Місто/2/III

Матеріал з Вікіджерел
Місто
Валер'ян Підмогильний
ЧАСТИНА ДРУГА
III
Київ: Книгоспілка, 1929
III.

Театр уже закінчив коло свого розвитку. В конструктивних поставах з підкресленим акторським жестом та інтонацією, як проявами єдиної, згущеної вдачі дієвої особи, з перевагою масових сцен та умовними обставинами, де афішні написи й кістяк декорації характеризують місце дії, даючи їй простір розвиватись разом у кількох плянах, сучасний театр причастився на вищому щаблі свого розвитку до вихідного свого джерела, релігійних видовищ античности й середніх віків, і далі перед ним стелеться шлях самоповторення, прискореного проходження знайомих уже етапів, з певною домішкою поновлень, але вже без могутнього фермента поступу, що тільки й може дати мистецтву буяння. І підлягаючи діянню всеосяжних законів розвою, єдиних і непомильних, яких присутність у різноманітності життьового процесу людський геній здібний викрити, а не змінити, стовбур театру пустив від прикорня бічну галузку, якої зріст нагадує фокус індійських маґів, що вирощують за хвилину перед очима глядачів із насінини гіллясте дерево.

Двадцять ще років тому тулившись по дерев'яних ятках коло цирків та базарів, поділяючи властивий їм сморід стайні й поторжі, зневажений від вищого суспільства, преси й громадської думки, пуп'янок кіно був пересаджений до центральних вулиць, у розкішні приміщення з блискучою оздобою, розлогими фойє, та симфонічною оркестрою, і, розцвівши там повною квіткою, воно дістало враз запаморочливого визнання. Здійснюючи непоборні для театру завдання ілюзії та повноцінности акторського руху, воно зменшило сцену на цілий вимір, а розсунуло в безкрайність, і кинуло на неї всю повінь дійсности, позбавивши її жадної реальности. Відібравши дії голос, воно зробило її зрозумілою для всіх племен і народів, і отак, обертаючи колосальні противенства, як довершений діялектик, зміцніло й привернуло до себе людські погляди та серця.

Рябизна постатів, країн і часів, зведених на екран жезлом німого чарівника, збуджувала в молодого письменника, Стефана Радченка, ту лескотну суміш радости й погноблення, що опановує людину десь серед безкінечного степу, коли ніч бренить неспійманними шепотами й розгортає перед очі омани. Коли в залі гасла електрика, разом з першими акордами оркестри, хлопця обнімав такий настрій споглядання, і він пошепки проказував назву фільму, немов передчував у ній його зміст. Потім заглиблювався в екран із смаком дослідника, совав ногами, коли прочитаний напис довше затримувався, і часом, захоплюючись влучною чи трагічною сценою, стискував свою руку, що мала постійне перебування на колінах дівчини Зоськи, його неодмінної і незмінної супутниці. Вона тоскно шепотіла йому:

— Мені боляче, божествений!

Але в ту мить він справді, як бог, був далекий від неї, з'єднавшись із рухомими світляними фігурками, що захоплювали його палку уяву в свої мандри, переживання й пригоди, де він чув пахощі бачених садів і постріли задимлених рушниць. Іноді, додому вернувшись, не запалював світла й у темному блискові шибки відтворював принесені з собою образи прекрасних акторок, одягаючи тілом їхні принадні тіні.

Та багато частіше й сумніше, перед тим вікном стоячи, міркував він про дівчину Зоську, що називала його «божественим», немов глузуючи з безсилости його заходів. За три тижні, відколи вони познайомились, їхні відносини усталились на певному ступні, немов заклякли, так хороше почавшись, і юнак почував цілковиту неспроможність їх на дальший поступ зрушити. Веселкові пляни його розбила природа. Несподівана осінь розгорнула над містом сірий мокрий покров, повиваючи дні вогкими туманами, дощами й гидкою мрякою. Гострі вітри, знімаючись рангом і вщухаючи, гнули гілля каштанів і зривали з них ще зелений лист. Брук і дахи лопотіли холодними слізьми, що потім невпинними струмками стікали з ринв і лились вздовж вулиць при пішоходах, де у вибоїнах асфальту стояли несхнучі калюжі, тремтячи поверхнею від крапель. Візники ховались під напнуті будки своїх коляс, що чорна нитка їх на розі здавалась забутою разом із похнюпленими кіньми. Вуличні продавці цигарок безпорадно тулились під ґанками вкупі з газетярами, крамнички з штучними мінеральними водами, квасом та ситро знімали свої мальовничі вивіски, вщухало веселе гукання перекупок про яблука ранет та груші бери. Вогкість і нудьга проймали повітря й людей.

