Мрія (Еміль Золя)/II

Матеріал з Вікіджерел
Мрія
Еміль Золя
II
Вінніпеґ: Українська видавнича спілка в Канаді, 1932
II.

Бомон складається з двох зовсім окремих і ріжних від себе міст: Бомон ль' Еґліс, на горі з старою катедрою з дванайцятого століття, з єпископською палатою, виставленою в сімнайцятім століттю, має ледви тисячу жителів, що жиють на купі в вузеньких вулицях, в котрих можна майже удуситися; Бомон-ля-Віль стоїть під горбом, над берегом ріки Лінелі, і було первісно передмістям, але опісля, коли фабрикантам коронок і батисту, почало добре вестися, місто розбогатіло і так розвинулося, що там осіло яких десять тисячів людей. Тут були просторі місця, величавий будинок підпрефектури, словом, все було тут на новий лад. Обі части міста, північна і полуднева, мають хіба лиш то спільне, що в обох є одна і та сама управа. Хоч звідси до Парижа всего лиш трийцять миль і можна туди дістатися за дві години, то все таки Бомон ль' Еґліс виглядає, як би клином вбилося між свої старі вали, хоч і так вже осталися з них лиш ще троє воріт. Тут і люде жиють якісь инакші, а жиють все ще з батька на сина так само, як жили їх предки пять сот літ тому назад.

Все то від того, що там є катедральна церква; від неї то все взялося; вона все то удержала. Вона матір і цариця; як який велитень піднимається вона понад всі ті низенькі доми, що мов пташенята горнуться від студени під її крила. Там жиють люде лиш для неї і з неї; ремісники працюють, крами продають, а все лиш на те, щоби її удержати, прибрати і нагодувати — її і її духовенство. А коли там є ще і міщане, то вже лиш останки давніх родів. Вона є осередком міста, бо від неї розходяться вулиці як би її жили; ціле місто лиш нею віддихає. Тому то се місто, що мов би монастирями розложилося довкола катедри, нагадує ще і нині давні часи а з него віє якимсь поважним і милим духом мира та глубокої віри.

Серед сего таємничого міста, стояв дім Губертів, в котрім Ангелика почала жити новим життям, найблизше катедри — кість з її костей. Мабуть якийсь приходник в давних часах, що хотів позискати для церкви прадіда вишивачів, позволив йому всунути тут свій дім між пілястри церкви. Від полудня замикав будинок церковний малий і вузкий городець; насамперед богато бічних каплиць, котрих вікна виходять на далеку площу а відтак і кораб церкви з своїми філярами і величезною банею, покритою бляхою. Світло сонця не доходило ніколи аж до самої землі в городі і для того росли тут лиш блющ і букшпани. А мимо того, що висока церква покривала город вічною тінею, було в нім якось дуже мило та любо; була то чиста тінь, спокійна і тиха мов могильна, а з неї віяло якимсь милим запахом. В сю зелену закутину, з сутіни котрої заносило свіжим холодом, не заходив ніякий голос, хіба лиш голос дзвонів з обох веж катедральних, а позвук їх потрясав цілим домом, що видавався, як би разом з церквою був витесаний з одного каменя і жив її кровю і духом. Яке би і не правилося богослуження в церкві, а в домі зараз гомоніло; чи то правилася соборна служба Божа, чи гуділи орґани, чи півці співали в церкві, або хоч би лиш хтось з побожних зітхнув там глубоко, то в домі дрожала зараз кожда цеголка, по нім розходився мов би святий голос Невідомого. Ба, иноді добувався до него через холодні мури навіть і милий запах ладану.

Тут росла Ангелика, як в якім монастирі, повних пять літ, з далека від цілого світа. Лиш, бувало в неділю рано, в семій годині, ходила до церкви. Губертина постаралася о те, що Ангелиці дозволили не ходити до школи; вона, бачите, боялася, щоби дівча не сходилося там з пустими дітьми. Старосвітський дім в своїй самоті, з городом тихим мов кладовище, був отже для Ангелики цілим світом. Вона мала свою кімнатку з білими стінами на піддашу. Рано збігла до кухні поснідати а відтак ішла на роботу до робітні на першім поверсі. Ті кімнати, а відтак ще і круті сходи на вежі — от і всі вже закутини, серед котрих Ангелика цілий час проживала, але за то і всі вони були як святі для неї, бо з роду в рід ніхто їх не тикав, нічого в них не зміняв. До кімнати Губертів не заходила вона ніколи, ледви що коли перебігла через світлицю на долині — а лиш ті дві кімнати були устроєні на новійший лад. В світлиці зарівнано вистаючі колись бальки ґіпсом а на стелі була штукатура в виді вінця з пальм і з розетою в середині. Жовті тапети з великими цвітами походили з часів першого цісарства, так само і піч з білого мармору і меблі з магоню, підсвічник, софа і чотири крісла покриті утрехтським оксамітом. Ангелика заходила сюди дуже рідко, хіба лиш коли треба було змінити виставу в вікні і вивісити нові вишивки. Тоді вже і виглянула вона на хвильку на світ Божий, хоч все лиш одно і те саме бачила: вузку вулицю, що ішла попри порталь св. Агнії, якусь побожну жінку, відмикаючу двері до церкви, що відчинялися без лоскоту і напроти від них пусті на око крамниці золотаря і торговельника воском — в одній чаші і монстранції, а другій грубі свічки церковні. Та монастирська тишина, що спочивала на цілім Бомон ль'Еґліс, понад вулицею Маґльоар, поза єпископською палатою, над вулицею Великою, на котру виходила вулиця Орфевр, над пляцом ді Кльоатр, де піднималися високо в гору обі вежі катедральної церкви, давалася всюди відчувати — воздух, що з мрачним днем спускався тут на землю, був якийсь тяжкий і лінивий.

