Начерк Коліївщини/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Селяне Київщини і Брацлавщини, яко головні дїячі Колїївщини.

Рух 1768 р., будучи останнїм виразним вибухом так званих гайдамацьких заколотів, що наповняли собою в істориї правобічної України все XVIII. стол., польські мемуарісти визначили, яко рух крайнього озьвірення південно-руського поспільства і яко прояву його незвичайної дикости і грубости. Така характеристика колїївщини є на перший погляд тим основнїйша, що взагалї страшні бувають народні повстання, викликані рядом тяжких утисків з боку тих, хто має власть і силу. Думаємо, не могла-б бути нестрашною і колїївщина, коли польський гнет і з релїґійного і з економічного погляду почав запроваджуватись в знов повернутій правобічній Українї з відкритою нахабою і безупинною послїдовністю в протягу всього XVIII. ст. При иньших сподіванках людности, що посунула в сей край і головно при иньших обіцянках шляхти, що заманила її сюди — часи Хмельницького з усїєю немилосердною суворістю мусили були вернути ся для народних напасників, для польської шляхти і жидів, що з минулого досьвіду нїчому не навчились і нїчого не забули — і часи сї дїйсно в багатьох місцях і випадках начеб то вернули ся знову. Уманська різня, вигубленнє шляхти Швачкою у Фастові — все се страшні прояви розгнузданих поривів у местників за свою віру і волю. Але коли почасти колїївщина і являєть ся начеб то відгуком Хмельнищини, коли в тих і иньших випадках народне обуреннє 1768 р. було крайнїм, то все-ж таки сей рух не може зрівняти ся, проявами народної ненависти до гнобителів, з хмельнищиною і иньшими народними селянськими рухами в Европі. В сїм переконують нас всї взяті на купу відомости про колїївщину. Особливо-ж гарно можна вияснити сказане характеристикою участників руху 1768 р. Таким робом, коли ми тепер в додаток до схарактеризованих вже нами ватажків сього руху, покажемо, на основі тих же відомостей Кодненської книги, ще й простих гайдамаків з великих ватаг і загонів і селян — помічників тих і иньших — то ми не сумнїваємось, що люде сї нїкому не здадуть ся фанатичними борцями за справу, що цїлковито пройняла-б їх душу, і що більшість їх не можна навіть і порівнювати з борцями хмельнищини.

Ясна причина — звідки могла взяти ся така ріжниця в настрою народних мас в двох згаданих нами епохах. За часів хмельнищини борцям сим не було иньшого доброго виходу з тяжкого становища, утвореного для них Річю Посполитою, як тілько побіда над Поляками. Позбутись гнету переносинами за Днїпро в дикі місця будучої слобідської України було не легко; жонатим же людям цїлком було неможливо піти й на Запорожє. В XVIII же столїтю від тяжкого польського гнету можна було переселяти ся, коли не в гетьманщину, що ставала чим раз люднїйшою, то в досить вже влагоджену слобідську Україну; та з рештою і вільности війська запорозького почали вабити навіть жонатих людей, бо де-далї запорозька держава переставала бути військовою спілкою і в нїй все більше й більше набирали сили прінціпи хлїборобські і родинні. Не в одній побідї над Поляками міг значить бути тепер вихід з тяжкого становища, утвореного по недавнїй руїнї Річею Посполитою для південно-руського правобічного православного люду, що за якесь півстолїтя вспів знов окультивовати недавню пустиню. А раз, окрім вихода через побіду над ворогом, істнують ще й иньші — озьвіреннє, фанатизм борцїв — появи не конечні, а скорійш навіть вийняткові.

Не малий вплив на настрій борцїв мусила мати й иньша обставина — се участь в повстанню не всїєї південно-руської людности, як було за Хмельницького, а тільки людности недавньої руїни, себ то майже всїєї Київщини і Брацлавщини, що складала дві третини теперішньої подільської губернії. Що повстаннє спалахнуло власне в сїй частинї, а не в більш західних і залюднених частинах південної Руси — може здатись нїби то непонятним. І справдї, коли зважити силу гнету, що тиснув тодї руських селян від Поляків[1], то виявить ся, що найтяжчим було житє селян на Волинї, далї-ж чим близше до колишньої руїни, в Полїсю і північній частинї Київщини тягарі кріпацьких відносин ставали лекші і на рештї — в межах остатньої Київщини і Брацлавщини, де властиво і була руїна, оголошені дїдичами пільги на початку залюднення робили до якогось часу житє прийшлих знов сюди селян і зовсїм зносним. Завдяки сїй останнїй обставинї, нерідко бувало, що волинські селяне, втікаючи від своїх грізних дїдичів, осаджувались в Київщинї і Брацлавщинї, як в місцевостях з придобними умовинами житя. Безперечно, така ріжниця умовин селянського житя в одній державі, залежала від того, що в місцевостях густо залюднених, далеких від степових границь, польські дїдичі користувались своїми кріпацькими правами в як найширшій мірі, в місцевостях же, де робітників було дуже мало, де селянством треба було дорожити і куди його треба було ще заманювати, самі дїдичі відчували потребу давати йому ріжні пільги бодай до якого часу. В другій половинї XVIII. столїтя, правда, в Київщинї і Брацлавщинї вільготні роки здебільшого вже минули, та про те непевність, щоб земля знов не спорожнїла, примушувала дїдичів не дуже різко заявляти свої права. І от при таких то умовинах спалахнуло повстаннє не на Волинї, не в Полїсю, не в Поділю, а власне в меньш залюдненій Київщинї. Непонятна на перший погляд поява ся має одначе своє цїлком певне значіннє. Насамперед, звичайно, важно те, що українська людність Волинї, західного Поділя і Полїся тягла ярмо давнє, подекуди навіть звикле, і тому до якогось часу вона протестовала тілько пасивним способом — утїчками. Не то — приблизно недавні слобожане Київщини: вони прийшли сюди з надїєю на лїпше і відвикнувши за довгі роки слобід (слободи давано на 15–30 років) від думки про кріпацьку залежність, виявляли простий активний протест проти багатьох заходів шляхетства уйняти їх вільготне житє. А через те, що до шестидесятих років минулого столїтя майже всїм слободам речинець збіг, то і число селян, готових силою відбиватись від насуваного на них ярма кріпацтва, ставало все більше й більше. Коли-ж рівночасно з тим в Київщинї, в межах переяславської епархії, почали, як ми вже зазначили, сильно гнати на православє, що мало замінити ся широко пропаґованою унїєю, то для початку повстаня потрібний був тільки невеличкий імпульс. Імпульсом таким, як звісно, була барська конфедерация.

Звичайно, коли-б повстанє в Київщинї, нїким не захищеній, не здибало на своїм шляху сил чужої держави, то воно поширило ся-б і по всьому Подїлю і по Волинї і по Полїсю, хоч там і була невеличка оборона — і істория може-б зазнала другої хмельнищини. Та сього не сталось. Район повстання був ограничений і ся обставина, як ми вже сказали, була другою причиною, від котрої залежав настрій тих, що бороли ся з Поляками в 1768 р. Сила, інтензивність руху конче залежить від численности участників, однаковости в поглядах більшої маси людий: віра в успіх свого дїла тодї росте і при тому не від одної сьвідомости своєї материяльної сили, але й від заповітних мотивів. Тодї обрана мета осьвітлюєть ся перед очима участників дїла так, що нею починають вони легко виправдувати всякі способи для її здїйснення, навіть найогидливійші. Так було за хмельнищини, коли вся південна Русь повстала, та не так було за колїївщини, коли тільки частина українського народу повстала за свої права і віру. Фанатичний настрій поодиноких колїїв не можна вважати за настрій цїлого народа.


З 440 гайдамаків, що про них ми витягли звістки з кодненської книги, про 300 ми знаємо, звідки вони родом і де жили в період колїївщини. З сих трьох сот — двіста шістьдесять чотирі чоловіка походили з правого берега Днїпра. Обертаючись тепер до обіцяної висше характеристики поодиноких гайдамаків, ми власне насамперед візьмемо під розвагу правобочан района недавньої руїни. Тут ми побачимо, що і в сїй, навіть найважнїйшій, ґрупі повстанцїв не було завзятости борцїв хмельнищини: перед нами все більше проходити муть люде, що нїби не цілком вірять в успіх повстаня і тому не вважають його справою всього свого житя; будуть натурально і вийнятки, але їх не буде багато. Не можна буде нам промовчати і цїлком неґативні елєменти серед борцїв за чесне дїло: сї елєменти були — і їх не втаїти.

Одним із вартих уваги гайдамаків згаданої висше місцевости був подибаний вже нами при характеристицї Швачки — Олекса Якименко[2]. Се був молодий чоловік 25 років, родом з села Яцок білоцерківських. В Яцках він і жив, і був, значить, чоловіком цїлком осїлим. Скоро в Білоцерківщинї з'явив ся Швачка і його ватага, Якименко зараз же пристав до нього і був досить довго його співробітником. Так, у с. Гребениках він убив пятьох шляхтичів, з котрих на імя знав тілько двох — пана Сімашка та пана Кондрацкого, а потім, як прийшов він із Швачкою до Фастова, то й лїк згубив вбитим їм панам. Був він на рештї і під Блощинцями, де, як звісно, Швачку розбив росийський полковник Протасєв. Якименко при тому був в числї 500 иньших гайдамаків, забраних в полон і відведених до Київа, де і його, як иньших, протримали з рік, поки рішили кого з них заслати, кого відпустити на волю. Якименко був в числї відпущених на волю. Він прийшов до батька в Яцки, але тут його арештовав пан Кондрацкий, що його сина він убив. Опинившись потім у руках військово-судової кодненської комісиї, Якименко, не під муками, а добровільно признав ся в усїм висше висловленім, очевидячки вважаючи себе морально правим. Очікувана ним кара смерти не злякала його як чоловіка, певного в конечности тої справи, що в нїй він брав участь і був тепер за неї караний.

