Над Чорним морем (1891)/X
| ◀ IX | Над Чорним морем X |
XI ▶ |
|
Минув тиждень. Комашко довідав ся, що Навроцький вернув ся на Великий-Фонтан.
— Піду обявлюсь старому, говорив Комашко Мавродінови, сидячи на бульварі над морем вечірною добою. Старий мене любить. Може він вговорить Саню, дасть ій пораду, встоюватиме за мене.
Душа моя перемучилась. І сон мене не бере. Ніщо мене не веселить. Он люде гуляють, забавляють ся, а я один неначе нічого не бачу, неначе нічого не чую.
— Вікторе Титовичу! Коли почали діло, то доводьте до кінця. Ваша доля для мене — неначе моя доля. Щасть вам Боже довести діло до кінця, сказав Мавродін.
І обидва товариші замовкли. Оркестр на бульварі гремів. Публика гомоніла, гула, як вітер в лісі. Бульвар неначе клекотів, як окріп в казані. А два молоді хлопці неначе нічого не чули. Вони смутно дивились на широку чорну площину моря, неначе засіяну сьвітлими цятками, що блищали на розкиданих в морі кораблях.
Комашко другого дня перед вечером задумав пойіхати на Великий-Фонтан.
— Пойіду і я з вами, сказав Мавродін, трохи розважу себе. Погуляю над морем та побіжу до Бородавкина, може збреше щось веселого.
Вони убрались й пойіхали на Великий-Фонтан. Йідучи уличкою до монастиря, вони стріли Бородавкина. Бородавкин купував в крамниці тютюн і вглядівши іх через одчинені двері, вибіг до них.
— Добри-вечір, Вікторе Титовичу! Куди це ви?
— Та гуляю з нудьги, обізвав ся Комашко.
— Чого це ви обидва так змарніли? Що це вас нігде не видно? Чи може, як сьпівають:
На улицю не піду, і дома не всижу;
Хиба піду підкопаю у дівчини хижу…
— Хто єго зна… знехотя обізвав ся Комашко, бо знав слабкий язик Бородавкина.
— Знаєте що, паничі? Ходім до мене та пограємо в карти. Потягла мене жінка на оце купання, бо вона тут зросла, і як настане літо, то іі як ту морську чайку так і тягне сюди… Іі тягне до моря, а мене до землі. Здохну з нудьги. Ходім голубчики!
— Спасибі вам; я в карти не граю, сказав Мавродін.
— І я не граю, обізвав ся Комашко.
— Але чого це ви обидва скривились, як середа на пятницю? Жінок у вас нема, діти дома не плачуть. Щасливі люде тай годі, сказав Бородавкин. А може це ви так подались од морського купання?
— У кожного чоловіка є своє горе, сказав Комашко.
Комашко обернув ся і трохи не почоломкав ся носом об фізіономію Фесенка. Фесенко прямував до Навроцького, але вглядів Бородавкина і приступив до него, не примітивши Комашка, що стояв до него спиною.
Комашко одскочив на ступінь, неначе вколов ся об бодяк. Фесенко ласкаво привитав ся з Бородавкином, зняв циліндер і якось дуже штучно, дуже низонько поклонив ся Комашкови. Лице єго стало солоденьке, але усьміх був хитрий, злий.
Комашко знав, що як Фесенко дуже ввічливий, дуже низенько кланяєть ся і солодко говорить, то був знак, що він зробив чоловікови якусь пакість.
І Фесенко зробив вже таку пакість; ославив Комашка.
— Куди йдете? спитав у Фесенка Бородавкин.
— Прийіхав на Великий-Фонтан гуляти. В Одесі мене бере така нудьга, що не знаю, де й дітись, сказав Фесенко, скоса поглядаючи на Комашка.— Ходім, голубчику, до мене! Нам не стане одного партнера до карт! просив єго Бородавкин.
