Перейти до вмісту

Нарис української історіографії. Джерелознавство/III. Стародавні україно-руські літописи князівської доби

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел

Розділ III.
Стародавні україно-руські літописи князівської доби.

Списки літописів і їх поділ. Списки «Повѣсти временныхъ лѣтъ». Видання «Повѣсти». «Повѣсть» і київо-печерський манастир. Головніші наукові розвідки, присвячені «Повѣсти». Дві найновіші розвідки акад. О. О. Шахматова: 1) про стародавні літописні зводи і 2) про «Повѣсть». Зміст «Повѣсти». Джерела «Повѣсти».

Почесне місце між історичними джерелами в усіх народів займали літописи, цеб-то хронологічні записи про події, уложені по роках без історичного з'язку між подіями, без того прагматизму, який з'являється тільки в історії. Таке поважне значіння мають літописи й у русько-українській історіографії. Літописання розпочалося в київській Русі-Україні дуже рано, з початком христіянства в X ст. і стояло з ним у тісному з'язку, бо разом з христіянством прийшло й письменство. У київську добу, коли утворювалася й утворилася єдина київська держава, яка об'єднала всі слов'яноруські землі, утворився й єдиний загальний літописний звід — так звана “Повѣсть временныхъ лѣтъ“, що присвячена усій території тодішньої київської Русі за перших її князів і їх діяльности. З другої половини XI віку єдина київська Русь розділюється на цілу низку областей, починається нова обласна доба і в історії України-Русі, на підставі федеративного з'язку областей. Не дивно, що при таких обставинах і єдиний доти літопис, або краще сказати його звід, тепер замінюється місцевими обласними літописами. Так на письменстві, на літописах, одбилися умови політичного устрою, його еволюція.

Ми звернемо найперше увагу на русько-українське літописання за київської велико-князівської доби, а потім оповідатимемо й про обласні русько-українські літописи.

Літописи дійшли до нас не в оригіналах, а в списках од XIV до XVIII ст. Найбільша частина списків належить до XV–XVI ст., і тому така велика сила критичних питань виникає з приводу літописів, їх тексту та їх авторів. Ще 1846 року Петербурзька Археографічна Комісія мала 168 списків. Невеличка з них частина була писана на пергаменті — це так звані харатейні списки; сюди належать Лаврентівський, Троїцький, Синодальний. Решта, і серед них найважніший для нас — Іпатський, були написані на папері. Списки поділяються на розряди в залежності од доби й місця, коли й де саме їх було складено. З цього боку є такі розряди літописів: київський початковий літопис, київський обласний і волинсько-галицький — усі три містяться в Іпатському спискові: суздальський розряд, або суздальський літопис у списках Лавр., Акад.; Переяславля суздальського; новгородський розряд і т. и.

Списки поділяються ще також на редакції або ізводи, як, наприклад, початковий (начальний) літопис південного ізводу (Іпатський сп.) і той-таки початковий літопис суздальського ізводу (Лаврентівський сп). Окрім того, всі списки діляться ще на: 1) короткі, 2) просторі й 3) середні. При виданню списки одного ізводу і редакції об'єднуються, і видання друкуються з ріжних списків. Та є й такі літописи, що видавалися з одного списку.

Звертаючися до списків початкового київського літопису — „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, бачимо, що раніш од инших став відомий так званий Радзивилівський або Кеніґсбергський[1], що його було привезено спочатку в копії, а потім і в оригіналі ззакордону. Він був писаний півуставом наприкінці XV ст., оздоблений 604 малюнками й перейшов у власність до кн. Ян. Радзивила (тому й називається Радзивилівським) із бібліотеки м. Кролевця (в Німеччині). На початку рукопису читаємо відомий його заголовок: „Повѣсть временныхъ лѣтъ черноризца Ѳеодосьева манастыря Печерьскаго, откуду есть пошла Руская земля и хто в ней началъ первѣе княжити“. Такі заголовки бачимо і в инших списках — Іпатському, Хлєбніківському; у цьому останньому додано ще ім'я Нестора, як і в деяких инших списках. Другим поважним списком, де міститься „Повѣсть врем. лѣтъ“, був Лаврентівський. Бін названий так од імення переписувача, ченця Лаврентія, що його переписав за дорученням суздальського єпископа Діонисія і зробив свій підпис під 1377 роком, а це свідчить про те, що список належить до другої половини XIV ст. Цей список також являє собою літописний звід, що в йому маємо „Повѣсть врем. лѣтъ“ у редакції початку XII ст. і її продовження, де викладаються події північно-східньої, головним чином, суздальської Русі за обласної доби, цеб-то у XII-XIII ст. і далі, Писано рукопис уставом і півуставом. У цьому тільки літописному спискові вміщено Мономахову науку дітям „Поученіе Владимира“. Схожий до 1206 р. з Лаврентівським також і Літописець Переяславля суздальського, який кінчиться 1914 роком і знайдений у рукописному збірнику другої половини XV-го ст. Четвертий, особливо цінний для історії Русі-України, це Іпатський список, названий так од імення іпатського манастиря в костромській губ., де його було знайдено. Вчені гадали, що він належить до першої половини XIV, або до кінця XIV і до початку XV, або навіть до кінця XV ст. Нині доведено, на підставі водяних знаків того паперу, на якому він написаний, що писано його 1425 року, бо він писаний на французькому папері приблизно цього року (за Ліхачовим). Цей список містить у собі, як і всі попередні, найперше „Повѣсть врем. лѣтъ“, а далі київський та волинсько-галицький обласні літописи, і тому, як я казав, він найважніший для нас, найважніший не змістом „Повѣсти“, бо для неї мають таке саме поважне значіння й инші списки, про які ми казали (Лавр. і др.) а своїм продовженням, бо коли в продовженню Лавр. списку ми читаємо оповідання про події північно-східньої Русі, то в Іпатському, в його продовженню, читаємо про події південної Русі — Київщини, Волині й Галичини за обласної доби. Усіх сторінок у рукопису 612, а в „Повісти“ 195. „Повѣсть“ писано півуставом. До Іпатського списку наближаються „Хлѣбниковскій“ і „Погодинскій“, що зовсім схожі один з одним. Зроблено вказівки ще на один список розряда Іпатського, близький до „Хлѣбниковскаго“; переховується він у Кракові, в бібліотеці кн. Чарторижських.

Що-до видань „Повѣсти“ за всіма цими списками, то, не перелічуючи їх усіх, зазначимо тільки найважніші: 1) Петерб. Археографічна Комісія надрукувала 1846 року Лаврентівський список літопису в його повному складі у свойому виданні „Полное Собр. Рус. Лѣт.“, т. 1-й; сюди увійшов стародавній текст „Повѣсти“ (по списках Лавр., Іпатськ., Хлєбн., Радзив. і Троїцькому I-му), що кінчиться 1100 роком, бо наприкінці зроблено таку приписку: „Игуменъ Селивестръ Святаго Михаила написахъ книгы си лѣтописець, надѣяся отъ Бога милость пріяти, при князѣ Володимирѣ, княжащю ему Кыевѣ, а мнѣ въ то время игуменящю у святаго Михаила въ 6694 (1116), индикта 9 лѣта, а иже чтеть книгы сія, то буди ми в молитвахъ“ (123). Далі йде продовження літопису за Лавр., Радзив. і Тр. I-м списками од 1112 року до 1305 року. Наприкінці знаходиться приписка ченця Лаврентія, де він каже, що скінчив переписувати літопис „въ лѣто 6885“ за єпископа суздальського Діонисія та вел. кн. Дмитрія Константиновича, цеб-то значить 1377 року. Далі, як додаток, ішов Троїцький список з 1206 року, цеб-то з того року, з якого цей список почав одрізнятися од Лавр., кінчаючи 1419 роком.

2) Року 1843-го Археографічна Комісія видала знов 2-й том „Полн. Собр. Рус. Лѣт.“, тоб-то Іпатський список. Але до цього видання не увійшов початок Іпатського списку, який містить „Повѣсть временныхъ лѣтъ“, бо його вважали за додатковий до Лаврентівського списку, і видано тут тільки обласні київський і волинсько-галицький літописи; перший іде до 155 стор. і кінчиться 1200 роком, другий починається 1901 роком і кінчиться 1305 роком на 227 стор.

