Перейти до вмісту

Нарис української історіографії. Джерелознавство/IV. Обласні літописи з часів Київської і Галицько-волинської держави

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел

Розділ IV.
Обласні літописи з часів київської й галицько-волинської держави.

Обласні літописи. Київський літопис це звід і вказати джерела його можна. Автори зводу. Головні окремі оповідання київського зводу. Щорічні короткі записи. Поділ київського зводу на частини. Про що оповідає київський звід? Думка про нього проф. М. С. Грушевського. Зміст київського зводу. Мова цього літопису. Галицько-волинський звід. Його відношення до київського. Погляд на цей літопис проф. М. С. Грушевського, та його розвідки про хронологію цього літопису. Питання про авторів і їхнє відношення до князів і освіти. Літературна форма й мова галицько-волинського літопису. Уривки з инших обласних українських літописів — переяславського і чернигово-сіверського.

До обласних русько-українських літописів належить головним чином київський і галицько-волинський[1]. Вони являються обласними через те, що, хоч не виключно, та все-таки найбільш оповідають за події київської чи галицько-волинської землі. Перший присвячений історії київської землі на протязі усього XII ст., і хоч спиняється він иноді і на подіях инших земель, князівств, то це через те, що Київ ще й тоді зберіг немало свого колишнього центрального політичного значіння й не міг перетворитися на область з обмеженими обласними, місцевими інтересами. Окрім того, він, як і колись, являвся релігійним і культурним центром України і мав широкі стосунки з сусідніми українськими областями. Другий, ще типовіший обласний літопис — це галицько-волинський, який охоплює ввесь XIII вік і оповідає майже виключно за події галицько-волинської держави. Велись обласні літописи ще й по инших україно-руських областях, як, наприклад, у чернигово-сіверській, та до нас у свойому місцевому складі вони не дійшли.

Звертаємося найперше до огляду київського літопису. „Повѣсть“ в Іпатському списку дуже близько торкається київських подій, бо і перші зводи, старіші од „Повѣсти“, та й сама „Повѣсть“, складалися, як це ми бачили вже, у Київі. Ясно, що й у XII в. в цьому не могло перерватися літописання: продовжувалося воно геть на протязі усього XII віку. І справді, „Повѣсть скінчилася оповіданням про князювання у Київі Святополка, і оповідання це продовжується й у київському літописі: під 1111 роком, що ним розпочинається київський літопис, оповідається, наприклад, про снем у Долобському, де вирішувалася справа про похід на половців, і у цьому снемі брав участь Святополк, Володимир і инші князі. Київський звід, як і „Повѣсть“, складається з щорічних коротких записів і ширших, просторіших, окремих оповідань, що нагадують нам з боку літературної форми оповідання „Повѣсти“. Що київський літопис існував і окремо, незалежно од галицько-волинського, довести це можна тим, що такий список мав колись у свойому розпорядженню В. Н. Татищев (так званий Голіцинський список). Під назвою київського він був відомий і пізніше (на початку XV ст.). До такого висновку про цей літопис приходить і О. О. Шахматов[2].

Присвячено літопис головним чином київським подіям, та ще почасти й узагалі україно-руським. Не дивниця, що й джерела його теж київського й українського походження. Найбільша частина їх належить до Київа, а потім і до південної Русі, бо літописні звістки його записані були здебільша в Київі, а потім і по инших місцях Русі-України. Київські записи за першу половину XII в. (до 1146 року) здебільша торкаються Володимира Мономаха, його дітей і усяких київських манастирів. К. Н. Бестужев-Рюмін називає через те цей звід південно-руським, хоч і додає, що тут є чимало оповідань, записаних, очевидячки, в ростово-суздальській землі, як і навпаки. Список цього зводу він односить до XIV ст., і літопис цей на думку його, — це такий самий звід, як і „Повѣсть“; джерела його можна виявити, бо він був складений на їх підставі. Зливаються тут до купи ріжні редакції оповідань. Робляться тут і такі вставки, що розбивають оповідання на дві частини. Приклад цього ми бачимо під 6321 роком: „В се же лѣто поя Володимеръ за сына своего Романа Володаревну, мѣсяца семтября въ 1 надесять день. В се же лѣто Мьстиславъ заложи церковь камяну святаго Николы, на княжѣ дворѣ, у Торговища Новѣгородѣ. Того же лѣта посади сына своего Ярополка в Переяславль[3]. Середню отую звістку за закладення церкви вставлено, і вона розбила одно оповідання за Володимира Мономаха на 2 частині і внесла навіть непорозуміння в це оповідання: з тексту, через оцю вставку, виходить, ніби Мстислав посадив свого сина Ярополка в Переяславлі, а в дійсності Ярополк був син Мономахів і слово «своего» відносилося не до Мстислава, а до Володимира: а коли цю одну фразу через механічно зроблену вставку розділено надвоє, тоді й вийшло згадане непорозуміння. Упорядчик зводу остільки невміло й механічно робив вставки, що навіть нівечив свій текст. Вставку цю взяв він очевидячки з новгородського джерела. Під двома ріжними роками (6643 і 6644) автор вміщує оповідання про одну і ту саму подію, не здолавши звести до купи в-одно дві редакції цієї події, які він знайшов, мабуть, у ріжних джерелах. Під 6643 роком читаемо: …вмирися Ярополкъ съ Всеволодомъ; и даша Переяславль Андрѣеви брату своему, а Володимерь Изяславу Мьстиславичю. В лѣто 6644. Приведъ Ярополкъ брата своего Андрѣя изъ Володимеря и да ему Переяславль, а Изяславу, сыновьцю своему, Володимерь[4]. Отаке приточування ріжних редакцій однієї події, позичених з ріжних джерел, ми знаходимо й на инших сторінках київського зводу. Двічи оповідається за смерть унука Мономахового, Василька Леоновича, що другий раз називається вже Маричичем. Під двома роками оповідається за те, як Всеволод видав свою дочку заміж за Болеслава польського, при чому другий раз називається її ім'я (Звенислава) та ймення польського короля (Болеслав). Дуже ясні вставки в оповідання про Із'яслава Мстиславича. Ці вставки порушують загальний тон оповідання і могли належати тільки чернигівцеві, а тимчасом ціле оповідання в основі своїй київське. Такі самі вставки К. Н. Бестужев-Рюмін бачить і в оповіданні про вбивство Андрія Боголюбського та про те, що діялося після його смерти. На підставі цього К. Н. Бестужев-Рюмін приходить до висновку, що не треба шукати авторів-літописців у Київі і гадати про те, скільки їх було на протязі од 1111 до 1199 року — чи два чи три (як думали М. П. Погодін і М. І. Костомаров), а краще висловити думку, що були літописи не в самісінькому Київі, ба й по инших місцях і з цих місцевих літописів деякі звістки перейшли до київського зводу навіть із вказівками персонального характеру. Треба одкинути думку, що київський звід написаний тими авторами, які залишили про себе вказівки, бо там, де бачимо ці персональні вказівки ніби-то на авторів, там саме й трапляються широкі оповідання, які їм не належать, і тому не можна поділяти київський літопис на 3 частини: 1) до 1130 або 1140 року, 2) од 40-х років і 3) до 1199 року. Автор, що зробив про себе вказівку, являється, без сумніву, тільки автором обмеженої частини літопису, де зроблена ця вказівка.

Які-ж будуть головні окремі оповідання київського зводу?

1. Оповідання про шкляні очі, які ніби-то падали з неба в Ладозі. Автор його робить за себе таку вказівку: сказавши, що в цьому 1114 році було закладено кам'яну кріпость Ладогу, він до цього додає „Пришедшю ми в Ладогу, повѣдаша ми Ладожане (далі йде оповідання про шкляні очі), і далі — „Сему же ми ся дивлящю, рекома ми: се не дивно; и суть и еще мужи старии ходили за Югру и за Самоядь (і далі йде оповідання про тамошні хмари); і далі знов автор додає: „Сему же ми есть послухъ посадникъ Павелъ Ладожкый и вси Ладожане. Аще ли кто сему вѣры не иметь, да почтеть фронографа“[5]. Та автор цього оповідання не був автором инших оповідань літопису до 1130 року; це тільки вставка, яка нагадує нам оповідання Гуряти Роговича.

2) Окреме оповідання про Ізяслава Мстиславича (з 1146 по 1154 р.), написане його сучасником, прихильником і, мабуть, дружинником, бо за себе автор його каже: и рече (князь) слово то, акоже и переже слышахомъ: „не идеть мѣсто къ головѣ, но голова к мѣсту“[6]. Але до цього оповідання додано багато вставок, як це докладно з'ясував К. Н. Бестужев-Рюмін[7]; він, одкидаючи ці вставки, реставрує оснівний текст літопису. Тут є такі звістки, котрі складено було прихильником не Із'яслава, а Ігоря і взагалі Ольговичів. Другі події, навпаки, немов записані у таборі Із'яслава. його дружинником; є й похвала Із'яславові — це все ніби уривки з його біографії. Є персональна вказівка автора на себе: оповівши за тії подарунки, які Святослав надіслав половцям, автор додає — „ихъ же мы преди написахомъ“ — а в дійсності раніше про них нічого не написано. Коли пише автор-киянин, то він достотно передає промови киян, послів Із'яславових; а за Ігоря було складено ніби житіє про страстотерпство, як про Із'яслава широке окреме оповідання. Звід київський і ростово-суздальський дають нерідко ріжні редакції і ріжні освітлення тих самих подій. Доказом того, що про Із'яслава було складено окрему повість, являються такі сторінки літопису, як, наприклад, оповідання про снем Ізяслава з братом його Ростиславом, про походи його в суздальську землю; але й тут трапляються суздальські звістки, як, наприклад, про січу під Луцьком Андрія Юрьєвича, якому висловлено високу похвалу.

