Нариси з історії Північної Буковини/II/Слов’янське населення в VI — IX ст.

◀ Ранньослов’янські племена

Розділ II. Формування і розвиток феодальних відносин (VI — середина XIV ст.) Слов’янське населення в VI — IX ст.

Північна Буковина — складова частина Київської Русі ▶

Київ: Наукова думка, 1980

Слов'яни як окрема етнічна одиниця з своїм власним іменем (склавіни) вперше згадуються на сторінках писемних джерел в середині VI ст. Історик готів Йордан у творі «Гетика» (закінченому в 551 р.) писав: «Від витоку річки Вісли на безмежних просторах оселилось багатолюдне плем'я венедів. Хоч назви їх змінюються, в залежності від різних племен і місцевостей, проте, головним чином, вони називаються склавінами і антами. Склавіни живуть від міста Новієнтуна і озера, яке називається Мурсіанським (місто і озеро локалізуються в Подунав'ї. — Авт.), до Дністра, а на півночі — до Вісли. Свої поселення вони влаштовують в болотах і лісах. Анти ж, хоробріші з них, живуть на вигині Понту і поширені від Дністра до Дніпра»^[1]. Отже, у VI ст. слов'ян знали під іменами венедів, антів, склавінів, останні з яких були найчисленнішими. Їх поселення займали великі простори між Дунаєм, верхів'ям річок Вісли і Дністром.

На території, відведеній Йорданом слов'янам, знайдено багато археологічних пам'яток (поселень і могильників) VI — VII ст. Головними рисами матеріальної культури вони схожі між собою, і це дає підстави зарахувати їх до однієї археологічної культури, яку назвали слов'янською культурою празького типу^[2].

Пам'ятки празького типу на території Північної Буковини виявлені більш як у 40 пунктах. На поселеннях Кодин поблизу с. Остриця, Коровія II, Кам'янка і Глибока Глибоцького, Задубрівка Заставнівського та Рашків Хотинського районів відкрито типові для цієї культури напівземлянкові житла (дерев'яні будівлі, нижня частина яких вкопана в землю) з прямокутною піччю-кам'янкою в одному з кутів. Житла були невеликими: їх площа в середньому становить 8—16 м². На селищах також виявлені майстерні общинних ремісників, приміщення для зберігання продуктів, ями-погреби^[3].

Найцікавішою пам'яткою культури празького типу є поселення Кодин I, на якому вперше одержано достовірні наукові дані про початок розвитку культури цього типу. З 30 розкопаних тут будівель найдавнішою виявилася напівземлянка 10. На її глиняній долівці знайдені уламки досить архаїчних для цієї культури ліпних глиняних горщиків та небагато уламків кружальних посудин провінціально-римського типу, що збереглися в цій культурі як пережиток від культури карпатських курганів. У комплексі житла є залізна фібула (застіжка для одежі) пізньоримського типу, яка датується не пізніше другої половини V ст. На цьому самому поселенні знайдена ще одна фібула такого ж типу, чим підтверджено тезу, що слов'янська культура празького типу на Північній Буковині почала розвиватись не пізніше другої половини V ст. Найпізніші пам'ятки культури празького типу датуються VII ст. включно.

Археологічні пам'ятки другої половини V—VII ст. свідчать, що слов'яни в цей час жили ще родовим ладом. Основним осередком їх життя була родова сімейна община, що базувалася на підсічно-перелоговій системі обробітку землі. У слов'ян існували військові союзи племен, які успішно відбивали напади кочівників південних степів і самі здійснювали військові походи на Візантійську імперію.

Слов'янські племена, що залишили культуру празького типу, були осілими землеробами. Їх поселення розміщуються на невисоких терасах річок, в оточенні придатних для обробітку чорноземних грунтів. Знахідки обвуглених зерен культурних злаків та їх відбитки на глиняних посудинах свідчать про те, що слов'яни сіяли пшеницю, просо, ячмінь та інші культури. Вони займалися і скотарством, що підтверджується й писемними джерелами. Візантійський автор VI ст. Маврикій Стратег писав, що слов'яни володіли «великим числом різної худоби і земних плодів, зсипаних у купи, особливо проса і пшениці»^[4].

Слов'яни другої половини V—VII ст. вели натуральне господарство. Кожна община власними силами задовольняла свої основні потреби в одежі, предметах побуту, знаряддях праці. Але і за умов ведення натурального господарства населення не могло обмежитись лише домашнім виробництвом. Виплавка і дальша обробка заліза, наприклад, становили дуже велике технічне завдання, яке вимагало певних навичок та складного устаткування. Це примушувало общину мати свого майстраковаля, який забезпечував себе сировиною (виплавляв залізо з болотних руд) і виготовляв на замовлення необхідні для общини речі. Майстерні общинних ремісників розкопані, наприклад, на поселенні Кодин.