Другий гайдамака з правобічної України, Михайло Казан[3] теж пристав до гайдамаків не з бажаня особистої наживи. З виказів його на судї взнаємо, що родом він був з с. Дацок смілянських, зріс же в с. Орловцю в батька, рано втративши матір. Незабаром його оженили з дївчиною з с. Будок смілянських. Злидні примусили Михайла вступити в число надвірних козаків в Корсунї. З Корсуня він одначе частенько навідував ся до своїх в с. Орловець. Тут в Орловцю застав він одного разу Івана Чорного, „атамана від ватаги Залїзняка“. Сей Іван Чорний очевидячки дуже добре вияснив і Михайлу Казанови і багатьом иньшим з орловецької громади всю тяжкість, що терплять вони від панів і унїятів, і всю серіозність цїлей Залїзняка. І от Михайло Казан і иньші орловцї охоче вступили в ватагу Івана Чорного і рушили з ним до Корсуня, нїгде одначе нїкого не ріжучи: тодї ще тільки починалось повстанє і самі гайдамаки ще не були призвичаєні до різнї. В ватазї Залїзняка Михайло Казан одначе був недовго, а про те, коли розбили всю ватагу Залїзняка і Гонти, то й його арештовали, не знаючи властиво жадної його провини. З нещастя визволив його пан Дунин, товариш корогви панцирної, що вставив ся за ним. Дунин взяв його до себе на службу, але Михайло Казан утік від нього. Його піймали і вкинули в корсунську кордегардию. З відти він з кількома иньшими втік і на сей раз до донцїв, де був протягом двох тижнів. Його знов піймали, коли він одного разу їхав в Орловець до родичів. Кодненська судова комісия, що судила його знов, присудила стяти йому голову. Нї грабунків, нї особистих користолюбних вчинків за Казаном не було. Він, як бачимо, має родину, — про неї не забуває він серед всїх пригод важкого полїтичного часу. Сьвідомість громадських обовязків веде його спершу до Залїзняка а опісля до донцїв, що, на його думку, були прислані для оборони інтересів, близьких і йому. Молодї лїта — Казан мав щось 21 рік, виправдувають його останню помилку.

Розумінє полїтичних умовин того часу бачимо ми між иньшим ще й у кількох сегединських селян — братів Різниченків, Михайла і Тимоша, Івана Поповича та Івана Ботвиненка[4]. Останнїй, правда, жив у країнї досить недавно: прийшов він у село Сегодинцї аж у 1765 р., та осїв ся тут зовсїм і очевидячки не думав знов відходити в своє рідне село Христинівцї, на лївому березї Диїпра, в лубенському полку. Чуючи всю моральну вагу свого житя, названі сегединські селяне та Ботвиненко самі на свою відповідь одначе не починали нїчого ворожого шляхтї; аж як прийшов у їх село Неживий і витолкував їм стан справ і в додатку прочитав фальшовану, але правдиву для нього самого золоту грамоту росийської царицї, вони, подумавши серіозно, зважили ся пристати до ватаги Неживого і порвати з своїм лєґальним станом. Що так поступили вони власне після того, як розважили і всї свої терпіня, і всякі надїї на вдачу, про котру міг говорити Неживий — се ми висновуємо з інтересних висказів Ботвиненка перед судом. Він казав, що Неживий зразу не мав прихильників серед сегединцїв; що аж після того, як він пішов, селяне Різниченко та Попович, зійшовшись, рішили дігнати ватажка і пристати до него, при чому переконали й Ботвиненка. Потім Різниченко та Попович перейшли, за згодою Неживого, в ватагу Залїзняка, а Ботвиненко лишив ся з Неживим і очевидячки був з ним до самого краю, після чого втїк до Сербів у чорний гусарський полк. Аж через кілька років він знов вернув ся до Сегединцїв, міркуючи, що за давнїстю не буде караний за гайдамацтво, але його піймали, і кодненська комісия присудила стяти йому голову. Про долю-ж Різниченків та Поповича нема звісток.

Вдумуючи ся в суть наведених гайдамацьких біоґрафий, не важко бачити з декотрих із них, що в ватаги йшли більше люде молоді, і що вони були переконані, ідейні між иньшим дякуючи свому околови і специяльно може дякуючи їх власним родинам. І Михайло Казан, і Олекса Якименко — люде з гарних родин, що з ними звязь у них не рве ся до кінця їх житя. Те саме, треба думати, виснує конче всякий, переглядаючи маси иньших гайдамацьких біографий. Але найвиразнїйшою іллюстрациєю звязи ватажної молодїжи з переконаними старими своїх сел може служити справа двох Дубенних — батька і сина, в котрій ми маємо в кодненській книзї interrogatoria et responsoria gromady litwinowskiey[5].

Дубенний — син, а не батько, тільки й був властиво гайдамакою в однім з загонів. Та про нього ми знаємо тільки, що він пристав до колїїв, що поїхали на Литвинівку і опісля брав участь в убійстві чотирьох шляхтичів, що припадково попались в руки сьому загонови. Що до грабуваня, то ся ватага дозволяла собі грабувати тілько панське добро, як се, наприклад, трапилось під час перебуваня її в Литвинівцї.

Далеко цїкавійший від Дубенного-сина Дубенний-батько, бо очевидячки завдяки йому і син пішов у гайдамаки. В самім початку руху сей чоловік був переконаний, що тілько гайдамаки визволять пригнечене поспільство з біди. Тому то він страшенно зрадїв, коли гайдамацька ватага прийшла в Литвинівку, закликав всю ватагу у свій двір — і вона там довго роскошувала, добуваючи собі мед, пиво і горілку з панських пивниць. А ще ранїйше, коли тіж гайдамаки підійшли до села Житників, він дав їм подрібні вказівки що до того, як найпридобнїйше буде їм заняти худобу в маєтностях пана і тодї-ж розповів їм про кривду, заподіяну йому паном. Пан, як казав він, несправедливо відняв у нього „десятину“ (?). Підбадьорений надїєю на успіх сього повстаня, старий Дубенний не вагаючись виступав проти польських порядків і всїма силами підбурював проти них своїх односельцїв і сусїдів в с. Житниках. Прийшовши сюди, він почав наставати, що-б житниківцї кинули робити панщину, кажучи: „як далеко землї до неба — так ляхам до нас, бо вже їх чорти забрали; а як що робити мете на їх панщину, як робили, то знову впреть ся у село яка небудь чортяка“. Коли-ж пройшла чутка, що в пятигірському лїсї появив ся польський віддїл, висланий проти гайдамаків, з якими житниківцї і литвинівцї братались, то Дубенний став підбивати всїх на те, щоб узброювались ще заздалегідь для зустрічі сього віддїлу. „Стійте на вартї коло села, казав він, бо чув я від козаків, що є в пятигірському лїсї Поляки. Щоб вони не почали напротивно вас помсти, возьміть коси, списи, щїпи, хто що має. Та дивіть ся, не давайтесь їм!“ Дубенний отверто став висловляти також свою неприхильність до католицтва і унїї. Багатьом Полякам він говорив „żeby się odrzekali wiary swietey y abżędkow“. А на основі виказів якоїсь Терези Ольшевскої, він навіть „blaznił przeciwko wierze swiętey“. Прийшовши одного разу до неї, він почав казати таке: „приставайте до віри православної, тільки-ж не до такої, як тепер завелась у нас. Нї — такої нам не треба. Приставайте, кажу, до такої, яка була в нас до цього часу. І коли вже пристаєте до нас, то треба буде відректи ся од віри польської і наплювать на неї та отця сьвятого, що живе у Римі — бо то антихрист, що людей обманює. Треба буде вам тодї залишать і тих пісень, що досї по костелах та церквах „виквінтовували“. Унїятам, кажуть, те-ж діставалось від Дубенного. Одного разу він вийшов на зустріч людям, що йшли з церкви з унїятської відправи, і прямо сказав до них: „проклятий той, хто одправляв службу і той, що слуха унїятів“.

Так поводив ся Василь Дубенний поки рух гайдамацький все ширшав і надїї повстанцїв на перемогу ворога мали хоч якусь підставу. Пїсля-ж того як гайдамаків кілька разів розбили, Василь Дубенний став схилятись до думки, що увесь ратунок — в Москалях. Характерно висловлено се в виказах його брата Михайла Дубенного, що їх ми тут і наводимо.

