Над Чорним морем (1891)/IX
| ◀ VIII | Над Чорним морем IX |
X ▶ |
|
Через кільки день Мурашкова покликала Саню до свого нумера. Вона дістала з Одеси лист на свій адрес, але для передання Сані. Саня розгорнула лист. Лист був од Комашка.
„Олександро Харитоновно! писав до неі Комашко. Пишу до Вас лист, бо не маю надіі стрінути вас на самоті і поговорити з вами. Я вам щиро одкрив своє серце, свою душу… Без вас я не можу жити. Я тільки живу й дишу вами. Ви признались міні, що маєте до мене симпатію. Ваша ласкавість до мене в останні часи дає міні надію, що я не втратив вашого приятельства, вашоі симпатіі. Скажіть міні останнє слово! Коли я не маю місця в вашому серці, то нехай я лучше ніколи не бачитиму вас, забуду вас… Може час загоіть моі страшні муки“.
Саня прочитала лист і задумалась.
— Що він пише до тебе? спитала Мурашкова.
— На, читай! сказала Саня. Питання становить ся дуже ясно й катеґорично.
— Правда, що катеґорично, сказала Надя. Щож ти думаєш тепер вчинити?
— Писалаб до него, та багато прийдеть ся писати: це він становить для мене питання мого життя і моєі духовноі смерти… сказала Саня і трохи не заплакала, схиливши голову. Требаб міні поговорити з ним і поговорити докладно. Але де єго поговорити? Мачуха йде проти него. Дома міні не можна буде поговорити з ним.
— То виклич єго сюди листом та й поговори з ним отут в моєму нумері, або в парку, сказала Мурашкова.
— Отже ти добре радиш міні, сказала Саня. Вона взяла листок паперу і написала Комашкови:
„Спасибі вам, Вікторе Титовичу, за вашу щирість. Прийшлось-би міні багато писати до вас, якби я думала списати усі моі бідні думки. Прибувайте до мене сегодня над вечір. До нас не заходьте; йдіть в нумер до Мурашковоі. Там я вас ждатиму. І ваші принципи, і ваші пересьвідчення міні до мисли, до серця. Я покинула тепер козмополітичну плутанину, симпатизую вашим поглядам. Міні, як і усім чесним людям, треба присьвятити свою діяльність на користь рідному краєви, Украіні. Я щиро прихильна до вас; серце моє за вами, але… є претичина, котра стає нам на дорозі. Я сама не знаю, що міні почати, що міні діяти. І поради нема в кого питати“.
Саня одіслала лист на почту, сіла на канапку, згорнула руки на грудях і потонула в важних, важних думах. Мурашкова сиділа коло вікна й читала. В нумері було тихо; тільки дві мухи бились об шибки, дзизчали і ворушили монотонним дзизчаннєм мертву тишу.
Саня передумувала, що мала говорити Комашкови.
День був трохи хмарний. Сонце сховалось за білі хмарки і не веселило кімнати. Густа акація та априкози закривали небо проти вікна. Тінь в кімнаті стала ще густійша, аж сумна; і та тінь хмарного дня не ворушила фантазіі, не будила мрій. Холодний розум, холодна розсудливість перемагали, брали перевагу над ними.
Думи в Саниній голові з початку плили льоґічно, виразно, але не доходили ні-до-якого омежованого кінця. Саня почула, що іі думи почали плутатись, перемішуватись і не доводили ні-до-якого ясного результата.
Прибігла дівчина і покликала Саню обідати. Саня неначе прокинулась і тихою ходою вийшла. Іі жвавість вже притихла.
— Прощай, мій спокою! Час трівого йде і мене не мине, думала Саня, сідаючи за обід. Вона обідала, як не обідала. Апетит пропав. По обіді вона пішла до Мурашковоі. Мурашкова вийшла в парк гуляти. Саня сіла коло вікна, розгорнула книжку, почала читати. Іі очи бігали по листах і не могли впіймати ні одного слова. Мисли не йшли в голову. Вона закрила книжку, згорнула руки і ждала, схиливши голову. Через одчинене вікно вона дивилась на небо, на далеке сине море, й не примічала ні неба, ні синього моря.Рипнули двері. В нумер увійшов Комашко. Рівна фіґура єго ще неначе стала рівнійша. Очи були веселі: в іх сьвітилась надія, сьміливість, гордість, неначе він виграв перший великий процес в свому життю. Він весело привитав ся до Сані і сів проти неі. Єму здавалось, ніби він до того часу плив довго, довго, по великому морю і от тепер допливає вже до зеленого берега, вкритого лісами та пахучими садами; от він бачать вже виразно, як сонце грає на горах, на садах. І сади й ліси манять єго одпочити в затишку, над прозорою річкою.
