Наймичка (1860)
| Наймичка Петербургъ: 1860 |
|
 |
сь тѣмъ, чтобы по отпечатаніи представлено было въ Ценсурный Комитетъ узаконенное число экземпляровъ. С. Петербургъ, 13 мая 1860 года.
Ценсоръ П. Дубровскій.
У неділю въ-ра́нці ра́но
По́ле кри́лося тума́номъ;
У тума́ні, на моги́лі,
Якъ топо́ля, похили́лась
Молоди́ця молода́я.
Щось до ло́ня пригорта́е
Та съ тума́номъ размовля́е:
|
»Ой тум́ане, тума́не — |
|
У зе́млю не вда́вишъ? |
Пішла́ по́лемъ рида́ючи,
Въ тума́ні хова́лась,
Та крізь слёзи тихе́сенько
Про вдову́ співа́ла,
Якъ удова́ въ Дуна́еві
Синівъ похова́ла:
|
»Ой у по́лі моги́ла; |
Бувъ собі дідъ та ба́ба.
Зъ да́внёго да́вна, у га́і надъ ста́вомъ,
У-дво́хъ собі на ху́торі жили́,
Якъ діточо́къ двое, —
Усю́ди обо́е.
Ще зъ-ма́лечку у-дво́хъ ягня́та па́сли,
А по́тімъ побра́лися,
Худо́би діжда́лися, —
Придба́ли ху́тіръ, ста́въ и млинъ,
Садо́къ у га́і розвели́
И па́сіку чима́лу, —
Всёго́ надба́ли.
Та діточо́къ у іхъ Бігъ-ма,
А смерть съ косо́ю за плечи́ма.
Хто жъ іхъ ста́рість привіта́е,
За дити́ну ста́не?
Хто запла́че, похова́е?
Хто ду́шу спомя́не?
Хто́ поживе́ добро́ че́стно,
|
Въ до́брую годи́ну, |
И дідъ, и ба́ба у неділю
На при́спі въ-двохъ собі сиділи
Гарне́нько, въ білихъ сорочка́хъ.
Сия́ло со́нце въ небеса́хъ;
А ні хмари́ночки, та ти́хо,
Та лю́бо, якъ у ра́і.
Схова́лося у се́рці ли́хо,
Якъ звірь у те́мнімъ га́і.
Въ такімъ ра́і, чого́ бъ, ба́чця,
Стари́мъ сумува́ти?
Чи то да́внє яке́ ли́хо
Проки́нулось въ ха́ті?
Чи вчора́шнє, зад́авлене
Зно́въ заворуши́лось,
Чи ще тілько заклю́нулось —
И ра́й запали́ло?
Не зна́ю, що́ и після чо́го
Старі суму́ють. Мо́же, вже
Отсе́ збіра́ютця до Бо́га,
Та хто́ въ дале́кую доро́гу
Імъ до́бре ко́ней запряже́?
»А хто́ насъ, На́сте, похова́е,
Якъ помремо́?»
— »Богъ зна́е!
Я все отсе́ міркува́ла,
Та ажъ су́мно ста́ло:
Одино́кі зоста́рілись....
Кому́ понадба́ли
Добра́ сёго?…«
— »Стрива́й лише́нь!
Чи чу́ешъ? щось пла́че
За ворітьми́.... мовъ дити́на!
Побіжі́мъ лишъ!… Ба́чишъ?
Я вга́дувавъ, що щось бу́де!«
И ра́зомъ схопи́лись
Та до ворітъ.... Прибіга́ють —
Мо́вчки зупини́лись.
Передъ са́мимъ перела́зомъ
Дити́на спови́та —
Та й не ту́го, й нове́нькою
Свити́ною вкри́та;
Бо то ма́ти сповива́ла —
И літомъ укри́ла
Оста́ннёю свити́ною!…
Диви́лись, моли́лись
Старі моі. А серде́шне
Нена́че благае́:
Ви́пручало рученя́та
Й до іхъ простяга́е
Маню́сінькі.... и замо́вкло
Нена́че не пла́че,
Тілько пхи́ка.
»А що́, На́сте?
Я й каза́въ! Отъ, ба́чишъ?
Отъ и тала́нъ, отъ и до́ля,
И не одино́кі!
Бери́ жъ лише́нь та сповива́й....
’Ачъ яке́, не вро́ку!
Неси́ жъ въ ха́ту, а я ве́рхи
Ки́нусь за кума́ми
Въ Городи́ще.«
Чу́дно я́кось
Діетця міжъ на́ми!