3) Та-ж таки Петерб. Археографічна Комісія видала друге й третє видання Лаврентівського літопису й друге видання Іпатського: 1) літопис за Лавр. списком, порівняним з Радз., Троїцьк. 1-м і Троїцьк. 2-м, 1872 р. (512+63 стор.); 9) 2-е видання 1897 року (212+40+63 стор.), з додатком повчення Мономаха; 3) Літопис за Іпатським списком, порівняним з Хлєбнік. і Погод.[2]. Спб., 1871 р. (616+93+28+12 стор.). Прогалини в Іпатському сп. поповнено з подібних до його, а варіянти вміщено в примітках. А що найважніше-тут цілком вміщено „Повѣсть временныхъ лѣтъ“, що її не було надруковано в першому виданню Комісії; тут вона займає 191 сторінку тексту.

Окрім цих окремих видань літописних списків „Повѣсти“ 1876 року, Л. Н. Лейбович видав зводний літопис, куди увійшли оповідання усіх літописів про руські події взагалі, а не тільки те, що було в „Повѣсти“ «Сводная лѣтопись, составленная по всѣмъ изданнымъ спискамъ лѣтописи Л. Н. Лейбовичемъ. В. 1. Повѣсть временныхъ лѣтъ. Спб. 1876, XII, 414 (на стор. 216–337 окремі статті, 339–414 покажчики). В основу покладено Лавр. список, як харатейний, старий і справний, а для варіянтів — 2 инші (є й пізніші).

Було видано „Повѣсть“ і в французькому перекладі відомого вченого Л. Леже (Chronique dite de Nestor, traduite sur le texte Slavon-russe, avec introduction et commentaire critique L. Léger, р. 1884, XXVIII, 399). Є й латинський переклад „Повѣсти“, далі чеський, польський, данський і німецький переклад.

За наших часів „Повѣсть“ видав акад. О. О. Шахматов: „Повѣсть временныхъ лѣтъ“. Томъ 1-й, вводная часть, текст, примѣчанія. Изд. Имп. Археографической Комиссин. Спб., 1916.

Петербурзька Археографічна Комісія ще 1871 року видала „Повѣсть временныхъ лѣтъ по Ипатскому списку (195 стор.) фотолітографічним способом, і це видання заміняє самий рукопис, бо являється його facsimile. Воно дуже важно з філологічного боку, і ним треба користуватися на семінарах історично-філологічних факультетів. На першій сторінці його читаємо: „Лѣтописецъ Киевской“.

Звертаємося тепер до „Повѣсти временныхъ лѣтъ“. Складено було її в Київі на початку XII ст. на ґрунті тієї освіти, що розвинулася в Київі, як матері городів руських, як культурному центрі середньої Наддніпрянщини, як одному з найстаріших її міст, де склалася київська держава, де прийнято було христіянство; у Київі, що перебував у постійних зносинах з Візантією, в якому з'явилися манастирі і серед них знаменитий печерський манастир. У зв'язку з христіянством, як відомо, почалося письменство; з'явилися навіть школи вже за Володимира й Ярослава Мудрого. За часів Ярослава, при Софійському соборі, ним-таки збудованому, було закладено бібліотеку, де були переписувачі й перекладачі. З іменням Ярослава Мудрого зв'язане й утворення частини „Русской Правды“, а ще далеко раніше за часів Олега, Ігоря й Святослава у X ст. було складено руською мовою, або, краще сказати, перекладено на цю мову, умови київської Русі з греками. Умови ці — це наші перші правничі, міжнародні пам'ятки.

На такому певному ґрунті виросло й наше літописання, що особливо міцний зв'язок має з києво-печерським манастирем, заснованим преп. Антонієм і Теодосієм. Він мав величезне значіння й з освітнього, культурного і навіть з політичного боку, бо туди звичайно заходили й заїздили князі, радилися про політичні справи, скликали там і инакші наради; серед ченців поширена була не самісінька грамота, а й більш широка освіта — письменство, завдяки чому з печерського манастиря вийшло чимало єпископів, ігуменів, письменників. На зразок печерського манастиря утворилося в Київі та Київщині чимало инших манастирів. Ченці печерського манастиря робили подорожі на Схід, як, наприклад, Антоній, ігумен печерського манастиря. Варлаам побував у Єрусалимі і Царгороді. Не дивниця, що в київо-печерському манастирі велися й манастирські літописи.

„Черты и рѣзы“, здається, були в руських слов'ян ще перед кирилицею, утвореною св. Кирилом. Кирил знайшов у Корсуні Євангеліє і псалтир, писані руським письмом. Значить, письменство було на Русі ще до початку христіянства, а з християнством воно поширилося, особливо під впливом Візантії та Болгарії. В X–XI ст. було складено й перекладено багацько пам'яток письменства. З'явилися й такі свої письменники, як митр. Іларіон.

Серед ченців київо-печерського манастиря ми бачимо багато книголюбців; серед них Теодосія, що писав казання, і Якова, що написав житіє Володимира й переказ про Бориса й Гліба; ці твори були джерелом і для „Повѣсти“. Взагалі треба сказати, що до „Повѣсти“ увійшло чимало оповідань з старіших од неї пам'яток. Такі, наприклад, були умови з греками, записи в церковних книгах — пасхальні таблиці; ці записи почалися з часів Олега і увійшли до „Повѣсти“, як її короткі замітки. Так „Повѣсть“ являє з себе немов архів, де зберіглися пам'ятки письменства, що самі до нас не дійшли. Серед них були й літописи старіших часів, ніж „Повѣсть“. У київо-печерському манастирі вівся манастирський літопис, та тут були записи й не про манастирські події. Серед ченців київо-печерського манастиря ми бачимо й Нестора, який написав житіє Бориса й Гліба і житіє Теодосія, і якого вважали за манастирського літописця і навіть автора „Повѣсти“. Полікарп у печерському патерикові каже про нього: „Нестор же иже написа лѣтописец“. Літопис київо-печерського манастиря окремо до нас не дійшов, але частину його в усякому разі можливо виділити з літописного зводу, з „Повѣсти“: це будуть оповідання його про початок манастиря, про відкриття мощей Теодосія. Виділяють у „Повѣсти“ і далі уривки з записів Київо-печерського манастиря — розграбування манастиря 1096 року половецьким ханом Боняком, де ми чуємо оповідання ченця-самовидця, який каже: „намъ сущимъ по кѣльямъ почивающимъ по заутрени… намъ же бѣжащимъ за домъ монастыря[3]… і чимало инших оповідань. Уривок з літопису печерського манастиря дослідувачі визнають і в оповіданнях його за XII в., цеб-то вже в київському обласному літопису. В основу печерського літопису, коли автором його й не був Нестор, покладено його оповідання. І в других манастирях велися синодики й записи, а з видубицьким манастирем зв'язане ім'я ігумена його Сильвестра, якому навіть приписується авторство „Повѣсти“. Київське письменство за X–XI в.в. було досить численне; до нього належить і „Повѣсть“, що її складено було на підставі раніших джерел не пізніше самого початку XII ст., приблизно після 1110 року, яким вона кінчиться, наприклад, у Іпатському спискові[4].

Але поруч з церковною стихією ми помічаємо в літопису й не церковну, напр., фактичні, героїчні оповідання про перших київських князів та їх бояр, навіть пісні про хоробрих, цеб-то лицарів; знаємо ми й Бояна, що співав такі пісні Ярославові й Мстиславові.