Обоє мовчали. Саня з початку зраділа і та радість виявилась в румянцях на іі щоках. Очи блиснули привітом, але швидко сьвіт іі очей згас; очи стали сумні, задумані.
— Я вас ждала… Міні треба з вами поговорити про одно діло… Для мене се діло велике, тихо й несьміливо промовила Саня і замовкла. Вона й сама здивувалась, що десь поділась іі сьміливість, котра іі ніколи не покидала.
— Ви в своєму листі написали кілька слів, і міні тих слів доволі для мого щастя на мій увесь вік. Я тепер щасливий, двічи щасливий, промовив Комашко.
Він узяв іі руку і поцілував. Саня почервоніла і не піднимала вік, не глянула на него. Вона була гарна, як перша квітка в квітнику, в сьвіжому зеленому листі. Обоє знов замовкли. В нумері стало тихо, тихо. Небо стало хмарнійше. Тінь в нумері стала густійша. Нігде не було чути ні найменшого гуку, ні шелесту. Здавалось, ніби хмарне небо, і зелені акаціі та априкози під вікном прислухувались до іх тихоі розмови.
— Знаєте, Вікторе Титовичу? Я високо ставлю потребу розумового розвитку для женщини, давно працюю над своім розвитком і не думаю, що я вже дійшла до своєі мети. Міні ще треба багато працювати; я давно маю думку пойіхати на універзитецькі курси і просьвітитись вашою наукою.
Комашко прислухав ся до іі тихоі розмови. Острий блеск єго очей трохи пригас, очи стали задумані.
— Олександро Харитоновно! Я давно вас знаю, багато розмовляв з вами. Міні здаєть ся, що ви розвились стільки, скільки треба кожному серіозному чоловікови. Тим то ви міні й сподобались, що ви стоіте вище од женщин нашого часу, сказав Комашко.
Саня усьміхнулась. Дві ямочки на щоках наче засьміялись і знов щезли. Лице в Сані знов стало поважне.
— Спасибі вам за комплємент, але я себе лучше знаю… От ви йдете в життя чоловіком готовим, зовсім розвитим. Ви готові до розумовоі праці. Ви дотепні посьвятити себе чи науці, чи рідному краєви, чи народови. Ви здатні на діло, і на діло серіозне, користне для народа. Я тепер не вважаю себе такою; я не рівна вам, а цього я не хочу. Я хочу бути рівною вам у всьому і розвитком розуму і просьвітою. Я люблю науку, сказала Саня вже твердо й сьміливо. Вона вже опамяталась і була готова на полєміку.
— Ви міні не рівня? Не смиряйте ся, не принижайте себе. Ви багато читали, багато думали, сказав Комашко.
— Ні, не так, Вікторе Титовичу. Я думала, я багато читала, і мушу сказати, що й теперечки ще не виробила собі пересьвідчення і погляду на людське життя. Міні здаєть ся, я ходжу в темряві, без сьвітла, блуджу, плутаю ся і виходу не знайду, сказала Саня.
— Чи можеж хто сказати, що вже має ясні погляди на усе життя? Питання наступають на чоловіка, як осінні чорні хмари. І небо ставить питання і земля i люде і народ і наука і політика і економія. Питання, як тіні в Дантовому пеклі, кругом обступають нас. Іх десятки, сотні. І хто розжене оті хмари? Хто може сказати, що він одгадав ті питання, які нам завдає наука, завдає людське життя? сказав Комашко.
— І все таки міні хотілось-би осьвітити сьвітом розум і свою душу і ту сферу, серед котроі міні прийдеть ся жити і працювати. Ви не дивіть ся, що я дівчина. Не думайте, що ми усі думаємо тільки про балі та убори. І нам-би хотілось жити розумним людським життям, витворити собі ідеали. І моя душа бажає ідеала. І міні бажаєть ся суспільноі діяльности, щоб і я поклала свою лепту на користь людям.