Фесенко думав зайти до Сані, або хоч углядіти іі де-небудь. Вона не виходила в него з думки, манила єго своіми синіми очима. Він не покидав надію завязати з нею роман. Але, стрівшись з Комашком, він догадав ся, що й той туди прямує. Фесенка почала розбирати злість і він згадав сніп кукурузи, згадав своі анонімні листи вернути єму назад. Кукуруза неначе різала єго по шиі острим листом.
— Та й модний-же ви чоловік! Які чудернацькі рукави вашого пальта! крикнув Бородавкин, трясучи Фесенкову руку.
Рукави сірого делікатного цьвіта пальта були з краю обшиті і справді чудернацькими, з кучеряво чорними оксамитовими обкладками. Здалеки здавалось, що на широких закарвашах рукавів поначіплювались не то раки, не то чорні павуки. Фесенко для ориґінальности сам видумав собі таку моду.
— Подумайте собі! Два тижні, як пошив собі таке пальто з чорними оксамитовими закарвашами на рукавах, а це дивлюсь на бульварі, десять душ як раз в таких самих пальтах з такими ж закарвашами. Так й пішло, так й пішло! говорив Фесенко.
— Честь вам і слава! Смак маєте високоестетичний! обізвав ся Комашко.
Фесенко зрадів, не зрозумів іроніі. Єго очи стали мягкими.
— Який поганий город Одеса! крикнув Фесенко. Тиждень шукаю ґудзиків до рукавів та до камізольки; перекидав усі маґазини і… не знайшов. Боже мій! Який жаль!
— То випишіть з Парижа, коли Одеса вам не догоджує, сказав Комашко і засьміявсь просто в вічи Фесенкови.
Фесенка неначе шпилька кольнула в бік; він зрозумів, що Комашко сьмієть ся з него. Знов перед єго очима неначе виріс сніп кукурузи на скелі.
— Нехай вже фільозофи виписують моди з Парижа. Я обійдусь і без Парижа, сказав сердито Фесенко, і чоловічки єго очей закрутились, завертілись. Міні здаєть ся, що не так ганьбить чоловіка виписування ґудзиків з Парижа, як пусті хлопячі жарти, схожі на жарти сільских парубків.
— Про які, паничу, це жарти ви говорите? крикнув Комашко.
— Ви самі добре знаєте, про які, сказав Фесенко. Йіхати в ночи на Малий-Фонтан, ставити сніп кукурузи та бодяків, писати нікчемні листи — це така штука, на яку вдатний дурненький ґімназіяст, а не....
— Що ви плетете? Який сніп кукурузи? Які листи?
— Може ви розумієте анонімні листи, а не снопи кукурузи? крикнув Комашко.
Фесенко почув, що шпилька кольнула єго і в другий бік.
— Це підлість, а не жарти! Цего не зробить міщанин, не зробить мужик! репетував Фесенко на всю улицю.
Очи в Бородавкина замигали од цікавости; сніп кукурузи та ще й бодяків, анонімні листи страшенно єго зацікавили. Він насторочив уха, як той кінь, що прислухуєть ся до несподіваного шелесту в лісі.
— Я подлим ніколи не був і не буду. Чого ви напались на мене серед улиці і репетуєте на весь Великий-Фонтан? Про який сніп кукурузи ви торочите?— Оце то подлість! Я вам просто це скажу в вічи, обізвав ся Комашко.
— Та скажіть-бо, що то за анонімні листи, що то за кукуруза? Скажіть, будьте ласкаві! благав Бородавкин, і в него од цікавости неначе засвербіло коло серця.
Але Фесенко єго не слухав. Він розлютовав ся, розчервонів ся, кричав, махав руками, як простий сільский парубок. В той час він зовсім забув про делікатність манєр.
— Таку штуку можуть встругнути тільки ліберали, радикали, такі як ви! кричав Фесенко.
