Мрія (Еміль Золя)/III

Матеріал з Вікіджерел
Мрія
Еміль Золя
III
Вінніпеґ: Українська видавнича спілка в Канаді, 1932
III.

В Зелені Свята того року ходили Губерти з Ангеликою до розвалин замку Готкер, що лежить над рікою Лінель, дві милі від Бомон, і снідали там на розвалинах. На другий день з рана по сій прогульці молоде дівча спало ще як забите, коли годинник в робітні вибив вже осьму годину.

Губертина пішла отже розбудити дівчину і застукала до дверей.

— Ти ще не виспалася?… А ми вже і поснідали.

Ангелика одягнулася чим скорше, зійшла на долину і мусіла вже сама снідати. Відтак зайшла в робітню, де Губерт і його жінка бралися вже до роботи.

— А се що таке, що я так заспала! А ми ще обіцяли, що сей фелон буде до неділі готовий!

Кімната, де містилася робітня, була простора і зовсім ще така, як в давних часах; її вікна виходили на город. Два сволоки під стелею і другі бальки поперечні були не побілені і так закоптілі, що аж чорні, а черваки геть їх поточили. З побіленої стелі повідпадав був тинк і було значно кожду дошку. На однім з мурованих стовпів, що підпирали сволок, був виписаний рік 1463, здається рік, в котрім виставили сей дім. Мурована, але полупана і потріскана піч вказувала, що колись виглядала дуже елєґантно; вона мала стовпики і консолі а вершок її кінчився з насадою в виді зводу, на котрім було ще слідно якусь різьбу, мабуть св. Клярія, патрона вишивачів. В тій старосвітській печі не топили вже а зробили лиш з неї якийсь сховок поуставлявши в припічку полички. Тут лежали купками взірці до вишивання. Хату огрівала тепер велика залізна піч, від котрої ішла рура попід стелю аж до комина. Розгойдані двері походили з часів Людвика XIV. Дилі на помості були вже таки добре спорохнавіли а діри в них були позабивані листвами одна при другій. Пожовклий тинк на стінах мав вже може яких сто літ, в горі був ще блідший, але в долині аж червоний, а місцями осіла була на нім салітра. Що року говорилося, що треба буде казати вибілити стіни, але до того не могло якось ніколи прийти.

Губертина сиділа за кроснами, в котрих був роспятий фелон.

— Коли віддамо роботу в неділю, — казала вона, — то дістанеш, як я вже тобі говорила, кілька корчиків фіялок до твого огородця.

— А вжеж, — відповіла Ангелика ударувана. Я візьмуся таки пильно до роботи… Але де мій наперсток? Коли не робити, то і все десь пощезає.

Вона наложила відтак старий наперсток з слоневої кости на палець і сіла з другого боку коло кросен проти вікна.

Меблі і вся обстанова були в тій робітні ще з половини минулого століття і нічо в ній не змінилося. Моди змінялися, штука вишивання прибирала инші форми, а там все ще стояла прикріплена, деревляна підставка, на котрій спочивали кросна, що другим кінцем опиралися на движимій кобильниці. В кутах стояли старосвітські прилади: машинка до навивання цівок з зубчастим колесом і цівками, на котрі з кружілець навивалося сухозолоть; ручний коловорот, валок до навивання ниток, прикріплений до стіни; всілякої величини решета з полупками покритими восковим полотном — на них робилися мережки. На одній поличці була ціла збірка старих залізків до витинання золотих прикрас а дальше лежав також старий прапор давних вишивачів. На гачках вішалки, що була зроблена з прибитого до стіни ременя, висіли: шила, довбеньки, клевці, залізка до розтинання перґаміну і гладілки з букшпану до модельовання ниток, а кожда з них инша, як котра до якої роботи. Коло стола, що служив до краяння, стояла ще велика самотока, на котру накладалися мітки. Коло скрині висіли на великих мотузках цілі вінці цівок з всіляким шовком а на землі стояв кіш з порожними цівками. На плетенім стільци лежали великі ножиці а на землю лише що покотився був клубок з нитками до підвязування.

— Ах, якаж прекрасна стала на дворі погода, — обізвалася Ангелика, — аж серце радується і хочеться жити.