— Я тільки знаю, що чую голос вашоі благородноі нееґоістичноі душі. Я давно вже одгадав вашу душу і тим ii полюбив. З другою моє життя буде нудьгою, сказав Комашко.
— Як ви знаєте, я взяла місце в городскій жидівській школі для дівчат, щоб мати хоч яку роботу, щоб як нибудь служити на користь людськости.
— Це з погляду козмополітичного? сказав Комашко.
— Було й так, бо жидівська женщина найбільше загнана в неволю, не має навіть права молитись вкупі з мущинами, сісти за стіл з ними… А поки жидівська дівчина не вийде заміж, не має права ногою ступити в синаґоґу; іі вважають не-за людину…
— А народ наш ще більше, перебив іі Комашко.
— Я готова служити й в народній школі. Я знаю, що я щось роблю, а не червію, як червіють без діла сотні й тисячі молодих паннів. Тепер подумайте, піду я заміж — піде сімя, господарство. Прощай тоді вища наука й педаґоґія! Прощайте моі ідеали! сказала Саня і похилила голову.Комашко зрозумів, що Саня не наближаєть ся, а ніби одходить од него усе далі, і на єго острі очи неначе впала мгла. Він задумав ся. Голос єго став тихший. Смуток почув ся в єго голосному, завсігди веселому голосі.
— Ще мушу признатись… Я привикла до свободи. Батько міні давав волю у всему. Мачухи, сказать правду, я ніколи не слухала. Я бою ся втратити свободу. Ви знаєте, які наші сімьі? Жінка в сімьі господиня й рабиня. А я тепер вольна, як птиця, сказала Саня.
Комашко ще низше похилив голову. Ще смутнійші стали єго очи. Саня замовкла й думала. Знов в кімнаті стало тихо аж мертво. Хмари на небі стали густійші і на білих стінах полягали ще густійші тіни, неначе вечірньою добою.
— Я не так дивлю ся на життя в сімьі, промовив перегодя Комашко. По моєму жінка в сімьі повинна бути вільною і жити по своій волі. Щире кохання вже само по собі є воля. Може й правду кажуть, що супружество накладає золоті кайдани. Але міні здаєть ся, що чоловік та жінка не чують тих кайданів, як між ними є щира любов.
— Але все таки кайдани кайданами, хоч вони і золоті, додала Саня. Я більш од усього на сьвіті люблю свободу.
Знов затихли вони обоє і довгенько мовчали. Комашкови здавалось, що він не пристає до пишного берега, а знов одвертає назад в бурливе море. От-от ледви мріє перед ним розкішний берег в садах та лісах, і берег криєть ся туманом, мріє як фантастичний образ. Жаль здавив єго за серце. Він почув в душі тревогу.
— Щож тепер нам робити? Що почати? несподівано спитав в Сані Комашко.— Я й сама добре не знаю. Ви завдали міні важке питання, котре я не з'умію розвязати. Воно мене мучить, не дає міні спокою. Я хочу йіхати на універзітетські курси. Я привикла до тоі думки. Вона увійшла в моі нерви, як дощова вода в суху землю. Я живу й дишу тою думкою. Як моє бажання не здійснить ся, я збайдужнію до всього… Багато з моіх товаришок пойіхало на курси. А я опізнилась… як бачите.
Дві сльози виступили з іі очей і покотились по щоках. Комашкови стало жаль і іі, і жаль себе…
— Ваш батько згоджуєть ся послати вас на курси? спитав Комашко, і єго голос загув тихо, неначе він випитував секрет.
— Ні! А мачуха не хоче й слухати про це нічого, сказала Саня. Вона ворог правдивоі просьвіти. Дайте міні час надуматись, порадитись, сказала Саня.
Комашко почув, що не в добрий час запалив серце молодоі дівчини. Він несподівано встав з місця, якось хапаючись, неначе хотів утікти.
— Прощайте! сказав він до Сані і подав іі руку. Несподівана і сумна прети́чина… Прощайте!