„Прийшовши до мене, — казав він — брат мій Василь почав мене лякать Кодней, почав вговорювать мене, щоб я їхав за границю шукать протекциї в Москалів. Я зрікав ся та казав йому: „схаменись ти, Василю, і зроби так, як я тобі молодший наражу“. А він менї на те: схаменись ти сам! Ти не хочеш іти зо мною — то хиба хочеш встрянуть у Кодню“. А я йому: „не попаду я у Кодню, бо нї в чому я не винуватий". Тодї він знов: „І чого тобі жалко? — Одного вола? Менї-ж більш нїчого не жалко: доволї вже буть в підданстві панам польським". І після цього я все-ж сказав: „не пойду“, тільки-ж він почав підбуджувать мене, то прийшлось поїхать. Оце уже ми їдемо і приїзжаємо до Торговицї, до тітки нашої, далї і за Торговицю заїхали, прямуючи до границї. Саме перед границей зустрічаємо якогось чоловіка, Василь і пита його: „відкіля ти, чоловіче?“ Той одвіча: „з заграниції“. „Щож там чувать?“ „Чувать — чуму!“ Почувши таке, я й кажу братови: „вернемось, брате, до Литвинівки“. Завернули. Ідемо до Гранова, де тодї стояв сербський майор. Василь і пішов до того майора прохать протекциї. Приходить назад, каже: „цей нїчого не вдїє“. Їдемо тодї шукать другого і знаходимо в Псяровцї. Псяровський майор пита нас: „чого вам треба?“ Василь і каже, що не хочемо буть під польськими панами, а тільки під Москалями. „Я, додав він, зараз сина мого альбо племеника запишу до войска чи панщину згожусь робить — треба менї тілько, щоб було в мене степу доволї, лїсу й води. Як що сього буде досить, то й слободи осажу“. Майор одповів Василеви: „ідїте до старшого майора, а я тобі напишу лист — то він дасть тобі протекцию і знайде місце, заразом і запише вас в канцеляриї“. Я, змірковавши дїло, вийшов зараз з хати, а Василь забавив ся ще з майором. Майор зараз послав по поручению. Поручник прийшов і зараз поїхав з нами на ніч на квартиру. В вечері питаю Василя: „брате, щось зле буде з того, що розпочав; до решти сам себе знищиш і мене переведеш нї навіщо, бо однимеш в мене остатню сорочку“. Одповів менї Василь: „мовчи, бо розібю тобі кієм голову. Роби, що до тебе належить — гляди тільки коней та санки“. Тодї я, доставши з санок горілки, напив ся разів два і лїг в санках спати. Коли знов приходить Василь і каже: „брате, ти нї у віщо не втручай ся, дивись тільки за кіньми; майор казав, що з нами у Литвинівку пошле поручника і гусарів на залогу і щоб ми собі вільно жили у Литвиновцї через зиму до весни і хлїб вимолочували, бо хоч би зараз перетяглись за границю, то все одно не було-б чим худобу до кінця зими додержать“.

Не знати, чи здїйснилась обіцяна протекция і чи могла навіть вона здїйснитись, але для Литвинівки перебуванє там сербського поручника з невеличким віддїлом в усякім разї було памятне: одні з Сербинів кинулись захоплювати підводи, навантажені панським хлїбом для достави на Волинь, иньші почали бити війта і аж тодї відпустили його як він зрік ся війтівства і т. д. Таким робом наслїдки сербської протекциї показали, що надїї на них, Сербинів, Василя Дубенного були що найменше не відповідні часу. З сього погляду з ним не годились очевидячки иньші селяне, що теж не цурались суспільних інтересів. Характерна з сього боку розмова Василя Дубенного по дорозї в Литвинівку, коли він вже вів з собою Сербинів. Заночували вони тодї в дорозї в Бузівцї у Василевого кума — мірошника бузовецького. Мірошник і мірошничка привітали Василя з його непевними оборонцями дуже радо, але коли другого дня в ранцї вони вже вирядили своїх гостей, то мірошничка коло воріт відозвала Василя на бік і сказала: „схаменись, куме — що ти робиш?“ Але на се Василь відповів тільки: „побачиш, кумо, що я там зроблю“.

Для виявленя з повною докладністю всього складу думок старого Дубенного ми не обмежились переказом змісту нашого документа в тій його частинї, що тичить ся року 1768, але взяли під розвагу і иньшу, що належить до років 1770 і 1771. Завдяки сьому ми бачимо, що Дубенний в ріжні часи шукав ріжних способів для досягненя своєї мети; спершу він сподївав ся полекші від гайдамаків, потім від Москалів. Взявши все се на увагу, мимохіть приходиш до переконаня, що в особі Василя Дубенного ми маємо одного з тих знеможених батьків, що під їх натиском йшли в гайдамацькі ватаги і їх дїти і багато иньших людей, що підпадали їх впливу.

Цїкаві для нас в ватагах і такі люде, як Кіндрат Микитенко, людина середнього віку і осаул богуславських козаків. Не вважаючи на своє особисте, досить добре становище, він міняє його на небезпешне, непевне становище гайдамаки, при стає до страшного Швачки і лишаєть ся з ним до самого його кінця. Сьвідомість суспільної кривди очевидячки завела його так далеко. Впійманий опісля Поляками він був присуджений на кару смерти (рід кари в документї не означено)[6].


Окрім селян, що отверто йшли в гайдамаки і приставали до тих чи иньших ватаг, дуже багато київського і брацлавського селянства виступало проти Поляків поєдинчо, не з'єдиняючись у ватаги. Вбити тодї Поляка або Жида вважалось заслугою — і тому то ми знаходимо в Кодненській книзї багато справ про убійство шляхтичів і Жидів. Не вважалось негарним і невстереженє панського майна і навіть повне присвоюванє його поодинокими особами — і про се знов таки читаємо в документах Кодненської книги.

Переглянемо спершу ряд справ про убійства, заподїяні людьми з поза ватаг.

Тут перед нами різко фіґурує знов урядова особа — з села Шпичаниць паволоцьких (село сквир. п. біля границї бердичівського, на з. від м. Паволочи), Мартин Лобода[7]. І він, як багато иньших, не дорожив своїм досить поважним становищем в селї і користував ся ним тілько для того, щоб хоч в протягу короткого часу з більшим успіхом карати ненавистних Поляків і унїятів. Він раз по раз відшукував захованих панів і Жидів і віддавав їх на убийство; не жалував він при сьому і жінок, при чому з особливою лютістю пореслідував жінку гуменного, що був з роду Мазур. Робив так зрештою Мартин Лобода не зовсїм сам один; були в нього між селянами і сьвідомі помічники. Одним з таких помічників був між иньшим якийсь Яків Руденко, чоловік лїт 35, родом з села Жалобного коло Звягеля, що ще перед чотирма роками до повстаня прийшов у Шпичаницї паволоцькі на слободи. Тут йому не велось добре, бо підстароста чинив йому ріжні кривди — займав худобу і иньше. Завдяки сьому, спонуканий Мартином Лободою, Яків Руденко став немилосердно вбивати всїх, що йому траплялись, шляхтичів і Жидів, а потім навіть пристав до донцїв в тій надїї що, належачи до них, він буде мати можливість з більшою певністю губити своїх ворогів. То й нїчого дивного, що коли його впіймали Поляки і віддали на суд кодненській комісиї, то ся остання присудила йому стяти голову. Така-ж кара ще ранїйш постигла його керманича — Мартина Лободу.

Розглядаючи поодинокі убійства, звернемо увагу на те, що страшенним обуренєм проти Поляків переймались нерідко ті з надворних козаків, котрим пани, що пристали до барської конфедерациї, казали йти за ними помагати дїлу конфедератів. Багато з таких мимовільних конфедератів при першій можливости втїкали, не хотячи битись за неправе дїло і втїкши ставали людьми здалими на багато. В Кодненській книзї ми маємо між иньшим справу якогось Тимка. Сей Тимко вкупі з иньшими 13-ма козаками втїк з конфедерацьких рядів, попав опісля в тюрму, потім опинив ся в Цибунові і тут косою зарізав шляхтянку. Тодї вже він мав зносини з гайдамаками. Кодненська комісия присудила йому кару смерти.

Широко розповсюдженою тодї неприхильністю до Поляків можна вияснити, очевидячки, і другий випадок подібного убійства: в селї Черепинї косою-ж зарізав шляхтянку селянин Гнат Гудим[8].

Убивали при тому не тілько шляхтичів, що так чи сяк дошкулили тим, хто вбивав, але й не знайомих. Так напр. селянин Лихогруденко[9] з Рокитної, вкупі з якимсь Роговським, убив шляхтича, що зустрів ся їм на дорозї. Кодненська комісия присудила Лихогруденку стяти голову, а Роговського розчетвертувати. Уважаючи на кару, треба думати, що Роговський був польським ренеґатом. Инакше нїчим не можна пояснити собі лютости, виявленої до нього кодненською комісиєю.

До кари смерти в подібній же справі, як що йно розповіджена нами, присуджено було також Хведька Кирессу, Петра Микитенка й Андрушку, Гайдаєвого сина[10]. Вони вбили кіями якогось шляхтича. На судї перші два не хотїли признаватись в убийстві, а третїй Андрушко, Гайдаїв син признав ся і доніс на товаришів. Рабунку при вбійстві не було.

Крайня жорстокість тілько інколи траплялась при сих убійствах. Так, Василь Паламаренко[11], родом з села Кочериниць, був одного разу в селї Ромах і тут перед очима багатьох служниць панї Чаплїньскої став її, Чапліньску бити і коли вона вже впала в непритомности, Паламаренко розтрощив їй голову, вийняв мозок і віддав його собакам. Чапліньска була тещею реґіментаря Стемпковского, презеса кодненської комісиї. На жаль, в судовій замітцї нема вказівки, коли власне стало ся се злочинство. Коли воно стало ся вже підчас істнованя кодненського суда, то легко могло бути викликано не навистю до Стемпковского, котрою може виясняєть ся і лютість Паламаренка.