3) Оповідання про вбивство Андрія Боголюбського[8]. Воно має навіть у літописі окремий заголовок — „Убѣение великаго князя Андрѣя Юрьевича Володимерьскаго“ (під 1175 роком), і похвала йому кінчиться словом „аминъ“ (стор. 403). Починається воно, як житіє, похвалою йому за збудування кам'яного міста Боголюбова і соборної церкви в ньому, яку й описується. Що автор оповідання був киянин, це видко з того, що він для пояснення, як далеко знаходився Боголюбов од Володимера, покликається на Вишгород і Київ, кажучи: „Создалъ же бяшеть собѣ городъ каменъ, именемь Боголюбый, моль далече якоже Вышегородъ отъ Кыева, макоже и Богълюбый отъ Володимѣря“ (стор. 394–395). У плач володимирців, де вони висловлювали свій жаль зприводу його наглої смерти, вставлено знов-таки фразу про Київ: „уже ли Киеву поѣха, господине, в му церковь, тѣми Золотыми вороты, их(ъ) же дѣлать послалъ бяше той церкви на велицѣмь дворѣ на Ярославлѣ, а река: «хочю создати церковь таку же, ака же ворота си Золота, да будеть память всему отечьству моему»“ (402–403). Це типовий зразок стародавнього плачу, і в ньому на першому місці піклування Андрія про Київ. I на це повинен був звернути увагу киянин, прихильний до Андрія Юрьевича, бо кияне могли й мусіли найперше нагадати собі про те, як з наказу Андрія зруйновано було Київ, і не могли добрим словом пом'янути вони князя, що знищив Київ, його церкви и манастирі гірше, ніж половці. Оповідання дає стільки яскравих подробиць, що його міг скласти хіба самовидець. I на такого самовидця є вказівка в самому оповіданню — це вказівка на киянина Кузьмище. „И тече на мѣсто (після вбивства князя) Кузмище Киянинъ, оли нѣтуть князя, (идѣже) убьенъ (бысть); и почаша прошати Кузмище: «кдѣ есть убитъ господинъ?» И рекоша: «лежить ти выволоченъ в огородъ; но не мози имати его, тако ти молвять вси, хочемы и выверечи псомь; оже ся кто прииметь по нь, тотъ нашь есть ворожьбитъ, а и того убьемъ». I нача плакати над(ъ) нимъ Кузмище“ (далі йде плач Кузьми, стор. 400–403). Мабуть оцей киянин Кузьмище і склав цеє оповідання (чи в усній, чи в писаній формі невідомо, скоріше в усній, бо така усна мова, здається, відбилася й на формі оповідання — цей увесь епізод записаний із слів Кузьми). Ці думки підтримує ще й те, що київський звід дає про це вбивство більше подробиць, ніж суздальський, хоч повинно було-би вийти навпаки, бо справа торкалася суздальсько-володимирського князя, а не київського.

4) Оповідання про боротьбу братів кн. Андрія суздальського з їх небіжами (боротьба Володимира з Ростовом). Воно — володимирського походження, як це видко з виразів літописця: „мы же да подивимся чюду новому и великому и преславному Матере Божья, како заступи градь свой отъ великихъ бъдъ, и гражаны своя укрѣпляемь“. Негативне відношення до Ростова и Суздаля і навпаки прихильне до Володимира виявляється з такого вислову: „здѣ городъ старый Ростовъ и Суждаль, и вси боляре, хотяще свою правду поставити, не хотяху створити правды Божья, «но како намъ любо», рекоша «такоже створимъ, Володимерь есть пригородъ нашь», противящеся Богу и Святѣй Богородицѣ и правдѣ Божьѣ, слущающе злыхъ человѣкъ развратниковъ, не хотящихъ намъ добра“. Тут-таки, з приводу цієї боротьби, наводить літописець класичну справку про віча головних і менших міст. Літописець надає цій боротьбі релігійного характеру і оповідає навіть про чудо-знамення Божої Матери: „Всеволоду же бывшю за Суждалемъ, узрѣща чюдную Матерь Божью Володимерьскую, и весь градъ и до основанья акы на вздусѣ стоящь… князю позорующю и всему полку, вси же зряще таковаго чюда, глаголаху: «княже! правъ еси, поѣди противу ему». (П. С. Р. Л., I, 160–1). Київський літописець позичив це оповідання у суздальського, де воно просторіше, але й у київському трапляються иноді такі подробиці, яких нема у суздальському. Треба додати, що це оповідання не відокремлене од инших звісток, що їх чимало подано поруч з ним, і тому його відокремлене існування більш сумнівне, ніж инших.

5) Похід Ігоря Святославича, кн. новгород-сіверського на половців 1185 року[9]. Це окреме оповідання, яке не зв'язане навіть з попереднім походом на половців Святослава, що на його він закликав і Ігоря; і той дуже хтів йти, але не встиг цього зробити (стор. 429–430); починається це оповідання, як окреме, бо Ігор називається тут унуком Ольговим; зазначається тут, що князі вийшли у вівторок 23 квітня, називаються на ймення всі князі Ольговичі, котрі вийшли в похід, і навіть Ольстин Олекан, що його прислав на поміч Ярослав, називається Прохоровим унуком. Подробиці оповідання дуже цікаві і теж вказують на сучасника і самовидця: тут ми знайдемо вказівку на гладких, ситих коней, і на небесне знамення, і на сторожів, що їх посилали розглянути степ, і на ті річки, котрі треба було переходити у брід, і на те, коли вперше стрінулися русичі з половцями (у п'ятницю в обідню пору), як Ігор ушикував свої полки (6 полків; у передньому бути стрільці од усіх останніх), і з якими промовами він звертався до своєї братії, і як перемогли половці Русь, перебили дружину й узяли в полон Ігоря, і як він проживав у половецькій землі і втік звідтіля й повернувся до свого князівства, а потім одвідав Святослава у Київі. Через увесь фактичний зміст оповідання проходить одна думка (яка й надає йому живучости) про те, що „се Богъ казня ны, грѣхъ ради нашихъ, наведе на ны поганыя, не аки милуя ихъ, но насъ казня и обращая ны к покаянью“ (стор. 437). Але крім цього релігійного мотиву, висловлюється ще й Святославова політична думка про необхідність згоди поміж князями. Тут немає догани й образи молодому і гарячому Ігореві, а є тільки великий жаль зприводу його нещастя: довідавшися про полон Ігоря, Святослав витер сльози и промовив; „о люба моя братья и сыновѣ и мужѣ земли Рускоѣ! дал(ъ) ми (бы) Богъ притомити поганыя; но не воздержавше уности отвориша ворота на Русьскую землю. Воля Господня да будеть о всемъ; да како жаль ми бяшеть на Игоря, тако нынѣ жалую болши по Игорѣ братѣ моемь“ (стор. 435). Тут є ідея, думка, турбота про руську землю, і під нею треба розуміти передовсім русько-українські південні князівства, які, як це відомо, найбільше терпіли од наїздів половецьких. Автор доходить до високого ліризму, не виходячи з грунту фактів, коли описує, як половці знищили Надсеймщину: „то бо слышавше возмятошася городи Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николиже не бывала во всемъ Посемьи, и в Новѣгородѣ Сѣверьскомъ, и по всей волости Черниговьской, князи изымани и дружина изымана, избита; и мятяхуться акы в мотви, городи воставахуть и немило бяшеть тогда комуждо свое ближнее, но мнозѣ тогда отрѣкахуся душь своихъ, жалующе по князихъ своихъ“ (стор. 435). Цікава вказівка на прихильне відношення людности до князів Ольговичів — це риторика, бо, справді, людність чернигово-сіверської землі підтримувала завжди своїх князів Ольговичів. Нарешті є тут це один ліричний мотив, що скидається на мотив народньої української думи про Олексія Поповича. Князь Ігор, після того, як військо його побили половці на р. Каялі, висловлює думку, що цеє нещастя викликано було його гріхами і особливо отим тяжким його гріхом, коли він узяв на щит м. Глібов під Переяславлем і не мав милосердя до тамошніх христіян — „тогда бо не мало зло подъяша безвиньнии хрестьани, отлучаеми отець отъ рожений своихъ, братъ отъ брата, другъ отъ друга своего, и жены отъ подружий своихъ, и дщери отъ материй своихъ, и подруга отъ подругы своея, и все смятено плѣномъ и скорбью тогда бывшюю, живии мертвымъ завидять, а мертвии радовахуся, аки мученици святѣи огнемь отъ жизни сея искушение приемши, старцѣ порѣвахуться, уноты же лютыя и немилостивыя раны подъяша, мужи же пресѣкаеми и разсѣкаеми бывають, жены же осквѣрняеми; и та вся створивъ азъ — рече Игорь, — недостойно ми бяшеть жити; и се нынѣ вижю отмѣстье отъ Господа Бога моего“ (стор. 433–434). Тут мотив високоморальний — про зруйнування людности князем, який повинен обороняти її. В думі про Олексія Поповича — теж пімста божа за гріх Олексія, який згадав, що коли він з Пирятина виїздив, „опрощення з пан отцем і з пані маткою не брав, і на свого старшого брата великий гнів покладав, і близьких сусідів хліба й соли безневинно збавляв, діти маліі, вдови старіі стремням у груди мовкав, безпечно по вулицях конем гуляв, против церкви, дому божого, проізжав, шапки з себе не знімав, хреста на себе не клав. За те я, панове, великий гріх маю, тепер погибаю“ (Антонович і Драгоманов, Истор. пѣсни малорус. нар. I). Треба сказати, що гріх Ігоря безмірно більший і реальніший, ніж Олексія Поповича. Літопис яскраво малює нам картину м. Глібова, взятого на щит Ігорем. Гріх Олексія Поповича складніший і менш реальний, і його найбільша вина, що він не вшанував батька-матери, і тому-то його не могла врятувати вже батькова й материна молитва; далі він не пошанував божої церкви, а нарешті топтав конем, як і Ігор з дружиною, малих дітей і старих удовиць.

Є й инакша редакція цього оповідання в Лаврентівському спискові літопису, яка одрізняється од київської. А крім того, цей сюжет оброблений був і автором „Слова о полку Игоревь“, та ні літописне оповідання не було джерелом для „Слова“, ні навпаки.

