Наталка-Полтавка (1937)/II
| ◀ Дія перша | Наталка-Полтавка Дія друга |
|
Микола (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі! Сирота — без роду, без племени, без талану і без приюту… Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав місця — але скрізь опізнивсь. (Думає). Одважусь у пекло на три дні. Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоч із мене і непоказний козак буде, та єсть же і негідніші від мене. Люблю я козаків за їх звичай: вони коли не п'ють, то людей б'ють, а все не гуляють… Заспіваю лишень пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив…
|
Гомін, гомін по діброві, Медом-вином, медом-вином, |
Так і я буду з чорноморцями: буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити. Тільки там треба утаїти, що я письменний: у них, кажуть, із розумом не треба висуватись. Та це невелика штука: і дурним не трудно прикинутись.
Петро (виходить, він не бачить Миколи, — співає):
|
Сонце низенько, Любились вірно, |
Микола (на бік). Це не з нашого села і вовся мені незнакомий.
Петро (тихо). Яке це село? Воно мені не в приміту.
Микола (підходить до Петра). Здоров, пане-брате! Ти, здається, не тутешній?
Петро. Ні, пане-брате.
Микола. Відкіля ж ти?
Петро. Я?.. (Усміхається). Не знаю, як би тобі сказати… Відкіля хочеш…
Микола. Та вже ж ти не забув хоч того місця, де родився?
Петро. О, запевне не забув, бо й вовся не знаю.
Микола. Та що ж ти за чоловік?
Петро. Як бачиш — бурлака на світі… Тиняюся од села до села, а тепер іду в Полтаву.
Микола. Може, в тебе родичі єсть у Полтаві, або знакомі?
Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?
Микола. Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний.
Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: ввесь тут.
Микола. О, братику! (Бере Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.Петро. Правда твоя, брате та я, благодареніє богу, до цього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразив. Не знаю, чи моя однакова доля з тобою, чи од того, що й ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата… Будь моїм приятелем!..
Возний і виборний виходять з Терпилишиної хати. У возного рука пов'язана шовковою хусткою, у виборного через плече старостинський рушник. Микола й Петро одходять набік. Возний з задоволеним лицем похожає.
Виборний (стає на дверях і голосно говорить у хату). Та ну бо, Борисе, йди з нами!.. Мені до тебе діло єсть…
Терпилиха. Дайте йому покій, пане виборний! Нехай трохи прочумається.
Виборний. Та надворі швидше провітриться.
Терпилиха. В хаті лучче: тут ніхто не побачить і не осудить.
Виборний. За всі голови!.. (Одходить до дверей). Не стидно, хоч і на сватанні й через край смикнув окаянної варенухи… (Побачив Миколу). Миколо! що ти тут робиш? Давно вернувся з города?
Возний. Не обрітається ли в городі новинок каких кур'єзних?
Виборний. Адже ти був на базарі, — що там чути?..
Микола. Не чув, далебі, нічого. Та в городі тепер не до новинок: там так улиці застроюють новими домами, та кришки красять, та якісь пішоходи роблять, щоб в грязь добре, бач, ходити було пішки, що аж дивитись мило. Да вже ж і город буде — мов мак цвіте!.. Якби покійні шведи, що згинули під Полтавою, повставали, то б тепер і не пізнали Полтави.Возний. По крайній мірі — теє то, як його — чи не чути чого об обидах, спорах і грабежах, і — теє то, як його, — о жалобах і позвах?
Виборний. Та що його питати: він по городу гав ловив та витрішки продавав… (До Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився.
Микола. Поздоровляю вас, добродію… А з ким же бог привів?
Возний. З найкращою зо всього села, і всіх прикосновенних околиць дівицею…
Виборний. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить). А це що за парубок?
Микола. Це мій знакомий; іде із Коломака в Полтаву на заробіток.
Возний. Хіба-разві — теє то, як його — із Коломака через наше село дорога в город?
Петро. Я нарошне прийшов сюди з ним побачиться.
Петро. Це старший у вашім селі?
Микола. Який чорт! Він живе тільки тут. Бач, возний — так і бундячиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що й з рідного батька злупить!
Петро. А той, другий?