Страхом був для Поляків і Василь Бабачок, селянин родом з Соколівки уманської[12]. Багато шляхти перебив він в селї Волощинівцї уманській. Застрілив між иньшим паню Пшемійску і добив списом вже пораненого иньшими пана Пшемійского. При сьому Бабачок сказав синови вбитого, Антонїю Пшемійскому: „a wiesz ty o tym, przeklęty lachu, że was wszystkich lachów suka na morzu w kępie rodzi y wy stąd pochоdzicie wszyscy у росzątek swoу od tego rodzaju macie“. Певна річ, Бабачка покарано смертю.

Страшенна також була помста селян над панами в селї Волнянцї. В лїсї біля Волнянки сховалось 18 чоловіка шляхти[13]. Волнянцї, довідавшись про се, зараз кинулись їх шукати, і знайшовши, цїлою громадою тут же на місці убили: не пожалували навіть дїтей. Більшість участників сього бойовища були зігнані Поляками в Білу Церкву і тут без суда і слїдства покарані смертю. Кодненській комісиї з числа волнянцїв лишилось тілько декілька для рішеня їх долї. Одним з них був Микола Лавренчук. Кодненська комісия присудила йому кару смерти, хоча про нього звісно було тілько, що в момент вигубленя шляхти він був у Волнянцї, але не було жадних вказівок на те, щоб він сам причинив ся до сїєї крівавої справи.

В селї Конельському Полякам теж довелось головами наложити за той гнет, що терпіло від них поспільство[14]. Війтом в сьому селї був Хведір Дворак, родом з Чорнополя. Він в усьому готовий був іти за вказівками людей, ворожо успособлених проти панів і нї трошки не дбав про захованє заведеного в селї ладу. Завдяки сьому, Яким Зарудний, сотник козацький, що був тодї в с. Конельському, орґанїзував пійманє 22 шляхтичів і опісля з його-ж приказу всїх їх убито; убито й ґубернатора конельського разом з писарем. В судовій замітцї до сїєї справи сказано, що Зарудний убив тодї-ж свого батька, зятя і дітей останнього. Чим вияснити сї останнї убійства? Чи не було причиною їх те, що батько і зять Зарудного не були на боцї повстанцїв і чи не перешкаджали вони Якимови помститись над панами?

Визначну ролю відограв тодї в Конельському і осаул козацький Іван Гучала з Чорнополя[15]. Він перед тим як роздражненє в с. Конельському проти Поляків дійшло до краю, згодив ся сховати у себе в хлїві ксьондза францісканського ордена. Ксьондз і прийшов до нього, не догадуючись, звісно, що сам Гучала — один з найзавзятїйших ненавистників Поляків і унїї. Взнати се одначе йому довелось, скоро Зарудний розпочав свою помсту над шляхтою. Гучала тодї видав ксьондза Зарудному і иньшому земляку свому Романюку — і францісканця вбито перед очима конельських селян.

Цїкавий ще невеличкий епізод, що трапив ся в сїй же конельській істориї. Коли добули шляхтичів, призначених на смерть і між ними знайшлись люде, що збирали ся йти в конфедерацию, то зараз Зарудний і иньші рішили, що при них мусять бути гроші на купівлю коней. Здогади їх мали підставу. Гроші добуто і попайовано між участників. Верховодив сим Грицько Швець, що дістав і свій пай. Переляканим панам він сказав при сьому: „досить вам вже тут панувати“.

Ненависть селян проти Поляків, як звісно, не була слабшою від ненависти до Жидів. Убійства Жидів людьми з поза ватаг траплялись таким робом в протягу руху 1768 року чи не частїйше ще, нїж убійства шляхти. Таких фактів в нашій книзї сила. Ми наведемо тільки декотрі з них.

Так, ми знаємо, що недалеко від Животова[16] селяне Ілько Хабло, Степан, син Марка Дишлового, Максим Тихоходов, Клим Маковонюк і Андрій Конопельчук, думаючи вбити кількох Жидів, прикликали до себе з Животова для сього гайдамаків. Ті прийшли, убили двох Жидів і одну Жидівку, а кілька Жидівок, що лишили живими, забрали разом з дїтьми з собою в Животів і там їх охрестили. Названим висше селянам за так очевидну поміч в убійстві Жидів кодненська комісия присудила кару смерти.

Другий випадок прояви ненависти до Жидів здибаємо в слободї Антоновцї[17]. Там служив у пана Подґурского дяк Кіндрат Горбенко. І от сей то Горбенко, скоро гайдамачина почала ширитись, зрадив свого пана і вбив Жида. Його присудили на шибеницю. Надто легко зважувались люде на вбійство Жидів під чаркою. Так, в хуторі Москвитинівцї[18] тамошнього орандаря-Жида зарізав селянин Улас Даничисил, родом з села Саянівки. Даничисил вкупі з чотирма парубками став гуляти і пити в своїм селї, так що в Москвитинівку вони прийшли вже пяні і тут в шинку Даничисил напав з ножем на орандаря-Жида і вбив його. Кодненська комісия присудила Даничисилу кару смерти.

Жиди не знали, де й ховати ся. З селян нїхто не хотїв захищати їх від пригод, що чекали їх. Так в Уманї підчас різанини теслею в якоїсь Жидівки, що будувала хату, був селянин с. Бузівки, Микита Москаленко[19]. В різанинї він не брав участи, але коли гайдамаки напали на Жидівку, що в неї він працював і коли вона, втікаючи від них, з жаху кинулась йому на шию, просючи обороти її, то він зараз скинув її з себе і спокійно дивив ся потому як її вбивали. Другого дня сей самий тесля, здибавши фельдшера-вихриста і думаючи, що він Жид з силою вдарив його межи груди, хотячи вбити і коли не вбив його, то тілько тому, що на визвіл фельдшеру наспіли иньші гайдамаки, що знали про вихрещенє фельдшера. Певна річ, що кодненська комісия присудила Москаленка на кару смерти.

Орандарям-Жидам особливо тяжко було сподїватись тодї ратунку. В горі навели ми вже один випадок убійства арандаря селянином, а ось і другий з купи подібних йому. В селї Різанівцї лисянській[20] убив орандаря-Жида селянин Іван Панасенко. Присудили йому за се кару смерти.

Вбивати Жидів було наче-б то обовязком. Так напр. коли Ілько Семенович, селянин с. Снятівки[21] приїхав одного разу підчас ярмарку в Сквиру і здибавшись там з знайомим, розбалакав ся про те, що робив він в Уманї, то на питанє — кілько Жидів він убив там, він відповів: „а стільки, скільки Бог дав“. Розмову сю підслухав сквирський писар і на основі його доносу Ілька схопили і віддали на суд кодненської комісиї, що й присудила його на смерть.

Жидам не помагало часто навіть бажанє вихрестити ся, щоб спасти житє. Так хотїв прийняти хрест Жид в с. Насташках[22], але тамошнїй піп, Петро Куцекович, вважаючи мабуть нещирим бажанє Жида навернутись до православія в небезпечну годину, не схотїв його охрестити. Жида вбили, а піп Петро Куцекович за те, що не схотїв охрестити його, був відданий в Кодню і коли не був там покараний смертю, то тілько тому, що ще до суда вмер в кодненській ямі.

Відбираючи легко у шляхти і Жидів житє, селяне колишньої руїни ще легче відносились до панського і жидівського майна. Особливо часто добро ненависних людей захоплювали селяне тодї, коли їм доводилось здибатись з гайдамацькими ватагами. Після того як у Камянім Бродї[23] побував Залїзняк і зрабував усе, що хотїв з майна пана Пясецкого, що спас ся з Камяного Броду втікши в Білу Церкву, селяне камяно-брідські, як се вже було розповіджено, зараз же стали тягнути і всякі панські „заушнички“ і бекеши зелені з білим футром і хлїб з шанських шпіхлярів, при чому одні брали по мішку відповідно потребі, другі-ж і на продаж. Лишений же Пясецким для охорони добра селянин Процько Замковий, не маючи можливости противитись громадянам своїм, а може й сам зваблений легкістю поживи, мимохіть після того як рух став вже упадати, мусив тікати з Камяного Броду. Втік він у Бердичів і там чотири роки пізнїйше, як ми вже згадували, його впізнав на ярмарку Пясецкий і віддав на суд. Кари він не дочекав ся, бо ще до рішеня справи вмер у кодненській ямі.

Багато селян, що наймались на роботу до панів, прочувши, що в їх село йдуть гайдамаки, стали почувати себе вільними від усяких прийнятих обовязків і в додаток захоплювали з панського добра все, що могли. Так, в селї Жаботинї робітником на буртах найняв ся селянин Іван Веремієнко[24]. Насамперед він мусив відслужити за пару волів, що дістав від місцевого Жида-орандаря, а потім міг числити на певну платню грошима за свою службу. Тим часом иньші селяне вирізали в селї Жидів і нахвалялись убити й пана, через що той і не показував ся з хати. В купі з ним у хатї, покинувши свій шинок, сидїли переполохані і місцеві орандарь з орандаркою. Веремієнко саме тодї пас два свої воли, взяті на відробіток і 9 панських. Довідавшись від козацького атамана про те, що робить ся на селї, він не довго надумуючись, погнав всю худобу за границю — і там лишив ся, справивши собі повне хазяйство. Кодненська комісия дізналась про сю справу тілько тому, що вже по довгім часї Іван Веремієнко прийшов на польську сторону до родичів і тут піймав ся в руки властей. Справа скінчилась без смертельного засуду відшкодованєм в користь пана цивільною дорогою.