Губертина поставила була собі за задачу о скільки її сил доповнити виховання Ангелики. І вона думала так само, як і всі давнійше, що для женщини досить, коли уміє трохи читати, писати та рахувати. Але що то вона нераз мусіла намучитись з дитиною, котрій наука ніяк не хотіла лізти до голови! Дівча не хотіло ніяк уважати, а все лиш заглядало до города, хоч там і не було на що дивитися. Ангелика не могла ніяк взятися читати. Диктуй їй бувало хоч і як цікаві річи, то вона все таки не напише без похибки. А при тім мала таке дрібненьке та тоненьке письмо, як то колись писали ним лиш великі дами. З других предметів, з ґеоґрафії, з історії і рахунків знала вона тільки, як би і нічого. Та і по що їй було всеї тої науки? Все то, думала вона, для неї не потрібне. Пізнійше, перед першою сповіддю, виучилась вона слово в слово катехизму на память, і то так добре, що аж всі не могли надивуватися, яка у неї добра память.

В першім році мали Губерти тільки клопоту, що аж не знали нераз, що вже діяти. Здавалося, що з Ангелики буде добра вишиванка, кілька днів робила вона дуже пильно, але відтак напала її така лінь, що її учителі бралися аж за голову. Від разу стала якась оспала, дивилась, де би лиш захопити яких ласощів а часто, хоч правда, що спустивши очі в долину і почервонівши, любила таки вкрасти хоч би кусник цукру. Коли за то її сварили, то вона ще і відворкувала. Коли часом Губерти хотіли її посмирити, то вона попадала в таку лють, що аж кидалася на землю, била ногами та руками і була в силі все, що би їй тоді попалося в руки, подерти або покусати на кавалочки. Губерти аж боялися в таких хвилях приступити до дівчини; сказав би хто, що то лихий вліз в дівчину та так кидав нею в злости. Що вона за одна? Звідки вона взялася? Тоті знайди, то все діти гріха і розпусти? Вже два рази хотіли вони позбутися дитини і каялися, що її притулили до себе. Але за кождий раз тоті сцени, від котрих аж цілий дім ходив, кінчилися щирим плачем і поправою. Дитина падала тоді навколішки та так дуже перепрошувала, що хоч-не-хоч треба їй таки було простити.

Мало по малу почала Губертина давати собі раду з Ангеликою. Вона, жінка дуже доброго серця, лагідна і спокійна, а при тім розумна і розважна, була як сотворена до того, щоби виховувала таку дитину. Вона учила Ангелику послуху і обовязку та все їй казала, що чоловік аж тоді жиє, коли стається слухняним тамуючи в собі гнів і пристрасти. Треба слухати Бога, родичів і старших, словом, вичисляла дитині цілий ряд людей, котрих треба шанувати. Лиш якийсь відродок і чоловік без серця не слухав би їх. Щоби научити її покори, казала їй Губертина за кождий раз, коли вона була нечемна, робити просту роботу, помивати в кухні або шурувати поміст. Тоді стояла вона над нею і доти казала їй схиленій робити, доки вона зразу аж запінившись від злости, знов не опамяталася. Вона журилася тим дуже, що в дитині береться звідкись така пристрасть, але і то її не тішило, що дівча любило страшно і без кінця пеститися. Вона кілька разів добачила, як Ангелика цілувала свої власні руки. Вона виділа, що дівча аж пропадає за всілякими образками, а особливо за святими, котрих таки спору купу собі призбирала. Одного вечера застала вона її з заплаканими очима над образками, дівча поклало головку на стіл і не відіймало губ від образочків. Що то був за крик, коли вона відібрала їй образки; хтось би був подумав, що то вже таки живцем шкіру з неї здіймають. Від того часу тримала її Губертина остро в руках і не давала їй вже оставатися самітній, казала їй богато робити і не обзивалася до неї, була холодною, коли Ангелику напала яка примха та очи у неї засвітилися і лице почервоніло.

Впрочім добачила Губертина, що і книжка з дому убогих може їй стати в пригоді. Губерт підписував що три місяці книжку, а Ангелика була за ко́ждий раз того дня дуже сумна аж до самого вечера. Коли виймала з скрині цівочку з сухозолоттю і побачила там книжку, то кров зараз виступала на її лице і дівча аж паленіло. Одного разу, коли її напала була примха і вже ніяк не можна було дати собі ради з нею, то вона аж як би стовпом стала, коли перевернувши в скрині все до гори ногами добачила тих мізерних кілька листків паперу. Аж заходилася від плачу, упала Губертам до ніг, перепрошувала їх та і сама признавала, що не варта і того хліба їсти, що вони їй дають. З тої пори приходила їй часто на гадку та книжка і то здержувало її нераз від примхи та злости.

Ангелиці скінчився був вже дванайцятий рік і вона мала перший раз іти до сповіди. Той спокій довкола неї, та тихенька старосвітська хатина в тіни катедральної церкви, той запах кадила, і ті мельодійні співи в церкві — все те ублагородняло ту дику ростинку, що вирвана, не знати звідки, і пересаджена в здорову землю, росла собі спокійно. Не мало причинялося до того і правильне життя в домі Губертів, щоденна робота, та і то, що ніхто тут не журився тим, що діється на широкім світі; про те і чутка не заходила до спокійного міста. Але вже найбільше причинилася до лагідности Ангелики, велика любов Губертів, котра ставала ще тим більшою, що вони не могли ніяк успокоїти своєї совісти. Губерт старався вибити жінці з голови ту кривду, яку він її заподіяв тим, що одружився з нею проти волі її матері. При смерти своєї дитини, міркував він добре, що вона уважала то за допуст Божий з його вини і він старався всіми силами її переблагати. Ту ціль осягнув він був вже давно, бо жінка обожала його, але він все таки ще не раз думав, що вона йому того не простила а то його все ще не раз гризло. Коли-б їм вродилася ще одна дитина, то вони були би певні, що вже і матір у гробі з ними помирилася. Тому то вони нераз просили Бога, щоби їм дав дитину і Губерт припадав нераз до ніг своєї жінки з такою непорочною а горячою любовію, як колиб був ще лиш її женихом. В присутности учениці не важився він навіть поцілувати своєї жінки в волосся, а хоч вже двайцять літ жив з нею, то все ще заходив до її кімнати з таким чувством, як колиб з нею лише що пібрався. А була то миленька кімнатка, помальована на біло і сиво і виложена тапетами з голубими китицями та з оріховими меблями, покритими кретоном. В кімнатці тій було тихо тихенько, ні найменший шелест не заходив туди, а та щира любов, яка в ній панувала, обнимала і цілий дім. Все те було для Ангелики мов якимсь етером любови, серед котрого вона підростала в повній силі чувства і невинности.