На такій основі складався наш початковий літопис „Повѣсть временныхъ лѣтъ“. Він зв'язаний з боку літературного з візантійською історіографією з тамошніми хронографами, що були для нього зразком, хоч і не єдиним, бо він має де-що схожого і з західніми анналами, і то тільки формою своєю, а не внутрішнім змістом. І з боку літературного „Повѣсть“ одрізняється од хронографів (наприклад, що-до хронології, літописи перейняли візантійське літочислення од сотворення світу, але затримали березневий початок року до кінця XIV ст., коли він замінився вересневим). „Повѣсть временныхъ лѣтъ“ — це „временник“, аннали, цеб-то первісна літописна форма з хронологією і з роками, що під ними иноді нема оповідання про події. Основою хронології, а почасти й самого літопису, були пасхальні таблиці, які й збереглися до наших часів: такий невеличкий короткий реєстр подій за 862–1277 р. ми знаходимо в Синод. Кормчій XIII ст. і за 1051–1340 р. в харатейному рукопису XIV ст. Але можливо, що ці відомості, навпаки, взято з якихось літописів і потім скорочено. Окрім того, були записи і на книгах. Позичив літописець де-що і з візантійських хронік. Та тії оповідання, що їх занесено до „Повѣсти“, були записані не в самісінькому тільки Київі, а й по инших містах, напр., у Чернигові, Переяславі і навіть у Новгороді й т. п., де могли вестися місцеві літописи. Складання літопису вважалося поважною, благочестивою, громадською, а иноді й державною справою.

Наукові розвідки над літописами, а між ними і над „Повѣстью“, дуже численні, і вони досить з'ясували нарешті головні питання про них. Одсилаючи читачів до відповідних бібліографічних вказівок[5] і до загального бібліографічного огляду, зробленного акад. В. С. Іконніковим[6], ми тільки нагадаємо про найважніші питання в зв'язку з найголовнішими працями в Їх історичному розвитку.

Наукові розвідки про літописи та про „Повѣсть“ почалися ще в XVIII ст. з Татіщева (в його „Исторіи Россійской“), який знайшов старіший од „Повѣсти“, так званий Йоакимівський літопис; одні вважали його за вигадку, инші надавали йому значіння, особливо другій його частині, певнішій, ніж перша. В усякому разі це найшвидче історична компіляція. Торкається Татищев і питання про Несторів літопис і описує ті літописні списки, які були у нього. Працювали над „Повѣстью“ Міллер, кн. Щербатов і Болтін, але більш од усіх славетний Шлецер, який поклав початок для критичного розгляду „Повѣсти“, або, як він називав її у свойому „Несторі“, Несторового літопису, і міцно зв'язав своє ім'я з ім'ям Нестора, якому і присвячена його праця (вийшла спочатку в 5 томах по-німецьки 1802–1805 р., а потім у російському перекладі Д. Язикова в 3-х томах 1809–1819 р.). Ця книжка була для своїх часів класичною, та й нині не втратили значіння і коментарії до перших сторінок „Повѣсти“ (вони, як і переклад, на жаль, доведені автором тільки до 980 р.), і нею необхідно користуватися на семінарах про початковий літопис. Як критик-раціоналіст, Шлецер прийшов до висновку, що у Нестора багацько байок, але що він стоїть вище од пізніших поганських і польських літописців і що може деякі з цих байок належать не йому, а його переписувачам. Після Шлецера писали про „Повѣсть“ і російські вчені. Особливе місце зайняв тут Каченовський, як представник так званої скептичної школи; він висловив сумнів проти певности її оповідань, бо визнавав її за дуже пізню пам'ятку XIII–XIV в.[7]. Проти Каченовського за „Повѣсть“ висловилися Поґодін і Бутков[8]; вони за автора „Повѣсти“, написаної у Київі в к. XI або в початку XII в., вважали Нестора, а оповідання літопису за зовсім певні. Погодін довів певність свідоцтв „Повѣсти“ оригінальним доказом: на підставі оповідань инших руських пам'яток і чужоземців, він виявив правдивість усіх звісток „Повѣсти“. Бутков з свого боку теж доводив певність оповідань „Повѣсти“ і її стародавність проти доказів скептиків. Приналежність „Повѣсти“ Несторові підтримувалася головним чином тим, що в списках була вказівка на автора, як на ченця-чорноризця київо-печерського манастиря, а в деяких списках стояло навіть ім'я цього ченця — Нестора. Питання про Нестора, як автора „Повѣсти“, було поставлено на инакший ґрунт проф. Казанським[9], який висловився, що літопис, який називається Несторовим („Повѣсть временныхъ лѣтъ“), не може в дійсності належати до Нестора, як автора житія Теодосія печерського. В житії Теодосія (а його автором був, безперечно, Нестор, бо він сам про це каже у ньому) він про себе оповідає, що прийшов до київо-печерського манастиря тільки вже за ігумена Стефана, наступника Теодосієвого, а в літопису про печерський манастир зазначується, що він прийшов до манастиря за Теодосія і був його учнем. Є й инші суперечності між літописом і житіями, складеними Нестором; далі сумніви про Нестора, як автора „Повѣсти“, збільшувалися, і, навпаки, підкреслювалася думка, що автором „Повѣсти“, або краще сказати цього літописного зводу, був не Нестор, а ігумен видубицького манастиря, Сильвестер. Ізм. Ів. Срезневський[10], на підставі своїх дослідів про літописи, зробив висновок про дуже ранній початок нашого літописання: на його думку щорічні записи велися вже на початку X ст., як і хронологи та реєстри, зв'язані з пасхальними таблицями; старий літопис, на його думку, доведено було тільки до 986 року, а звід було складено в 1113–1116 роках, мабуть Сильвестром. Акад. М. І. Сухомлінов у своїй розвідці[11] вирішив багацько важних питань про літопис, як пам'ятник літературний, а саме про списки його, про початок і розвиток літописання, про запозичення, про самостійну частину літопису, про мову; а особливу увагу звернув він на джерела літопису. М. І. Костомаров[12], аналізуючи „Повѣсть“, вважає за автора звода Сильвестра, а не Нестора, розглядає зміст зводу Сильвестрового і приходить до висновку, що він поділяється на повість старих літ, майже до 1043 року, на повість печерського манастиря, десять инших повістей і оповідань. У другій своїй праці М. І. Костомаров зупиняється над переказами і легендами „Повѣсти“[13]. Року 1868 вийшла монументальна розвідка проф. Бестужева-Рюміна про склад руських літописів до кінця XIV ст.[14]. Він, як і Срезневський, визнає ранній початок літописання у Київі (X-й вік, а може навіть і IX-й), користується для аналізу звода (до 1110 року) звістками пізніших зводів і инших джерел і розкладає звід на окремі оповідання і місцеві короткі записи. На його думку (і це він з'ясував дуже міцно) „Повѣсть“ це звід, складений на самому початку XII ст., і він перелічує його джерела, значно поширюючи у цьому напрямі висновки акад. Сухомлінова. Що-до автора зводу, то Бестужев-Рюмін навів більше доказів про Сильвестра, ніж про Нестора, але все-таки каже, що це питання остаточно не вирішене, і висловлює думку, що був раніший, первісний звід. П. П. Ламбін[15] написав низку розвідок про „Повѣсть“, де зупиняється над візантійським елементом у літопису і надає великого значіння тій церковній місії, яка на його гадку перебувала у Київі ще до Володимира, мала тут свій архів при церкві св. Іллі і подавала звістки про Русь до Царгороду (це можливе, але не доведено). Ґедеонов[16] висловив цікаву думку про те, що автор „Повѣсти“ був систематик і висловлю не народні легенди, а наукові теорії (про переселення слов'ян з Дунаю, про початок руської держави). Є ще ціла низка розвідок, присвяченних різним бокам питання про літопис — про його мову, значіння в духовному розвитку народу і т. п. Зазначимо праці над старим літописом і проф. М. С. Грушевського[17].