Микола. То виборний Макогоненко, — чоловік і добрий був би, так біда — хитрий, — як лисиця, і на всі сторони мотається: де не посій, там і вродиться. І вже де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.
Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?
Микола. Я догадуюсь. Тут живе одна бідна вдова з дочкою; то мабуть на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялось.
Петро. На Наталці?.. Та Наталка ж не одна на світі… Так видно, Наталка — багата, хороша і розумна?
Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тільки не багата; вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.
Петро. Де ж вони перше жили?
Микола. В Полтаві.
Петро (жахається). В Полтаві?..
Микола. Чого ж ти несвоїм голосом крикнув?
Петро. Миколо, братику мій рідний!.. Скажи по правді: чи давно вже Наталка з матір'ю тут живуть і як вони прозиваються.
Микола. Як тут вони живуть… (Говорить, розтягаючи, немов собі на думці розважає час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.
Петро (скрикнув). Так він умер?!
Микола. Що з тобою робиться?
Петро. Нічого, нічого… Скажи, будь ласкав, як вони прозиваються?
Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка.
Петро (сплеснув руками, закриває ними лице, голову схилив, стоїть непорушно).
Микола (б'є себе по лобі й робить знак, наче щось одгадав). Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюсь, а тільки послухай:
|
Вітер віє горою,
|
А що, може не одгадав? (Обнімає Петра).
Петро. Так, угадав! Я — той нещасний Петро, якому Наталка приспівувала цю пісню, якого вона любила і обіщала до смерті не забути, а тепер…
Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо. Може й не її засватали.
Петро. Та серце моє замирає: чує для себе великого горя. Братику Миколо! ти говорив мені, що ти їх родич: чи не можна тобі довідаться про сватання Наталки?.. Нехай буду знати свою долю!
Микола. Чом не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Ти скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?
Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай буду один горювати і сохнути з печалі. Нащо їй споминати про того, кого так легко забула!
Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скільки я знаю її, то вона не од того йде за возного, що тебе забула… Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи).
Петро (сам). Чотири годи вже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді, любив Наталку без усякої надії. Тепер, наживши кривавим потом копійку, поспішав, щоб багатому Терпилові показатись годним його дочки; а вмісто багатого батька — найшов матір і дочку в бідності і без помочі… Все, здається, близило мене до щастя — і, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сусідові удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все, як одрізано…
У сусіда хата біла,
У сусіда жінка мила;
А у мене ні хатинки,
Нема щастя, нема жінки.
За сусідом молодиці,
За сусідом і вдовиці,
І дівчата поглядають, —
Всі сусіда полюбляють.
Сусід раньше мене сіє, —
У сусіда зеленіє;
А у мене не орано
І нічого не сіяно.
Всі сусіда вихваляють,
Всі сусіда поважають;
А я марно часи трачу,
Один в світі тільки плачу…
Виборний (вийшов тим часом на вулицю: слухав-слухав, а тоді підходить до Петра). Ти, небоже, і співака добрий…
Петро. Не так, щоб дуже — от аби то…
Виборний. Скажи ж мені, відкіля ти йдеш, куди і що ти за чоловік?..
Петро. Я собі бурлака. Шукаю роботи по всіх усюдах і тепер іду в Полтаву.
Виборний. Де ж ти бував, що ти видав і що чував?
Петро. Довго буде все розказувати. Був я і у моря, був і на Дону, був і на лінії, заходив і в Харків…
Виборний. І в Харкові був? Лепський то десь город?
Петро. Гарний город. Там усього доброго єсть… я і в театрі був.
Виборний. Де? В театрі? А що це таке театр — город, чи містечко?
Петро. Ні, це не город і не містечко, а в городі вистроєний великий будинок. Туди ввечері з'їжджаються пани і сходяться всякі люди, хто заплатити може, і дивляться на кумедію.
Виборний. На кумедію! Ти ж бачив, пане-брате, цю кумедію, яка вона?
Петро. Я не раз бачив. Це таке диво — як побачиш раз, то і вдруге захочеться.
Возний (підходить до виборного). Що ти тут, старосто мій, — теє то, як його — розглагольствуєш з пришельцем?
