Начерк Коліївщини/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Начерк Коліївщини (1898
Яків Шульгин, переклад — Микола Вороний
Глава I. Ватажки і військова орґанїзация гайдамаків
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Ватажки і військова орґанїзация гайдамаків.

До питань, що потрібують розвязання для характеристики колїївщини, належить між иньшим питаннє — чи була у колїїв яка орґанїзация, чи вони складали з себе тільки розбішацькі банди, що вели свою дїяльність без пляну, керуючись тільки самим бажаннєм здобичі.

З цїлого ряду характеристик дїяльности поодиноких ватажків повстання, наведених нами в сїм роздїлї, не тяжко зауважити, що загальний плян дїяльности в колїїв був, що плян сей мав на метї захопити київське воєводство або принаймнї значну частину його через акцию більш менш значних сил в чотирох кутах сього району: 1) біля Уманї, 2) біля Чигирина і взагалї в Приднїпрянщинї, 3) біля Білої Церкви і 4) недалеко Радомишля на границї київського Полїся, при чому ватажки Залїзняк, Неживий, Швачка і Бондаренко були проводирями сих сил, що й були направлені для захоплення означених пунктів. Плян сей виконував ся з певною упертістю, хоча натурально, повна незвичка до військової дісціплїни сїльського люду, що наповняв ватаги згаданих ватажків, мусила ставати на завадї правильній акциї до осягнення обраної мети. Далї, річ очевидна, що з усїх згаданих чотирьох ватажків Залїзняка вважали головою повстанцїв. Він називав себе полковником війська запорозького, тим часом як Швачка, Неживий і Бондаренко раз-у-раз титулувались тільки курінними атаманами сього війська. Окрім того той же материял наводить на гадку, що зазначений висше плян уложено не на самім початку руху в цьвітнї р. 1768 і що до розміщення головних сил в указаних чотирьох кутах київського воєводства, спершу колїї сполученими силами під проводирством Залїзняка пройшли по якійсь частинї Київщини.

Нарештї при характеристиках меньш важних ватажків досить виразно виступає та обставина, що власно сї ватажки, паралельно з дїяльностию головних сил і участю їх в правильних боях і облогах, вели партизанську війну. Невеличкі ватаги їх були анальоґічні з татарськими загонами, що вели акцию на близу головних сил; вони нищили ворога в тих місцях, де ще не було орґанїзованої оборони. Все що-йно висловлене, звичайно, вимагає подрібних потверджень. Вони містять ся, як думаємо, в виложених низше характеристиках окремих ватажків, більших і меньших, при чому одначе, укладаючи сї характеристики, ми не мали на метї вияснити тільки військовий бік справи, а старались змалювати дїячів руху р. 1768 всебічно, на скільки дозволяли на те добуті дати.

Максим Залїзняк, сей „główny watażka“ і „pryncypał hajdamacki“[1] в кодненській книзї виступає не часто. Нї сам він, нї цїла маса селян і гайдамаків, що з ним була, не підпали суду військово-судової комисиї в Коднї, тому і в судових паперах, використаних нами, він не може брати виднїйшого місця. З тих же багатьох гайдамаків його ватаги, що підпали кодненському судови, в наших документах здибаємо тільки чотири особи,[2] але всї вони не визначні і до того ж тільки один з них побував з своїм ватажком в Уманї і иньших місцях, де Залїзняк найбільше дав ся в знаки. А про те і в тих не багатьох документах, де в нас іде мова про Залїзняка, всеж таки є ряд відомостей, придатних для вияснення особи „glównego watażki“, а разом з тим і для змальовання характера руху р. 1768.