За наших часів, коли здавалося, що все, що можна було сказати про літопис, було вже сказано, з'явилися великого наукового значіння розвідки про літописи акад. О. О. Шахматова з новими оригінальними поглядами на них, особливо що-до їх списків, зводів і редакцій. Ми звернемо зараз увагу тільки на погляди О. О. Шахматова на „Повѣсть временныхъ лѣтъ“. Вони висловлені ним у його передмові до виданої ним „Повѣсти“[18] і в розвідках про давніші літописні зводи[19]. Перша розвідка акад. О. О. Шахматова немов продовжує працю батька історичної критики взагалі, а також і критика початкового літопису, А. Шлецера над відбудуванням первісного тексту цього літопису. О. О. Шахматов дуже високо ставить Шлецера і називає його великим. За працею над відбудуванням тексту далі мусить іти критичне його розроблення. О. О. Шахматов згадує і про праці инших пізніших дослідувачів цього питання, які працювали над аналізом літописного зводу першої чверти XII ст. Джерелом першої руки служили для автора видання літописів Археографічної Комісії і рукописи. Вони також допомагали йому знайомитися і з тими варіянтами, які можливо було знайти по рукописах, бо вказівки на ці варіянти робилися в літописах, виданих Археографічною Комісією. О. О. Шахматов простудіював багацько літописних списків і на підставі їх прийшов до нових і цікавих висновків, які сам він формулує так. Він одбудовує дві редакції „Повѣсти“, які не дійшли до нас у свойому первісному складі: 1) Сильвестрівську редакцію, яка складена 1116 року і найкраще одбилася у Лаврентівському спискові, і 2) редакцію 1118 року, яка відбилася у найповнішому складі в Іпатському списку і пізніших новгородських зводах. Порівняльне виучування обох редакцій привело автора до встановлення змісту первісної редакції, яка була доведена до смерти Святополка і складена, як це можна думати, Нестором. З „Повѣсти“ О. О. Шахматов здобув старіший од нього звід — початковий, як він його називає, київський звід, що його існування підтримується тими уривками з нього, котрі зберіглися в пізній редакції в списках першого новгородського літопису. Цей початковий звід був, здається, складений у київо-печерському манастирі 1095 року, а доведений до 1093 року. Студіювання початкового зводу привело автора до висновку, що був ще старіший од нього звід, доведений до 1073 року і складений тоді-ж у київо-печерському манастирі. У ньому об'єдналися київо-печерський звід 1073 р. і стародавній новгородський звід, що був доведений до 70-х років XI ст. і реставрується по звістках як початкового зводу, так і пізніших новгородських зводів. Дальше студіювання київо-печерського зводу 1073 року привело О. О. Шахматова до думки, що був ще раніший звід, складений 1039 р. при Київо-Софійському соборі; це й був перший і найдавніший київський літописний звід. Студіювання новгородського зводу 70-х років XI ст. привело автора до висновку, що був ще раніший новгородський звід, складений при Софійському владичньому подвір'ї 1050 року. Завданням праці й було відбудувати текст найстаріших літописних зводів, які були складені раніш од початкового київського зводу, а саме: з одного боку найстарішого 1039 року і продовження його 1073 року, а з другого — стародавнього новгородського зводу 1050 року і його продовження, доведеного до 1079 р. Про звід першої чверти XII в. О. О. Шахматов прийшов шляхом наукового досліду до такого самого висновку, який висловив за давніших часів М. І. Костомаров більш своїм художнім почуттям, ніж аналізом над списками; а саме, що „Повѣсть“ у своїй старій редакції кінчалася незадовго до смерти Ярослава Мудрого, може 1043 роком — останнім походом Русі на греків, бо далі стиль оповідання значно міняється: воно стає історичним, а не таким простим, як було раніше. Виходить, що між висновком Костомарова і Шахматова ріжниця на 4 роки.

Праця О. О. Шахматова поділяється на дві частині: першу частину її становить широка розвідка його, а другу — тексти, ним відтворені, реконструйовані, а саме: 1) текст найстарішого київського зводу 1039 року в редакції 1073 року (стор. 530–610) і 2) новгородський звід 1050 року з продовженням до 1079 року (стор. 611–629). Що до розвідки, то вона поділяється на 20 розділів. Перший автор присвятив на те, щоб довести, що були зводи, раніші од „Повѣсти“, бо в „Повѣсти“ О. О. Шахматов знаходить пізніші вставки; початковий звід автор реставрує, викинувши з „Повьсти“ всі ті статті, що їх нема в 1-му новгородському літопису молодшого зводу, і одкидаючи дальші ще статті на підставі усяких міркувань. Другий розділ присвячений „Памяти и Похвалѣ“ св. Володимирові ченця Якова, в яких є декілька літописних заміток, що не ввійшли до літописних зводів. Той літопис, яким скористувався автор „Памяти“, дуже різнився од тих оповідань, які ми читаємо у тих зводах, що до нас дійшли. Ці висновки зроблено на підставі аналізу „Памяти и Похвалы“, з якого виявилося, що є такі оповідання, яких нема в поч. зводі и „Повѣсти“; деякі її оповідання різняться од відомих нам у цих зводах; хронологія не всюди однакова, і ці оповідання старіші від тих, які маємо у зводах. Третій розділ присвячений аналізові „Сказанія о Борисѣ и Глѣбѣ“; літописне оповідання подібне до житійного („Сказаніе, страсть и похвала св. муч. Бориса и Глѣба“), і перше не запозичене з другого, а навпаки, автор скористувався початковим київським зводом, а не „Повѣстью“; другим його джерелом було Несторове „Чтеніе о жизни и о погубленіи Бориса и Глѣба“. До такого висновку приводить автора і аналіз про ложного переказу про Бориса та і Гліба, до цього приводить і аналіз так званого „парамійного чтенія о Б. и Гл.“ (тут О. О. Шахматов не згоджується з П. В. Голубовським, хоч і визнає, що й літопис позичив з „парамійного чтенія“ одну частину його — філософсько-ліричну). Літописне і Несторове оповідання, що подібні одно до одного згідно з аналізом О. О. Шахматова, мали одне спільне джерело — найстарше літописне оповідання, яке було складене раніш од 1081–1088 р., коли Нестор склав свое „Чтение“. До такого висновку приводить і порівняння літописного оповідання з Несторовим. Оловідання про Бориса і Гліба було занесено найраніш до найстаршого літописного зводу, що його складено було (як це доводиться далі) у другій чверті XI ст. Це оповідання перенесено було до Несторового оповідання і доповнено ним. Старший звід перенесений був до Новгороду, де був доповнений новгородськими оповіданнями. Обидва зводи — старіший київський і новгородський владичний перейшли в розпорядження складача початкового зводу, складеного наприкінці XI ст. Року 1116 складено було „Повѣсть врем. лѣтъ“; вона теж скористувалася оповіданням про Бориса та Гліба початкового зводу, але доповнила його. Ми тут дуже коротко виклали зміст перших 3-х розділів праці О. О. Шахматова, не зупинившися навіть над його доказами, що в них уся сила його аргументації, бо це виходить за межі розміру цього нарису. Ми тільки дали його висновки, що всі вони зроблені ним на підставі глибокого аналізу тих пам'яток, які він студіює, на підставі порівняння літописних оповідань з оповіданнями инших пам'яток тих часів. О. О. Шахматов вивчив геть усі тексти і зробив величезну силу скрупульозних спостережень, порівнюючи їх один з одним і виводячи свої висновки головним чином із цих порівнянь. Таку саму величезну аналітичну працю О. О. Шахматов провадить і в дальших розділах своєї розвідки. Він зупиняється над питанням про вставки до тексту початкового зводу (наприклад, з хронографа) з приходить до висновку, що в найстарішім зводі оповідання про початок руської землі, про Олега, Ігоря і Святослава не мали хронологічних дат.