Її виховання доповняла ще одна книжка. Коли Ангелика одного разу шукала чогось по всіх закутках, знайшла на полиці в робітні якусь запорошену книжку під заголовком „Побожні оповідання”, написані Жаком з Воражін. Був то старий француський переклад, походячий ще з 1549 року, котрого певно уживав колись якийсь вишивач задля тих образків, які були в книжці, а з котрих він міг довідатися дещо з життя святих, потрібного для своєї роботи. Ангелика довго не могла надивитися на ті образки і налюбуватись ними. Коли її позволили бавитися тою книжкою, брала вона зараз велику книгу in quarto, оправлену в жовтий сафіян, і перевертала в ній листок за листком. Насамперед дивилася на верхній заголовний лист з адресою книгаря: „В Парижі, Rue Neufve Notre Dame, під знаменем св. Івана Хрестителя”. Відтак оглядала сам красний заголовок з рамцями, що в рогах мали медальони з чотирма євангелистами і що в споді закінчувалися образком, представляючим трох царів зі сходу а в горі воскресінням Христовим. Відтак ішли вже образки за образками, великі і малі образки в тексті: Благовіщення, величезний ангел, що осіняє слабосильну Марію; різня невинних немовлят, посеред цілої купи дитинячих трупів стоїть лютий Ірод; ясла, Ісус межи Пречистою а святим Йосифом, що держить свічку в руці; св. Іван милостинник дає милостиню убогим; св. Матвій розбиває камінного божка; св. Миколай в єпископських ризах а коло него немовлятка в цебричку. Відтак ще і другі святі: Агнія з прошитою мечем шиєю, Христина, як їй кліщами груди відривають; Ґеновефа з ягнятками; Юліянна, котру бичують; Анастазія, що горить на кострі; Марія єгипетська, на покуті в пустини; Магдалина, що несе посудину з миром. Та богато ще иншого пересувалося перед очима Ангелики а за кождим образком брав її що раз більший страх, і що раз більший жаль. Був то той страшний а заразом і так милий стан, від котрого аж за серце ловить а в очах сльози крутяться.

Але поволи відзивалася в Ангелиці цікавість, що то можуть ті образки означати. Зразу вона якось боялася читати то чудовате письмо ґотицьке, надруковане в двох рядах, хоч чорні букви добре відбивали від пожовклого паперу. Але з часом привикла вона до него; розбирала букву за буквою, відгадувала всякі скорочення і титли, догадувалася значіння і зворотів давної бесіди і слів а вкінці так вже була познакомилася з книгою, що аж радість її збирала, коли взяла книжку в руки. Її здавалося, що вона через всяку нову трудність добирається з тріюмфом до якоїсь нової тайни. З темряви, через котру вона з трудом мусіла перебиратися, сходив для неї новий світ. Вона вступала в якесь небесне світло. Її шкільні книжки були вже для неї сухі і мертві. Лиш побожні оповідання її одушевляли і вона сиділа над книгою цілими годинами сперши голову на руки. Не раз зачитувалася вона так, що аж сама не знала, чи ще жиє на сім світі. Не знаючи ні часу, ні місця, виділа вона лиш, як з глубини незнаних річей добувалися поволи на верх сонні мрії.

Бог то любов, а коло него стоять святі обох полів. Їм вже з роду щось призначено, якісь таємничі голоси звіщають, що вони мають прийти на світ а їх матері мають чудесні сни. Всі вони гарні, сильні, побідоносні. Їх окружає ясне світло і само їх лице ясніє. Домінік має звізду на чолі. Вони відгадують людські думки і на голос їх повторяють. Вони мають дар предсказувати а їх пророцтва сповняються завсігди. Число їх безконечне, бо є між ними і єпископи і монахи, непорочні дівиці, послідні жебраки і великі пани з королівських родів, нагі пустинники, що живляться корінцями і жиють в печерах разом з псами. Історія їх є все та сама: вони ростуть для Христа, вірують в Него, не хотять приносити жертви ложним богам, їх за то мучать і вони гинуть, в повній славі. Самим їх гонителям навкучаються вже гонення. Святий Андрій, прикований до хреста, проповідує через два дні двайцять тисячам людей. Люде переходять масами на нову віру і на один раз приймає хрест сорок тисячів людей. Ті, що на вид чудес не хотять вірувати, утікають перелякані. Святих називають чарівниками і позивають їх за то перед суд; завдають їм загадки, котрі вони відгадують; кажуть їм вести бесіди з ученими, а ті мовчать як коли-б їм мову відняло. Скоро їх приведуть до поганських божниць, щоби вони там складали жертви, валяться і розлітаються в кусні камінні божки на сам їх віддих. Одна дівиця вложила своїй пояс на шию Венери а та розсипалась в порох. Земля трясеться а святиня Діяни валиться від грому; народи повстають і настає страшна усобиця. Нераз самі кати просять, щоби їх охрестити, королі припадають до ніг одітим в лахи святим, що обітували убожество. Савина втікає від родичів. Павло покидає пятеро своїх дітей і зрікається добродійства купелі. Їх тіло очищують пости і покута, не пшениця, не олива. Герман посипує попелом свою страву. Бернгард не знає вже ріжниці в стравах; йому смакує ще лиш чиста водиця. Агатон носить три роки камінь в роті. Августин, повний розпуки, що согрішив, звернувши увагу на перебігаючу собаку. Нічим щастя, нічим здоровля, розкіш розпочинається з недостатком, що убиває тіло. Так жиють вони триюмфуючи в городах, в котрих цвітами звізди і де на деревах навіть листя співає. Вони убивають зміїв, викликують бурі і втихомирюють вітри. Вони піднімаються ще висше як сонце, розпливаються там в надземних розкошах. За життя стараються про їх потреби вдовиці і в сні дістають прикази, де їх мають по смерти похоронити. З ними діються надприродні річи, кождому трафляються чудесні пригоди, так гарні, які можна читати хіба лиш в романах. А коли по стільки а стільки сотках літ відкриють могилу мученика, то ще з неї віє чудесним запахом.

