Народні оповідання (1858)/Одарка

by Марко Вовчок

◀ Чумакъ

Наро́дні оповіда́ння Марко Вовчок Ода́рка

Сонъ ▶

• Цей текст написаний кулішівкою. • Інші версії цієї роботи див. Одарка (Вовчок)

ОДА́РКА.

---

I.

Старги́й нашъ панъ, покійникъ, недо́брий бувъ! Не ти́мъ би зга́дувати, да лу́ччимъ ні защо.

У насъ черезъ річку ху́тіръ коза́чий вільний, то й козаки́ ёго́ стерегли́сь, якъ огню́, и обхо́дили, бо тя́жко іхъ кри́вдивъ; а що вже ми, крепаки́, натерпілись одъ ёго, то неха́й Госпо́дь боро́нить вся́кого креще́ного чоловіка! Було́, якъ стрінешъ ёго́, то біжи́шъ, не розгляда́ючи, чи гора́, чи низъ, аби́ розмину́тись. Найбільшъ ёго́ боя́лись дівча́та. Не оди́нъ вікъ діво́цький весе́лий вінъ стра́тивъ. А що ёму́ вдіешъ?… Иде́ було́ по селу́ хму́рий, серди́тий, та й погляда́е туди́ й сюди́, якъ той во́ронъ хи́жий.

Я́кось сидимо́ ми въ своій ха́ті, гово́римо собі таки́ про ёго, недо́бримъ сло́вомъ зга́дуючи, я́къ застукоти́ть у сіняхъ, загремихти́ть! самъ панъ у две́ри! Якъ-то ка́жуть: про во́вка помо́вка, а вовкъ у ха́ту.

Увійшо́въ вінъ, та й пита́е: »А де́ твоя́ дочка́, Ода́рка?«

А въ мого́ бра́та була́ дівчи́на, Бо́же мій ми́лий яка́ дівчи́на! Вона́ було́ вве́сь двіръ весели́ть собо́ю, якъ зоро́ю. Таке́ жъ то молоде́ та щасли́ве! ніяко́го ли́ха не зна́е, не відае; бігае собі та сміе́тця, мовъ у срі́бні дзво́ники дзво́нить.

Спита́въ вінъ про Ода́рку — ми такъ и поприкипа́ли на мі́сті; а Ода́рка са́ме въ ха́ту. Вінъ якъ угле́дівъ дівчинку, ажъ о́чи ёму́ засвіти́лись, та й ка́же: »Ходи́ зо мно́ю въ двіръ, дівчи́но!«

Ода́рка до мату́сі. Ста́ла коло мату́сі и стоіть, не ди́ше, моя́ ри́бочка.

»Вона́ ище́ й літъ не дійшла́, па́не: пятна́дцятий годо́къ почина́е«, ка́же ба́тько; а ма́ти пла́че.

»А ну ище́ що́ зговори́ мині, вра́жий си́ну! то я тебе́ почасту́ю!« грімнувъ на ёго, та зно́ву до Ода́рки: »Ху́тко, ху́тко, Ода́рко! ходімъ!«

Вона́ все стоіть, не йде́.

»Ху́тко, дівчи́но!«

Не йде, мовъ обмертвіла. Зага́рбавъ вінъ іі́, та й повівъ.

На́че со́нце на́ше зайшло́! Я́кось у ха́ті спустіло, обезлю́дніло.

II.

Перему́чились ми до ве́чора; уве́чері братова́ побігла въ двіръ довідатись, та ху́тко й верну́лась: »До Ода́рки не пусти́ли«, ка́же; »и здалікъ не ба́чила, и голоска́ іі́ не чу́ла!« а сама́ пла́че-пла́че!

И довге́нько ми не ба́чили свою́ дити́ну: не пуска́ли ні ба́тька, ні ма́тери, а ні мене́. При́йдешъ було́, посто́ішъ коло па́нськихъ ворітъ, та й додо́му ве́рнесся, ажъ тобі світъ не ми́лий. Роспи́туешъ у дво́рокъ, у дівча́тъ. »Не зна́емо, се́рце, не зна́емо. Ва́шу дити́ну мовъ за золоту́ бра́му зачи́нено: и въ вічи іі́ не поба́чишъ.«