Далі О. О. Шахматов аналізує літописне оповідання про Володимира та його хрещення; оце останнє було засновано на двох версіях: одна казала про хрещення од грецького проповідника, а друга (корсунська легенда) — про хрещення Володимира у Корсуні. Літопис узяв обидва оповідання і їх об'єднав. Промова філософа і бесіда його з Володимиром — це пам'ятка болгарського письменства. Вияснює він і джерела початкового зводу: княжий синодик, текст парамійника, повчення про кари божі, чернигівський запис. Знаходить О. О. Шахматов у початковому зводі і новгородські оповідання, які були позичені з новгородського зводу (цей новгородський звід і склався підо впливом старішого київського і був од нього у великій залежності: він, значить, мусів скластися до 1095 року). Сам новгородський звід стояв у залежності од старішого київського, являв з себе його перерібку, доповнену новгородськими подіями. Текст цього новгородського зводу О. О. Шахматов і реставрує на підставі різних даних і міркувань, а саме шляхом порівнюючого виучування 1-го новгородського літопису, виданого за Синодальним списком, де виявляють себе два автори-літописці — священик новг. церкви Яків Воята (XII ст.) і паламар Тимофій (XIII ст.). Цей літопис систематично вівся одначе при дворі новгородського владики. У XII ст. (1167 р.) з нього утворився звід, зредагований Воятою. Другим джерелом для реставрації першого новгород. зводу XI в. був новгородський звід 1448 р. В основу архієпископського зводу 1167 р. було покладено єпископський звід XI ст., складений 1050 року. О. О. Шахматов, хоч і наздогад, але вияснює його зміст на підставі аналізу оповідань загальноруського зводу 1423 р. і ростівської компіляції XI ст., та ще реєстра князів і владик. Далі О. О. Шахматов звертається до розбору житія пр. Антонія і приходить до висновку, що воно належить до найстаріших пам'яток нашого письменства і було джерелом для початкового зводу кінця XI ст. Після цього автор звертається до аналізу оповідань про перших київських князів Рюрика, Аскольда, Дира й Олега і користується цими оповіданнями не в „Повѣсти“, а в початковому зводі, який зберігся в 1-му новгородському літопису. Переказ про Кия, Щека і Хорива — Київського походження, а про Рюрика — новгородського, і вони так переплелися між собою, що з'явився немов компроміс між ними. Ім'я Русі, на думку автора, це назва дружинного стану, боярства, і Русь, як і варяги, це нормани. Розглядаючи дальші літописні оповідання і звернувшись до Длуґоша, О. О. Шахматов приходить до висновку, що старіший київський звід узяв до свого складу епізод про вбивство Ігоря Мистишею Свінельдичем, а початковий звід узяв инше оповідання — про вбивство Олегом деревлянським Мистиші; обидва оповідання були складені на підставі народніх пісень; ім'я Мистиші було замінено ім'ям деревлянського князя Мала; згідно з цим і мати Володимира названа Малушею. Далі О. О. Шахматов дає історію текста 1-го новгородського літопису молодшого зводу, де зберігся, на його думку, в уривках текст київського літописного зводу 1095 року. На підставі усього цього автор приходить до своїх остаточних висновків і найперше до розв'язання питання про обсяг реконструйованого ним зводу. О. О. Шахматов спостеріг, що ні в „Повѣсти“, ні в початковому зводі, що на їх підставі з'ясовується зміст найстарішого зводу, нема до 1061 року достотної по днях хронології (окрім двох вказівок); на підставі цього автор приходить до висновку, що до 1061 р. був один літописець, а після цього другий; на підставі инших міркувань автор приходить до думки, що старіший доведений тільки до 1047 р. або, як остаточно вирішає О. О. Шахматов, тільки до 1039 р., бо два дальші оповідання були, на його погляд, додані пізніш, тоб-то оповідання про утворення Ярославом митрополії і похвала йому за його просвітню діяльність. І складання найстаршого літописного зводу, очевидно, стоїть у зв'язку з утворенням Київської митрополії так самісінько, як і в Новгороді утворення архієпископії визвало появу поширеної редакції тамошнього владичнього зводу. Хронологію утворення найстаршого літописного зводу О. О. Шахматов виводить також з аналізу і порівняння змісту літопису з „Словомъ о законѣ и благодати“, яке, на його думку, скористувалося літописом і було складене в усякому разі перед смертю Ярослава Мудрого, тоб-то перед 1054 р. Але цей старіший звід не продовжувався при Софійському соборі, бо на перешкоді цьому стали події після 1039 року, головним чином розбрат з Візантією і вибори на митрополичу катедру Іларіона, що з його ім'ям зв'язано заснування київо-печерського манастиря, діяльність Антонія й Теодосія. Тому і літописання перейшло тоді до печерського манастиря; там то склався і літописний звід біля 1095 року. Але ще раніше, 1073 року препод. Никоном печерським було складене, на думку О. О. Шахматова, продовження найстаршого київського зводу. З печерського манастиря вийшли ті докори й вимови, які ми знаходимо в літопису проти Святополка, Святослава і Всеволода і на яких відбився політичний настрій і відношення до цих князів Антонія й Теодосія, а редакторство Никона доказується тим, що в літопису е достотні звістки про Тмутаракань, де він був заснував свій манастир, а потім повернувся до лаври, де й проживав на початку 70-х років. О. О. Шахматов реставрує ті статті, які увійшли до продовження зводу, складеного Никоном. Нарешті О. О. Шахматов переходить до вирішення питання про зміст найстаршого зводу 1039 року. До його складу увійшли оповідання про найдавніші події руської землі — про початок Київа, про Олега, про Ігоря, Ольгу, Святослава, Володимира, і все це ґрунтується головним чином на народніх переказах і тільки дещо на писаних джерелах (найбільше болгарських). Джерела найстаршого зводу були такі: 1) писані — болгарський літопис про війну Святослава з Болгарією і Візантією, запис про кн. Ольгу, запис про варягів мучеників, запис про кн. Володимира, грамота Володимира Десятинній церкві, запис про Бориса й Гліба; 2) народні перекази — історичні пісні й думи і прозаїчні оповідання — перекази про Кия, Щека, Хорива і Либедь, про Аскольда й Дира, про захоплення Київа Олегом, про похід його на Царгород, про смерть од змії, про вбивство Ігоря деревлянами, про похід Ольги й Святослава на деревлян, про війни Святослава, про суперечки між Святославичами, про бенкети Володимира; легенди про вбивство Бориса й Гліба і про будування церков (у Василеві і в Київі Десятинної); 3) спомини (про часи Ярослава Мудр.) самого літописця і сучасників самовидців, старожилих людей; 4) міркування самого літописця про варягів-Русь. Останній (19) розділ присвячений знов стародавньому новгородському зводові і ранішому од нього місцевому новгородському літописові; цей звід утворився із з'єднання цього місцевого літопису з текстом найстаршого київського зводу. Новгородський складач спочатку (до Ярослава Мудрого) широко скористувався найстарішим київським зводом, тільки доповнюючи його новгородськими подіями, а потім його скорочуючи. Першим новгородським записом було оповідання про хрещення Новгорода єпископом Йоакимом 6497 року. З особливими подробицями описано події 1015–1016 р., бо тоді новгородцям видано було Ярославом установчу грамоту на їх права й вольности, яка занесена була, на думку О. О. Шахматова, до новгородського літопису і звідтіля перенесена була до новгородського зводу XI ст. і зберігалася, як це видко з свідоцтва літопису, в Новгороді, як святощі. Року 1017 новгородська влада на чолі з посадником і єпископом Йоакимом вписала Ярославову грамоту, або як її називали Ярославову правду, до літопису; тоді і утворився перший новгородський літопис. Новгородський звід складений 1050 року, коли було збудовано кам'яну церкву св. Софії, бо з цього часу з'являються точні хронологічні сучасні звістки, і перша з них торкається Софійської церкви, бо так з'явився при Софійському соборі й київський звід, який нарешті був зразком для новгородського зводу. О. О. Шахматов з'ясовує доповнення, поправки й замітки, що їх було внесено до тексту найстаршого зводу в Новгороді. Стародавній новгородський звід ліг в основу дальшого новгородського літописання. Сам О. О. Шахматов підводить висновки свого досліду про хід літописної справи в стародавній Русі в останньому 20-му розділі своєї розвідки. Він підкреслює, що наслідком його розвідки являється висновок про утворення в XI ст. трьох літописних зводів: 1) найстарішого київського, 2) давнього новгородського і 3) першого київо-печерського, що за ним пізніше з'явився ще другий. Але мало вияснено умови, при яких виникали самі літописи, про які взагалі треба сказати, що вони з'явилися раніш од зводів. На думку О. О. Шахматова, місцевого київського літопису до зводу 1039 р. зовсім не було; місцеві записи могли з'явитися з третьої чверти XI ст. Инакше ця справа велася в Новгороді, де з самого початку розвинулася ідея політичної незалежности і були помітні західні впливи; там під впливом грамот Ярослава з'явився новгородський літопис. Що до найстаршого київського зводу 1039 р., то зразком для нього (а не тільки одним з джерел) був болгарський літописний звід. Звістки про ранні часи (Ольгу, Святослава і т. и.) певні, бо складені не пізніш од 1039 р. Головним наслідком своїх студій О. О. Шахматов визнає реставрований ним текст цих трьох найстаріших зводів: A) найстарішого, який увійшов до складу першого київо-печерського 1073 р. (стор. 539–610), B) найстаршого новгородського 1050 р. з продовженням до 1079 р. (611–629 стор.). Що до тексту першого київо-печерського зводу, то у наборі одрізняється та частина його, що входила до найстаршого зводу, од тієї, яка належить до першого київо-печерського. Текст першого київо-печерського зводу реставровано головним чином за текстом Лаврентівського списку, але було взято на увагу і використано ще й инші списки, як Іпатський, Хлєбніковський, Радзивилівський, Новгородський перший, Синодальний і инші. Автор покликається для встановлення свого тексту на відповідні §§ своєї розвідки додаткових примітках до своєї праці. Транскрипція слів подається тая, в якій вони трапляються в пам'ятках XI ст. Увесь здобуток величезної праці автора над реставрацією тексту літописних зводів поміщено в схематичній таблиці, яка надрукована перед його текстами. А реальним здобутком, що до змісту цих зводів, являється реставрований текст їх, уміщений на 539–629 стор. праці. Увесь останній текст розвідки й примітки являються тільки ґрунтом, підставою для них або, краще сказати, на підставі їх вони й вироблені. Я значну частину свого нарису про стародавні літописи присвятив на те, щоб передати зміст поважної праці акад. Шахматова, бо вона дає найбільші здобутки що до питання про найстарші літописні зводи в наші часи, а ці зводи містять у собі найстаріші оповідання про Русь-Україну київської доби. І треба, щоб ці наукові здобутки увійшли і до загального нарису української історіографії, особливо коли ними у повній мірі не зміг скористуватися акад. В. С. Іконніков у свойому „Опытѣ русской исторіографіи“. Наукова вартість праці О. О. Шахматова дуже велика і з боку методологічного, і з боку його висновків. І навіть трудно сказати, з якого саме боку вона цінніша. Треба було-б зазначити, що методологія О. О. Шахматова стоїть у тісному, органічному зв'язку з його висновками. Так воно буває звичайно, але у праці О. О. Шахматова цей зв'язок, через самий характер теми, ще міцніший, ще твердіший. Коли за правильну буде визнано методологію автора, тоді матимуть ціну і його висновки. Наукове досліджування О. О. Шахматова вимагало од нього не простої зводки й систематизації матеріялу, а тонкої ажурної й складної праці над головним питанням його теми про старі літописні зводи. Такі зводи в натурі до нас не дійшли, і О. О. Шахматов одкрив їх для науки і це зробив не тільки формально, а й реально, тоб-то не тільки прийшов до висновку про їх існування, але й дав їх зміст і навіть редакцію. Ясно, що, коли так, то обійтися тут без гіпотез було неможливо. Скажемо більше: усі й головні й другорядні висновки автора мають у деякій мірі гіпотетичний характер і більш сталого характеру навіть не могли мати, бо старі зводи до наших часів не зберіглися, і їх треба було реставрувати. Цю реставрацію й робить автор lege artis, користуючися для неї усіма засобами, які тільки можна притягти до вирішення цих питань. Иншого шляху крім того, яким іде О. О. Шахматов, нема. Той шлях, яким він іде, це єдиний, і він використаний ним у повній мірі, з виключною ерудицією, надзвичайною спостережливістю і науковою творчістю, високою інтуіцією, яку ми бачимо на кожній сторінці його праці. Найбільше вражіння роблять постійні спостереження, які завжди робить автор і які йому найбільше допомогають у його досліджуваннях і висновках. Він робить ці спостереження й на тих текстах, які були відомі кожному з нас, але не звертали на себе нашої уваги, бо й ми не ставили перед собою тих запитань, які поставив собі шановний автор. О. О. Шахматов для своєї праці скористувався широко усіма літописними списками, й таким чином у його розпорядженню з'явився увесь матеріял літописного письменства, який тільки дійшов до наших часів, чи то в друкованих виданнях, чи то в формі рукописів. Цей матеріял, у його повному складі, послужив для нього головною підставою для наукового аналізу, досліджування й порівняння. Не всі тії звістки, які зберіглися в найстаріших списках, були разом з тим і найстарші і навіть найпевніші; дещо старе й певне зберіглося і в новіших списках..Оповідання про старі часи історії південної Русі зберіглися не в київських, а, скажемо, в новгородських літописах, і тому треба було, вишукуючи стародавні оповідання в найстарших літописних зводах і літописах; користуватися сукупністю звісток у цих списках. Ба що більше, О. О. Шахматов, щоб реставрувати найстарші літописні зводи, які до нас не дійшли у формі сучасних зводів, мусів починати з аналізу змісту пізніших літописних списків і, знявши з них новіші напластування, очистивши од них, як це казав свого часу Шлецер, пізніші рядки й додатки, дошукатися змісту найстарших зводів, подібно до того, як Шлецер дошукувався до сущого, справжнього тексту Нестора. О. О. Шахматов пильно й старанно користується усякими найдрібнішими вказівками, які торкалися чи джерела або автора звістки, який був раніше складений, ніж відомий нам звід „Повѣсть временныхъ лѣтъ“. Йдучи таким методичним шляхом од відомого й пізнішого до старішого й невідомого, О. О. Шахматов на підставі цілої низки глибоких спостережень над текстом і дійшов до думки про існування двох київських літописних зводів, що були старшими од Сильвестрівського. І щоб дійти до такого висновку, він мусів раніше зробити цілу низку підготовчих дослідів про усякі взаємовідносини, притягнувши до цього аналізу та порівняння і південні, і північно-східні (ростово-суздальські), і новгородські списки. За відсутністю прямих вказівок і свідоцтво в примушений користуватися доволі часто й аналогією, яка сама по собі ще не являється певним остаточним доказом, але з конечности мусів він користуватися і нею, як це було, наприклад в порівнянню ролі Київської й новгородської Софій в справі літописній. Ясно одначе, що коли траплялося спіратися головним чином на аналогію, тоді й висновок був не досить певний, а тільки можливий. Такий характер можливости, а не певности мають багато висновків О. О. Шахматова, хоч він сам у цьому не винен: він дав maximum того, що дають джерела вкупі з його власними авторськими спостереженнями, а иноді дає й самісінькі свої спостереження, тільки ці авторські спостереження й освітлюють нам темні закутки складного питання про старі літописні зводи, які до нас не дійшли. І на це питання й можна було дати тільки імовірне, можливе, а не стале, певне вирішення. Тема автора має найбільше значіння з боку історично-літературного, але вона цікава й для історика, бо й для нього має велику вагу питання про зміст найстарших літописних зводів з боку їх критики й історичної певности. А коли яке-небудь оповідання знаходиться у стародавньому зводі, це вже збільшує його цінність з боку його певности навіть тоді, коли воно складене на підставі переказу, бо, скажемо, не однаково, чи заносився цей переказ до зводу першої половини XI ст., чи до „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, яка була зложена на початку XII ст. Для історика особливо цікавий XVIII розділ розвідки О. О. Шахматова, де він обговорює питання про склад і джерела найстаршого зводу (стор. 460–461). Тут О. О. Шахматов продовжує праці М. І. Сухомлінова, К. М. Бестужева-Рюміна й М. І. Костомарова. Цікава його класифікація джерел і вказівка на болгарський літопис, хоч і не показано точно, про який саме літопис йде мова. У розвідці О. О. Шахматова вирішено або принаймні поставлено силу окремих питань, які мають велике значіння для історії Русі-України, починаючи з питання про прикликання варягів-Русі.

