Над Чорним морем (1891)/XI
| ◀ X | Над Чорним морем XI |
XII ▶ |
|
Покинувши Фесенка та Бородавкина, Комашко з Мавродіном пішли улицею на гору до монастирськоі гостинниці. Комашко, роздратований наглим Фесенком, довго не міг заспокоітись. Він не йшов, а просто біг на гору. Мавродін ледви встигав поспішати за ним.
— Вікторе Титовичу! Чого це ви так біжите? спитав єго Мавродін і придержав за руку. Я ледви поспішаю за вами.
— Втікаю від лихого чоловіка, обізвав ся Комашко. Такий молодий хлопець, тільки що вийшов з універзітета а такий наглий, такий попсований. Один образ такого підлого чоловіка перевертає в міні усю душу. Нечесність, підлість! душа попсована, поламана!
— Вікторе Титовичу! Не зачіпайте ви оттого Фесенка, сказав Мавродін. Ви знаєте, який тепер небезпечний час. Оці Фесенки покопають кругом вас ями й ви не счуєтесь, як впадете в ті ями.
— Як не зачіпати?! Треба бити єго по чому влучиш, треба катувати лихих людей; писати про іх, кричати на ввесь сьвіт, щоб люде знали про іх, стерегли ся іх, карали іх громадським судом, говорив Комашко голосно на усю улицю.
— Голубчику! не кричіть, бо тепер і стіни домів і оці акаціі слухають. Ви чоловік палкий, одкритий, а то люде хитрі, потайні. Теперечки навіть такі нікчемні, невеличкі люде, як Фесенко, з'зідять вас без соли… Ми втратимо лучших людей, людей інтеліґентних і нічого не вдіємо, обізвав ся Мавродін.
— Не вже нам тільки мовчати та дивитись! обізвав ся Комашко вже тихше. Куди не глянь, скрізь бачиш здирство, нечесність, грубу матеріяльність, еґоістичність, або бачиш прибитих людей, людей нужденних, убогих. І тільки де-не-де блищать огні…
— І ті огні згаснуть, бо іх погасять, як не будете стерегти ся. Я син грецького купця і розумію, як треба в життю братись на хитрощі, щоб не потонуть в болоті, обізвав ся Мавродін.
— Я й забув, що ви хитроумний Уліс. Але я бою ся, щоб ви з своіми хитрощами не притаілись та й не заснули з своіми ідеалами десь у закутку. Треба боротись! Тепер час боротьби, сказав Комашко.
— Не час одкритоі боротьби тепер. Пролазьте то скоком, то боком поміж Фесенковими та інчими ямами, то може щось і зробимо для літератури, для народа, для єго просьвіти та матеріяльного добробиту.
— Хитрий ви з біса! сказав Комашко.
Він вже трохи прохолов і заспокоів ся. Спинившись під акаціями, він скинув капелюх і обтер хусточкою горячий піт з лоба.
Приятелі розійшли ся. Комашко пішов до Навроцьких. Мавродін поліз гуляти над море. До Бородавкина він не пішов, щоби не стрінутись з Фесенком.
Комашко зайшов в нумер і не застав Навроцьких дома. Горнична сказала, що пани пішли гуляти на гори над морем, а панни побігли купатись.
Комашко пішов через монастирський город і вглядів над горою старого Навроцького та єго жінку. Вони сиділи на камінню і дивились на море. Він побіг до іх. „Як раз випав добрий час поговорити з старими на самоті про своє діло“, подумав Комашко.
— Добри-вечір вам! промовив Комашко, кланяючись Навроцькій та Навроцькому.
— Доброго здоровячка! От несподіваний і сподіваний для мене гость! крикнув Навроцький, схопившись з місця і подаючи єму обидві руки.
Комашко привитав ся до Навроцькоі. Вона показала холодним поглядом, холодною міною, що Комашко був для неі не тільки несподіваний, але й не бажаний гість.
— Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, просто неба на землі, як кажуть: отут на камінню, сказав Навроцький.
Комашко сів поруч з Навроцьким.
Навроцька надулась и дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.
— Чи давно вернулись з Кишинева? спитав Комашко в Навроцького.
— Вчора. Позалатував деякі дірки в канцеляріі та й махнув на Великий-Фонтан до своіх, сказав Навроцький. На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.
— А деж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? спитав ся Комашко.
— Пішли купатись, а ми старі оце сидимо та ждемо іх, сказав Навроцький.
— На що єму моя Маня здала ся? Чи не думає він присвататись до моєі Мані? Мабуть перечув та рознюхав, що в неі двадцять пять тисяч приданого… Я єму покажу Маню! думала Навроцька, насупивши брови.
— Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас за великим за-для мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас іі руки. Прошу об тім і вас, Раісо Михайлівно, обернув ся Комашко і до Навроцькоі з делікатности.
— Голубчику! Вікторе Титовичу! крикнув Навроцький і схопив ся з місця. Кращого зятя для своєі Сані я й не бажаю.Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв єго і тричі поцілував.
— Ще й цілуєть ся… Ото велика радість! подумала Навроцька.
— А ви, Раісо Михайлівно, не будете проти мене? спитав ся Комашко в Навроцькоі.
— Я! Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене ні-вчому не слухає і в цему ділі не послухає, сказала Навроцька, цідячи слова, неначе через густий цідилок.
— Хоч буде з ким поговорити по щирости, сказав Навроцький. А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, тай бій ся; з товаришами говори — половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори й стережись; з жін… сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, глянувши на жінку.
— О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самоі горлянки, подумала Навроцька.
— Ота чортова машкара намуляла вже мині щоки, знов обізвав ся Навроцький. А перед вами, Вікторе Титовичу, мині якось вольнійше говорити. Саня вас любить; я про це знаю, але, бачте, в теперішних деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух незлий; вона морочить мене з тими курсами. Припала охота вчитись в універзітеті.
— Я про це знаю. І цей універзітет став мині на дорозі до щастя. Але я не проти універзітета, сказав Комашко.
— А яб хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мині шкода вас, сказав Навроцький і чогось засмутив ся. Сказати правду, Саня таки любить поставити на свому, а я ій ні-вчому доброму не спинюю.В той час по узькій стежці, що вела ся по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.
Навроцький вглядів іх і кільки разів махнув до іх рукою: йдіть мов швидче; гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг ім на зустріч і привитав ся до іх. Він глянув на Саню і єго здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очи пригасли, і тільки на середині блідих уст притаів ся румянець, неначе на листочках рожі в осередку, що вяне на сонці в страшну спеку.
— Ще місяць перед цим була сьвіжа, як квітка цвила, а тепер така стала, як квітка привяла, подумав Комашко і здихнув. Він прочитав на ій блідому виду усі муки, які вона перетерпіла за той місяць.
Маня сіла, притулилась до маминого плеча і відсапувала. Саня впала на каміння коло батька.
— Саню, моя дитино! Віктор Титович просить твоєі руки. Я кращого зятя для себе не бажаю. Що ти скажеш нам на ці слова? спитав батько в Сані.
Саня вперве придивилась до Комашка при сьвіті сонця. Він стояв перед нею з блідим лицем, з запалими очима. Острий блеск єго очей згас. Вона вгадала по єго очах усі муки єго серця і трохи не заплакала.
— Вікторе Титовичу! Ви знаєте моі думки, моі мріі, моі бажання. Я не поступлюсь ними ні-за-яке щастя в сьвіті, сказала Саня.
— Бачте, моя Саня трохи уперта, але правдива людина, обізвав ся Навроцький. Саню, ти тікаєш від свого щастя, казав старий і задумав ся, похиливши голову.
Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу від сонця землю. Усі неначе звідкись ждали відповіди, а відповідь не надходила.