Відомий шлях, що перейшов Залїзняк в самім початку повстання з сполученими силами повстанцїв. Вийшов він з своєю ватагою в кінцї цьвітня р. 1768 з Мотронинського лїсу (в теперішнім чигир. п.) і послїдовно побував в Медвідовцї (містечко чигир п. над р. Тясмином і Медвідовкою на Зах. Півн. Зах. від п. міста), Жаботинї (містечко черк. п. над р. Жабянкою або Вязлою на Півн. Зах. від п. міста), Смілій, Черкасах, Корсунї, Каневі, Богуславі, Камянім Бродї (с. звенигород. п. над р. Білим Тикичем на Зах. від Лисянки), Лисянцї (м. звениг. п., де р. Лисянка втїкає в Гнилий Тикич на Півн. Зах. від п. міста) і нарештї в Уманї. Кріваві подїї з панами й жидами, що робив Залїзняк в усїх сих місцях, описано польськими мемуаристами не з рівномірною повнотою, бо не з усїх же місць мемуаристи могли мати відомости від самовидцїв, а тим більше не в усїх місцях могли бути на стільки письменні люде, щоб самі могли записати, що бачили. Найбільш письменних сьвідків різнї, справленої Залїзняком, було в Уманї, в сїм осередку польської просьвіти і культури тодїшньої України, що ще не вспіла зовсїм очуняти після руїни — тому то уманьські подїї Залїзняка нам найбільш і знані. Щож до справок його в иньших місцях, то в опису його походу багато уваги звернено ще хіба на перебуваннє його в Лисянцї, де тодї також ховалось багато Поляків. Тому й відомости про похід Залїзняка здавна треба було доповнювати хоча б на підставі народних переказів. Обертаючись знов до наших материялів в кодненській книзї, ми знаходимо в них відомости власне про кілька таких пунктів Залїзнякового маршрута, що їм не пощастило у польських мемуаристів: ми дізнаємось з кількох добутих нами актів де-що про перебуваннє Залїзняка з ватагою в Корсунї, Богуславі, Камянім Бродї і Боярцї.

Про перебуваннє і подїї Залїзняка в Корсунї, ми витягуємо відомости з заміщеного в кодненській книзі акта про убивство унїятського попа с. Завадівки (с. черкаського повіту над р. Грузькою на Півн. Зах. від Городища) Миколи Фалинковського. До справи сїєї був притягнений сином небіжчика, Семеном Фалинковським, „благочестивий“ піп тогож села Іван Старшевський. Признаннями на судї і попа Старшевського і його обвинувателя Семена Фалинковського, малюєть ся перед нами цїла побутова картина того неспокійного часу і тому ледво чи було-б добре обмежитись виїмками з неї тільки того, що безпосередно тичить ся тільки Залїзняка. Але коли вже варто не розривати картини подїй в нашім документї, то коньче треба хоч би в кількох рисах вказати, в якім станї була Україна що до справ релїґійних перед появою Залїзняка і взагалї перед початком колїївщини; инакше в справі Фалинковського і Старшевського не все буде ясно.