Акад. О. О. Шахматов присвятив „Повѣсти временныхъ лѣтъ“ окрему розвідку в передмові до виданого ним тексту „Повѣсти“[20], і ця розвідка була видана аж 1916 р. — куди пізніше, ніж його праця про літописні зводи. „Повѣсть“ теж являється літописним зводом, що складений у Київі, охоплює часи до другого десятиріччя XII ст. і являється початком для більшости літописних зводів XIV–XVII в. У старих зводах ми бачимо єдиний його текст, а в пізніших він скорочується, з'єднується з иншими або доповнюється. Заголовок його має різні редакції: 1) „Се повѣсти временныхъ лѣтъ, откуда есть пошла Руская земля“, 2) у других додається ще „Черноризця Федосьева монастыря печерськаго“; 3) у третіх додається ще до цього ім'я Нестора. Після аналізу тексту „Повѣсти“, О. О. Шахматов приходить до таких висновків, доповнюючи і підтримуючи ними висновки свої, висловлені в попередній розвідці: 1) оснівна первісна редакція „Повѣсти складена 1112 року Нестором у київо-печерському манастирі; вона була дуже прихильна до Святополка і тому не була розповсюджена й була перероблена; 2) в Перемишлі або Теребовлі її переписав і скоротив сповідник кн. Василька Ростиславовича, але додав од себе про події 1097–1099 років. З „Повѣсти“ могли бути зроблені нові списки. Цю первісну редакцію Несторову деякі з галицьких літописних зводів поклали в свою основу; 3) року 1116 її переробив ігумен видубицького манастиря Сильвестер. У цій редакції особу Святополка усунуто геть, а на перше місце виставлено Володимира Мономаха. Для подій 1097–1100 років Сильвестер користувався літописом свящ. Василія: 4) стурбований перенесенням літописання до видубицького манастиря, київо-печерський манастир доручив скласти новий літописний звід сповідникові кн. Мстислава, ченцеві свого манастиря; той скористувався Сильвестровою редакцією (бо первісна була страчена), доповнив її звістками про Мономаха і продовжив до 1117 року, вписав наприкінці заповіт Мономаха. Це буде третя редакція, 1118 року. Таким чином, як бачимо, О. О. Шахматов підтримує тут стару думку про Нестора як літописця, як упорядчика літописного зводу „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, не одсовуючи одночасно також і думки про Сильвестра, впорядчика зводу, але трохи пізнішого. Сознаю, — каже О. О. Шахматов, — что признаніе Нестора составителемъ „Повѣсти“ можетъ встрѣтить, какъ уже давно и встрѣтило рядъ возраженій. Возраженія эти основываются главнымъ образомъ на противорѣчіяхъ между статьями „Повѣсти временныхъ лѣтъ“, относящимися къ Киево-Печерскому манастырю, и между Нестеровымъ житіемъ Феодосія“. Далі О. О. Шахматов, не знищуючи цих протилежностей, робить вказівку, що житіє Теодосія було складено Нестором у 80-роках XI ст., а літопис складено 1111 року, тоб-то 25 років після цього; окрім того, Нестор, складаючи „Повѣсть“, вставив до неї старший київо-печерський звід, де й були оці саме протилежності, яких він не схотів знищити, бо цього звичайно не робили й инші редактори, як, наприклад, Сильвестер. Обидві редакції — 1116 року (Сильвестрова) й 1118 (київо-печерська) мають, на думку О. О. Шахматова, довгу й складну літературну історію. Іпатський і Хлебніковський списки являють з себе текст київо-печерської редакції, змінений і доповнений за Сильвестрівською редакцією, але має вона теж запозичення й поправки з київо-печерської редакції. Радзивилівський з'єднує обидві редакції. І тільки один Синодальний список 1-го новгородського літопису зберіг одні статі 3-ої редакції без позичок з другої, але він дійшов до нас і без початку, і в зіпсованому вигляді. У Київі літописання продовжувалося, як у видубицькому (в основі його лежала Сильвестрівська редакція), так і в київо-печерському манастирі (київо-печерська редакція „Повѣсти“). Першої первісної редакції „Повѣсти“ не можна реставрувати, але можна реставрувати другу й третю редакції (Сильвестрівську й Київо-Печерську). Цю пробу й робить акад. О. О. Шахматов у свойому виданню, розподіляючи також ті частині „Повѣсти“, які дійшли до нас, між обома цими редакціями. Для другої редакції оснівним списком являється Лаврентівський, але брались на увагу й инші списки; в основу 3-ої редакції принято Іпатський список. Таким чином видання О. О. Шахматова дає зміст початкового зводу. Головне джерело „Повѣсти“, початковий звід, О. О. Шахматов дає в самому тексті „Повѣсти“ особливим більшим шрифтом. Ті статі, які не ввійшли до „Повѣсти“, О. О. Шахматов надрукував у додатках. Усюди О. О. Шахматов робить вказівки на джерела. Друга редакція кінчиться на 332 стор., третя — на 358-й.