Він ухопив шапку і вибіг з кімнати. Двері стукнули. Саня опамяталась, схопилась з місця. Іі здало ся, що вона теряє милого на віки… Вона протягла рука і побігла сьлідком за ним, щоб крикнути до него, вернути єго. Але двері зачинились. Кругом стало тихо, мертво. Саня сіла на канапу, поклала руки на стіл, впала головою на руки і заридала.
Блиснула блискавка. Вдарив грім. Небо стало ще чорнійше. Грім вдарив вдруге так, що шибки в вікнах задзвеніли. Воздух став важкий. В кімнаті стало поночі… Здорові краплі вдарили в шибки, як горохом. Шкло залущало. А Саня сиділа, поклавши голову на руки, неначе прибита. В нумер увійшла Мурашкова. Саня не підвела голови і хлипала.
— Саню! Що з тобою? Чого ти плачеш? спитала в неі Мурашкова.
Вона налила стакан води і подала Сані. Саня одвела стакан рукою і не підвела голови.
— Саню! Бога ради! Чого ти плачеш? Про що ви тут говорили? Що довело тебе до сліз? питала стревожена Мурашкова.
Саня мовчала. Перегодя вона підвела голову, трохи заспокоілась. Вона розказала Мурашковій усю свою розмову з Комашком.
— Щож тепер вийде? На чім усе це скінчить ся? питала Мурашкова.
— Сказалаб тобі, та й сама не знаю. Був у мене свій рай, були в мене своі ідеали… Я з дорогою душею прямувала до того раю. Той рай здавав ся міні Дантовим раєм, де людські душі чисті, високі, з високими мислями, чистими, сьвітлими, як кришталь; душі щасливі, все розуміючі. А тепер несподівано я побачила другий рай, зазнала пишний рай серця. Мене манить рай мисли, рай розуміння, мене манить й рай серця, рай любови. Що міні діяти? Що вчинити? спитала Саня в Мурашковоі.
— Дуже проста річ: Бери собі той і другий рай, сказала Мурашкова тоном практичности щиро грецькоі.
Саня усьміхнулась.
— Добре тобі так говорити про діло, в котрому ти сама не заінтересована, сказала Саня. Але стань та на моєму місци то й побачиш, як трудно вибирати.
— А може Комашко пристане на те, щоб покинути службу та пойіхати з тобою в Петербург, або до Києва. Там ти будеш ходити на курси, а він собі знайде місце, сказала Мурашкова.
— Чи схочеж він так зробити? сказала Саня. Він чоловік небагатий, живе службою. Чи я маю право потрібувати од него такоі жертви?
— То покинь думку про курси, сказала Мурашкова.
— Не покину, не можу, сказала Саня. Це була моя мрія трохи не од дитячих літ.
— Алеж ти втратиш такого жениха, якого може потім не знайдеш! крикнула Мурашкова. Вас неначе Бог призначив одно для другого. Саню, ти подумай над тим, і подумай добре.
Саня задумалась.
— Жила собі спокійно, була щаслива по своєму і десь узяв ся той клопіт… Правду каже пісня: якби тебе не любила, булаб як голубка, промовила Саня; а тепер……
— Десь узяв ся сокіл, вхопив голубку і поніс в сине небо, додала Мурашкова в поетичному тоні пісни.
— І в голубки заморочилась голова од того лету. Боже мій? Який буде конець тому усему? сказала Саня.
— Але знаєш що, Саню? Рай раєм, а діло ділом. Як я йшла до свого нумера, то вгляділа вашу маленьку горничну. Вона усе вертілась по коритарях, і як угляділа, що Комашко вийшов звідсіль, зараз побігла до дому. Чи не посилала іі твоя премудра мачуха підглядати? Начувай ся Саню! Буде тобі лихо.
Саня підвела голову. Звістка була неприємна для неі. Вона тільки махнула рукою.
— Про мене! Тепер міні про усе байдуже! сказала Саня.
Вона попрощалась з Мурашковою і вже не побігла швиденько та дрібно, як колись бігала, а пішла тихою ходою, помаленьку, поволи, похиливши голову. Життя вперве вдарило іі важким крилом, як бє крилом орел голубку, і вона неначе прибита пташка, вийшла з кімнати опустивши своі легенькі крила.
Тимчасом Раіса Михайловна Навроцька вже довідалась од своєі горничноі, що Саня сиділа з Комашком в нумері в Мурашковоі. Така самовільність молодоі дівчини здавалась для неі трохи не переступом.