6) Останнє окреме оповідання київського літопису — це оповідання про збудування кн. Рюриком Ростиславичем кам'яної стіни в київському Михайлівському видубицькому манастирі (стор. 475–479). Та в цьому оповіданню більше релігійних міркуваннів, ніж фактичних вказівок; та є серед них одно дуже поважне — це вказівка на того архітектора, що збудував цюю стіну. Стіна була закладена під церквою св. Михаїла над Дніпром на Видубичах. За 116 років ніхто з київських князів не одважився збудувати цю стіну, а зробив це п'ятий князь — Рюрик: „изообрѣте бо подобна дѣлу и ходожника и во своихъ си приятелехъ, имене(мъ) Милонѣгъ, Петръ же по крещению“ (стор. 476).

Звертаючися до щорічних записів, можна про них висловитися, що вони були записані не в одному Київі; чи краще сказати, що до Київського літопису було занесено багато звісток не київського походження: деякі з них записувалися по ріжних місцях щорічно деякі могли бути складені і в місцеві зводи, на зразок київського. До 1146 року головними щорічними записами були київські джерела, які торкалися найбільше Володимира Мономаха, його роду й ріжних київських манастирів. Прихильність до Володимира яскраво виявляється у цілій низці фактів і похвалі йому, де автор пише: „Преставися благовѣрный князь, христолюбивый и великый князь всея Руси, Володимерь Мономахъ, иже просвѣти Рускую землю, акы солнце луча пущая; его же слухъ произиде по всимъ странамъ, наипаче же бѣ страшенъ поганымъ, братолюбець, и нишелюбець, и добрый страдалець за Рускую землю. … весь народъ и вси людие по немь плакахуся, якоже дѣти по отцю или по матери“ (стор. 208). Прихильне відношення було в літописця і до сина Мономахового, Ярополка (стор. 216). Що літописець був на стороні Мономаховичів цеє видко з того, що рать Ярополка він називає „нашою силою“ (стор. 214). Але трапляються доволі часто й некиївські записи: і із українських земель — чернигівські, і новгород-сіверські, переяславські, волинські, галицькі; з неукраїнських — суздальські (особливо про Андрія суздальського і його діяльність в м. Володимирі), полоцькі, новгородські, смоленські[10]. Деякі звістки про русько-українські події ми знаходимо й у Длуґоша, і вони здебільша галицького походження.

М. І. Костомаров поділяє київський літопис на дві частині: до 1146 і після 1146 року. Перша частина — це збірник ріжноманітних, ріжнорічних оповідань і коротких звісток. Друга частина повніша і подрібніша. Літописці згадують про себе персонально. Оповідаючи про перевезення тіла Володимира Андрієвича, літописець додає, що справу цю було доручено ігуменові печерського манастиря Полікарпові та св. Андрія — Семенові, а той, хто описує це, пише про себе: „поидохомъ съ Володимиромъ изъ Вышегорода“, а що за Полікарпа говориться у 3-й особі, то виходить, що автором був ігумен Семен. І в дальших частинах літопису М. І. Костомаров бачить ріжних літописців — і з-поміж ченців і з-поміж військових. Але поділяти київський літопис на такі частини не можна. І тут треба приняти погляд К. Н. Бестужева-Рюміна; він визнає ці оповідання за запозичені з ріжних джерел. Треба одзначити і в київському зводі манастирські записи, очевидячки, вони продовжувалися і в XII ст. О. О. Шахматов в Іпатському спискові зазначив досить звісток, які торкаються київо-печерського манастиря до 1182 року; сюди, наприклад, треба однести звістку про смерть новгородського єпископа Ніфонта, що прийшов до Київа зустрінути царгородського митрополита Костянтина, і був похований у печері Теодосія, „бѣ бо имѣя велику любовь къ святѣй Богородици и къ отцю Ѳедосью“; далі оповідається з його слів про його видіння; літописець називає його „поборникомъ всей Руской земли“ (стор. 332). Увійшли до київського зводу і записи инших київських манастирів, наприклад, Андріївського манастиря св. Симеона на Копиревому кінці, чернигівських князів, видубицького манастиря, Михайлівського манастиря, Софійського собора і Десятинної церкви; там велися записи про народини і похорони князів, яких ховали при церквах, про їхні шлюби. Звідтіля виходили звістки про київську митрополію та єрархію, про посадження на катедри єпископів, про їхню смерть і похорон, про будування і освячення церков, про ріжні знамення й чудеса. У Вишгороді велися записи чудес над труною Бориса й Гліба. Цікаві звістки про чужоземні події. Така, наприклад, звістка під 1187 роком про знамення, яке літописець зв'язує з одібранням сарацинами од хрестоносців Єрусалима: „въ той бо день, каже він, того мѣсяца взятъ бысть Ерусалимъ безбожными Срацины“ (стор. 441); під 1190 знову роком оповідається про хрестовий похід німців: „В то же лѣто иде царь Немѣцкый, со всею своею землею, битися за гробъ Господень, проявилъ бо бящеть ему Господь ангеломъ, веля ему ити. И пришедъшимъ имъ и бьющимся крѣпко с богостудными тыми Агаряны, Богу же тако попустившу гнѣвъ свой на весь миръ, зане исполнися злобъ нашихъ вся земля, и си вся наведе на ны (Господь) грѣхъ ради нашихъ, воистину судь створи и правы судбы его, и преда мѣсто святыня своея инѣмъ иноплеменьникомъ: сии же Нѣмци яко мученици святии прольяша кровь свою за Христа, со цари своими“ (стор. 449). Тут дуже цінна солідарність літописця з німцями, яких він навіть визнає за святих мучеників. Тут мова іде за третій хрестовий похід імп. Фридриха I, який закінчився дуже сумно: Фридрих потонув, а більшість війська загинула, і повернулося дуже мало. Німці проходили через Візантію, яка цікавила Русь. У Київі перебували німці, латиняни й греки (літопис і „Слово о полку Игоревѣ“[11]. Цікавлючися чужоземними подіями, літописець не міг не звернути уваги на події по ріжних князівствах Русі, бо Русь-Україна була зв'язана з ними ріжноманітними інтересами, були й такі князі, що переходили дуже часто з одного князівства до другого, а иноді й утікали до угрів або половців. Київський літопис захоплює таким чином, окрім осередка Київщини, й инші українські землі — Чернигів, Переяслав, Волинь, і неукраїнські — Галкч, Смоленськ, Полоцьк, Суздаль, Рязань, Новгород Великий, з західніх держав Польщу, Угорщину, Чехію, а особливу увагу звертає на своїх південно-східніх сусідів-половців і половецьку землю; є звістки за походи Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського та Всеволода на камську Болгарію у 1120, 1173, 1182 р. (стор. 205, 385, 422–423). Не дивниця, що київський звід через його зміст визнають за найцінніший після „Повѣсти“. „Хоч цей літопис, каже акад. В. С. Іконніков, звертає особливу увагу на усобиці князів, на походи проти зовнішніх ворогів і про їхні напади, і літописець переказує численні подробиці про війни, але не менш яскраво малює він риси вічового життя і мійського побуту тих часів; він з любовю описує устрій і розпорядок війська, обставини походів і військову техніку. Його цікавлять військові ігрища, забави, подарунки кіньми і зброєю, озброєння й убрання, бенкети й гулянки, музика й пісні. Він охоче оповідає про риси персональної відваги і хоробрости. Він згадує текстуально промови князів до війська і взагалі його захоплюють військові сюжети. Підо впливом релігійних мотивів, що од них, на його погляд, залежать усі історичні події, він покликається теж і на поганську мітологію (стор. 200) й на поганський рахунок часу. Ось, наприклад, що ми читаємо під 6682 (1174) роком: „Володимѣру бысмь болѣзнь кръпка, ею же сконьчася мѣсяця маия въ 30, прѣставися русальноѣ недѣлѣ в недѣлю“ (стор. 386). І складачеві київського зводу відомі були й хронографи Малали, з якого він бере звістки про єгипетських богів і називає двох з них слов'яно-руськими йменнями Сварога і Дажбога (стор. 200).

Висловив свої думки про Іпатський список взагалі і київський звід з'окрема і проф. М. С. Грушевський. На його погляд, він був утворений, очевидно, на Волині в останній четвертині XIII в. „Основою київської літописи, каже він, послужили київські записки, що з певними змінами увійшли в склад і суздальської літописи: в останній слід їх губиться в середині XII ст. В київській літописи вони теж не заховалися в чистій формі — тут вони злучені з иншими Київськими й чужими записками, як то видко з відмін записок суздальської літописи і з подвійних звісток та з инших слідів сполучення в самій київській. Середину київської літописи (від 1146 р.) виповнює простора повість про князювання в Київі Ізяслава Мстиславича, писана якимсь прихильником і товаришем його походів, але й вона поперебивана иншими звістками; в значній частині ці звістки йдуть з якогось джерела неприхильного Ізяславові, писаного, бодай в части, десь за Дніпром, мабуть в Чернигівщині. З вставок годиться піднести оповідання про убійство Ігоря, злучене з двох повістей про нього, як згадував я вище. В третій четвертині видко нову руку — якоїсь духовної особи, спеціяльно прихильної до династії Ростислава, до мабуть вела київську літопись в сій частині; але пізнійший редактор завів і сюди серію записок і осібних повістей українських і суздальських. Так за осібні сказания, до первісної літописи не приналежні, можна уважати оповіданнє про нахід половців на „десятинний город“ Богородиці під 1172 р., про вибір печерською братиєю ігуменом Василия під 1182 р., про похід Ігоря на половців під 1185 р.; суздальське джерело виразно видко в оповіданнях про єпископа Федорця (під 1172 р.), про похід Андрія на Новгород (1172 р.), про смерть Андрія й дальші замішання в Суздальщині (1174). Серія галицьких звісток, почавши від року 1173, мабуть, також не належить до первісної літописи, а взята з якогось західно-українського джерела, так само і легенда про третій хрестоносний похід під 1190 р. Нарешті замикає київську літопись звістна вже нам похвала Рюрику з нагоди поставлення стіни в видубицькім монастирі, виголошена 1199 року; її автор, мабуть, чи не був і останнім редактором київської літописи“[12].