Початок шістьдесятих років минулого столїття був часом повного розцьвіту тої полїтики що до православя і унїї на Українї, основу котрій ще в кінцї XVII ст. так відповідно для сторонників викоренення православя була розпочата львівським єпископом Іосафом Шумлянським. Боротьба велась тодї унїятами, так мовити-б, без виповідження війни ворогови. Від утискуваних православних не вимагають тодї загальної згоди на унїю, але їм роблять страшенну силу ріжних кривд і всякий непослух чи то унїятському священникови, чи то епископови вважають за неохоту скоряти ся належній власти, цїлком іґноруючи релїґійну ріжницю між пастирями-унїятами і парафіянами православними. Навіть слова унїя, дізунїя, схизма майже зовсїм зникають з адмінїстрацийного лексикону першої половини XVIII столїття. В документах того часу часто трудно вгадати — коли річ іде про православне, коли про унїятське духовенство.[3] І усьпіх такої полїтики був дуже значний: в унїї числило ся тепер далеко більше, нїж при першій явній боротьбі з православєм. Становище духовенства при сьому було дуже тяжке, коли воно явно признавало себе православним. Насамперед для священників православних сама настанова їх в ту або иньшу парафію була дуже затяжлива. Вимагалось згоди властителя або його повномічника, що мало назву презента і що тільки й давало право священникови користання з певної кількости орної землї за визначену при тому оплату властителеви ґрунту. Потім після відібрання презенти треба було ще дістати від унїятського декана або протопопа абсолюцию або дозвіл тримати ся православя. Нарештї, після абсолюциї декана або протопопа ставленик мусив ще бути висьвяченим переяславським єпископом, тим часом як всякі зносини з Переяславом і духовенства і парафіян Переяславської єпархії були обтяжені по части самоволею пограничних властей, по части соймовими ухвалами. „Не кожний певно кандидат на парафію або священство (що окрім чести й доходу вабило ще й звільненнєм від панщини осіб невільного стану) — читаємо ми в передмові Є. Лебединцева до II і III томів 1 части „Архива Ю.-Зап. Россіи“ — не кожний певно міг встояти перед такими надзвичайними перешкодами і сильними перепонами і тому багато ставлеників або аколїтів відважувались на приняттє священства з рук унїятського архиєрея, висьвячені ж священники складали присягу і згоджувались на унїю, при чому більшина здаєть ся рахувала на те, що живучи в православній парафії можна правити службу по православному, а за буття Поляків і унїятів можна вдати з себе і унїята, коли не дасть ся якось одурити своїх дозорцїв.[4] З актів III тому 1 части „Арх. Ю.-Зап. Россіи“ видно, якими наївними простацькими способами приходилось обдурювати пастирям. Иньший з них „точію за крайнюю нужду именовался унѣятомъ, служенія жъ божественныя въ церквѣ хотя съ опасностью, однакъ отправляетъ было по прежнему своему порядку по чину святія восточнія церкви; если жъ было случатся поляки или унѣяти, при коихъ слѣдовало ему служить по унѣятскому, то онъ было въ то время нарочно упьется и тѣмъ окажется, что не готовъ на служеніе.“[5] Иньший же під час приїзду небезпечних ревизорів скаже дячкови довше тягнути херувимську пісню, щоб не знати було як, переносячи святі дари, він промине ім'я папи.[6] А за иньшого вданого унїята посьвідчують нарештї самі парафіяне, нїби він службу божу править по унїятськи.[7] Все се практикувалось нерідко ще і в початку шістьдесятих років минулого столїття. Але коли сей час був часом повного пригнїчення православя на Українї, то разом з тим він же був і часом нового міцного опору православних селян і духовенства Полякам і унїятам. Роки 1761–1765 були тими роками, коли ігумен Мотронинського манастиря, що біля Жаботина в Мотронинськім лїсї, Мельхиседек Значко-Яворський, наставлений з наказу переяславського архиєрея Гервасия Линцевського, правителем українських церков належних до переяславської єпархії, найзавзятїйшим робом помагав українським селянам і зберігати православє і відпекуватись від силоміць накиненої і накиданої їм унїї. Потайна боротьба попереднїх десятилїть, завдяки енерґічному ігумену, мусила перейти на явну і всї релїґійні відзнаки унїятів і дізунїтів вийшли тепер на верх. Число тих, що з унїї навертались знов на „благочестиє“, як говорили тодї, було дуже значне; таке відновленнє православя тяглось доти, доки знову не почались ріжні утиски з боку унїятів. Коло гноблення і утисків дуже ревно заходились: унїятський митрополит Володкевич, що мав резиденцию в Радомишлю, його офіциял Мокрицький і покірна орудина в їх руках Воронич, тодїшнїй реґементар української партії, себ то начальник над тими польськими військами, що призначувались звичайно на оборону України і Поділя. Тільки страх довести до повного озвірення хлопів, що були потрібні для відновлюваної панщини, примусив бодай більших польських панів на Українї, як наприклад князя Сангушка, спинити хоч почасти нову війну проти „шизми“.[8] Та на рештї і затверджена соймом р. 1767 толєранция в справах віри мусила потягти за собою, бодай на перших часах, ослабшаннє захланности унїятів.