Пам'ятки слов'янської культури другої половини V—VII ст. схожі між собою на великій території їх поширення. В цей час слов'янська культура празького типу була приблизно однаковою як на території східних, так і західних та південних слов'ян, мала загальнослов'янський характер, що є результатом єдності слов'янського світу.

Слов'янські культури празького та інших типів (наприклад, пеньківського), що існували в VI—VII ст., поступово втрачали свої основні риси, і на їх місці, починаючи з кінця VII — початку VIII ст., формуються слов'янські культури нових типів, з характерними рисами окремо для східних і південних слов'ян. Відкриті на території Північної Буковини пам'ятки VIII—IX ст. належать до східнослов'янської культури типу Луки Райковецької^[5]. Ця культура охоплює територію: від Прип'яті на півночі і до Нижнього Дунаю на півдні, від Дніпра на сході і до Карпат на заході. На території Північної Буковини її пам'ятки виявлені більш як у 150 пунктах. Розкопки, проведені на городищах у Добринівцях Заставнівського, Ревному Кіцманського, Грозинцях Хотинського та Ломачинцях Сокирянського районів та на селищах Клокучка II у Чернівцях, у Перебиківцях Хотинського, Біла Кіцманського та Широка Поляна Глибоцького районів, дають можливість охарактеризувати життя слов'янського населення цих земель напередодні утворення Давньоруської держави.

Єдність матеріальної культури східних слов'ян, що фіксується археологічною культурою типу Луки Райковецької, свідчить про соціально-економічну і територіально-політичну спільність східнослов'янських племен, про наявність економічного, культурного й політичного зближення цих племен.

Як свідчать літописи, на території поширення культури тилу Луки Райковецької у VII—IX ст. жили поляни, древляни, угличі, дуліби, тиверці й хорвати. Під цими назвами ховаються не лише етнічні групи східних слов'ян, ай певні політичні об'єднання. Останні літописець називає «княжіннями». Вважається, що під цією назвою виступають племінні князівства — політичні організми напівдержавного типу, які прийшли на зміну давнішим племенним союзам^[6]. Однотипність матеріальної культури племінних княжінь, що розміщувалися між Дніпром і Карпатами, можна пояснити лише тим, що вони перебували в

тісних зв'язках між собою. Не виключено, що вони становили конфедерацію, яку очолювали поляни.

Починаючи з першої чверті IX ст., візантійським та арабським авторам добре було відоме велике об'єднання східних слов'ян під назвою. «Русь», на чолі якого стояли поляни («поляне, яже ныне зовомая Русь»)^[7]. На початку IX ст. Русь здійснювала походи на узбережжя Кримського п-ова між Корсунем і Керчю, яке належало Візантії. У 839 р. вона посилала послів до Константинополя, а в 860 р. 200 кораблів Русі загрожували візантійській столиці з моря, цілий тиждень тримаючи її в страху. Зрозуміло, що Русь IX ст., з якою вимушені були рахуватися в Константинополі, об'єднувала обширні землі, включаючи й Подністров'я, а її вплив сягав Нижнього Дунаю. Адже не випадково руський літописець помітив, що київські князі прагнули закріпитись на Дунаї і будували там свої міста («грады»)^[8].

Східнослов'янська культура типу Луки Райковецької, зодного боку, характеризує політичну й культурну єдність східних слов'ян на великій території, включаючи і територію Буковини, з другого — наступний, вищий етап соціально-економічного розвитку населення. В VIII—IX ст. почався перехід до нової системи землеробства (двопілля), з'являється техніка (знаряддя плужного типу), активно проходить процес переростання общинного ремесла в товарне, процес відокремлення ремесла від землеробства. Яскравим свідченням економічної перебудови слов'янського суспільства є поява ремісничих поселень, які підготували грунт для виникнення перших давньоруських міст.

Типове ремісниче поселення IX ст. виявлено в Добринівцях Заставнівського району. Воно розміщувалося на терасі розмірами 160 X 100 м, обмеженій струмками та болотами. Поселення було огороджене дерев'яними стінами, утвореними з горизонтально покладених колод, закріплених за допомогою стовпів, а на окремих ділянках зрубами-опорами, нижня частина яких заглиблювалася в материк.

На укріпленій території поруч з напівземлянковими житлами розміщувались ремісничі майстерні. Останні не були однотипними. В багатьох майстернях знаходились кам'яні робочі площадки та відкриті вогнища. У деяких з них знайдені залізні шлаки та уламки глиняних тиглів, що свідчить про характер ремесла, пов'язаного з гарячою обробкою металів. Інші майстерні-землянки мали нішоподібні печі виробничого призначення. В одній із землянок знайдені речі, які пов'язуються з обробкою шкір. Різнотипність майстерень свідчить про наявність певної спеціалізації ремісничого виробництва.

Поселення, на території яких концентрувалися ремісники різних спеціальностей, що володіли найпередовішими на той час способами виробництва і найкращими технічними навичками, були основними центрами суспільного прогресу в VIII—IX ст.