Тут М. Грушевський розходиться з думкою инших дослідувачів про вбивство кн. Андрія: він це оповідання вважа за суздальське, а тимчасом инші згадують тут про киянина Кузьмища. Хронологія київського зводу розходиться иноді з хронологією Лаврентівського літопису: ріжниця між ними буває на рік, два, а не то й три. В Лаврентівському літописі трапляються такі звістки про Русь-Україну, яких нема в Іпатському спискові; деякі з тих подій, які торкаються Русі-України, описані простіше і просторіше в Лаврентівському, ніж в Іпатському спискові; це, наприклад, треба сказати про смерть Володимира Мономаха і плач про нього; про деякі події суздальський літописець знав краще, ніж київський. З цього робиться висновок, хто перший мав у свойому розпорядженню список київського зводу, повніший од того, який дійшов до нас у Іпатському спискові. Київський літописець користувався галицько-волинським літописом (найкращі його оповідання завів він до свого складу), новгородським, суздальським і иншими літописами. І навпаки відомості про київські події знаходяться і в новгородському і в воскресенському літописі. Київським літописом користувалися Длуґош і Стрийковський. Густинський літопис являє з себе у відповідній частині скорочений київський звід Іпатського списку[13].

Ми вже торкалися були трохи питання про зміст київського зводу, але робили це випадково, а тепер ми зробимо систематичні, хоч і короткі, на це вказівки. Починається київський літопис з року 1111 снемом князів на Долобському в справі походу на половців, де рішучу ролю відогравав Володимир Мономах, хоч київський стіл займав Святополк. В оповіданні про похід цікаві вказівки на Шарукань і Сукров у половецькій землі (стор. 191–193). У 1113 році вмер Святополк, і кияни послали за Володимиром Мономахом, який і зробився великим князем київським. Літописець оповідає про часи його князювання до смерти у 1126 році (стор. 198–208) — тут є тільки одно широке оповідання про перенесення мощів Бориса й Гліба в Вишгороді, — останні звістки короткі й дрібні. Далі описується коротке князювання в Київі старшого сина Мономахового Мстислава (стор. 208–212), другого сина його Ярополка (стор. 212–217), Вячеслава і Всеволода Ольговича у 1140 році (стор. 217–222); тут оповідається і про внутрішні відносини між Всеволодом і його родичами, і про боротьбу з Володимирком галицьким. Всеволод помер року 1146, а після смерти його починається боротьба за Київ між Мономаховичами (Ізяславом) і Ольговичами (Ігорем і Святославом), що в ній значну ролю одгравала Київська людність: чорні клобуки й инші підтримували Ізяслава (стор. 229–232). Про князювання Ізяслава у Київі оповідається досить широко (стор. 233–332); тут головним чином йде мова про боротьбу його з Ольговичами, з цікавими вказівками на багацтво чернигово-сіверських князів, цікава звістка про поставлення на митрополита Клима Смолятича собором руських єпископів, про вбивство Ігоря, про войни й походи, про боротьбу Ізяслава з його дядьком Юрієм Долгоруким, що на якийсь час захопив був Київ, про відносини його до дядька Вячеслава, про допомогу угрів, про відношення до Ярослава галицького. Далі оповідається про князювання в Київі Ростислава, якого посадили кияни року 1154 (стор. 324–329), Юрія (329–336), Ізяслава Давидовича (336–345); тут є звістки і про галицькі події (Ярослава і Івана Берладника), Ростислава Мстиславовича (345–364); тут є цікава звістка про повінь у Галичині (стор. 358); року 1169 у Київі сів Мстислав Ізяславич (стор. 366–373). Тут, як і в них місцях, цікаві вказівки на значіння княжих мужів-радників (князь, не погодившися з боярами, звертається до молодшої дружини — дітських і каже: „а се будуть мои бояре“), на нараду з приводу походу на половців, де згадується про Грецький, Соляний і Залозний шляхи, і згадується про половецькі вежі над р. Углою, Снопородом і Осколом, оповідається про взяття й руйнування Київа раттю Андрія Боголюбського року 1171 (за хронологією Іпатського списку). У Київі на якийсь час посадили були Гліба Юріевича — тоді на суд до київського митрополита надіслали суздальського владику Федорця, що йому врізали язика, осліпили й одрубали руку; при цьому велику увагу звертали на половців, що з ними велася боротьба і утворювалися снеми. Між иншим, літописець згадує про перепетівське поле, яке нагадує нам відому за наших часів могилу Перепятиху; цікава тая велика роля, яку відігравали у цій справі берендеї: вони не допустили князя виступити проти половців і сказали так: „не ѣздите вы напередъ, вы есте нашь городъ, ать мы поидемъ напередъ“; тут звертає на себе нашу увагу слово „город“ в значінню кріпости, військового табору (373–384). Після цього літопис оповідає про короткі часи князювання у Київі Володимира, Романа Ростиславича, а далі описує події за князювання Ярослава Ізяславича (стор. 384–429); тут уперше згадується про Москву (стор. 407). Року 1180 до Київа вступив Святослав, що його князювання й описує літописець (420–457); найбільше уваги звертається тут на боротьбу з половцями (тут є цікава вказівка на одного половчанина, у якого був живий вогонь), далі, цікаво теж, що переяславське князівство зветься Украіною; цікава характеристика галицьких князів Ярослава (стор. 441–442) і Володимира (444). Цікаво, що територію біля Київа літописець називає руською землею, виділяючи з неї Галич (стор. 446); цікаво, що Ростислав їде „по украйнѣ Галичькой“ (стор. 447); цікаві звістки про тії насильства, що їх чинили в Галичині угри (446–448); цікава вказівка на лови, на які виїхали на човнах князі, утихомиривши половців, на гирло р. Тясьмина, де „обловишася множествомъ звѣрѣй“ (стор. 449); варта уваги вказівка й на те, що чорні клобуки випустили за викуп узятого в полон половецького хана Кобана, по заповіту кн. Ростислава (стор. 452). Зауважу зприводу ханового ймення, що київський звід дає дуже багацько прізвищ половецьких ханів, і вони являються матеріалом для половецького словника. Цікава звістка про те, як постригли й посадовили на коня сина Всеволодового Ярослава (стор. 453) і про два ймення для новонародженого князя — князівське і христіянське (стор. 454). Наступником його був Рюрик (457–479); князювання його розпочалося з великих обідів, які давав він і які давали йому. Київське князівство називається „Рускою областью“ (стор. 459). Цікаві подробиці суперечок з-за волостей, що за них можна було дати одступного кунами; у вирішенню цих суперечок брав участь митрополит (стор. 460); йшла справа про старшинство в усьому племені Мономаховому (стор. 461); старший князь був замість батька для молодшого, а той ніби сином для його (стор. 462). Рюрик з родичами своїми вимагав од Ольговичів, нехай вони не домагаються Київа, а володіють хай тим, що їм залишив ще Ярослав — тоб-то по Дніпро. Але вони йому одповіли так: ми не домагатимемось Київа під тобою, а коли ти вимагаєш од нас, щоб ми зовсім одмовилися од нього, то це для нас річ не можлива, бо „мы есмы не угре, ни Ляхове, но единого дѣда есмы внуци: при вашемъ животѣ не ищемъ его, ажъ по васъ, кому (и) Богъ дасть“ (стор. 462–463). Останнє оповідання київського зводу, як ми знаємо вже, торкається збудування стіни в видубицькому Михайлівському манастирі.

Як ми бачимо з цього змісту київського зводу, то в ньому, справді, викладається історія великого князівства київського, при чому виклад йде в порядку князювання київських князів, і цей порядок витримано од початку до року 1201, тоб-то на протязі майже усього XII ст., виключаючи хіба перші десять років XII в., які одійшли до „Повѣсти временныхъ лѣтъ“. Але ці київські князі не князювали над усією руською землею і навіть над усією Україною-Руссю; їх влада охоплювала самісіньку київську землю, або, як вона називається і в літописі, київську область і не поширювалася ні на сіверсько-чернигівську, ні на переяславську, ні на волинську, ні на галицьку. Та проте у XII ще ст., особливо перед тим, як знищили його війська Андрія Боголюбського (у 1169 р.), мав Київ і центральне значіння і перебував у політичних й економічних зносинах з усіма иншими землями і князівствами, а землі ці об'єднував одну з одною княжий рід, православна віра, церковна єрархія, економічні інтереси, боротьба проти спільних ворогів. Не дивниця, що при таких обставинах, у київському зводі ми знаходимо багацько звісток про инші князівства, найбільше про тії, які увіходили до складу Русі-України XII ст. Наприкінці XII ст. київський звід звертає особливу увагу на галицько-волинські події і являється для цих часів обласним галицько-волинським літописом; звістки про них київський літописець чи не позичив у автора галицько-волинського літопису, що міг починатися раніш, ніж з початку XIII ст. Через внесення галицько-волинських подій київський літопис переходить наприкінці ніби в галицько-волинський.

Що-до мови київського зводу, то тут звичайно треба спіратися на розвідки філологічні. За старих часів М. П. Поґодін у VII томі своїх відомих „Изслѣдованій, замѣчаній и лекцій“ (М., 1856)[14] звів до купи спостереження про мову київського літопису тодішніх філологів (П. Лавровського, Ізм. Срезневського) і додав до цього власні висновки; на підставі їх і склалася його відома власна гіпотеза (Погодінська), яка не задовольнила й таких дослідників старого часу, як М. О. Максимович; не задовольнила вона в отому свойому новому вигляді, якого їй надав акад. О. І. Соболевський, і сьогочасних українських учених.

Спеціяльно розбірає мову київського зводу проф. М. А. Колосов у свойому „Очеркѣ исторіи звуковъ и формъ русскаго языка“; тут він торкається усіх трьох літописів, уміщених в Іпатському спискові, і зокрема зупиняється на київському зводі. Далі спеціяльну розвідку про мову усіх трьох літописів Іпатського списку одночасно дає і А. Нікольський — „О языкѣ Ипатской лѣтописи“[15]. Для своєї розвідки він користувався палеографічним виданням „Повѣсти“ і другим виданням Іпатського списку Археографічної Комісії (1871 р.). Торкалися мови Іпатського списку й акад. О. О. Шахматов, О. І. Соболевський та О. П. Потебня.