— Так чеплятись ні-за-що можуть тілько такі шовіністи, як ви, що готові тричі на тиждень зміняти своі пересьвідчення за вітром! Жаль мене бере, що такий молодий, а вже ламаєте свою душу, сказав Комашко.
Мавродін мигав своіми великими тихими очима на Комашка, неначе говорив: не зачіпай лиха! Комашко навіть не примітив того.
— Бога ради, не кричіть, бож люде збігають ся, говорив Бородавкин. Зійдімо з улиці в те провалля.
— Знаємо, куди ви дивитесь! Би дивитесь в Женеву та Льондон, кричав Фесенко.
— Неправда ваша! крикнув Комашко. Я дивлюсь на Украіну та й годі. А ви дивитесь в Париж, та на свою кишеню, то і я не в претенсіі; на парижські ґудзики треба багато грошей, сказав він, і єго тонкі ноздрі задрожали, лице зблідло. Одначе, прощайте! Час міні йти до Навроцьких, сказав Комашко.
— І я там зараз буду! крикнув Фесенко.
— Опізнились! Ви скорчитесь в три погибели, скрізь пролізете, а там не пролізете, говорив Комашко, показуючи рукою на гору, де була гостинниця.— Проліземо й там! гукав Фесенко вже з балки, куди єго потяг за руку Бородавкин.
— Та ходім, пограємо в карти, бо все одно — вам не годить ся йти до Навроцького: туди пішов Комашко, сказав Бородавкин.
Злість душила Фесенка. Він почервонів, дрожав і все лаяв Комашка, йдучи балкою з Бородавкином. Він ненавидів Комашка і за Саню і через те, що Комашко був талановитий чоловік і міг стати єму впоперек дороги на службі та випередити в карієрі.
Стежка вила ся на дні балки, подекуди закиданоі сьміттям та гноєм. На праву руку повертала стежка на гору, до одноі елєґантноі дачі з блискучими вікнами, з ґанком, оповитим диким виноградом. Фесенко повернув на ту стежку. Він думав, що на тому ґанку вони будуть грати в карти.
— Не туди! Ми живемо не в таких багатих дачах. Моя жінка любить сільску ідиллю. Ондечки на горбку наша дачка, наша ідилля! сказав Бородавкин. Він показував рукою на просту міщанську хатку.
Фесенко глянув на ту дачу і насупив брови.
— Повертайте на ліву руку, на ген-оту стежечку, гукнув Бородавкин.
Стежка з балки повела на горб через густі колючки.
Фесенко був взутий в тоненькі трипові сірі черевики. Колючки кололи єго в литки через шовкову чесучу і в ноги через тріко.
— Ой, колють колючки! аж сичав Фесенко, підкидаючи ноги вгору. Чорт зна, куди ви оце завели мене, сердив ся Фесенко.
— Це ми пішли навпростець, щоб швидче дійти. Жінка з нудьги вмирає, говорив Бородавкин.Стежка довела до горбика, на котрому стояла рибалська хатинка. Горбик той був просто сьмітник. Внизу горбика коло колючок лежали купи попілу. Зверху лисьніли мокрі помиі. Міщанка виливала іх на сьмітник просто з порога. Треба було йти або через купи попілу, або через горб, облитий помиями, або просто через колючки. Фесенко ступив черевиком в попіл. Нога вгрузла, як у борошно.
— Ну, та й завели-ж ви мене! Тут тільки собакам ходити, а не кавалєрам, обізвав ся сердито Фесенко. Добра ідилля, нічого сказати.
— Держіть горою! Беріть цабе! гукнув Бородавкин позад него.
Фесенко взяв цабе на горбок і вліз в болото. Він вискочив на сухе місце і почав обтрушувати хусточкою пантальони та чоботи, та обтирати об траву підошви. Обчистившись, облизавшись, як той кіт, він пішов за Бородавкином.
— Знаєте що, Фесенку? Ви дурнісенько топчете стежку до Сані. Саня хоч гарна, але в неі приданного ані шага, сказав Бородавкин.