Жидівське добро присвоювали собі не тілько тодї, коли Жиди були в селах, але й на дорогах, коли вони втікали з небезпечних місць. Втїкло Жидів чимало між иньшим з під Фастова і навіть з під Білої Церкви. Один з таких втікачів Жид Лейба Перґель, орандарь білоцерківський[25], нім самому втікати, випровадив спершу з Білої Церкви свою жінку, всадовивши її на возї, навантаженому перинами і ріжним майном. На біду Жидівцї біля села Червоного у возї загорілась вісь і вона, не знаючи, що робити, кинула серед поля віз з конем і все майно а сама похопилась заховатись в високому збіжу осторонь від дороги. За якийсь час до воза під'їхали якісь селяне, спорожнили його, частину пуху з перин випустили на вітер, забрали буланого коня і поїхали геть. Чоловік ограбованої, після того як вже втишилось повстанє, виточив процес про відшкодованє в квотї 487 червоних злотих селянину с. Червоного Хведору Осадчому, що жив у сьому селї на слободї, перенїсши ся сюди з свого родинного місця в Полїсю. Підставою для оскарження був буланий кінь, що його один час Осадчий мав і що то буцїм-то був власне кінь Перґеля. Підстава досить хитка, але в усякім разї могло бути, що Осадчий і присвоїв собі Перґелеві річи, бо взагалї ограбовуваня Жидів, що втікали рятуючи своє житє, були дуже часті: се видко і з виказів Осадчого, що відрікав свою участь в грабуваню Перґелевого воза і коня.


Як бачимо, люде колишньої руїни не застановлялись над способами проти Поляків і Жидів. З числа тих, що вважали повстанє річею конечною, як знаємо, найсьміливійші і повні сил самі приставали до ватаг, а слабші, що не хотїли кидати осїлого житя в загосподарених місцях, виступали поодиноко, кожний з окрема, вигублюючи шляхту і Жидів і загарбуючи собі їх непоправдї набуте добро. Надїя не статись жертвами польської і жидівської пімсти, при невступленю в ватаги і захованю тайни, те-ж могла бути одним з мотивів, що кермовали сїєю другою ґрупою людей. Але окрім них були між місцевими людьми і такі, що цїлком співчували задуманому визволу країни з польських рук, йти-ж на ослїп боялись ще більше нїж иньші і тому помагали тілько гайдамакам споквола, на скілько могли. І багато було ж випадків, коли в успісї руху істнованє в селах людей, що готові були тілько помагати, рішало.

Візьмемо на увагу насамперед готовість селян приймати до себе на сховок. Сховати тодї у себе когось ворожого Полякам не вважалось дуже небезпечним; більшість людей зовсїм безпідставно думала, що кара смерти не чекає їх за се. А ся певність принесла самому повстаню не малі користи. Завчасу перехований гуртець гайдамаків не міг не бути цїнним в загальнім числї сил і хто знає кілько Поляків вигубляв він при добрих обставинах після того як тайний помічник спас їх від якогось численного віддїлу Поляків. Такими тайними помічниками чи переховувачами в цїкавий для нас промежок часу дуже часто були пасїчники. Робити се їм було придобнїйше нїж кому иньшому з селян, бо пасїки звичайно бували при садках і частїйше на кінцї сел. При тому-ж для пасїчників, людей здебільшого вже старих, але нерідко призвичаєних до житя полїтичного в попередні роки єдиним способом помогти дорогій для них справі — було переховувати своїх братчиків, що потрібували захистку, беручи безпосередню участь в повстаню.

В Кодненській книзї ми знайшли кілька випадків переховуваня гайдамаків пасїчниками. Так, в селї Волосові біля Хмельника[26] був пасїчником Хведір. І ось у нього в пасїцї знайшли притулок двоє гайдамаків, що завчасу вспіли втїкти з пасїки від гонитви ворогів та тілько не вспіли захопити з собою свою зброю. В Цибулові-ж пасїчник панї Павловської Зінько[27] переховав у себе досить багато гайдамаків, сполоханих польським „под'яздом“, що затримав ся в Манастирищі. Факт перехованя не можна було втаїти, тому Зінько, по відходї гайдамаків, донїс про те, що вони в нього були, в свій „двір“, але вже тодї, як гайдамаки були в Цибулові і знаходились в повній безпечности. Свій вчинок Зінько пояснив на суді тим, що він, Зінько, нїби то був звязаний гайдамаками і нїби то звязаним його тримали до самого свого відходу. Трохи більшу прислугу зробив гайдамакам попів пасїчник в Різаній Криницї Самійло Шиманський[28]. Він не тілько дав у себе притулок гайдамакам, що припадково наскочили були на польський „под'язд“, але й сам пішов в той бік, де „под'язд“ той спинив ся, щоб довідатись, чи багато в ньому людей. Ся звістка мусїла рішити — що робити схованим: втїкати чи лишатись у сховку?

Траплялись переховувачі і не з між пасїчників. В селї Майданівцї привитав у себе 12 гайдамаків селянин Василь Мовончук[29]. В нього вони пили й гуляли.

Цїкаво, що всї сї переховувачі, закликані перед кодненський суд, понесли досить легку кару. Три пасїчники тілько просидїли довший час в кодненській ямі, поки дочекались суда, а потім їх випущено і одному тілько Мовончуку, не знати чому, присуджено дати 50 різок.

Помішництво гайдамакам з боку селян виявлялось і в иньших формах. Так, дуже часто селяне, може боячись великої відвічальности, не вбивали самі панів, що були в їх руках, а віддавали їх гайдамакам. З наведеної висше характеристики Швачки ми вже знаємо, що селяне села Скрелївки Олекса Кочубай, Василь Ющенко і Кузьма Ткаченко[30] не мало доложили клопоту, щоб впїймати чоловіка й жінку Ольшевских і зятя їх Русецкого з жінкою і дїтьми і опісля доставити їх у Фастів. Олекса Кочубай був при сьому поставлений громадою свого села сторожем при дорозї, де мали втїкати пани. Скрелївська громада порахувала все се своєю справою і за доставу панів заплатила обом підводчикам по 7 коп. Коли селяне за се помішництво гадали уникнути великої відвічальности, то тут вони грубо помилили ся: на судї кодненської комісиї всїм трьом названим селянам присуджено стяти голови.

Віддавав гайдамакам на убійство шляхтичів і селянин Петро Петрицький з Григорівки родом[31]. Він завзято відшукував шляхтичів, схованих по лїсах і потому вже доставляв їх на убійство у Фастів. На поміч для відшукуваня шляхти в лїсах він брав собі дїтей. Таким робом доставив він Швачцї 8 шляхтичів. Кодненська комісия присудила стяти Петрицькому голову.

В селї Черепанї[32] селянин Клим також віддав на убійство якимсь гайдамакам шляхтича Лаховского. І Климу за се в Коднї стяли голову.

Потому в згаданій висше Скрелївцї селянин Василь Сарана[33] довго шукав пана Гутовского, що все десь переховував ся. Знайшовши-ж його, він привів його в село на ланцюху, обмотаному круг його панської шиї. З Скрелївки Сарана відвіз пана Гутовского у Фастів до Швачки. За се злочинство в Коднї стяли голову не тілько Саранї, але й його односельцеві Івану Критичі, що був тілько при тому як відвозили пана Гутовского.

Далї, біля Зотова, в слобідцї Ставок селянин Гарасим Гладенко[34], заманивши до себе панів обіцянкою за певну платню сховати їх і одібравши вже сю платню, несподівано повідвозив їх гайдамакам на убійство. За се Гладенка покарали в Коднї особливо суворо: його четвертовали живим.

Всяке помішництво в убійстві шляхти в Коднї очевидячки вважали рівним самому убійству. В однім випадку в селї Баранє Поле богуславського ключа селянин Яким Сикуненко[35] виявив свою готовість служити гайдамакам тілько тим, що впустив до себе двох з них — брата свого Панаса Сикуненка і ще когось і не перешкодив їм у себе в хатї убити шляхтича, що вони привезли з собою. І ось і в сїм разї кодненська комісия присудила помічнику гайдамаків кару смерти.

В Шпичаницях на рештї селянин Пилип Радник[36], при помочи звісного вже нам війта Мартина Лободи, повіз був на убійство до гайдамаків шляхтянку Маріану Бальневичеву, але на дорозї його зустрів піп, що й відобрав у нього збожеволїлу від страху шляхтянку і спас її. Впійманому опісля Пилипу Раднику, звичайно, стяли голову.

Не так суворо карала кодненська комісия селян, обвинувачуваних в помішництві гайдамакам, третого роду: в показуваню їм, де сховано панські річи. Тим часом помішництво сього роду в 1768 р. було постійним явищем і, звичайно, приносило гайдамакам певну користь, даючи їм доконечні на утриманє руху засоби. Особливо цїкавий приклад готовости селян доставити гайдамакам панське добро ми вже бачили в селї Малинках[37]. Ми знаємо вже, що малинківська громада перш за все не дозволила пану Ґрабовскому сховати річи в православній церкві, не вважаючи на те, що піп Пилипович вже навіть прийняв річи у церкву. Далї, коли Ґрабовский закопав річи в лїсї, малинківські селяне, знаючи, де власно їх закопано, скоро прийшов у село загон Микити Москаля, на перше-ж його жаданє, не тілько показали місце схову, але й самі поїхали по сї річи. Так зробили сторож в Малинках Антін Скработун і ще троє иньших селян — Гаврило Повхимчук, Петро Тимченко і Левко Чорний.