Загальний висновок Нікольського про мову Іпатського списку зводиться до того, що він написаний під великим впливом церковнослов'янської мови, але поруч з цим у ньому дуже помітно й народню стихію, як українську, так і великоруську. Про оригінал літопису можна з певністю заявити, що він південно-руського походження; це особливо треба сказати про третій галицько-волинський літопис. Оцей південно-руський оригінал був декільки разів переписаний у північній Русі, і через те до нього попало дуже багато елементів північно-східнього великоруського наріччя, бо вносили його великоруські писарі. Може навіть вони де-в-чому і переробили мову цього пам'ятника, надавши йому риторичности. Далі автор виділяє церковно-слов'янські елементи в мові Іпатського списку (уживання а замість народнього о — памагати, замість помогати, ъ і ь і т. и.); у морфології — в відміні, в часуванні, в синтаксисі. Що-до живої народньої мови (української і великоруської), то А. Нікольський наводить приклади і для одної і для другої в царині фонетики. До галицько-волинської говірки треба однести змішування ы і и (святымы, ратнымы); змішання у та в (оу бок) — знов риса південних говірок; шч (у слові вишча) це українізм, як і кличний відмінок; уживання ѣ це риса галицько-волинських говірок, і воно вживається в нашому пам'ятникові; але часто, замість нього, в одних і тих самих словах е пишеться замість ѣ, і це вже зроблено північним переписувачем, який у XV ст. не почував ріжниці між ѣ і е у вимові цих звуків. Змішування ч і ц свідчить, що Іпатський літопис був переписаний на півночі, бо це є особливість новгородських говірок. До своєї розвідки А. Нікольський склав словничок важніших слів Іпатського літопису. Там звертають на себе нашу увагу такі слова, котрі вживаються в сьогочасній українській мові, як батогъ, вабить, великъ день, водохрещи, возь, вязити, въсхопитися, гребля, гугнивый, доволѣ, изминутися (розминутися), казати (учити), кожюхъ, коли, лаяти, лука, могила, николи, опочивати, отомкнути, очевисто, полоняникъ, пополошитися, притомити, прияти, расваритися, растинати, ролья, свита, сивый, словутьный, сокира, сопѣли, сорочька, стягъ, сумныи, тулитися, укропъ, хапатися, черевьи.

Другий, чисто обласний літопис це галицько-волинський літопис. Не дивниця, що Волинь і Галич мали свій обласний літопис, бо у XIII–XIV ст., коли Київ підупав і втратив своє політичне значіння, осередком політичного державного незалежнього життя зробилося галицько-волинське князівство. Літопис цей охоплює часи од 1209 по 1294-й рік, але в окремій редакції (без київського зводу і „Повѣсти“) чи не починався він раніше. Можлива річ, що галицько-волинське літописання почалося ще у XI ст., бо взагалі треба сказати, що письменство на Волині й у Галичині, як це відомо, процвітало, і ми маємо цілу низку пам'ятників письменства, що їх акад. О. І. Соболевський односить до галицько-волинської землі[16], хоч деякі з них акад. Яґіч вважає за київські. Володимир Василькович дуже любив письменство; в один з манастирів він дав євангелію, списану його власною рукою, та ще збірник свого батька. За уривок галицько-волинського літопису визнають оповідання Василя, внесене до „Повѣсти“, про осліплення Василька, бо склад його більше нагадує галицько-Волинський літопис, ніж „Повѣсть“. Василь був волинець і проживав у Володимирі-Волинському. Ізм. Ів. Срезневський висловив був гадку, що літопис вівся на Волині з-давніх-давен і що до нього належать такі звістки, які ми читаємо в „Повѣсти“: про Свинельда в землі уличів, про Мистишу. До цього літопису могли належати и звістки про Ростиславів похід на ляхів. Що-до київського зводу, то гадають, що туди увійшло багацько звісток, записаних на Волині і в Галичині (як, наприклад, — про Романа, про Івана Берладника, Володимира, то що). Вказують також на деякі звістки у Длугоша, яких нема у відомих нам списках літопису і які Длугош міг позичити з оцих старих галицько-волинських записів (події після смерти Ростиславичів, за Романа). Що початок галицько-волинського літопису в усякому разі загублено, це видко з того, що починається він отаким заголовком: „Въ лѣто 6709. Начало княжения великаго князя Романа, самодержца бывша всей Руской земли, князя Галичкого“. А зараз-таки за цим заголовком читаємо: „По смерти же великого князя Романа“ і далі йде складена похвала йому, якою, звичайно, кінчиться оповідання за кожного князя. Про смерть Романову немає звістки в галицько-волинському літописі, а є вона в Лаврентівському спискові, куди, мабуть, перейшла з галицько-волинського літопису. Є й инакші ще познаки, що свідчать про неповноту чи про пропуски в галицько-волинському літописі. В Іпатському спискові проставлено роки, а в инших списках (Хлєбніковському, Поґодінському та Єрмолаєвському) їх нема: виходить, що роки були розставлені пізніше, розставив їх мабуть той, хто з'єднав галицько-волинський літопис із київським зводом, або знайшов його вже з'єднаним з ним, нема там і таких висловів, як „бысть тишина“, „не бысть ничтоже“. Але є й протилежний погляд на це питання; це погляд М. С. Грушевського. На його думку галицько-волинський літопис дійшов до нас у своїй цілості, не стративши свого початку. „З того, що ми маємо кодекси, де галицько-волинська літопись злучена з київською, а хронольогії не має, видко, що хронольогізував її ані той, хто прилучав її до Київської літописи, ані остатній редактор галицько-волинської літописи. Ані той, ані другий, знаючи, що галицько-волинська літопись була зовсім осібною цілістю від київської й не стояла з нею в ніякім звязку, не впав-би був на гадку вести хронольогію літописи безпосередно через галицьку, почавши від року 1201. Підношу се з огляду на те, що в літературі висловлялися гадки, ніби хронольогізував галицько-волинську літопись той, хто «пришив» її до київської, напр., Бестужевъ-Рюминъ, О составѣ рус. лѣтописей, с. 153.

В звязку з сим пришиваннєм стоїть часто повторювана гадка, ніби галицько-волинську літопись ми маємо без початку. Декотрі дослідники (Соловьов, Костомаров) бачать навіть у волинських звістках київської літописи з XII в. останки «першої половини» галицько-волинської літописи. Але на се нема ніякої підстави. Ніщо не вказує на те, аби галицько-волинська літопись що-небудь стратила на своїм початку. Страшенний період («по смерти же великаго князя Романа» аж до «срѣтоша и (Рюрика) бояре галичкыи и володимерьстии»), розширений ріжними вставками… служить вповні природним (як на стиль літописи) вступом до галицької літописи, і всякі припущення про якісь утрачені вступні частини зовсім довільні, — на них у літописи не знаходимо ніяких вказівок. З рештою се й зовсім рациональна вихідна точка для літописця, що заберався описати історию Данила — почати від смерти його батька й тих замішань, які з того виникли. Нічого, що вказувало-б на галицьку літопись, з її характерним риторичним стилем, ми не знаходимо в київській літописи“[17]. Треба зауважити, що обидва погляди (старих дослідувачів і М. С. Грушевського) ґрунтуються не на фактичних даних, бо їх немає, а на спостереженнях; а спостереження ці не настільки рішучі, щоб не залишали сумніву. А apriori думка про можливість місцевого галицько-волинського літописання до початку XIII т. досить імовірна, і коли визнавати існування чернигово-сіверських місцевих записів, то з таким самим, як навіть ще не з більшим, правом можна припускати й існування галицько-волинського літопису до 1203 року; в усякому разі, початок галицько-волинського літопису про князювання Романа, очевидячки, загублений.