— Не вже?! аж крикнув Фесенко. Я чув, що Навроцька богатенька.
— Багата одна Маня, менча дочка Навроцьких. Ви знаєте, що на неі мати записала двадцять пять тисяч карбованців. І дім в Кишиневі не Навроцького, а єго жінки; і дім дістанеть ся Мані, сказав Бородавкин.
— Двадцять пять тисяч і дім! аж крикнув Фесенко. Ото штука!
— Не знаєте ви, де раки зимують? обізвав ся Бородавкин.
— Не вже цьому правда?! спитав Фесенко.Він не дуже йняв віри Бородавкину, бо вважав на него, як на брехуна.
— Сам бачив, оцими сірими баньками бачив листи в банку; стара вклала в банк при моіх очах. Ій Богу, правду кажу! Нехай мене святий хрест побє, коли брешу! Розпитайте людей, коли міні не ймете віри, говорив Бородавкин.
— Гм… Це штука… Ццц… цмокнув Фесенко по басарабськи і задумав ся.
— От ви і причепіть ся до Мані. Але що то за анонімні листи? Що то за кукуруза, через котру ви полаялись з Комашком? спитав Бородавкин.
— Ат! то нісенітниця, бовкнув Фесенко.
— Та скажіть бо, голубчику! Бачте, який ласий секрет я вам сказав, благав Бородавкин.
Єго сірі великі очи аж благали, неначе в дітини, що ласить ся до мами та просить солодкого гостинця.
— Ат! нехай потім, обізвав ся Фесенко.
— Та скажіть-бо! Не вже вам трудно сказати кілька фраз? Ій Богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не скажу, просив Бородавкин.
— Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко, одрізав Фесенко.
— А як помремо? Ми усі під Богом ходимо, благав Бородавкин.
Стежка крутилась по горбах і довела до дачі Бородавкина; то була проста міщанська хатина-мазанка.
— От і наша дачка, промовив Бородавкин.
— Де? спитав Фесенко, бо вже більше і хат не було видно.
— Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачи; жінка любить ідиллю, сказав насьмішкувато Бородавкин.Фесенко закрутив носом і зморщив губи, неначе покоштував кислиці. Одначе він мусів йти за своім поводатором.
Хатина стояла край спуска до моря на горбку. Горб був обсмалений сонцем, як циган. По горбку сторчали бодяки та колючки. Тільки коло ґанка росли дві старі акаціі, та в городчику за хатою зеленів старий волоський горіх.
Бородавкин привів Фесенка до ґанка. Ґанок був напнутий з боків і зверху парусиною. Передний бік був зовсім не закритий. В ґанку стояв стіл. Коло стола сиділи Бородавкини та Христина. Фесенко став перед ґанком, зняв циліндер і привитав ся до дам.
— Ой! слихом слихати, в вічи видати! гукнула Христина з'за стола. Чого це ви неначе зблідли на лици? Чи не снилось вам часом цеі ночи щось страшне, чудне, знаєте таке… Христина не договорила. Вона натякала єму на сніп кукурузи.
— Ні, нічого не снилось. Я сплю так міцно, що і сни мене не беруть, обізвав ся Фесенко.
— А може з вами трапилась яка подія? спитала Христина і хитро осьміхнулась.
— Не вже вона знає? Брат чепляєть ся сказати… Певно не знає. Хтоб оце сказав ій? думав Фесенко.
Христина на силу вдержувалась од сьміха, аж почервоніла.
— Є, партнер! гукнув Бородавкин.
— Просимо до нашого сальона! Це наш сальон, обізвалась кокетливо Бородавкина.
Фесенко увійшов у той сальон і скривив губи.
— Та й трудно до вас доступитись! почав Фесенко. До вас дорога заросла тернєм і бодяками.
— А ви думали, що так то легко доступитись до дач? Поколіть попереду своі ноги тернєм та колючками, защебетала Христина.
