Нариси з історії Північної Буковини/II/Північна Буковина — складова частина Київської Русі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Київська держава об'єднувала великі простори Східної Європи: від верхів'їв Північної Двіни на півночі до Нижнього Подунав'я на півдні, від Середнього Поволжя на північному сході й до Карпатських гір на південному заході. Її складовою частиною була й територія Північної Буковини. Це засвідчується насамперед писемними джерелами. Так, у літописі від 996 р. записано, що київський князь Володимир Святославич «бѣ живя с князи окольными его миром, с Болеславом Лядьским и Стефаном Угорским, и Ондриком Чешьским бѣ межи има люби»[1]. З цього видно, що Русь і Угорщина наприкінці X ст. були «окольными», тобто сусідніми державами. В іншому місці літопису від 1235 р. розповідається, як галицький князь Ростислав «бежа в угры путем, им же идяще на Боръсуков дел и прииде к бани, рекомой Родна и оттуда иде в угры»[2]. «Боръсуков дел» — це гірське пасмо Карпат, на захід від якого розміщувався населений пункт Родна, за яким уже розпочиналися землі Угорського королівства. Отже, і за цим документом виходить, що землі Русі простяглися до Карпатських хребтів.

Кордон, що проходив Карпатами і розмежовував Русь з Угорщиною, був сталим протягом багатьох віків. Автор «Слова о погибели Рускые земли» в першій половині XIII ст. писав, що Руська земля простягалась до «угор и ляхов», і підкреслив, що ці кордони були такими самими, як і за Володимира Мономаха (1053—1125)[3]. Картографування літописних населених пунктів X—XIII ст.[4] та міст за «Списком русских городов дальних и ближних», складеним наприкінці XIV ст.[5], також підтверджує, що південно-західними кордонами Русі в давньоруський період були Карпати. За цих обставин Буковина могла належати лише до володінь руських князів.

Другим сусідом Русі на південному заході були кочівники південних степів. Їх кочів'я обмежувалися в основному степами, але в XI ст. вони зруйнували багато міст і сіл у Подністров'ї, що примусило руських князів перенести кордони своїх володінь у цьому районі на північ. Кордони Русі в Подністров'ї в XI ст. проходили десь у північних районах сучасної Молдавської РСР, про що свідчить наявність тут давньоруських пам'яток X—XI ст. Однією з них е, наприклад, городище Рудь неподалік м. Атаки, яке виникло як давньоруське укріплення наприкінці IX — на початку X ст. і функціонувало до початку XIII ст.[6]

Археологічні пам'ятки VIII—IX ст. в Прикарпатті належать до східно-слов'янської культури типу Луки Райковецької. Проте вони мають деякі специфічні риси, що дає підстави виділити їх в окрему групу і пов'язати з літописними хорватами[7]. Східні хорвати брали активну участь у політичному житті Русі. Коли 907 р. київський князь Олег організував похід на Візантію, у ньому взяли участь і хорвати[8]. Це свідчить, що вже на початку X ст. східні хорвати перебували в певній залежності від київського князя, виділяли воїнів на випадок війни і, очевидно, сплачували данину руським князям. Однак місцева знать хорватів, яка зростала і міцніла в процесі розвитку феодальних відносин, прагнула вийти з-під влади київських князів. Це примусило Володимира Святославича здійснити у 992 р. військовий похід, щоб приборкати сепаратизм хорватських князів. Після цього хорвати вже не згадуються. Вони стали складовою частиною Давньоруської держави. Ймовірніше, що кордони Хорватії у межах Північної Буковини проходили по Пруту. На лівому березі цієї річки, на території сучасного села Ревне Кіцманського району розміщувалися важливі укріплення хорватів, які були ліквідовані в X ст.