Така люта негода урвала раптом запашний сезон садів та прогулянок річкою на далеке лоно природи, де кохання в затишкові відлюдних кущів може дійти свого природнього здійснення. Природа замкнула свої вигідні притулки, але жаден дощ неспроможний був залити жаги, що бере людське серце не тільки від віку, а від часу незалежно, противно серцям інших тварин, яким визначено пору любовного настрою.

Після кількох марних спроб пройти до Зосьчиної кімнати й кількох даремних запрошень до своєї, Степан мусів визнати кіно за єдине місце своїх побачень із дівчиною, побачень безнадійних, бо захоплення мистецтвом аж ніяк не могло покрити незадоволености його бажань. А це незадоволення їх тільки підсилювало, обертаючись для нього в тяжкий іспит. Звечора він почав довго не спати, турботно ворочався, заплющивши очі, а вранці прокидався виснажений від важких снів, де, здавалось йому, щока його починала незмірно пухнуни або рука болісно здовжуватись, а часом і кошмари його мучили у вигляді мерців, що раптом заклякали в суцільну масу й гойдались перед ним у повітрі, як шибеники. Занедбавши всю свою роботу й книжки, як спокуту відбуваючи лекції по установах, він схвильовано чекав щодня вечора, жадав його, готувався, прокидався ввечері жити, а вечір щоразу кінчався йому довгим пильнуванням та нісенітними снами.

Були, правда, й здобутки. Вона погодилась говорити з ним на «ти», але жадних висновків з цього не зробила. Крім того, вона палила й стрижена була, але й ці, незаперечні, на його думку, ознаки, не послужили йому ні до чого. Вона владно тримала його на віддалі, часом тільки, коли він пхинькати починав, дозволяла себе поцілувати, ніколи сама не відповідаючи.

— Я люблю тебе, — не так щиро, як пристрасно шепотів він, проводячи її звиклим шляхом з кіно до Гімназіяльного провулку.

— Ах, — зідхала Зоська, — ніякої любови немає. Все це люди повигадували.

Він пробував вплинути на неї логікою:

— Коли не любиш, — казав він, — тоді навіщо зі мною ходиш?

— Та ти ж платиш за мене! — дивувалась вона.

Така відповідь глибоко його ображала, але він мовчав, бо мусів собі признатись, що трохи побоюється її. Вона була вередлива, і чудні, несвітські бажання її охоплювали. За один тільки вечір вона могла хотіти політати аеропляном, постріляти з гармати, бути музикою, професором, будь-яким, до речі, мореплавцем і чабаном.

— Ах, я хотіла б бути крамарем, — казала вона. — Сидиш у крамничці. «Вам чого? Перцю? На десять? Сто грамів?» Це чудово! Приходить багато-багато людей… А дітям я давала б по цукерці. Я хотіла б бути дитиною — гарнюсіньким кучерявим хлопчиком. Це так надзвичайно — сісти верхи на паличку та поганяти — но, сивий, но, буланий!

І шарпала його за руку, підплигуючи. Ці безкінечні бажання виснажували її, і часом, похмуро промовчавши цілий вечір, на хлопця не дивлячись і не зважаючи, вона брала на прощання його за руки й тужно казала, хвилюючи Степана своїм тихим голосом:

— Ах, божествений, які ми дурні! Всі дурні. Ти нічого не розумієш.

Він справді відмовлявся будь-що зрозуміти, крім того прикрого факту, що тендітне дівча це приворожило його до себе й посіло в його житті непорушне місце. Щовечора о сьомій він вирушав із хати й заходив по дорозі до кондитерської, де його через тиждень почали зустрічати вже приємною посмішкою. І він сам так звик до її господаря, що йому навіть незручно було б який день цукерок не купити. Платячи гроші, він сумовито думав:

«Чогож їй справді зі мною не ходити? Я воджу її в кіно й годую цукерками. Справді, я дурний. Справді, я божествений, тобто пришелепуватим».

Кілька разів він хотів підвищити свою перед нею вартість, натякаючи на свої зв'язки з літературою, бо одверто сказати їй про це не зважувався. Але натяки ці були такі невиразні, що зрозуміти вона їх, мабуть, не могла. Та й цікавилась здебільшого газетами й завжди хвалилася останніми політичними новинами:

— Ти читав сьогодні англійську ноту? Така довга! А як чудно починається: «Сер, уряд його величности…» Ах, як це гарно — писати такі смішні ноти!