Заки взялася до роботи, постояла ще хвильку перед вікном, через котре входив до хати свіжий ранний воздух, і майже не чула, що довкола неї діється. З бані на катедральній церкві відбивалися лучі сонця а з епископського города заносив запах цвітучого бозу. Вона аж усміхнулася, побачивши, як зі всіх сторін заносить весною. А відтак як би хотіла додати собі охоти, схопилася чим скорше і сказала:

— Тату, мені вже не стає золота до поробку.

Губерт, що якраз кінчив відбивати взірець до якогось фелона, виймив моток із скрині, розтяв його, розсукав оба кінці вискубуючи золотий ших на шовкових нитках, відтак завинув моток в перґамін і дав його Ангелиці та спитав:

— Ну, маєш вже все?

— Маю, маю.

Вона ще раз кинула оком довкола себе і побачила, що має вже все, чого її треба, під рукою: коло неї лежали цівки з ріжнобарвним золотом, червоним, зеленим і голубим; мітки шовку у всіляких відтінках, золота і срібна луска, кантилі і фризури, а в коробці з капелюха, що служила замісць кошика, були довгі і тоненькі голки, сталеві щипчики, золотий і срібний дріт, ножиці і грудка воску. Все те лежало коло неї на рамцях від кросен а сама матерія була прикрита грубим сивим папером.

Вона засилила голку золотою ниткою, але ледви лиш нею уколола, як вона вже і приснула та треба було засилити другу. Вона розскубала знов одну нитку, а то, що осталося їй в пальцях кинула в коробку, що стояла також на кроснах.

— Но, прецінь раз, — сказала вона зробивши щасливо перший стиб новою голкою.

В хаті стало тихо, хоч маком сій. Губерт почав натягати в рамці нову роботу. Він бив пальцями по матерії а по хаті розходився голос, як колиб хто бубнив.

Ангелика знала вишивати з незрівнаним смаком. А що вже з неї була за зручна робітниця! Губерти аж не могли надивуватися. Правда, що вона богато від них переймила, але пристрастна вдача її уроди надавала роботі далеко більшої вартости. Її фантазія була так буйна і жива, що з під її руки виходили всі цвіти на ризах мов би таки живісенькі а з всіляких прикрас аж віяло якимсь духом животворної віри. Її вишивання набрали були в цілій бомонській єпархії такої слави, що одного разу зайшли були до Губертів два священики лиш тому, щоби побачити пречудні роботи молоденької вишивачки. Один з них був археольоґом а другий великим любовником красних штук і оба вони не могли нахвалитися тих святих угодниць Божих, що повишивала була Ангелика побіч поважних лиць перших праотців церкви.

Але що найцікавійша річ, то було те, що Ангелика зналася дуже добре на рисунку, хоч ніколи не училася рисувати; виучилась от так лиш сама з себе, коли робила вечерами при світлі та не раз сама поправляла взірці голкою переливаючи в них свою фантазію. Губертам, що колись учили її, як то добра вишивачка повинна знатися на рисунку, було тепер вже далеко до неї, хоч вони були старші від неї і мали більше досвіду. Ба, вони стали наконець лиш скромними помічниками Ангелики; всю важнійшу роботу мусіла вона брати на себе а для них оставалася лиш посліднійша.

Кілько-ж то величавих і світлих чудес переходило від початку до кінця року через її руки. Вона аж сама стала вже шовком, сатином, оксамітом та золотою і срібною матерією. Вишивала фелони, мантії, наруквиці, єпитрахилі, мітри, хоругви і заслони до монстранцій. Але найбільше приходилося її вишивати церковні ризи в пять барвах: білі для тих, що ішли перший раз до сповіди і для дівчат, червоні для апостолів і мучеників, чорні для померших і на піст, фіолєтові знак непорочности і зелені на всі торжества. Золото, уживане частійше, могло заступити також білу, червону і зелену барву. В самім осередку хреста вишивалися завсігди однакові знамена, знаки імени Ісуса і Марії: трикутник, ягня, пеликан, голуб, чаша, монстранція і кроваве серце в терновім вінці. На шиї і вздовж рукавів розходилася орнаментика в старім стилю, або ціла збірка гарних цвітів: анемони, туліпани, пеонії, ґранатовий цвіт і гортензії.

Не було пори року, в котрій би з під її рук не виходили символічні колоски або виноградні грозна, вишивані сріблом на чорнім або золотом на червонім дні. На дорогоціннійших ризах вишивала вона цілі образи, голови святих та артистичні осередки як: благовіщення, ясла, або Голгофту. Нераз треба було вишивати і сам край матерії, иноді вшивати шовкові або півшовкові уставки в золотий або оксамітний брокат. А вся та гарна робота виходила одна по другій з під її довгеньких і ніжних пальчиків.