Далі про галицько-Волинський звід проф. М. С. Грушевський висловлює ще такі думки: „Більше одноцільний характер (в порівнянню з київським зводом) має галицько-волинська літопись. Її вступна частина — оповіданнє про «великий мятеж» по смерти Романа, була написана в формі прагматичного оповідання, без років, якоюсь близькою Данилови особою, правдоподібно з Галичини, не скорше десь як в 40-х роках XIII в. Де що змінена при дальших редакціях, вона, одначе, заховала більше-меньш свою початкову форму; тільки в оповіданнях середини XIII в. помічаємо деякі посторонні звістки, внесені, очевидно, пізнійшим редактором — пинські звістки, в звязку з котрими могли стояти и богаті відомости про події вел. кн. Литовського та русько-литовську боротьбу, що виступають в середніх десятолітях літописи (особливо в 50-х-70-х роках). Можливо, що маємо тут останки якоїсь літописи з північної Волини, з сусідства Пинщини і вел. кн. Литовського; серед них сліди вступної повісти заникають на 1250-х роках. 70 і 80 роки літописи виповнені знову инакшим матеріалом: се волинський двірський літописець, близький до двору кн. Володимира Васильковича і його наступника Мстислава. Його оповіданнє, здається, кінчиться з роком 1289, і кінцеві записки літописи, мабуть, вийшли з під иньшого пера; пинські звістки під кінцевими роками знову могли б вказувати на північну Волинь. Сі дальші верстви літописи, за прикладом її початку, зроблені були також без років, аж до самого кінця; очевидно, волинський літописець продовжав уже готову галицьку літопись. Роки поставлені, зовсім довільно і хибно, якимсь хронольогізатором уже по злученню цілої галицько-волинської літописи з найдавнійшою і київською, і то тільки в однім з кодексів. І тепер маємо хронольогію лише в Іпатськім кодексі, а в иньших її нема“[18].
Щоб вияснити питання про роки галицько-волинського літопису, проф. Грушевський присвятив для цього спеціяльну розвідку[19]. Це дуже цінна розвідка, і вона, оскільки це було можливо, вичерпуюче вирішує питання, якого раніше торкалися Н. М. Карамзін, Д. Зубрицький[20], Шараневич[21] і Н. П. Дашкевич[22]. Усі вони вважають хронологію галицько-волинського зводу за сумнівну і навіть помилкову, і поправляють її на підставі инших джерел і спостережень; особливо це треба сказати про Зубрицького, Шараневича і Дашкевича. Проф. Грушевський незалежно од них на підставі власних дослідів зробив детальний умотивований хронологічний аналіз галицько-волинського літопису (стор. 7–60), розглянувши геть усі хронологічні дати, розбивши його для цього на частини і присвятивши кожному епізодові окремий критичний екскурс. А на підставі цього хронологічного аналізу він склав „Хронольогічну таблицю подій галицько-волинської літописи“ (стор. 61–72). В питанні про хронологію літопису проф. Грушевський приходить до дуже негативного висновку. Галицький літописець, каже він, писав без років і сподівався розставити роки аж закінчивши працю, але обіцянки цієї не виконав, його літопис так і зістався без років; його наступники теж не проставили років, і весь галицько-волинський літопис, з незначними виїмками, зіставався без років; аж потім, як його було прилучено до літопису київського, якийсь книжник поділив його на роки (стор. 1–2). Аналіз хронології приводить його до висновку, що хронологію Іпатську треба ігнорувати і дату кожної події комбінувати окремо. „В виводі дат, — каже М. С. Грушевський, — старався я довести датованнє до можливої докладности, але подекуди се було неможливе, й приходиться обмежитися тільки приблизним означеннєм, з ваганнями до одного року“ (стор. 6–7). У своїх датах проф. Грушевський спірається на тексти инших літописних списків і всяких инших джерел, а також на комбінаціях, виведених з тексту літопису; ці останні він сам не визнає за остаточні і певні. В літописі є вказівки на авторство оповідачів: під 1226 роком, наприклад, літописець каже про себе — насъ (стор. 500), під 1280 р. — якоже передѣ писахомъ (стор. 582), під 1255 роком каже він про засіку у ятвягів, яку зруйнував Данило: еже и донынѣ пусто стоить“ (стор. 549), під 1287 роком літописець каже про себе — ихъ же (городів) не псахъ (стор. 596), під 1283 р. знов „о немъ же перед сказахомъ“ (стор. 587). Одні визнають двох літописців, що писали в ріжних місцях і в ріжні часи, другі гадають, що це є звід, складений на підставі звісток декількох літописців; треті автором зводу називають того самовидця, що описав найновіші події. Галицько-волинський літопис складений не духовною особою, а свіцькою; а звістки про церковні справи взято чи не з церковних і манастирських записів. Була, що правда, висловлена гадка (Лашнюковим), що й цей літопис міг бути складений духовною особою, бо духовництво брало тоді велику участь і в громадських справах (є думка, що як духовництво і брало участь в складанню літопису, то біле), але більшість дослідників (М. І. Костомаров, Вс. Ф. Міллер), схиляються до думки, що автор чи редактор цього зводу був людина свіцька, досить освічений і розумний. Автор чи складач літопису згадує про тії пісні, які складалися на славу князям за їхні перемоги, Данилові і Василькові за їх перемоги над ятвягами; під 1241 роком згадується навіть про славутнього співця Митусу, що „древле за гордость не восхотѣвшу служити князю Данилу“ (стор. 528); а духовництво, особливо ченці, як знаємо, не дуже то були прихильні до свіцьких співців і музик. Той, хто складав галицько-волинський літопис, чи ті, що його складали, стояли близько до князів і добре знали, що робиться при княжому дворі: кидається в вічі, що дуже точно описуються звичаї, характер князів, пригоди з ними; нагадаймо собі, наприклад, з якими реальними подробицями описано хворобу кн. Володимира Васильковича, якою він хворів 4 роки; описові цієї хвороби він присвячує окремий заголовок, кажучи „болезнь же его сице скажемь“ (стор. 601, 602, 603); або знов — Мстислав подарував Данилові свого борзого коня — і літопис додає, що він був сивий (стор. 491); другий раз борзий кінь Мстиславів називається актазом (стор. 498); третій раз оповідається, що під Данилом було вбито його гнідого коня (стор. 515). Близький до князів і їх канцелярії, літописець міг користуватися і офіціяльними актами, і частину з них він заніс до літопису. Літописець бачив шлюбну умову — „обѣтъ“ Романа Даниловича з дочкою австрійського герцога Гертрудою, і за обіт цей під 1245 р. каже: „его же за множество весь не списахомъ“ (стор. 545), та, на жаль, з нього нічого не виписано; він згадує про грамоти Батия. Літописець заніс до літопису заповіт Володимира Васильковича; під роком 1287 він оповідає: „Володимеръ же повелѣ писцю своему Федорцю писать грамоты“ (і далі йде „князя Володимеря рукописаніе“); хтів був він записати таку-ж саму грамоту і своєї княгині (стор. 594). Мстислав Данилович установив ловче на мешканців Берестя за їхню „коромолу“, і цей запис занесено до літопису (стор. 613). Один з дослідників галицько-волинського літопису, взявши на увагу вказівки на тих писарів, що складали княжі грамоти, висловлює думку, що вони вели і самий літопис, і що мав він більш офіційний характер, ніж инші обласні літописи. А як воно й не так, то треба все-таки сказати, що офіційних документальних звісток у галицько-волинському літописі чимало. Ми маємо в ньому реєстри вбитих дружинників, імення послів, татарських кагальників, тих осіб, котрі брали участь у переговорах й умовах. Галицько-волинський літопис поділяється на дві частині: перша — з 1201 по 1261 рік (стор. 479–561); друга — з 1261 р. до кінця, до 1292 року включно (стор. 561–616). Перша частина, кажучи взагалі, присвячена головним чином галицьким подіям, добі Данила Романовича і, власне, йому самому. Під роком 1227 навіть читаємо такий заголовок: „Начнемь же сказати бесчисленыя рати, и великыя труды, и частыя войны, и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи, из(ъ)млада бо не бы има покоя“ (стор. 501), під роком 1229 знову читається заголовок: „посемь скажемъ многий мятежь, великия льсти бещисленыя рати“ (стор. 508). І, справді, теє становище, в якому опинилися діти Романові — Данило і Василько, було скрутненьке. Літопис дуже прихильний до кн. Данила, який, на погляд літописця, перебуває під опікою небесних сил, і господь йому допоміг захистити Галич од угорського короля Бели; бог таки послав архангела Михаїла „отворити хляби небесныя“ (проти угрів), ангел їх побивав і „Данилъ же, Божьею волею, одерьжа градъ свой Галичь“ (стор. 507–508). Холмчане дуже любили князя Данила „любяхуть же и гражане,… «се есть, казали вони, держатель нашь, Богомъ даный» — и пустишася яко дѣти ко отчю, яко пчелы к матцѣ, яко жажющи воды ко источнику“ (стор. 517–518). До боярів літопис відноситься як до ворогів кн. Данила і коромольників, дає їм неприємні епітети: під роком 1230: „крамолѣ же бывши во безбожныхъ боярехъ Галичкыхъ“ (стор. 508); вони сиділи в думі і хтіли запалити вогонь чвар і заколоту; соцький Микула нагадує Данилові прислів'я, застосовуючи його до бояр: „Господине! не погнетши пчелъ меду не ѣдать“ (стор. 509); галицьких бояр літописець називає „льстивыми“ (стор. 499). Перша частина це немов суцільне оповідання, яке иноді переривається відомими нам словами: „тишина бысть“, або инакшими вставками. Друга частина не має такої суцільности і одности; присвячена вона головним чином волинським подіям і писана мабуть у Володимирі Волинському і дуже прихильна до волинських князів — брата Данилового Василька Романовича і сина його Володимира, що за його-то, як думають, і складено було звід, можлива річ, що його двірським історіографом, як гадає Петрушевич.

