою камеру за ґрати, а я вийду на вільний світ Божий. А хіба-ж я не поділяю його думок, його змагань? Тяжка хвилина. Ось ізнову тепла, ясна ніч навкруги білих високих мурів, і не хочеться від них відійти, гірко покинути тих, що там мовчки визирають зза ґрат. Але там »на Робінзоні« мій Мішуня сам, не знає куди ділась мама, що завжди була нерозлучна з ним. І знову поїзд, стукотять колеса, автоматично пересідаю з поїзда на поїзд. Ось і стація Доч, іду пішки додому березовим гаєм, і знову я на хуторі…

Ще літо прожили старим ладом, я завзято вчилася медицини, деколи ходила в Борзну, до земської лікарні, дивитися на ріжні операції. Восени 1879 року переїхали ми з Олександром до Києва. Він уже зібрав усі матеріяли про Ніженський повіт, треба було їх друкувати в Києві.

——————

1. Русов, як українець, радів знайомитися з народом українським, з його життям, радів працею для полегшення його економічного становища. Варзер більш цікавився промисловою діяльністю населення, а Червінський перевірив на безпосередніх вражіннях свої народницькі теорії.
2. Закрив її в 1911 р. Маклаков. Усе майно передано Міській Управі і як міська бібліотека вона проістнувала до 1917 р., коли стала »комгоспівською« ім. Короленка.
3. З його картин чимало було на ріжних виставках. Дуже гарна картина »Чернигівські вали«, »Остання розбита гармата«. Він близько стояв до Т-ва Петербурзьких Художників.
4. Відбувши 20-літній стаж земської праці, що чергувалася з ріжними конфліктами з адміністрацією, він перейшов на урядову службу і вславився статтями на теми промисловости Росії й робітничого питання.
5. Міністра внутрішніх справ Плєве забив Сазонов у 1904 р. — Ред.
6. Родилася 1849, дружина Миколи Ковалевського, за участь в »Народній Волі« засуджена 1879 р. на каторгу, померла 1889 року. — Ред.