А и́нші, то смію́тця, нена́че Госпо́дь імъ ро́зумъ одібра́въ. »Що́ буде́ ва́шій Ода́рці?« ка́жуть, »бу́де те́, що́ й намъ було́! Чому́ ні? Хиба́ ва́ша Ода́рка вели́ка па́нна, чи що́? А ми жъ не були́ діти въ свого́ ба́тька? Мо́же, насъ не́нька не жа́ловала? И ми коли́сь були́ до́брі, а ось же довело́сь зійти́ на леда́що, да таки́ жъ я́кось у сві́ті живемо́ и хлібъ жуемо́.«

Ми хо́димо та хо́димо що-дня́, чи не поба́чимо. Вже тре́йтій ти́ждень мина́е. У неділю въ ве́чері братова́ верну́лась изъ дво́ру пла́чучи. »Не ба́чила«, ка́же, »тілько дво́рки, неха́й Госпо́дь імъ подару́е, зъ ме́не насмія́лись.«

III.

Сидимо́ мо́вчки; ти́хо въ ха́ті та су́мно; тілько чутно́, якъ братова́ пла́че, або́ братъ тя́жко, тя́жко зітхне́. Коли́ щось зашелестіло; ри́пнули две́ри; увійшла́ на́ша Ода́рка. Ми такъ и зомліли, якъ на не́і гля́нули: бліда́-бліда́ та заму́чена! А вона́, безтала́нночка, поклони́лась, та й ста́ла въ поро́га, якъ чужа́; стоіть и оче́й не зведе́.

»Отъ, жінко«, ка́же братъ, »ми й поба́чили свою́ дити́ну. Яка́ кра́сна ста́ла!« та й запла́кавъ. У-пе́рше зъ-ро́ду я тогді поба́чила, якъ мій братъ пла́че. Неха́й Ма́ти Бо́жа у-друге не приво́дить!

Посади́ли ми свою́ Ода́рку на ла́вці; братова́ й ка́же: »До́ню моя́! го́ренько мое́! се вже тебе́ одпусти́ли зъ дво́ру?«

»Я, ма́мо, ни́шкомъ прийшла́. У двіръ го́сті наіхали: молоди́й панъ изъ жінкою.«

»Роскажи́ жъ намъ, Ода́рочко, усі приго́ди своі, лю́бко!« кажу́ ій.

»Та роскажи́ жъ бо, роскажи́! неха́й послу́хають!« ка́же братъ, та й ви́йшовъ съ ха́ти, мовъ ёго́ огне́мъ пекло́.

Ода́рка запла́кала слізми́, та й почала́ роска́зувати все: якъ іі́ замика́ли на нічъ саму́ у го́рницю, якъ грози́ли й би́ли, якъ до згу́би довели́…

»Ти бъ, моя́ до́ню, до па́ніі: мо́же бъ вона тебе́ ви́рятовала… нерозу́мна моя́ дити́но!«

»Ма́мо, ма́мо! що́ па́ні помо́же! Одъ ёго всі въ-ро́зсипъ, якъ голуби́ одъ шуліка. Не помо́же па́ні! Па́ні и панночки́ ище́ на ме́не обіжа́ютця, нена́че я спра́вді ви́нна. Котра́ ні прійде — доріка́е та га́нить, и сло́вомъ, и о́комъ.«

Такъ-то жу́римось та пла́чемо, пла́чемо та жу́римось, и не счу́лись, якъ те́мна нічъ наступи́ла.

»Незду́жаю я, ма́тінко!« ка́же Ода́рка. »Неха́й у васъ перебу́ду хоть сю одну́ нічку. Тепе́ръ у дворі го́сті, ніколи й огле́дітьця за мно́ю.«

IV.

Заночова́ла до́ма. Чи спа́ла, чи не спа́ла, чи ще й оче́й не звела́, вже паробки́ зъ дво́ру й прибігли за не́ю: »Иди́ ху́тко въ двіръ!«

Я́къ вона́ проси́лась, я́къ пла́кала, ище́ яки́й часъ перебу́ти въ ба́тька, бо тя́жко незду́жала! »Ні«, ка́жуть, »ми сёго́ не сміемо. Не пійдешъ добро́хіть — си́лою поведемо́: такъ зве́лено. Тебе́ ще зъ ве́чора шука́ли на́ щось панночки́ й па́ні приіжжа.«

»Яке́сь ище́ ли́хо ко́ітця!« ка́же братова́.