— Я готовий для вас на усяку жертву, обізвав ся Комашко. Покажіть мені на ту жертву, і я іі вам принесу.
— Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій моєі душі, мого серця, вкрали моі мріі, моі дорогі, золоті мріі. В нас був кружок з моіх товаришок по ґімназіі. Я зросла з ними, вчилась з ними. Я любила іх, як своіх сестер, більше від своіх сестер. Ми збирались в Мурашковоі, читали книжки, набирались просьвіти; там складав ся наш сьвітогляд, наш погляд на сьвіт, на життя. Ми постановили собі, якою дорогою піде життя кождоі з нас. Одні з нас посьвятили себе вищій просьвіті; інші постановили собі йти в народ, хто хапав ся за педаґоґію. То був наш рай! Які золоті мріі роєм вили ся в наших головах! Я була щаслива. А ви ворогом з'явились в мій рай і вкрали мій спокій, вкрали моє щастя, говорила Саня, і іі голос затремтів жалібно. В очах з'явилась сльоза. Вона схопилась з місця і була готова утікти. Комашкови здалось, що вона біжить над кручу. Він знав іі нервну, поривчасту вроду. Він стрівожив ся і вхопив іі за руку.
— Олександро Харитонівно! Я покину місце, пойіду з вами в Петербурґ, займу приватну чи яку інчу службу. Будете ходити на курси, тільки не кидайте мене, промовив Комашко з таким огнем, що Саня зблідла; в неі забило дух. Вона вгадала, що настає рішуча хвиля.
Саня в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неі велику жертву і більшоі не може принести. Очи іі блиснули радістно сьвітом, неначе сонце виглянуло з'за хмар в хмарний день.
— Коли так, то я ваша на віки, сказала Саня і подала Комашкови обидві руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.— От і добре! крикнув Навроцький. Гм… гм… Я такий радий… хоч стань над оцею кручею та співай.
Навроцька глянула на него скоса.
— Здурів старий; ще справді утне пісьні, подумала вона.
— Неначе душа моя чула, що ви будете нашим. Я полюбив вас з того часу, як вперве побачив вас в свому домі, Вікторе Титовичу, обізвав ся Навроцький. Та тиб, Саню, покинула думку про той універзітет; тепер буде в тебе дома свій універзітет.
— Ні, папо, не покину. Я вже зовсім готова до екзаміну. Я вже про те не говорю, що вища просьвіта потрібна убогим дівчатам для шматка хліба. Потрібна вона усім женщинам. Ми не вмітимемо виховати дітей, не вмітимемо розвивати іх розум, дати добрий моральний напрямок…
Саня скоса поглянула на Раісу Михайлівну. Навроцька вловила той косий погляд.
— Це вона шпурляє в мій огород камінням, подумала стара Навроцька.
— Зберуть ся наприклад гості, говорила далі Саня. Мущини говорять про серіозні питання; молоді паничі виробляють собі принципи, виясняють серіозні погляди, а женщини сидять, кліпають очима, пропадають з нудьги, бо нічого не розуміють і нічим не інтересують ся. Не дурнож вони зараз затягнуть розмову про театер, про акторів, про артистів, а потім звернуть розмову про своіх горничних, кухарок і добирають ся часом до візників та дворників.
— Ій Богу, стріляє в мене, подумала Навроцька. Вчера в нас з Бородавкиною за чаєм тільки й мови було, що про кухарок та візників, подумала Навроцька.
— Ваша правда, Олександро Харитонівно, обізвав ся Комашко. Наші панни, як тільки виплигнуть з ґімназіі…
Старій Навроцькій здало ся, що іі вдарила куля в самісінький лоб. Вона не втерпіла.
— Який тон! Хиба панни кози чи заяці, що вони плигають? обізвалась Навроцька.
— Гм… Трохи, трохи, схожо, сказав Навроцький.