Риза, котру Ангелика тепер вишивала, була з білого сатину, хрест був зроблений з китиці золотих лелій, попереплітаних рожами в ярких барвах. В осередку світився серед вінця маленьких рож з матового золота знак Марії з червоного і зеленявого золота і множества прикрас.

Ангелика вишивала вже з годину листки маленької золотої рожі і через цілий той час не відзивалася ані словом. Аж ось знов зломилась її голка, а вона як зручна робітниця почала засиляти другу на помацьки під кроснами. Відтак підняла голову і відітхнула глубоко, як коли-б хотіла одним духом втягнути в себе весь свіжий весняний воздух.

— Ах, як же гарно було вчера! — відізвалась вона з тиха… Як же мило сонічко пригріває!

Губертина, що воскувала свою нитку, підняла також голову.

— А мене як би з хреста здіймили, я собі аж рук не чую. То-ж то бо і є, що мені не шіснайцять літ, так, як тобі. А до того, ми мало куди ходимо.

Губертина хоч і як була змучена, а таки взялася була зараз до роботи. Вона лагодила лелії витинаючи кусні пергаміну і пришиваючи їх, щоби цвіти набрали релєфу.

— Ті перші лучі сонця то вам так і голову зараз завертають, — обізвався Губерт, що натягнувши кросна, брався значити на них паси фелона.

Ангелика, мов би на весь світ забула, вдивилася задумчиво в світло сонця, що відбивалося від церковної бані.

— Де-ж там, ні! — відповіла вона спокійно, — перебути цілий день на свіжім воздусі, то для мене аж лекше, аж здоровійте.

Вона скінчила вишивати дрібненькі листки золотої рожі і бралася до більшої. В руці держала тілько засилених голок, кілько треба було барв до рожі. Після того як листок мав виглядати, шила вона то коротким, то довгим стібном. Вона мусіла дуже старанно братися до роботи, а тут все ще був її вчерашній день на гадці, вона ще раз жила ним в своїх думках, а на послідок стали їй таки так насуватися згадки, що годі вже було довше мовчати. Почала отже нагадувати, як то вони вибиралися, як ішли широкими полями, як відтак снідали на дошці серед розвалин замку Готкерів, котрого полупані мури звисали понад Лінелею, що пливе попід верби там в долині яких пятьдесять метрів глибоко. Розвалини ті зробили на ню дуже велике вражіння; вона виділа в них порослі блющем останки того великана, що панував колись над обома долинами. Тут піднімалася ще висока на пятьдесять метрів башта, попукана і без вершка, на пятнайцять стіп високій підставі і мимо бур та вітрів держалася все ще кріпко. Дальше стояли ще дві вежі: вежа Кароля Великого і вежа Давидова; між обома був ще зовсім добрий вал. В середині замку було ще видно поодинокі кімнати, каплицю і салю, де відбувалися суди та і ще кілька кімнат; ступені на сходах, ґзимси на вікнах, лавиці на терасах — все то видавалося ділом якихсь великанів, бо після поняття теперішнього покоління було то все незвичайно велике. Замок той був колись сам про себе великим укріпленим містом; пятьсот людей могло в нім держатися через три місяці і могли мати що їсти та чим стріляти. Але вже від двіста літ розпадалось каміння в долішній його части від диких рож, що тут виростали; а на купах каміння, що спадало з гори, цвили лелії та росли буряни; там де в передній кімнаті стояла колись піч, виростав тепер явір. А коли від заходячого сонця падала тінь на поорані поля, що тягнулися на три години ходу, коли серед вечірного сумерку цілий замок здавався прибирати на ново свою давну величину, то і тоді давалась знов почувати його давна власть і та люта сила, що зробила з него непобориму кріпость, перед котрою дрожали всі, навіть і королі француські.

— А я певна, — говорила Ангелика, — що там в замку сидять ще душі померших, що вони приходять туди що ночі. Там чути всілякі голоси і всюди повно звірят, що аж очі на нас витріщають, коли там зайти; а як я раз оглянулась, то і бачила, як щось білого літало довкола мурів… Правда мамо, ви знаєте історію того замку?

Губертина лиш усміхнулася.

— Я сама виділа там страхи.

