Ι.
Бувъ собі дідъ та ба́ба.
Зъ да́внёго да́вна, у га́і надъ ста́вомъ,
У-дво́хъ собі на ху́торі жили́,
Якъ діточо́къ двое, —
Усю́ди обо́е.
Ще зъ-ма́лечку у-дво́хъ ягня́та па́сли,
А по́тімъ побра́лися,
Худо́би діжда́лися, —
Придба́ли ху́тіръ, ста́въ и млинъ,
Садо́къ у га́і розвели́
И па́сіку чима́лу, —
Всёго́ надба́ли.
Та діточо́къ у іхъ Бігъ-ма,
А смерть съ косо́ю за плечи́ма.
Хто жъ іхъ ста́рість привіта́е,
За дити́ну ста́не?
Хто запла́че, похова́е?
Хто ду́шу спомя́не?
Хто́ поживе́ добро́ че́стно,
Въ до́брую годи́ну,
И згада́е дя́куючи,
Якъ своя́ дити́на?…
Тя́жко діте́й годува́ти
У безве́рхій ха́ті,
А ще́ гірше ста́рітися
У білихъ пала́тахъ, —
Ста́рітися, уміра́ти,
Добро́ покида́ти
Чужи́мъ лю́дямъ, чужи́мъ дітямъ
На сміхъ, на ростра́ту!
ІІ.
И дідъ, и ба́ба у неділю
На при́спі въ-двохъ собі сиділи
Гарне́нько, въ білихъ сорочка́хъ.
Сия́ло со́нце въ небеса́хъ;
А ні хмари́ночки, та ти́хо,
Та лю́бо, якъ у ра́і.
Схова́лося у се́рці ли́хо,
Якъ звірь у те́мнімъ га́і.
Въ такімъ ра́і, чого́ бъ, ба́чця,
Стари́мъ сумува́ти?
Чи то да́внє яке́ ли́хо
Проки́нулось въ ха́ті?
Чи вчора́шнє, зад́авлене
Зно́въ заворуши́лось,
Чи ще тілько заклю́нулось —
И ра́й запали́ло?
Не зна́ю, що́ и після чо́го
Старі суму́ють. Мо́же, вже
Отсе́ збіра́ютця до Бо́га,
Та хто́ въ дале́кую доро́гу
Імъ до́бре ко́ней запряже́?
»А хто́ насъ, На́сте, похова́е,
Якъ помремо́?»
— »Богъ зна́е!
Я все отсе́ міркува́ла,
Та ажъ су́мно ста́ло:
Одино́кі зоста́рілись....
Кому́ понадба́ли
Добра́ сёго?…«
— »Стрива́й лише́нь!
Чи чу́ешъ? щось пла́че
За ворітьми́.... мовъ дити́на!
Побіжі́мъ лишъ!… Ба́чишъ?
Я вга́дувавъ, що щось бу́де!«
И ра́зомъ схопи́лись
Та до ворітъ.... Прибіга́ють —
Мо́вчки зупини́лись.
Передъ са́мимъ перела́зомъ
Дити́на спови́та —
Та й не ту́го, й нове́нькою
Свити́ною вкри́та;
Бо то ма́ти сповива́ла —
И літомъ укри́ла
Оста́ннёю свити́ною!…
Диви́лись, моли́лись
Старі моі. А серде́шне
Нена́че благае́:
Ви́пручало рученя́та
Й до іхъ простяга́е
Маню́сінькі.... и замо́вкло
Нена́че не пла́че,
Тілько пхи́ка.
»А що́, На́сте?
Я й каза́въ! Отъ, ба́чишъ?
Отъ и тала́нъ, отъ и до́ля,
И не одино́кі!
Бери́ жъ лише́нь та сповива́й....
’Ачъ яке́, не вро́ку!
Неси́ жъ въ ха́ту, а я ве́рхи
Ки́нусь за кума́ми
Въ Городи́ще.«
Чу́дно я́кось
Діетця міжъ на́ми!