Обовязком вважалось також показувати гайдамакам, де сховано і річи жидівські. Так, в селї Ситнянцї смілянській селянин Василь Лобуренко[38], родом з Шаргорода, постарав ся, щоб війт ситнянський, що держав шинк замісць жида змушеного втїкти, ратуючи своє житє, показав гайдамакам — де сховано річи попереднього орандаря. Кодненська комісия присудила покарати Лобуренка різками.

Помішництво гайдамакам виявлялось ще й доставою їм зброї, пороху, коней, горілки. Так, селянин Іван Коваль, родом з села Антонівки під Володаркою[39], живучи в с. Пруссах смілянських і слюсарюючи разом з своїм дядьком, доставляв гайдамакам списи. На судї він сього не признавав, відкидаючи зроблений на нього донос і всякими способами стараючись уникнути кари; справа ся дїйсно затяглась, а про те факт достави ковалем списів гайдамакам лишає ся фактом. Інакше поводив ся на судї другий селянин Хведір Семеря (в якому селї — не сказано[40]) що приготовляв порох і доставляв його теж гайдамакам. Він відкрито признав ся в своїм помішництві. Кара смерти була його долею. В сїм разї лютість кари викликана була звичайно тим, що помішництво виявилось в доставі пороху.

Лекше карала кодненська комісия людей, що доставляли коней для гайдамацьких ватаг. Яцко Панасенко[41], що поміг гайдамакам, нїби то під їх натиском, зайняти в Цибулові пару коней панських, відкараскав ся від кари, посидївши тілько в слїдстві в кодненській ямі. До того-ж він ще перед арештом примушений був надгородити свою окономію, віддавши їй пару своїх волів і шість рублів грішми. Не великій карі підпав і кравець Іван Хмаренко з села Пшеничників[42], що, запрошений ватажком Шелестом, ще в самім початку повстаня шив для його „заграничної“ ватаги потрібну їй одежу. Хмаренка присудили в Коднї покарати не смертю, а тілько різками. Зовсїм не караним лишив ся винник Каленик Вдовиченко[43], що помагав гайдамакам, доставляючи їм „спуст“ (spust) горілки. Гайдамаки віддячили йому за горілку якимсь заграбованим десь жупанцем.

Помішництво гайдамакам з боку селян виявлялось часто і в готовости їх бути поводатарями. Такі поводатарі часто були потрібні тим гайдамацьким ватагам, що складались з людей „заграничних“ або хоч і правобережних та необзнайомлених гараз з тими або иньшими місцевостями Київщини. Інодї цїла громада піклувалась над тим, щоб та чи иньша ватага мала вірні вказівки що до шляху. В таких випадках давали поводатаря від цїлої громади. Подібний приклад ми маємо в Новоселицї[44], де громада вирядила поводатарем для гайдамаків свого-ж односельця Грицька Литвина. Опісля новоселицька громада не відреклась навіть від свого розпорядженя, коли про нього дізнавалась кодненська комісия; громада тілько не брала на себе відвічальности за те, що її поводатарь віддав на убійство гайдамакам якогось Мазура. Здаєть ся, Грицьку Литвинови присуджено кару смерти власне за сю видачу Мазура. Не за поводатарство, треба думати, спіткала кара смерти і другого поводатаря, Яцка Роботенбута[45], родом з Бугачівки. Провівши гайдамаків в Козацьку Долину, він взяв і собі кілька казанів заграбованих гайдамаками. За сї казани його й присудили на смерть. Обвинувачений же в простім поводатарстві Максим Дрижаков[46], здається мірошник, дістав тілько 300 різок. Привів він гайдамаків у хутір Задеренка і гайдамаки його зрабували. Всїх гайдамаків там було 8 душ, а ватажком у них був Чорний. На рештї гайдамацький поводатарь Степан Ілїцький[47], родом з с. Острійків, в Блощинцях, що взяв ся провести гайдамаків в слободи околишнїх панів, був покараний смертю, але се очевидячки через те, що завдяки його вказівкам, пани позбулись дуже багато добра.

Дивна річ, що тяжко винними в очах кодненської комісиї являлись помічники — музики, хоча вся їх провина була в тому, що вони потішали гайдамаків грою на бандурі або скрипцї підчас їх випочинку і гульнї. На жаль, в Кодненській книзї ми маємо звістки тілько про чотирьох таких музиків та й ті звістки дуже коротенькі. Так напр. про бандуриста Василя Ворченка[48], родом з с. Винногородки, ми знаємо тілько, що, прийшовши в с. Козацьку Долину, він застав там ватажка Ремезу з його невеликим загоном, що потім він пристав до сього загону і вкупі з ним побував в селах Водзянцї, Кобилячцї, Папужинцях. Про другого музику скрипача Мусїя Шенчека[49] ми знаємо ще меньше. В судовій замітцї про нього сказано, що гайдамаки десь в корчмі намовили його грати їм на скрипцї і що той на се згодив ся, але таким найнятим гайдамацьким музикою він пробув тілько одну добу, бо був арештований польськими властями. Бандурист же Михайло[50], зять Сокового, родом з Чорного Поля (ключа конельського) був обвинувачений не тілько в тім, що грав гайдамакам, до котрих пристав, але і в тім, що разом з ними грабував і вбив двох Жидів. Михайло бандурист з поводу сих обвинувачень міг тілько боронитись тим, що підчас грабувань він робив своє дїло, себто грав на бандурі. Доказом його участи в грабуваню, оскаржувачі вважали знайдену в нього панську камізельку і шляхотську юбку, але річи сї Михайло добув не сам, а йому їх подарували за гру гайдамаки. На рештї про четвертого музику, бандуриста Прокопа Скрягу[51] судова замітка не каже навіть, щоб він був при гайдамаках музикою; його провина була нїби в тому, що він навів донцїв на пана Спендовского і при тому грабував і бив.

З усїх чотирьох музиків тілько Шенчека лишила Кодненська комісия ad resolutionem, решту їх покарано смертю.


Простеживши, в які форми виливав ся протест збуреної проти порядків Річи Посполитої людности недавньої руїни, ми досї з числа участників в повстаню мали на увазї людей, що власним досьвідом відчули всю непридобність противного їм порядку, і при тому людей ідейних, переконаних в справедливости своєї дїяльности. Але ж не самі вони вели справу повстаня. Форми тодїшнього протеста приваблювали і людей, хоча б і місцевих, але спонуканих до сього не любовю до рідного краю, а лишень пориванєм до особистої поживи.

Тому то ми й здибаємо серед колїїв масу людей здеморалїзованих, що їм нїяка ідейність не була приступною. Відкидатись від їх помочи ідейним проводирям руху було не можливо, памятаючи про числову мізерність зібраних ватаг, та проте участь їх в гайдамацьких рядах не могла в багатьох випадках не лишити на сїм руху розбійницької закраски. А така закраска руху радо була піднесена ворогами повстанцїв, що умисно промовчували про його иньший бік — високий, ідейний. Крайня фалшивість подібних поглядів очевидна. Але навіть і при такій фальшивій постанові справи всякими гасителями руху і польськими мемуаристами, що про колїївщину розповіли потомству, правими все-ж таки не показались Поляки, проти котрих гайдамаки йшли. Занадто вже ясно, що сама можливість істнованя в краю великого числа людей, здеморалїзованих, готових на розбій, є серіозним доказом повної непридатности порядків в краю, де такі люде з'являють ся.

Приступаючи до безпосередньої характеристики згаданої несимпатичної ґрупи гайдамаків, ми здибаємо в Кодненській книзї цїлї загони, що мали чисто розбійницькі заміри, не кажучи вже про поодиноких грабіжників.

Звернемо насамперед увагу на де-які грабіжницькі загони, на взір зазначених нами в кінцї першого роздїлу.

Зо справи, де говорить ся про один з таких загонів, ми дізнаємось, що в білоцерківську маґдебурґію був доставлений, по закінченю збільшеного руху, селянин Олекса Бугаєнко, родом з с. Соловинки[52]. Маґдебурґія взяла його зараз на допит і потому для суда відпровадили в Кодню, де оскаржений виказав те-ж саме, що і в перший раз. З виказів сих знати, що він, Олекса Бугаєнко вкупі з одинадцятьма иньшими — то односельцями то найблизшими сусїдами — належав до гайдамацького загона, що мав на метї тілько грабуваня. В селї Пинчуках ограбували сї люде Жида, віднявши у нього 55 руб., потім в селї Саламанках в другого Жида-орандаря відняли коней і кількось грошей. Прочувши опісля, що в Пинчуках ночує пан Мілєцкий, намістник села Грабинок, вони забрали в нього коней і одежу. На рештї ще в якогось Жида відняли вони гроші і полотно. Після грабуваня ватажане почали паювати здобич. На кожного випало по 15 рублів грішми та ще рублів на чотири ріжних річей. І на сьому їх справки кінчать ся: майже всї ватажане йдуть у Київ або Васильків. Тілько один якийсь незабаром вмер, а Бугаєнко вскочив в лабети Поляків. В Коднї йому присудили стяти голову.

В усїй сїй справі, певна річ, єдиною метою гайдамаків був грабунок і в виказах Бугаєнка се зазначено дуже виразно. Він перелїчує, і що було забрано, і як попайовано, і по кілько випало на брата. Після-ж того як здобич була добута, сполучені в ватагу люде не придумали для себе нїчого кращого, як втїкти за границю і жити там тихо та смирно.