Виборний. Та тут диво, добродію… Цей парняга був у театрі та бачив кумедію і зачав був мені розказувати, яка вона, так от ви перебили.
Возний. Кумедія, сиріч, лицедійство… Продолжай (до Петра) — вашець…
Петро. На кумедії одні виходять, — поговорять та й підуть, другі вийдуть, — те ж роблять, деколи під музику співають, сміються, плачуть, б'ються, стріляються, валяться і умирають.
Виборний. Так така то кумедія? Єсть на що дивитись, коли люди убиваються до смерті!.. Нехай їй всячина!..
Возний. Воно не убиваються і не умирають — теє то, як його — настояще; а тільки так удають іскусно і прикидаються мертвими… О, якби справді убивалися, то б було за що гроші заплатити!
Виборний. Так це тільки гроші видурюють!.. Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан Возний, лицемірство?
Возний. Не лицемірство, а лицедійство…
Виборний. Ну, ну, лицедійство…
Петро. Мені полюбилась наша малоросійська кумедія. Там була Маруся, був Климовський, Продиус і Грицько.
Виборний. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили.
Петро. Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо цю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.
Виборний. Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.
Петро. Климовський був письменний, компонував пісні і був виборний козак, служив у полку пана Кочубея на баталії з шведами, під нашою Полтавою.Возний. В полку пана Кочубея? Но в славнії полтавськії времена — теє то, як його — Кочубей не був полковником і полка не имів; ібо і пострадавший от изверга Мазепи за вірность к государю і отечеству Василій Леонтієвич Кочубей був генеральним суддею, а не полковником.
Виборний. Так це так, не во гнів сказати: буки — барабан — башта, шануючи бога і вас.
Возний. Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись в праві припозвать сочинителя позовом к отвіту.
Петро. Там і Іскру почитують.
Возний. Іскра, шурин Кочубея, був полковником полтавським і пострадав вмісті з Кочубеєм мало не за год до полтавської баталії; то думать треба, що і полк йому принадлежал во время сраженія при Полтаві.
Петро. Там Продиуса і писаря його Грицька дуже бридко виставлено, що ніби царську казну затаїли.
Возний. О, це діло возможне і за це сердиться не треба. В сім'ї не без виродка — теє то, як його. Хіба єсть яка земля праведними Іовами населена? Два плути в селі і селу безчестя не роблять, а не тільки цілому краєві.
Виборний. От то тільки не чепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір'я нашого… Коли не піп…
Возний. Полно, довольно, годі, буде балакати. Тобі яке діло до чужого хисту? Ходім лиш до будущої моєї тещі.
Петро (сам). Гірко мені слухати, що Терпилиху зове другий, а не я, тещею. Так Наталка не моя, — Наталка, котру я любив більше всього на світі, для котрої одважував жизнь свою на всі біди, для котрої стогнав під тяжкою роботою, для котрої скитався на чужині і зароблену копійку збивав докупи, щоб розбагатіти і назвати Наталку своєю вічно! І коли сам бог благословив мої труди, Наталка тоді достається другому!.. О, злая доле! Чом ти не такая, як у других?..
Та йшов козак з Дону, та з Дону додому,
Та з Дону додому, та й сів над водою,
Та й сів над водою, проклинає долю:
О, доле ж моя, доле, доле ж моя злая!
Доле ж моя злая, чом ти не такая,
Чом ти не такая, як доля чужая?
Другим даєш лишнє, мене ж обижаєш,
І що мені миле, і те однімаєш!..
Петро. А що, Миколо, — яка чутка?
Микола. Не успів нічого й спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтися де-небудь. Наталка обіщалась на час сюди вийти.
Петро. Як же я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?
Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.
Наталка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.
Микола. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?Наталка (сумно). Посватана… Що ж робити: не можна більше сопротивлятися матері! Я і так скільки одвилювалася і всякий раз убивала її своїм одказом.
Микола. Ну, що ж?.. Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може і полюбивсь уже?
Наталка (докірливо). Миколо, Миколо!.. Не гріх тобі тепер надо мною сміятись!.. Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.
Микола. Петра?
Що за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо — не Петрусь,
Лице біле, чорний ус!