Оди́нъ си́на проклина́е,
Съ ха́ти виганя́е,
Дру́гий свічечку, серде́шний,
По́томъ заробля́е
Та рида́ючи стано́вить
Передъ образа́ми —
Нема́ діте́й!… Чу́дно я́кось
Діетця міжъ на́ми!
ΙΙΙ.
Ажъ три па́ри на ра́дощахъ
Кумівъ назбіра́ли,
Та въ-ве́чері й охристи́ли
И Ма́ркомъ назва́ли.
Росте́ Ма́рко. Старі моі
Не знаю́ть, де діти,
Де́ посади́ть, де́ положи́ть
И що́ зъ нимъ роби́ти.
Мина́е рікъ. Росте́ Ма́рко —
И дійна коро́ва
У ро́скоші купа́етця.
Ажъ ось чорнобро́ва
Та молода́, білоли́ця
Прийшла́ молоди́ця
На той ху́тіръ благода́тний
У на́йми проси́тьця.
»А що́ жъ?« ка́же, »возьмімъ, На́сте.«
— »Возьмімо, Трохи́ме,
Бо ми старі, незду́жаемъ,
Та таки́ й дити́на,
Хоча́ воно́ вже й підросло́,
Та все́ жъ таки́ тре́ба
Коло ёго піклува́тись.«
— »Та воно́-то тре́ба,
Бо й я́ свою́ вже ча́сточку
Прожи́въ, сла́ва Бо́гу, —
Підтопта́вся. Такъ що́ жъ, тепе́ръ,
Що́ візьмешъ, небо́го?
За́ рікъ, чи якъ?«
— »А що́ дасте́.«
— »Э, ні! тре́ба зна́ти,
Тре́ба, до́чко, лічи́ть пла́ту,
Заро́блену пла́ту,
Бо ска́зано: хто не лічить,
То той и не ма́е.
Такъ отта́къ хиба́, небо́го?
Ні ти на́съ не зна́ешъ,
Ні ми тебе́. А поживе́шъ,
Розди́висся въ ха́ті,
Та й ми тебе́ поба́чимо, —
Оттоді й за пла́ту.
Чи та́къ, до́чко?«
— «Про́симо жъ у ха́ту.«
Поедна́лись. Молоди́ця
Ра́да та весе́ла,
Ніби съ па́номъ повінча́лась,
Закупи́ла се́ла.
И у ха́ті, и на дво́рі,
И коло скоти́ни,
У-ве́чері и въ-до́світа;
А коло дити́ни
Такъ и па́да, ніби ма́ти;
Въ бу́день и въ неділю
Голо́воньку ёму́ зми́е,
Й соро́чечку білу
Що-де́нь Бо́жий надіва́е.
Гра́етця, співа́е,
Ро́бить во́зики, а въ свя́то,
То й зъ ру́къ не спуска́е.
Диву́ютця старі моі
Та мо́лятця Бо́гу.
А на́ймичка невсипу́ща
Що-ве́чіръ, небо́га,
Свою́ до́лю проклина́е,
Тя́жко-ва́жко пла́че;
И ніхто́ того́ не чу́е,
Не зна́е й не ба́чить,
Опрічъ Ма́рка ма́ленького.
Такъ воно́ не зна́е,
Чого́ на́ймичка слёза́ми
Ёго́ умива́е.
Не зна́ Ма́рко, чого́ вона́
Такъ ёго́ цілу́е, —
Сама́ не ззість и не допъе́,
Ёго́ нагоду́е.
Не зна́ Ма́рко, якъ въ коли́сці
Ча́сомъ середъ но́чи
Проки́нетця, ворухне́тця, —
То вона́ вже ско́чить
И укри́е й перехри́стить,
Ти́хо заколи́ше:
Вона́ чу́е съ тіі ха́ти,
Якъ дити́на ди́ше.
Въ-ра́нці Ма́рко до на́ймички
Ру́чки простяга́е
И ма́мою невсипу́щу
Ганну велича́е....
Не зна́ Марко, росте́ собі,
Росте́, вироста́е.
IV.
Чима́ло літъ переверну́лось,
Води́ чима́ло утекло́;
И въ ху́тіръ ли́хо заверну́ло,
И слізъ чима́ло принесло́.
