Нарід – собі/VIII
| ◀ VII | Нарід – собі VIII |
IX ▶ |
|
Мабуть немає жадного поневоленого народу, що для тої чи іншої національної мети не послугувався в більшій або в меншій мірі засадою «Нарід — собі». Правда, не скрізь і не завжди це робиться зовсім доцільно. Не раз у таких самодопомогових акціях буває чимало помилок, спричинених здебільшого відсутністю систематичности в них або іхньою технічною недосконалістю. Іноді та часто неуспіх таких заходів є вислідом психологічних причин та дезорганізованости громадського життя. Зрозуміло, що й з такими прикладами, де не було досягнено поставленої мети, слід також ознайомитися, бо вони можуть бути пересторогою. Маючи це на увазі, хочу тут зупинитися на дуже повчаючій історії проекту збудовання власними коштами в середині XIX ст. першої національної естонської школи.
Цей проект по ідеї дуже нагадує історію празького «Національного Театру», про яку тут вже була мова. Його остаточний неуспіх був викликаний причинами громадського характеру, які не можна уважати специфічно естонськими, через що цей приклад заслуговує загальної уваги.
Національні відносини в балтійських провінціях б. царської імперії були на початку XIX ст. дуже своєрідні. Тубільне естонське та латишське населення почало саме національно пробуджуватися. Воно майже виключно належало до селянства й творило в краю абсолютну більшість. Проти нього непримиримо стояла пануюча німецька меншість. По істоті цей антаґонізм був суто суспільного характеру. Балтійські німці уважали плянову германізацро латишів та естонців передумовиною утримання свого «стану посідання» в цих країнах, бо популяційно вони могли існувати там лише за рахунок засимільованих, тубільців. Через це німці були проти середньої освіти в рідній мові для обох цих народів, а високу освіту взагалі виключали, уважаючи естонців та латишів зовсім нездатними до самостійного культурного розвитку. Коли в 1861 р. у Росії була скасована панщина, поневолені народи царської імперії зітхнули вільніше. Серед естонців у той час була вже молода власна інтеліґенція, яка мріяла про національно-культурне самоозначення свого народу. Дехто вирішив отже використати акт 1801 р. для переведення більшої національної акції та закласти з цієї нагоди естонську школу середнього типу, але одночасно фахового характеру. З тактичних міркувань, щоб одержати дозвіл на неї від царського уряду вона мала називатися Естонською школою ім. Олександра (Eesti Aleksandri kool), мовляв, для вшанування «царя-освободителя». Цікаво, що ініціятива збудовання цієї школи власними коштами вийшла від кількох селян, а підтримало її естонське студенство, яке студіювало здебільшого в дорпатському університеті. Коли царська влада дала дозвіл на цю школу, в 1871 р. повстав «Комітет фундаторів школи ім. Олександра» (Aleksandri kooli asutajate komitee) з метою перевести всенародню грошову збірку для здійснення цього пляну. 1 грудня цей Комітет оголосив в естонському щоденнику відповідний заклик до естонського народу. Ця відозва знайшла незвичайно живий відгомін по цілій Естонії. Негайно почали закладатися філії цього товариства у провінції та збіралися гроші. На протязі року згаданий Комітет мав 72 філії. Відгукнувся також братній фінський нарід. Грошовий чистий прибуток за цей перший рік виносив — 9.739 карб. 7 коп. Естонців було тоді щойно ½ мільйона.
Цей успіх спровокував бальтійських німців до рішучої контракції. Почали її пастори, використовуючи церкву для контрпропаґанди. Вони доводили, що естонці — селяне й через це вони не потребують ані середніх ані вищих шкіл. Німці казали: «естонський нарід замалий, та через це не має права на існування». Голова Естонського Комітету й відомий каменяр естонського відродження Гурт у звіті за перший рік діяльности цієї установи не лише рішуче заперечив всі ці ворожі арґументи, але при цій нагоді розвинув програму естонських національно-культурних змагань. Звичайно, доводи Гурта не переконали балтійських німців, але примусили їх лише до зміни тактики. Відтак свою руїнницьку роботу вони переводили вже естонськими руками. Кожен нарід і зокрема поневолений — має своїх яничарів-руїнників. Це або перевертні та ренеґати, або ріжні маніяки, то що, які нераз в імя бажання кращого свідомо чи несвідомо нищать добре. Коли Остзейські німці побачили, що їхня ворожа пропаганда в пресі та на зборах не досягає мети, а навпаки ще підбадьорує та об'єднує естонський національний табор, тоді вони знайшли естонського селянина П'ярта Суійю, людину майже неграмотну, від імені якого велася далі полеміка в пресі проти власної естонської школи. Цей Pärt Suija доводив своїм землякам, що естонським селянам не потрібна жадна вища освіта й що вони можуть користуватися добрими німецькими школами. Естонське селянство стихійно зареаґувало на цю нахабну провокацію. До часописів рясно посипались протести села. Багато з них протестувало дуже символічно, посилаючи гроші для Е. О. К. — з приміткою: «Замісць відповіді П'ярту Суіяві».
Тоді було зроблено спробу зруйнувати цей комітет із середини. Ця спроба була більш успішною. Вона була скерована проти голови Комітету — Гурта. Знайшовся такий фанатик — Якобсон, якому успіх Гурта не давав спати; бо він сам претендував на провідника народу. Отже він взяв на себе ролю «голосу народу». Почалися полеміки, напасти та запідозрювання «самозванного» Комітету; була переведена у 1878 р. (тоді капітал Комітету виносив 33.247 карб. 05 коп.) — ревізія, що лише ствердила бездоганність праці Комітету; відтак пішли зголошення окремих думок; розпочалася конкуренційна сепаратистична та ворожа акція і, врешті, жалюгідний розлад в лоні самого товариства, через що, на радість німців, все проволікалося здійснення його головної мети.
За браком місця неможливо тут зупинитися на всіх перепетіях цього трагічного розладу, де політичні інтриґи пошкодили загально-національну справу. Зверну увагу ще на ролю естонського жіноцтва в цій національній акції. Естонки заклали для цієї мети свій жіночий комітет, який для здобуття грошей влаштував три спеціяльні «базари», що відбулися з великим фінансовим успіхом, давши 3.115 руб. 19½ коп. чистого прибутку. Врешті, комітет мав понад 30.000 карб. й землю під будинок, але школа, проте, не будувалася, бо продовжувалися старі та виникали нові сварки політичного або персонального характеру. Не було згоди й щодо типу самої школи. Одні хотіли, щоб це була фахова аґрономічна школа, другі гадали, що це мав бути реальна школа. В 1882 р. переміг цей останній проект, але внутрішній розлад продовжувався далі. В 1883 р. прихильники Якобсона, користуючись від'їздом Гурта до Петрограду, скинули його з головування. Це ще більше загострило конфлікт між більшістю та опозицією. Тоді встряв у цю справу царський уряд, що скликав загальні збори, які були фактично останніми, бо їхні ухвали влада відкинула, а саму організацію розв'язала. Зібрані гроші було передано до державної скарбниці, а в будинку школи в Карлгофі (біля Оберпален), призначенім для приміщення першої естонської середньої школи, згодом (в 1888 р.) була відкрита урядом московська міська школа ім. царя Олександра, яка утримувалася з відсотків на естонський національний фонд, складений на свою рідну школу.