Чого вона, властиво, хотіла? Він марно шукав на це відповіді нишком поглядаючи на її обличчя, прикрашене білявими кучерями з-під плескуватого капелюха. Воно було на диво жваве, кожен порух душі на ньому зразу ж позначався, воно ясніло й темніло від невідомих хмарок, шо плили їй у очах, і в цих невпинних змінах настрою його охоплювала то надія, коли ловив ніжний на себе погляд, то глибока розпука, коли вона раптом хмурніла, поринаючи з зловісну мовчанку. Хлопець силкувався розвіяти її безпричинний смужок, розповідаючи свої колишні пригоди, повстання й військові події, та вона, захопившись чимсь на мить, зразу й погасала та похмуро бурмотіла:

— Ах, все це нудно. Не треба ніякої війни. Це повигадували люди. Ти хочеш сказати, що був героєм? Як це безглуздо!

В такі хвилини його теж опановував смуток, і вони йшли вдвох слизькими вулицями, безмежно далекі, але скуті якоюсь конечністю, тягнучи свою мовчанку під хмарним осіннім небом. Одного разу, в підступі нудьги вона шпурнула через паркан у чужий двір свого влюбленого стека, заявивши:

— Він обрид мені. Я ненавиджу його.

А через десять хвилин почала за ним тужити, і Степан, обурений її вибаганками, мусів іти в той двір і лазити в болоті з сірниками, того стека шукати, зґвалтувавши всіх собак і збентеживши мешканців. Знайти його він, звичайно, не міг, і вийшовши з двору, таку ненавість до своєї гнобительки відчув, що ладен був знищити її ударом кулака.

Тієї ночі він переживав повстання раба. Засвітивши електрику, він вперше за місяць побачив кричущий безлад свого мешкання. Пилом припали його нужденні меблі, і на підлозі гидкими купками лежало незамітане сміття. Мокрий холод з надвору пролазив крізь незаліплене вікно, і пориви вітру деренчали шибкою, з якої обсипалась замазка. В кутку над пальмою, що похилила жовте гілля, зловісно ширилась вогка чорна пляма. Тяжкий сум опанував його, бо ця руїна наочно нагадувала йому безглуздя його власного життя, бо спустошеність серця позначилась і на хаті. Сівши до столу, де гамузом лежали розгорнуті книжки та клапті паперу, він з жалем засудженого згадував ті стрункі дні, коли тішився невимовним спокоєм у праці й голова його жадібно травила величну страву думок. Де ранки, повні свіжини й нестримної сили? Де тихі вечори, коли він солодко засинав, заколисаний почуттям гармонії своєї душі? Вони втрачені і шляхи до них поросли травою. Ради чого? Розгорнувши дещо з зшитків, він дивився на свої нотатки про читане, як банкрот на колишні надійні балянси. Осінь відчув у собі, сльоту й туман.

І що він за це має? Нічого, крім прикрости й приниження. Нічим він не став, крім як жіночим пришийхвостом, цяцькою в руках шаленої дівчини. Та хоч би було за шо! Хоч би він дістав ту реальну цінність, за яку жінці ще варто жертвувати! І яке безглуздя, всі оці цукерки й одвідування вдвох кіно! Міщанство, інтеліґентщина!

Крім того він зубожів. Гонорар за оповідання, що з Харкова одержав, давно вже згайновано, гроші ці зникли, не лишивши навіть сліду, хоч приблизно вартого свого походження. Надмірні витрати без жалю пожирали його заробітки від лекцій, покидаючи йому копійки на обід і нічого на вечерю. Одежа його щодня втрачала на пристойності, шкарпетки були драні, білизна без ґудзиків, і місяць уже не плачено за помешкання. Так, ця дівчина, зовсім випадкова й непожиточна, зруйнувала його не тільки духовно, але й матеріяльно, а це принаймні однаково прикро. Годі, годі! Ніколи вже він до неї не піде. Крапка. Кінець.