Бабу́сю На́стю похова́ли
И ле́две-ле́две одвола́ли
Трохи́ма діда. Прогуло́
Прокля́те ли́хо, та й засну́ло.
На ху́тіръ зно́ву благода́ть
Зъ-за га́ю те́много верну́лась
До діда въ ха́ту спочива́ть.
Уже́ Ма́рко чумаку́е
И въ-осени́ не ночу́е
Ні підъ ха́тою, ні въ ха́ті....
Кого-не́будь тре́ба сва́тать.
»Кого́ жъ би тутъ?« стари́й ду́ма
И про́сить пора́ди
У на́ймички. А на́ймичка
До царівни бъ ра́да
Слать старости́: »Тре́ба Ма́рка
Само́го спита́ти.«
— »До́бре, до́чко, спита́емо,
Та й бу́демо сва́тать.«
Роспита́ли, пора́дились,
Та й за староста́ми
Пішо́въ Ма́рко. Верну́лися
Лю́де зъ рушника́ми,
Зъ святи́мъ хлібомъ обміненимъ.
Па́нну у жупа́ні,
Таку́ кра́лю ви́сватали,
Що хочъ за гетьма́на,
То не со́ромъ. Оттаке́-то
Ди́во запопа́ли!
»Спаси́бі вамъ!« стари́й каже.
»Тепе́ръ, щобъ ви зна́ли,
Тре́ба кра́ю дово́дити,
Коли́ й де́ вінчати,
Та й весіллє. Та ще ось що́:
Хто́ въ насъ бу́де ма́ти?
Не дожила́ моя́ На́стя!...«
Та й зали́всь слёза́ми.
А на́ймичка, у поро́гу,
Вхопи́лась рука́ми
За одвірокъ, та й зомліла.
Ти́хо ста́ло въ ха́ті;
Тілько на́ймичка шепта́ла:
«Ма́ти.... ма́ти.... ма́ти !«
V.
Черезъ ти́ждень молоди́ці
Корова́й міси́ли
На ху́торі. Стари́й ба́тько
Зъ усіе́і си́ли
Зъ молоди́цями танцю́е
Та двіръ виміта́е;
Та прохо́жихъ, проіжжа́чихъ
У двіръ заклика́е,
Та варе́ною часту́є,
На весіллє про́сить.
Знай бігае, а само́го
Ле́две но́ги но́сять.
Скрізь гарми́деръ та реготня́,
Въ ха́ті и на дво́рі.
И жолоби́ ви́котили
Зъ ново́і комо́ри.
Скрізь по́раннє: печу́ть, ва́рять,
Виміта́ють, ми́ють....
Та все чужі. Де́ жъ на́ймичка?
На про́щу у Ки́евъ
Пишла́ Га́нна. Блага́въ стари́й,
А Ма́рко ажъ пла́кавъ,
Щобъ була́ вона́ за ма́тіръ.
»Ні, Ма́рку, ні я́ко
Мині ма́тіръю сидіти:
То бага́ті лю́де,
А я на́ймичка.... ще й съ те́бе
Смія́тися бу́дуть.
Неха́й Бо́гъ вамъ помага́е!
Пійду́ помолю́ся
Усімъ святи́мъ у Ки́еві,
Та й зно́ву верну́ся
Въ ва́шу ха́ту, якъ при́ймете.
По́ки ма́ю си́ли,
Труди́тимусь....«
Поблагослови́ла
Свого́ Ма́рка.... запла́кала
Й пішла́ за воро́та.
Розверну́лося весіллє.
Музи́камъ робо́та
И підко́вамъ. Варе́ною
Столи́ й ла́ви ми́ють.
А на́ймичка шкандиба́е,
Поспіша́е въ Ки́евъ.
Прийшла́ въ Ки́евъ — не спочи́ла,
У міща́нки ста́ла,
Наняла́ся носи́ть во́ду,
Бо гроше́й не ста́ло
На ака́фистъ у Варва́ри.