Складач галицько-волинського літопису це була людина досить освічена і начитана у пам'ятниках письменства. В першій частині він покликається на св. письмо, кажучи про полонення міст, коли „бояринъ боярина плѣнивше, смердъ смерда, градъ града, якоже не остатися ни единой вси не плѣненѣ“, він додає: „еже притъчею глаголють Книги: не оставлешюся камень на камени“ (стор. 494); під роком 1226 автор літопису скористувався висловом св. письма про Каїна, щоб на підставі його скласти прокляття „льстивому бояринові Жирославові. І вийшло дуже картинно і яскраво: „Князю же (Метиславу) обличившю Жирослава, изгна и отъ себе. Якоже изгна Богъ Каина отъ лица своего, рекы: проклятъ ты буди, стоня и трясыся на земли, якоже раздвиже земля уста своя прияти кровь брата твоего; якоже и Жирославъ разъдвіже уста своя на господина своего: да не будеть ему пристанъка во всихъ земляхъ, в Рускихъ и во Угорьскихъ, и ни в ких(ъ) же странахъ, да ходить шатаяся во странахъ, желание брашна да будеть ему, вина же и олу поскуду да будеть му, и да будеть дворъ его пустъ, и в селѣ его не будеть живущаго“ (стор. 499); в оповіданню про співця Митусу, що через гордощі не хтів служити кн. Данилові, автор од себе додає: яко же рече Приточникъ буесть дому твоего скрушиться, бобръ и волкъ и язвѣць снѣдяться“ (стор. 528); в оповіданню про перемогу галицьких князів над гордими ятвягами автор додає: „якоже пишеть во Книгахъ: нѣсть въ силѣ брань, но в Бозѣ стоить побѣда“ (стор. 552). Виходить, що літописець користується, і дуже вміло, текстами св. письма, з літературною метою. Автор знав хронограф І. Малали в болгарському перекладі, зробленому свящ. Григорієм за царя Симеона. Малала оповідає, що од поводі річки Скирти була затоплена Едеса і що там потім знайдено було камінь з отаким написом: Σκίρτος ποταμὸς σκιρτήσει κακὰ σκιρτήματα πολίταις. Наш літописець скористувався цим епізодом, оповідаючи за боротьбу Данила Романовича з угорським королем Белою, який хтів захопити Галич, і через посла переказував, нехай, мовляв, не уповає ваш Данило на господа; дружинники Бели, одступаючи від Галича, падали в річку Дністер: до цього літописець додає: „Скыртъ рѣка злу игру сыгра гражаномъ, тако и Днѣстръ злу игру сыгра Угромъ“ (стор. 507–508). Перша половина фрази це переклад наведеної вище фрази І. Малали. Під роком 1254 автор покликається, на хронографи взагалі і на Євсевія, що склав „χρονικὸς κανὼν“, де викладаються події з часів Авраама (стор. 544); під роком 1233 він покликається ще на Гомера, кажучи про лесть: „о лесть зла есть! якоже Омиръ пишеть, до обличенья сладка есть, обличѣна же зла есть, кто в нѣй ходить, конѣць золъ приимемь; о злѣе зла зло есть“ (стор. 513). Таких слів нема ні в Іліяді, ні в Одисеї, але ймення Гомерове згадується в пам'ятниках староруського письменства. В другій частині літопису автор покликається тільки на святе письмо; оповідаючи про заснування кн. Володимиром міста Каменця, літописець каже, що князь задумав поставити нове місто за Берестєм, взяв книги пророцькі, одкрив сторінку в них і прочитав там пророцтво Ісаєве: „Духъ Господень на мнѣ, его же ради помаза мя, благовѣстить нищимъ посла мя и цѣлити скрушенымъ сердцемь, проповѣдати полоненикомъ отпущение и слѣпымъ прозрѣние, призывати лѣто Господне приятьно… и созижють пустыня вѣчная, запустѣвшая преже, воздвигнути городы пусты, запустѣвшая отъ рода“ (стор. 577–578). Перша частина більш оброблена, ніж друга, з боку її редакції; у ній ми помічаємо навіть нахил до свого особливого прагматизму; так, в оповідання про боротьбу Данила з Мендовгом вставлено таку примітку: „хронографу же нужа есть писати все и вся бывшая, овогда же писати в передняя, овогда же во(з)ступати в задняя: чьтый мудрый разумѣеть“ (стор. 544), тоб-то і забігати вперед, щоб закінчити оповідання про якусь подію, одступаючи од звичайної літописної хронології, якої одначе раніш у галицько-волинському зводі й не було. Під роком 1257 з приводу цього читаємо: „Якоже сказахомъ о ратехъ многихъ, си же написахомъ о Романѣ: древле бо бѣ писати си, нынѣ же здѣ вписано бысть в послѣдняя“ (стор. 554). Під роком 1254 літописець оповів про шлюб Романа Даниловича з удовою австрійського герцога Гертрудою (стор. 545); тепер знов він вертається до цієї справи, визнаючи, що він цим самим порушив хронологію (треба було писати про це раніше, а воно вписано тут). В половині XIII в. вставлено пінські записи і є чимало звісток про русько-литовські відносини; такі самі записи бачимо ми і наприкінці літопису.

З боку літературного галицько-волинський літопис видається серед инших. Автор чи автори його не мало попрацювали над його викладом, над його літературною формою, над його мовою. Вони визволилися од впливу візантійських хронік, який помітно відбився на „Повѣсти“, і завели свою власну літературну манєру, яка витворилася до того часу в галицько-волинському письменстві. Замість сухого ділового стилю північно-руських літописів, ми бачимо тут прикрашений стиль, який иноді являється красномовним, а ще частіше переходить у риторику, иноді доволі заплутану, бо, очевидячки, авторові доводилося вести уперту боротьбу з труднощами літературної, досить складної мови. Квітчаста мова галицько-волинського літопису наближує його иноді до „Слова о полку Игоревѣ“. Мові Іпатського списка взагалі і галицько-волинського зводу зокрема присвячена спеціяльна монографія А. Нікольського. Не торкаючися спеціяльних питань про фонетику, морфологію і синтаксис мови, ми звернемо тільки увагу на його спостереження й висновки про стиль галицько-волинського літопису. Стиль цього літопису Нікольський ставить дуже високо, наближаючи до стиля пам'ятників народньої поезїї і до „Слова о полку Игоревѣ“. Тут, каже він, чудовою поетичною мовою написано, дуже гарне своєю простотою й драматизмом, оповідання про події суміжних галицького й волинського князівств. Що-ж надає мові цього літопису поетичного складу? Це звичайні засоби поетичної творчости. Це передовсім епітети — боровѣ велицѣи, Филя гордый, соколомъ стрѣлцемь; далі тавтологія: множьство много, въ силѣ тяжьцѣ, многомь множьствомъ силы своей, мосты мостите, клятвою клятися, игру сыгра, одождить дождь; порівняння: устремилбося бяше (Роман) на поганыя яко и левъ, сердитъ же бысть яко и рысь, и губяше яко и коркодилъ, и перехожаше землю ихъ яко и орелъ, храборъ бо бѣ яко и туръ; Скомондъ… борзъ же бѣ яко и звѣрь; Данилъ… изоострился на поганыя, яко левъ; идущу же камению со забралъ, яко дожду силну; пустишася яко дѣти ко отчю, яко пчелы к матцѣ, яко жажющи воды ко источнику; онъ же, яко свѣрпый звѣрь, не пощади уности его; мечющимъ же пращамъ и стрѣламъ яко дожду идущу на градъ ихъ; копьем же изломавшимся, яко отъ грома трѣсновение бысть; ляхомъ же крѣпко борюще, и сулицами мечюще и головнями, яко молнья идяху, и каменье яко дождь с небесѝ идяше; щитѣ же ихъ яко зоря бѣ, шоломъ же ихъ яко солнцю восходящю, копиемь же ихъ дрьжащимъ в рукахъ яко тръсти мнози; вежа убѣлена яко сыръ; медъ отъ огня яко смола ползущь; нѣкто отъ ляховъ… защитився отчаяньемь акы твердымъ щитомъ; друзии падаху с мостка в ровъ, акы сноповье; ляховѣ пущахуть на ня каменье, акы градъ силный; уособлювання: персоніфікація місяця і зір як знамення для людини; алегоричні вислови: солнце наше зайде ны (=зминуло наше щастя), утеръ пота (=заспокоївся), показаша ему путь (=прогнали його), вземь на ся вѣнѣчь побѣдный; стрѣлы омрачиша свѣтъ побѣженымъ, отряси сонъ (=проснись), посла богъ на насъ мѣчь свой; взяша градъ Рязань копьемъ.

Трапляються прислів'я та притчі: не погнетши пчелъ, меду не ѣдать. Є й ліричні і патетичні місця, як ось-таке, наприклад, — О злѣе зла честь татарьская! Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу рускою землею, Киевомъ и Володимеромъ и Галичемъ, со братомъ си, инѣми странами — нынѣ сѣдить на колѣну и холопомъ называеться, и дани хотять, живота не чаеть и грозы приходять. О злая честь татарьская! Або знов отакі поетичні вислови: „бѣ бо дерзъ и храборъ, отъ главы и до ногу его не бѣ на нем порока: Володимеръ Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ; костью лечи“[23]. Проте рівночасно з отакими високо поетичними висловами дуже часто зустрічаються в цьому літописові і вислови штучні, витієваті, на зразок церковно-слов'янських хитросплетінь.

Нарешті познайомимось, хай і коротко, та систематично, із змістом галицько-волинського літопису, тай перелічимо окремі його оповідання.

Починається літопис характеристикою князя Романа галицького, що літописець називає його „самодержьцемъ всея Руси“. Воєнними своїми успіхами нагадував Роман діда свого, Мономаха. З цієї нагоди літописець подає нам гарну, чудову легенду з боротьби Мономаха із половцями; а саме про отого гудця (співця) Ора, що половецькими піснями своїми та тим, що дав ханові Отрокові понюхати євшан-зілля, нагадав ханові, що його Мономах прогнав був до Обезів за залізні ворота, за його рідну землю: краще — сказав хан — на своїй рідній землі свої кості скласти, ніж бути славним у чужому краї, і повернувся в землю половецьку, а од його народився славний у літописах половецьких хан Кончак, „иже снесе Сулу“. Далі йде широке оповідання про тую колотнечу, що почалася за малолітства двох синів Романових: Данила та Василька (старшенькому було тоді 4 роки, а молодшому — 2); яке скрутне було їхнє становище, видко з того, що вони разом з матірю своєю мусіли втекти з Володимира до поляків, причому Данило втік із своїм дядьком, а Василька схопив піп укупі з нянькою його і проніс його через діру у мійській стіні; тоді Данила виправили до угорського короля і цей узяв його під свою опіку (стор. 480–482). Боротьба була завзята і всі хапалися жорстоких засобів, щоб заволодіти галицько-волинською землею: сіверські князі Ігоревичі, приміром, убили 500 галицьких бояр, — та бояри одомстилися і повісили трьох Ігоревичів; вони вигнали з Галича й Данилову матір (стор. 484–486). Бояри вже настільки були вбилися в силу, що на великому княжому столі посадили одного із своїх — боярина Володислава і його за це потім заточили (487–488). З подробицями оповідається за відносини до всіх сусідів-угрів, поляків, половців і литовців, й за боротьбу з ними. Трапляються і такі випадкові, та дуже важливі, звістки, як, наприклад, вказівка на те, що „придоша лодья из Олешья, и приѣхаша в нихъ на Днѣстръ, и насытищася рыбъ и вина“ (стор. 491).