Він надто добре знав, що радою на всяку скруту є праця, те найвище, до чого людина здібна, і радість праці відчував цілком, віддаватись їй умів до самозабуття, але все лихо його було в тім, що щось стороннє іноді від цього живущого клопоту його прикро відривало. І найголовніше, робилось це зовсім непомітно, немов собі на глум засліплювався він дрібницями, не то уваги не вартими, а й побіжного погляду. Але справедливо сказано, що на досвіді життя людина вчиться й здобуває мудрости, що дає їй життям керувати. Крім того, треба повно використовувати досвід інших людей, зокрема великих, що появили зразки правдивого життя й записали своє ім'я в актив поступу. Не можна, звичайно, на діла їхні безоглядно здаватись, бо філософ Шопенгавер, приміром, дуже полюбляв, щоб йому жінки руки цілували, вітаючи на шляху песимізму, богорівний Буда, кажуть, з обежерности помер, у мораліста Русо, що трактував про виховання, була прибільшена цікавість до тієї частини свого тіла, по якій вихователька його карала, мудрий Сократ у прихильності до учнів своїх виявляв надзвичайну ніжність, особливо до вродливих та струнко збудованих, і багато інших славетних мужів, окраса нації своєї та людськости, мали різні прикрі чудноти, негідні ні їх, ні високої науки їхньої, але, коли цей — випадковий, безперечно! — бруд із них зчистити, тоді приклади до наслідування лишаться бездоганні.

Жадна думка не спадає раптом, найдрібніша з них таку праісторію за лаштунками свідомости має, що треба бути дуже терплячим, щоб докладно з'ясувати шляхи її розвитку. Кожна думка — це щось ніби страва, що свідомість подає нам уже смаженою, що ми споживаємо її, не відаючи тих кухарів, що над нею працювали, тих гірників, що копали вугілля до печі, тих пастухів, що викохували товаряче м'ясо, ні тих сіячів, що кидали в землю живе насіння рослин. І тільки тому, що знаємо ми лише клаптики, приємні несподіванки можуть існувати. До них і належав намір Степанів написати сценарія до кіно, що виник раптом у його голові, коли вона вранці розплющила очі.

З властивим захопленням хлопець обміркував якийсь час нове завдання, вставши, був готовий його здійснювати. Згрібши на столі вже з місяць залежані книжки, він подався до бібліотеки, і відсторонивши штраф за перетримання щирою заявою про тяжку недугу, взяв потрібну йому кіно-літературу. Двох день було досить, щоб він міцно засвоїв усі істини будови сценарія, що, до речі, й не належать до складних. Практичний кінодосвід раз-у-раз подавав йому відповідні ілюстрації, і він вдоволено посміхався, гадаючи, що в світі нічого марно не гине, навіть захоплення дичиною може дати різні бічні продукти виробництва, як коксування вугілля — нафталін, феноль, бензоль, винний спирт, етер та різноманітні фарби.

Потім пильно накреслив плян кіподрами з часів громадянської війни на шість частин з прологом, де було все, як годиться: соціяльне противенство — раз, кохання між героєм-робітником та жінкою з противного табору — два, чарівна дівчина-пролетарка, що того робітника від наглої смерти рятує й перебирає на себе його чуття — три, постріли й дим — чотири, перемога чесноти — п'ять, не згадуючи вже про дрібніші факти, що нічим не поступались попереднім. Були в драмі й комічні елементи, наприклад тюхтій-куркуль, якому в сценарії страшенно не щастило і який своїми невдачами дуже насмішив автора. Тиждень попрацювавши, хлопець уклав у цю немудру схему весь свій хист, зробивши її трагічною, і так заплутав дію, що вона стала цікавою. Кілька разів він перечитав цей утвір, дивуючись на легкість своїх кадрів, і переписавши, відіслав його на адресу Всеукраїнської Фото-Кіно Управи.

Після цього негайно ж почистив костюм, намастив черевики, помив галоші, надів пальто й пішов на Гімназіяльний провулок. Коли дівчина Зоська з'явилась перед ним, він жагуче потиснув їй руку й сказав:

— Зосько, як я тебе люблю!

— Де ти пропав, божествений? Мені скучно без тебе, — відповіла вона, вирвавши руку.

— Робота, Зосько! Проклята робота.

У нього був геніяльний плян. Кінчаючи писати сценарій, він зрозумів, що справа їхніх відносин упирається в проблему місця. Справді бо, вона, як казала, жила в одній кімнаті вкупі з батьками, а з них і одного досить, щоб ту кімнату вкінець зіпсувати. З другого боку, він був переконаний, що жадна порядна дівчина на помешкання до хлопця погомоніти не піде. Це непристойно. З третього — осіння негода. Але був ще й четвертий, і на щастя спогад про нього якраз і зринув йому з купи романів, що він прочитав. Це буде по-европейському, сто чортів!

— Я голодний, Зосько. Ходімо вечеряти! — сказав він.