Розглянемо тепер нарешті загальний зміст „Повѣсти временныхъ лѣтъ“ і її джерела. „Повѣсть складається з: а) коротших записів, занесених туди з раніших літописів чи зводів або записаних самовидцями і б) ширших оповідань. І ті і ті об'єднані хронологією, розподілені по роках, що йдуть у послідовному порядку, починаючи з 6360 (852) і кінчаючи 6625 (1117), тоб-то „Повѣсть“ охоплює 265 років. Иноді короткий запис про якогось діяча (наприклад, про смерть його) поповнюється його характеристикою. Часто траплюються вставки й ліричні відступи. Починається „Повѣсть“ космографічним уривком, що торкається топографії й етнографії відомого тоді світу й головним джерелом якого являється візантійський хроніст Георгій Амартол (Шахматовъ, „Повѣсть временныхъ лѣтъ“, стор. 1–6). Далі йдуть ще важніші для нас слов'янська топографія й етнографія, серед них і слов'яно-руська, і опис так званого варязького шляху, який зв'язаний з легендою про ап. Андрія, що теж ніби одбув подорож по цьому шляху (стор. 5–8). Далі окреме оповідання про початок Київа з топографічною легендою про трьох братів — Кия, Щека й Хорива, а за ним надзвичайно цінна для нас слов'яноруська й чудська етнографія (8–10). До старої слов'яно-руської етнографії належать і дальші уривки про долю дунайських слов'ян і про місцевості, зайняті слов'яно-руськими племенами (новий їх реєстр, стор. 11–12), і характеристика їх звичаїв, що до неї додано характеристику звичаїв инших поганських народів (12–16). Останній уривок теж має етнографічний зміст і торкається відносин полян до хазарів (стор. 16–17). Усі ці уривки об'єднуються тим, що торкаються стародавньої географії й етнографії, починаючи з усесвітньої і кінчаючи слов'яно-руською. Об'єднує їх також і те, що вони зв'язані з київським початком Русі. Виходить, що існували ті племена, з яких складалася Русь-Україна, й тоді, коли в Київі не було ще варязької скандинавської династії, хоч і були вже зносини з варягами-норманами, як це видко з опису варязького водяного шляху в „Повѣсти“. Навіть і вставка про візантійського імператора Михаїла теж належать до Київської Русі (стор. 17–18), і тільки далі вже вставлено оповідання про варязький початок Русі в Київі, яке не зв'язане з київським про трьох братів (17–21) і яке далі поповнюється оповіданнями про Аскольда й Дира — їх похід на греків, — про прихід Олега, про те, як убив він Аскольда й Дира — про його князювання й початок утворення ним київської держави (стор. 21–24). З приводу проходу угрів повз Київ, літописець оповідає про утворення угорської держави, про відносини її до волохів і слов'ян і про слов'янську грамоту Кирила й Методія (24–29). Широке оповідання дає „Повѣсть“ про похід Олега на греків і про умову його з греками, що її текст наводить вона достотно (29–41). Кінчиться оповідання про Олега легендою про його смерть од коня (стор. 41–46). Оповіданню про князювання наступника Олегового, Ігоря присвячено 15 сторінок (46–62); найбільшу частину займає тут оповідання про похід на греків і умову з ними. Далі йде оповідання про Ольгу, її помсту над деревлянами, внутрішню діяльність, подорож до Царгороду (62–76), про Святослава, його походи взагалі і до дунайської Болгарії і смерть (75–88), про його синів — Ярополка, Олега, Володимира (стор. 88–95), про самостійне князювання Володимира — про його поганство, походи, прийняття христіянства, смерть (стор. 95–167); про вбивство Святополком Бориса й Гліба (168–177), про князювання Ярослава Мудрого, де є окреме оповідання про початок київо-печерського манастиря (стор. 180–205); про князювання Із'яслава в Київі, з оповіданням про Теодосія й київо-печерський манастир (стор. 205–256), про князювання в Київі Всеволода, з оповіданням про перенесення мощів преп. Теодосія (стор. 158–275); про князювання Святополка в Київі, з оповіданням про любецький з'їзд (стор. 278–348), про початок князювання в Київі Володимира Мономаха (стор. 318–358).