Навроцька сиділа в невеличкій гостинній свого нумера коло самовара, заливала чай і ждала Навроцького, щоб прочитати єму добру молитву.
Навроцький увійшов і сів коло стола. Навроцька встала і причинила двері в кімнату, де сиділа Маня.
— Харитоне Кириловичу! почала серіозним тоном Навроцька. Чи ти знаєш, де тепер Саня і з ким вона бесідує?
— А хиба я знаю? Певно з Мурашковою ганяють по парку або по цвинтарі коло монастиря, обізвав ся Навроцький. Яко чоловік старого стиля і чоловік простий, любив дома говорити по украінськи і часом пускав жарти щиро народні. Навроцька не сердилась за єго мужицький язик, але ті жарти часом допікали ій до живого серця.
— Еге, ганяє! Отам сидить з Комашком в нумері в Мурашковоі. Я не знаю, що далі буде з цими новомодними дівчатами, сказала Навроцька.
— А коли сидить з Комашком, то нехай сидить та говорить собі на здоровя, одрубав Навроцький.
— Як то, нехай сидить? Деж видано, щоб молода панна тягала ся з паничами, десь запирала ся в нумерах? Чом ти іі не спиниш? Літає десь по Фонтанах, плаває на пароходах, ганяє по Одесі, неначе той студент, або який вітрогон-гусарин.
— То й нехай ганяє, бо ще молода. А як підтопчеть ся так, як оце ми з тобою, то буде сидіти на одному місци, та чулки плести, або сваритись, обізвав ся Навроцький.
— Добре, єй Богу добре! Та вона тобі колись сяде на пароход та й дремене в Константинополь до Турків у гості. А що тоді буде? підняла голос Навроцька.
— Нічого не буде, бо вона до Турків не дремене, промовив Навроцький.
— Ходить в якусь жидівську школу, просьвіщає жидівок, просмерділась цибулею; нанесе того жидівського смороду повні кімнати. В неі навіть черевики просмерділись жидами. Усі наші кімнати смердять жидами, неначе тут жиди завели шинк, сказала Навроцька вже сердито.
— Гм, я щось не чув, щоб в наших покоях смерділо жидами… Може тим, що в мене нежить в носі. Не всім пак мати такі тоненькі ноздрі, як у тебе, сказав спокійно Навроцький.
— В тебе мабуть з роду нежить в носі, бо ти степовий чумак, сказала Навроцька.
— Добре, що в вас камянецькі носи дуже вже тоненькі. Я й дьоготь нюхав, та й то не шкодило, сказав Навроцький.
— Пс! Он Маня сидить за дверима! Чуєш? Це недобрий тон! Чисте мужицтво! Ти зовсім зіпсуєш дочок, сердито обізвалась Навроцька.
— Не знаю, хто зіпсує, чи я, чи ти, обізвав ся Навроцький і встромив очи у вікно, неначе він роздивляв ся на маяк.— Бач! в тебе все я винна. Може я винна, що Саня бродить по нумерах з Комашком?
— Як з Комашком, то я не маю до того ніякоі претенсіі. Він чоловік чесний. От якби з Фесенком… то інша річ, сказав Навроцький.
— З Комашком, то нічого? аж крикнула Навроцька і згорнула руки, як до Бога.
— А вжеж нічого. Комашко чоловік розумний, поважний, просьвічений, не шелихвіст, не вітрогон, сказав Навроцький.
— Комашко заведе твою Саню туди, де козам роги правлять. Хиба ти не чув, як він говорить? Все в него мужики та мужики, та мужицький язик. Я не знаю, чи він й в Бога вірує.
— Про це й я не знаю, та й не буду єго питати, сказав Навроцький.
— В него усі люде то нечесні, то лихі, то деспоти, то жмикрути. І те погане, і там не добре. Усе ганить. Я не знаю, що він за людина? сказала Навроцька.
— Щож він за людина? Чесний чоловік, та не вміє або не хоче закривати лиця машкарою; от і усе! сказав Навроцький. Про Фесенка цего не скажу; не вгадаю, чи машкара на ньому, чи натуральна пика.
— А вжеж натура, і натура делікатна, з гарними манерами. Фесенко далеко піде, високо полетить, сказала Навроцька. Він гарного прямування і… політику життя розуміє.