Оди́нъ си́на проклина́е,
Съ ха́ти виганя́е,
Дру́гий свічечку, серде́шний,
По́томъ заробля́е
Та рида́ючи стано́вить
Передъ образа́ми —
Нема́ діте́й!… Чу́дно я́кось
Діетця міжъ на́ми!
Ажъ три па́ри на ра́дощахъ
Кумівъ назбіра́ли,
Та въ-ве́чері й охристи́ли
И Ма́ркомъ назва́ли.
Росте́ Ма́рко. Старі моі
Не знаю́ть, де діти,
Де́ посади́ть, де́ положи́ть
И що́ зъ нимъ роби́ти.
Мина́е рікъ. Росте́ Ма́рко —
И дійна коро́ва
У ро́скоші купа́етця.
Ажъ ось чорнобро́ва
Та молода́, білоли́ця
Прийшла́ молоди́ця
На той ху́тіръ благода́тний
У на́йми проси́тьця.
»А що́ жъ?« ка́же, »возьмімъ, На́сте.«
— »Возьмімо, Трохи́ме,
Бо ми старі, незду́жаемъ,
Та таки́ й дити́на,
Хоча́ воно́ вже й підросло́,
Та все́ жъ таки́ тре́ба
Коло ёго піклува́тись.«
— »Та воно́-то тре́ба,
Бо й я́ свою́ вже ча́сточку
Прожи́въ, сла́ва Бо́гу, —
Підтопта́вся. Такъ що́ жъ, тепе́ръ,
Що́ візьмешъ, небо́го?
За́ рікъ, чи якъ?«
— »А що́ дасте́.«
— »Э, ні! тре́ба зна́ти,
Тре́ба, до́чко, лічи́ть пла́ту,
Заро́блену пла́ту,
Бо ска́зано: хто не лічить,
То той и не ма́е.
Такъ отта́къ хиба́, небо́го?
Ні ти на́съ не зна́ешъ,
Ні ми тебе́. А поживе́шъ,
Розди́висся въ ха́ті,
Та й ми тебе́ поба́чимо, —
Оттоді й за пла́ту.
Чи та́къ, до́чко?«
— «До́бре, дя́дьку.«
— «Про́симо жъ у ха́ту.«
Поедна́лись. Молоди́ця
Ра́да та весе́ла,
Ніби съ па́номъ повінча́лась,
Закупи́ла се́ла.
И у ха́ті, и на дво́рі,
И коло скоти́ни,
У-ве́чері и въ-до́світа;
А коло дити́ни
Такъ и па́да, ніби ма́ти;
Въ бу́день и въ неділю
Голо́воньку ёму́ зми́е,
Й соро́чечку білу
Що-де́нь Бо́жий надіва́е.
Гра́етця, співа́е,
Ро́бить во́зики, а въ свя́то,
То й зъ ру́къ не спуска́е.
Диву́ютця старі моі
Та мо́лятця Бо́гу.
А на́ймичка невсипу́ща
Що-ве́чіръ, небо́га,
Свою́ до́лю проклина́е,
Тя́жко-ва́жко пла́че;
И ніхто́ того́ не чу́е,
Не зна́е й не ба́чить,
Опрічъ Ма́рка мале́нького.
Такъ воно́ не зна́е,
Чого́ на́ймичка слёза́ми
Ёго́ умива́е.
Не зна́ Ма́рко, чого́ вона́
Такъ ёго́ цілу́е, —
Сама́ не ззість и не допъе́,
Ёго́ нагоду́е.
Не зна́ Ма́рко, якъ въ коли́сці
Ча́сомъ середъ но́чи
Проки́нетця, ворухне́тця, —
То вона́ вже ско́чить
И укри́е й перехри́стить,
Ти́хо заколи́ше:
Вона́ чу́е съ тіі ха́ти,
Якъ дити́на ди́ше.
Въ-ра́нці Ма́рко до на́ймички
Ру́чки простяга́е
И ма́мою невсипу́щу
Га́нну велича́е....
Не зна́ Ма́рко, росте́ собі,
Росте́, вироста́е.
Чима́ло літъ переверну́лось,
Води́ чима́ло утекло́;
И въ ху́тіръ ли́хо заверну́ло,
И слізъ чима́ло принесло́.
Бабу́сю На́стю похова́ли
И ле́две-ле́две одвола́ли
Трохи́ма діда. Прогуло́
Прокля́те ли́хо, та й засну́ло.