У першій частині літопису знаходимо ми двоє окремих широких оповідань — про січу над Калкою та про Батиїв напад, а в другій — одно: про смерть Володимира Васильковича. Перше оповідання мас навіть окремий заголовок: „Алецское побоище“ (стор. 495–497). Автор його був сучасник і самовидець походу на р. Калку, бо каже він за себе: „вся намъ по суху же Днѣпръ перешедшимъ“ і точно визначує дні переходів. К. Н. Бестужев-Рюмін висловив був гадку, що це міг бути волинець чи галичанин, бо запобігає він ласки у Данила: оповівши за Данилову хоробрість у січі, де його було й поранено, літописець додає: „бѣ бо дерзъ и храборъ, отъ главы и до ногу его не бѣ на немь порока“ (стор. 497). Оцеє оповідання увійшло і до инших літописів, до инших списків. З 1227-го року починаються звістки за війни, походи, про ті важкі часи, які довелося переживати Данилові й Василькові; з 1230 року оповідає літописець „многий мятежь, великия льсти, бещисленыя рати“ (стор. 508–518). Оповідання про напад Батиїв має теж окремий заголовок — „Побоище Батыево“, оповідається тут і за зруйнування Київа у 1240 році (стор. 518–521, 522–523) і галицько-волинської землі (523–524). А боярство галицьке, як і раніш, не корилося князеві Данилові, вони називали його князем; а всю землю держали сами. „Доброслав(ъ) же вокняжилъся бѣ и Судьичь, поповъ внукъ, и грабяше всю землю, и въшедъ во Бакоту все Понизье прия, безъ княжа повеления; Григорья же Васильевичь собѣ горную страну Перемышльскую мышляше одержати; и бысть мятежь великъ в землѣ и грабежь отъ нихъ“ (стор. 525). Цікаві звістки про боротьбу Данила з болоховськими князями, бо там перелічуються їхні міста: „Деревичь, Губинъ и Кобудъ, Кудинъ, Городѣць, Божьскый, Дядьковъ“ (стор. 526); коротко оповідається за смерть князя Михайла чернигівського, замученого в орді од татар (стор. 528–529). Частенько трапляються звістки про походи на Литву та про відносини до Литви (стор. 530–531), про боротьбу з ляхами (стор. 531–535); особливо цікаве оповідання про похід на ятвязьку землю під р. 1256 (стор. 551–554) тай инші. Є цікаве оповідання про мандрівку князя Данила до орди до Батия (стор. 535–537), цікаве й оповідання, як папа прислав Данилові корону, вінця та скипетра (стор. 548–549), цікава згадка про лови Данилові (рогатиною убив він трьох кабанів — стор. 550), далі згадка про тії данини, які давали ятвяги (чорні куни й біле срібло), та про литовських богів (стор. 554–556), згадка про татарський напад Куремси (стор. 557–558), напад Бурундая (стор. 560–561, 562–565), про вбивство литовського князя Мендовга і Войшелка (стор. 567–569). За смерть князя Данила оповідається під 1264-м роком; тут-таки подано й коротку характеристику його, де порівняно його з Соломоном („сей же Данило бяшеть вторый по Соломонѣ“ — стор. 570). Отут і кінчиться перша (галицька) частина літопису. У другій частині оповідання торкається головним чином волинських подій. Тут знову на перше місце виступають польсько-українсько-литовські відносини. Під роком 1272-м наводить літописець звістку, що в Володимирі по смерти Василька, почав князювати син його Володимир, „правдолюбьемь светяся ко всей своей братьи, и к бояромъ и ко простымъ людемь“ (стор. 574), а Лев почав князювати в Галичі і в Холмі після брата свого Шварна (стор. 574). Найбільше уваги присвячує тепер літописець Володимирові волинському, а там знову багато звісток про відносини до Литви, до Польщі та до татарів; цікаве оповідання про Ногаїв та Телебугів похід на угрів і ляхів (ст. 575–589). Цікаві подробиці про хворобу Володимира та його умову з Мстиславом та відносини його з поляками (стор. 591–599) і взагалі подробиці про його вдачу, то що (стор. 599–610). З року 1289-го починається оповідання про князювання в Володимирі Володимирового брата Мстислава; оповідання це має навіть окремий заголовок — „Начало княжения в Володимерѣ Мьстислава великаго князя“ (стор. 610); відношення літописця до нього теж досить прихильне — і йому вміщено тут (стор. 613) похвалу; всього в літописі присвячено йому 6¼ сторінок; є оповідання про похід князя Льва Даниловича до Польщі на підмогу Болеславові (стор. 615–616). Кінчиться літопис двома звістками про смерть пінського князя Юрія Володимировича та степанського князя Івана Глібовича (стор. 616).

Инших окремих україно-руських літописів не заховалося. Та є вказівки, що вони були, ба навіть уривки з них дійшли до нас і в Іпатському спискові і по инших зводах і збірниках. Велися літописні записи в Переяславі — вони увійшли потім до Іпатського списку. Такого, наприклад, місцевого походження будуть записи про будівничу діяльність у Переяславі м. Єфрема, про прихід до Переяслава, до Володимира Мономаха половецьких послів, про Святополкового післанця Славяту, далі — коротенькі записи про діяльність Мономаха в Переяславі та про події за його часів; оповідаючи за боротьбу Всеволода Ольговича з Андрієм переяславським, літописець каже, що Андрієвичам бог допоміг. Під 1187 роком вмістив літописець похвалу переяславському князеві Володимирові Глібовичеві, що кінчиться словами: „о немже Украйна много постона“ (стор. 439). Такі невеличкі дійшли до нас уривки із переяславських записів, що колись може становили й окремий місцевий літопис.

Ще більше, ніж за переяславську, зберіглося звісток і в Іпатському та й по инших списках за землю чернигово-сіверську. Уривки ції свідчать за те, що і в Чернигові і в Новгород-Сіверську велися місцеві записи. Чернигово-сіверська земля славилася своєю освітою: там була ціла низка видатних письменників, починаючи із князів Святослава (йому присвячено було збірник), Володимира Мономаха, Миколи Святоші, — і кінчаючи ігуменом Данилом (паломником), автором „Слова о полку Игоревѣ“ та автором „Слова о князѣхъ“, що вони, як зараз гадають, родом були мабуть із чернигово-сіверської землі. Не дивниця, що тут міг вестися і місцевий чернигівський літопис. Акад. В. С. Іконніков, на підставі і своїх власних спостереженнів і дослідів инших учених (Бестужева-Рюміна, Костомарова, Шахматова) збірав цілу низку вказівок на всі тії записи, що повинні були повстати на Чернигівщині і потім увійшли до Іпатського списку: і до першої частини його (до „Повѣсти“) і до другої — до київського зводу. Почалися вони ще за Мстислава Володимировича — як збудував він Спасопреображенський собор. До звісток цих належать записи про будування місцевих церков і манастирів, про народження, смерть і похорони місцевих князів і єпископів, про зайняття столів по чернигово-сіверській землі, про взаємовідносини поміж чернигово-сіверськими князями та їхніми сусідами; про вбивство Ігоря Ольговича в 1147 році є ціле оповідання, в якому сказано, що був він „добрый поборникъ отечьства своего“ (стор. 249); є запис про перенесення мощів Ігоревих до Чернигова; в оповіданні про боротьбу Ізяслава з Святославом Ольговичем деякі звістки взято з місцевих чернигівських записів; є чимало й инакших записів з того-таки джерела — всі їх перелічено в акад. В. С. Іконнікова[24]. З цього-таки джерела — з місцевого літопису — взяли деякі звістки, що торкаються чернигово-сіверської землі, і инші літописні списки та зводи. Гадають, що чернигово-сіверський літопис вівся і в XIII в., і звідтіля, наприклад, узято було оповідання про осаду Батиєм Чернигова й Козельська та про смерть чернигівського князя Михайла, замученого в орді татарами. Останнє оповідання з чернигово-сіверських записів, яке попало до ріжних зводів, — це було оповідання за курське князівство 1283–1284 р.р.



——————

  1. ↑ Обидва ці літописи вміщені в Іпатському спискові слідом за „Повѣстю временныхъ лѣтъ“, якою починається і цей список. У виданню 1871 року (другому) Археографічної Комісії (Лѣтопись по Ипатскому списку. Изд. Археогр. Ком. Спб., 1811 року, IX. 616, 33, 28, 19) київський обласний літопис починається з 191-ої стор. з 1211 року, а кінчиться 479-ою стор. (1200 роком); волинсько-галицький починається з 419-ої стор. — з 1201 року, а кінчиться 616-ою — 1292 роком.
  2. ↑ Иконниковъ, Опытъ… т. 2., кн. 1. стор. 440.
  3. ↑ Лѣт. по Ип. списку. Спб., 1871, стор. 199.
  4. ↑ Ibidem, стор. 214.
  5. ↑ Ibidem, стор. 199–200.
  6. ↑ Ibidem, стор. 305–306.
  7. ↑ О составѣ… стор. 79–105.
  8. ↑ Лѣт. по Ип. списку. Спб., 1871, стор. 304–103.
  9. ↑ Лѣт. по Ип. списку. Спб., 1871, стор. 430–438.
  10. ↑ Вказівки, з мотивами, про місцеві записи зроблені П. М. Бестужевим-Рюміним, стор. 115–151.
  11. ↑ Про відношення „Повѣсти“ і київського зводу до західніх подій див. Szaraniewicz. Die Hypatios-Chronik als Quellen-Beitrag zur österreichischen Geschichte. Lemberg, 1872, стор. 1–98.
  12. ↑ Історія України-Русі, т. III, вид. друге. Львів, 1905 стор. 487–488.
  13. ↑ Иконниковъ. Опытъ русской исторіографіи. т. II. стор. 438–456. Там і бібліографія (стор. 456–457).
  14. ↑ Стор. 410–442, т. XIII, стор. 238–275.
  15. ↑ Рус. Фил. Вѣстн., т. XLI, стор. 238–275.
  16. ↑ Очерки изъ исторіи русскаго языка. Часть 1-я. К., 1884, стор. 1–58.
  17. ↑ М. Грушевський. Хронольогія подій галицько-волинської літописи — в Зап. Наук. Тов. 1901, т. XLI, стор. 2, прим. 2.
  18. ↑ М. С. Грушевський, Історія України-Русі. т. III, друге видання. Львів, 1905, стор. 488–489.
  19. ↑ Хронольогія подій галицько-волинської, літописи (Зап. Наук. Т-ва, 1901, III, стор. 1–72).
  20. ↑ Исторія Галичско-русскаго княжества, III.
  21. ↑ Die Hypatios-Chronik… 1872.
  22. ↑ Княженіе Даніила Галицкаго. К. 1873.
  23. ↑ А. Никольскій, О языкѣ Ипатской лѣтописи — Р. Ф. В., т. XLII, стор. 96–99. (=1899, кн. 3–4).
  24. ↑ Опытъ…, т. II, кн. I, стор. 494–496.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Нарис_української_історіографії._Джерелознавство/IV._Обласні_літописи_з_часів_Київської_і_Галицько-волинської_держави&oldid=552240