Супроти святих стоять біси, котрих також є без ліку. „Літають довкола нас, як ті мухи, воздух аж кишить від них. В воздусі стільки бісів і злих духів, скільки атомів в однім проміні сонця”. І розпочинається вічна боротьба. Святі виходять з неї завсігди побідоносно і мусять знов шукати нової побіди. Чим більше чортів вони прогонять, тим ще більше їх знов являється. Їх начислено аж шість тисячів шістьсот сімдесять в одній женщині, котру Фортунат спас. Вони крутяться довкола як скажені, говорять і кричать устами бісноватих, котрих тілом трясуть, мов би яка буря деревом. Вони влазять в них носом, ротом, ухами і виють, коли виходять з них по страшній боротьбі і муках. На кождім розі вулиці качається один бісноватий, а святий що переходить туди, мусить зараз вести боротьбу з сатаною. Василій, щоби виратувати якогось молодого чоловіка, бореться хоробро грудь об грудь з нечистою силою. Макарія, що спав між гробами, нападали раз-у-раз нечисті і він мусів цілими ночами вести боротьбу з ними. Навіть ангели при смертельній постелі мусять проганяти бісів, щоби спасти душу.

При иншій знов нагоді промовляють побожні оповідання до розуму і розваги. Ідуть жарти і задаються загадки, апостол Петро і Семеон чародій спорять про чудеса. Сатана, що вештається по всім-усюдам принимає ріжні види, перекидається в женщину, ба, посувається навіть так далеко в своїй хитрости, що старається приподобати святим. Але коли вони його побідять, то він являється знов в цілій своїй погани: „Чорний кіт, значно більший від пса, з великими світячими очима, червоним від крови язиком і т. д.” Лиш до чорта мають упередження, його бояться, його ненавидять, з него всі сміються. Дійсно з ним обходяться дуже нечемно. А конець кінців його таки завсігди перехитрують, хоч і як страшні його кітли в пеклі. Всі умови з ним відбирають йому або силою, або витуманюють від него хитрим способом. Слабі женщини кидають ним об землю. Марґарета роздоптує йому голову ногою, Юліянна бє його ланцухом так, що аж внутренности з него випускає. Радість і погорда злого ростуть, бо сатана стає безсильним; віра в спасіння скріпляється, бо чеснота виходить завсігди побідоносно. Досить перехреститися а тоді вже і чорт нічого не вдіє, він зачинає вити і щезає. Коли яка свята дівиця зробить знак хреста, западається ціле пекло.

В тій боротьбі святих мужів і женщин з сатаною представляються нам страшні жертви переслідування. Кати виставляють мучеників, намащених від голови до ніг медом, щоби їх мухи і овади кусали; кажуть їм ступати босими ногами по потовченім шклі або по грани; кидають їх в ями, повні зміїв, бють їх бичами з ременів, на кінцях котрих вшиті оловяні кулі; замикають їх живцем в домовини і кидають в море; вішають їх за волосся і палять; в рани їх сиплють негашеного вапна, ллють кипячої смоли або розтопленого олова; саджають їх на розпалені стільці з заліза; голови їх пхають в розпалену піч; їх груди печуть смолоскипами; ломлять їм ноги та руки молотами на ковалі, видовбують їм очи, вирізують язики і ломлять пальці один по другім. А святі не числять своїх мук, погорджують ними і готові охотно ще і дальше страдати. Над ними діються раз-у-раз чуда і кати томляться. Святий Іван випиває отрую і вона йому ані крихти не шкодить. Севастіян сміється з того, що його стрілами колять. В инших случаях зависають стріли в воздусі з правого і лівого боку від мучеників або відбиваються від них і виколюють очи тим, що ними стріляли. Вони випивають розтоплене олово, як воду з леду. Льви ласяться коло них, сунуться перед ними по землі і лижуть їм руки, мов би які ягнятка. Святому Лаврентію, котрого шкварили на сковороді, здавалося холодно і він говорив: „Нещаснику, ти ушкварив лиш половину мого тіла, оберни на другий бік, а відтак їж, бо тіло моє вже добре упеклося”. Кикилію купають в кипятку а її видається так, як колиб її завели де в яке холодне місце, ледви що трохи піт на ню виступив. Христина сміється з своїх мук: на приказ її батька бє її дванайцять посіпаків і всі падуть від утоми; по батькови приходить инший кат, він вбиває її на колесо і каже відтак підкладати під неї вогонь; запалюють вогонь, а полумінь пожирає пятнайцять соток людей. На послідок кинув він її в море привязавши їй камінь до шиї, але ангели держали її верх води; Ісус явився в власній особі і охрестив її, а відтак віддав св. Михаїлови і казав знов вивести на землю. Ще инший кат замкнув її з лютими зміями разом, а вони обвилися їй довкола шиї і не зробили нічого; пять днів стояла вона в розпаленій печі і співала а вогонь її не брався. Винкентій мусів ще більше перетерпіти, а прецінь йому не сталося нічого; йому поломили ноги і руки, здерли залізними шрубами шкіру з тіла, що аж внутренности вийшли з него; набили в него повно голок і кинули на грань а кров з него погасила вугля; відтак затягнули його назад до вязниці та прибили ногами до стовпа: а він все таки хоч посічений на кусні, попечений і розпорений, жив ще дальше. Його муки замінилися в чудесний запах, мов би з яких квітів, вязницю освітило ясне світло а ангели співали разом з ним спочиваючи так як і він на самих рожах. Милий голос співу і сильний запах квітів доходив аж на двір, а коли сторожі побачили таке чудо, то зараз навернулися на правдиву віру. Дакіян довідавшись про те, запінений від злости, сказав: „Що-ж ми можемо йому ще більше вдіяти? Він нас побідив”. Так говорять всі мучителі а їх катовання кінчаться хіба лиш тоді, коли вони навернуться або повмирають. Їм покрутить ноги і руки. Вони давляться остями, їх убивають громи, під ними ломляться вози. Вязниці святих озаряє світло, стіни розступаються, а Пречиста Діва з апостолами стає перед ними. Раз-у-раз отвирається небо і шле їм поміч свою: їм являється сам Господь Бог, що держить в руках корону з дорогого каміня. І смерть є для них повна радости, вони не бояться її а рідня їх тішиться, коли хто з них помре. На горі Арараті віддали десять тисячів свого духа Богу. Коло Кольонії вирізали Гуни десять тисячів дівиць. В аренах циркових тріщать кости в зубах диких звірів. Квирик, що вже в третім році промовляв як чоловік дорослий, перетерпів також муки за віру Христову. Кати не щадять навіть дітей при груди матері. Омерзіння і погорда того грішного тіла переміняє муки в небесну розкіш. Для святих найбільша радість, коли їм роздирають тіло, коли їх печуть і ломлять їм кости; вони навіть і не скривляться. Самі просяться на муки і підставляють шию під меч катів. Евлялія роздуває вогонь на кострі, щоби лиш чим скорше згоріла. Бог вислухує її а з її уст вилітає білий голуб до неба.