На ху́тіръ зно́ву благода́ть
Зъ-за га́ю те́много верну́лась
До діда въ ха́ту спочива́ть.
Уже́ Ма́рко чумаку́е
И въ-осени́ не ночу́е
Ні підъ ха́тою, ні въ ха́ті....
Кого́-не́будь тре́ба сва́тать.
»Кого́ жъ би тутъ?« стари́й ду́ма
И про́сить пора́ди
У на́ймички. А на́ймичка
До царівни бъ ра́да
Слать старости́: »Тре́ба Ма́рка
Само́го спита́ти.«
— »До́бре, до́чко, спита́емо,
Та й бу́демо сва́тать.«
Роспита́ли, пора́дились,
Та й за староста́ми
Пішо́въ Ма́рко. Верну́лися
Лю́де зъ рушника́ми,
Зъ святи́мъ хлібомъ обміненимъ.
Па́нну у жупа́ні,
Таку́ кра́лю ви́сватали,
Що хочъ за гетьма́на,
То не со́ромъ. Оттаке́-то
Ди́во запопа́ли!
»Спаси́бі вамъ!« стари́й ка́же.
»Тепе́ръ, щобъ ви зна́ли,
Тре́ба кра́ю дово́дити,
Коли́ й де́ вінча́ти,
Та й весіллє. Та ще ось що́:
Хто́ въ насъ бу́де ма́ти?
Не дожила́ моя́ На́стя!…«
Та й зали́всь слёза́ми.
А на́ймичка, у поро́гу,
Вхопи́лась рука́ми
За одвірокъ, та й зомліла.
Ти́хо ста́ло въ ха́ті;
Тілько на́ймичка шепта́ла:
«Ма́ти.... ма́ти.... ма́ти!«
Черезъ ти́ждень молоди́ці
Корова́й міси́ли
На ху́торі. Стари́й ба́тько
Зъ усіе́і си́ли
Зъ молоди́цями танцю́е
Та двіръ виміта́е;
Та прохо́жихъ, проіжжа́чихъ
У двіръ заклика́е,
Та варе́ною часту́е,
На весіллє про́сить.
Знай бігае, а само́го
Ле́две но́ги но́сять.
Скрізь гарми́деръ та реготня́,
Въ ха́ті и на дво́рі.
И жолоби́ ви́котили
Зъ ново́і комо́ри.
Скрізь по́раннє: печу́ть, ва́рять,
Виміта́ють, ми́ють....
Та все чужі. Де́ жъ на́ймичка?
На про́щу у Ки́евъ
Пишла́ Га́нна. Блага́въ стари́й,
А Ма́рко ажъ пла́кавъ,
Щобъ була́ вона́ за ма́тіръ.
»Ні, Ма́рку, ні я́ко
Мині ма́тіръю сидіти:
То бага́ті лю́де,
А я на́ймичка.... ще й съ те́бе
Смія́тися бу́дуть.
Неха́й Бо́гъ вамъ помага́е!
Пійду́ помолю́ся
Усімъ святи́мъ у Ки́еві,
Та й зно́ву верну́ся
Въ ва́шу ха́ту, якъ при́ймете.
По́ки ма́ю си́ли,
Труди́тимусь....«
Чи́стимъ се́рцемъ
Поблагослови́ла
Свого́ Ма́рка.... запла́кала
Й пішла́ за воро́та.
Розверну́лося весіллє.
Музи́камъ робо́та
И підко́вамъ. Варе́ною
Столи́ й ла́ви ми́ють.
А на́ймичка шкандиба́е,
Поспіша́е въ Ки́евъ.
Прийшла́ въ Ки́евъ — не спочи́ла,
У міща́нки ста́ла,
Наняла́ся носи́ть во́ду,
Бо гро́шей не ста́ло
На ака́фистъ у Варва́ри.
Носи́ла-носи́ла,
Кіпъ изъ ві́сімъ зароби́ла
Й Ма́ркові купи́ла
Святу́ ша́почку въ пеще́рахъ
У Йва́на свято́го,
Щобъ голова́ не боліла
Въ Ма́рка молодо́го;
И пе́рстеникъ у Варва́ри
Неві́стці доста́ла,
И, всімъ святи́мъ поклони́вшись,
Додо́му верта́лась.