Наталка (плаче). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце… О, я бідна… (Мовчить, потім показує на річку). Бачиш Ворскло?.. Або там, або ні за ким…
Микола (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже, і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.
Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.
Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.
Наталка. Ти чорт зна що верзеш. Піду лучче додому. (Йде).
Микола (не пуска її). Пожди. Одно слово вислухай, та й одв'яжись од мене.
Наталка. Говори ж — що таке?
Микола. Хочеш бачити Петра?
Наталка. Що ти — перехрестись? Де б то він узявся?Микола. Він тут, та боїться показатись тобі затим, що ти посватана за возного.
Наталка. Чого йому боятись? Нам не гріх побачитись: я ще не вінчана… Та ти обманюєш!..
Микола. Не обманюю, приглядайсь… Петре, явись!
Наталка (побачила Петра, скрикнула). Петро!..
Петро. Наталко!.. (Обнімаються).
Микола.
Поблукавши мій Петрусь
До мене уп'ять вернувсь.
Ой, лихо — не Петрусь,
Лице біле, чорний ус!..
Петро. Наталко! в який час я тебе стрічаю!.. Для чого тільки побачились, щоб навіки розлучитись…
Наталка. О, Петре!.. Скільки сліз вилила я за тобою!.. Я знаю тебе і затим не питаюся, чи ти любиш мене, а за себе — божусь…
Микола. Об любві поговорите другим разом, іншим часом, а тепер поговоріть, як з возним розв'язаться.
Наталка. Недовго з ним розв'язаться: не хочу, не піду, — та й кінці в воду!
Петро. Чи добре так буде?.. Твоя мати…
Наталка (перебиває). Моя мати хотіла, щоб я за возного вийшла заміж затим, що тебе не було, а коли ти прийшов, то возний мусить одступитись.
Петро. Возний пан — чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір'ю треба підпори й защити; а я через себе ворогів вам прибавлю, а не поміч подам.
Наталка. Петре! не так ти думав, як одходив!
Петро. Я однаковий, як тоді був, так і тепер, і скажу тобі, що й мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного.
Микола. Трохи Петро чи не правду говорить.Наталка. Одгадую своє нещастя!.. Петро більше не любить мене і йому нужди мало, хоч би я й пропала. От яка тепер правда на світі!..
Підеш, Петре, до тієї, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бідну, за любов осудиш.
Петро.
Я другої не любив і любить не буду.
Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.
Наталка.
Коли б любив по-прежньому, то б не мав цураться,
Не попустив свою милу другому достаться.
Петро
Люблю тебе по-прежньому, не думав цураться!..
Не попущу мою милу другому достаться.
Наталка.
Я жизнь свою ненавижу, з серцем не звладаю.
Коли Петро мій не буде, то смерть загадаю.
Петро.
Коли вірно Петра любиш, так живи для його!
Молись богу, моя мила, не страшись нікого.
Обоє.
Бог поможе серцям вірним пережити муку;
Душі наші з'єдинились, з'єдинить і руки.
Микола. Так, Наталко! Молись богу і надійся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє не зчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде.
Наталка. Я давно вже поклялась і тепер клянусь, що окрім Петра ні за ким не буду. У мене рідна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.Петро. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.
Наталка. Петре, любиш ти мене?
Петро. Ти все таки не довіряєш?.. Люблю тебе більше, як самого себе.
Наталка. Дай же мені свою руку!.. Будь же добрим і мені вірним, а я навік твоя.
Микола. Ай Наталка! ай Полтавка! От дівка, що й на краю пропасті не тільки не здригнулась, а й другого піддержує! За це заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою: воно і без тебе славне:
Ворскло річка невеличка,
Тече здавна, дуже славна
Не водою, а війною,
Де швед поліг головою.
Ворскло зріла славне діло,
Де цар білий, дуже смілий,
Побив вражу шведську силу
Та насипав їй могилу.
Козаченьки з москалями
Потішались над врагами,
Добре бились за Полтаву.
Всій Росії в вічну славу!
Микола. Крепись, Петре, і ти, Наталко! Наступає хмара і буде великий грім.
Виборний. Що ви тут так довго роздобарюєте?..
Возний. О чім ви — теє то, як його — бесідуєте?..