Але й без сього ослабшання утисків простий люд Київщини і особливо Смілянщини зважив ся сам вернути права своєї віри яким би не було способом. Вже р. 1767 перед відкриттєм сойму, сїльські громади згаданої висше місцевости знов почали просити архиєрея Гервасия прийняти їх як перше під опіку переяславської епархії. З сього часу зачалось таким робом нове прилученнє, що тяглось доти, доки і єпископ Гервасий і ігумен Мельхиседек не були на віки розлучені з Україною.[9] Зворушеннє селян під той час було таке велике, що, як доносив Гервасий українському ґенерал-губернатору ґрафу Румянцеву, „обратившіеся въ унію священники не имѣли другого средства къ своему спасенію, особенно въ началѣ 1768 г., какъ только искать себѣ защищенія вь Переяславѣ“,[10] де натурально повертались на православє. В Кодненській книзї ми знаходимо виразну ілюстрацию такого становища священників. Священник слободи Янівки в старостві білоцерківськім Матвій Сухач, оскаржений в Кодні на основі підозріння в підмозї гайдамакам р. 1768 і за православє, розповів на судї, як він зараз же на початку різнї 1768 р., будучи унїятським дяком в ріднім селї Насташцї і числячись унїятом з дїда й прадїда, щоб виратуватись від гайдамаків, вдав ся до Переяслава і був там висьвячений на православного пастиря. Після того, розповідав Сухач — „powracilismy do Nastaszki y tak przyiętą Błahoczestyą bylismy wolnemi od hajdamaków.“[11] Але в призначену йому парафію Сухач не поїхав, бачучи, що з попів нїхто не знає чого тримати ся — унїї чи дізунїї і чекаючи загального повороту в той чи иньший бік. Коли ж на рештї він лишив ся православним, то уважаючи на його викази, сталось се більш якось незалежно від нього. В справу сю вмішав ся протопоп села Гусачівки Василь Зражевський, завзятий православний. Протопоп сей при помочи якихсь „moskal'їв“ і під натиском мешканцїв Янівки, приставив його до Янівської церкви, освятивши її по православному чину — і Сухач лишив ся православним серед православної парафії. Се не перешкодило йому потім на судї в Коднї признатись, що на його думку унїя висше від дізунїї.[12] Але окрім попів, що з конечности міняли унїю на православє, були натурально — скажемо по дорозі — і попи, що силою переконання в правости православя стояли так високо, як і багато селян. Згаданий щойно Василь Зражевський, протопоп села Гусачівки, був власно одним з таких стовпів православя.

Дякуючи його подорожам по селах разом з иньшими православними священниками в 1767 і 1768 роках було повернено православним багато церков в Білоцерківщинї.[13] Очевидячки Василь Зражевський пристав власне до сього руху на користь православю, що був надто міцним в смілянськім ключі, трохи не в самий момент появи Залїзняка.

Обертаючись знов до вказаної висше справи про убийство унїятського попа Фалинковського,[14] де виступає і Залїзняк, перекажемо насамперед коротку біоґрафію антаґонїста Фалинковського, священника Івана Старшевського. При сїй нагодї ми побачимо, як, зазначений на попереднїх сторінках, стан православя і унїї на Українї відбивав ся на долї поодиноких осіб і надто на долї тодїшнього духовенства.