Але вона1 знала дійсно історію замку; вона вичитала її десь з якоїсь книжки і мусіла тепер оповідати її дівчині, бо не могла її инакше спекатися.

Вся земля тут належала колись до єпископства раймського, а пізнійше до св. Ремигія, що передав її відтак Хльодвикові. Архиепископ Северин казав в перших роках десятого століття виставити в Готкер велику кріпость, щоби боронити землю від нападів Норманів, що плили Оазою аж до того місця, де вливається до неї Лінеля. В слідуючім століттю передав землю якийсь наслідник Северина молодшому синові з нормандської родини, Робертові, а той мав йому платити за то по шістьдесять су данини та ще мусів пристати і на то, що місто Бомон і церква в нім мають бути вільні. Тим способом стався Роберт І головою маркізів з Готкер, родини славної, котру від того часу записала історія в своїх книгах.

На Герберта IV кинув був папа два рази клятву, бо він забрав був землю, що належала до церкви; то був один з найбільших розбишаків і одного разу подушив власними руками аж трийцять міщан за одним заходом. Людвик Грубий, з котрим він став воювати, розбив його башту і розвалив аж до самої землі. Рауль І, що ходив разом з Филипом Августом на хрестний похід, погиб під Сен-Жан-д'Акр від списи, що проколола йому саме серце. Але найславнійший зі всіх був Іван V Великий, що в 1225 році побудував знову кріпость і до пять літ виставив той страшенний замок в Готкер, в котрім проживаючи, задумував раз навіть засісти на француськім престолі. Він був аж в двайцять битвах, в котрих була страшна різня, а йому таки нічого не сталося; він помер на власній постелі, ставши шурином шкоцького короля. По нім наступили Фелиціян III, що ходив босо аж до Єрусалиму, Герберт VII, що правувався за шкоцький престол, та ще богато других славних і благородних героїв аж до Івана IX, котрий за Мазарена дожив того смутку, що мусів дивитися, як валили його замок. По послідній облозі розсадили порохом склепіння башти та висадили й другі вежі в воздух а відтак ще і спалили всі ті будинки, де колись проживав Кароль VI, що збожеволівши думав, що ще тут може подужає, і де майже в двіста літ опісля перебував Генрик IV вісім днів з Гаврисею д'Естре. Всі вони вже давно померли а по них лишилась лиш згадка на тім місці, що тепер заросло зеленою муравою.

Ангелика слухала всего того з такою увагою, що аж кров в ній живійше ходила, а все таки і на хвильку не випустила голки з руки. Її здавалося, як коли-б всі ті покійники виступали з її кросен разом з тою рожею, що в прекрасних барвах виростала чим раз більше. Вона не мала поняття про історію, то-ж всі ті події ставали перед її очима ще величавійші, ще чуднійші. Все то так її займало, вона так вірила всему, що аж дрожала з радости, а перед її очима виступав знов давний замок і піднимався аж під самі небеса, а Готкери були по її думці таки свояками самої Пречистої Діви.

— Коли-ж так, то наш новий владика, Преосвящений з Готкер, є потомком тої родини? — спитала, вона.

— А вже-ж, що потомком, але з молодшої лінії, — говорила Губертина, — бо старша лінія вже давно вимерла. Та то і диво, що один з Готкерів став владикою в Бомонті, бо маркізи з Готкер а бомонтське духовенство спорили сотки літ з собою. Около 1150 року розпочав був один ігумен ставити церкву майже лиш з самих доходів монастиря. Незадовго не стало грошей а церкву підвели лиш під саму баню бічних каплиць, а кораб церкви треба вже було завершити деревом. Так минуло вісімдесять літ, Іван V забрався як раз ставити свій замок. Аж ось дав він від разу триста тисячів фунтів а до того призбиралися ще і инші датки і було вже з чого докінчити церкву. Тепер вже викінчили кораб зовсім. Обі вежі і велику фасаду виставлено значно пізнійше, в 1430 році, отже майже в половині пятнайцятого століття. Щоби віддячитися за щедроту Івана V, відступило духовенство для него і для його наслідників муровану гробницю в каплиці одної апсиди, що була досі присвячена св. Григорію і від того то називається вона тепер каплицею Готкерів. Але давні добрі відносини не вернулися; замок робив все пакости міщанам, нарушував привілеї міста, раз у раз велися спори то за податок, то за те, хто перший має яке право. А вже найбільше велися спори за перевозне, яке конче хотіли наложити властителі замку на судна, що стали ходити по Лінелі, від коли долішнє місто з своїми фабриками полотна дуже розбогатіло. З тої пори ставав Бомон з кождим днем богатшим, а Готкери все підупадали, аж напослідок таки розвалено замок і церква побідила. Людвик XIV зробив з неї катедру а давний монастир перероблено на владичу резиденцію. Судьба видно так хотіла, що як раз тепер, по чотириста роках завзятої боротьби, засів один з Готкерів на єпископськім престолі тої єпархії, що колись побідила його предків, котрі, доки лиш могли, не переставали вести боротьби з нею.