Уважаючи на деяких участників, не лїпшою була і ватага уманських селянських парубків і ремісників, як свідчать про се відомости, витягнені нами з виказів Івана Макосїйчука, що судив ся спершу за намір ограбувати православну церкву, а потім і за гайдамацтво.[53] Родом Макосїйчук був з Уманї. До 19 років він жив в батька-матері: колиж вони вмерли не вдовзї перед початком „різанини“, він, Іван, пішов нїби то в Немирів до свого брата, але по дорозї в с. Пятигорах пристав до старців, „до тих, що возками по селах їздять“ і з ними втрапив у Животів. Прийшли буцім-то вони туди в суботу, а другого дня в недїлю Макосїйчук рано в ранцї випив добре і пішов до церкви на службу Божу. Під час відправи він завважав, що титарь, обходячи молельників з пушкою для жертв на церкву, висипав звідтіля, міняючи гроші, на цїлий карбованець дрібних. Макосїйчук, побачивши карбованця, як признав ся він сам потім, почув страшенну спокусу вкрасти і карбованця і иньші гроші. Він озирнув ся навкруги і хоча був пяний, а про те запримітив, що південні вхідні двері не замкнені на колодку, а тілько засунуті засувом. Макосїйчук підійшов до дверей, тихенько відсунув засув і став чекати кінця відправи. Діждавшись його, він в купі з иньшими людьми, що були у церкві, вийшов західними дверми на церковне подвірє і потім на вулицю. Тим часом титарь, коли вже в церкві не лишилось нїкого, вспів замкнути західні двері і піти до дому. Макосїйчук же, що все не міг нїяк опертись спокусї захопити церковні гроші, пройшовши трохи по вулицї, знов вернув ся на церковне подвірє і нїким не спостережений прокрав ся південними дверьми у церкву. Двері він зараз же запер засувом і нїм братись до грошей, впав спершу навколїшки перед иконою Божої Матері і помолив ся їй. Щоб узяти пушку з грішми, треба було спершу зламати залізне обідє і він почав робити се старим ножем, що трапив ся тут же у церкві. Але ніж зламав ся і з грюком упав на землю, так само і виламана пушка з грішми. Грюк сей почули титареві дїти, що грали ся на подвірю біля церкви. Побігли вони до батька і сказали, що „в церкві щось стука“. Прийшов титарь, відомкнув західні двері і зразу завважав, що нема пушки з грішми, але злодїя нїде в церкві вже не було. Скоро почув він, що відмикають західні двери, зараз же південними дверьми вийшов на подвірє і сховав ся там у високім бурянї. Титарь запримітив, що двері відчинено, теж вийшов на подвірє, з усїх боків огороджене. Склалось се все дуже раптовно і він міг бачити, що в єдині ворота з подвіря нїхто не виходив і тому почав шукати злодїя в бурянї. Знайшовши, він відвів його до попа. За два днї його відправили в Троянів, недалеко від Коднї.

Військово-судовій комісиї особа Макосїйчука здалась не певною. Почали його питати, чи не був він в Уманї підчас різанини і чи не брав в нїй участи. Макосїйчук відповів, що в Уманї підчас різанини був, але сам нїкого не різав і не грабував Се викликало у слїдчих сумнів і один з них сказав: „як же се ти нїкого не різав і не вбивав, коли там усї вбивали: списами, ножами, цїпами, рискалями; хіба в кого рук не було, то тілько той і не вбивав. Адже-ж убито 18.000 (?) Душогуби намовляли навіть дїтей убивати“. Але Макосїйчук обставав при свойому. Пісьля сього до своїх попереднїх виказів він додав, що по уманській різанинї, коли про нього і про його брата Савку почали люде плескати, що нїби обидва вони гайдамаки, то вони пішли звідтіля і він, Іван Макосїйчук втрапив у Животів, де хотів був і справдї пристати до гайдамаків; щось з 20 уманських парубків було тутже. Гайдамаки, що приняли їх до себе, приманивши здобичю, напустили їх на животівських Жидів. І ось тут роспочалась страшенна різанина. В одному домі вбито 12 Жидів ріжного полу і віку, а в льоху знайшли ще чотирьох, що теж лягли трупом, потому і в иньших домах скрізь шукали Жидів по льохах, навіть в печах, і одні гайдамаки вбивали їх, другі-ж кидали трупи вбитих у криницї, стави. При сьому в усїх тих домах гайдамаки не забували брати з собою всяке майно убитих і гроші. Одначе все награбоване уманськими парубками вони мусили віддавати тим гайдамакам, що прийняли їх до себе, мабуть для рівного паюваня. Макосїйчук же умудрив ся потай від иньших затаїти рублів зо 40, що проте-ж не перешкодило йому в тім же Животові поласитись ще й на церковну пушку. Само собою, перша росповідь його про подорож у Животів з „старцями“, не вважаючи на всю правдоподібність, була вигадана. Товариші його, роспаювавши здобич, старались поховатись, де хто міг і таки досягли сього; Макосїйчук же не сховав ся, і військово-судова комісия присудила йому стяти голову. Надто очевидно, що і в сім випадку не любов до рідного краю керувала ріжними Макосїйчуками, а звичайна жадоба до грошей і поживи. В противнім разї не ставили-б вони собі метою грабуванє кількох Жидів, і страх не заставив би їх розійтись з ватаги без наміру так чи инак виступати проти ворогів краю.

Грабунок був метою і тих гайдамаків, що про них ми дізнаємось зо справи селянина Матвія Горбачука, їх співучастника[54]. Матвій Горбачук родив ся в селї Солодківцях, що на Подолї камінецькім, а виріс в с. Сїльницї за р. Бугом в одній милї від Тульчина. В Сїльницї Горбачук жив в батька Данила і матері Катерини Горбатих, помагаючи їм в господарській працї. Року 1768 родина Горбатих опинилась в тяжкім становищї: несподіваний напад Татар коштовав їх багато, бо Сїльниця, як і багато иньших сел, була їми зруйнована. Старий Данило Горбатий пішов на зарібки в Бар, а син його, Матвій Горбачук поки що лишився вкупі з братом при родинї своєї тітки, а потім пішов від неї шукати заробків де инде. Минув він нїби то Тульчин, с. Крищиницї, м. Лодижин, с. Гранів, с. Липовець, с. Казанки, с. Дзюнково, на рештї опинив ся в селї Балабанівцї, де нїби в попа знайшов собі службу річного наймита, найнявши ся за 5 руб. в рік, за дві сорочки, одні штани і дві пари чобіт. Прослужив він вже ніби там з тиждень, коли до хазяїна його прийшов рідний брат його, чернець з манастиря Волошського за Днїстром. Про сього гостя провідав нїби балабанівський комісар, закликав його до себе, роспитав і признавши волоцюгою, арештував. Балабанівський піп прийняв немало клопоту, поки визволив брата. Тодї-ж саме комісар нїби звернув свою увагу і на Горбачука і теж почав його розпитувати — хто він і звідки він, і хоча Горбачук росповів йому все те, що подали вже ми в горі, та комісар нї в чому не няв йому віри, бо в нього не було паспорта. Щоб витягнути з Горбачука зізнанє в усьому, він казав його вибити різками, але не добившись нїякого зізнаня і після сього, відправив його в Кодню. Там його знов вибили різками, що дало иньші наслїдки: Горбачук зрік ся перших виказів і росповів, що по татарськім нападї, скоро і в їх віддаленім селї пройшла чутка про гайдамаків, він, Горбачук, вкупі з Степаном Перебийносенком і Йваном Федоровичем подав ся в Умань. Прийшовши туди, вони всї троє пристали до ватаги Гонти і лишали ся з нею аж поки Кречетніков не захопив усїх. Але тут йому, Горбачукови і його товаришам пощастило: вони втікли з під арешту. За весь час свого перебуваня в рядах Гонти, вони всї троє робили теж саме, що й иньші гайдамаки: вбивали Жидів, студентів коллеґіума і тїлько нїби шляхтичі не траплялись їм під руку. Грабували при сьому як слїд і Горбачук з докладністю виявив, скілько добув він рублів і всякого добра. Тут були і „сукни небеснія“ від студентів, і „пасы червоныe“, і „кунтуши гранатовые” і нарешті — конї. Контенті зі здобичі згадані три завзятці вернулись в Сїльницю, і двоє з них думали там і зостатись, а Горбачук пішов в чужі люде на заробки. Та наймитувати йому не довелось: його знов затягли до себе гайдамаки. Йшов він одного разу в ранцї рано, простуючи до Животова, лїсом чи певнїйше-б мовити чагарником, коли се бачить: вийшов звідтіля гайдамака і манить його до себе. Як його не підійти! — і Горбачук підійшов. Гайдамака завів його до своїх, тих було четверо. Тут його почастували горілкою і нагодували рибою, звичайно, грабованою, показали й гроші свої, пообіцявши дати їх і йому коли він до них пристане. Спокуса була занадто велика — і Горбачук пристав до них шостим ватажанином; три гайдамаки були заграничні, а два правобережні. Що-б випробувати нового товариша, гайдамаки вирядили його на шпигун ство в Балабанівку, давши йому на дорогу шість копійок, хлїба й риби. В Балабанівцї Горбачук зайшов до попа, вважаючи се безпешним, але там зараз вгадали, що він гайдамака і віддали в руки комісаря. Потім відправили його в Кодню, де йому й стяли голову.

Як бачимо, не в переконанях лежала причина гайдамацтва Горбачука і його товаришів: жадоба поживи, власна користь тілько й керували сили людьми.