Поруч з широкими оповіданнями ми бачимо усюди тут і короткі замітки про народження й смерть князів, про будування манастирів, церков і міст, про походи на сусідні народи, про небесні з'явища. Багацько звісток у „Повѣсти“ про печенігів, торків і особливо половців та землю половецьку.

Торкається літопис не самісінької військової й політичної, ба й просвітньої діяльности князів, стану церковного й манастирського. Широко оповідається за київо-печерський манастир і його ченців, особливо ігуменів, перенесення мощів, за боротьбу з поганством. Чимало є звісток про шлюби руських князів з чужоземними царівнами, про відносини київської Русі з її сусідами, особливо з греками й поляками. Цілком занесено до літопису такі юридичні пам'ятки надзвичайної ваги, як умови з Візантією, що являються й актами міжнароднього й руського права. Цікаві звістки про княжі з'їзди (як любецький й витичівський). Багацько є ліричних і релігійних міркувань літописця з приводу усяких подій; оці міркування малюють нам яскраво його релігійний настрій і світогляд. Часто покликається тут літописець на святе письмо й письменників — отців православної церкви. Є вставки з візантійських хронографів. Є і народні перекази, й міркування самого літописця, його топографічні вигадки. Початок літопису зв'язаний із царюванням у Візантії імп. Михаїла IX (842–867). Хронологію літописець веде од Різдва Христового, а рік починає з першого березня, і це залишилося у нас до к. XIV ст., коли було принято вересень, як початок нового року.

Звертаємося нарешті до питання про джерела „Повѣсти“. О. О. Шахматов обіцяє нам дати розвідку на цю поважну тему, але її торкалися вже й попередні дослідувачі, як, наприклад, М. І. Сухомлінов і К. Н. Бестужев-Рюмін. М. І. Сухомлінов[21] перелічує такі найважніші джерела, з яких скористувався літописець: 1) книги святого письма, що з них звичайно при нагоді беруться тексти як із старого, так і нового заповіту — Мойсея, пророків, притчів Соломона, євангелистів Йоанна й Луки і посланнів апостола Павла; 2) Палея — це старозавітна історія з додатками з апокрифів; з неї узято багато в проповіді грецького проповідника; 3) визнання віри, узяте з визнання Мих. Синкела, який попав і до збірника Святослава 1073 року; 4) паннонські житія Кирила й Методія; 5) житіє Володимира — ченця Якова, письменника XI ст.; в житії читаеться: „Се же не яко древу сущу, но на поруганье бѣсу, иже прельщаше ны симъ образомъ“, в літопису це перероблено так: „иже прелщаше сим образомъ человѣкы“: там, в житії, оповідає сучасник подій, а автор „Повѣсти“ це вже не був такий сучасник; 6) оповідання про Бориса й Гліба, складене тим-таки ченцем Яковом; 7) повчення препод. Теодосія про кари божі, про напади чужинців (гадають, що написане було воно з приводу нападу половців на Русь 1067 року); 8) оповідання Василя про осліплення Василька; про цього Василя згадується в самому літописі: „Василкови же сущю Володимери и мнѣ ту сущю, присла по мя князь Давыдъ“; 9) хроніка Георгія Амартола (пол. IX в.): з Георгія Амартола є чимало запозичень у „Повѣсти“; зберігся переклад цієї хроніки на слов'янську мову, що з нього, мабуть, і наводив уривки літописець; 10) Методій Патарський; 11) умови Русі з греками (4).

Довівши, що „Повѣсть“ це звід, К. Н. Бестужев-Рюмін каже, що його джерела можна виявити, і він присвячує цьому III розділ своєї розвідки[22]. Вставками до літопису з різних джерел він вважає народні перекази про похід Олега на греків, про смерть його, про смерть Ігоря і пімсту Ольги та її хрещення; далі йдуть: оповідання про боротьбу дітей Святослава, житіє Володимира, позичене з Якового житія, оповідання про вбивство Бориса й Гліба, оповідання про Київо-печерський манастир, оповідання про волхвів, зв'язані між собою, про осліплення Василька, оповідання Гюряти, про війну Вечислава з Олегом, про появу стовпа і напад половців на печерський манастир 1111 року. Обговорюючи питання про джерела „Повѣсти“, треба мати на увазі ще народні перекази, що про них спеціяльну розвідку написав, як ми бачили, М. І. Костомаров, і ті пам'ятники, що їх указав О. О. Шахматов, який обіцяє дати спеціяльну розвідку про джерела „Повѣсти“.



——————

  1. ↑ Розвідка про нього акад. О. О. Шахматова «Изслѣдованіе о Радзивиловской или Кенигсбергской лѣтописи», 1902, 114 стр.
  2. ↑ «Хлѣбниковскій» список Публ. Бібл., писаний на папері уставом у другій половині XV ст. раніше належав коломенському крамареві Хлѣбникову; «Погодинскій» — писаний півуставом кінця XVI ст.
  3. ↑ Лѣт. по Ип. списку. Спб., 1871, стор. 162.
  4. ↑ Див. фот.-літ. видання Іпат. літ., стор. 195, 2 вид. 1871, стор. 191.
  5. ↑ Опытъ русской исторіографіи, т. II, книга первая. К.,1908, стор. 396–401.
  6. ↑ Ibidem, стор. 326–396, 401–408.
  7. ↑ Вказівки на його статті див. в „Опытѣ“ акад. В. С. Іконнікова.
  8. ↑ М. П. Погодинъ, Несторъ. Истор-крит. разсуждение о началѣ рус. лѣтописей. М. 1839; П. Г. Бутковъ, Оборона лѣтописи Несторовой отъ навѣта скептиковъ. Спб., 1840.
  9. ↑ П. С. Казанский. Еще вопросы о Несторѣ (Временникъ, кн. I, 23–30); Письмо къ М. П. Погодину (Москвитянинъ, 1819, V, 9–13).
  10. ↑ Памятники X в. до Владимира св. (Изв. И. А. Н. по 2-му отд., III, 49–66); Чтенія о древнихъ рус. лѣт. (прилож. ко 2-му тому Зап. И. А. Н. 1862 р., стор. 1–48): Изсл. о лѣт. Новг. (Изв. И. А. Н. по 2-му отд., II, 18–27, 70–78).
  11. ↑ О древней рус. лѣт., какъ литер. пам. (Уч. Зап. И. А. Н., III. 1855, стор. 230).
  12. ↑ Лекціи по русской исторіи, ч. 1-я. Спб., 1861. 100 стор.
  13. ↑ Изсл. и мон., т. XIII, стор. 1–207.
  14. ↑ О составѣ русскихъ лѣтописей до конца XIV ст. (Лѣт. Зап. Археограф. Ком., IV, стор. VI, 157, 378).
  15. ↑ Реєстр його розвідок див. в „Опытѣ“ В. С. Іконнікова, т. 2-й, кн. 1-а, стор. 387.
  16. ↑ Гедеоновъ, Варяги и Русь. Спб., 1876, V, II, 444–465.
  17. ↑ Історія України-Руси, I, 1898. 439–459.
  18. ↑ А. А. Шахматовъ, Повѣсть временныхъ лѣтъ. Томъ I. Вводная часть. Текстъ. Примѣчанія. Изд. Имп. Археограф. Ком. Петроградъ,1916, VIII+LXXX+402.
  19. ↑ Разысканія о древнѣйшихъ русскихъ сводахь. Спб., 1908, XX+685.
  20. ↑ А. А. Шахматовъ, Повѣсть временныхъ лѣтъ. Томъ I. Вводная часть. Текстъ. Примѣчанія. Петроградъ, 1916; стор. VIII+LXXX+103.
  21. ↑ М. И. Сухомлиновъ. О древней русской лѣтописи, какь памятникѣ литературномъ (Ученыя Зап. 2-го Отд. Имп. Академии Наукт, кн. III, Спб., 1856, стор. 51–116).
  22. ↑ К. Н. Бестужевъ-Рюминь. О составѣ русскихъ лѣтописей до конца XIV в. стор. 31–69.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Нарис_української_історіографії._Джерелознавство/III._Стародавні_україно-руські_літописи_князівської_доби&oldid=551671