— Правда, що Преосвящений мав жінку? — спитала Ангелика. — Він бачу має і сина, котрому вже мабуть чи не двайцятий рік?

Губертина взяла ножиці, щоби відрізати кусник перґаміну.

— А вже-ж, ігумен Корніль все мені розказував. Ой сумна то історія… Преосвященому було ще лиш двайцять і один рік, коли він був капітаном за Кароля X. На двайцять четвертому році виступив він з війська та, як кажуть, аж до сорок літ все лиш гуляв і волочився по світі; все мав якісь пригоди і все, бувало, має з кимсь поєдинок. Аж ось раз побачив він у своїх приятелів на селі доньку Графа Валянсі, Павлю, дівчину, чудо не краса, і велику богачку; її був ледви девятнайцятий рік, була отже молодша від него майже о цілих двайцять і чотири роки. Він полюбив Павлю так, що аж дурів за нею, так таки її обожав, що аж треба було весілля прискорити. Тоді то закупив він ті розвалини замку Готкерів таки за якусь дуже нужденну суму — дав бачу щось чи не лиш десять тисяч франків — і постановив відбудувати замок. Він мав на думці жити там з своєю молоденькою жінкою. Девять місяців жили вони так з далека від всіх в своїй старій посілости в Анжу; для їх щастя були їм години за короткі… Павля повила дитину та і померла!

Губерт, що як раз значив взорець на якійсь матерії, чогось аж поблід і підняв голову.

— Нещасний та й годі! — відозвався він з тиха.

— Розказують, що він мало що не вмер, — говорила Губертина дальше. — В пятнайцять днів опісля постригся він в черці. Двайцять літ він вже черцем, а тепер ще став і владикою… Але кажуть також, що він через двайцять літ ані на очі не хотів видіти свого сина, дитину, що, прийшовши на світ, принесла смерть матері. Він віддав сина до вуйка покійниці, якогось старого ігумена, та навіть і чути не хотів нічого про него, хотів таки зовсім за него позабути. Одного разу прислали йому портрет хлопятка, так от що: йому здавалося, що він видить перед собою таки саму покійну жінку; його найшли відтак лежачого на землі, без памяти, мов би хто його приголомшив… Але старість, видно, та молитви втихомирили його смуток, бо ось наш добрий панотець Корніль розказували мені вчера, що Преосвящений хоче вже взяти сина до себе.

Ангелика скінчила тимчасом свою рожу, що виглядала так гарно і свіжо, що аж здавалося, як коли-б з того сатину запахом заносило. Вона споглянула знов у вікно, через котре добувалися лучі сонця а на її очи насунулась якась задума. Вона сказала сама до себе тихеньким голосом:

— То син Преосвященого…

Губертина кінчила оповідати.

— Молодий мущина, гарний як намальований. Батько хотів, щоби він був священиком. Але старий ігумен був тому противний, бо він ще малим не мав до того́ охоти… А ще ті міліони! Кажуть, яких пятьдесять! Його мати лишила йому пять міліонів на ґрунтах в Парижі а з того наросло тепер більше може як пятьдесять міліонів. Богатий отже, як який король.

— Богатий, як король, а гарний, як намальований, — повторила Ангелика, як колиб крізь сон, не знаючи сама, що і оворить.