Фесенко згадав терня та кукурузу по дорозі до Сані і легесенько зітхнув.
— Ну, для Фесенка дороги до паннів не заросли тернєм, обізвалась Бородавкина, прижмуривши своі карі блискучі очи. Вона запишила румяні губи і пильно дивилась на рівні, як намальовані Фесенкові брови.
Фесенко гордо підвів голову, неначе хотів сказати: Не боюсь колючок! Побіждаємо! Не встоять проти мене!
— Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку на літо, сказала Бородавкина. Дачка проста, але яка звідціль картина на море! От придивіть ся лишень! з ентузіязмом сказала Бородавкина і показала білою маленькою рукою на море. На руках блищали золоті перстені.
Картина з ґанка була і справді гарна. По обидва боки розступились дві круті гори, і між ними синіло море, неначе вправлене в рами. По березі і в морі стреміло в хаотичнім неладі каміння. Горб, на котрому стояли дачі, був кругом внизу ніби обплутаний неводами, як павутинням. Мокрі неводи та поплавки схли на сонци, неначе обсипані іскрами. На березі стояли човни. В човнах дрімали Греки в рябих, синіх, та червоних куртках, обшитих шнурками усякого цьвіта. Рибалки удили рибу між камінням. Картина була весела, жива, осьвічена гарячим сьвітлом півдня.
— А що, гарна картина?! знов сказала Бородавкина.
— Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплівки коло неводів. Зовсім неначе барильця, сказав Фесенко флєґматично.
— Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! сказала з патосом Бородавкива і знов махнула маленькою рукою на море.
— Гарне й море; чорніє як чорнило, обізвав ся Фесенко.
— А чи довгоб ви видержали, якби вам посидіти отут в цих колючках та дивитись на цю картину моря, сказала Христина.
— Не знаю. День, або два, сказав Фесенко, котрому було байдуже до тих картин моря.
Христина пустила шпильку Бородавкиній. Бородавкина зрозуміла це. Іі брови рушились і між ними мигнули легенькі зморшки.
— Міні не сорок літ, а тілько двадцять пять. Я ще не втратила чуття краси природи, дала здачі Бородавкина Христині; вона натякнула Фесенкови, що Христина, хоч гарна й на виду неостаркувата, але вже стара.
— Тай міні ще нема сорока, але колючки все таки колючки, обізвалась Христина.
— То чогож ви сидите в колючках? спитав Фесенко в Христини.
— З нудьги; щоб трохи поколотись… Після цих колючок Одеса міні стає ще краща. Я не люблю монотоніі, сказала Христина. День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуть ся кращими.
— Ой, яка картина з мого сальона, кокетно кричала Бородавкина. Як тільки гляну на море, то зараз пісня міні йде на думку.
Бородавкина і справді дуже любила море, любила й співати. В неі була поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила до того почванитись перед людьми своім поетичним смаком, прибільшувала єго, виставляла на показ, як панни часом виставляють на показ маленьку ручку або ніжку.Бородавкина кинула очима на чорні Фесенкові брови і засьпівала: „Місяць пливе у ночи в небесах“.
Не море, а ті брови тепер кинули ій на думку пісню.
Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але пустопорожні легкодумні панни й дами так й липли до него.
— Кузино! ви не доносите в тонах на пів аршина, саркастично сказала Христина.
Христина, хоч була собі трохи різка на словах і навіть була вдатна встругнути дику штучку, але чудово грала на роялі і розуміла музику. Бородавкина навіть не знала нот і співала, як співають сільські дівчата, хоч мала голос дуже гарний.
Бородавкина неначе не чула, що сказала Христина і співала, поглядаючи Фесенкови в вічи. Бородавкин теж любив співати, але мав дуже різкий голос. Він почав підспівувати в секунду і задерчав, як струна, котрою бють вовну.
Жінці хотілось, щоб Фесенко слухав тільки ій голосок.