»Богда́й ніхто́ тако́го не дожда́въ! Лу́чче бъ вона́ була́ мале́нькою зги́нула!« озва́вся братъ. »Го́ді, Ода́рко, го́ді пла́кати! го́ді проси́тись!… не поми́лують… та не іхъ и си́ла.«

»Не си́ла на́ша«, ка́жуть паробки́: вже й імъ ста́ло жа́лко. »Эге́, дя́дьку! якъ би́ то си́ла!«

Ми сами́ не своі: що́-то бу́де? Не зна́емо, чи йти въ двіръ, чи до́ма дожида́ти свого́ ли́ха. Коли́ такъ у обідню добу́ прийшла́ Ода́рка.

»Проща́йте, ма́мо, проща́йте!«

Ми до не́і: »Що́ таке́, що́ таке́?«

»Оддали́ мене́ молоди́мъ пана́мъ«, ка́же; »зъ неді́лі повезу́ть. И васъ повезу́ть, тітко-се́рце; каза́ли намъ на неділю зряди́тись.«

У ме́не й се́рце похоло́нуло. Звікова́ла хоть не въ ро́скоші, та все таки́ міжъ ро́домъ, у своій хаті; ато́ оддаю́ть до чужи́хъ люде́й, у чужу́ сто́рону, не зна́ю за що́ й про що́. Гірко мині ста́ло; облили́ мене́ дрі́бні слёзи. А братова́ дя́куе Бо́гу, що іі́ Ода́рка не сама́ на чужи́ну іде.

Нашъ ста́рший пани́чъ та одружи́вся зъ Ля́ховкою и живъ собі въ мі́сті, а до ба́тька ро́ківъ щось съ чоти́рі не іздивъ: були́ въ гніву́. Лютова́въ стари́й за те́, що Ля́ховку взявъ; да вже якъ Богъ давъ імъ діте́й, стари́й іхъ прости́въ. Почали́ вони́ наіжджа́ть у го́сті й часте́нько. Ля́ховка я́кось обійшла́ старо́го, на́че яки́ми ча́рами, що й слу́хавсь іі́, и гро́ши ій дава́въ… а скупи́й таки́й бувъ — Бо́же!

Якъ вона́ приіхала, па́ні на́ша й панночки́ підговори́ли іі́, щобъ ви́просила собі Ода́рку, щобъ-то бідну дівчинку завезти́ геть одъ па́на. Ля́ховка якъ почала́ проси́ти, якъ почала́ моли́ти, — вінъ и одда́въ. И отто́ да́но намъ до неді́лі вре́мя зобра́тись, а сами́ впере́дъ повіялись.

V.

Дожда́лись неді́лі; зійшла́сь роди́на насъ випроважа́ти; попроща́лись. Ода́рка въ-оста́ннє вклони́лась ма́тері; а ма́ти схопи́ла іі́, скропи́ла слёза́ми та тілько промовля́е: «Дити́но моя́! дити́но моя́ еди́на!« та такъ-то вже побива́лась, нещасли́ва, що й камяне́ бъ се́рце роспа́лось. А дівчи́на на́че заме́рла, и не пла́че. Уклони́лась ба́тькові; ба́тько благослови́въ іі́: «Неха́й тебе́, моя́ до́ню, Ма́ти Бо́жа засту́пить!«

Привели́ насъ у двіръ. Вози́ вже стоя́ть запря́жені. Ви́йшла па́ні съ панночка́ми, нака́зуе вірно служи́ти молоди́мъ пана́мъ; ви́йшовъ и вінъ, панъ. »Руша́й!« каже возни́ці. Що тутъ говори́ти? »Коли́ пани́ пожа́луютця«, ка́же до насъ, »то зна́тимете въ ме́не, якъ ко́замъ ро́ги виправля́ють! Руша́й!«

І́демо день и дру́гий. Пита́ю въ Ода́рки, чи зду́жае. — »Здоро́ва, тіточко, тілько мині на се́рці ва́жко, о, ва́жко!« И все вона́ ду́мае, все суму́е: ска́зано, за не́нькою та за ба́тькомъ!

На четве́ртий день въіхали въ па́нський двіръ. Всі насъ круго́мъ озира́ють та перемо́ргуютця; ніхто́ не загово́рить, а ні привіта́е. Міські все лю́де, нещи́риі, глумли́виі.