— Як вискочать з ґімназіі, то зараз тягнуть ся за аристократизмом, говорив далі Комашко. Вони мріями ганяють за богатими сальонами, за уборами. Ім треба або моднього француського язика, або панського офіціяльно велико-руського. Украінський язик вони викурюють з дому, бо ним говорить простий народ. Просьвічена Украінка первий ворог Украіни й украінського народа, бо вона відрізняє ще в колисці своіх дітей від народа.
Саня глянула просто в вічи мачусі. Навроцька почула, ніби куля вдарила іі в само серце.
— В мене так не буде. О, я не вижену народнього язика з своєі сімьі, обізвалась Саня.
— Ще й не вінчалась, а вже говорить про своіх дітей. Пропаде моя Маня! Всего отут наслухаєть ся. Навроцька почула, що вона уся ніби наскрізь простреляна. Вона схопила свою Маню за руку і встала з місця.
— Ходім, Маню, та зготуємо чай, сказала вона до своєі дочки.
Вона пішла з дочкою через вигон і швидко іі фіґура і Манина замаячила між хрестами та могилами монастирського кладовища, куди вела ся стежка. Комашко дивив ся ім у сьлід і думав: там тобі місце; сама втікла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила молоду чесну, добру натуру, з живоі молодоі дівчини зробила египецьку, гарно зготовану мумію.Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.
Червоний сьвіт сонця облив високий берег, високі кручи. Небо було чисте, сине, як шовковий синій наміт. Море лисніло. Сиза легка мгла впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастє того вечора розворушило єго серце, зачепило єго гуманні мріі.
— Усей вік свій до самоі смерти не забути мині цего пишного вечора, тихо обізвав ся Комашко. Ці слова були ніби луною єго попередних дум, єго щасливоі душі.
— Думи моі неначе летять на крилах. Мисли моі широчать ся, серце стало горячійше, думав Комашко. Я готовий обняти усей рід людський; я неначе ожив, вдруге на сьвіт народив ся, і народив ся в той час, коли усе цвите, усе красуєть ся в сьвіті.
— Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити для других людей, нести між людей добро, розсипати гуманні ідеі, дбати про людський добробит, жити для високих ідей і вмерти за іх, знов обізвав ся Комашко, неначе розмовляючи сам з собою.
— Гм… гм… Може ваша й правда, обізвав ся Навроцький, але… але…
— Моє серце каже, що ваша правда, обізвалась Саня.
— Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й ви, Вікторе Титовичу, загонисті в думах. В життю гм…, буває усяково…
— Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене, сказав Комашко.
— Але, бачте, гм… треба й для себе жити і себе не забувати, знов обізвав ся старий.
— Без загонистих людей, без ідеалістів ие булоб руху в життю історичнім. Стоялоб болото і застоялось-би, і в єму розплодились-би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та буськи дибалиб собі спокійненько та хапалиб іх для своєі поживи. Історія, не людське життя, потребує часом людських жертв, сказав з патосом Комашко і єго очи блиснули. Голос єго став голосний і дзвінкий.
— Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… лучших людей палили в огню, обізвав ся Навроцький.
— Нехай і палили, але з того попілу воскресала жива сила, сказав Комашко, і іі не спалять ніколи лихі люде.
Саня глянула єму в вічи.
— Я з тобою рада і в огонь кинутись, подумала вона. Згориш ти, згорю й я.
Старий батько похилив голову і задумав ся… Тревога заворушилась в єго серцю.
Сиза мгла ростелялась по морю. Скелі жавріли жаром на сонцю. Море спокійне й тихе лежало в скелистих берегах, як дороге зеркало в темних рамах. Тиша, тепло. Був той момент над морем, коли жива душа знехотя розімліває; живе, чуйне серце знехотя стає живійше, добрійше и чуйнійше.
— Ніяка сила не погасить в мені сьвятого огню, тихо обізвав ся Комашко.