Носи́ла-носи́ла,
Кіпъ изъ вісімъ зароби́ла
Й Ма́ркові купи́ла
Святу́ ша́почку въ пеще́рахъ
У Йва́на свято́го,
Щобъ голова́ не боліла
Въ Ма́рка молодо́го;
И пе́рстеникъ у Варва́ри
Нев́істці доста́ла,
И, всімъ святи́мъ поклони́вшись,
Додо́му верта́лась.
Верну́лася. Катери́на
И Ма́рко зостріли.
За ворітьми́, ввели́ въ ха́ту
И за стілъ посади́ли;
Напова́ли й годува́ли,
Про Ки́евъ пита́ли,
И въ кімна́ті Катери́на
Одпочи́ть посла́ла.
»3а́ що вони́ мене́ лю́блять?
За́ що поважа́ють?
О Бо́же мій милосе́рдний!
Мо́же, вони́ зна́ють....
Мо́же, вони́ догада́лись....
Ні, не догада́лись;
Вони́ до́брі....«
Тя́жко зарида́ла.
VI.
Трічи кри́га замерза́ла,
Трічи ростава́ла,
Трічи на́ймичку у Ки́евъ
Ка́тря провожа́ла,
Такъ якъ ма́тіръ; и въ четве́ртий
Провела́ небо́гу
Ажъ у по́ле, до моги́ли,
И моли́ла Бо́га,
Щобъ швиде́нько верта́лася,
Бо безъ не́і въ ха́ті
Якось су́мно, ніби ма́ти
Поки́нула ха́ту.
Після́ Пречи́стоі въ неділю,
Та після́ Пе́ршоі, Трохи́мъ
Стари́й сидівъ въ соро́чці б́ілій,
Въ брилі, на при́спі. Передъ імъ
Зъ соба́кою уну́чокъ гра́вся,
А вну́чка въ ю́пку одягла́сь
У Ка́трину и ніби йшла́
До діда въ го́сті. Засмія́всь
Стари́й и вну́чку привіта́въ,
Нена́че спра́вді молоди́цю.
»А де́ жъ ти діла паляни́цю?
Чи, мо́же, въ л́ісі хто одня́въ?
Чи по́-просту — забу́ла взя́ти?...
Чи, мо́же, ще й не напекла́?
Э, со́ромъ, со́ромъ, ле́пська мати!«
Ажъ зиркъ, — и на́ймичка ввійшла́
На двіръ. Побігъ стріча́ти
Зъ ону́ками свою́ Га́нну.
»А Ма́рко въ доро́зі?«
Га́нна діда пита́лася.
— »Въ доро́зі ще й до́сі.»
— »А я ле́две доплела́ся
До ва́шоі ха́ти.
Не хотілось на чужи́ні
Одній уміра́ти!
Коли́бъ Ма́рка діжда́тися....
Та́къ щось тя́жко ста́ло!«
И внуча́тамъ изъ клу́ночка
Гости́нці вийма́ла:
И хре́стики, й дука́чики,
Й нами́ста разо́чокъ
Ори́ночці, и черво́ний
Зъ фо́льги образо́чокъ,
А Ка́рпові солове́йка
Та ко́никівъ па́ру,
И четве́ртий уже́ пе́рстень
Свято́і Варва́ри
Катери́ні, а д́ідові
Изъ во́ску свято́го
Три свічечки; а Ма́ркові
И собі нічо́го
Не принесла́: не купи́ла,
Бо гро́шей не ста́ло,
А зароби́ть незду́жала.
»А ось ще оста́лось
Півъ-бу́бличка!«
Дітямъ розділи́ла.
VII.
Ввійшла́ въ ха́ту. Катери́на
Ій но́ги уми́ла
Й полу́дновать посади́ла.
Не пила́ й не іла
Моя́ Га́нна.
Коли́ въ насъ неділя?«
— »Після́ за́втра.«
Ака́фистъ наня́ти
Микола́еві свято́му
Й на ча́сточку да́ти;
Бо щось Ма́рко забари́вся....
Мо́же, де въ доро́зі
Занеду́жавъ, сохра́нь Бо́же!«
Й пока́пали слёзи
Зъ стари́хъ оче́й заму́ченихъ.