Ще більше, нїж дрібних грабіжницьких юрбищ з місцевих людей, було в цїкавий для нас час поодиноких людей з грабіжницькими інстинктами, що розміщувались по ватагах ідейних і без'ідейних, або виступали кожний з'окрема. Не можна наприклад зачислити до ідейних людей одного згадуваного вже нами гайдамаку з загону Ремези Грицька Безносенка[55]. Приваблений до гайдамацтва запевненями Ремези, що від польського суда легко буде сховати ся, втікши в гетьманщину і записавши ся там в пикинери, він не вважав негарним взяти участь в зрабуваню села Вербовця, де сам жив довго на слободах. Опісля, вже по тому, як ватагу Ремези розбито, і він, Безносенко, в числї багатьох своїх товаришів, ратуючи своє житє, втїк у гетьманщину, вже по всьому тому, як казали вербовчане, він крав худобу і взагалї злодїйкував і між иньшим знов же в Вербовцї. Звичайна річ, що кодненська комісия і таким присуджувала стинати голови.

Дуже тяжке вражінє робить і особа Василя Кучерини[56], родом з села Гунчі, що недалеко від Гранова. Кучерина сей, вкупі з иньшими гайдамаками в с. Раштовцї грабував селян, забираючи від них полотна, намітки, рушницї, гроші; грошима старав ся він брати хоч по рублю з чоловіка. Не завагав ся він і з церкви взяти 15 рублїв. В Коднї йому те-ж присудили кару смерти.

Страшний і звісний вже нам гайдамака з ватаги Бондаренка — Корнїй[57], сей „hultaj z całego świata rodem“, як його назвали в кодненській комісиї. Людина цїлком безпритульна, він, як ми знаємо, робив на поташнях в Полїсю, вештаючись з одної на другу і крадучи при нагодї селянські свитки, кожушанки і иньше. Завербований Бондаренком у ватагу, він був йому корисний, як груба фізична сила, але разом з тим, завдяки йому і подібним йому завадїякам, на бондаренковій ватазї тяжить докір за крайню її лютість: тут, як ми бачили, було і збезчещенє жінок і вбиванє Жидів без огляду на пол і вік, і намовленє жидиняти за помилуванє від смерти вбити власну матір і т. иньше. І на всьому сьому, як сьвідчить документ, лежить відбиток безсердешної злоби здеморалїзованої людини, якою і був Корнїй, що заподїяв більшу частину всього нами тут перечисленого.

І таких, як Корнїй, було, певна річ, не мало серед робітників поташень; може, натурально, не всї були так озвірені своєю безпритульністю, як Корнїй, але в усякім разї більшости з них нїчого було теряти, і вони робились гайдамаками просто з бажаня хоч якийсь час пожити краще, нїж жилось їм на поташнях. Не краще було житє і так званих винників, себ то робітників у винницях — і ми їх також цілими купами здибаємо в рядах гайдамаків. Потрібуючи численних сил, ідейні гайдамаки часто приходили на винницї для вербунку сих людей. Так, ми знаємо, що селянин з с. Баланівки Нечиталенко[58], приїхавши на Великдень на ярмарок в Марковню, вербував між иньшим в гайдамаки винника Луцка Количенка і иньш., що були на ярмарку. Кодненська-ж комісия, коли одного разу довелось їй за припадкове присвоєнє панських коней судити одного винника, зробивши йому закид в гайдамацтві, так визначила ролю винників підчас колїївщини:[59] „роd czas rzizaniny nic nie robili winniky, tylko lachow y zydow rzneli y rabowali“, далї робив ся несподїваний вивід „to y ty musiales to czynic“.

Часом до руху приставали і просто якісь химерники, що їм так добре відповідало прозвище „гультаїв“, чомусь дуже щедро роздаване тодї Поляками на всї боки. З межи таких химерників найтяжче уяснити собі охотників до шлюбу з панночками, при чому панночок сих инодї вихрещували на православіє, як се зробив наприклад ватажок Микита Москаль, що сам оженив ся з панною Грабовскою[60], а инодї лишали їх католичками. Окрім звістки про шлюб Микити Москаля, зди баємо ми в Кодненській книзї ще звістку про шлюб Луцка Полїщенка[61] з села Обозівки уманської; його оженили гайдамаки з панною Лажовскою і вінчав їх православний піп. Далї є ще замітка про те, що селянин Василь Котляренко упросив гайдамаків помогти йому одружитись з панною Студзіньскою[62]. Гайдамаки, щоб вволити його волю, мусили вжити насильства. Завдяки тілько сьому брак сей відбув ся. За те-ж і Василь Котляренко потім лютив ся: він і двір панський в Юрівцї ограбував вкупі з гайдамаками і навіть зневажив церкву, забравши 54 карбованцї церковних грошей. Кодненська комісия обом названим гультаям присудила стяти голови.


Оглядаючись назад і в думцї переживаючи ряд убийств, грабунків, насильств, тут перечислених, не можна, звичайно, не здрігнутись і вважати людьми мнягкими навіть лїшших із колїїв, а потім не можна також не бачити, що колїївщина дала таки не мало жертв.

Та признаючи жорстокість колїїв, треба потім пригадати Кодню з усїма її страхами, і наведений у нас в початку роздїлу вивід польських мемуаристів про незвичайну лютість народного українського характера іде в нївець, як вивід продиктований національною ненавистю, що примушує забувати, що в усякій боротьбі, а надто в боротьбі народних нездісциплїнованих сил, звірство неминуче далеко більше, нїж в тім разї, коли борцями або карателями являють ся держави. На основі сього останнього етичного факту відважне розвязанє питань народної етики польськими мемуаристами повернулось би просто на шкоду їм і їх народа, коли-б такі складні виводи, як виводи про властиву народам лютість і мнягкість можна було робити на підставі спостережень, досить поверховних.

Далї, що до другої половини нашого виводу — про величезність жертв, погублених в 1768 р., то воно нїяким чином не повинно усувати з нашої уваги тїєї обставини, що колїївщина — не хмельнищина і що, як нї красномовні описи уманської різанини в польських мемуаристів і як нї страшні чимало сцен, нами наведених, все-ж істория хмельнищини дасть ряд ще страшнїйших картин, і при тому завзяті козаки Хмельницького все будуть затлумлювати і якістю і кількостю в порівнаню з ними млавих і непевних своєї справи колїїв. Можливо, що повторюванє сїєї безперечної правди є зайве, власне з огляду на широко розвинені вигадки, що нїби колїївщина — одно з найстрашнїйших і значнїйших повстань українського народу.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2009 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1938 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
  1. Арх. Ю. З. Р. VI., т. II. Изслѣдованія о крестьянахъ (передмова до актів), ст. 44–55.
  2. Кодн. кн., ст. 49, 5.
  3. Кодн. кн. ст. 12, 52.
  4. Кодн. кн., ст. 11, 49.
  5. Кодн. кн., ст. 575–580.
  6. Кодн. кн. 448.
  7. Кодн. кн. ст. 62, 63.
  8. Кодн. кн., ст. 445.
  9. Кодн. кн., ст. 493.
  10. Кодн. кн., ст. 461.
  11. Кодн. кн., ст. 475.
  12. Кодн. кн., ст. 475.
  13. Кодн. кн., ст. 491.
  14. Кодн. кн., ст. 495.
  15. Ibidem.
  16. Кодн. кн., ст. 464.
  17. Кодн. кн., ст. 486.
  18. Кодн. кн., ст. 490.
  19. Кодн. кн., ст. 487.
  20. Кодн. кн., ст. 493.
  21. Кодн. кн., ст. 490.
  22. Кодн. кн., ст. 525, 535 і ранїйш.
  23. Кодн. кн., ст. 95.
  24. Кодн. кн., ст. 36.
  25. Кодн. кн., ст. 413.
  26. Кодн. кн., ст. 445.
  27. Кодн. кн., ст. 461.
  28. Кодн. кн., ст. 462.
  29. Кодн. кн., ст. 484.
  30. Кодн. кн., ст. 538, 539.
  31. Кодн. кн., ст. 446.
  32. Кодн. кн., ст. 445.
  33. Кодн. кн., ст. 481–482.
  34. Кодн. кн., ст. 482.
  35. Кодн. кн., ст. 484.
  36. Кодн. кн., ст. 485.
  37. Кодн. кн., ст. 428–429.
  38. Кодн. кн., ст. 246.
  39. Кодн. кн., ст. 10, 78.
  40. Кодн. кн., ст. 447.
  41. Кодн. кн., ст. 78.
  42. Кодн. кн., ст. 481.
  43. Кодн. кн., ст. 448.
  44. Кодн. кн., ст. 440.
  45. Кодн. кн., ст. 447.
  46. Кодн. кн., ст. 476.
  47. Кодн. кн., ст. 490.
  48. Кодн. кн., ст. 449.
  49. Кодн. кн., ст. 483.
  50. Кодн. кн., ст. 491.
  51. Кодн. кн., ст. 497.
  52. Кодн. кн., ст. 4.
  53. Кодн. кн., ст. 69.
  54. Кодн. кн. ст. 118 і далї.
  55. Кодн. кн., ст. 41.
  56. Кодн. кн., ст. 455.
  57. Кодн. кн., ст. 533.
  58. Кодн. кн., ст. 346.
  59. Кодн. кн., ст. 58.
  60. Кодн. кн., ст. 482, 429 і иньші.
  61. Кодн. кн., ст. 493.
  62. Кодн. кн., ст. 538.