— Сергію Степановичу! перестань! крикнула сердито Бородавкина.
Бородавкин замовк.
— Страх не люблю, як міні хто перебаранчає, говорила сердито Бородавкина і знов почала тоненьким мягким голосочком: А ми під рибалською хатою сиділи, сиділи й мовчали у-двох, у двох! тягла Бородавкина і дивилась своіми солоденькими очима просто в вічи Фесенкови.
Одначе Фесенкові очи не дали ся на той мягкий голосок; він пильно розглядав пишну шовкову блюзу на Христині. Блюза була дорога сірого делікатного цьвіта. По блюзі були розкидані полеві маківки, неначе тільки що вирвані на поли. Блюза вкривала пишні груди та бюст повний, як бюст Діянни. Бородавкина висьлідкувала стежку, по котрій побігли Фесенкові очи.
— Вибачайте, Фесенку, що я не ждала гостя і не вбрала ся в празникову блюзу. Признаюсь, що я демократка; не вбираюсь в шовкові блюзи на дачі та ще і в будні; я взяла на путання тільки дві простенькі блюзки.
Фесенко нічого не сказав, тільки поставив рот, як букву о: Не знаю мов, чи то добре, чи погано.
— Мама привезла в скрині сім блюз, залепетіла маленька донечка Бородавкиних, Зюзя. Бо в тижні сім день: понеділок, вівторок, середа… Ніхто не звернув уваги на дитячі слова; усі неначеб то іх не чули. Одначе Зюзя вдала ся в свого татуня і почала виказувати й инчі домові секрети.
— Тьотя Христя дала нам на черевички сто карбованців, а мама справила собі оксамитовий бурнус та накупила капелюхів з перами. А пера такі здорові, здорові та закручені, як у нашого півня хвіст, лепетала Зюзя.
— Одарко! Йди та забери дітей. Час іх поіти чаєм, крикнув на наймичку Бородавкин. Він бояв ся, щоб маленька юдка не виказала ще яких цікавійших секретів.
Прибігла Одарка і потягла за руку Зюзю. Щоб затерти дитячу неприємну розмову, Бородавкин почав розмову про Маню Навроцьку.
— Жінко! обернув ся Бородавкин до жінки. Скільки тисяч поклала в банк Навроцька для своєі дочки Мані?
— Двадцять пять тисяч, сказала Бородавкина. Я сама бачила, як вона записувала. Білєти іі в банку.
Фесенко підняв брови і насторочив уха.— Правда; певно правда, коли й Бородавкина бачила, подумав Фесенко.
— Гей, ви кавалєри! не знаєте, де раки зимують, сказала Христина, обертаючись до Фесенка. Фесенку! у вас очи ясні, як брилянти, але мабуть у вас полуда на очах, що ви нічого не примічаєте.
Фесенкови не сподобав ся такий крутий комплємент; він зморщив брови, підняв носа і скривив губи на бік.
Різкі Христинині комплєменти єго встидали.
— Вибачайте! в мене очи без полуди, сказав Фесенко і зняв цвікер.
— Ви ганяєтесь за Санею. Що ви знайшли в неі путнього, почала Бородавкина. Ні фіґури, ні бюста. Чванить ся своім розумом та носить ся з тою наукою, як старець з писаною торбою.
Бородавкина підняла голову і випнула свій бюст. Дивись, мов, чи такий-же бюст в твоєі Сані, як у мене.
— Сватайте Маню Навроцьку. Ви знаєте, що я повітова сваха, сказала Христина. До Сані ви не достанетесь, як не достанете зубами свого ліктя.
— Ой, говорить, як сільська молодиця! Зовсім здичавіла в степах оця пані, подумав Фесенко і голосно засьміяв ся.
— До Сані треба довших зубів, тягла далі Христина. В Комашка довші зуби, ніж у вас. А ви беріть Маню; двадцять пять тисяч й дім!