Вона рушила механічно рукою і здіймила з кросен ціпочку, обвиту сухозолотю і почала братися вишивати ґіпюри великої лелії. Витягнула нитку з цівочки, і причепила кінець її до берега перґаміну, що мав бути підкладкою до цвіту, а відтак, як би не докінчуючи своїх гадок і бажаючи чогось, чого сама не знала, відозвалася з тиха:

— Ах, як же би я бажала, як же би я бажала…

В хаті стало знов тихо, лиш з церкви заходив від часу до часу голос співу. Губерт упорався вже був з своїми взірцями і значив що лиш пензликом їх контури на матерії; таким способом відбивалися всі украшення фелона в білих чертах на червонім шовку. Відтак він перший відізвався:

— Що то за богацтво було в давних часах!… Великі пани носили одіж, що аж капала золотом. В Ліоні продавали матерію навіть по 500 ліврів за локоть. Треба лиш читати постанови і приписи майстрів штуки вишивання, а там сказано, що королівські вишивачі мали право забирати силою робітників від других майстрів… Ми мали навіть герб: на голубім полі золочені по краях трами та ще і три лелії, дві в горі, а одна в долині… Хіба-ж то не було гарно? Так що-ж, все минулося!

Він замовк і лиш нігтями бив по матерії, щоби стріпати з неї кожде зернятко пороху.

— В Бомоні, — став він знов розказувати дальше, — оповідають про Готкерів ще одну казку. Моя мама не раз мені її розказувала, коли я ще був малим… Раз найшла була на місто страшна пошесть; половина людей вже була вимерла. Тоді побачив Іван V, той сам, що відбудував ту кріпость, що Бог дав йому таку силу, що він може пошесть відвертати. Він ходив відтак босо до недужих, клякне перед ними і поцілує їх. А скоро він лиш діткнеться їх своїми устами та вимовить слова: „Коли Господь Бог так хоче, то і я хочу…” так недужі зараз подужають. Від того часу стали ті слова і приповідкою Готкерів; всі вони могли від того часу відвертати пошесть… Але-ж бо і горді то були люде! Рід, котрому лиш панувати! Сам Преосвящений не хоче, щоби його инакше називати, як лиш Іваном XII, а навіть і імя його сина значиться мабуть також числом, як імя якого князя.

Він замовк знову. Кождісіньке його слово родило ще лиш більші мрії в головці Ангелики.

— Як же би я бажала, як же би я бажала…

Вона держала цівочку в руці не дотикаючи нитки і поводила золотом на переміну, то в право, то в ліво поверх перґаміну. За кождий раз, коли вертала, пришила нитку одним стібном шовку. Поволи стала розвиватися велика золЬта лелія.

— Як же би я бажала, як же би я бажала віддатися за князя… За князя, котрого би я ще ніколи перед тим не виділа, котрий би явився колись під вечір, коли починає змеркати, і взяв мене за руку та повів до свого замку… Я би лиш хотіла, щоби він був дуже гарний та богатий, але такий вже гарний та богатий, якого ще ніколи світ не бачив! Під моїм віконцем мусіли би заржати коники, дороге каміння мусіло би посипатися градом мені на коліна, щоби я аж купалася в золоті, і щоби воно аж капало мені з рук, кілько разів жмені отворю. Але я би ще також бажала, щоби той царевич так мене любив, щоби аж шалів за мною, а я щоби аж з розуму сходила. Ми мусіли би бути все а все дуже молоденькі, все дуже невинні, дуже благородні!

Губерт покинув свої кросна та усміхаючись приступив до неї а Рубертина як та щира подруга, погрозила лиш дівчині пальцем та сказала:

— Ой ти пустійко, яка з тебе вибаглива! Чи вже таки ніколи розуму не наберешся? От чого тобі ще не стало, кралею бути! Добре що ще твої пусті мрії не то, що украсти кусник цукру а відтак ще і відворкувати. Але правду сказавши, то і тут лихий тобою водить, так говорить з тебе лиш твоя пристрасть, твоя гордість.

Ангелика споглянула Губертині весело і щиро в очи.

— Мамо, що ви отеє таке говорите?… Хіба-ж то гріх кого любити, коли він гарний та богатий? Я-б такого любила за то, що він богатий, що він гарний, бо то би так аж палило моє серце, мою душу. Та-ж то мусить бути так гарно, так весело, що аж жити лекше, як від того сонічка… Хіба-ж ви не знаєте, що я не захланна. Мені грошей? Ви би вже побачили, що я би робила з грішми, коли-б мала їх богато. Вони би так лиш сипалися по місті, як той дощ, а все для бідних. Рай настав би всюди, не було би вже нужди. Я би насамперед вас, татунцю, зробила богачем, а відтак вас обоїх перебрала би в одіж з самого брокату, як яку велику паню і великого пана з давних часів.

Губертина здвигнула на то лиш плечима.