— Може і полетить вгору, як буде віяти той самий вітер, що тепер віє, а як вітер поверне…
— То й він повернеть ся, сказала Навроцька.
— Як той вітряк на степу… бовкнув Навроцький.
— Алеж і фрази в тебе! Коли ти іх покинеш? крикнула Навроцька.В той час надійшла Саня і сіла коло вікна. Вона глянула на мачуху і по злих очах впізнала, що між нею та батьком була якась остра розмова.
— Де це ти, Саню, була? спитала в неі Навроцька.
— В Мурашковоі, обізвалась Саня.
— З ким ти там бачилась? спитала в неі Навроцька.
— З Комашком, обізвалась Саня.
— Добре, єй Богу, добре! Це гарна нова мода! Чи годить сяж молодій панні бродити крадькома по нумерах з паничами? Чи сьлід-же так робити? Де ти набралась таких новомодних ідей? присікалась Навроцька до Сані.
— Комашка я давно знаю. Знаю, що він добрий чоловік. Стріла ся з ним і поговорила, обізвалась Саня.
— Якби він був твій жених, то ти й тоді не повинна ховатись з ним по закутках, сказала Навроцька.
Саня мовчала і дивилась в вікно; вона давно звикла слухати морали од своєі мачухи.
— Бач, Харитоне Кириловичу! Я тобі казала, не давай Сані в ґімназію. А ти мене не послухав, а тепер маєш дочку, що по закутках з паничами ховаєть ся. Деж пак! сиділа там в ґімназіі поруч з жидівками, з міщанками, з купцівнами, а може з дочками куховарок, браталась з ними, товаришувала і набрала од іх такого духу, що й з хати не викуриш ніякими перфумеріями.
Саня сиділа і мовчки дивилась в вікно.
— Добре, що я свою Маню оддала на науку в приватний благородний пансіон, говорила Навроцька, обертаючись до свого мужа.
— Гм! Може. Не знаю, чия правда, чи твоя, чи моя? Хто любить попа, а хто попадю, а хто попову дочку, а хто й попову наймичку, а хто й попову корову? обізвав ся знехотя Навроцький.
— Од жидівок та міщанок трудно набратись просьвітнього духу. Я розвила свій розум книжками, обізвалась Саня. Сьвіт іде не од міщанок, а од заграничних розумних книжок.
— Добрий сьвіт! Не дай Боже такого сьвіту. А це які книжки ти втирала в руки Мані, мене не спитавши? На, подивись, сказала Навроцька, подаючи книжки Навроцькому.
— Гм. „Вона та він“ — жарт Санда, „Черево Парижа“ Золя, „Парижські письма“ Берне, Спенсер, Дарвін, „Вістник Европи“. Гм. Нема тут нічого страшного, сказав Навроцький, перегортуючи листки книжок.
— Як то нема нічого страшного? крикнула Навроцька. Там усе пишуть про погану любов. Якийсь Він, якась Вона… Це все якесь паскудство, котрого паннам зовсім не годить ся знати.
— Не читатиж акафистів молодим паннам. Та наша цензура як перешеретує книжки, то нічого тобі боятись; іх можна читати не тільки печерським черцям, але навіть черницям, сказав Навроцький.
Навроцька кинула очима на чоловіка неначе пятака дала і махнула бровю до вікна, де сиділа Саня. Навроцький опамятав ся.
— Ой лишко! Цеж я трохи зсунув машкару з лиця; забув, що дочка в хаті, подумав Навроцький і трохи кашльнув в долоні.
Навроцька заарештувала книжки і замкнула іх в комоду.
До чаю вийшла з кімнати Маня, заспана, апатична, невесела. Вона перейшла гостинну лінивою, неначе старечою ходою і сіла коло матери. Розмова за чаєм почала ся дуже благочестива, але невимовно нудна для Сані. Стара розлила кругом себе моралів більше, ніж налила чаю на усю сімю. Саня передумувала своі важкі думи і не одзивала ся й словом.
Скінчив ся важкий, нудний вечір, як нудна лєкція граматики. Усі рано полягали спати, втомлені од морського купання. Саня погасила сьвітло. Сон не брав іі. В кімнаті була страшна духота, неначе пашіли жаром стіни, неначе дихала горячим духом груба, стіл, комода, шафа, усе було неначе нагріте в горячому духу розпечене. Жара душила Санині груди. Горяча кров швидко ворушилась в жилах.