Розвиток економіки викликав зміни в суспільному житті слов'янського населення. Замість невеликих поселень VI — VII ст., мешканці яких вели спільне господарство і в яких існував колективний розподіл продуктів общинного господарства, у VIII—IX ст. з'являються великі поселення, на території яких виступають індивідуальні господарства. Соціальна структура слов'янського суспільства зазнає значних змін. Родова сімейна община з її первісним колективізмом поступово відживає і у VIII—IX ст. формується нова соціальна організація — територіальна (сусідська) община, в якій індивідуальна власність малої сім'ї на житла, знаряддя праці та продукти виробництва поєднувалась зі спільною власністю на землю.

Незважаючи на значні зміни в розвитку соціально-екононічного і політичного життя слов'янського населення, на процеси класоутворення в VIII—IX ст., колективні форми життя значну роль відігравали і далі. Про це переконливо свідчать великі громадські будинки, розкопані на городищах VIII—IX ст. в Добринівцях і Ревному Кіцманського району. В них зберігалися общинні запаси, одержані шляхом внесків домогосподарствами певної частини продуктів, які йшли на покриття різних громадських витрат. У великих будинках відбувалися народні зібрання — віча, влаштовувалися банкети-братчини, здійснювалися чаклунські обряди, а на випадок військової небезпеки тут могли переховуватися діти, хворі, старі та жінки з навколишніх селищ. На городищах, звичайно, все більше й більше скупчувалися привілейовані верстви населення (родоплемінна знать, дружинники, ремісники тощо). Це створювало умови для поступового переростання їх у феодальні центри.

Отже, у слов'янського населення VIII—IX ст. відбувався інтенсивний процес переходу від первіснообщинного ладу до феодальної формації, коли родоплемінна структура суспільства замінялась структурою територіальною і класовою. Однак пережитки родоплемінного ладу в цей період були ще досить значними.

Східні слов'яни VIII—IX ст. залишалися язичниками. Вони поклонялися силам природи, обладнували спеціальні культові місця, на яких встановлювалися зображення божеств, споруджувалися жертовники-вівтарі, здійснювалося богослужіння і приносилися жертви богам. Культові місця в літописах згадуються як «храмы идольские», «капища», «требища». Найважливіші з них були огороджені.

Рештки укріпленого святилища IX—X ст. виявлені у Ржавинському лісі Заставнівського району. Воно розміщується на високому пагорбі, поруч з великим слов'янським поселенням цього ж часу і складається з двох, вписаних один в одний, круглих валів, які обмежують овальний майдан діаметром до 24 м. Діаметр зовнішнього валу становить 70 м. Обидва вали включали в свою конструкцію, як показали розкопки, спеціальні майданчики для культових вогнищ. Один з них розміщувався на вершині внутрішнього валу, на якому горів, очевидно, «вічний небесний вогонь». Другий майданчик для вогнищ розміщувався біля підніжжя зовнішнього валу. Тут, мабуть, горіли жертовні вогні, які запалювали представники окремих родин під час магічних дій. У центрі святилища кам'яний ідол, рештки якого знайдені у рову неподалік внутрішнього валу.

Городище-святилище (капище) розміщувалось у центрі гнізда слов'янських поселень і, отже, являло собою культовий центр великої території. Ржавинське святилище є одним з свідчень того, що язичницький культ IX—X ст. був складнішим і стояв ближче до християнського, ніж культи попередніх етапів розвитку слов'янської культури.

Отже, розвиток слов'янської спільності у VIII—IX ст. йшов шляхом формування нових феодальних відносин. Внаслідок розвитку ремесла й обміну економічні зв'язки між окремими групами населення все більше поширювались. У межах політичних об'єднань проходив безперервний процес економічної, культурної та мовної консолідації слов'янських племен, створювалися передумови для виникнення нової етнічної спільності — давньоруської народності і нового політичного організму — держави.

——————

1. Йордан. О происхождении и деяниях гетов. М., 1960, с. 71.
2. Назва походить від м. Прага, в околицях якої вперше виявлені пам'ятки цього типу.
3. Русанова И. П. Славянские древности VI—VII вв. Культура пражского типа М., 1976, с. 15—45; Тимощук Б. О. Слов'яни Північної Буковини — IX ст. К., 1976, с. 11—21, 103—105, 135—136.
4. Мишулин А. В. Древние славяне в отрывках греко-римских и византийских писателей по VII в. н. э. — Вестник древней истории, № 1. М., 1941, с. 253.
5. Назва походить від поселення Лука Райковецька поблизу м. Бердичева Житомирської області, де вперше виявлено житла цього типу.
6. Третьяков П. Н. Восточнославянские племена, М., 1953, с. 228.
7. Полное собрание русских летописей (далі — ПСРЛ), т. 2, Спб., 1908, стб. 11.
8. Там же, т. 9, ст. 4.