Терпилиха (побачила Петра). Ох мені лихо!
Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Це Петро.Терпилиха. Це Петро?.. Свят, свят, свят!.. Відкіля він узявся? Це мара.
Петро. Ні, це не мара, а це я — Петро, і тілом, і душею.
Возний. Що це за Петро?
Виборний. Це, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець…
Возний. Ти, ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє то, як його — убиратись своєю дорогою? Бо ти, кажеться — бачиться — здається, між нами лишній.
Наталка. Чого ж це він лишній?
Терпилиха. І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити.
Петро. Я вам ні в чім не помішаю. Кінчайте з богом те, що зачали.
Наталка. Не так то легко можна скінчить те, що вони почали.
Возний. А по какой би то такой резонной причині?
Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.
Возний. Однако ж, вашець проше, ви рушники подавали, сиріч — теє то, як його — ти одружилася зо мною.
Наталка. Далеко ще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
Возний. Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє то, як його — нарушаєть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка єсть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія — бить моєю сожительницею, то в таковом припадці станете пред суд і заплатите пеню і посидите на вежі.
Виборний. О, так! о, так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.
Терпилиха. Батечки мої, змилосердьтесь! Я не одступлю од свого слова… Що хочте робіть з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжіть і до вінця ведіть.
Наталка. Не докажуть вони цього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до цього силою ніхто мене не принудить… І коли на те йде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.
Микола. Що тепер скажуть?
Виборний. От вам і Полтавка! Люблю за звичай!..
Терпилиха. Вислухайте мене, мої рідні! Дочка моя до цього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов (показує на Петра) — цей шибеник, пройдисвіт, то й Наталка збожеволіла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіля цього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона й мене послухала.
Возний і виборний (разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз!.. І щоб і дух твій не пах! А коли волею не підеш, то туди запроторимо, де козам роги правлять.
Петро. Утихомиртесь на час і слухайте мене… Що ми з Наталкою любилися, про те і богу і людям звісно; а щоб я Наталку одговорював іти заміж за пана возного, навчав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі: послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!.. (Обертається й утирає сльози).
Терпилиха. Добрий Петро! Серце моє против волі за його оступається!..
Микола. На чім то все це окошиться?
Возний (до Петра). Ти, вашець, — теє то, як його — куди тепер помандруєш?
Петро. Я йшов у Полтаву, а тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись… Іще пару слів скажу Наталці… Наталко! Я для тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодувалися вкупі у твоєї матері: ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — усе твоє: на, візьми! (Виймає зза пазухи завинені в лубок гроші). Щоб пан возний ніколи не попрікнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! шануй матір нашу, люби свого суженого, а за мене одправ панахиду.
Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитись: воно (показує на серце) тут! Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть… та бідою нашою не потішаться вороги наші… І моєї жизні кінець недалеко. (Схиляється на плече Петрові).
Терпилиха (підбігає й обнімає Петра). Петре!
Наталка (обнімає Петра). Мамо, кого ми теряємо!..
Микола (до виборного). А тобі як він здається?
Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
Возний (виходить наперед). Розмишлял я предовольно і нашел, що великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний, і признаюсь, що од рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділав. Поступок Петра, толико усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеследующеє… (До Терпилихи). Ветха деньми! благословиш ли на благоє діло?Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко!.. Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів). Поєлику же я — возний, то по привилегії, статутом мені наданной, заповідаю всім: „де два б'ються — третій не мішайсь!“ і твердо пам'ятувать, що насильно милим не будеш.
Петро і Наталка (обнімають матір). Мати наша рідная, благослови нас!
Терпилиха. Бог з'єдиняє вас чудом, — нехай вас і благословить своєю благостію…
Микола. Оттакові то наші Полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються.
Виборний. Наталка — по всьому Полтавка, Петро — Полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.
Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам поміг перенести біди і напасті. Він поможе нам вірною любов'ю і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужити прізвище добрих Полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше люблю.
Наталка. Коли кого любиш, того нічого не забудеш. (Цілує Петра й співа).
|
Ой я дівчина Полтавка,
Співають гуртом. Начинаймо ж веселиться, Завіса.
|