Політична приналежність слов'янського населення правобережжя Середнього Дністра у VIII—IX ст. також не встановлена. Але вважається, що східні райони сучасної Чернівецької області населяла група східних слов'ян, відома з джерел як Тиверці. Вони також здавна перебували у сфері діяльності київських князів. У 885 р. київський князь Олег воював з тиверцями[9]. 907 р. під час походу на Візантію тиверці входили до складу руського війська як «толковины» (союзники або перекладачі)[10]. В поході 944 р. Ігоря на Царгород тиверці також були складовою частиною давньоруського війська[11]. Укріплення тиверців, які функціонували ще на початку XII ст. («и суть грады их до сегодне»[12]), являли собою важливі форпости Давньоруської держави у боротьбі з кочівниками.

Отже, на ранньому етапі існування Київської Русі землі Північної Буковини входили до складу племінних князівств, зв'язаних з центральною владою обов'язком брати участь у військових походах київських князів та сплачувати їм данину. Поступово автономія племінних князівств була ліквідована, влада на місцях перейшла до намісників київських князів. У зв'язку з цим «племінні» назви втрачаються, і східні слов'яни стали користуватись спільного етнічною назвою «Русь». Спочатку Руссю називали невелике подніпровське князівство полян, а згодом назва поширилася на інші землі, що ввійшли до Київської держави, в тому числі й на територію Буковини. Назва «Русь» закріпилась у свідомості буковинського населення, збереглась у роки іноземного поневолення і дожила до наших днів в імені руський, руснак, русин.

Об'єднані в межах однієї держави, східнослов'янські племена злилися в єдину давньоруську народність, сформувалася єдина для всього слов'янського населення давньоруська мова, на всіх східнослов'янських землях розвивалася єдина давньоруська культура.

Єдність культурного розвитку Північної Буковини в Х. XI ст. з іншими землями Київської Русі знайшла своє відображення в археологічних пам'ятках. Вона проявляється в конструкції оборонних споруд і жител, в однотипності керамічних комплексів і жіночих прикрас. Так, основними елементами конструкції укріплених ліній давньоруських фортець, починаючи з рубежу IX—X ст., стають масивні земляні вали та дерев'яні зруби. Вони виявлені і в городищах X—XI ст. на території Північної Буковини, в Горішніх Шерівцях Заставнівського, Ревному Кіцманського, Перебиківцях Хотинського та Ломачинцях Сокирянського районів.

Розкопані на території Чернівецької області (в Ревному, Перебиківцях, Білій та Широкій Поляні) напівземлянкові житла X—XI ст. з стінами зрубної та стовпової конструкції аналогічні таким самим будівлям у Середньому Подніпров'ї (Київ, Чернігів та ін.), в басейні р. Оки (Стара Рязань) та в інших районах Русі. Типовими для Русі є мідні трибусинні сережки, знайдені під час розкопок давньоруського могильника в Миткові Заставнівського району, срібні есовидні скроневі кільця, виявлені в курганному могильнику XI ст. в Горішніх Шерівцях, трирога лунниця, кам'яна форма для відливання якої знайдена під час розкопок городища в Добринівцях. Аналоги керамічним комплексам X—XI ст. з буковинських поселень знаходимо в таких же комплексах з інших земель Київської Русі.

Отже, культура Північної Буковини X—XI ст. має яскраво виражений давньоруський характер. Об'єднання в межах Київської Русі східнослов'янських племен сприяло їх економічному, суспільно-політичному і культурному зближенню.

——————

  1. ПСРЛ, 2, ст. 11.
  2. Там же, стб. 778.
  3. Изборник. М., 1969, с. 326.
  4. Рыбаков Б. А. Схематическая карта населенных пунктов домонгольской Руси. — История и культура древней Руси, т. 1. М., 1948 (вклейка).
  5. Рыбаков Б. А. Древние русы. — Советская археология, 17. М., 1953, с. 31—32.
  6. Федоров Г. Б. Древнерусское поселение на севере Молдавин. — Археологические исследования в Молдавии. Кишинев, 1972, с. 143—159.
  7. Тимощук Б. О. Слов'яни Північної Буковини, с. 137—139.
  8. Повесть временных лет, ч. І. М. — Л., 1950, с. 84.
  9. Там же, с. 23.
  10. Там же.
  11. Там же, с. 33.
  12. Там же, с. 14.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.