Нарис української історіографії. Джерелознавство/VIII. Літопис Величка

by Дмитро Багалій

◀ VII. Літопис Граб'янки

Нарис української історіографії. Джерелознавство Вип. 2 Дмитро Багалій VIII. Літопис Величка

IX ▶

1925

РОЗДІЛ VII.

---

---

Літопис Величка.

«Лѣтопись событій въ Юго-западной Россіи въ XVII-мъ вѣкѣ. Составилъ Самоилъ Величко, бывшій канцеляристъ канцеляріи войска Запорожскаго, 1720». Издана Временною Коммиссіею для разбора древнихъ актовъ. Томъ первый. К. 1848. VIII+454. Приложенія къ I-му тому 51 стр.+XXX+II. Томъ вторый. К. 1851, 612+XVII+III. Томъ третій. К. 1855. IV+XII+568. Томъ четвертый. Приложенія. К. 1864, XI+407. Надрукований за списком Поґодіна, що покупив його на авкціоні відомого колекціонера Лаптєва, автора «Древней русской Дипломатики». В рукопису літописа поділено на три томи. Перший том кінчається роком 1659, цеб-то тим самим роком, що й віршоване оповідання Твардовського «Woyna Domowa», що була за основне джерело для 1-го тому. Инші два томи мабуть розбито було на дві частині вже згодом, бо розділи в них мають спільну пагінацію. Перший том літопису, на жаль, має чималенькі лакуни: на початку не стає п'ятьох аркушів. Рукопис починається продовженням щоденника Матвія Титлевського. Бракує також кінця I-ої частини, II, III, IV та V частин (од 1648 аж до 1652 р.). Другий том, що починається від року 1660, доховавсь багато краще, отож у ньому не стає тільки двох аркушів. Третій том доховавсь мало не ввесь, але без кінця. Здається, що при Величчиному літопису були ще якісь оповідання або матеріяли про давні події до Хмельниччини, бо про них згадується в тексті літопису: оповідаючи літописець про Сагайдачного, додав од себе: «яко прежде написахомъ, року отъ Рождества Господня 1595» і далі, розказуючи про патріарха Теофана, каже, що «оній (яко прежде на листѣ … выразилося) первѣе року отъ рождества Господня 1619, бысть въ царствующемъ великомъ градѣ Москвѣ». Здається так само, що закінчився літопис не 1700 роком, як де ми бачимо з його тексту, а пізніше, адже-ж в оглаві не дурно поставлено 1720 рік; далі, у 2-му томі є реєстр подій до 1723 року; у 3-му томі автор згадує про події 1700–1720 років; сам Величко в тексті літопису обіцюється розповісти про теє лихо, що скоїлось із ним року 1708.

Зберігся тільки один список Величчиного літопису (Поґодінський). Список оцей, здається, чи не належав самому-ж-таки Величкові, ба навіть був і його власний автограф, хіба-що за вийнятком декотрих актів і умов, що їх було написано иншою рукою і вставлено до тексту літопису згодом. Писано літописа скорописом початку XVIII ст. Рукопис оздоблено 10 портретами гетьманів — Богдана Хмельницького, Виговського, Юр. Хмельницького, Брюховецького, Тетері, П. Дорошенка, Многогрішного, Ханенка, Самойловича, Мазепи. Ці портрети вставлено до тексту рукопису, тушовано тушшю, але не дуже-то вміло, не по-мистецькому.

Єдину автобіографічну звістку подає про себе сам Величко в своему літопису (III. стор. 90): «Сего жъ 1690 року, на самомъ початку его, между свята Рождества Господня, началъ я, сихъ лѣтописнихъ дѣяній графъ и сказатель (въ килконадцять лѣтъ будучи), служити войску Запорожскому, въ поважномъ дому зъ пановъ Малоросійскихъ благородного Его Милости пана Василія Леонтіевича Кочубія, писаря на тотъ часъ войскового енералного, за преречоного гетманства Мазепового; служилемъ же вѣрне и тщаливе, якъ моя мнѣ повелѣвала цнота, не тилко въ домашнихъ пана моего дѣлехъ всякихъ, а найбарзѣй писарскихъ, але и войсковихъ нужнѣйшихъ и секретнихъ на тотъ часъ, такъ до самого Пресвѣтлѣйшого Монархи Всеросійского Петра Алексѣевича, яко и въ цѣфѣрнихъ въ его жъ монаршихъ дѣлехъ, отъ Гетмана тогда бывшихъ до Господаровъ Волоского и Мултанского за исправленіемъ пана моего корреспонденціяхь, которіи канцеляріи войсковой не были явними. Послуживши зась въ такихъ премногихъ неусипнихъ трудахъ чрезъ лѣтъ 15, зосталемъ за тую мою службу вправленъ до канцеляріи войсковой енералной на початку року 1705, въ которой зъ между худшихъ братіи моей былемъ не послѣднимъ въ дѣлехъ писарскихъ, сполна чрезъ лѣтъ 4; нимъ за тую мою долговременную и вѣрную службу моя недоля крайнимъ мнѣ на самомъ концу рока 1708 заплатила нещастемъ, которое впредь въ помененомъ року припомнѣтися можетъ». Отож, виходить, що Самійло Величко почав свою канцелярську службу у В. Л. Кочубея, генер. військового писаря з року 1690 — тоді він був іще молодий, мав щось двацять років. Службу цю він провадив і у військових справах, дуже поважних і секретних. Служив він там п'ятнацять років (аж до 1705 р.), а далі геть аж до 1708 р. був за писаря чотири роки. Лиха недоля, що його спіткала року 1708 — це, певне, було те, що його усунуто було з посади у звязку з тим, що його патрона, В. Л. Кочубея, смертю покарано; можлива річ і його самого було притягнуто до слідства. В усякому разі, на превеликий жаль, Величко не описав цікавих подій, що відбувалися за Мазепиних часів після року 1709. Отже, коли про Самовидця можна тільки здогадуватись, що він служив у військовій канцелярії, про Величка це ми знаємо напевне з його-ж-таки власного свідоцтва; з нього був писар і не останній поміж инших; він близько стояв до військових і цивільних справ, ба навіть що-найсекретніших, адже була з нього довірена людина у генерального військового писаря Кочубея. Це давало йому спромогу дізнатися про найважливіші справи не тільки тих часів, воли відбувалася його служба, цеб-то з 1690 року, але й за давніших часів, про які залишилися документи у Генеральній Військовій Канцелярії.

Окрім цієї автобіографічної звістки, Величко залишив у літопису ще й свою цікаву «предмову до чителника», де він пояснює свій літописно-історичний світогляд. Починає він свою передмову з того, яку велику вагу має історія — «вѣденіе прежде бывшихъ дѣяній и поведеній людскихъ». Вона, історія отая, дає велику втіху людині, завдовольняючи її дух коли вже завдоволено потреби тіла. Це — найкращі ліки в тузі, у журбі, у скорботах. Дізнавсь про це й я сам, — каже Величко, — коли в своїх скорботах, що мене були спіткали, заходивсь читати книжки й довідався з них про колишні людські нещастя, навчивсь терпляче переносити і власні злигодні й нещастя, згадуючи слова св. письма: «въ терпѣніи вашемъ стяжите душа ваша». І читаючи літописи і історію чужоземних народів, бачив у них пояснену й відому для всіх славу тих народів. А власних наших сармато-козацьких предків лицарські і шляхетні учинки залишилися не описані й не пояснені своїми власними літописцами, вони-бо через їхні лінощі зостаються навіки невідомі. А коли навіть хто-небудь з цих давніх слов'яно-козацьких літописців і записав сучасну їм і гідну пам'яти подію, то записував це тільки для себе невеличким реєстриком, дуже коротенько, жадних пояснінь не додавши — що саме до цієї події спричинилося, як вона відбувалася й чим закінчилася. А коли часом і можна знайти дещо на похвалу нашим козако-руським предкам зложене, як хто й записав дещо з подвигів їхніх для пам'яти, то це не наші ледачі, а чужоземні — грецькі, латинські, німецькі і польські історіографи (як це видно з опису Хотинської війни). Істориків оцих не то перекласти на козацьку мову важко, ба навіть здобути їхні твори в Україні не можна. Як мертвого тіла без особливої благодати божої воскресити не можна, так само без свідоцтв і описів літописних і працьовита людина це все списати не спроможна. Отож і я, не через якісь лінощі, а тому, що бракує козацьких літописів, ідучи за цими ледачими давніми літописцями, котрі залишили неописані славні й великі діла своїх проводирів, що за їхніх часів одбувалися, і собі не насміливсь про них оповідати. І «проходя тогобочную, иже отъ Корсуна и Бѣлой Церкви Малоросійскую Украину (тут ми наведемо його слова текстуально), потимъ на Волинь, въ Княженіе Руское-жъ до Лвова, Замостя, Бродовъ и далѣй странствуя, видѣхъ многіе гради и замки безлюдніе и пустие вали, негдись трудами людскими, аки гори и холми висипаніе, и тилко звѣремъ дивіимъ прибѣжищемь и водвореніемь сущіи. Мури зась, яко то въ Чолганскомъ, въ Константиновѣ, въ Бердичевѣ, въ Збаражѣ, въ Соколю, що тилко на шляху намъ въ походѣ войсковомъ лучилися, видѣхъ едни малолюдніе, другіе весьма пустіе, розваленіе, къ землѣ прилпнувшіе, зплѣсняліе, непотребнимъ биліемъ заросліе, и тилко гнѣздящихся въ себѣ зміевъ и рознихъ гадовъ и червей содержащіе. Поглянувши паки, видѣхъ пространніе тогобочніе Украино-Малоросійскіе поля и розлегліе долини, лѣси и обширніе садове и красніе дубрави, рѣки, стави, іезера запустѣліе, мхомъ, тростіемъ и непотребною лядиною зарослів. И не всуе Поляки жалѣючи утрати Украини оная тогобочнея, раемъ свѣта Полского въ своихъ унѣверсалахъ ея наричаху и провозглашаху; понеже оная, предъ войною Хмелницкого, бысть аки вторая земля обѣтованная, медомъ и млекомъ кипящая. Видѣхъ же къ тому, на рознихъ тамъ мѣстцахъ, много костей человѣческихъ, сухихъ и нагихъ, тилко небо покровъ себѣ имущихъ и рекохъ во умѣ — кто суть сія. Тѣхъ всѣхъ, еже рѣхъ, пустихъ и мертвихъ насмотрѣвшися, поболѣхъ сердцемъ и душею, яко красная и всякими благами прежде изобиловавшая земля и отчизна наша Украино-малоросійская во область пустинѣ Богомъ оставлена и населници ея, славніе предки наши, безвѣстни явишася. Аще же и вопрошахь о томъ многихъ людей стариннихъ, почто бысть тако, изъ якихъ причинь и чрезъ кого опустошися тая земля наша? — то не единогласно отвѣщеваху ми, еденъ тако, а другій инако; и немощно мнѣ было совершенно зъ ихъ не единогласнихъ повѣстей информоватися, о паденіи и запустѣніи оноя тогобочнія отчизни нашея. Ажъ приникнувши въ лѣтописная писанія Козацкая, довѣдалемся мало причинъ (якіе напредѣ, въ роздѣлѣ второмъ, суть виражени) запустѣнію тоя Украини: отъ книги зась Самоила Твардовского вѣршовой, Война Домова названной, въ Калѣшу року 1681 печатанной, и отъ книги гисторика Нѣмецкого Самуила Пуфендорфія, въ царствующемь великомъ градѣ Санктъ-Петербурхѣ, зъ Латинского на рускій язикъ переведенной и року 1718 випечатанной, и отъ діаріуша Самоила Зорки, секретара Хмелницкого (о которомъ напредѣ въ части первой, въ роздѣлѣ девятомъ, ширшей доложилося), получилемъ досконалшое о томъ запустѣніи Украинскомъ вѣденіе…» (Том перший, стор. 4–6). Далі Величко каже. А втім, побачивши я незгоду як поміж усних народніх переказів, так само і поміж літописних оповідань, зовсім не знав, хто з літописців отих правду каже, а хто ні. І ось тоді, бажаючи я попрацювати для твоєї користи, цікавий український читачу, вирішив скласти простою козацькою мовою історію про війну Хмельницького з поляками і про спустошення тогобічної України. І тому з книжки Твардовського, віршами складеної, проминувши панегірики, що тільки для самих учнів придатні, узяв тільки те, що торкалося справ військових; але віршовий склад Твардовського позмінювавши, я не переинчував одначе військових подій. А коли чого не ставало у Твардовського, те я додавав із Зорки й инших літописців і записок козацьких, а чого не було у Зорки, теє доповнював навпаки з Твардовського. Адже Пуфендорф, як історик, що до Вкраіни не належав, надто вже коротко написав про тую Хмельниччину. Твардовський, дарма що описав дванацятирічну війну домову польську, усе-ж із них описав допіру вісім років війни Хмельницького з поляками, коли приєднавсь Хмельницький до Москви, а инші чотири роки «провлеклися». Тимчасом тоді відбулися такі події, як смерть Хмельницького, гетьманування Виговського, зрада його, Гадяцька умова, недоля сьогобічної України за гетьманів Безпалого і Юрка Хмельницького, коли людність українська до краю зубожіла була. Отже, коли, ласкавий читачу, щось таке здаватиметься тобі підозріле й неправдиве, то, може, воно й справді так. А ти, коли часом здобудеш кращих козацьких або инших якихось літописців, повинен будеш одкласти лінощі і, вибачивши звичайно мою в цій справі несвідомість, на підставі звісток цих літописців, не нищачи й мою нікчемну працю, — виправити дарованим тобі од Бога розумом. Адже я писав історію цих військових подій аж через сімдесять років після того, як вони відбувалися: важко було тоді довідатися як слід певної правди про тодішнє спустошення Правобічної України і тяжке становище Лівобічної, бракувало-бо козацьких літописів. Отож, коли вони, літописці отії, що в них н брав звістки про ції події, помилялися, то помилявсь і я, за писанієм: всякъ человѣкъ ложь. А ти, ласкавий читачу й аматоре правди, вибач мені за ції помилки. Я-ж бажаю тобі од Бога всіх благ дочасних і вічних. Підпис такий: «Истинній Малія Россіи синъ, тебѣ же чителнику тоеяжъ отчизни, всѣхъ благъ присно желателствующій братъ и слуга, Самоилъ Василіевичъ Величко, бывій иногда въ енералной войска Гетманской Канцелляріи Канцелляриста войска Запорозского» (стор. 7).

Ця передмова Величчина до «чителника» надто цікава. Вона пояснює його історично-літописні завдання і його світогляд. З неї ми довідуємось про тії джерела, що на підставі них Величко склав свого літописа, довідуємось і про те, як він до тих джерел ставивсь. З цього боку передмова нагадує трохи «Предисловіе къ исторіи Государства Россійскаго». Адже й тут автор починає з того, що розказує, чим історія для кожної людини корисна. Він каже, як згодом казав і Карамзін, що вона, історія тая, розважає в скорботах. Завдання авторові не релігійні, але патріотичні й національні, він стоїть на ґрунті національної самосвідомости українського або, як він каже, козацько-малоросійського народу: він мав душевну потребу дізнатися й описати його героїчні події, щоб нагадати про них своїм сучасникам, щоб вони не залишилися забуті.

Треба так само звернути увагу на те, що Величко хтів дати правдиву козацьку історію в своєму літопису, і коли сам помилявсь, дак це залежало од помилок його джерел. Він удається до ласкавого читача, нехай той помилки ці повиправляє. Це нагадує нам автора давнього руського літопису, — той теж звертавсь із таким проханням до свого читача. Величко, як він сам каже, совісно дошукувавсь історичної правди у своєму літопису.