Ангелика, читаючи таке, не сходила з дива. Та лютість а попри ню та радість повна тріюмфів так її заняли, що вона аж забула, що жиє ще на сім світі. Але і инші части побожних оповідань, хоч не так вже страшні, займали її і радували також не мало: от на примір звірята, котрих в тій книзі було так повно, як в ковчезі Ноя. Її займали дуже круки та орли, що приносили пустинникам поживу. А що там вже не розказувалося про львів! Услужний лев копав Марії Єгипетській могилу; огнистий лев стояв перед дверми домів гріху, до котрих проконсуль силою казав заводити непорочні дівиці; відтак ще і лев Єроніма, що пильнував осла; осла украли а він відпитав його і привів назад. Було там і про вовка, що вхопив був свиню а відтак розкаявшись, приніс її назад. Бернгард кидає клятву на мухи і вони падають неживі всі нараз на землю. Религій і Власій годують на своїм столі птиці, благословлять їх і уздоровляють їх. Францискус проповідує крилатим товаришам і приказує їм Господа хвалити. Одна птиця, що звалася „сверщуном”, сиділа на смоковім дереві; Францискус витягнув руку до неї і закликав її а вона сіла йому зараз на руці. А він сказав до неї: „Співай друже і хвали Господа!” І птиця почала зараз співати та не відлетіла скорше, аж він її приказав.

Ангелика читала раз-у-раз та не могла натішитися; їй прийшло на гадку кликати до себе ластівок, бо хотіла знати, чи вони до неї прийдуть. Були там ще і инші історії, з котрих вона не раз мусіла так сміятися, що аж за боки ловилася. Аж сльози ставали їй з радости в очах, коли читала як добродушний велитень Христофор носив Ісуса. А вже аж заходилася від сміху з неповедінки намісника у трох служниць Анастасії, як то він шукав за ними по кухні та виціловував замащені горшки та кітлики, думаючи, що то красавиці. „Він вийшов аж чорний від саджі та подертий, а слуги, що на дворі чекали на него, думали, що він в чорта перекинувся і далі січи його різками а відтак і повтікали та лишили його самого”. Але вже найбільше сміялася вона, коли читала, як то, приміром, Юліянна пражила страшно ланцухом сатану, що на покусу станув перед нею в вязниці. „Коли намісник приказав вивести Юліянну, то вона тягнула чорта за собою, а той заєдно кричав: Панно Юліянно, не мучте мене. Але Юліянна волікла його через ціле місто, а відтак вкинула його в вонючий рів”. Коли Ангелика сіла бувало вишивати, то розказувала Губертам про всі ті оповідання, що були далеко красші, як всі оповідання про русалки та закляті царівни. Вона тільки разів вже читала ту книгу, що знала все на память: казку про тих сплюхів, котрих замурували в якійсь печері, коли вони втікали перед своїми гонителями і вони сиділи там відтак три тисячі сімдесять і сім літ, а опісля віджили знову аж за царя Теодосія, котрого то не мало зачудувало. Про святого Климентія, його безконечні і повні несподіванок та трогаючі пригоди: страшне нещастя розлучає цілу родину, батька, матір і трох синів, а вони відтак, дізнавши найкрасших чудес, сходяться знов разом. Сльози капали її з очей, в ночі все то їй снилося а в день жила вона лиш в тім світі тріюмфуючих чудес, в тім надприроднім світі чеснот і світлої за них заплати.

Коли Ангелика перший раз ішла до сповіди, здавалося, що вона, мов яка свята, іде воздухом понад землю. Її здавалося, що вона якась молода христіянка першої церкви, вона поручалася опіці Божій, бо научилася з книги, що без Його ласки нема для неї спасіння.

А Губерти ось як жили: що неділі ходили на Службу Божу, в великі свята сповідалися і причащалися з покорою, повною христіянського пересвідчення, а може і длятого, що так робили і їх предки, котрі, так само як вони, були вишивачами. Губерт сам вставав не раз від роботи, щоби послухати, що дівча читає в голос „Побожні оповідання”; часто і йому ішов аж мороз по тілі, так само як Ангелиці, котрій волосся ставало в гору, як колиб від подуву якоїсь невидимої сили. У него відзивалося таке саме чувство, як у неї, і він аж розплакався, коли перший раз побачив її, як ішла в білій спідничині до причастя. Той день був для него як би якимсь чудним сном; обоє прийшли з церкви якісь аж ошоломлені і утомлені. Губертина мусіла їх добре висварити, бо вона при своїм здоровім погляді не любила ніякої пересади, хоч би то було і в добрім намірі. Вона і так нераз мусіла повздержувати ревність Ангелики, котрій забагалося лиш все роздавати убогим. Францискус говорив, що для него лиш убожество є повелітелем; Юліян милостинник називав убогих своїми панами, Ґервинус і Птротинус мили ноги убогим, Мартин дав їм свій плащ.

Ангелика хотіла вже і собі так робити, як св. Лукія, та була би все попродала, щоби відтак роздати гроші убогим. Насамперед роздавала вона все, що мала, а відтак почала вже виносити і з хати. Але що було найгірше, то те, що вона давала повними жменями не розбираючи богато, кому дає. Так одного вечера, то було другого дня по сповіди, кинула вона через вікно кусень полотна якійсь пиячці. Губерти стали її за те сварити, а її напала знов давна примха; аж цілим домом носила від злости. Опісля опамяталася і від встиду та жалю аж занедужала, та мусіла три дні відлежати.

Тимчасом минали дні за днями, місяці за місяцями. Так проминули два роки. Ангелиці було вже чотирнайцять літ і в ній почала відзиватися жіноча урода. Коли вона тепер читала побожні оповідання, то аж в ухах їй шуміло а кров неслась тоненькими жилками на її висках. Вона ставала тепер до святих так ніжною, як сестра-жалібниця.

Дівство є посестрою ангелів, властителем всего добра; воно знаменує упадок сатани і побіду віри. Воно дає ту ласку, ту совершенність, котра потребує лиш появитися, щоби побідити. Дух святий дав був Лукії таку силу, що тисяч людей і пять пар волів не могли її завести до дому гріху, куди приказав відвести її протоконсуль. Намісник, що хотів обняти Анастазію, осліп на ціле життя. Непорочність дівиць проявляється найкраще підчас їх мук, з їх білого тіла випливає молоко замісць крови, коли його крають і роздирають залізними приладами.

Певно з яких десять разів повтаряється та сама історія про молоду христіянку, що утікає від своєї рідні і перебирається за монаха, щоби тим способом укритися; її обжаловують відтак, що вона звела якусь молоду дівчину з сусідства і ставлять перед суд; вона страдає від тих клевет і не старається зовсім себе оправдати, а відтак тріюмфує, бо її невинність стає нараз ясна, як сонце. Евгенію ставлять перед суддів, вона пізнає свого батька, роздирає на собі одіж і показується йому. Боротьба непорочности починається за кождий раз на ново, бо все повстають нові вороги проти неї. Світ повний поганої хитрости і длятого затворники утікають на пустині, де нема і живого духа, не то женщин. Там ведуть вони страшну боротьбу, бичуються, кидають собою на корчі терну або в сніг. Один пустинник, що хотів через брід перевести свою матір, обвив руку полою свого плаща. Перед одним мучеником, котрого вже були закували, станула була покуса в виді якоїсь женщини, а він відкусив собі язик і кинув її ним в лице. Францискус говорив не раз, що найбільшим його ворогом то його власне тіло. Бернгард кричав: Ловіть злодія, ловіть злодія! щоби спекатись женщини, що його у себе гостила. Коли папа Лев причащав одну женщину і вона поцілувала його в руку, відтяв він собі ту руку по сам лікоть, але Пречиста Діва так зробила, що вона знов йому виросла. Всі величають безженство. Алексій, що був великим богачем і оженився, давав своїй жінці науку про непорочність, а відтак її покинув. Коли Юстина побачила Кипріяна і в нім дуже залюбилася, зуміла поставити опір своїм чувствам, навернула його на христіянську віру і радо далася разом з ним замучити. Кикилія, в котрій розлюбувався ангел, розповіла вечером в день свого вінчання всю тайну свому чоловікови; він вволив її волю і ані її не доторкнувся а відтак і приймив хрест святий, щоби лиш міг побачити ангела. Одного разу застав він в своїй кімнаті Кикилію, коли вона якраз розмовляла з ангелом. Ангел держав в руці два вінці з рож, один дав Кикилії а другий Валеріанові і сказав до них: Стережіть ті вінці в чистоті вашого серця і тіла. Богато инших одружилися з собою лиш на те, щоби з собою розлучитися, бо смерть має більшу силу як любов; ніхто і не хоче вірити, щоби була яка любов. Іларій просить Бога, щоби забрав його дочку Апію до себе до неба, аби вона ніколи не вийшла замуж; вона умирає а мати просить батька, щоби і її смерть зробив. Пречиста Діва в власній особі забирає женщинам їх женихів. Один шляхтич, свояк угорського короля, відрікся дівчини пречудесної краси, коли між ними станула Діва Марія. Нараз являється Пречиста і каже: Чому покидаєш мене за для другої? І той чоловік послухав зараз голосу Пречистої і став їй служити.

З поміж всіх тих святих мала Ангелика своїх любимців, котрих науки наповняли її серце і котрі її поправляли. Так свята Катерина, котра, хоч була царського роду, вже в вісімнайцятім році чудувала всіх своїм знанням. Вона вела розговори з пятьдесять бесідниками і учителями нараз і всіх їх перемогла так, що вони мусіли мовчати, бо не знали вже, що сказати, а цар Максим ганьбить їх за те, що вони далися побідити дівчині. Всі пятьдесять заявили відтак, що вони приймають віру Христову. Коли тиран то почув, то так розсердився, що приказав всіх їх спалити серед міста. В очах Ангелики була Катерина непобідимою ученою, що чарувала всіх як своєю красою так і великим знанням. От такою то, як Катерина, хотіла бути і Ангелика, щоби могла так само научати людей і щоби її так само живив голуб в вязниці, заки їй здіймуть голову з плечей.

Ще більше любила вона святу Єлисавету, доньку угорського короля, що була невідступною її провідницею. Кілько разів нападала її примха, кілько разів брала її лютість, то вона зараз нагадувала собі сей взірець лагідности і простоти, на ту угодницю Божу, котра, маючи ледви пять літ, не знала вже, що то дитиняча забавка, а лиш припадала до землі і молилася Богові. А коли відтак стала послушною і нещасливою жінкою князя Туринґського, дивилася весело свому чоловікові в очі, хоч цілими ночами заливалася гіркими сльозами. Коли відтак прогнали її яко невинну вдовицю з краю, була вона дуже щаслива, що могла в найбільшій нужді свій вік коротати. Вона жила в такій біді, що мала на собі лиш одну сіру свитину, полатану кусниками з всілякого сукна. Король, її батько, приказав одному ґрафови її відшукати. „А коли той ґраф застав її в таких лахах, при кужелі, то аж за голову взявся з жалю та сказав: Ще світ того не видав, щоби королівська дитина носила таку свитину і пряла”. Єлисавета є взірцем скінченої покори христіянської; вона живиться чорним хлібом разом з жебраками, її не гидко завязувати їм рани, носити таку саму, як і вони, дрантиву одежину; вона спить на твердій землі і ходить босо на прощі. „Вона мила за кождий раз потайком миски та начиння в кухні, щоби лиш прислуга не ставала її в тім на перешкоді”.

Тому то і Ангелика не думала, що вона вже велика пані і не лютилась вже тепер так, як давнійше, коли казали її робити в кухні просту роботу. Але зі всіх святих найбільше любила вона одну святу, маленьку мученицю Агнію. Аж серце в ній забилося живійше, коли найшла в книзі ту саму святу з її прекрасним волоссям, що колись то, там під дверми церкви, притулила була її до себе. Яка-ж то мусіла бути чиста любов у неї, коли вона сказала синові намісника, що підійшов був до неї, коли вона виходила зі школи: „Іди проч від мене, пастирю смерти, начатку гріха, плекателю віроломности! Я люблю того, котрого матірю Пречиста Діва, а котрого отець не прикоснувся до ніякої женщини, котрого сонце і місяць величають, котрого дух мертвих воскрешає”. А коли Веспазіян приказав проколоти її шию мечем, піднимається вона до неба, щоби там сполучитися з Христом.

Коли часами, — як то було вже від кількох місяців — находили на ню неспокійні хвилі, коли горяча кров починала кружити в її жилах, молилася Ангелика до сеї святої і зараз почула в собі силу. Вона все оглядалася довкола себе, аж боялася щось зробити або щось подумати, чим би могла ту святу прогнівити. Коли одного вечера стала цілувати свої власні руки, як то бувало давнійше любила робити, то аж почервоніла і відвернулася, бо її здавалося, що свята на ню споглядає. Агнія була тоді хоронителькою Ангелики.

З пятнайцятим роком стала отже Ангелика так любою дівчиною, що всі не могли її нахвалитися. Але розуміється, що ані то майже монаше життя, повне праці, ані та привітна тінь катедральної церкви, ані навіть ті побожні оповідання не зробили ще з неї ангела або якесь совершенне сотворіння. Все ще від часу до часу вилазила з неї давна злісниця, все ще проявлялися давні хиби і виступали на верх з тих закутин душі, що ще не були достаточно скріпилися. Але тоді вона вже сама страшно встидалася, бо прецінь хотіла бути як найліпшою. На ділі була вона таки дуже доброго серця, веселою, невинною і без всякого пороку. Губерти мали звичай ходити що року, на Зелені Свята і на Успення, на великі прогульки. Коли отже одного разу вертали з такої прогульки, вирвали десь по дорозі дику рожу і тішилися, що посадять її собі в городі. Ангелика підтинала її, підливала, а рожа росла і почала незадовго цвисти великим цвітом, що так пах аж любо. Вона все підглядала, чи дика рожа, хоч не щіплена, не стане яким чудом так цвисти, як правдиві рожі.

Нераз Ангелика скакала весело довкола отсего корчика та все собі приспівувала: „То я! То я!” А коли з неї сміялися задля тої рожі, то і вона сміялася, а личко її тоді біліло і в очах ставали сльози. Її очи, як фіялочки, ставали ще лагіднійші, її губки крихітку відхилялися а з поза них і показувалися два білі рядки зубів в подовгастім личку, на котре спадало біляве волосся мов золотаве проміння. Вона підхопилася була в гору, хоч не виглядала зовсім слабосильно, шия і плечі виглядали повабно, як і давнійше, грудь її стала повна а стан був гнучкий. Весела і щебетлива, виросла Ангелика на дівчину рідкої краси і притягала до себе якоюсь чудною силою а тіло її і душа розцвиталися в невинности і непорочности.

Губерти привязувались до неї з кождим днем чим раз більше і нераз думали вже над тим, щоби її взяти за свою. Лиш одно перед другим не згадувало про те нічого, щоби не викликати давних жалів і смутку. І в самім ділі Губертина аж розплакалася того дня, коли чоловік сказав її, що рішився приняти дівча за своє. Хіба-ж принимати чужу дитину за свою не значило не мати вже зовсім надії на свою рідну? Правда, що в їх віці не можна було мати тої надії, і тому Губертина пристала на то, думаючи, що Ангелика стане їй за доньку. Коли вони сказали про те Ангелиці, то вона кинулась їм на шию і аж заходилася від плачу. Річ скінчена, дівчина мала на завсігди остатися при них в сім домі, в котрім вона вже була душею, котрий молоднів від неї і котрий вона своїм веселим сміхом наповняла. Але вже на першім кроці показалися трудности.

Вони спитали мирового, пана Ґрандсіра, а той сказав їм, що вони не можуть її ніяк взяти за свою, бо після закона повинна вона бути повнолітна. Коли однакож побачив, що Губерти зажурилися і засумувалися, подав їм добрий спосіб, як мають собі тимчасом порадити. Право каже, що кождий, хто має пятьдесять літ, може правно привязати до себе другу особу, котрій бодай пятнайцять літ, коли стане її опікуном. Вік був як раз до того і Губерти утішились, що знайшовся спосіб. Крім того постановили вони, щоби в завіщанню приняти дівча за своє, бо то вже закон дозволяє. Ґрандсір взяв сам подання Губерта і повновласть Губертини і став зараз порозуміватися з настоятелем дому убогих, котрий був законним опікуном всіх знайдів а без згоди котрого не можна було нічого вдіяти. Відбувся судовий термін а відтак зложили акти у мирового, до котрого се діло належало. Ждали ще лиш на протокол, що мав затвердити правосильність законного опікунства, коли Губерти стали нараз чогось сумніватися.