Ле́две-ле́две вста́ла
Изъ-за стола́.
Не та́ вже я ста́ла:
Зледащіла, незду́жаю
И на но́ги вста́ти.
Тя́жко, Ка́тре, уміра́ти
Въ чужій те́плій ха́ті!«
Занеду́жала небо́га.
Уже́ й причаща́ли,
Й маслосвя́тие служи́ли, —
Ні, не помага́ло.
Стари́й Трохи́мъ по надвіръю,
Мовъ уби́тий, хо́дить.
Катери́на зъ боля́щоі
И оче́й не зво́дить;
Катери́на коло не́і
И дню́е й ночу́е.
А тимъ ча́сомъ сичи́ въ-ночі
Недо́бре віщу́ють
На комо́рі. Боля́щая
Що́-день, що-годи́на,
Ле́две чу́ти, пита́етця:
»До́ню Катери́но!
Чи ще Ма́рко не приіхавъ?
Охъ, якъ-би́ я зна́ла,
Що діжду́ся, що поба́чу,
То ще́ бъ підожда́ла!«
VIII.
Иде́ Ма́рко съ чумака́ми,
Идучи́ співа́е,
Не поспіша́ до госпо́ди —
Воли́ попаса́е.
Везе́ Ма́рко Катери́ні
Сукна́ дорого́го,
А ба́тькові ши́тий по́ясъ
Шо́вку червоно́го,
А на́ймичці на очіпокъ
Парчи́ золото́і
И черво́ну до́бру ху́стку
Зъ білою габо́ю,
А діточка́мъ череви́чки,
Фигъ та виногра́ду,
А всімъ вку́пі черво́ного
Вина́ зъ Царігра́ду
Відеръ съ тро́е у бари́лі,
И кавя́ру зъ До́ну, —
Всёго везе́, та не зна́е,
Що́ діетця до́ма!
Иде́ Ма́рко, не жу́ритця.
Прийшо́въ — сла́ва Бо́гу!
И воро́та одчиня́е,
И мо́литця Бо́гу.
»Чи чу́ешъ ти, Катери́но?
Біжи́ зустріча́ти!
Уже́ прийшо́въ! біжи́ шви́дче!
Шви́дче веди́ въ ха́ту!...
Сла́ва тобі, Спаси́телю!
Наси́лу діжда́ла!«
И Отче нашь ти́хо-ти́хо,
Мовъ крізь со́нъ, чита́ла.
Стари́й воли́ випряга́е,
Зано́зи хова́е
Мере́жані, а Катру́ся
Ма́рка огляда́е.
»А де́ жъ Га́нна, Катери́но?
Я пакъ и байду́же!
Чи не вме́рла?«
А ду́же незду́жа.
Ходімъ лише́нь въ малу́ ха́ту,
По́ки випряга́е
Воли́ ба́тько: вона́ тебе́,
Ма́рку, дожида́е.«
Ввійшо́въ Ма́рко въ малу́ ха́ту
И ставъ у порогу....
Ажъ зляка́вся. Га́нна ше́пче:
»Сла́ва.... сла́ва Бо́гу!
Ходи́ сюди́, не ляка́йся....
Ви́йди, Ка́тре, съ ха́ти:
Я що́сь ма́ю роспита́ти,
Де́-що росказа́ти.«
Ви́йшла съ ха́ти Катери́на,
А Ма́рко схили́вся
До на́ймички у го́лови.
»Ма́рку! подиви́ся,
Подиви́ся ти на ме́не:
Ба́чъ, якъ я змарніла?
Я не Га́нна, не на́ймичка,
Я....«
Ма́рко пла́кавъ, дивува́вся.
Зновъ о́чи одкри́ла,
Пи́льно, пи́льно подиви́лась —
Слёзи покоти́лись.
»Прости́ мене́! Я кара́лась
Весь вікъ въ чужій ха́ті....
Прости́ мене́, мій си́ночку!
Я.... я твоя́ ма́ти.«
Та й замо́вкла....
Й земля́ задрижа́ла.
Проки́нувся.... до ма́тери —
А ма́ти вже спа́ла!
|
• 
• 
• 