— Ти вже з розуму сходиш!… Та-ж ти бідна, моя дитинко, і не дістанеш приданого ані одного су. Куди тобі думати про якогось царевича? А тобі забагається віддаватися за богача?

— А колиб і віддалася?

Губертина лиш видивилася на дівчину.

— Таки й так, я би за него віддалася!… Він би мав богато грошей, то на що вже мені? Я би йому за все була вдячна то і ще більше любила би його.

Губерт аж тішився, що дівчина так мудро доказує і йому аж в голові ходило, коли слухав, як Ангелика так щебетала; він же сам літав з нею гадками аж попід самі хмари.

— Її правда, — відозвався він.

Жінка споглянула на него гнівливо з під ока, і стала поважна.

— Побачиш колись, дитинко, яка ти була дурна і пізнаєш, що то значить життя.

— Хіба-ж я життя не знаю?

— Де-ж ти мала його пізнати?… Ти ще молоденька, ще не умієш злого розпізнати, а лихий бачиш не спить а ходить по людях.

— Лихий, лихий…

Ангелика вимовляла то слово склад за складом,як коли-б хотіла його зрозуміти а в її ясних очах було видно, як в зеркалі, що і її невинність несподівалася так само нічого. Вона знала, що то лихий значить, та-ж вже тільки начиталась про него в оповіданнях. Хіба-ж лихий то не сатана? Хіба-ж вона не знала, як то лихий все на ново зривався, а його за кождий раз побивали? В бійці кидали ним об землю і били що влізлося.

— Коби ви, мамо, знали, як я з лихого сміюся… Треба його лиш побороти, а відтак вже можна жити щасливо.

Губертина зажурившись покивала лиш головою.

— Мене вже таки аж жаль бере, що ми виховали тебе от тут в отсій хатині так саму і з далека від світа. Ще колись будемо тебе мати на совісти, що не научили жити… Не вже-ж ти думаєш, що тобі прийдеться в раю жити? Що-ж ти гадаєш, що то світ?

Дівчина похилилася на свою роботу і поводила цівкою так одностайно, як і перше, а на її молоденькім личку заблисло якесь світло надії.

— Мамо, чи ви думаєте, що я таки вже така дуже дурна? Та-ж на світі повно людей чесних. А коли хто чесний і бересь радо до роботи, то його не мине і заплата… Ой, знаю я, що на світі є також і злих людей не мало. Але хіба з ними хто числиться? З ними ніхто не сходиться, а то вже для них найбільша кара… А відтак, бачите, цілий світ здається мені як той великий город, як який величезний парк, повний світла і цвітів. В нім так гарно жити, а життя таке любе, що ніяк злим бути не може.

Дівча щебетало і запалювалося що раз більше, так, як коли-б від тих шовкових ниток та від того золота, що пересувалися по її скорих пальцях, дур її брався.

— Щастя, то прецінь річ дуже проста. Правда, ми щасливі… А чому? Бо ми любимося. В тім то і найбільша штука; треба любити і щоби нас другі любили… Побачите колись, як прийде той, на котрого я чекаю. Ми, як стій, пізнаємося. Я його ще ніколи не бачила, а таки знаю, який він має бути. Він увійде і скаже: Я тебе візьму з собою. А я йому відповім: Я вже від давна на тебе чекала, бери мене з собою. Він мене забере і вже таки на віки. Ми підемо відтак до палати, будемо спати на постелях з самого золота і діямантів. Та-ж то річ так проста, так ясна!

— Ти вже таки направду дурієш! Мовчи ліпше! — перебила її Губертина строго.

Побачивши однакож, що Ангелика таки вже дуже розгорячилася і її мріям нема кінця, говорила вона дальше:

— Мовчи, кажу, бо мене аж ляк збирає… Коли ми тебе віддамо за якого бідолаху, то ти нещаснице так спадеш з свого неба, що аж кости собі поломиш. Для нас бідаків лиш одно щастя: послух і покора!

Ангелика все таки стояла при своїм і усміхаючись сказала спокійно:

— Я таки чекаю на него… і він прийде.

— Її правда — відозвався Губерт, котрий також, Бог знає, куди літав гадками, як коли-б від неї набрався тої горячки. — Чого свариш її?… Вона-ж така гарна, що і король міг би її сватати. Все може бути…

Губертина засумувалася та споглянула на него своїми розумними очима.