Саня одчинила вікно, сіла і сперлась на одвірок. Потягло з моря сьвіжим духом, дихнуло вохке сьвіже повітря на Санине горяче лице. Була пишна, тиха ніч. Над Одесою вже стояв сьвітовий білуватий туман. Білий манастир поетично мрів в легкому сьвіті од маяка. Ясні зорі висипались на чорному небі. Маяк блищав ясно, ясно, і розливав сьвіж на акаціі, на манастир, на парк; купи акацій, легко осьвічені, приймали фантастичні форми і неначе виринали верхами з чорноі безодні. І полетіли Санині думи, одна за другою, як зерна дорогого намиста низались на шовкову нитку.
— Що міні робити? Що міні почати? Як міні вийти з цего заплутаного лябіринта, думала Саня, дивлячись на срібний туман над далеким городом. Не вже міні прийдеть ся кинути останню надію на вищий розвиток свого розуму? Не вже не здійстнять ся моі золоті мріі? Не вже я іх мушу забути, повинна іх покинути?
І іі розум говорив, що не треба іх забувати, що не можна іх покинути…
Але десь глибоко, глибоко в серці обзивав ся інший голос, принадний, тихий, ласкавий, як повів морського сьвіжого вітерця; то був голос серця. І не холодні думи розсудливости почали снуватись в іі голові. Якісь інші мисли, палкі мріі роєм повили ся проти іі волі. І ті мріі налітали, вили ся ніби з ясного срібного туману, з темного неба, з сьвіжого моря, налітали з тієі поетичноі далечі, де пробував Комашко, снувались кругом неі, як бжоли в майський день і ворушили серце.
Саня не счулась, як забулась про допитування свого розуму. Вона вже неначе бачила на тлі темноі нічноі картини очи Комашка… бачила, як вони темніли, вкривались смутком в час іі розмови з ним… Вона пригадала, як він вийшов з нумера смутний, неначе громом прибитий. І ій стало жаль Комашка. Вона почула, що дві горячі сльози покотились по горячих щоках і впали на іі руки…
І через годину знов розум брав перевагу над серцем.
— Пишуть, що є закон розумности в сьвітовому життю: і в мертвій натурі і в людському життю; кажуть, що якийсь вищий розум правує життям кожного чоловіка, думала Саня. Чи вжеж тому правда? Якийже закон розумности в сучасному життю? Темні сили панують, справляють скажені орґіі свого торжества, а сьвітлі сили вольного розуму потоптані іх поганими ногами. А в природі? Вдарить суша, спека, коли треба дощу; хліб сохне, пропадає, усе вяне, сохне, неначе смерть обніме землю… Чи не такаж нерозумна суша впала тепер на моє життя? Я налагодилась дійти до дійшлости свого розумового розвитку, а та сьвітова розумність наче зумисне спиняє мене на дорозі, глузує з мене. Десь отут над Чорним морем впала іскра на моє серце, чи од моря, чи з синього неба, чи з темноі ночи чи з зірок, впала іскра і запалила мою душу, заморочила розум… Десь узялась якась нікчемна матеріяльна любов… Чи нікчемнаж? Чи матеріяльна? І якийсь потайний голос тоі нерозумноі природи неначе тихенько говорив до неі: Ні, не нікчемна, а велика, непереможна сила, котрій народи ставили олтарі, приносили жертви, курили тіміям, котру люде вознесли на небо, як богиню краси та кохання. Вона давала силу ґеніям, високо піднимала силу іх. То радість життя, найбільше щастя в життю, для котрого люде гинули, проливали кров і свою й чужу…
— Що міні робити? що почати? Розум мій прямує по одній стежці, а серце веде по другій, і сили нема в мене єго спинити. Ні, не нікчемна, не матеріяльна це сила! І мою любов засьвітив мій і єго розум, але чую, що мій розум вже не має сили єго погасити.