Повели́ насъ у поко́і. Ви́скочила па́ні. Ма́буть, ба́чили ви не разъ и не два тихъ Ля́ховокъ? Всі вони́ прудкі, та весе́лі, та говіркі. И ся така жъ була́. Якъ почала́ вона́ говори́ти, то й за се́бе все сказа́ла, и за насъ одповісти́ла. Та та́къ-то ху́тко та шпа́рко! сама́ ажъ извива́етця передъ на́ми. Старе́нька вже, а на виска́хъ ку́чері, въ перстня́хъ у блиску́чихъ, у стрічка́хъ, то ніби й мо́лодо гледи́тця. Ви́йшовъ панъ. Вінъ бувъ га́рний на лиці, ста́вний таки́й, и ду́же гордови́тий. Коли́ й гля́не на те́бе, то все одни́мъ о́комъ, черезъ плече́. Спита́въ, чи нема́ ли́сту одъ ба́тька, и ви́йшовъ. Ви́бігла й дітво́ра на насъ диви́тись. Па́ні ка́же імъ по-сво́ёму: »Да́йте сімъ хло́пкамъ ру́чокъ поцілова́ти.« Вони́ й попростяга́ли рученя́та — цілу́йте!

VI.

Загада́ли мині пря́сти, а Ода́рку посади́ли гаптова́ти. Гапту́е було́ панночка́мъ сподни́чки, або́-що, та що-ве́чора й несе́ до па́ніі пока́зувати. Па́ні ча́сомъ и до́бра, тілько нала́е, якъ що́ тамъ нега́рно, а ча́сомъ, якъ росхо́дитця, то, мовъ во́ду зъ лотоківъ, нічи́мъ не впи́нишъ. Тогді всімъ ли́хо! Не злюби́ла вона́ насъ; не такъ мене́, якъ Ода́рку. Було́ такъ и ість, якъ иржа́ залізо. Ото́ разъ: »Танцю́й, Ода́рко! танцю́й, та й го́ді!« Звеліла іі́ вивести посередъ поко́ю, — танцю́й! Пійшла́ танцюва́ти, безща́сна, та ніжки ій підитну́лись — упа́ла; а вони́ рего́чутця. »Удае́«, ка́жуть, »удае́!« Оттаке́ лихо!

Дивлю́сь я — та́не, та́не моя Ода́рка, якъ воскова́ свічечка. Сиди́ть було́ цілі́сінький день, и слове́чка не промо́вить. Чого́ вже па́ні ій не ро́бить, якъ не глу́митця — мовчи́ть; тілько ча́сомъ тихе́сенько очи́ці на не́і зведе́. А паненя́та, якъ ті пъявочки́, вче́плютця: »А ти дурна́! а твій рідъ уве́сь дурни́й! а ну, йди танцюва́ти!« Штовха́ють іі́, дря́пають, щипа́ють. Вона́ тілько поди́витця, моя́ голу́бонька! Па́ні, ажъ розгніваетця, та ка́же: »Се яка́сь камяна́ дівчи́на!«

VII.

Давъ Госпо́дь ве́сну; копа́емо ми, то сіемо въ саду́, а Ода́рка й за порігъ не ви́йшла. »Яка́ зъ не́і тутъ робо́та бу́де!« ка́же па́ні, »неха́й лу́чче гапту́е.«

Одного́ дня, одроби́лись, йдемо́ зъ са́ду, а па́ні й ка́же: »Пе́вно, що Ода́рка не гапту́е: або́ спить, або́ такъ куня́е.«

»А пе́вно, ма́мо, що не гапту́е«, ви́рвалась ста́рша па́нночка. »Я до́бре се зна́ю.«

»Ти́хо!« ка́же па́ні. »Поди́вимось, що вона́ ро́бить.«

Ста́ли вони́ підкрада́тись… увійшли́. Ода́рка лежи́ть, зложи́ла ру́ки підъ голо́вку, бліда́-бліда́, тілько о́чи ій ся́ють; лежи́ть и ди́витця на насъ пи́льно. Ажъ па́ні спини́лась и нічо́го не сказа́ла. Перенесла́ я іі́ въ комо́ру, положи́ла на ла́вці; вже вона́ й не підняла́сь.

Все було́ про́сить: »Тітко-се́рце! одчиніть віко́нце й две́ри: неха́й я світу Бо́жого поба́чу, неха́й подивлю́сь у свою́ сто́рону!«

Пани́ пора́дились міжъ собо́ю, каза́ли ба́бу привести́. Прийшла́ старе́сенька бабу́ся, ажъ біла; роспита́лась, подиви́лась, та й похита́ла голово́ю. »Дити́но моя́ нещасли́ва!« ка́же, »неха́й тиі́ добра́ не діжду́ть, що тебе́, якъ паху́чу квітку, стопта́ли, а твій вікъ уже́ недо́вгий!« Перекрести́ла дівчинку, запла́кала, та й ви́йшла.