— Ще ти додавай її охоти до злого! Вже-ж ніхто не знає ліпше від тебе, що то значить дати серцю волю…

Він поблід а в його очах заблисли грубі сльози. Та і Губертині жаль зробилося, що вона так йому притяла; вона приступила до него і взяла його за руки. Але він відступився від неї і заходячись від плачу, повторяв заєдно:

— Ні, ні, я таки немудро сказав… Ти слухай своєї мами, чуєш, Ангелико? Ані ти ані я не знаємо нічого, у неї лиш розум… Я таки немудро говорив, немудро…

Занадто роздразнений, як щоби знов засісти на давне місце, кинув він на бік фелон, котрий вже натягнув був в рамці, а взявся напускати хоругов, що стояла вже готова в рамцях. Він взяв горнятко з фляндрійською гумою і став її накладати пензлем на відворотній стороні матерії; вишивання ставало через то міцнійше. Його губи ще дрожали злегонька, але він вже не обзивався.

І Ангелика мовчала також, бо її так веліли, але гадками літала вона все висше і висше, далеко понад то, чого бажала; що в ній діялося, видно було з її тоненьких губ, що від надмірного чувства були до половини відхилилися, видно було з її очей, в котрих пробивалися її мрії, широкі як то синє небо. А ті мрії снувала тепер все дальше і дальше золота нитка в її руках, з них виростали і розцвиталися на білім сатині великі лелії і рожі а посеред них знамя Марії. Вишиване било лелії світилося, як який луч сонця, а тоненькі листочки з металевої луски, пришиті крученим шовком, виглядали як ті звізди, що дощем спадають з неба. А вже само знамя Марії по середині, то аж за очі ловило, так світилося від золота, що було на нім то грубе нашите, то повитискане; від него розходилися лучі містичного світла, як від сходячого сонця. Ніжні рожечки з шовку виглядали як правдиві а ціла як сніг біла риза ясніла чудно від прекрасних золотих цвітів.

Довго, довго мовчала Ангелика а відтак підняла головку; її личко аж палахкотіло від крови, що тиснулася до него з серця. Вона споглянула злобно на Губертину, рушила з легенька головою і відозвалася ще раз.

— Я таки буду ждати на него, і він прийде!

Якийсь нерозважний дур взявся її голови, але вона все таки обставала при своїм. Так а не инакше, він прийде та й годі, і ніхто не був в силі вибити їй того з голови.

— А я вам кажу, мамо, що все так станеться.

Губертина не знала, що вже на то казати і здвигнула лиш плечима, а відтак стала собі з Ангелики кепкувати:

— А я все думала, що ти не схочеш ніколи віддаватися. Та-ж ті святі, що ти собі ними так голову набила, також ніколи не віддавалися. Замісць слухати женихів вони страдали за віру; утікали від родичів і клали під меч голови.

Дівча лиш слухало; бо не знало, що на то сказати, а далі розсміялося на весь голос. В тій природній веселости пробивалося само здоровля і сама охота до життя. Та-ж тоті історії святих, як світ старі! Від того часу став світ зовсім инакший. Сила Божа побідила і Бог не жадає вже від нікого, щоб хтось страдав за него. Її привязували до тих святих оповідань чуда, а не нехтовання світа і охота умирати. Вона все таки мала охоту віддатися, любити і рада-б була, щоб і її любили та щоб вона була щаслива.

— Встидайся, — глузувала з неї Губертина. Твоя хоронителька Агнія буде плакати. Хіба-ж ти вже забула, що вона не хотіла вийти за намісникового сина і воліла померти, щоби злучитися з Ісусом?

На вежі відозвався великий дзвін; з блющу, що широким листям густісінько стелився довкола вікна одної апсиди, піднялося ціле стадо воробців. В робітні взяв Губерт, що як німий вже зовсім не відзивався, розпяту і від клею ще зовсім мокру хоругов та розвісив її на стіні, щоби просихала. Сонце поступилося вже було дальше і кидало свої лучі на старі прилади, сновалки та мідяні цівки. Коли світло сонця підійшло аж до обох робітниць, то кросна, за котрими вони робили, враз з матерією і витертими від роботи листвами аж засвітилися; клубки шовку, цівки з шихом, золотий та срібний дріт і всякі дрібниці аж горіли в світлі сонця.

В сім тепленькім світлі весняного сонця стала Ангелика приглядатися великій символічній рожі, котру як раз скінчила. Щирим, повним оком дивилася вона на свою роботу, а відтак, як би її небесна радість осінила, промовила:

— Ісус моїм вибранцем.