— Двадцять пять тисяч й дім, подумав Фесенко. Правду каже Христина; треба сватати дівчину, бо хтось незабаром вхопить.
І він був готовий бігти до Навроцьких і зараз просити Маниноі руки.
Бородавкин достав карти і кинув на стіл.— А поки що, перекинемо картами разів два-три, сказав Бородавкин. А ви Фесенку таки скажете міні про ті письма…
— Добре, добре, добре! Нехай потім… сказав Фесенко.
— Про які письма? спитала Христина і знов якось хитро осьміхнулась.
— Та то нісенітниця, обізвав ся Фесенко.
В Бородавкина аж очи бігали, аж горіли. Христина глянула на него і зареготалась.
— Пограю в карти тимчасом, бо в Навроцьких сидить Комашко. Не хотілось-би міні з ним стрінутись, думав Фесенко. Сонце стане на вечірному прузі, тоді підемо до Навроцьких і випремо звідтіль Комашка.
Фесенкови випала партнером Христина, але тепер єму були не в думці карти. Він кидав ними знехотя, грав невважливо і робив страшні помилки.
— Двадцять пять тисяч, ще й дім, та ще й добрий дім! мигало в єго голові і не давало єму звертати уваги на карти.
Карти летіли на стіл, а перед Фесенковими очима на зеленому сукні миготіли асиґнаціі цьвіта веселки, цілі купи асиґнацій, срібла, червінців. Червінці лисніли, дражнили й єго грубу фантазію.
— Наберу грошей, піду вгору по службі, вхоплю в руки високий адміністративний чин. Міні дадуть за службу конфісковані од Поляків землі, села, ліси в південно-західньому краю…
Фесенко неначе нічого не чув, кидав картами, як з просоння. Мріі снувались в єго голові.
— Куплю дом в Одесі з мармуровими сходами; сходи вистелю дорогими килимами, обставлю пальмами. На дверях поставлю швайцара з бородою до пояса в золотій ліберіі… Держатиму гарну карету, куплю рисаки, щоб чортами гнули шиі, щоб зміями летіли по Одесі. Розляжусь в кареті з гаванською сигарою в зубах, простягну ноги…
Фесенко випнув груди, простяг під стіл ноги і торкнув Бородавкину в черевики. Бородавкина прижмурила до него очка і солоденько усьміхнулась. Він навіть того не примітив.
— Найму дорогого кухаря; мадеру випишу просто з острова Мадери, Херес з Іспаніі. Куплю цей горб і поставлю дачу як цяцька… Або на чорта та дача! Пойіду в Рим, в Неаполь, в Париж. Пойіду в Анґлію істи правдиві біфстеки. Звідтіля зайіду в Неаполь на виноград та апельсини. Заверну в Іспанію до Андалюзанок. Кажуть, в Андалюзіі огонь — дівчата! Ух!
— Жінка нехай сидить дома та малює картини… Підйіду каретою до ґубернатора. Швайцар скаже: Ваше превосходительство! Єго превосходительство вас ждуть! Ґубернатор вибігає до мене, дрібкенько ступаючи, хапає мене за руку обома руками. Виходить ґубернаторша, строіть міні очка… Буду водитись з ґенералами, сам стану ґенералом! Фу, фу! Покажу-ж я шик! І про нас сьвіт заговорить! Придавимо тоді Комашків до самоі землі; кланяйтесь, мов, нам! Цілуйте нас в ноги!
— Чи ви осьліпли? чи ви спите? А може й здуріли?
— Як ви граєте? В яку масть виходите? репетувала сердито Христина. Це мабуть двадцять пять тисяч вам памороки забили.
— Добре вгадує, подумав Фесенко, неначе прокинувшись. Фесенко страшенно програв ся в той раз. Бородавкин з веселенькою міною на виду загріб виграні гроші; він мав половину заробітків своіх з карт і харчував тими заробітками своіх дітей.