VIII.

Тогді звеліла па́ні одвезти́ дівчи́ну въ больни́цю.

»Пустіть мене́, па́ні«, прошу́сь я въ не́і, »пригле́діть за Ода́ркою! Я й роби́тиму вамъ щи́ро, що мині загада́ете, и дівчинки догле́жу.«

»Отъ«, ка́же, »дурни́ця! тамъ кра́ще одъ те́бе пригле́дять.« Не пусти́ла.

Въ неділю я́кось ви́рвалась я, побігла одвідати. Увійшла́, дивлю́сь: лежи́ть вона́, якъ разъ проти́ вікна́, и вікно́ одчи́нене.

»Отсе́«, ка́же мині старе́нька слу́жка, що тамъ за неду́жими дохожа́е, »якъ почала́ ва́ша дівчинка проси́ти та моли́ти — положіть мене́ проти́ вікна́, та положіть, то я й му́сила ій догоди́ти.«

»А що́, Ода́рочко«, пита́ю, »якъ?«

Вона́ подиви́лась на ме́не, та й ка́же: »Тітко-се́рце! у насъ тепе́ръ ви́шні та чере́шні цвіту́ть, а да́лі й макъ красова́тиметця… А та́то й ма́ма?… Нема́ вісто́къ?«

»Ще нема́, лю́бко« кажу́. »Я тоді за́разъ прибіжу́ до те́бе. Чи не бажа́ешъ ти чого́, Ода́рцю?«

»Ні, тіточко, нічо́го не бажа́ю, неха́й тілько одъ вікна́ не жену́ть.«

IX.

Ото́ такъ у неділю я іі́ одвідала, а въ четве́ръ почу́ли ми, що вме́рла. Побігла я туди́: вона́ вже на столі. Свічечка гори́ть, а ніко́го нема́. И така́ жъ вона́ хоро́ша лежа́ла, якъ ангеля́тко Бо́же!

Надійшла́ старе́нька слу́жка. »О!« ка́же, »попопла́кала я надъ ва́шою дити́ною, се́рце! Та така́ жъ ти́ха та покірлива вона́ була́! тако́і лю́боі душі зъ ро́ду-віку ще не ба́чила! Ввійшла́ я до не́і вчо́ра, вона́ спина́етця на вікно́. »Ой«, кажу́, »дівчинко ! що́ се ти ро́бишъ?« — »Пустіть мене́«, ка́же, »пустіть, бабу́сю, неха́й я туди́ гляну въ оста́ннє… Тамъ мій ба́тько й ма́ти живу́ть…« Та такъ жа́лісно, якъ пташеня́точко кили́че — пустіть! Я й пусти́ла. Підде́ржала іі́ тро́хи; вона́ все ди́витця пи́льно-пи́льно въ си́ні далеко́сті; а слёзи, мовъ пе́рло, си́плютця мині на ру́ки, те́плі-теплі… Со́нце са́ме захо́дило… Загле́діла — ви́шня въ саду́ цвіте́: »Принесіть мині, бабу́сю, вишне́ву квіточку… принесіть, бабу́сенько!« Я пійшла́, та й принесла́. Вона́ взяла́. »О, яка́ жъ паху́ча«, ка́же, »та свіжа! Спаси́бі вамъ, се́рце бабу́сю!« Лягла́ и квіточку коло се́бе положи́ла. »Отъ уже́ й со́нечко низе́нько«, ка́же, та й почала́ тогді зга́дувати ба́тька й ма́тіръ; все іхъ гука́ла, все до іхъ промовля́ла: »Та́ту мій, та́ту! на́ що ви мене́ поки́нули? Ма́тіночко! возьміть мене́!… Ой поки́нули жъ мене́, поки́нули саму́!… Ма́мо!… Та́ту!… рі́дні моі та лю́бі!…« Неха́й Госпо́дь іі́ при́йме, мою́ голу́боньку, на свое́ на́дро! Та́къ-то вже я попопла́кала на ста́рости-літяхъ!«

Въ пя́тницю іі́ похова́ли. Якъ спуска́ли домови́ну въ я́му, то все надъ не́ю білі голуби́ кружля́ли. Со́нечко гра́ло, мовъ розси́палось по землі золоти́мъ проміннємъ. Ра́нокъ такий-то ти́хий та ясни́й прида́вся! ні вітере́ць не віне, ні хма́рка не збіжи́тця. Душа́ пра́ведна переста́вилась!

---