Верну́лася. Катери́на
И Ма́рко зостріли
За ворітьми́, ввели́ въ ха́ту
Й за стілъ посади́ли;
Напова́ли й годува́ли,
Про Ки́евъ пита́ли,
И въ кімна́ті Катери́на
Одпочи́ть посла́ла.
»За́ що вони́ мене́ лю́блять?
За́ що поважа́ють?
О Бо́же мій милосе́рдний!
Мо́же, вони́ зна́ють....
Мо́же, вони́ догада́лись....
Ні, не догада́лись;
Вони́ до́брі....«
И на́ймичка
Тя́жко зарида́ла.
|
Трічи кри́га замерза́ла, |
Після́ Пречи́стоі въ неділю,
Та після́ Пе́ршоі, Трохи́мъ
Стари́й сидівъ въ соро́чці бі́лій,
Въ брилі, на при́спі. Передъ імъ
Зъ соба́кою уну́чокъ гра́вся,
А вну́чка въ ю́пку одягла́сь
У Ка́трину и ніби йшла́
До діда въ го́сті. Засмія́всь
Стари́й и вну́чку привіта́въ,
Нена́че спра́вді молоди́цю.
»А де́ жъ ти діла паляни́цю?
Чи, мо́же, въ лі́сі хто одня́въ?
Чи по́-просту — забу́ла взя́ти?…
Чи, мо́же, ще й не напекла́?
Э, со́ромъ, со́ромъ, ле́пська ма́ти!«
Ажъ зиркъ, — и на́ймичка ввійшла́
На двіръ. Побігъ стріча́ти
|
Зъ ону́ками свою́ Га́нну. |
Коли́бъ Ма́рка діжда́тися....
Та́къ щось тя́жко ста́ло!«
И внуча́тамъ изъ клу́ночка
Гости́нці вийма́ла:
И хре́стики, й дука́чики,
Й нами́ста разо́чокъ
Ори́ночці, и черво́ний
Зъ фо́льги образо́чокъ,
А Ка́рпові солове́йка
Та ко́никівъ па́ру,
И четве́ртий уже́ пе́рстень
Свято́і Варва́ри
Катери́ні, а ді́дові
Изъ во́ску свято́го
Три свічечки; а Ма́ркові
И собі нічо́го
Не принесла́: не купи́ла,
Бо гро́шей не ста́ло,
А зароби́ть незду́жала.
»А ось ще оста́лось
Півъ-бу́бличка!«
Й по шмато́чку
Дітямъ розділи́ла.
Ввійшла́ въ ха́ту. Катери́на
Ій но́ги уми́ла
Й полу́дновать посади́ла.
Не пила́ й не іла
Моя́ Га́нна.
»Катери́но!
Коли́ въ насъ неділя?«
— »Після́ за́втра.«
— »Тре́ба бу́де
Ака́фистъ наня́ти
Микола́еві свято́му
Й на ча́сточку да́ти;
Бо щось Ма́рко забари́вся....
Мо́же, де въ доро́зі
Занеду́жавъ, сохра́нь Бо́же!«
Й пока́пали слёзи
Зъ стари́хъ оче́й заму́ченихъ.
Ле́две-ле́две вста́ла
Изъ-за стола́.
»Катери́но!
Не та́ вже я ста́ла:
Зледащіла, незду́жаю
И на но́ги вста́ти.
Тя́жко, Ка́тре, уміра́ти
Въ чужій те́плій ха́ті!«
Занеду́жала небо́га.
Уже́ й причаща́ли,
Й маслосвя́тие служи́ли, —
Ні, не помага́ло.
Стари́й Трохи́мъ по надвіръю,
Мовъ уби́тий, хо́дить.
Катери́на зъ боля́щоі
И оче́й не зво́дить;
Катери́на коло не́і
И дню́е й ночу́е.
А тимъ ча́сомъ сичи́ въ-ночі
Недо́бре віщу́ють
На комо́рі. Боля́щая
Що́-день, що-годи́на,
Ле́две чу́ти, пита́етця:
»До́ню Катери́но!
Чи ще Ма́рко не приіхавъ?
Охъ, якъ-би́ я зна́ла,
Що діжду́ся, що поба́чу,
То ще́ бъ підожда́ла!«
Иде́ Ма́рко съ чумака́ми,
Идучи́ співа́е,
Не поспіша́ до госпо́ди —
Воли́ попаса́е.