— Я теж голодна, — призналась вона. — Але ми ніколи не вечеряємо.

Він знизив голос.

— Повечеряємо в окремому кабінеті?

Вона радісно плеснула в долоні:

— Ах, окремий кабінет, це чудово!

Вони звернули в першу ж пивничку, де на вивісці, серед інших, був напис: «родинні кабінети», що, як Степан вмить зміркував, нічим істотним не різнились від того, що він мав на увазі. Вузькими сходами вони зійшли в льошок, вона — сміючись на дотепну вигадку, цікава й збуджена, а він зосереджений, хвилюючись за наслідки і потай соромлячись кожного свого кроку. І коли стали внизу на площинці, звідки видно було між розсунутою завісою вхід до загальної залі, де грала музика, а просто — темні двері, коли запобігливо вродилась перед ними постать із серветкою в руці та безстрасним обличчям, — Степана така ніяковість обняла, що поки він слова свої збирав та настренчував, Зоська владно, незмушено, мов завсідниця цих місць і знавець кабінетної справи, зневажливо кинула:

— Окремий кабінет, будь ласка.

Постать нечутно схилилася й повела пару крізь ті чемні двері низьким проходом, де вогкість та цвіль нагадали хлопцеві далекі й ближні лаврські печері, і він здригнув від цього задушного повітря, дивним способом спільного притулкам святости й розпусти. Випустивши Зосьнину руку, він держався середини проходу й нагнув голову, щоб якось не торкнутись стін чи стелі, де, здавалось йому, лен і пліснява лежали шарами. Але постать небавом спинилась, і покрутивши перемикача в ямі праворуч, дала світло, привітавши його словом:

— Прошу.

Тоді Степан побачив, що в цей коридор виходить четверо дверей і одне крихотне заґратоване віконце, що було без скла й упиралось, певно, в мур сусіднього будинку, бо чорніло, як вибите око, й повітря з нього не було чути. Коридор цей гнувся підковою, тому музика доходила сюди пошепки, мов здалеку лунаючи в глибокий льох, у покинуту мокру шахту.

Зоська вже ввійшла в комірку, коли й Степан мляво переступив її поріг. Перше, що впало йому в вічі, були стіни, обклеєні колись шпалерами, що повідставали, звисаючи клоччям, а де й обдерті були, оголяючи сірий тинк. Малюнок їхній зник під брудом, недоторканим і непорушним, що сам обернувся в химерні, плямисті везерунки, по кутках чорніючи від вогкости й павутиння. Вікон не було. Праворуч коло стіни стояла широка цератова канапа, вицвіла, облізла, вичовгана, запала, вся у вибоїнах та зморшках, вкрита тванню людського поту й масноти, ознакою довголітнього й старанного вжитку. Над цією найголовнішою річчю в кімнаті, осередком прагнення душ, що сюди приходили, висіла олійна репродукція картини з засланцями, що крізь ґрати вагону годують голубів. Друга, в такій самій сухозлітній потрісканій рямі, тішила очі проти дверей над столом — дівчина з кицькою на ґанкові, оповитім трояндами. Все дхнуло тут покидьками, випарами блювоти, розлитим вином, перегноєм тіл, і дух цей, не маючи виходу, виснув у комірці й коридорі, проймаючи камінь і цеглу мурів, осідаючи на них смугами припалої порохом рідини.

Степан сів до столу, не скидаючи пальта. Огида виникала в ньому, і красний плян розв'язати проблему місця перестав йому подобатись. Навпаки, Зоська була в захваті. Все здавалось їй надзвичайним і чудовим. Вона оглянула картини, попробувала ногою, чи м'яка канапа, визирнула в коридор, погасила й засвітила електрику, і зробила висновок:

— Тут дуже мило.

— Та що ти, Зосько! — здивувався хлопець.

— Я хотіла б тут завжди жити.

З'явилась постать із карткою страв. Вечерю замовлено, і гості поскидали пальта. Раптом у коридорі залунали бадьорі кроки кількох пар ніг, і до сусіднього кабінету з вереском та сміхом вдерлось галасливе товариство басів та сопрано. Зоська кинула додолу цигарку.

— Їм весело.  — сказала вона.

— Нам теж буде весело, — відповів Степан.

І справді, перша шклянка вина зразу піднесла його настрій. Незвичний хміль солодко туманив йому голову, в грудях він почутив хивльну теплоту, а в крижах — млость. Що там соромитись! До того ж він написав збірку прекрасних оповідань і закінчив кіносценарій на шість частин із прологом.

— Зосько, — спитав він, — хто я такий?

— Босяк, — відповіла вона.

Він голосно засміявся й узявся до відбивної котлети, що нічим не поступалась смаженій підошві.

Тепер очі його кидали на кімнату погляди милосердного судді, що розуміє слабості людські й уміє їх прощати. І те, що він тут сидів, п'ючи вино й жуючи котлету, було йому радісне, і в цьому він добачав величезного поступу, що його самого хвилював.

Раптом із сусіднього кабінету над криком і реготом пролунав хрип злиденного рояля.

— Ох, вальс! — скрикнула дівчина. — Ти танцюєш?

— Ні, — відповів він, наливаючи вина їй і собі.

— Треба навчитись.

Він сів поруч неї з шклянкою в руці.

— Зосько, випиймо за наше кохання!

Вона п'яно посміхнулась.

— За кохання, божествений!

Через хвилину вони сиділи вже на цій канапі, і хлопець, пригорнувши її, шепотів:

— Будь моя, Зосько, любенька, будь моя… Ну, Зосько, любенька…

— Як це — твоя? — спитала вона.

Він зніяковів на мить, потім пробурмотів:

— Я покажу тобі.

— Покажи, — згодилась вона.

Запаморочений її згодою, вином і виттям репаного рояля за стіною, захлинаючись від близького здійснення того, що його мучило й дратувало, хлопець якнайрішучіше обійняв її. Але дівчина враз пручнулась і звинулась у кутку канапи.

Там брудно!- крикнула вона.

Цей крик спинив його, і він схилився в незграбній поставі, упираючись руками в церату. Стенаючись від сорому й нудьги, зсунувся додолу на коліна й припав головою їй до ніг.

— Прости мене, Зосько, прости, — маячив він, не зважуючись підвести голову.

Вона оповила тонкими руками його шию, і, нахилившись, мовчки поцілувала його в губи.

— Ще, ще, — шепотів він, завмираючи, сліпнучи від злиття їхніх уст, від дотиків її кучерів до обличчя і насолодного забуття, що хвилею здіймалось у ньому від кожного поцілунку.

Потім вони сіли поруч, пригорнувшись і побравшись за руки.

— Ти — гарний. — казала Зоська.

— Ти — надзвичайна, — казав він.

Він виціловував їй шию, руки, пальці в нестримній любові, покірно зазирав їй у вічі, вдячно клав їй на груди голосу й гладив витке волосся, захоплений новою радістю.

— Я похожа на ту дівчину, — сказала Зоська, показуючи на картину. — Ах, я хотіла б мати кицьку й ґанок у трояндах!

І вони сміялися, як діти соняшного дня.

Як Степан не був ще такий культурний, щоб догадатись покликати постать із серветкою, постукавши ножем об шклянку, то вийшов у коридор гукнути її. І до речі зазирнув у непричинені двері сусіднього кабінету, де було так весело й музично.

Знайоме чоловіче лице вразило його там, безглузде, сміюче і п'яне. Він напружив пам'ять і згадав те, що волів би забуть навіки: згадав кухню, ганебну розмову, бійку і втечу з хати. Це був Максим, син Тамари Васильовни Гнідої, мусіньки, його колишньої коханки. Він одростив вуса, тим то й важко було його зразу пізнати. На колінах він чукав у такт танцеві грубезну жінку із закасаною спідницею, кумедно визираючи з-за її розлогої спини. Хлопець мимоволі оступився, інстинктивно притиснувшись до стіни, щоб його не побачено. Страшна огида охопила його до події, що, забута вже, все таки над ним тяжіла, все таки належала йому, була з ним назавжди поєднана, і в ту мить хлопцеві здавалось, що безжальне минуле, всі помилки його, прикрості й ляпаси навіки полишають у душі робачка, що підточує коріння дальших прагнень. Він відчув тоді всю непохитність, незмінність, невиправність колишніх дій, навіть думок, бажаннів, що лягають підґрунтям майбутньому, ховаючи в собі можливість землетрусів.

У вузькій щілині перед ним кружляли ще якісь жінки, ще якісь чоловіки, і котресь, поточившись, причинило двері.

Сплативши рахунок, Степан схопив Зоську за руку й злякано прошепотів:

— Ходімо звідци!

Вона з жалем пригорнулась до нього:

— Мені так гарно тут…

Але він хутко вивів її на вулицю, де осінній морок невпинно зривався вітром і сочив холодними краплями.