І Саня без надіі схилила голову на руку. А огонь в серцю розгорював ся. Пишна ніч виводила роєм мріі. Згадка за згадкою пішли в іі голові. Вона неначе бачила перед собою кімнату в домі Мурашковоі. Вона, Ольга, Надя і іх молоді товаришки обсіли кругом на софах. Йде весела розмова, йдуть змагання за принципи, за ідеали. Одна з них читає книжку. Читання зачіпає, ворушить думи. І знов змагання. Одні стоять за вищу науку, думають йти в універзітет; другі думають йти в сільскі школи, йти в народ. Одні встоюють за національність, другі стоять більше за козмополітизм. В хатині ясно, весело. Саня згадала той недавний час спокою свого серця, і ій стало жаль минувшого. А ніч йшла, плила. Над морем далеко, далеко блиснула блискавка раз, другий.
Саня перевела очи на ту картину над морем. Блискавка миготіла частійше і яснійше; над морем вирізувались краі хмар, зубчасті, білі, неначе верхи гір вкриті сьнігом. Блискавка замигала швидко. Було видно, як ворушились на далекому небі хмари, сині, чорні, білі. Під ними мигало море; блискавка падала неначе в хвилі. Саня задивилась на картину далекоі бурі, що десь лютувала на морі. А на землі і на небі було тихо, мертво…
— Було колись тихо в моєму серці. І десь узяла ся, неначе з моря вилетіла буря, і страшна, і поетична, і мучить мене і тревожить душу і серце, і дає міні щастя. Он хмари з блискавкою неначе злили ся до купи з хвилями моря. Не вже й моє життя так зіллєть ся з єго життям? І коли воно зіллєть ся, то на віки…
— Пишна південна ніч над морем! Не холодні думи ти наводиш на мою душу. В твоіх тінях кохання палкійше; серце говорить, а розум мовчить; ти впала з неба для поезіі. Холодні думи гаснуть в твоій поетичній мглі, думала Саня, дивлячись на море.
Зайняло ся небо на сході. І Саня була готова в той час летіти до милого, сказати єму: Люби мене на віки! Забудь усе, що я тобі казала і дай міні тільки твоє чисте серце!
Щезли хмари. Небо вияснилось. Заблищали зорі. І ті зорі ніби засьміялись до Сані.
— Ще недавно ви, зорі, неначе плакали для мене, а тепер знов наче сьмієтесь до мене… Неоднаково ви сьвітите людям, ясні зорі! Раз сьмієтесь, в другий — плачете, думала Саня, дивлячись на небо.
— Завтра я напишу до него, заспокою єго муки. А яву муку він бідний тепер терпить? Як він мене любить?
Саня лягла в постіль сьвітом й заснула тревожним легким сном. Сонце зійшло. День прийшов. Саня встала пізно. Мріі втихли, розлетілись, як фантастичні іллюзіі, як русалки розплились по воді перед сонцем. Згасли зорі на небі, погас горячий жар в серці.— Перша душка моя про тебе мій милий! думала Саня прокинувшись. Цілий день вона ждала Комашка, а він не приходив. Гуляючи під акаціями, Саня передумала, що перетерпіла ій душа за цілу ніч, передумала усі тревоги свого серця! Але ясний день вів за собою холодну розсудливість. Золоті мріі неначе розлітались од сьвіта сонця. Енерґія розуму знов верталась до Сані. Ні, не покину я свого заміру! Пойіду на курси, одкаснусь од Комашка, забуду єго. Стане в мене до того сили, стане енерґіі… десятий раз говорила сама до себе Саня. Не буду до него писати, не буду манити єго, не буду думати про него…
Настав вечір — ніч вкривала землю.
І знов налітали роєм мріі, ворушилось серце. Займались зорі, займало ся огнем молоде серце дівчини.
— Зорі моі ясні! Не сходьте так рано на небі! Не ворушіть мого серця! Не несіть міні мук! думала Саня, сідаючи в ночи коло одчиненого вікна.
А зорі сходили, як і перше. Ніч навівала поезію, любовю. Муки серця знов оживали.
Навроцький пойіхав на службу до Кишинева і обіцяв знов вернутись через тиждень; він сподівав ся, що Комашко незабаром попросить Саниноі руки. Цілий тиждень не приходив Комашко. Саня мучилась. Щоки зблідли, лице змарніло. Веселість, жвавість щезла. Румянці на щоках зівяли, як вянуть квітки на пекучому сонці.