У своїй передмові Величко пояснює, що саме спонукало його заходитися писати свого літописа — це була велика руїна, що її зазнала тоді Україна. Її він бачив на власні очі, проходячи Правобережною Україною. Це найкраща сторінка його літопису, хоча й тут, правду кажучи, ми бачимо риторичні вигуки, що дуже характерні для його викладу. Але разом з тим ми помічаємо ще в більшій мірі правдивий і щирий високий патос, велику скорботу за рідну неньку Україну, яку шарпали і нищили вороги з усіх боків і яка обернулася з землі обітованої в якусь мертву, безлюдну пустиню. Це було правдиве вражіння патріота українця од того, що він сам бачив. Він навіть перелічує усі тії місцевості, якими він проходив і де бачив велику руїну. Отже, тут не сама лірика, але це є справжня картина, що її намалював автор-самовидець. І коли ця руїна, що він бачив на Вкраїні, так глибоко запала йому в душу, не дивно, що в нього з'явилася потреба й самому довідатися, описати й передати потім сучасникам і нащадкам про те, що утворило цю руїну, хто був винний у цьому і яв дійшла Україна до такого сумного становища. І ось у передмові до другого тому свого літопису Величко знову вертається до цього пекучого питання. Цей том починається 1660 роком, роком, коли почалася й руїна. І ось Величко знову вдасться до свого читача и каже: «…умножищася тогда абіе въ Украинѣ, а найпервѣй въ значнихъ, потомъ и въ посполитихъ Козакахъ гнѣвы, несогласія, властолюбія, раздвоенія, измѣненія, рвенія, зависти, вражди, междоусобія съ кровопролитіемъ, и иная тимъ подобная злоключенія и непотребства; между же тѣмъ, на крайную тоя-жъ Малія Росіи руину, обезсиление и истощаніе, многія зо всѣхъ сторонъ нашествія неприятелская. Начинающу же ми теперь о томъ писати зъ краткихъ Козацкихъ лѣтописнихъ записокъ (елико возмогохъ ихъ достати), воспомянухъ, яко по успокоеннихъ онихъ заверухахъ Полскихъ, издана бысть язикомъ Полскимь, художествомъ-же печатнимъ невеликая книжица, сіе названіе имущая — Nędza z biadą z Polski ydą: а куди идуть, невиразилъ того имено авторъ моя книжици». Далі він каже, що одії дві сестрі «Нендза и Бѣда, присовокупивши себѣ подобнихъ свойственницъ, привендровали и загостили» на Вкраїну з Польщі. Наслідки з того для України надто прикрі були. Вони-бо… «губителними лѣкворами своими напоили народъ нашъ Козако-рускій…, мало що о прошлихъ, настоящихъ и пришлихъ рѣчахъ и поведеніяхъ разсуждати хотящій: толко до внутрной между собою незгоди, а наипаче за древніи волности свои,… завше… до брани и кровопролитія склонній. Отъ которого напоенія, паче-же отъ умножившагося въ немъ Богопрогнѣвателного беззаконія, изсякла въ немъ (по глаголу Господню) люби многихъ, и отъ тоя прозябоша и умножишася въ немъ вся вищспомненная губительная дѣйства, раздвоенія, несогласія и инная злоключения и непотребства…» В цьому Величко найбільш проводирів народніх обвинувачує, що «…рѣчъ посполитую Украино-Малоросійскую въ крайную привели гибель и разореніе». Особливо сумує він, згадуючи про тяжке становище Церкви. Він навіть у риторичному стилі порівнює Правобережну Україну з гріховним Вавилоном. Тут як-найбільше виявилася релігійна ідеологія Величчина. Та взагалі вона для нього не домінантна, бо переважають у нього мотиви політично-національні і моральні. Та й тут, як ми бачимо, оповідання про руїну Правобережної України — ось осередок, ба навіть мета усієї величчиної праці. Він хтів був дізнатися, що́ саме спричинилося до занепаду Правобережної України, що він сам бачив наприкінці Руїни, як її наслідок. Це й примусило його скласти свого літописа. Руїні присвячено усенький 2-й і 3-й томи його літопису.

Оскільки Величко був підготований до своєї праці? Про це він сам оповідає в уривку з своєї автобіографії, що його ми вже були навели раніше. Оповідає він про це я у своїй передмові. Виявляється, що його службова посада — не останнього канцеляриста Військової Канцелярії — давала йому цілковиту спромогу скласти його літописа. А втім, літописа його в цьому відношенні на дві частині поділити випадає: першу частину до р. 1690 він повинен був складати на підставі джерел, хіба тільки дещо міг додати з своїх дитячих споминів за кінець 70 і 80 рр. XVII ст. Другу частину — з 1690 й до 1700 року, а випадково і далі геть аж до 1720 року він складав уже, як сучасник, ба навіть самовидець деяких подій. У великій пригоді стали для нього також документи, що переховувались у Генеральній Військовій Канцелярії та в инших установах, ще й у приватних осіб, котрі ними дуже цікавилися. Про це він сам не каже, але це ясно видко з його літопису, що в ньому документів таких сила-силенна. Про свою-ж посаду у Військовій Канцелярії він говорить сам, підписавшися наприкінці передмови до «чителника» «канцеляристою» цієї канцелярії. У канцелярії цій він мав височеньке супроти инших писарів становище, що в їхніх руках було всеньке діловодство канцелярії. А в руках Величчиних була навіть найголовніша частина цього діловодства — секретне листування. Далі, і з передмови, і з тексту самого літопису ми бачимо, що з Величка була дуже освічена людина. Цим він був багато вищий од Самовидця. З передмови ми бачимо, що він скористувавсь для першого тому свого літопису з історичного віршованого оповідання Твардовського «Woyna Domowa», переклавши його на ту русько-українську мову, якою написано його літописа. За друге джерело для першого тому його літопису, що його він мусів писати тільки на підставі джерел, був Самійло Пуфендорф — в його російському перекладі. Далі він вніс до першого тому свого літопису переклад Континуації польського Діяріуша Окольського, надрукованого в Кракові року 1639. В діяріуші цім описано повстання Остряниці і війну його з татарами. Усе це, окрім Діяріуша Окольського, якого зовсім не видано, надруковано в 4-му томі видання Величчиного літопису.

Питання про джерела для Величчиного літопису це головне питання що-до цього літопису. Отож, коли хтось напише (а це дуже бажано і це чергова тема нашої історіографії) спеціяльну розвідку про цей літопис, він повинен буде звернути особливу увагу на це питання. Що-до першого тому літопису, — його Величко писав виключно тільки на підставі джерел, дак там за головне джерело, як про це оповідає й сам Величко, були Твардовський і Самійло Зорка. Величко навіть каже: «…чого въ Твардовскомъ не ставало, тое зъ Зорки… доложилемъ, а чого въ Зорки не обрѣлося, тое зъ Твардовского дополнилемъ». Отже, діяріуш Зорчин був йому за головне джерело. Удававсь він і до инших козацьких літописів, що їхніх іменнів не називає, мабуть самі коротенькі і сухі реєстрики вони понаписували. Про Зорку-ж Величко говорить, опріч передмови, ще й у тексті літопису. Оповідаючи він про Богдана Хмельницького, як той прибув до Запорозької Січи, подає таку-о звістку: «Въ тое время кгди прибылъ Хмелницкій зъ Чигрина до Сѣчи, было на Кошу два писарѣ барзо добрихъ, и въ рѣчахъ писарскихъ язикомъ Славенскимъ и Полскимъ добре цвѣчонихъ: еденъ старѣйшій Степанъ Брацлавскій, а другій молодшій Самоилъ Зорка зъ Волыня; зъ тихъ убо старѣйшій на Кошу зоставленъ, а молодшій зъ Хмелницкимъ зъ Сѣчи отпущенъ, занеже онъ и въ Криму былъ зъ нимъ Хмелницкимъ; тотъ убо Зорка, чрезъ увесь часъ войни Козацкой зъ Поляками бывшой, зостаючи писаремъ и секретаромъ при Хмелницкомъ, о всѣхъ рѣчахъ и поведеніяхъ совершенно вѣдалъ, а досконале и пространно въ діяріушѣ своемъ оніе описалъ, которій діяріушъ былъ въ товариша моего Силѣвестра Биховца, канцеляристи войскового. Его-же отецъ, Іоанъ Биховецъ, при того бочнихъ Чигринскихъ Гетманахъ бѣ канцеляристомъ, и тамо тотъ Хмелницкого дѣяній діаріушъ переписалъ былъ себѣ; изъ него-же азъ (взявши зъ сина его помененного, товариша же моего) зѣло сокращеннѣ потребнѣйшие и нужнѣйшіе Хмелницкого военнихъ сукцессовь вичерпнувши и понотовавши рѣчи, потрудихся въ сей моей книзѣ оніе положити и виразити. Аще-же въ томъ преречоного Самоила Зорки діаріушѣ были ретелне положени листовніи Хмелницкого о тогдашнихъ дѣлехъ и поведеніяхъ, до постороннихъ Монарховъ и владѣтелей корреспонденціи, но я ихъ (аще и велце были потребни) безъ переписанія оставилемъ, едно краткости послѣдствуя, другов и часу поволного на тое неимѣя, всегдашними и непрестанними въ канцеляріи войсковой писарскими будучи обовязанъ и отягощенъ дѣлами» (Том I, стор. 54).

Це свідоцтво Величчине не аби-яку вагу має, щоб розвязати питання про правдивість усього його літопису. Коли ми були-б визнали це свідоцтво за непевне, ми мусіли-б визнати, що й з самого Величка дурисвіт. Але хіба-ж можна це на нього подумати, коли він сам повинивсь, що хтів тільки одного — дошукатися правди у своїх джерелах. І чи-ж має в собі якусь непевність цеє Величчине оповідання? Немає в ньому нічого неймовірного. Запорозький Кіш, що мав повсякчасні політичні зносини з своїми сусідами — Московською Державою, Польщею, ба навіть з Австрійською Імперією, Дніпровськими козаками, повинен був мати і своїх писарів-канцеляристів. Вони-бо, писарі отії, читали листи до Запоріжжя надіслані й писали одповіді запорозців. Величко подає ймення тих двох писарів, що були на Запоріжжі, коли туди приїхав Хмельницький. Запорозці вирішили усяково підтримати Хмельницького, тож не дивниця, що вони віддали йому й одного з цих писарів — молодшого — Сам. Зорку, а старшого — Ст. Брацлавського залишили собі. Адже й Хмельницькому, що розпочинав повстання й мусів зав'язати зносини і з Кримом, і з Москвою, і з Польщею, треба було мати путящого, досвідченого писаря, знов і Запоріжжю залишитися без досвідченого канцеляриста не випадало. Величко навіть додає, що С. Зорка бук родом із Волини. Хіба-ж-таки це все можна було вигадати? Та й нащо це було-б робити? І яка велика одповідальність і зневага лягли-б на Величка тоді, коли були-б дізналися, як він ошукав свого «ласкавого чителника». Не забудьмо, що Величко христіянству й моралі не аби-яку вагу надавав. Не можна одкинути й ту його звістку, що він мусів був скоротити для себе Зорчин Діяріуш. Адже-ж не мав він спромоги й часу переписати його цілком, дарма що гаразд розумів усеньку вагу того діяріушу, особливо що-до документів, яких він і зовсім не переписував. Тут можна висловити таку думку. Величко, як це звичайно робили мало не всі тогочасні літописці-письменники, можлива річ, навмисне не визначив, що́ саме запозичив у Зорки, бо він будь-що-будь мав себе самого за літописця, але не історика. До того й історики тодішні не мали звичая докладно свої джерела визначати. Через те й Величко зовсім не подає іменнів инших козацьких літописців, що з реєстриків їхніх він брав різні звістки. Инша річ, указівки літературні, і Величко їх робить, бо це повинно було викликати ще більшу пошану до його поважної праці. З Величка був літописець учений. Цих він незмірно вищий од Самовидця. На ньому, на його науці відбилася, з одного боку, тодішня школа, а з другого — тогочасне польське письменство й освіта. Величко вчивсь у Київській духовній Академії, а там за цих часів панували схоластика й красномовство, як це видно з розвідок про Академію акад. М. І. Петрова (за другу половину XVII ст.) і В. Сєрєбрєнікова (з половини XVIII ст.). Красномовство — це головна риса Величчиного літопису, його стилю, його викладання, його мови. У Величка красномовства й риторики безмірно більше, ніж в инших українських літописців. Це характерно, бо з нього, як ми знаємо, не була духовна особа. Величчин літопис — це значною мірою історична праця, на підставі джерел написана. Ми вже були наводили його вказівки на деякі з його джерел — Твардовського, С. Зорку та инших. Опріч цих джерел, він іще користувавсь з козацьких кронічок (I, 24). Але найбільш Величко посилається на Пуфендорфа (за обрахунком акад. В. С. Іконнікова 13 разів в 1-ку, 2-му і 3-му томі, на Твардовського більш, як 10 разів). Посилається він і на польські хроніки — Кромера, Гваньїні. Він користується з творів відомих українських письменників XVII–XVIII вв. — Лазаря Барановича, Інокентія Гізеля (Синопсис), Іоанікія Галятовського, Дмитра Ростовського, Симеона Полоцького. У другому томі його літопису ми бачимо довжелезний витяг з Скарбниці Іоанікія Галятовського про суперечку його за церковні єрархії з єзуїтом Пекарським. З Скарбниці Галятовського Величко бере звістку про чудо в Єлецькому манастирі, коли точилася війна — українці билися з турками, що здобували тоді Львів, Броди, як про це, каже Величко, свідчить Галятовський у Скарбниці своїй, в чуді 26, на 26 аркуші: «А же написалемъ Лвовь, Дубно, Броди и иннія гради тамошнія Росіею Малою, додає Величко — учинилемъ не зъ моего мнѣнія, але зъ Скарбници премудрого мужа отца Галятовскаго, которій въ той своей Скарбници, въ чудѣ 26 вишположенномъ, ясно гради преречоніе Малою нарицаетъ Россіею» (II том, стор. 372). Тут цікаво те, що Величко не тільки подає запозичену в Галятовського звістку, але до цієї звістки додав й свою думку, що Галичину й Волинь Малою Росією називати випадає. Величко зазначає, що книжечку цю друковано в Новгородсіверській друкарні (II, стор. 410). З передмови до книжечки Галятовського «Старій Костелъ заходній» Величко взяв життєписа й реєстр літературних творів архієпіскопа Лазаря Барановича (Мечъ, Труби, Лютня, Мѣра, Животи Святихъ, Книга Рожаю, Книга смерти) (III, стор. 178).

Широченько користується Величко і з пам'яток красного письменства — римованої поеми Твардовського (нам відомого), поеми Бучинського про боротьбу з турками за Чигирин, з памфлетів, сатир і панегіриків. Сам Величко пише, що він не мав инших джерел про Читиринську війну й тому мусів користуватися тільки з поеми Бучинського. «Я, каже він, сіе дѣяніе описуючій, не могучи совершеннои имѣти вѣдомосты зъ записокъ реестровнихъ Козацкихъ о той первой войнѣ Чигринской, мусѣлемъ оную вичерпати з рифмомъ панигиричнихъ преречоного Александра Бучинского, которій такъ пишетъ»… (далі йде оповідання Бучинського, перероблене з віршів на прозу) (II, стор. 428). Цей панегірик Бучинський присвятив був гетьманові Самойловичеві (II, стор. 409). З нього Величко наводить одповідь Хмельниченка турецькому султанові про похід на Україну (II, стор. 409–410). Цей панегірик було надруковано у Новгородсіверському року 1673 (Літ. Сам. передм., стор. 2). Окрім цього панегірика, Величко про першу Чигиринську війну наводить уривки ще й з иншого панегірика, теж написаного мовою польською: «О той-же первой войнѣ щасливой Чигринской Козакоруской зъ Турками, иншого нѣякогось Автора досталамися тетрадка, рифмами Полскими написанная, якая хочай мнѣй потребна до рѣчей моихъ лѣтописнихъ, еднакъ для забави охочому чителникови полагаю ея зде отъ слова до слова» (II, стор. 444–449). Оповідаючи Величко про Чигирин, наводить панегірик хазарського панегіриста Олександра Бучинського Яскольда на 4½ сторінках свого літопису (II, стор. 414–418, III, стор. 434–438, 438–444). Подає він (по-польськи і по-російськи) і «Слово на погребеніе Богдана Хмельницкаго, Гетмана войскъ Запорожскихъ, сказанное бывшимъ секретаремъ его Самойломь Зоркою, въ Суботовѣ, Августа 1667 года» (I, стор. 289–294). Підчас тієї-ж-таки Чигиринської війни цар Федір Олексієвич надіслав до вкраїнського війська панегірика, що його склав був Симеон Полоцький. Згодом панегірика цього було надруковано в його книжці «Вечеря Духовная», звідкіля й переніс його до свого літопису Величко — «хочай й надъ потребу, обаче ку удоволствованію чителничому», додає від себе Величко (II, стор. 419–426). В розпорядженні Величка були ще й инші вірші, отож, приміром, вірша на смерть наказного гетьмана Іскри, що загинув у січі з татарами року 1659. Вона починається так (I, стор. 363–364):

«Згаснулъ тамъ Искра имѣвшій свѣтити,
А нехотѣвшій будущихъ смотрѣти;
Збытня отвага зашкодило зѣло;
Врагу наступлщу на него всецѣло…»

Величко наводить епітафію, зложену над могилою замордованого гетьмана Брюховецького в Гадячі, у церкві Соборній Богоявленській, де було його поховано (II, стор. 164–165). В епітафії цій між иншим було сказано:

«Вѣчна ему буди
Память отъ всѣхъ людій.
Иванъ въ семъ зложенъ
Бруховецкій гробѣ.»

Він наводить епітафію на смерть мітр. Нелюбовича-Тукальського (в Чигрині похованого року 1675), що її зложив був Лазар Баранович польськими віршами (II, стор. 384–388), і вірші на смерть архім. Новгородсіверського Лежайського (III, 543), що зложив його приятель, мітрополіт київський Варлам Ясинський; вірші ці починаються так:

«Се Михаилъ Лежайскій лежитъ плоть зложивій,
Архимандритъ Сѣверска Новгородка бывый».

Цікавішого вірша присвячено гетьманові Самойловичеві з приводу того, що його було скинуто з гетьманування. Цю сатиричну віршу зложив зараз-таки, як Самойловича було скинуто з гетьманування, «еденъ нѣкто зъ ближнихъ его подручнихъ» (III, стор. 15–17). Вона починається так:

«Эй, Иване, поповичу Гетмане!
Чому ти такъ пустивъ себе во недбаньне?
Ой бувъ еси зпершу добримъ всѣмъ паномъ,
Потомъ еси зосталъ гордимъ всѣмъ станомъ!
Принявся есь цѣлодушне гетмановати,
Жеби твоимъ и потомкамъ въ томъ стати.
Неуважавъ давной въ войску волности,
И всѣмъ станомъ належитой годности.
Себе тилко почиталесь такъ быти,
Же твой рожай зъ давнихъ давенъ сталъ жити.
Забувъ еси, же тя зъ любви избрано,
И старшимъ себѣ паномъ названо»…

Величко від себе додає до цих віршів таку цікаву примітку: «Якія рѣчи аще и негладко суть зложени, обаче ясно въ нихъ показуется якого нраву былъ Самойловичъ, и для чого на него старшина и значное товариство войсковое вознегодовали, и отъ уряду гетманского низложити потщалися» (III, стор. 17). Наводить Величко і вірш про те, як плакала у Іллінському манастирі ікона Божої Матери (II, стор. 24–25). Він знав і літературні твори Московської держави, коли в них було що-небудь до історії України. Він оповідає про те, що року 1696 московський патріярх надіслав гетьманові через коректора друкарського єромонаха Каріона Істоміна книжку, перекладену з ново-грецької мови — катехізис і при ній грамоту. Каріон оцей привіз ще й од себе букваря або граматку для дітей, де грецькі і слов'янські літери було визначено людськими обличчями й постатями (III, стор. 415–417).

Але найцікавіша та сатирична пісня або, як каже Величко, дума, що зложив її львівський єпіскоп Йосип Шумлянський на гетьмана Самойловича. Ось її текст:

«Послухайте, послухайте що есть живо.
Послухайте, послухайте що есть живо:
Яко войсковое жниво
Насъ молодцовъ омилило
И въ неславу впровадило!
Жался Боже, жался Боже на Гетмана,
Жался Боже, жался Боже на Гетмана,
Самойловича Ивана!
Що заказалъ Христіяномъ
Пойти противъ бѣсурманомъ!

Отожъ бачишъ, отожъ бачишъ, що ся стало,
Отожъ бачишъ, отожъ бачишъ, що ся стало:
И безъ тебе ся надало,
Королевѣ и Полякомъ,
Кавалеромъ и юнакомъ»…

(Кінця немає; II, стор. 536).

Але багато більше Величко наводить у своїм літопису актів, грамот, дипломатичних умов і офіційних листів. Вони всі разом становлять чималеньку частину літописного тексту в усіх трьох томах літопису.

У першому томі, наприклад, уміщено — листи Хмельницького з Запоріжжя до Барабаша (I, стор. 39–35), до польського комісара на Вкраїні (стор. 34–36), його-ж-таки до коронного гетьмана Полоцького (стор. 36–40), до коронного хорунжого (стор. 41–43), до Отамана Кошового 1648 р. (стор. 75–76), до кримського хана 1648 р. (стор. 76), до народу вкраїнського 1648 р. (стор. 80–89), до народу — 1653 р. (стор. 139–142), до Кошового Отамана 1654 р. (стор. 167–168), одповідь запорозців на цей лист р. 1654 (стор. 168–170), двоє надавчих листів Хмельницькому од царя Олексія Михайловича 1654 р. (стор. 177–189), лист Хмельницького про ці грамоти Запорозькому Кошеві і одповідь Коша р. 1654 (стор. 183–185), умова поляків зо шведами (стор. 285–986), універсал Яна Казиміра до Богдана Хмельницького, лист гетьмана Виговського на Запоріжжя (стор. 306–908), одповідь на нього запорозців (стор. 309–312), Гадяцька умова або пакти (стор. 335–837), лист запорозців до Виговського про його зраду московського царя р. 1658 (стор. 853–356), надавчий лист і статті Переяславські р. 1659 (стор. 401–420), з підписами всієї старшини (цікаво, що за калницького полковника Івана Сірка підписавсь Юрко Хмельницький), Оливська умова поляків зо шведами (стор. 443–449).

У другому томі Величчиного літопису є такі акти й грамоти: ганебний лист до Юрка Хмельницького із Запоріжжя (II, стор. 31–35), універсал польського короля ігуменові Макошинського манастиря (стор. 90–93), лист запорозців до гетьм. П. Дорошенка 1666 р. (стор. 98–100), Андрусівська умова 1667 р. (стор. 108–138), лист кримського хана Адель-Гірея 1667 р. (стор. 137–148), копія грамоти Гасан-Гірея, бея Перекопського 1667 р. (стор. 143–145), умова з солтаном Калгою 1667 р. (стор. 146–151), татарська присяга (стор. 151–159), умова з гетьм. Дорошенком 1667 р. (стор. 152–156) і присяга його (стор. 156–158), царська грамота з приводу зради Брюховецького р. 1668 (стор. 171–175), Глухівські статті при виборах на гетьмана Многогрішного р. 1669 з додатком до них (стор. 180–222), лист запорозців до гетьм. Дорошенка 1669 р. (стор. 294–226), інструкція (частина) П. Дорошенка (стор. 227–232), інструкція польська р. 1670 (стор. 240–251), грамота і універсал польського короля Михайла 1670 р. (стор. 255–294), загрозливий лист П. Дорошенка до запорозців з підписами усієї старшини р. 1671 (стор. 295–802), Конотіпські статті 1672 р. при виборах на гетьмана Самойловича з підписами усієї старшини (стор. 306–328), ганебний лист Сірка з запорозцями до П. Дорошенка р. 1673 (стор. 343–346), промова польського короля Яна Собеського до сойму р. 1675 (стор. 367–370), лист кошового Сірка до кримського хана р. 1675 (стор. 378–382), лист Дорошенка до Сірка (стор. 390–394) і одповідь на нього Сірка (стор. 394–396), лист од запорозців до гетьм. Самойловича 1678 р. (стор. 467–472), грамота польського короля Яна III р. 1679 (стор. 479–482), лист Самойловича до Сірка р. 1680 (стор. 489–492) і одповідь його (стор. 492–493), лист запорозців до Самойловича (стор. 498–500), пункти про унію єп. Шумлянського і Жохівського (стор. 505–509), лист Дуки Молдавського до гетьм. Самойловича 1683 р. (стор. 528–529), лист запорозців до Самойловича р. 1684 (стор. 539–543), універсали гетьм. Самойловича 1685 і 1686 рр. (стор. 544–545, 555–557), лист до Самойловича із Запоріжжя р. 1686 (стор. 557–561), умова Москви з Польщею р. 1686 (стор. 562–594), грамоти польського короля Яна III р. 1686 (стор. 595–601), благословенна грамота патріярха московського Іоакима київському мітрополітові Четвертинському 1686 р. (стор. 603–612).

У третьому томі так само ми бачано силу документальних джерел — актів та грамот: лист Самойловичевого сина до кн. В. В. Ґоліцина (III, стор. 18–21), Коломацькі статті, ухвалені при обранні на гетьмана Мазепи р. 1687 (стор. 23–53), лист запорозький до Мазепи р. 1686 (стор. 57–58), лист київського мітрополіта Четвертинського р. 1688 (стор. 63–69), лист польського гетьмана Яблоновського до гетьмана Мазепи р. 1689 (стор. 74–75), одповідь гетьм. Мазепи Ігнатовському (стор. 76–82), лист намісника київо-печерської лаври до Мазепи р. 1690 (стор. 88–89), лист з київо-печерської лаври про вибори намісника архімандрита р. 1691 (стор. 92–94), акт патріярха Досифея до мітр. київського В. Ясинського 1691 р. (стор. 96–99), лист патр. Адріяна до гетьм. Мазепи 1692 р. (стор. 101–102), лист гетьм. Мазепи 1692 р. (стор. 106–111), універсал Петрика 1692 р. (стор. 111–113) і одповідь на нього полтавців (стор. 114–116), лист гетьм. Мазепи до царя Петра 1692 р. (стор. 116–121), лист Кочубея до київського мітрополіта 1692 р. (стор. 121–125), лист Палія до Мазепи 1693 р. (стор. 131–134). лист Мазепи до Петра 1603 р. (стор. 135–139), універсал Мазепи р. 1693 (стор. 139–141), лист Кграбе до мітр. Ясинського р. 1693 про православну віру (стор. 142–145), такі-ж листи инших лютеран (стор. 146–154), лист патр. Адріяна до Мазепи про одзволення кримських полоняників р. 1693 (стор. 166–168), лист сотника київського Ісаковича про Сицилію і Німеччину, про що кому оповідав київський міщанин Петро Силич, повернувшись із Силезії р. 1693 (стор. 168–170), лист запорозців до Мазепи р. 1693 (стор. 170–176), 4 листи гетьмана Мазепи до ц. Петра про Палія р. 1693 (стор. 187–189, 190–192 192–195), універсал польського коронного гетьмана Яблоновського до Палієвого війська і поспільства р. 1693 (стор. 195–197, 198), лист Мазепи до ц. Петра 1693 р. про Палія (стор. 199–203), 5 листів його про Палія р. 1694 (стор. 205–207, 208–211, 216–222), листи патр. Адріяна до Мазепи і Київського мітрополіта р. 1694 і одповіді на них (222–234). Далі бачимо велику силу аналогічних листів до стор. 455. Од 455 до 470 стор. уміщено вимогу курф. Саксонського, обраного на короля польського. Вніс Величко до свого літопису Карловицьку умову поляків з Туреччиною (стор. 511–514) і постанову сойму 1699 р. (стор. 517–542). Але для нас має куди більшу вагу «Реестръ рѣчокъ и прикметъ, по обоихъ сторонахъ реки Днепра зостаючихъ, отъ города Переволочнои починаючихся. Присланъ въ канцелярію войсковую Енералную въ Батуринъ отъ полковника Полтавского, року 1697, ноеврія 24 (стор. 471–486), що його Величко знайшов у військовій канцелярії. Це дуже цікавий топографічний опис, що нагадує нам славнозвісну московську «Книгу глаголемую Большой чертежъ» — тут говориться і про річки з їх допливами і про острови, і про луги, і про пристані, і про сторожові могили, і про гори, і про прогної, і про постоянки, і про воду, і про дрова. Ось, для зразку, коротенький уривок з цього опису «Шестій отпочивокъ на рѣчцѣ Инкгулѣ, гдѣ можъ дрова доволніи будутъ, на которой два броди шляховіи найдуются, якими здавна по рибу ходятъ, которими то бродами можно у три и въ чотире лавѣ ити таборомъ, коли вода мала, а опрочъ тихъ бродовъ на иншихъ мѣстцахъ переправи робыти трудно для плесъ многихъ и крутихъ береговъ» (III, стор. 484). Вніс Величко до свого літопису й уривок з астрономії краківського астронома Ормінського про величінь землі (стор. 487–489). Останні документи, внесені до III-го тому, — це листи польського коронного гетьмана Яблоновського р. 1700 (стор. 556–565).

Вніс Величко до свого літопису й другий топографічний документ Трактъ земній и водній з Стародуба и Чернѣгова до Кролевца и Риги, описанъ по сказцѣ купцовъ Чернѣговскихъ и Стародубскихъ 1700 р. (стор. 551–552). Надто цікавий для нас елекційний протокол виборів київського війта року 1699; його Величко вніс цілком, «хочай, каже він, мало належить до лѣтописанія моего» (III, стор. 544–550).

Четвертий тон Величчиного літопису містить у собі різні документи, що належать або самому Величкові, або доповнюють його оповідання і знайдені були в инших рукописах. Таких документів 7, а саме — 1) оповідання про війну козаків з ляхами 1648, 1649 і 1651 років; 2) офіційні акти про Гадяцьку умову; 3) реєстр речам Сем. Палія; 4) про війну Остряниці з ляхами 1638 року; 5) Записки Матвія Титлевського про два походи султана Османа Гордого 1620 і 1621 року; 6) щоденник Сем. Окольського про війну Остряниці з поляками 1638 року; 7) Доповнення, що склав Стефан Лукомський, його додано до щоденника Окольського.

Що-до першого документа, то його взято з рукописного збірника. Він має такий заголовок — «Космографія, то есть всего круга земнаго и сущихъ на немъ панствъ и монархій, также острововъ морскихъ, народовъ и племенъ человѣческихъ описаніе, зъ приложенными въ ней, къ вѣдѣнію людскому потребнимы, рѣчами, по желанию и велѣнію Самойла Василіевича Величка, чрезъ отроковъ при немъ бывшихъ и учившихся зъ рукописнои преписанная, въ полку Полтавскомъ, въ Диканцѣ, маетности его милости пана Василія Василевича Кочубея, полковника войска Его Императорскаго Пресвѣтлаго Величества Запорожскаго, Полтавскаго, року 1728, мѣсяца октоврія». Цей збірник написано на 866 сторінках письмом XVIII ст., близьким до письма Величчиного літопису. У передмові до чителника Величко подає відомості як про саму космографію, так точнісінько і про себе самого. Ці автобіографічні відомості доповнюють нам Величкового життєписа, що за нього ми вже були казали раніше, новими звістками про ті часи, коли він уже осліп, був надто старий, а все-ж не кидав своїх науково-історичних праць. Вони пояснюють нам і його настрій за ті часи. Я, — каже він, — сам був-би радий читати, але я осліп і мусів не без жалю надолучати нашим, щоб вони мені читали книжки. І, слухаючи, ознайомився з цією космографією і хоч вона була не друкована, а рукописна і мала силу помилок, одначе, слухаючи її, як той ворон, сидючи у норі, довідавсь про те, про що за ввесь свій довгий вік, мандруючи по різних землях і сторонах, не міг-би дізнатися. З неї і ти, чителнику, можеш тепер дізнатися про всі племена людські і монархів, про їхні звичаї, а також про великі і малі міста, про їхні гарні будинки, про гори, моря, острови, річки, дерева, зілля, каміння дорогоцінне й про инші речі. І тому, — каже Величко, — я звелів хлопцям, що вже тямили писати, попереписувати усе це для тебе, чителнику; прохаю тебе тепер вибачити мені ці помилки, що їх вони наробили через свої лінощі, одуривши мене самого, бо я, сліпий, не міг сам цього виправити. До цього приклав я першу частину війни Хмельницького з поляками, котру переложив з віршованої польської книжки «Woyna Domowa» лубенський полковий писар Стефан Савицький. Може, пан Савицький переклав був і всю книжку Твардовського, а всю книжку Твардовського, а в усякому разі инші дві частині переклав і я сам у свойому літопису, може не так гарно, як це зробив Савицький. Підписавсь Величко так: «Истинній Малія Россіи сынъ зъ племени Хазарского и изъ слугъ войска Запорожского найменшій слуга Самуйло Василіевъ Величко». Цікаво, що за предків українських козаків Величко вважав хазар. Виходить, що ще року 1728 проживав він у Диканці, маєтності Вас. Кочубея, де вчив хлопців грамоти, дарма що з нього був сліпець, і доручав їм переписувати космографію з готового рукопису. Він гадав, що цю книгу було мабуть надруковано, але мусів користуватися з рукопису. З цього рукопису взято й уривок про війну Хмельницького. Це уривок поповнює мало не всі ті роки у Величчиному літопису, що їх загублено, його Величко взяв з «Woyny Domowey» Твардовського у перекладі Савицького, що він, як ми знаємо, взагалі був за його головне джерело для цієї доби. До цього уривка Величко робить таку примітку: «Дозде зъ вѣршовой книги Твардовского на гисторіялній сенсъ переводъ, благоразумнаго мужа пана Стефана Савицкого, писара полкового Лубенского, мнѣ, Самойлу Величку, случися видѣти и переписати велѣти» (IV, стор. 84).

Комісія Гадяцька 1658 року доповнює оповідання самого Величка про Гадяцьку умову. Цей документ видавці взяли з рукописного збірника М. І. Ханенка і надрукували в «Исторіи Малороссіи» Н. А. Маркевича (III, стор. 159), але за списком, де було багато помилок. Тут уміщено Гадяцьку умову, ствердження її, присягу короля, Гнізненського арцибіскупа, польських гетьманів, печатарів і маршалка.

«Реестръ всего описанного при бытности пана Димитрія Полоцкого, войта Магистрату Кіевского и Пана Яска Кривого, Бургмистра Кіевского, по указу Его Ясновельможности Гетмана Мазепы, имѣнія Семена Палѣя. Учинень 1704 году, октября 12 дня». Це дуже цікавий офіційний документ для старшинського побуту вінця XVI і початку XVII в. взагалі, а для життєпису Сем. Палія зокрема. Тут перелічується всеньке рухоме майно Палія — і чарки, і ліхтарі, і келіхи, і ложки, і дзиґарі, і пояси (угорські, турецькі) і шаблі, і пістолі, і пірначі, і луки, і кульбаки, і жіночі сплендорі (намиста, сережки, персні), чоловіча й жіноча одежа — рушники, кошулі, плахти, ковдри, кунтуші, жупани, хутра, килими, образи. Далі йдуть гроші; знайшлися гроші, які в чотирьох глечиках було закопано в землю. Бажано, щоб про цей документ було написано особливу розвідку — такий він поважний.

Оповідання про війну Остряниці з ляхами було в тексті 1-го тому, але без початку, що його для 4-го тому взято з иншого списка Величкового літопису. Списка отого М. О. Судієнко знайшов був у нащадків відомого Гр. Он. Полетики. Тут ми знаходимо універсал Остряниці року 1638 до українського народу про утиски від поляків, далі йдуть коротенькі відомості про саму війну і поясніння самого Величка до перекладу щоденника Окольського. Такий самий універсал Комісія знайшла в збірнику Лукомського. Раніше цього універсала надрукував був П. О. Куліш у 2-му томі його «Записокъ о Южной Руси». Там на підставі і з приводу його було надруковано два коментарі до нього — П. О. Куліша і М. Грабовського — «О причинахъ взаимнаго ожесточенія поляковъ и малороссіянъ въ XVII в.».

Далі маємо переклади двох польських записок — Матвія Титлевського й Окольського. Записки Титлевського описують два походи турків проти поляків 1620 і 1621 року. До щоденника Окольського Величко додав свого власного, ще й дуже цікавого коментаря, де він каже: «Увидѣвши и вычитавши, чительнику ласкавый! тотъ Окольского Діаріушъ, зъ печатного польского, на славянскій языкъ переведеный, увидѣлемъ въ немъ много непотребныхъ панагиричныхъ речей, и несправний переводъ неискусного переводчика; для чого намирилемъ былъ и переводъ тотъ лучше исправити и панагиричние викинути речи; лечъ розсмотрѣвшися, абимъ тимъ не укривдилъ чительника, ничого не дерзнулемъ въ ономъ перемѣнити, развѣ мало що на мѣсцахъ приличнихъ приложилемъ зъ лѣтописца козацкого… Жалоснимъ серцемъ и тое тутъ докладаю, же Поляки, всему злу и кровопролитію людскому будучи початкомъ и виною (яко прежнихъ лѣтъ, такъ и сего года 1638 онижъ, черезъ вирутного и шаленого товарища своего Геродовского, подвигнули на гнѣвъ противъ себе и войну войско запорозское, що ясно показуется на задѣ зъ универсалу остранинового) на козаковъ бѣднихъ и простосердечнихъ вини складаютъ и нестатечними ихъ, а ребеллизантами називаютъ. Не хотятъ въ себѣ досмотрити того, что заздростію сатанинскою, сами обузданіе суще, многимъ градамъ и провинціямъ, около себе будучимъ: цесарскимъ, поморскимъ и инимъ, нанесли войною своею многіе бѣдства и разоренія. Но и тимъ зивистнихъ сердечъ своихъ не уконтентовавши, наложилися били вольний зъ древнихъ вѣковъ народъ православний и шляхетний, козакороссійской, по обоихъ сторонахъ реки Днепра жительствующій, въ подданское себѣ ярмо вложити и, вѣчного подданства правомъ обложивши, Православие Святое на Унѣю обернути, а ко римскому привести заблуждению… Полезнейше билоби имъ Полякомъ, gдиби гордостъ и заздрость душей древнюю отринувши, мандатомъ королевскимъ чинили доситъ и, не нарушаючи древнихъ войска запорозскаго и народу малоросійского правъ и волностей, привилеями королевскими утвержденихъ, заховали народъ въ своей доброй протекціей и ласцѣ; сами не утесняли и инимъ утѣсняти и обиждати не допускали, а обидимихъ gдиби праведнимъ судомъ и сатисфакціею уконтентовали, войско зась запорозское любовію и приязнію улагодили, обидчиковъ тежъ и ругателей людскихъ; якото предписанаго шаленого Геродовскаго и инихъ, ему въ шаленствѣ подобнихъ, gдиби належите скарали, то и всего войска запорозскаго и народу малоросійского взаемной ку себе по прежнему дознавалиби приязни и поволности»^[1]… Ця Величкова примітка пояснює нам його погляд на причини боротьби українського народу з польсьним: погляд його, узагалі кажучи, правдивий. Бо, справді, — як він каже далі, — Остряничине повстання, нехай і скінчилося польською перемогою, усе-ж вона, перемога отая, боротьби не скінчила, бо через 10 років почалося нове повстання Богдана Хмельницького, отже даремне згинуло кількадесять тисяч війська польського й українського — братерських народів.

Далі, наприкінці IV-го тома вміщено доповнення до щоденника Окольського, що його склав Степан Лукомський про роки 1639–1649. Автор його посилається на «Русскую достовѣрную лѣтопись», на універсали Остряниці й Богдана Хмельницького, на історика Воновського; є й його власна примітка про жидівські збори й побори. У кінці є така примітка Лукомського: «Слѣдуетъ послѣ сей частной, полная тогожъ Твардовского исторія и рускія вѣрнія лѣтописѣ обявляющія: какія войни и миротворенія между Хмелницкімъ и Ляхами происходили, даже до здачи нимъ подь височайшую Всеросійскую державу всей Малоросіи, по обоимъ сторонамь рѣки Днѣпра Украини, и что прежде и по смерть его въ той же Украинѣ тогда происходило»…^[2]

Літописа надрукувала Київська Тимчасова Комісія за єдиним списком, що становить власність самого Величка, можлива річ, його автограф. І тільки воли вже почали друкувати літопись, знайдено було инший, але пізніший список, що його М. О. Судієнко здобув од нащадків відомого Г. А. Полетики. Редагували видання літопису Ріґельман і Самчевський. Про те, яку велику вагу мала ця археографічна знахідка, М. О. Максимович каже, «Що його Большаков здобув для Поґодіна, це було справді відкриття ще й поважне надбання для української історії, бо досі жаден історик не знав про цей поважний літопис; з відомих осіб знав про нього у XVIII ст. депутат Полетика. У нього була й копія Величкового літопису, що теж була невідома геть аж до XIX ст. коли Судієнко придбав її у спадкоємців Полетики^[3]. З Величка був дуже вчений письменник супроти, хоча-б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську, німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позаносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням. З автора швидче історик, як літописець; він справді писав систематичну історію України, більше на підставі історичних джерел: першу й другу частину виключно за джерелами, — третю й за власними споминами, але й до неї, як ми бачили, позаносив був силу документальних джерел. Величко це історик, але історик свого часу, отож і не завдовольняє він тим вимогам, що їх ми ставимо тепер до істориків. Часом він намагається критично розглянути ту чи нашу звістку в свойому джерелі. Так, він виправляє Твардовського в його оповіданні про прихильників Виговського, кажучи: «но не такъ тое все дѣялося якъ онъ написалъ, але такъ, якъ въ сей моей книзѣ назадѣ уже виразилося» (I, стор. 436). Далі, оповідаючи Величко про Юр. Хмельницького, пише: «За тимъ вскорѣ Хмелниченко будто (якъ Твардовский пишетъ разнствуяй отъ правди) змѣнивши Полякамъ, а содружившися зъ Росіяни, значніи зъ Росіянами-жъ Козацкіи виправилъ подъезди подъ Лвовъ и Варшаву»… (I, стор. 437). Далі, оповідаючи Величко про Віденську війну, додав: «О той же войнѣ Вѣденской въ лѣтописцахъ Козацкихъ показуется и тако (обаче нефундаменталне), же будто Солтанъ Турецкій зъ Королемъ Французскимъ учинилъ быль тогда союзъ такій, абы сполне онъ Французь ему Турчиновѣ допомоглъ войни на Цесара и Римъ; якая война если бы пощастилася Турчиновѣ, то будто мѣлъ позволити ему Французови Римскимъ и Цесарскимъ панствомъ владѣти»… (II, стор. 535). Часом з Величка раціоналіст, адже він критично ставиться до тої чи иншої звістки, коли звіства тая, як її гаразд обміркувати, викликає сумнів що-до її правдивости. Так, наприклад, починаючи оповідання про війну Хмельницького, він наводить оповідання Твардовського про три ознаки цих подій — відміну сонця, комету й сарану, але «зъ придаткомъ имъ толкованя отъ мѣлкого разума и разсмотрѣнія моего» (I, стор. 55). Він тлумачить їх алегорично — відміна сонця могла віщувати про те, що славетні роди, котрі блищали, наче зірки на небі, мусіли потім потьмаритися; комета, або мітла, пророкувала, що багацько людей буде виметено з цього світу за свої беззаконства; сарана провіщала прихід нової сарани кримських орд і руїну Польщі, що доти кипіла була млеком та медом. І збулося тоді слово Господнє, що вкупі з дужими повинні випити чашу страждань і кволі, разом з багатими — убогі, разом з винними і невинні. Розказавши Величко, на підставі козацького реєстрику, що турки не встигли підступити до Київа, бо його охороняло христіянське військо, додав од себе таку цікаву виправку: …«еднакъ зъ другого рукописного лѣтописца Козарского ясно показуется мое, же онъ Солтанъ Турецкій, аще въ тое время въ миру знайдовался зъ Полщею, еднакъ не посмѣлъ приходити подъ Кіевъ, не тилко для ополчившихся на оборону его войскъ христіянскимъ, але и для того, ижъ будучи въ распрѣ зъ цесаромъ христіянскимъ, пріуготовлялся зъ войсками своими и на него»… (II, стор. 476–477). Тут уже Величко виступає перед нами, як історик-критик.

Оповідаючи Величко про вбивство гетьманового Самойловичевого сина, каже: «…не вѣдомо же за якую вину, лечъ домишлятися можно, ижъ за тщаливимъ стараніемъ (це було зроблено) Леонтія Романовича Неплюева воеводи Сѣского, которій могль опасатися, же гдиби Гетманичъ по указу Монаршому на волю зосталъ отпущенъ, то моглъ бы на немъ Неплюеву доходити добръ и скарбовъ своихъ въ войску зъ нимъ Гетманичомъ забраннихъ». (III, стор. 59). Як каже проф. В. Б. Антонович у своїх лекціях, він наводить свідоцтва польських і чужоземних джерел, не критикуючи їх, сам цілком на них покладаючись, і не завдає собі труду їх перевіряти. Акад. В. С. Іконніков (Т. 2-й, кн. 2-а, стор. 1591) пояснює, чого не завважив Замисловський, що за инше джерело для Величка (окрім Пуфендорфа) був Козарський, себ-то малоросійський літописець, адже терміна «Козарський», Величко вживає замість «малоросійський», як це видно з 414 стор. його літопису, де він Бучинського зве козарським панегіристою. Величко совісно вагається і не знає, кому йняти віри що-до кількости років царювання ц. Олексія — чи Пуфендорфові, що визначає 30 років його царювання, чи Козарському, цеб-то малоросійському літописцеві, що визначає 31 рік (II, стор. 390). А втім, взагалі кажучи, Величко не міг критично поставитися до всіх своїх джерел, отож, як він сам казав, коли помилялися вони, помилявсь і він із ними. Він не завсіди вибирав найкращі, найпевніші джерела. Здається, він частенько давав перевагу, скажемо, Твардовському перед короткими козацькими реєстрами, мабуть, через те, що сам дуже цінував його літописа, вважаючи, що він вищий, од їх-бо літературно оброблений. В усякому разі Діяріуш Зорчин він ставив тільки на один рівень з «Woyna Domowa» Твардовського, можлива річ, ще й нижче від неї, бо поклав її у підвалину свого оповідання, а Діяріуш Зорчин не переписав цілком, а дуже його, на превеликий жаль, укоротив. На що це він зробив? Коли-б нам тепер трапивсь Діяріуш Зорчин, ми-б його не скорочували і напевне поставили-б вище за історію Твардовського, як першорядне джерело, як записи сучасника подій. Видима річ, Величко додержувавсь тут своїх літературних традицій, високо ставлячи своїх проводирів — польських істориків. Так точнісінько і своє оповідання про гетьмана Конашевича Сагайдачного він веде цілком і виключно на підставі польського історика Матвія Титлевського, дарма що про цю славну в історії України добу за його часів були й инші джерела, ще й документальні… Йому-бо, звичайно, легше було все цілком узяти в Титлевського, що не був відомий для його земляків, як складати історію про Сагайдачного на підставі різних джерел. Величко тільки додав до Діяріуша Титлевського про Хотинську війну додаток, виписавши його «зъ рукописнихъ лѣтописцовъ Козацкихъ, чого въ діяріуши Титлевского не обрѣлося»… (I, Дод., стор. 33). Величко чи не любив, чи не хтів, чи попросту не вмів складати своє оповідання на підставі джерел, і цілком переписував до літопису тії документи, які знаходив — воно було й легше, та й почасти й характер його праці того вимагав. Проте, це була для нього не історія, а літопис, дарма що він дуже скидавсь на історію. Головну частину свого літопису — про Хмельниччину — Величко теж склав на підставі трьох Самійлів — Самійла Твардовського, Самійла Зорки й Самійла Пуфендорфа з чого іронізує Г. Карпов. Той дак навіть виводить з цього, що й самий літопис непевний, хоча, звичайно, такого висновка й не можна було зробити з того факту. З Величка надто вже балаклива людина була, — отож пише про все він широченько, просторікувато. — Це велика його хиба, що шкодить усенькій його праці. Не маючи він, де взяти подробиць для тих картин, що їх він завсіди був охочий малювати. Величко раз-у-раз плутавсь, таки частенько допускавсь помилок. Мабуть, чи не через те отих коротеньких реєстриків він не полюбляє, що невеличкі вони були і не давали йому матеріалів для його картин. Його оповідання й описи куди просторіші, ніж Самовидцеві або Граб'янчині. Окрім того, вони й дуже розтягнені, кучеряві мовою, але неяскраві, взагалі риторичні, написані високим штилем, пихаті — і тому часто в подробицях непевні^[4], неістотні, несправні. М. О. Максимович, наприклад, довів, що Величкове оповідання про смертний час Чаплінського непевне. Акад. В. С. Іконніков^[5] закидає Величкові, що той, Чигиринську облогу описуючи, з Гизелевого Синопсису користується. Але треба сказати, що Величко бере тут з Гизеля не про Чигиринську війну, а про те, що той міг гаразд знати, цеб-то, що в Київі 27 серпня Інокентій Гизель архімандрит Лаври вкупі з духівництвом правили молебня перед чудотворною іконою Київо-Печерської Лаври. Порівн. також стор. 476, де він бере з Гизеля певну звістку про заснування в Київі фортеці на Печерському (II, стор. 433). За джерело-ж для Чигиринської війни він узяв поему Бучинського. «Я, — каже він, — сіе дѣяніе описуючій, не могучи совершеннои имѣти вѣдомосты зъ записокъ реестровнихъ Козацкихъ о той первой войнѣ Чигринской, мусѣлемъ оную вичерпати зъ рифмомъ панигиричнихъ преречоного Александра Бучинского, которій такъ пишетъ»… (далі йде переклад з Бучинського) (II, стор. 428). Виходить, що Величко дещо взяв і з козацьких реєстрів, а чого не вистачило в них, те він вичерпав з поеми Бучинського. Тут він зробив знов-таки за своїм правилом, про яке ми були казали раніше: чого в одному джерелі не знайшов, те з иншого доповнив. В оповідання про сатири Величко вмістив деякі промови з 4-ої пісні Торквато Тассо. Та про це він і сам каже читачеві. Це не вадить його історичному оповіданню^[6]. Цікаво встановити, як ставився С. Величко до історичних діячів і подій як своїх, так і чужих. Коли порівняємо його з Самовидцем, то побачимо, що він ясніше й яскравіше виявляє свої погляди, аніж занадто обережний і об'єктивний Самовидець. Генеральному писареві Вас. Леон. Кочубеєві він складає, наприклад, цілий панегірик за те, що той тринацять років на генеральному писарстві служив Богові, цареві російському, батьківщині своїй Малоросійській і Військові Запорозькому, де навіть попсував своє здоров'я, надто очі. Промову, що той виголосив був, генерального писарства зрікаючись, він зве «красною и розума полною»; про самого Кочубея каже, що з нього був «мужъ зѣло благорозумній и въ писарскихъ дѣлехъ совершенній». Він одмовивсь од писарського уряду, а мусів прийняти посаду генерального судді, за прислів'ям, як каже Величко: «ижъ що себѣ человѣкъ обѣцуетъ, тое Богъ ницуетъ» (III, 554). «…И такъ панъ мой преречоній, ухилившися трудовъ писарскихъ, не ухилился болшихъ трудовъ судейскихъ, якъ той, що кріючійся отъ доща станулъ подъ ринвою» (III, 555). Оповідаючи Величко про смерть Богдана Хмельницького, каже, що той «докончилъ въ Чигрини многотруднаго и многопечалнаго житія своего, зоставивши махину войни своимъ наслѣдникамъ, Гетманамъ Козацкимъ, а Украинѣ всей по себѣ осиротѣлой немалій жаль»^[7]. Далі він наводить надгробну промову^[8] секретаря Богдана Хмельницького Самійла Зорки, де той зве його вождем, що його воїстину дав нам Бог, вождем, що залишив безсмертну славу, од якого мудрости вся українська Річ Посполіта сподівалась довгих років щасливого життя і успіху. Од його перемог тремтіли мури самого Царгорода, оповиті димом козацьких рушниць. Помер той, — каже Зорка, — чиїм змаганням може назавсіди оджили права й вільності українські. Нехай про вашу з ним лицарську відвагу оповідають лани и долини, гори й межигір'я, замки й гарматні пащі. Як прославили ви себе, за всемогутньою поміччю Божою, на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявою, Збаражем, Зборовим, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом і на багатьох ще наших місцях, що їх не можу навіть і перелічити. Далі промовець удається до небіжчика Богдана, взиваючи його «возлюбленнымъ вождемъ», «краснорѣчивымъ отъ рожденія», «Гетманомъ доблестнымъ и возлюбленнымъ». Очевидно, і сам Величко, ставивсь до Богдана Хмельницького так само як Зорка, якого він дуже шанував. А як високо ставив Богдана Хмельницького сам Величко, це видко з його власної характеристики Богдана: приміром він каже про нього, що його сам Бог послав українському народові, як Мусія-визвольника од тяжкого лядського ярма й неволі. Господь дав йому розум, що ним міг він український народ визволити й дарувати йому жадану волю^[9]. До гетьмана Сагайдачного Величко ставиться з великою пошаною і складає йому похвалу, кажучи, що з нього «человѣкъ вѣри Православной Греко-Руской, шляхетне урожоній, въ науцѣ писменной отъ иншихъ непослѣдній, въ ростропности мірской цекавій, къ товариству войсковому ласкавій, въ чину Козацкомъ надъ иншихъ знаменитшій, и въ цнотахъ рицерскихъ справній и безъ похиби первѣйшій»… …«Отринувши всѣ художества лѣкарственіи, оплакивалъ (перед смертю) грѣхи свои, и чрезъ килко неделное предъ кончиною время килко разъ исповѣдался; сѣмъ разъ пріймовалъ Тайну Маслосвятія, а за нимъ заразъ пріймовалъ и Тайну душеспасителную Пренайсвятѣйшой Евхаристіи. Потомъ роспорадилъ имѣніе свое на церкви, на шпиталѣ, на школи и монастирѣ, кромѣ жены своей. Не препомнѣлъ тогдажъ (хочъ далекого) ялмужною братства Лвовского уконтентовати; особливе брацство Кіевское значною килкотисячною удоволивши ялмужною, записался въ него зо всѣмъ войскомъ Запорозскимъ, зъ таковимъ желаніемъ, аби въ томъ брацствѣ отправовалось школное ученіе. На остатокъ, при такомъ расположеню имѣнія своего, чи то въ мѣсяцю марту чили въ послѣднихъ, чили въ априлю или въ маю, невѣдомо числа якого, скончилъ животь свой; и погребенъ чесно и знаменито, чрезъ преосвященного митрополита своего Кіевского отца Іова Борецкого, при церкви Соборной, въ томъ же монастиру Брацкомъ Кіевскомъ сущей, могожь 1622 року; оставивши Козаковъ и все войско Запорозское во великой печали и въ неустроенномъ по себѣ сиротствѣ, безъ Гетмана и начало-вожда имъ потребного». (I, Дод., 51). Тут ми бачимо силу чисто фактичних указівок, що на підставі їх і складено життєписа Сагайдачного; цікава надзвичайна совісливість Величкова, коли він не визначає, бо достоту не знає, дня смерти Сагайдачного; але разом із тим виявляється тут, як спочутливо ставиться він до надзвичайного релігійного настрою Конашевича, до його пожертв на користь церков та освіти, особливо Львівського та Київського братств.

Величко подає біографії й характеристики й инших українських історичних діячів. Особливо цікава його характеристика гетьмана Виговського^[10]. Цей уривок Величкового літопису має свій окремий заголовок «Изъявленіе о Виговскомъ». Це, власне, життєпис Виговського, написаний досить яскраво і навіть не без гумору (про шкапу). Цікава теж його вказівка на оповідання старих людей про цю шкапу.

Юрка Хмельниченка Величко характеризує негативно за його пиху, викликану князівським титулом, за великі здирства з української людности, за його немилосердну жорстокість, за вбивства невинних — за єдине супротивне слово звелів він розстріляти Браславського полковника Коваленка. Але й сам він загинув лихою смертю — його було забито за те, що звелів зняти шкуру з однієї жидівки (II, стор. 546–517).

До Брюховецького ставиться Величко теж негативно. Він гостро виступас проти Брюховецького за те, що той зрадив московського царя^[11], але він разом з усіх тодішнім українських суспільством був і проти присилки московських воєвод на Україну і зве їх не без сарказму, «нелюдскими инспекторами» над самим Брюховецьким. Мабуть, він згадував собі, що цих інспекторів закликав та згодився на їх приїзд на свою голову сам Брюховецький, що сам-же потім видав таємне розпорядження повигонити їх з українських міст. Совісливому Величкові не до серця була така двоєдушна політика Брюховецького що-до Москви і убивство воєвод, отож він прихильно ставиться до тих розумних людей (м. Полтава), котрі висилали їх з свого міста, не вчинивши над ними ніякого насильства.

Величко подає фактичну біографію гетьмана Самойловича, до якого він добре ставиться^[12]. Оповідаючи він, як скинуто було Самойловича з гетьманування, пише сатиричні проти нього вірші, що їх ми вже були наводили раніш, і каже, що в них правдиво виявляється, через віщо обурилася на нього козацька старшина — це через його пиху, гордощі (т. III, стор. 17).

Негативно ставиться Величко і до Мазепи, хоч і подає його об'єктивного життєписа на підставі фактичного матеріялу^[13].

Мазепу Величко зве «валечнимъ невистюхомъ и Махіевелемъ»^[14].

Дуже непогану характеристику дає Величко вельми славному запорозькому кошовому І. Д. Сіркові. «Того-жъ лѣта, — пише він, — Иванъ Сѣрко, славній Атаманъ кошовій, въ Грушовцѣ пасѣцѣ своей, чрезъ нѣколикое время поболѣвши, преставися отъ жизни сея, августа 1, и припроваженній водою до Сѣчи Запорожской, и погребенъ чесно всѣмъ войскомъ Низовимъ Запорожскимъ въ полю за Сѣчою, противъ Московского окопу, где иншое товариство Запорожское погребалося. Погребенъ тежъ знаменито, августа 2, зъ многою арматною и мушкетною стрелбою и со великою всего войска Низового жалостію, яко по томъ вожду своемъ справномъ и щасливомъ, которій отъ младости, ажъ до старости своея военними бавячися промислами, не тилко значне Кримъ воевалъ, и нѣкоторіи въ немъ попалилъ гради, также и въ поляхъ дикихъ на рознихъ мѣсцахъ многіе Татарскіе громлювалъ чамбули, и плененній ясиръ христіянскій отгромлювалъ; але и въ Чорное море лотками вплинувши, на рознихъ мѣсцахъ не маліе бѣсурманамъ чинилъ шкоди и раззоренія, а по морю Чорному кораблѣ и катарги, зъ Константинополя въ Кримъ, Азовъ и на инніе мѣсца пливучіе, громлювалъ и зъ великими здобычами щасливе зъ войскомъ Запорожскимъ до Коша своего повертался, которого все войско зѣло любило и за отца своего почитало. Погребши же его, яко вишей рѣхомъ зъ жалостію, значную надъ нимъ могилу висипало, и крестъ каменній на ней поставило, зъ належитимъ имени и дѣлъ его подписомъ. По погребеніи зась его, войско Низовое зъ новимъ Кошовимъ Стягайломъ, о той его Сѣрковой кончинѣ и погребеніи жалостне ознаймуючи, и о розбытомъ кораблю чрезъ Запорожцовъ на мору Азовскомъ извѣствуючи, также и опричину Гетманскую за собою къ великому Государю просячи, писали до Гетмана Самойловича такій листъ свой» (далі йде лист до гетьмана Самойловича^[15]. Тут яскрава Сіркова характеристика на підставі певного фактичного матеріялу, що його, очевидячки, мав Величко.

Ці Величкові оповідання підтримують і стверджують инші джерела. Пам'ятник над Сірковою могилою геть аж до наших часів доховавсь. Цікава Величкова вказівка, як Сіркове тіло водою перевозили на Запоріжжя, де було кладовище січовиків у полі за Січчю.

Що-до духовних діячів, то Величко дуже прихильно ставиться до арх. Лазаря Барановича й присвячує його пам'яті некролога на підставі певного джерела, цеб-то Галятовського. Там він зве його мужем премудрим і боговгодним, що потрудивсь для чернечого чину, особливо для шкільної науки латинською мовою і складання книжок українською та польською мовами. Далі Величко наводить свідоцтво І. Галятовського з його книжки «Старій Костелъ заходній», про його життя і літературну діяльність — про видання книжок — «Мечъ», «Труби», «Лютня», «Мѣра», «Животи Святихъ», «Книга рожаю», «Книга смерти», то-що. Усенька біографія має чисто фактичний характер^[16].

Посилаючися Величко на Пуфендорфа і на російських старожилів, коротенько оповідає про повстання Ст. Разіна, взиваючи його дінським крамольним козаком, а його товаришів, подібних до його, легкодухами. І за це, каже Величко, він і дістав гідну кару — смерть, а ці країни, що збунтувалися проти царя, знову вернулися до царської влади^[17]. Взагалі кажучи, Величко дуже поважає верховну владу і, здається, що він не без упливу такої тенденції навіть і запорозців у їхніх стосунках до московських царів поробив був отакими легітимістами, які з них зовсім не були. З цього боку не аби-який сумнів у нас викликають тії листи із Запоріжжя, що писали тамтешні кошові, — почасти своїм змістом і особливо своїм занадто вже прихильним до Москви тоном. До московських царів Величко взагалі ставиться прихильно. Оповідаючи Величко про Петра I, на 5 сторінках перелічує всі найважніші його заходи як у зовнішній, так і в унутрішній політиці, і додає панегірика цареві, що його склав віршами якийсь Київо-малоросійський піїта. Панегірик отой закінчується такими словами: «Царю Петру Монарсѣ зичимъ по вся часи, побѣдъ, счастя и слави, мы усѣ Черкаси». Є тут спомин і про те, як ставився цар Петро до України, і треба додати, що, оповідаючи про скасування гетьманства і утворення за Петра Малоросійської Колегії, Величко виступає проти цієї реформи, кажучи, що у першій своїй грамоті цар обіцявсь був українському народові такі вольності, яких не мав жаден народ, а потім, забувшися про цюю обіцянку, «заразъ по кончинѣ Гетмана Скоропадского, року 1722, надъ чаяніе Малоросійское, мимо древніе права и волности войска Запорожского и народу Малоросійского, вмѣсто Гетмана устроилъ въ Малойросіи Коллегію и збори розніе, нѣгди предъ тимъ не бываліе, уничтожилъ и обременилъ зѣло всѣхъ Малоросіяновъ, такъ шляхетской козацкой, яко и посполитой кондиціи сущихъ». Про самого Петра Величко каже так: «Тотъ Царь Петръ бысть великотѣлесенъ и многосиленъ, быстроуменъ, ко бранемъ и разнимъ потѣхамъ приклоненъ; лица былъ бѣловдячного, взору очесъ проразливого и грозного, власовъ з натури рудихъ, обаче всегда черно фарбуемихъ и мало кому свѣдомихъ, гласу бысть сипкогрубого. По Нѣмецку говорити добрѣ изучился, майстеръ бысть совершенній корабелного строенія и штуки токарской»^[18]. Отож бачимо, нехай і коротенько сказано, а все-ж не погано, і кожен, хто прочитав оцю характеристику Величкову, може уявити собі Петрового портрета.

Які погляди висловлювано було в російській й українській історіографії на Величчин літопис? С. М. Соловйов у своєму нарисі історії України^[19] скористувавсь з першого тому Величкового літопису (він вийшов р. 1848, а його «Очеркъ» р. 1849; з другого тому він іще не міг скористуватися, бо той вийшов допіру року 1851), щоб одкинути, на підставі йото, непевні звістки «Исторіи Русовъ». Він каже про вагу цього літопису, що-до його певности, так: «Коли нашу розвідку було вже закінчено й відіслано до редакції, ми здобули літописа подій у Південно-Західній Русі Сам. Величка; твір цей чимало важить для нашої праці, адже-ж, як сам автор літопису зазначає, користувавсь він з щоденника Сам. Зорки, що був за писаря при Богдані Хмельницькому за часів боротьби його з поляками. Тут ми знайшли ствердження наших висновків, що мали на меті довести непевність звісток «Исторіи Русовъ». Отож, приміром, ми відкинули звістку Кониського про те, що Б. Хмельницький здобув був фортецю Кодак на початку військових дій — і Величко, чи Зорка, стверджують нашу думку. Ми відкинули звістку Кониського про вигадану січу під Кам'янцем — Величко теж нічого про неї не знає. Ми дали перевагу тому спискові універсалу Б. Хмельницького, де замість Кам'янця поставлено м. Корсунь — у Величка бачимо те-ж саме^[20]. Ми визнали за неправдиве оповідання Кониського про третю війну Б. Хмельницького з поляками, про те, що Б. Хмельницький начеб-то побив польського короля під Жванцем — за Величком теж під Жванцем або Кам'янцем жаднісінької січі не було. Нема чого й згадувати, що Величко не знайшов у паперах Зорчиних ніяких листів од царя Олексія Михайловича до «Гетманушки», то-що. Ми поставили за свою мету внести будь-який критичний погляд на історію України, причому передовсім хтіли були довести, що звістки Кониського, дарма що він довший час користувавсь загальним визнанням, не надто певні. Отже Величків літопис подав нам надію, що ми, нехай і не зовсім, але мети своєї осягли»… А втім, на жаль, С. М. Соловйов у відповідних томах своєї Исторіи Россіи, присвячених головним чином історії України, вже не повертається до критики літопису, ба навіть так що й не користується з самого літопису. Він бере тільки (у X, XI та XII т.) деякі звістки з Величка (у XII-му, наприклад, — деякі подробиці про смерть Брюховецького — Вел. II, 163). Тимчасом С. М. Соловйов легше, ніж будь-хто инший, міг перевірити Величкові звістки за цими документальними джерелами, що їх він узяв з архіва Мін. Чужоземних Справ і Юстиції і що на підставі їх описав ції події. Таким чином, року 1849 він не встит іще скористатися з Величкового літопису для свого нарису історії України, бо надто пізно здобув того літописа, а в 60-х роках ХІХ ст. уже не схотів його перевірити за архівними джерелами. У XIII т. він навіть не згадує зовсім про Величка. — Далі, року 1851 спеціяльну рецензію на Величків літопис надрукував Клеванов. У рецензії тій він порівнює його до «Исторіи Русовъ». Величенька рецензія Клеванова (на 23 стор.) це швидче не критичний розгляд літопису Величкового, але самісінький огляд його змісту. З текста літопису Клеванов наводить чимало дуже цікавих уривків і тільки мимохідь висловлює свої власні погляди на цей літопис. Величко, — каже Клеванов, — не мудрує, як автор «Исторіи Русовъ», а збирає з козацьких літописів факти, та бере їх обережненько-таки. Величко любить Україну, але не мовчить і про хиби козаків. З великим болем оповідає він про руйнацію Правобічної України, про її розор. II-й том Величків поділено на 27 розділів, і кожен з них охоплює один котрийсь рів. Він яскраво описує, як Юрко Хмельницький зруйнував Правобережну Україну, отож зве його за це «безумним». Він наводить з Величка уривок про козаків Тетериних і каже, що кожен з них за срібло й золото ладен був виколоти собі очі й забити батька свого нещасливого. Клеванов ставить Величка вище над инші українські літописи і каже, що він на назвисько історика заслуговує. Ще більшу вагу надають літописові прикладені до нього документи. Навівши Клеванов з Величка уривки про те, як ставиться Петро до України, причому, літопис отую політику Петрову гудить, виступає проти Величчиного «місцевого» патріотизму в оборону Петрової централізації. Що-правда, він додає, що Величків патріотизм не такий неприйнятний як автора «Исторіи Русовъ»; Величко неначе погоджується з тим, щоб увіллятися в Руське море (дарма що цього справді не було). Взагалі Клеванов надто високо ставить Величчин літопис за нові цінні дані, що той подає, акти й документи, що на них він рясний; історична критика, якої в нього не могло бути, у нього замінялася історичним тактом; у нього немає таких вигадок, як в «Исторіи Русовъ» або у Шевальє, з якого користувавсь Ріґельман. Стилем своїм Величко займає по праву перше місце поміж українських літописців^[21].

О. М. Максимович дає Величковому літописові таку оцінку^[22]. Він зве літопис дорогоцінним, а автора його видатним полтавцем. Він каже про нього, що він «отзывается еще прежнимъ лѣтописнымъ простодушіемъ и своенароднымъ юморомъ, несмотря на пышно реторическія свои вступленія». У тринацятому листі про Богдана Хмельницького, написанім до Костомарова з приводу його монографії про Б. Хмельницького, М. О. Максимович умістив критичний розгляд питання про втечу його з Бродів. Максимович одкидає це оповідання, що його взяв Костомаров з Величкового літопису, і висловлює думку, що тут мова мовиться про Мих. Потоцького, що хтів був скарати Богдана на смерть р. 1647, а не за молодечі роки Богданові. Максимович уважав також за вигадку Величкову звістку про те, як Богдан Хмельницький забив Чаплинського недалечко від Жовтих Вод. У чотирнацятому листі про Богдана Хмельницького Максимович обстоює правдивість Величкової звістки і його джерел — Зорки і Титлевського про те, що Богдан Хмельницький зробив морський напад на турків року 1621. Максимович не писав такої спеціяльної розвідки про Величків літопис, яку він написав був про літопис Граб'янчин і про літописи, що їх видав Білозерський, отож замітки його про цей літопис випадкові й розкидані по різних його листах до М. І. Костомарова з приводу його «Богдана Хмельницького». Але, як ми бачимо, він надає йому не аби-якої ваги.

Проф. Є. Є. Замисловський зробив огляд і оцінку всіх джерел, що стосуються царювання Хведора Олексієвича, разом із тим і Величчиного літописа. Літописа оцього він ставить, як літописа, багато нижче од Самовидцевого і Граб'янчиного літописів^[23]. Це, на його думку, швидче історія, як літопис, бо автор пояснює причини подій, посилається на друковані й рукописні джерела й наводить уривки з них, ба навіть подає декотрі документи цілком. Проф. Є. Є. Замисловський надто цінує Величчине оповідання про другий похід турків на Україну року 1678, бо в ньому є й нові звістки, порівнюючи до Самовидцевого й Граб'янчиного літописів, і новий погляд авторів на цей похід; отож, приміром, він закидає Ромодановському, що той занадто хитрує, а гетьмана Самойловича обвинувачує в негостинності. Сам Є. Є. Замисловський цього обвинувачення не підкреслює, але завкажує, що сучасники мали підстави обвинувачувати Ромодановського й гетьмана у тім, що Чигирин не встояв був проти турків.

М. І. Костомаров каже про Величків літопис, що ним треба користуватись дуже обережно, бо в ньому сила анахронізмів і явно пізніших уставок. Деякі пам'ятники, вміщені у Величка, Костомаров визнає за вигадані. У другому виданні Богдана Хмельницького він визнавав Величків літопис за джерело правдиве, а в третьому виданні поставив його серед джерел другорядних, що потрібують суворої критики. А втім, сам він, каже акад. В. С. Іконніков, — бере з тексту все, не розбираючи.

Надто гостро виступає проти Величкового літопису Г. Хв. Карпов у своїй розвідці^[24]. Величко, — каже він, так само як і Граб'янка, не посилається на свої джерела і тому важко перевіряти їх. Діяріуш Зорчин Величко скоротив і повикидав з нього документи. І на самого Зорку Величко посилається не раз-у-раз, дарма що він був для нього за головне джерело. Виділити те, що взяв у нього Величко, річ дуже важка. Ані про Зорку, ані про Ів. Биховця, що його щоденник діставсь Величкові від його сина, жаднісінької згадки немає ні в українських літописах, ні у Кониського. Тимчасом серед підписарів Військової Канцелярії р. 1669 є прізвище Биховець; що-до ймення Зорчиного, то його в жадному офіційному спискові немає. Невідомо також, звідкіля Величко узяв тії документи, що їх у такій великій кількості він умістив у свойому літопису. Поважне серед них місце займає листування гетьманів із Запоріжжям, що з нього, за Величком, огнище українського руху. А що сказати про листи Б. Хмельницького до Потоцького, Барабаша, Конецпольського? Вони являють собою неначе перифраз літописного тексту. Скаргу Хмельницького з приводу неправд Чаплинського написано доволі лагідно і вміло, а лист про це саме переповнено лайкою, тимчасом коли Хмельницький узагалі бажав миритися. У листі Б. Хмельницький оповідає про 4-денне сидіння у в'язниці, а в матеріялах, що з них користувавсь Величко (їх надруковано у 4-ому томі видання літопису), говориться, що Хмельницький сидів у в'язниці якихось 7 годин. Лайки в листі Хмельницького на його звичайні вирази не скидаються. Повстає сумнів що-до універсалів Хмельницького з-під Білої Церкви про лядський над українцями гніт. Подібні універсали в актах не доховалися, ні в руських, а ні в польських джерелах. Самий цей універсал має заголовок: «Зиновия Богдана Хмелницкого Гетмана славного войска Запорозскаго и всея по обѣимъ сторонамъ Днѣпра сущея Украини Малоросійскія». Але такого титулу Хмельницький не вживав і Зиновієм не писавсь. У паперах «Гетмана обѣихъ сторонъ» почали вживати вже після Хмельницького. Титул-же Хмельницького був такий: «Богданъ Хмелницкій Гетманъ съ войскомъ Его Королевской Милости (або «Царского Величества») Запорозскимъ». В універсалі оповідається цілу історію русів або савроматів, починаючи від переселення народів, і історію прав малоросійських. Та це пояснюється тим, що автор гаразд знався на польській книжній словесності. Відомо, як писано генеалогії по польських школах і які похвали складувано в генеалогії Петрові Могилі. Вже Максимович цього універсала за непевного мав; проте, Акти Західньої Руси (т. V), що їх редагував М. І. Костомаров, надруковано з указівкою на «Исторію Русовъ» і Маркевича. Літературним стилем перейнято і надгробне Зорчине слово над труною Хмельницького про працю його на користь України, про працю, що через неї на віки вічні оживуть стародавні права і вольності українські — так могли говорити тільки у XVIII ст. Взагалі, коли Величко й користувавсь з Зорки, то так його перекрутив, перейнакшив за-для літературних вимог свого часу, що одрізнити джерело (цеб-то Зорку) од самого Величка ніяк не можна. Навіть хронологічні дати Величкові суворої перевірки потрібують. Розглядаючи Величкову працю в цілому, треба сказати, що він далеко відхиляється від ідеала літописного викладу — це, власне кажучи, мемуари, що складалися по пам'яті, по персональних відносинах, з якоюсь тенденцією, і потрібують також суворої критики і що-до хронології, певности фактів і їх причинового звязку одного з одним.

Про непевність цього літопису, — каже Карпов, — я висловлювавсь уже не один раз. Але треба звернутися до всього змісту цього пам'ятника, бо йому надається великої ваги в історіографії. Костомаров пише, що з нього треба користуватися дуже обережно, бо там багацько анахронізмів і пізніших уставок. У «Богдані Хмельницькім» М. І. Костомаров уважає цей літопис за другорядне джерело, яке до того потрібує ще й суворої критики. Одначе, сам він користується з Величкового літопису без усяких застережень. М. О. Максимович теж каже про потребу критично ставитися до цього літопису, але додає, що це инколи джерело надзвичайної ваги. І обидва історики найбільш покладаються на діяріуш легендарного Сам. Зорки, що з нього начеб-то користувавсь Величко. В оглаві до свого літопису Самійло Величко посилається на трьох Самійлів — Пуфендорфа, Зорку і Твардовського. Виходить, що з творів трьох Самійлів скористувавсь четвертий, цеб-то сам Величко. Він сам себе зве компілятором. Але, чи було так справді? Діяріуш Зорчин був, на думку Карпова, не діяріуш Зорчин, а той самий літопис Хмельницького, що йнакше Самовидцевим літописом зветься, він тільки не зміг скористуватися з нього як слід. Г. Ф. Карпов не покладається на Величкове оповідання про Діяріуш Зорчин і каже, що воно йому нагадує оповідання про Якимівський літопис і вважає його за фальшиве, бо непевні й ті звістки, до яких воно пристосовано. Може й не вигадав сам Величко, — каже Г. Ф. Карпов, — приміром, подробиць про те, як їздив Богдан Хмельницький до Криму, бо про це оповідають і польські джерела. Але звідкіля-ж Величко узяв подробиці, коли в Зорки він брав тільки те, що було найпотрібніше. Коли Величко вигадав подробиці, а основу взяв у Зорки, як-же й тоді з'явилась протилежність звісток у Самовидця (як Величко його величає) і в инших джерелах? Захищаючи Г. Ф. Карпов Зорку од Величка і глузуючи з Величка, нагадує, що в декотрих давніших джерелах (але не каже, в яких саме) оповідається тільки про те, що Богдан Хмельницький когось кудись послав, тимчасом Величко оповідає, що туди поїхав сам-таки Хмельницький, — такий уже в Величка звичай. Але Величко не тільки прикрашував оповідання, ба й широко оповідав про те, чого в дійсності зовсім не було. На довід оцього свого суворого обвинувачення Карпов посилається тільки на один однісінький приклад Величкової помилки, та й то запозичує цей приклад у М. О. Максимовича — це Величкова звістка про те, буцім-то Хмельницький забив свого ворога Чаплинського. Глузуючи не тільки з цього оповідання, ба й узагалі з «всепрославленнаго своенароднаго южнорусскаго юмора» (з приводу того, що Богдан Хмельницький начеб-то звелів одтягти тіло Чаплинського од шляхетних козацьких трупів), Карпов додає, що, коли-б Величко і знав був про те, що Чаплинського тут не було забито, він-би одначе на заміну цього закінчення вигадав-би инакшу якусь сцену для свого романа, отож, наприклад, таку (далі наведемо жарт Карпова його-в-таки власними словами): «Богданъ Хмельницкій, захвативши Чаплинскаго съ любовницей, хотѣлъ его казнить, но благоразумная и дармо погибающихъ людей жалѣющая Есѳирь упросила сердитаго богатыря пощадить своего недавняго обладателя, отпустить его на волю, и за это снова наградила стараго грѣховодника любовью». Мені прикро було виписувати оці рядки, остільки вони не личать поважній науковій критиці. Але-ж де треба було зробити, — адже з Карпова дехто ладен був зробити якогось новатора в царині української історії. Як він сам висловлювавсь за себе, він начеб-то розчищав поле вкраїнської історії та її джерела від усякого непотрібного мотлоху, яким їх позасмічували були такі українські істораки, як М. І. Костомаров і такі літописці козацької слави, як Величко. Хіба-ж це справді об'єктивна історична критика, а не глум? Нехай так — нехай тут була Величкова помилка про забивство Чаплинського, нехай навіть Величко справді од себе додав кінець, дарма що цього Карпов і не доводить, та й не можна цього довести, бо ми не знаємо джерела, з якого користувавсь тут Величко, — може справді він поклався тут на когось иншого-що-ж тоді? Хіба з цього можна зробити логічний висновок, що не треба покладатись на Величчину звістку про Самійла Зорку, можна обвинувачувати його у фальші, як це робить Карпов, наводячи цю єдину помилку та й на неї вказівку запозичуючи од Максимовича. І з цього єдиного факту Карпов робить висновок, що Величко «раз-у-раз широченько оповідав про події, яких ніколи не було». Так пише історію… Карпов, така його історична критика… Величко, — каже Карпов, — написав свою працю «для публики, а не для ученаго кружка спеціалистовъ; его сочинение написано для легкаго чтенія»; тут він натякає ва Костомарова, звідки й бере цю цитату. Висловивши нічим не стверджену гіпотезу, що Самійло Зорка це був літописець Самовидець, Карпов з цього робить новий, теж необґрунтований, висновок, що коли в Самовидцевому літопису (за ним-же Зорчиному) немає офіційних документів, а вони з'являються у Величка, дак він їх вигадав, а в дійсності їх не було. І далі цю вигадку свою він силується підкреслити, критично розглядаючи ці документи. Передовсім він спиняється на листуванні Запоріжжя з українськими гетьманами. Таких фальшивих документів Карпов зазначає три. Так, він уважає за фальшивий лист Богдана Хмельницького із Запоріжжя. Фактичний зміст цих листів збігається з тим, що є в тексті літопису, — отож коли зміст тексту не зовсім певний, то й усі листи за фальшиві визнати треба. На підставі того, що Богдан Хмельницький начеб-то повинен був удаватися до коронного гетьмана в своїй справі тільки однаковими листами, Карпов визнає за фальшивий лист Богдана Хмельницького, бо його написано не такими виразами, як колишня скарга його. Він забуває про те, що обставини, за яких писано оці документи були цілком різні: скаргу оту писав був покривджений козак, а тепер пише вже козацький отаман, нехай ще без титула гетьмана, але все-ж-таки старший. Не дивниця, що тут він торкається і питання про становище усього українського народа. Про це Карпов також каже, що воно було не до речи. Чом не до речи, коли зовсім навпаки, про це й мусів сказати, розповівши про свою приватну кривду, козацький ватажок. Визнає Карпов за фальшивого також і Білоцерківського універсала Богдана Хмельницького до українського народу, бо там він зве себе Зиновієм і гетьманом України обох берегів Дніпра і оповідає про все, що є у Величковому літопису. Чим-же підтримує Карпов оцю свою вигадку? Та тим, що все це викладається за хроніками «Исторіи Русовъ» і Величковою. Але-ж ми гаразд знаємо, що «Исторію Русовъ» було складено багато пізніш од Величкового літопису, отже тільки автор «Исторіи Русовъ» міг щось позичити у Величка, але не навпаки. Виходить, що універсал цей фальшивий тільки тому, що він є і в «Исторіи Русовъ», дарма що, додамо від себе, — нам невідомо навіть, чи автор «Исторіи Русовъ» узяв його у Величка, чи де инде. А Карпов каже, що цей фальшивий універсал дочекавсь великої чести — попасти туди, де фальшиве все, що там є. Далі Карпов дивується, як цей універсал надруковано в Актахъ Западной Россіи (том 5-й, № 23), як вельми цінне історичне джерело. Про те, що універсал цей фальшивий, — каже Карпов — здається десь говорив Максимович. З «Исторіи Русовъ» справді джерело непевне, але сказати, що не можна покладатися на ніяку звістку иншого джерела, коли щось подібне є й в «Исторіи Русовъ», це вже буде не історична критика, а якась пародія на неї. Непогана й ця «бібліографічна» вказівка Карпова, що здається десь про фальш цього універсала оповідав раніше Максимович… За фальшиву визнає Карпов і промову Зорчину над домовиною Богдана Хмельницького, і тільки через те, що тут мова мовиться про стародавні права й вольності українські: ця фраза нагадує лемент про козачу волю деяких сучасників Мазепи й Полуботка. Але там не тільки лемент про волю (хоч і ні в якому разі це не є довід фальшу усього пам'ятника), а й спомин про діяльність Богдана Хмельницького, навіть з фактичними вказівками, що про них справді міг знати Зорка. Далі Карпов спиняється на Величковій хронологіі і на підставі одного прикладу, доволі одначе неясного висловлює думку, начеб-то й вона непевна. Нарешті, Карпов знов-таки безпідставно, каже, що з Самійла Зорки або легендарна людина, що її вигадав Величко, або про нього кожна тільки сказати те, що знаходимо у Величка. Але велика одміна між цими або: про Зорку ми справді можемо сказати тільки те, що про нього оповів Величко, і виділити у Величковому літопису оповідання Сам. Зорки це річ неможлива, бо їх не виділив сам Величко. Та це ще не дає нам ніякісінького права казати, начеб-то Зорку вигадав Величко. Не можна погодитися і з загальною оцінкою літопису, що її подає Карпов: пам'ятник цей має тільки вагу, щоб з'ясувати погляди самого Величка і його сучасників на добу Богдана Хмельницького: цей висновок теж не має під собою ніякого міцного ґрунту.

Отакі погляди на Величків літопис висловив був Карпов у своїй монографії про початок історичної діяльности Богдана Хмельницького. Додамо, що в тексті своєї монографії він бере багато звісток про Богдана Хмельницького у Величка і тільки додає до них свої критичні замітки. Отож, робить він те-ж самісіньке, що закидав Костомарову, ба навіть С. М. Соловйову^[25]. Торкається Карпов Величкового літопису і в нашій своїй монографії «Критический обзоръ разработки главныхъ русскихъ источниковъ, до истории Малороссіи относящихся, М. 1870, де теж користується з цього літопису^[26].

Проф. В. Б. Антонович у своїх лекціях про джерела для історії України висловив такі погляди свої на цей літопис. Це оригінальне й цікаве джерело для історії козаччини. Видання його зроблено, як він гадає, за власним автографом автора, що зберігсь у трьох фоліянтах і якого потім ніхто не перероблював і не поширював, бо ніхто його й не переписував. За довід, що рукопис являє оригінал, а не апограф, править те, що, оповідаючи про ту чи иншу подію, автор частенько вліплює у свій рукопис писані й друковані оригінальні документи, що з них він скористувавсь як із джерела, чого не міг зробити переписувач; часом він навіть уліплює портрети тих діячів, що за них оповідає у літопису. Далі, на підставі тих відомостей, які дав про себе сам Величко, В. Б. Антонович складає й подає його життєписа. Там він зве його одним з найосвіченіших і найученіших людей того часу, бо в його літопису нерідко трапляються переклади з мови польської, латинської, німецької, італійської (мабуть тут мова мовиться про Торквато Тассо, але ми не знаємо, чи ознайомивсь із ним Величко з оригіналу). Величко старанно, пильно збирає усякі джерела й документи, коротенькі літописи або, як він сам каже, козацькі кронічки, записки чужоземців і вміло користується з них, раз-у-раз їх цитуючи. Окрім історичних джерел, він мав також і публіцистичні матеріяли — брошури, памфлети, сатири, а через те читати Величків літопис надто цікаво. У життєпису Величковому В. Б. Антонович підкреслює, що він переклав з німецької на тодішню літературну вкраїнську мову космографію, але, як бачимо, здається, Величко швидче знайшов рукописа, де того переклада було вже зроблено. В. Б. Антонович поділяє Величків літопис на дві частині і бачить поміж ними велику одміну: першу написано виключно на підставі джерел і це не літопис, цеб-то щорічний запис подій, а компіляція з різних джерел. Хмельниччину Величко описує за оповіданнями трьох Самійлів, з них, безперечно, найважніший Сам. Зорка, як сучасник подій, що саме тоді жив на Запоріжжі. Друга частина — важливіша для нас і найбільша змістом, бо написав її здебільша сучасник подій. Джерела для неї були такі — 1) документи Військової Канцелярії, що з них автор міг вільно користуватися, 2) сучасне письменство. Найважливіше з неї — це невеличкі оповідання — історичні і народні — про видатніших діячів і події, і козацькі кронічки; сюди належать: поема Бучинського про боротьбу за Чигирин, оповідання про похід Сірків на Крим, опис долішнього Дніпра. Такий зміст літопису. Що-до викладання, то автор виступає перед нами як дуже освічена і вчена людина, але критичного відношення до джерел в нього не гурт. У нього багацько щиро українського гумору й щирости, що дуже відбилося на його викладанні, надавши йому яскравости, та разом з тим у нього багацько риторики. Він завсіди хоче подати картини і частенько не має для них фактичних подробиць, отож часом розмальовує їх, як це зробив він на підставі оповідання з Торквато Тассо (я-б сказав, розтягує виклад, що взагалі робить його стиль якимсь тягучим). Иноді він простісінько проминає те, що здається йому за мало цікаве (додам до цього від себе, що він проминає й те, що ми тепер мабуть були-б визнали за дуже поважне: авже-ж ми, приміром, ніколи не скоротили-б були тих звісток і документів, що були у щоденнику Сам. Зорки або в козацьких кронічках). Не аби-яку вагу має Величків літопис і через свій зміст: у ньому і певні оповідання і правдива оцінка подій; непогано змальовано побут, подано дуже вдалі характеристики діячів (де, додам од себе, ми бачили вже в тих уривках, що їх наводили раніш). Усе це, разом узяте, робить Величків літопис одним з найважливіших і цікавих для читача.

Що можна сказати з приводу цих поглядів на Величків літопис? Визначається з усіх критиків, як ми бачимо, тільки один Г. Ф. Карпов своїм суворим відношенням до цього літопису (як, додамо, також і до всіх инших козацьких літописців). На його думку, літопис цей неправдивий, непевний і на нього не можна покладатися в оповіданні про події тих часів. Але думку цю відповідні доводи не підсилюють.

Величко зне себе «истиннимъ Малія Россіи синомъ». Гаряче любив він свою неньку Україну і вирішив викласти історію її «простимъ стилемъ и нарѣчіемъ козацкимъ». Та в дійсності в нього й стиль важкенький, і мова далеко не козацько-українська. Але в основі його мови лежить українська книжна мова, з усіма її особливостями XVII ст., хоч стиль його канцелярський і в нього сила полонізмів. Величко охоче вживає не тільки польських слів і злучників, — же, кгди, лечъ, подлугъ, теди, а й форм, особливо дієслівних, і навіть неправильно, наприклад, воленъ естесми, приточуючи до них галицькі (мусилисмо, жалѣли бысьмо), церковно-слов'янські (не потеряли есте, наричаху); церковно-слов'янських форм уживає він, коли оповідає про високі сюжети (наприклад, про чудо Іллінської Чернігівської ікони) або захоплюється патосом, кажучи, наприклад: «паде, паде красная козацкая Украина Тогобочная»; але часом слов'янізми трапляються і в звичайних оповіданнях. Є в нього, як і у Граб'янки, помилкове вживання слов'янських реченнів: воевождовъ, мертвоя плоти, нѣсть мощно. Взагалі мова у Величка мішана: є в нього почуття народньої мови, та канцелярська рутина ще й козацьке «язичіе» переважають^[27].

---

Уривки з літопису Величка.

РОЗДѢЛЪ XVI^[28].

Року отъ раздѣленія стихій 7183, а отъ повитія пеленами въ Вифлеемѣ Младенца, небо облаки повивающаго 1675 года… Турчинъ… прислалъ… короблями въ Кримъ отъ Константинополя… пятнадцять тисячъ виборнѣйшихъ Стамбулскихъ янчаровъ, и повелѣлъ Хановѣ Кримскому зъ ними и изъ Ордою Кримскою, наступовавшои тогда зими, постаратися конечне Запорожцовъ вибыты и Сѣчъ ихъ въ конецъ разорити… А такъ, скоро зима тогдашная, чрезъ майстерство крѣпкихъ морозовъ своихъ, Днѣпровіе глубыни и инніе рѣчки полевіе твердими замуровала ледами и достатними приодѣла снѣгами, теди Ханъ Кримскій велѣлъ заразъ сороку тисячамъ Орди Кримскои быти готовимъ до походу военного, неименуемого куда, и пятнадцяти тисячамъ Янчарамъ велѣлъ даты конѣ; а когда кончился постъ Филыповскій, тогда онъ Ханъ самъ зо всѣмъ войскомъ своимъ помененнимъ рушивши зъ Криму, ишолъ до Сѣчи Запорожской степами, оподаль въ килко миль оть берега Днѣпрового, аби не постереженъ быль чрезъ Запорожцовъ, по островахъ и вѣткахъ Днѣпровихъ зимовавшихъ, о чомъ все войско Низовое цале найменшои вѣдомости не мѣло. Третои теди чили четвертои нощи по Рождествѣ Христовомъ, о полунощи, зближившися Ханъ до Сѣчи, знялъ чрезъ Орду сторожу Сѣчовую, о версту чили о двѣ на мѣсцу приличномъ стоявшую; отъ которои сторожи гди увѣдомился, же уже болшей нигде индей а ни въ самой Сѣчи нѣтъ сторожи, и же войско въ Сѣчи пяное спитъ безпечне въ куреняхъ своихъ, радъ тому былъ велце, и заразъ едного лутшого зъ пойманнихъ сторожовъ Запорожцовъ вибравшы, и волю ему учинити зъ особливимъ награжденіемъ обѣцавши, приказалъ ему тоею фортою, якая по ихъ-же сторожовъ ознайменню на тотъ часъ была не заперта, впровадити янчаровъ пѣхотою внутръ Сѣчи Запорожской; и такъ зъ тимъ вожемъ Запорожскимъ пославши всѣхъ янчаровъ въ Сѣчъ, приказалъ имъ вшедши въ неи належитій военній учинити надъ пяноспящими Запорожцами промислъ. А самъ Ханъ зъ Ордою вколо Сѣчъ обехавши и густо обступывшы, стоялъ не оподалъ ея на поготовю, жебы и духа утѣкати мѣючихъ не випуститы Запорожцовъ; … А такъ о томъ полунощномъ часѣ, егда все войско жаднои найменшои прежде не имѣло въ себе тривоги и о намѣреніи бѣсурманскомъ вѣдомости, зашпунтовавшися въ куреняхъ своихъ безпечне отпочивало, тогда янчаре пойманнимъ войждомъ Запорожскимъ незатворенною фортою въ Сѣчъ тихо уведенніи, всѣ оноя улицѣ и переулки собою наполнили и аки въ церквѣ стѣснилися; готовое-же имущи въ рукахъ оружие, Богомъ Всевидящимъ на разумѣ зостали помраченни, ижъ не помислилися що далѣй чинити и якимъ-бы способомъ тое рицерское Низо-Днѣпровихъ Козаковъ, аки Малтанскихъ кавалеровъ, гнѣздо опровергнути и самихъ всѣхъ до конца тамъ-же вибити; ниже началники вхъ янчарскіи, тѣсноти ради тогдашнея, могли зъ собою зійтися и порадитися, якъ злое намѣреніе зачинати и кончиты. Всю теди, яко и вишей рѣхомъ, Сѣчъ собою янчаре наполнивши, всѣ армати Сѣчовіе опановавши и всѣ згола мѣстца заступившы, бяху чрезъ килко годинъ въ недоумѣніи и тихомъ молчаніи; егда-же зъ полунощи повернуло, и благоволи Богъ Вседержитель отъ настоявшея тогда погибели соблюсти въ цѣлости жребій свой тое православное и преславное войско Низовое Запорожское, тогда отгна сонъ въ нѣкоемъ куренѣ едному Шевчику; той убо на дѣло свое вставши а кватеку отворивши, гди скрозь сщѣлину оконичную началъ присмотрѣватися если еще рано или уже нѣтъ, ажъ увидѣлъ несподѣваннихъ людей, купно же и непріятелевъ Турковъ полно натѣсненую улицю; чого любо устрахнулся, однакъ заразъ килконадцять свѣчокъ въ куренѣ своемъ тихо засвѣтивши, ознаймилъ молчкомъ пятомъ чили шестомъ товариству картникамъ, въ томъ-же куренѣ еще не спавшимъ, но въ едномъ кутѣ закрившись тихо въ карты игравшимъ; которіи тое услишавшы и карти покинувши, заразъ кинулися тихо до всѣхъ оконъ куреня своего, и не отворяючи ихъ начали въ счилини оконничніи присмотруватися, аще то есть правда що имъ сказалъ Шевчикъ. Егда-же и сами увидѣли полную Сѣчъ своихъ непріятелей Турковъ, тогда заразъ всѣхъ своего куреня товариства, которого было до полчварта ста, тихо побудили и бѣду предлежащую имъ ознаймили, которіи якъ найрихлѣй вставши, тихо поубѣравшися и до оружія припасавшися, за поводомъ атамана своего курѣнного такій учинили порадокъ, ижъ до каждого окна по килкодесять человѣка лутшихъ стрѣлцовъ поставили, жеби тіи безпрестанно стрѣляли, а другіи мушкеты жебы заражали. Якій порадокъ тихо въ куренѣ томъ устроивши и Господу Богу помолившись, абіе всѣ окна и оконницѣ разомъ отворили, и густо а безпрестанно въ тѣсноту янчаровъ начали стрѣляти и велми ихъ убывати; що иншіи куренѣ почувши и тѣхъ-же неприятелей своихъ явно увидѣвши, заразъ зо всѣхъ сторонъ и зо всѣхъ оконъ курѣннихъ, по улицахъ и переулкахъ Сѣчовихъ, силно густій и непрестаемій мушкетній огонь запалили, и аки молніею непрестанною темную тогда нощъ въ Сѣчи своей просвѣтили, такъ тяжко Турковъ разячи, же отъ едного пострѣла два и три упадало; янчаре-же, тѣсноти ради своея не могущи оружія своего до оконъ курѣннихъ просто исправити, на воздухъ стрѣляли и аки козли между собою мятущися, часто густо убиваеміи на землю падаху и въ своей истой крвѣ утопаху. Егда-же ихъ въ улицахъ и переулкахъ порѣдшало такъ, ижъ заледво третая часть живихъ осталася, тогда Запорожцѣ обачивши, ижъ зъ куреней единъ противъ другого на неприятелей стрѣляючи и сами себѣ мусѣлы шкодити, крикнули единогласно до ручного бою; и такъ абіе зо всѣхъ куреней разомъ, зъ мушкетами, зъ луками, списами, шаблямы и дреколіемъ висипавшися, начали останокъ Турковъ тихъ невистрѣленнихъ ручнимъ боемъ доканчиваты и нещадно убывати; а на самомъ свѣтаню онихъ докончили и всю Сѣчъ и всѣ куренѣ зо всѣхъ сторонъ, наветь и церковъ Божественую и армати всѣ кровію бѣсурманскою офарбовали и осквернили, и всѣ улицѣ и переулки Сѣчовіе тимы непріятелскимы трупами, зъ ихъ же кровію сполсмѣшеними и силнимъ тогдашнимъ мразомъ замороженними и склеенимы, наполнили такъ, ижъ зъ пятнадцяти тисячъ янчаровъ заледво полтори тисячи зъ Сѣчи вихопилося, и отъ Татаръ на конѣ вхопленно. Ханъ теди зъ Ордами около Сѣчи стоявій и помислного облову дожидавійся, неблагополучній чаемой ловитвѣ своей скутокъ увидѣвши, восплакалъ и якъ волкъ (подобіемъ Мамая древняго, отъ Росіянъ на поли Куликовѣ и рецѣ Непрадвѣ побѣжденного) возвиль, толь немалое число виборнихъ Стамбулскихъ янчаровъ надъ сподѣване въ Сѣчи Запорожской утратившы и погубывши; зъ которого неблагополучія веліимъ страхомъ огорненній отъ Сѣчи рушивши, днемъ и нощію поспѣшалъ до Криму, боячися жебы и самого его роздражненіе Запорожцѣ на конь всѣвши не догнали и не розгромили. Скоро теди по хмурой и темной а многокровной нощи тогдашной, хмурній и невеселій день дался видѣти очамъ людскимъ, тогда абіе зъ общого войскового совѣта, а найбарзѣй зъ кошового Сѣркового ординансу, подъ двѣ тисячи доброго панцерного товариства Запорожского на конь всѣвши, и вколо Сѣчи звичайную обездку учинивши, пошло въ тропи за Ханомъ; а малъ о полтретѣ отъ Сѣчи прошедши и боязнь Ханскую, ижъ безъ жадного коварства утѣкалъ цале до Криму зрозумѣвши, повернуло и само до Сѣчи, и на конецъ службы Божой зостало. А по службѣ Божой все войско общій благодарственній Богу Спасителю своему и Пресвятой Дѣви Богородици и Защитницѣ своей Всеблагоутробной молебень отпѣвши, розійшлося до куреневъ своихъ, и чрезъ увесь день тотъ во всѣхъ куреняхъ гуляло и зъ оружія палило, и изъ арматъ всѣхъ кровію бѣсурманскою доволно окропленнихъ палиты велѣло, трупи побитихъ впулъ снѣгомъ и кровію смѣшеннихъ, и аки вали и могили по улицахъ и переулкахъ Сѣчовихъ змерзжшихся оставивши янчаровъ. Переночовавши зась, скоро стало на свѣть займатися, заразъ по приказу кошового вдарено въ котли на раду, въ которую гди войско зійшлося, теди радилося що дѣяти зъ трупами побитихъ янчаровъ; на которой радѣ едни радили — повиволѣкавши зъ Сѣчи трупи оние звичаемъ бѣсурманскимъ попалити; а другіе мовили — оподалъ отъ Сѣчи на снѣденіе звѣрамъ и птахамъ поотволѣкати; третіе говорили — въ землю позагрѣбати; четвертіе совѣтовали — въ воду повкидати. Зъ якихъ совѣтовъ три зганенно, а именно, еже погрѣбати въ землю, много часу забавить, и нихто даромъ працовати и крѣпко умерзлои землѣ копати не похощетъ; другое, еже палити, много дровъ пришлоби потерати: третое, гди бы дано звѣремъ на снѣденіе, теди тимъ звѣри розстервившися и живому войску могли би впередъ шкодити; а на четвертомъ совѣтѣ все войско перестало, еже трупи онихъ побитихъ янчаровъ виволокши зъ Сѣчи Днѣпровимъ отдати глубинамъ и бистринамъ. По якой радѣ, заразъ килко сотъ человѣка на Днѣпръ, для учиненя полонокъ, виправлено, а иншимъ трупи, въ купи змерзшіеся, роздѣляти и до виволоченя готовати приказано; третимъ зась зъ конми и арканами готовимъ быты зъ ради общой повелено. А гдѣ о часѣ обѣдномъ Козаки зъ Днѣпра дали знати кошовому и атаманѣ, же пять чили шесть полонокъ обширнихъ на Днѣпрѣ уже учинили; теди заразъ велено трупи оніе янчарскіе, въ крвѣ своей истой угрязнувшіе и измерзшіеся силними морозами тогдашними, арканами чепляти, до стрименъ кулбачнихъ привязовати, и пречь зъ Сѣчи, по килконадцать, по двадцать и поболше, плитами и брилами виволѣкати и въ полонокъ оставляти; а пѣхота, при полонкахъ бывшая, оние труповъ янчарскихъ змерзшіеся брили въ полонки втаскивала и подъ людъ вправовала; а же того дня всѣхъ труповъ зъ Сѣчи не виволочено, теди и на другій день до пори обѣдной въ томъ же дѣлѣ войско попрацовати мусѣло. Здобичи Запорожцамъ зъ побитихъ янчарскихъ труповъ велмы мало що досталось кромѣ оружія; бо на побитихъ и измерзшихся трупахъ кафтани, кунтуши, кожухи, шарвари, шапки, пояси и чоботи, отнюдь всѣ были въ едной крвѣ бѣсурманской аки омоченны и въ едну плиту измерзшіися, и еслиби ихъ хто похотѣлъ знимати и руки свои тимъ сквернити, то развѣ бы по едному трупу сокирою розрубувалъ и фанти здиралъ зъ него шматками; яко-жъ и оружие опослѣднее (гди-жъ первое оружие заразъ по доконченю бытвы еще зъ между труповъ добре незмерзшихся повитягано) зъмежи нихъ витяганно, трупи розрубуючи сокирами, а роги и шабелтаси тожъ коло нихъ обрѣзованно. Кгди прето всѣ трупи оніе Днѣпровимъ глубинамъ отдано, теди все войско обще кинувшися, всѣ улицѣ и переулки въ Сѣчи, крвѣ бѣсурманской полніе, поочищали, повискоблювали и за Сѣчъ зъ снѣгомъ повимѣтували, также стѣни курѣнніе и армати Сѣчовіе, кровію велми помазанніе пообтѣсували и пообмивали, и всю Сѣчъ совершенно отъ тоеи скверни очистили. А переночовавши, и рано утреню а по ней и службу Божію рано-жъ отправивши, къ тому молебень благодарственій отпѣвши и води освященіе учинивши, пойшли всѣ священники тамошніи Сѣчовіи со всѣмъ клиромъ церковнимъ по всѣхъ улицахъ, куреняхъ и переулкахъ Сѣчовихъ, безпрестанно молитви отъ оскверненія читаючи и водою священною вездѣ окропляючи. По церемонѣи зась оной, отъ скверни очистителной, все войско въ куреняхъ своихъ, а инніи значнѣйшіи у Сѣрка атамана кошового, до самого вечера весело гуляло и подпивало, но уже тихо, безъ громовъ арматнихъ и мушкетнихъ. Переночовавши зась, скоро свѣтъ, знову все войско въ раду собралося, и оружіемъ янчарскимъ въ купи прежде поскладаннимъ, на куренѣ жеребямы подлугъ козацкого звичаю подуванившись, приказало кошовому своему Сѣрковѣ до Гетмана Дорошенка писати, ганячи ему таковій злобній противъ себе поступокъ; а само войско того-жъ дни, едно въ острови и вѣтки свои розехалося, а другое до празника Богоявленского въ Сѣчи удержалося, а по празнику и тое до своихъ вѣтокъ розехалося.

… Наконецъ сего дьянія прилагается и тое, же по вибытю янчаровъ, въ Сѣчи обрѣлося живихъ, на рознихъ мѣсцахъ притулившихся и отъ тогдашнея смерти скрившихся, раннихъ и цѣлихъ полтораста человѣка и чтири аги; о которихъ неволникахъ гди Ханъ Кримскій увѣдомился, теди писалъ до Сѣрка и до всего войска Низового просячи велце, абы тихъ неволниковъ, спустившися на его Ханскую дишкрецію, отпустило къ нему въ Кримъ; на що Запорожцѣ всѣ обще гди соизволили и до Хана о томъ отписали, теди Ханъ приславши по тихъ неволвиковъ зъ Криму подводи, прислалъ на онихъ войску Запорожскому подарунку дванадцять тисячъ киндяковъ и болшихъ бутъ шесть доброго вина Кримскаго; що Запорожцѣ вдячне отъ Хана принявши, и неволниковъ янчаровъ полтораста, хлѣбомъ, мясомъ и рибами на дорогу предлежащую узапасивши, отпустили заразъ зъ Сѣчи до Криму; аговъ зась чтирохъ при себѣ задержали, для того, же они Ханской дишкреціи не повѣраючися, сами отъ себе поступили войску Запорожскому по двѣ тисячи левовъ, которіи якь скоро зъ Стамбулу до Криму а зъ Криму до Сѣчи припроваженни, такъ заразъ и аги оніе зо всякимъ на дорогу вспоможенемъ, зъ Сѣчи до Криму честно зостали отпущенни.

Въ помененной Запорожской зъ Турками бытвѣ и заверусѣ нощной забито и Запорожцовъ пятьдесять человѣка, а ранено до осмидесять товариства; мертвихъ теди чеснимъ и знаменитимъ погребеніемъ все войско, прежде янчарского похороненя, землѣ предавши, сорокоусть, за всѣхъ общій священникамъ Сѣчовимъ неотлагателно и непрестаемо, зъ награжденіемъ за труди тіи достойнимъ, отправовати велѣло; а раннихъ целурикамъ Сѣчовимъ, за награждение зъ скарбцу войскового имъ данное, лѣчити приказало. Султанъ Турецкій дочувшися о пропалихъ его въ Сѣчи Запорожской виборнихъ янчарахъ, велми узлился на вейзера своего, же совѣтовалъ ему на Запорожцовъ виправити тихъ янчаровъ; за що любо пощадѣлъ его голову, однакъ всѣ добра вейзѣрскіе до казни своей Царской велѣвши забрати, самого его на вѣчную ссилку въ Родосъ велѣлъ отпровадити. После того вибитя янчаровъ въ Сѣчи Запорожской, уже по всѣ часи не отважился Турчинъ ни разу надъ Запорожцами и ихъ кошемъ жадного найменшого чинити промислу ку ихъ искорененію.

---

——————

1. IV, 200–292.
2. Ibidem, ст. 313.
3. Собр. соч. I, 525.
4. Собр. Соч., I, 450–452, 456.
5. Опытъ, томъ второй, часть вторая, с. 1591.
6. II, стор. 402–409.
7. I, стор. 288.
8. II, стор. 289–294.
9. I, стор. 31.
10. Ось що він каже про нього (I. стор. 303–304): Иванъ Виговскій бысть породою шляхти Руской, подъ владѣніемъ Полскимъ обрѣтаючойся; будучи же наукъ визволіонихъ, былъ довцѣпнимъ и бѣглимъ въ дѣлехъ писарскихъ, и ради суетія временнаго и благополучія сегосвѣтнаго, едного духа былъ зъ Поляками; чего дѣля предъ войною Хмелницкого былъ писаремъ при комисару Полскомъ, на Украинѣ вмѣсто Гетмана надъ Козаками бывшемъ, подлугъ уставления коммисіялного послѣ войни Остраниновой у Маслового Ставу, чрезъ Поляковъ учиненного… А будучи онъ при комисару писаремъ, пришолъ зъ Хмелницкимъ до обознаняся. Егда же по утѣчцѣ Хмелницкого зъ Чигрина до Запорожя, комисаръ зъ синомъ Гетманскимъ и зъ войскомъ Полскимъ виправленъ отъ Гетмановъ короннихъ ку Запорожю противъ Хмелницкого, тогда Хмелницкій зъ войскомъ Запорожскимъ стрѣтивши ихъ, Поляковъ, на Водѣ Жолтой, при всесилной помощи Божіей розгромилъ и поразилъ всѣхъ на голову. Въ якой поражцѣ едни Поляки трупомъ пали, в другіе зъ симъ Виговскимъ живцемъ въ руки Ординскіе досталися. Въ той убо погибелной тонѣ увидѣвши себе Виговскій, подпалъ подъ Хмелницкого зъ слезнимъ прошеніемъ, аби зъ тоей Татарской неволи его визволилъ, обовязуючися ему щире тое отслуговати. — Хмелницкій теди, такъ для знаемости якой же колвекъ, для обовязку помененного, для прошенія слезнаго, яко найбарзѣй для любви Христіянской викупилъ его Виговского у Татарина за цѣну великую, албо по старихъ людей повѣстви, за едну виминялъ шкапу; и одобравши потимъ въ него Виговского твердую присягу на вѣрную и щирую ку себѣ приязнь и зичливость, учинилъ его себѣ писаремъ войсковимъ енералнимъ. На томъ теди писарствѣ онъ Виговскій малъ не десять лѣтъ вѣрно Хмелницкому услугуючи, дождался и кончини его; а по кончинѣ, при непозибленой Государу своему Російскому вѣрности Хмелницкого, зосталъ отъ старшини и Войска Запорожского учиненъ Гетманомъ; но на томъ урадѣ Гетманскомъ мало при вѣрности Государю своему поживши (яко предлежащая явитъ о томъ повѣсть), змѣнилъ, и откинулся до Поляковъ, наведши на Украину Малоросійскую великое злоключение, многій мятежъ, кровопролитіе и крайное разореніе. А учиненъ онъ Виговскій Гетманомъ въ Чигринѣ року тогда настоящого 1637, мѣсяца септеврія 12.
11. Ось що каже про цей вчинок Брюховецького Величко:

    «Року отъ сотворения всея твари 7176, а отъ Рождества Господня 1668. Омраченій умомъ Гетманъ Бруховецкій, пять лѣтъ тилко и три мѣсяцѣ на гетманствѣ при вѣрности Государу своему преживши, неполезное тежъ себѣ и всему народу Малоросійскому пріятіе воеводъ зъ войсками Великоросійскими въ Украину разсмотрѣвши, и всенародное за тое на себе скритое и явное роптаніе увѣдавши, началъ промишляти о изгнаніи зъ Малія Росіи воеводъ помененнихъ зъ ихъ войсками. Того ради, егда бысть звичайній праздничній полковниковъ и иной сегобочной старшини, о Крещеніи Господнемъ, въ Гадячое до Гетмана Бруховецкого зъиздъ, тогда онъ Бруховецкій тайно зъ ними, полковниками, совѣтовалъ о випраженю зъ Малія Росія воеводъ и недешкретнихъ зъ ними ратнихъ консистентовъ ихъ.

    Якая Бруховецкого рада любо въ тайнѣ дѣлана, еднакъ нѣсть тайно еже не откріется; ибо по розъиздѣ полковниковъ зъ Гадяча во свояси, заразъ между народомъ поголоска такая грухнула, же мѣютъ воеводи выгнани быти зъ Малія Росіи; що любо и самимъ воеводамъ прійшло до вѣдомости, однакъ они того не варовалися, надежни будучи на крѣпость замковъ, въ нихъ же живяху, и на силу ратнихъ людей своихъ. Въ тимъ времена, феврарія первого, въ субботу сирную, когда прибылъ въ Лохвицу Соха полковникъ Запорожскій зъ полкомъ Запорожцовъ, тогда явную до измѣни Великому Государу готовость началъ выявляты. — Потомъ февраля осмого, въ первую субботу святого великого поста, и самъ Гетманъ Бруховецкій въ Гадячомъ, исполняючи скуткомъ свое намѣреніе, и не хотячи болшъ подъ дисциплиною нелюдскихъ зоставати инспекторовъ своихъ, випровадилъ ихъ зъ Гадячого, зъ великою нуждою и насиліемъ. Що заслишавши, в во всѣхъ полкахъ сегобочнихъ тое-жъ подлугъ учиненнои зъ Гетманомъ Бруховецкимъ намови заразъ сотворено: воеводъ со всѣхъ городовъ полковихъ и замковъ ихъ пречъ въ Великую Росію вислано, зо всего оголотивши; а где спротивлалися и вооружалися, тамъ вибито и нуждею вигнано. Въ Переясловлѣ зась, в Чернѣговѣ и Нѣжинѣ, воеводи зъ людми ратними въ замкахъ крѣпкихъ зашпунтовавшися, недалися добуты, а Кіевъ и не зачепанъ. Зъ Полтави зась, города Украинского Малоросійского, за порадою и совѣтомъ людей умнихъ, випроважено воеводу зъ людми ратними до Рублювки и Калантаева безъ жадного кровопролитія, въ цѣлости, вещи тилко ихъ себѣ отъ нихъ поотбѣравши».

12. «Тотъ Иванъ Самойловичъ бѣ синъ священническій, а во время тогобочной руини и разоренія, егда многіи тогобочніи люди на сюю Днепра сторону для житія вигоднѣйшого прехождаху, тогда и онъ Самойловичъ зъ священникомъ отцемъ своимъ, небогатъ сущи, на сюю-жъ Днепра сторону пришедъ и начать житы въ Красномъ Колядинѣ городѣ; а ижъ былъ въ писмѣ Козакорускомъ доволенъ, разуменъ, уроди краснои, добръ и ко всѣмъ людемъ склоненъ и прихиленъ, того ради вскорѣ въ томъ же Красномъ Колядинѣ поставленъ писаремъ сотеннимъ, за Бруховецкого гетманства, занеже и писивалъ красно. Потомъ за причиною Стефана Потребича Гречаного, писаря Бруховецкого енералного, учиненъ сотникомъ въ Веприку, полку Гадяцкого городѣ; потомъ перемѣненъ зъ Веприцкого сотницства на Красноколядинское. А аъ Красноколядинского сотницства, за причиною того-жъ Гречаного писара енералного поставленъ отъ Бруховецкого наказнимъ полковникомъ Чернѣговскимъ, и жилъ въ городѣ Седневѣ. Потомъ на Глуховской радѣ, при обраніи Многогрѣшного на гетманство, поставленъ и онъ Самойловичъ судіею войсковимъ енералнимъ. А наконецъ Богу о немъ благоволящу, по взятіи Многогрѣшного на Москву, единогласнимъ войска Запорожского словомъ и вотами у козацкой Дубровы, яко и вишшей виразилося тому-жъ всему войску сегобочному козацкому избранъ и поставленъ Гетманомъ». (т. II, стор. 305–306).
13. «Тотъ Мазепа былъ значній шляхтичъ Козакорускій; отецъ его Степанъ Мазепа мешкалъ тихъ временъ въ Бѣлоцерковщинѣ, въ маетности своей Мазепинцяхъ; синъ зась его, сей о немъ же слово, вислухавши прежде въ Кіевѣ риторики, одійшолъ до Полски, где подобно скончивши философію, яко былъ дворакъ и бѣглецъ во всякихъ рѣчахъ, залецился на службу до двору королевского и былъ близкииъ боку Короля тогдашнего Яна Казѣмѣра; егда-же тотъ Король машируючи подъ Глуховъ былъ въ Бѣлой-Церкви, тогда онъ отклонившися за службу Королевѣ зосталъ при отцу своему, еще въ живихъ бывшему. Гди потомъ вскорѣ Король Казѣмиръ чрезъ Бруховецкого подъ Глуховомъ розгромленъ и зъ Украини вигнанъ… да и Гетманъ Тетера тожъ вскорѣ зъ Корсуня до Полщи невозвратно уехалъ, а Дорошенко на его мѣсцу въ Чигринѣ Гетманомъ поставленъ, тогда и онъ Иванъ Степановичъ Мазепа къ нему Дорошенку присвоился и для своей ростропносты и цекавости вскорѣ отъ Дорошенка учиненъ ротмистромъ надворной его компанѣи. Зъ якого ротмистровства на тую до Криму отъ Дорошенка посланъ функцію, которая его до Сѣчи (яко вишей рѣхомъ) въ тѣсніе запровадила кайдани, зъ которихъ по многокротнихъ слезнихъ своихъ до Самойловича Гетмана суплѣкаціяхъ, по килкохъ лѣтехъ, за его Самуйловичовимъ старанемъ, при особливомъ на войско тое Запорожское тисячи талярей и двадцяти куфъ горѣлки датку, зосталъ освобожденъ и изъ Сѣчи Запорожской къ нему въ Батуринъ, на его-жъ Самуйловичово пришлое нещасте, яко о томъ впередъ будетъ, отпущенъ. А у Самойловича при своей нищетѣ тогдашнои, вѣрне, охочо и справне, якъ человѣкъ умній во всякихъ дѣлехъ справуючися и служачи, скоро дослужился его ласки и респекту, такъ ижъ перво дворяниномъ Гетманскимъ зосталъ, потомъ и войсковимъ асауломъ енералнимъ учиненъ отъ Самойловича; наконецъ зоставши ворогомъ Самойловичови добродѣеви своему, получилъ по немъ и гоноръ гетманскій, року 1687 на Коломаку, яко о томъ написахомъ напредѣ, въ роздѣлѣ 28». (т. II. стор. 342–343).
14. Він обурюється на нього за його лукавство супроти В. Л. Кочубея кажучи: «Явная была невиность Василія Кочубея, писара войскового енералного, за виправу Петрика до Сѣчи и Криму, а спадала тая вина вся на Гетмана Мазепу; еднакъ онъ Махіевель и хитрій лисъ, себе отъ того подзору очищаючи и правимъ творячися, вливалъ тую всю бѣду своимъ коварствомъ на невиную душу помененого Кочубея, пана моего доброго, мудрого и побожного человѣка; который отъ злокозненихъ наступствъ и губителнихъ на себе виналѣзковъ Мазеповихъ, а звлаща старшого своего, не могучи що чинити, и якъ би оправдатись, положился во всемъ томъ при своей невиности на Всевѣдца Бога» (і написав листа про Мазепин наклеп мітрополітові Київському Варл. Ясинському (т. III. стор. 121).
15. Т. II, стор. 497–498.
16. III т., стор. 177–178.
17. II т., стор. 235–236.
18. II т., стор. 513–520.
19. Очеркъ исторіи Малороссіи («Отеч. Зап.», 1849, № 2).
20. С. Томашівський виправляє текст цього універсалу (Зап. Наук. Тов. ім. Шевченка у Львові. 1898, XXII).
21. Москвитянинъ, 1852, авг., № 15, кн. 1-я, стор. 57–81.
22. Собраніе сочинений. I. стор. 217, 219, 220, 450–452, 456.
23. Е. Е. Замысловскій. Царствованіе Ѳеодора Алексѣевича, I, 190–198.
24. Начало исторической дѣятельности Богдана Хмельницкаго, ст. 240–258.
25. Нач. истор. дѣят. Богдана Хм., стор. 92–93, 101–107, 124–126, 130–133, 136–140, 160–165.
26. Ib. стор. 55, 69–72.
27. П. Житецкий. Энеида Котляревскаго… въ связи съ обзоромъ малорусской литературы XVIII в. К. 1900, стор. 70–73.
28. Лѣтопись событій въ Югозападной Россіи въ XVII-мъ вѣкѣ. Составиль Самоилъ Величко, бывшій канцеляристъ Канцеляріи Войска Запорожскаго, 1720. Издана Временною Комиссіею для разбора древнихъ актовъ. Киів, 1851, том II, стор. 357–366.