Хіба-ж Губерти не повинні були розвідати про родину Ангелики, заки мали її взяти за свою? А коли може жила ще її мама, яким правом могли вони брати дівчину за свою, не знаючи, чи виреклася її рідна мати? А відтак прийшло їм знов на гадку її незвісне походження та пропасть повна гріхів, в котрій може Ангелика на світ прийшла; та сама гадка непокоїла їх тепер так само, як бувало давнійше. Все то не давало їм спокою, і аж сон відбирало.

Нараз вибрався Губерт до Парижа. Було то щось незвичайного в його тихім і спокійнім життю. Він не сказав Ангелиці всеї правди, бо говорив лиш, що їде, щоби залагодити остаточно справу опікунства. До сорок вісім годин мав він надію розвідати про все, чого йому було треба. Але в Парижі минав день по дневі, на кождім кроці показувалися що раз нові трудности і перешкоди і так проминув цілий тиждень а він ходив лиш, як то кажуть, від Анни до Каяфи. Нераз невдоволений аж до крайности ходив він вулицями і мало що аж вже не плакав. В бюрі заряду дому знайдів приняли його дуже холодно. Якесь там право казало, що не вільно розвідувати за походженням дітей, доки вони не стануть повнолітними. Два дні раз по раз ходив він туди з рана і за кождий раз відправили його з нічим. Треба було таки упертого, щоби в трох бюрах поясняти цілу річ, треба було аж до хрипки наговоритися, щоби якийсь менший урядник, високий, худощавий мущина, зволив заявити свою ласку, і сказав, що нема ніякого докладного документу. В заряді не знали більше нічого, як лиш то, що якась акушерка принесла дитину, Ангелику Марію, але не сказала, як називається її мати.

Стративши вже всяку надію і знеохочений хотів він вже вертати назад до Бомон, коли прийшла йому щаслива гадка піти ще четвертий раз до дому знайдів, і розвідати там в заряді з акту приняття, як називається та акушерка. Але і то не було так легко. Вкінці таки розвідав її імя. Вона називалася пані Фукар і мешкала тоді, то є в 1850 році, при вулиці „des Deux Ecus”.

Почалась знов біганина. Кінець тої вулиці був вже давно змінився, богато домів там завалили а поставили нові. В сусідних вулицях не могли собі в ніякім шинку нагадати, щоби десь там недалеко жила колись якась пані Фукар. Він заглянув до книги адресової, але і тут не було такого імени. Ходив отже по вулицях та читав лиш вивіски на домах, чи може де случайно не найде якої акушерки. От і удалося. Він допитався до якоїсь старої баби, котра так і зараз його присіла: Як то? Вона би не знала такої поважної дами, як пані Фукар, тої що тільки натерпілася в своїм життю? Вона мешкає при вулиці Сансіє, аж на тамтім кінци Парижа. Губерт побіг зараз і туди.

Набравшися розуму з досвіду, постановив він взятися вже дипльоматично до діла. Але пані Фукар, баба груба, присадкувата, не дала йому часу промовити до неї так краснорічиво, як то він був собі уложив по дорозі. Ледви почула імя дитини і день її уродження, як вже і розпустила язик на всі заставки.

— Отже то мале жиє. Но, може почванитися своєю мамою, тою повійницею! О пані Сидонія, так звали її, від коли вона була повдовіла, таки з доброго роду; кажуть, що брат її навіть міністром, чи чим; але то не вадило їй пуститися на послідну ледащицю.

Опісля стала вона розказувати Губертови від самого початку, як то вона познакомилася з тою плюгавицею, коли вона заложила була собі на вулиці св. Гонорія крамницю з овочами і прованською оливою. Вона і її чоловік лише що були тоді приїхали з Пляссанс до Парижа спробувати свого щастя. Чоловік її помер а вона в рік і пять місяців по його смерти мала дитину, про котру зовсім не журилася, бо була суха як контова книга, студена як запротестований вексель, а що вже простакувата — то гірша від якого возьного.

— Господи святий, та гріх можна ще простити, але невдячність? Хіба-ж я її не годувала через шість неділь в злогах, бо і крамниці вже було не стало? Хіба їй не полекшало від того, що я віднесла її дитину до дому знайдів? А вона мені що за то? Коли я відтак попала в нужду, то не могла ніяк видерти від неї тих грошей, що мені за цілий місяць належалися, ба навіть тих пятнайцять франків, що позичила її готівкою. Пані Сидонія має тепер при вулиці Фобурж-Поассонієр малу крамничку і три кімнати в мецанині та продає ніби то коронки, а на ділі, чого кому забагнеться. Так то, так; от ліпше такої матері і не знати.

В годину по тім ходив вже Губерт попід крамницю пані Сидонії. Він бачив через вікна якусь худощаву, виблідлу жінку, котрій з лиця годі вже було і літа розпізнати. Вона мала на собі якусь чорну витерту сукню, замащену всякого рода плямами, з котрих видно було, що та баба веде якусь двозначну торговлю. Що та перекупка ніколи і не подумала про свою дитину, котрій лиш случайно дала життя, видно було їй з лиця. Губерт став нишком розвідувати про ню, та довідався таких річей, що нікому в світі, хоч би навіть і своїй жінці, був би того не розповідав. Мимо того він не міг якось від разу рішитися, чи зайти до неї, чи ні, і перейшов ще раз попід крамницю. Може було ліпше відчинити двері, зайти в крамницю, розповісти так і так та зажадати позволення? Але він прецінь, як чоловік чесний, повинен був розважити, чи має право, розірвати назавсігди звязь, що лучила дитину з матірю. Він так і зробив. Не зайшов до крамниці, і ще того самого вечера вернув до Бомон.

Губертина довідалась була вже від Ґрансіра, що протокол, в справі законного опікунства вже підписано. Коли отже Ангелика кинулася витати Губерта, він же здогадався по її очах, що вона знала, чого він їздив до Парижа.

— Моя дитинко, твоя мама вже давно померла, — сказав Губерт спокійно.

З сльозами в очах стала Ангелика цілувати Губертів. Від того часу не згадувала вже про те ані одним словом. Вона уважалася вже їх донькою.