Везе́ Ма́рко Катери́ні
Сукна́ дорого́го,
А ба́тькові ши́тий по́ясъ
Шо́вку червоно́го,
А на́ймичці на очіпокъ
Парчи́ золото́і
И черво́ну до́бру ху́стку
Зъ білою габо́ю,
А діточка́мъ череви́чки,
Фигъ та виногра́ду,
А всімъ вку́пі черво́ного
Вина́ зъ Царігра́ду
Відеръ съ тро́е у бари́лі,
И кавя́ру зъ До́ну, —
Всёго везе́, та не зна́е,
Що́ діетця до́ма!
Иде́ Ма́рко, не жу́ритця.
Прийшо́въ — сла́ва Бо́гу!
И воро́та одчиня́е,
И мо́литця Бо́гу.
»Чи чу́ешъ ти, Катери́но?
Біжи́ зустріча́ти!
Уже́ прийшо́въ! біжи́ шви́дче!
Шви́дче веди́ въ ха́ту!…
Сла́ва тобі, Спаси́телю!
Наси́лу діжда́ла!«
И Отче нашъ ти́хо-ти́хо,
Мовъ крізь со́нъ, чита́ла.
Стари́й воли́ випряга́е,
Зано́зи хова́е
Мере́жані, а Катру́ся
Ма́рка огляда́е.
»А де́ жъ Га́нна, Катери́но?
Я пакъ и байду́же!
Чи не вме́рла?«
— »Ні, не вме́рла,
А ду́же незду́жа.
Ходімъ лише́нь въ малу́ ха́ту,
По́ки випряга́е
Воли́ ба́тько: вона́ тебе́,
Ма́рку, дожида́е.«
Ввійшо́въ Ма́рко въ малу́ ха́ту
И ставъ у поро́гу....
Ажъ зляка́вся. Га́нна ше́пче:
»Сла́ва.... сла́ва Бо́гу!
Ходи́ сюди́, не ляка́йся....
Ви́йди, Ка́тре, съ ха́ти:
Я щось ма́ю роспита́ти,
Де́-що росказа́ти.«
Ви́йшла съ ха́ти Катери́на,
А Ма́рко схили́вся
До на́ймички у го́лови.
»Ма́рку! подиви́ся,
Подиви́ся ти на ме́не:
Ба́чъ, якъ я змарніла?
Я не Га́нна, не на́ймичка,
Я....«
Та й заніміла.
Ма́рко пла́кавъ, дивува́вся.
Зновъ о́чи одкри́ла,
Пи́льно, пи́льно подиви́лась —
Слёзи покоти́лись.
»Прости́ мене́! Я кара́лась
Весь вікъ въ чужій ха́ті....
Прости́ мене́, мій си́ночку!
Я.... я твоя́ ма́ти.«
Та й замо́вкла....
Зомлівъ Ма́рко,
Й земля́ задрижа́ла.
Проки́нувся.... до ма́тери —
А ма́ти вже спа́ла!
 |
 |
 |
 |
|
Записки о Южной Руси, 2 тома. Ц. 4 р.
Историческій романъ на Украинскомъ языкѣ, подъ заглавіемъ: Чо́рна Ра́да, хроніка 1665 року. П. Кулиша, Ц. 3 р.
Тотъ же романъ въ переводѣ съ Украинскаго. Ц. 1 р. 50 к.
Проповѣди на Малороссійскомъ языкѣ, протоіерея Гречулевича, изданіе 2-е, исправленное (и почти вновь написанное). Ц. 1 р.
По́вісті Григо́рия Квітки (Основъя́ненка), 2 тома. При повѣстяхъ Квітки выдается безплатно брошюрка: Григо́рий Квітка и ёго́ по́вісті. П. Кулиша. Ц. 2 р. 50 к.
Грама́тка на Украинскомъ языкѣ. Цѣна, въ красивой папкѣ, 50 к. (съ пересылкою).
Кобза́рь, Тараса Шевченка (съ портретомъ автора). Ц. 1 р. 50 к. съ пересылкою 2 р.
Ха́та, Украинскій альманахъ на 1860 годъ. Ц. 1 руб.
Повѣсть о Борисѣ Годуновѣ и Дмитріи Самозванцѣ. П. Кулиша. Ц. 1 р. 50 к.Иногородные — требованія о высылкѣ этихъ книгъ адресуютъ: въ С. Петербургъ, въ типографію Пантелеймона Александровича Кулиша, на Вознесенскомъ проспектѣ. Выписывающіе не менѣе десяти экземпляровъ которой либо изъ этихъ книгъ за пересылку не прилагаютъ ничего.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |