Перейти до вмісту

Нарис української історіографії. Джерелознавство/IX

Матеріал з Вікіджерел
РОЗДІЛ IX.


Літопис Юзефовичів. Київський літопис. Лѣтописецъ знатнѣйшихъ дѣйствъ и случаевъ. Краткое описаніе Малороссіи. Діяріуші і кронічка. Манастирські і місцеві літописи. Хронографи, хроніки і синодики.

Наприкінці розглянемо коротенько решту українських літописів. Декілька з них уміщено в «Сборникѣ лѣтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси, изданномъ Коммиссіею для разбора древнихъ актовъ». К. 1888, ст. LIX+322.

Сюди увійшла «Лѣтопись событій въ Южной Руси Львовскаго каноника Яна Юзефовича» (1624–1700 рр., ст. 115–212). У передмові до цього літопису проф. В. Б. Антонович подав звістки про його автора, характеризуючи його й усенький його твір (у «Сборникѣ» надруковано допіро невеличку його частину, що має найбільший для історії Вкраїни інтерес). З автора того був львівський мешканець. Народивсь він у дуже заможній міщанській родині, яка одначе зовсім збідніла. Був з нього фанатичний католик і за дорученням од львівського архієпіскопа склав він латинською мовою історію львівської католицької архієпісколії; до неї увійшла й тая частина його літопису, що її видрукувано. Тут у нього сила звісток про козацькі повстання, що їх він описує, як сучасник і свідок подій, про татарські напади, боротьбу поміж поляками і турками за Поділля. Ідеологія в нього суто шляхетська, до селянства (він зве його plebs rustica) ставиться надто вороже; погано ставиться Юзефович і до козацтва узагалі й до Богдана Хмельницького зокрема — для нього великий гетьман — звичайнісінький тиран. Особливо багацько подробиць він подає про Богданову облогу Львова на підставі місцевих джерел (записок міщанина Кушевича, міського архіва, оповідань свідків); про те, як Хмельницький вдруге обложив Львів, автор також оповідає дуже широко, користуючись з щоденника, що його склав сучасник, львівський студент Берженцький. Є в Юзефовича чимало цінних звісток про історію Львова та його міської громади, та цю частину його літопису в нашому збірникові не вміщено, дарма що в передмові редактор видання, проф. В. Б. Антонович, скількись разів за неї згадує.

Другий літопис у цьому збірникові це Київський літопис (1241–1621 р.) (стор. 73–92). Його було складено наприкінці першої чверти XVII ст. Видано його за двома рукописними списками — уставника Межигірського ман. Кощаківського і О. М. Лазаревського. Це — компіляція, складена з давніх руських літописів і польських істориків XVI ст. (Стрийковського, Ґваньїні, Більського); є й такі звістки, що увійшли до Київського Синопсиса; трапляються, нехай і зрідка, додатки, узяті з невідомих варіянтів руських літописів. Є тут окреме оповідання «О церкви Соборной мурованой, иже въ Кіевѣ стоитъ на Подолѣ, якъ поправлена на старомъ фундаментѣ». Оповідання цеє склав був уставник цієї церкви піп Кирило Іванович (як про це читаємо у самому літописі). — «А былъ приставомъ и дозорцою до тои работы панъ Сызонъ Балыка, упрошоный отъ всего мѣста. Да не возми нихто сихъ словъ ложю, но вѣруй, истина бо есть все; и азъ недостойный во иереохъ, Кирило Ивановичъ, на тотъ часъ будучи мни уставникомъ при тои церкви, огледахъ все очима своими, написахъ достовѣрно» (стор. 83). Найважніша частина літопису — самостійна і доволі цікава — захоплює роки 1608–1621; її писав сучасник подій, як це видко з його віршу про підстаросту Черкаського кн. Лика, де він каже про його вчинки, що «самъ, при боку его будучи, почасти естемъ сведомъ» (стор. 91).

Далі в збірникові йде: «Лѣтописець или описание краткое знатнѣйшихъ дѣйствъ и случаевъ, что въ которомъ году дѣялося въ Украини малороссійской обѣихъ сторонъ Днѣпра и кто именно когда гетманомъ былъ козацкимъ» (стор. 1–69). Варіянта цього літопису видав Білозерський у збірникові «Южно-русскія лѣтописи»; там він мав трохи инакше назвисько: «Краткое лѣтоизобразительное знаменитыхъ и памяти достойныхъ дѣйствъ и случаевъ описаніе, что въ какомъ годѣ въ Украинѣ Малороссійской дѣялось, найпаче кто именно когда былъ козацкимъ гетманомъ и о протчихъ приключеніяхъ отъ Россіи, кратко». (Южно-русскія лѣтописи, т. I-й, ст. 51–106).

Білозерський, видавець літопису, висловлює думку, що літописа цього аж троє авторів складали — перший вів його від 1587 аж до кінця XVII ст. в Західній Україні, другий — від 1692 до 1703 р., третій від 1729 геть аж до 1750 р. (останню частину складали чи не двоє осіб разом, можлива річ, духовні); останні частини — коротенькі й торкаються головним чином Чернігівщини. Костомаров і собі гадав, що літописа кілька осіб складало. В. С. Іконніков каже, що останню частину літопису (1703–1725) написала особа, що близько стояла до українських подій першої чверти XVIII ст.[1]. Як гадав видавець, з автора був один з урядовців гетьманської канцелярії, що повинні були вести її діяріуші; з них були люди освічені, декотрі з них училися в Київській Академії; отакий автор діяріуша був, наприклад, з М. Ханенка, що його діяріуша видав Бодянський у «Чтеніяхъ». Можна гадати з деяких указінок, що автор перебував на Сіверщині; наче свідок, він описує пригоди, що трапилися з Полуботком; широченько оповідає про Мазепу та як той зрадив Петра. Цікаві його звістки про командирації та походи козаків, про приїзд на Вкраїну Мєншікова, про повернення Палія з Сибіру.

Проф. В. Б. Антонович порівнює обидва варіянти й робить такі-о висновки. Варіянти ці в першій своїй частині з р. 1662 один на одного скидаються, але далі, особливо від р. 1682 починаючи, в першому варіянті дедалі більше нових уставок, а від р. 1692 обидва тексти зовсім своїм змістом розходяться; текст рук. Білозерського наприкінці надто короткий і сухий, і вінчається 1783 р.; навпаки, текст рук. Антоновича величенький і кінчається р. 1737 (оповіданням про облогу Очакова). В. Б. Антонович гадає, що обидва тексти на початку мали одне спільне джерело і за таке Джерело є «Краткое описаніе Малороссіи» і перифраз його «Краткая лѣтопись Малыя Россіи» Рубана. Далі складач списку Білозерського почав скорочувати виписки з свого джерела, а від р. 1692 почав виписувати свої звістки вже з иншого джерела, вряди-годи тільки вдаючись до «Краткаго описанія». Складач Антоновичевого списку, навпаки, позичає свої відомості з якихось инших джерел, і кінець літопису в нього зовсім оригінальний і незалежний од «Краткаго описанія». І в першій частині літопису є чимало звісток, запозичених з різних джерел; вони на три групі поділяються: подробиці деяких подій і поправки до них, додаткові дані про православну єрархію, відомості про епідемію, про сарану, землетруси, комети.

В. Б. Антонович висловлює думку, що додатки ці, які надають цьому літописові особливої ваги, запозичено з фамільного літопису Лизогубів і що навіть самого літописа склав був генеральний обозний Як. Лизогуб[2]. І я гадаю, що цю думку В. Б. Антонович довів як-найкраще (див. стор. VII–XII): про Лизогубів у літопису подано незмірно більш відомостей, ніж те випадало, коли-б з складача його був не Лизогуб, а особа, котра не користувалася Лизогубівським фамільним літописом. Особливо багацько подробиць про Якова Лизогуба. Літописа було складено р. 1742, про це згадувано в самому літопису: дарма що літописа було доведено тільки до 1737 р., все-ж під р. 1710 ми читаємо «1710 года моровая язва великая, перво въ Кіевѣ, потомъ въ Чернѣговь, въ Седневѣ, Переяславѣ, Сосницѣ и прочихъ мѣстахъ и селахъ была; на людей и на скотѣ падежъ, на скотѣ и посляжъ отъ шведщины въ разныхъ мѣстахъ мало не по всякъ годъ падежъ проявлялся даже до 742 г. въ которомъ я писалъ сію гисторійку» (стор. 50).

До літописів XVIII ст. належить і «Краткое описание Малороссіи». Літопис цей був досить поширений. Дуже рано його було й надруковано. Це, очевидячки, через те, що текст його був короткий і яскравий. Як свідчить історик Маркевич, оригінал цього літопису гетьман Розумовський подарував г. 1753 до Російської Академії наук, а копію унука гетьманова подарувала матері кн. Репніна в його Яготинську книгозбірню; з нього користувавсь Маркевич, називаючи його літописом Розумовського; од нього він перейшов до Румянцівського музею. Р. 1877 Рубан у Петербурзі видав «Краткую лѣтопись Малыя Россіи», що за неї видавець каже, начеб-то записи цього літопису від 1506 геть аж до 1734 р. вели генеральні писарі, починаючи від гетьм. Б. Хмельницького і кінчаючи Д. Апостолом, і що він, видавець тобто, здобув його начеб-то від Г. Кониського. А втім, де помилка, ще й не аби-яка, отож порівнявши тексти літописів Рубанового і «Краткаго описанія», побачимо, що вони тотожні, хіба-що мову трохи підновлено й пороблено деякі додатки про події 1704–1776 р., про управління на Вкраїні (додатки оці канцлерові Безбородькові належать); він-таки додав і списки гетьманів. З тексту цього літопису скористувавсь достотно і Шерер у своїх «Анналахъ Малороссіи» (французькою мовою писаних). «Краткое описание» видано як додаток до Самовидцевого літопису; воно було також за джерело для відомого нам літопису під назвою «Лѣтописецъ или описаніе краткое знатнѣйшихъ дѣйствъ и случаевъ»…, що його видав був Білозерський (в «Южнорусскихъ лѣтописяхъ», стор. 51–106) і Антонович (Сборникъ лѣтописей, изд. Временной Коммиссіей, 1888, стор. 1–69).

Окрему групу становлять діяріуші і коротенькі місцеві літописи. Про них згадують і з них користувалися Граб'янка й Величко. За зразок такого діяріуша правити може кронічка козацька, у Переяславі р. 1636 складена; уривки з неї збереглися в Величковому літопису. Пізніший компілятор, полковий обозний в Прилуках Лукомський, що склав був «Собраніе историческое», посилається на «старые вѣрные лѣтописи» [це «Собр. ист.» надруковано при літопису Самовидця у виданню Київської Комісії (починається роком 1299, а кінчається 1599)]. Є згадки в Мазепиному листі про літописця Аф. Заруцького. Полк. Полуботок склав реєстра місцевих подій 1452–1715 р., а Маркович з XIV ст. геть аж до 1654 р. Є ще двойко рукописів місцевих літописів — Переяславський і Новгород-Сіверський (до 1759 р.). «Повѣсть о томъ, что случилось на Украинѣ, какъ она Литвою завладѣла ажъ до смерти Гетмана Б. Хмелницкого»[3]. В Сулимівському архіві переховувалась невеличка кронічка з 1640 по 1762 р. з деякими цікавими фактами з історії Слобожанщини і Гетьманщини[4]. Видатний літопис пізнішої доби це «Собрание историческое» Ст. Вас. Лукомського (въ Малорос. город Прилукахъ 1770 р.). Воно вміщено в другому виданні літопису Самовидця, стор. 147–313, охоплю події з 1229 по 1599 р.; а друга його частина це почасти переклад оповідання М. Титлевського про війни турецького султана 1620 і 1621 р., доповнений додатками про українські події з українського правдивого літопису, а почасти переклад щоденника Окольського про повстання Остряниці проти поляків, також доповнений з українського літопису. Його було надруковано в 4-й частині літопису Величка (у додатках). Це компіляція, що її склала досить освічена людина — з Лукомського був вихованець Київської Академії. Ідеологія його урядова. За цікавіші визнають звістки про запорізький побут XVI ст., про реформу козацтва Ст. Баторія, то-що[5].

Ізм. Ів. Срезневський у своєму «Українському літопису» (1640–1567) Х. 1835 надрукував також одного українського літописа. У збірникові літописів, що його видав Білозерський, є хронологія гетьманів; там-таки уміщено «Слово во время бездождія и лементъ людей побожныхъ»; указівки на инші дрібні літописні замітки наводить той-таки В. С. Іконніков[6].

Є чималенька група манастирських та місцевих літописів. Хмельницький літ. (1636–1650), складений в м. Хмельнику в другій пол. XVI в. і надрукований при літопису Самовидця (стор. 77–81). Львівський літопис — його було надруковано скількись разів, між иншим у «Сбор. Общ. Ист. и Др.» за списком Зубрицького, т. III, 1839, 232–267 (з 1498 по 1649 р.). Напочатку коротенькі звістки, а від р. 1630 щорічні широкі записи, що торкаються, головним чином, Поділля, Галичини, Київщини, ба навіть Переяслава; є вказівки на татарські напади й стихійні явища, на козацькі війни. З автора був чернець Межигірського манастиря. Жив він у Київі і стояв близько до подій, що описує в останнє десятиліття[7].

Літопис Межигірський; він охоплює 1608–1700 рр. Гадають, що його було складено у Межигірському манастирі, адже розглядає він здебільша події цього манастиря. Складав його, очевидячки, Кощаківський — його ігумен. Але дехто висловлює й думку (П. Клепатський[8]), що іще з більшим правом літописа того можна було-б назвати переяславським, бо в ньому не дві, але аж п'ятеро звісток про Переяслав. Тимчасом звісток загального, не локального характеру в ньому більше, отож, живовидячки, і не випадає звати його ані «Межигірським», ані, тим більш, «Переяславським».

Далі йде власне не літопис, а щоденник-діяріуш похода проти запорізьких козаків 1625 р. (стор. 103–112). В додатках уміщено Добромильський літопис (239–240) і літопис Львівського кармелітського манастиря (стор. 239–245), що будь-якої ваги не мають.

Літопис Густинського ман. (1600–1641 рр.) (у Чтеніяхъ 1848 р. кн. VIII, стор. 1–76), де є відомості про Копинського (його ігумена), про єрусалимського патріярха Теофана, про Вишневецьких. Скидається на нього й літопис Мгарського Лубенського м-ря (Кіев. Стар. 1889, №№ 4–6). Є багацько й инших манастирських літописів[9] (приміром, літ. Сатанівського ман., що його описав В. Б. Антонович у своїй «Моногр.», 345–351). Є ще й літописи инших типів, — це вже не давні літописи, а історичні збірники в літописній формі, що їх складали сучасні автори на підставі різних джерел; така, наприклад, величезна «Сводная Галицко-Русская лѣтопись з 1600 по 1800-й рік», що її склав Петрушевич (у Львові видана), або Ден. Зубрицького літ. Львівського Ставропігійного братства.

Місцеві літописи взагалі, долучаючи сюди и манастирські, — вони так само до місцевих належать, — мають у цілому значіння через свій фактичний зміст, що доповнює де-в-чому зміст загальних літописів; в них одбивається настрій й ідеологія їхніх авторів, отже й доби; найбільшу-ж вони мають вагу для історії місцевої, її в нас ще й дотепер мало вивчено, тимчасом вона має й педагогічне значіння. Ми знаходимо в них численні відомості про стихійні лиха для людности — пошесті, сарану, неврожаї, звістки про землетруси, повідь, ранні морози, посухи, ба навіть про комети і повір'я, звязані з цими природніми явищами, також подають дещо про народнє життя й світогляд.

Окреме місце займають ще хронографи, хроніки й синодики. Серед списків хронографів, що дуже відомі в російській історіографії, визначається їх південно-руська українська редакція; вона одрізняється од великоруських і мовою, і змістом, і джерелами (чимало запозичень з хроніки Більського). Хронографи здебільша походження великоруського, але є й група південно-руських–українських, що виникли на ґрунті української культури і латино-польських на неї впливів; вони відрізняються од великоруських і змістом і мовою. Що-до хронік, то тут треба назвати «Кройнику зъ лѣтописцовъ стародавныхъ» Сафоновича (1655–1672), вона є в різних рукописних списках. Сам автор пише за себе: «что де изъ разныхъ лѣтописцовъ русскихъ и хроникъ польскихъ вычиталъ, тое пишу»; в оповіданнях з литовсько-польської доби він виключно користувався Стрийковським[10]. Є рукописний список (неповний) хронографа південно-руської редакції «Книга глаголемая Кроникъ», що його описав А. Н. Попов. А. Боболинський склав хроніку «Лѣтописець си есть кроника», що переховувалася в книгозбірні Чернігівської семінарії. Боболинський написав її в Чернігові р. 1699 і передав до семінарської книгозбірні, але там вона не збереглася цілком; декілька аркушів з неї взято було до Київа і видано при Граб'янчиному літопису, а окрім того не вистачало другої половини її (від 391 до 636 арк.); її захопив був відомий польський збирач Горшковський, нині вона переховується в Кракові. Другий (давніший) список цієї хроніки був у Максимовича, 3-й (неповний) перейшов до В. П. Науменка. 4-й належав К. Н. Бестужеву-Рюмінові, що передав його до Петерб. Публ. Б-ки. 5-й список — Сибірський. Усі ці списки чималою мірою один на одного скидаються. За основне для них джерело були великоруські хронографи. Першою спробою загальної російської, а почасти й української історії, був Синопсисъ, що за автора його мали І. Гизеля. Синопсис цей мав не аби-який успіх і його було видано аж трицять разів, починаючи з XVII ст., у Київі і Петербурзі. Це теж компіляція, складена на підставі руських і польських літописів, Патерика, Сафоновича. Нехай автор часом торкавсь і північної Руси, все-ж-таки по суті це київська хроніка[11]. Це перша спроба української історії, на зразок «Ядра россійской исторіи» Манкієва. Синодики це церковні та манастирські пам'ятники. Вони найбільший інтерес являють для генеалогії вищих верстов людности — князів, шляхти, то-що. За давніші з-поміж них треба визнати — «Помянникъ Кіево-Печ. Лавры» (к. XV і поч. XVI в.); другий — 2-ої чверти XVI в.; «помянники» инших київських манастирів (Михайлівського, Межиг.); є чимало галицьких синодиків; найдавніший — Львівського Ставропігіяльного братства (к. XVI ст.); цікаві цехові, напр., братів ремесла кушнірського цеху Старосамбірського 1633 р. За найдавніший з українських синодиків треба визнати Любецький. Він має велику історичну вагу. Треба згадати також, нарешті, про Синодик Святогірського манастиря (Ізюмського повіту на Харківщині), ніде не надрукований.



Уривки з літописів.
№ 1. Уривки з літопису Юзефовича.
1624.

Cosaci quoque Zaporovienses, damna innocentis Russiae ulturi, mense Septembri ex Borysthene centum myoparonibus per Pontum Euxinum Constantinopolim usque delati, oppidum Turcarum non incelebre, Jangikie dictum, exciderunt flammisque vastaverunt. Qui postea, opimis spoliis aucti, Turcis Constantinopoli ipsa magno terrore correptis, nec per sex horas opem suis pereuntibus ferre audentibus, quinimo parata triremium classe, secure regredientes spectantibus, feliciter domum remearunt.

1624.

А козаки запорозькі, щоб помститися за шкоду, зроблену безневинній Русі, в вересні, допливши стома невеличкими суднами по Чорному морю до Костянтинополя, зруйнували ще й спалили досить знане турецьке місто Янґике́. Тоді здобувши вони добру поживу, щасливо вернули додому, бо турки в самісінькому навіть Костянтинополі з великого переляку аж шестеро годин не зважувалися ратувати своїх товаришів, що загибали, та, маючи готові галери, необачно дивились, як утікали козаки.

1625.

Interim Cosaci pro restituendo fratre ad principatum, quem Turcarum imperator exauthoraverat, a Mechmet Gereio vocati, totam Tauricam, usque ad Capham, in ultima ora sitam, peragrarunt, Tartaros partis adversae multoties fuderunt, et domum cum gloria et victoria redierunt, quod et iterum prospere fecerunt, at Mehmet Gereium ipsum (quod unam eorum plalangem dolo excindi fecerat) trucidarunt, ac servatis ordinibus, inter continuos cum Tartaris conflictus, ad propria remearunt, ita ut Turcarum imperator de violatione pactorum cum rege per legatum expostulare debuerit. Quocirca Koniecpolscius, iam tunc palatinus Sendomiriensis, militiae regni praefectus, collecto exercitu auxilisque a proceribus petitis, ad eosdem, versus Kryłow stativa agentes, triginta millia numerum complentes, castra movit. Et quia moniti arma ponere recusarunt, proelio eos aggressus, ad lacum Kurukow et silvestria loca recedere compulit, ubi, post sanguinolentas castrorum oppugnationes, caedesque multorum ex parte utraque, coram regiis delegatis subjectionem jurarunt, tum quod in ditiones Turcarum amplius excurrere non audebunt, sola auctione stipendiorum contenti, jurejurando sese abstrinxerunt.

1625.

Тимчасом козаки, що їх викликав Мехмет Гірей, маючи на думці знову повернути давню гідність свойому братові, якого скинув був турецький султан, пройшли усеньку Таврію геть аж до Кафи, що лежить на крайньому побережжі, та, розбивши кілька разів татар ворожої партії, з славою переможцями вернулися додому; їм пощастило і вдруге зробити такий похід; а самого Гірея (за те, що він хитрощами знищив один з їхніх загонів) вони забили; стрійною лавою, безперестанно бючись з татарами, вони повернулися на батьківщину; отже турецький султан мусів через посланника домагатися, нехай його за порушення умови з королем завдоволено буде. Тому Конецпольський, що був тоді вже за Сендомирського воєводу й стояв на чолі королівського війська, зібравши військо та здобувши допомогу («помічні загони») від магнатів, рушив проти козаків, які стояли тоді кошем біля Крилова, у кількості 30.000 душ. А через те, що його пропозицію здатися, вони одкинули, він напав на них та примусив відступити до Курукова озера та лісистої околиці, де, після кривавих приступів на кіш та великої загибели з обох боків, козаки перед королівськими посланцями поклялися в покорі та, завдовольнившися самісіньким побільшенням платні, звязали себе клятвою не вдиратися більше в турецькі володіння.

1669.

Tartari partem exercitus nostri, pro excubiis in Ukraina stantem, nihil opinantem, adversi conspiratione cum cosaccis inita, disjecerunt, victoriae impetu in alias cohortes, proximis Russiae et Wolhyniae oris hybernantes subitanee invecti, eas disperserunt, ex nunc in ulteriores Russiae provincias sose effuderunt, terrorem et stragem igne, ferro longe lateque dederunt, innumeram multitudinem promiscui sexus et status hominum in servitutem abduxerunt.

1669.

Татари, змовившися з козаками, розігнали частину нашого війська, що стала сторожею на Вкраїні, не сподіваючися ніякої біди; запалені своєю перемогою вони нараз вдарили і на инші загони, що стояли зимним постоєм в найближчих околицях Руси та Волини та й розвіяли їх; потім, вдершися в дальші місцевості на далекому просторі, жахаючи та нищачи все вогнем та мечем, увели в рабство безліч людей, не розбираючи ні полу, ні стану.

1685.

Hoc anno in locum generalis Samujłowicz cosacorum, nostris polonis infensi (qui per suos milites herbas, gramina, foena omnia exurebat ot sub fieto nomine scytharum ulterioris persecutionis bellicae Gallicini adinveniebat, secretasque conferentias cum hano habebat, ideoque sub custodiam Moschorum ferro manus pedesque ligatus traditus erat) alius, nomine Mazeppa, nobilis polonus ex palatinatu Wolhyniensi, nobis non adeo pro illo tempore favens, suffectus est. Hic in aetate tenera adamaverat quandam viro nobili polono maritatam mulierem, in cujus consortio forte deprehensus, toto corpore nudatus, virgis rocentibus ad sanguinem bene caeditur, mox equo effreni manus pedesque ligatus male imponitur, ac in sylvas profundas, proximiores deserti, quasi in praecipitem mortem casumque incertum abigitur et quasi in exilium vitae impellitur.

Multos tamen casus felices fecit; ita et hunc, nescio quo fato vincula stricta et effreni equi praecipitia eludatus, Zaporoviam pervenit, ubi Zaporoviensium militiae associatus, tantum fortuna belli profecit, ut Cari Moschoviae favore et imperio ducem Zaporoviensium dici meruit, ac per 30 ae ultra annos et victorias Moschis ex seythis et turcis et sibi divitias et suppelectilem multam comparaverit, quas tamen perfidia sua, cum suecis victus, perdidit. Factis de his inferius (si Deus permiserit) dicam.

1685.

Цього року замість козацького гетьмана Самойловича, що вороже ставивсь до нас, поляків (зо своїми козаками він палив траву, всі хліба та сіна̀ та посувався задля вигаданої причини ніби-то переслідуючи далі скитів, що з ними воював Ґоліцин; а тимчасом мав таємні зносини в ханом; за це, скувавши йому руки та ноги залізними кайданами, його передано у в'язницю москалям) — поставлено иншого гетьмана, вельможного поляка з Волинського воєводства, на прізвище Мазепу, який в ті часи не дуже схилявся до нас. Ще за-молоду він закохався в жінці одного вельможного поляка та випадком його з нею надибано, за що, роздягнувши до голя, його до крови видрано свіжими різками, потім пов'язавши руки та ноги, прив'язано боляче до розгнузданого коня й вигнано в темні ліси, близько пустелі, прямо як комить — головою на смерть, — недолю та заслання (з життя).

Однак йому часто щастило; пощастило й тепер: не знаю вже як йому вдалося впоратися і з тугими путами і з шаленим бігом розгнузданого коня, але він прибув до Запоріжжя; вступивши до запорозького війська, він виявив такі успіхи на війні, що заслужив милість московського царя й був од нього призначений на гетьмана запорозького; на протязі більш як 30 років він допомагав москалям бити скитів та татар, а собі нажив багатства та хатнього добра, однак через свою зрадливість втратив їх, розбитий вкупі зо шведами. Про ці події (якщо Богові буде вгодно) я розкажу нижче…[12].

№ 2. Уривки з «Лѣтописецъ или описаніе краткое знатнѣйшихъ дѣйствъ и случаевъ»…[13]

1694 года о масляницѣ татаре въ Переяславскихъ селахъ шкоды значніе подѣлали, села попалыли, а людей въ неволю много забрали. Тогдажъ компанія и городовие козаки и Палѣй, на Очаковъ пойшовши, попустошили и на 300 живыхъ турокъ съ корогвами ихъ въ Батуринъ препроводили.

Тогожъ году Чернѣговскій полковникъ Яковъ Лизогубъ въ 20,000 козацкого войска на Буджаки за Днѣпръ ходилъ, Паланку и многіе села разоривши, зъ великою добычею и ясиромъ килькотысячнымъ и скотомъ безъ числа щасливо возвратился на Украину, которому и булава гетманская подъ Каменемъ была повѣрена и тотъ ясиръ къ Государямъ на Москву отослань, за якую службу жаловане пребогатое получили.

1715 года Сулима, хорунжій енеральный съ 10,000 войска козачого посыланъ робыть каналы до озера Ладоги и на пути умре. Ладога озеро близко великого Новогорода, геть за Петербургъ; зъ него Нева рѣка вытекаетъ; озеро очень великое длиною и шириною да и страшное, понеже рѣдко когда тихо стоитъ и въ суднахъ на оное со страхомъ смертнымъ развѣ пускаются и почитай въ отчаяніи…

Тогожъ года бунчужного енерального Якова Лизогуба послано въ Стародубъ для охраны козаковъ отъ Александра князя Меншикова, и правилъ тамъ чрезъ цѣлый годъ за цѣлого полковника Стародубовскаго. Сей Менщиковъ, взявши подъ свое владѣніе Почеповскую волость, отъ гетмана Скоропадскаго уступленную, великіе утиски и разные мордованя козакамъ Почепскимъ дѣлалъ, хотячи въ подданство подгорнуть себѣ; такожь Мглинъ мѣстечко и сотню туюжъ налегалъ подъ свое владѣніе подбить, устроилъ же былъ крѣпость за городомъ Почепомъ и за рѣкою земляную и палаты каменные коштовныи и мистерныи мастеромъ нѣмецкимъ и церковь каменную до заломовъ устроивъ на кшталтъ батуринской Троицкой, и назвалъ тую крѣпость Александрополь; однакъ все тое спустѣло, когда его, Менщикова, взято въ сылку на Сибиръ, где и животъ свой окончилъ и, хотя не насытный былъ почитай не малою честію государства, однакъ халупою, сказують, въ хладномъ Березовѣ житіе окончилъ и сажень земли тѣлу своему только всего занялъ, да и то въ глубинѣ…

Въ томъ же году (1721) заранѣе Павелъ Полуботокъ чернѣговскій, да Андрей Марковичъ лубенскій полковникъ зъ 10,000 войска ходили до Ладоги озера — робыть каналы, гдѣ премного козаковъ вымерло и почитай половина заледво выйшла оттудова…

№ 3. Уривок з Київського літопису.
Въ томъ же року 1620 дня 4 паздерня короля его милость теперешнего, Жикгимонта третего у Варшаве, кгды входилъ до костела, неякий Пекарский шляхтичъ зъ за дверей костельныхъ короля его милость чеканомъ обухомъ въ голову вдарилъ; розрухъ барзо великий былъ въ месте; удавано, же татаринъ короля его милость забилъ. Потомъ за тотъ злый учинокъ оного Пекарского срокгою мукою страчено.
№ 4. Уривок з Межигірського літопису.

Року 1637 знову войну поднесли козаки против коронѣ полской, на ймя Яцко Остранинь, Скиданъ, которыи подъ Говтвою битву учинили и подъ Лубнями, а князь Вышневецкий Еремѣяшъ, зъ войскомъ своимъ пришедши подъ Лубнѣ въ свои маетности, зъ ними битву учинилъ, а они изъ обозу утекли, а ксіонже Еремѣяшъ Вышневецкий погналъ за ними въ тропы и осадилъ ихъ въ мѣсцѣ тѣсномъ подъ Старцемъ, близко Днепра, нижей Жовнина; а Яцко Острянинъ, поднявши козаковъ килка сотъ, передался цару Московскому, а царъ Московский, принявши его, осадилъ тымижъ козаками слободу на рѣцѣ Донцу, которую прозвано Чугуевъ; а который ся остали на Старцу, гетманъ Миколай Потоцкий, гетманъ полный всѣхъ подъ свой реиментъ взялъ и полковники Ляхи надъ каждымъ полкомъ поставилъ.




——————

  1. В. С. Иконниковъ. Опытъ рус. исторіографіи, томъ 2-й, 2 пол., стор. 1569–1572.
  2. В. С. Іконніков гадає, що його склала особа, близька до Лизогубів, бо на Як. Лизогуба автор посилається. І Костомаров і Максимович кажуть, що в оповіданнях цього літопису про події 1648–86 рр. дуже мало нового. «Отеч. Зап.» 1857, № 2, 117–120; Соб. Соч. Максимовича, I, 240.
  3. В. С. Иконниковъ. Опытъ рус. истор. т. 2-ий, 2-ая пол. (стор. 1603–1605); автор посилається там на Днев. Зап. Ген. Подс. Як. Марковича, I, 454–460, 509–551. Автор посилається на «Чтенія» годъ III, 1847, № 5, стор. 1–16.
  4. Ibidem, з посиланням на Зап. О. Лазаревського в «К. Стар.», 1883, № 3, стор. 680–682.
  5. Ibidem, стор. 1606–1608.
  6. Иконниковъ Опытъ рус. ист., т. 2. 2-ая пол. стор. 1609.
  7. Іконніков (стор. 1530–1531) посилається на «Мат. для ист. возсоединения Россіи», I, 311–322.
  8. П. Клепатський. Огляд джерел до історії України, вип. I, стор. 101.
  9. Див. про них у В. С. Іконнікова, ibidem, стор. 1535–1540.
  10. Ibidem, стор. 1543–1547.
  11. Ibidem, стор. 1547–1557.
  12. Сборникъ лѣтописей, относящихся къ исторіи Южной и Западной Руси. К. 1888, стор. 115–116, 198, 209.
  13. Ibidem, стор. 37, 52, 53.