Родив ся Іван Старшевський в селї Вакулинцях богуславського ключа. І батько його, і дїд і прадїд всї були попами. В рік суда, р. 1771, мав він 33 роки. До 15 лїт вчив ся в місцевій школї, треба думати в с. Вакулинцях; потому батько його, байдужний до унїї і до дізунїї, що було тодї звичайним, відвіз його в Переяслав до тамошньої семинариї. В семинариї Старшевський пробув пять років, повчившись один рік навіть в поетицї. Вернувшись до Переяслава, молодий Старшевський спершу жив при батькови, не маючи що певного робити. Коли ж минув таким робом рік, батько віддав Івана до священника Любинського, інструктора „русской консисторіи“, для підготовання на священника (na kapłanstwo). Щось рік тягло ся знов се підготованнє, а потім Іван Старшевський одружив ся з донькою деренковського попа (Деренковець, с. черк. п. над Росю на Сх. від Корсуня) Евдокією і діставши висвяченнє з Радомишля, був призначений в парафію батька свого в Вакулинцях, де мусив бути тільки викарієм. Самостійну ж парафію тодїшнїй унїятський офіциял Примович дав йому після півтора року. Парафія ся була в мошенськім ключі в с. Березняках (черк. п. над Тясмином на Півд. від Смілої). Там Старшевський попував чотири роки. Ми бачимо, таким робом, що після виховання в православній семинариї, бажаючи дістати парафію і засоби удержання, Іван Старшевський і на священство підготовлюєть ся в унїята, „инструктора русской консисторіи“ і саме священство приймає від унїятського офіцияла. Вказане висше умисне іґнорованнє духовними і цівільними властями ріжниць віри унїятів і дізунїтів і майже повний брак можливости зноситись українському духовенству з Переяславом і тамошнїм архиєреєм — все се цїлком природно викликало і подибане нами в Старшевського байдужне відношеннє до справ релїґійних або певнїйше ієрархічних.

Та ось р. 1767, як се вже було сказано і як потверджує Старшевський в своїх виказах на судї в Коднї, між попами польської України почались частїйші зносини, а наслїдком того було зміцненнє „благочестия“ і межи попами. На своїх тайних нарадах вони очевидячки прийшли до сьвідомости, що зберігаючи унїю, вони загублять самих себе. І справдї сїльські громади тодї що раз більше присягали в Переяславі на вірність „схизмі“, як називав Старшевський православє і що раз більше віднимали в унїятських ставлеників ключі від церков, а їх самих виганяли з сел і приходів, беручи натомість попів благочестивих, висвячених в Переяславі. Старшевського теж вигнали з Березняків і він, подібно другим відкиненим тодї унїятським попам, дуже турбував ся з поводу втрати парафії. Про те як би її вернути назад він їздив на пораду в Богуслав до своїх родичів і тамошнього унїятського попа Яна Яроцького, що сидїв на парафії в церкві Покрови. Піп Яроцький порадив йому з'їздити в Радомишль до тодїшнього українського офіцияла Мокрицького. Те ж саме порадили йому і иньші попи, до кого він вдавав ся з своєю бідою: і піп села Жибоньок, шурин Старшевського, і піп вакулинський, рідний брат Старшевського. Офіциял Мокрицький як раз під той час приїхав до Корсуня і, що б стати перед ним, не треба було значить їхати в далеку дорогу. Старшевський скористав з сього і зараз же явив ся до офіцияла. „Але як тільки, каже Старшевський, я увійшов до нього, він обернув ся до мене з таким привітаннєм „вклоняюсь отцю схизматику“. Я йому відповів, що я не схизматик і ним бути не хочу. Але на се він сказав: „ти з ключа мошенського, а там усї попи стали схизматиками, значить і ти такий же сам схизматик, як иньші“. Не дав він менї виправдатись, не вспів я навіть сказати йому, що я приїхав до нього за порадою, — що менї почати. Без дальшої розмови казав він схопити мене, кинути в корсунську тюрму і продержавши там три днї, велїв відпровадити мене на моїй же підводї до Радомишля під конвоєм з 12 корсунських козаків, що мусили завезти мене до Богуслава, а там конвоїрами моїми в дальшій дорозї мусили стати два митрополичі козаки. В Радомишлї сидїв я в тюрмі щось шість тижднїв і з наказу отця офіцияла і отця сурогатора дістав 700 різок кари. А там вже, коли Москва густими юрбами посунула до нас (gdy Moskwa z za granicy swey w granice polskie gensto isc poczala), я вкупі з иньшими покористував ся тим, що тюрму одного разу берігли тільки два пяні козаки — і втік“. При сьому Старшевський перечислив тих, що повтікали з ним разом з митрополичої тюрми. Виявилось, що сиділи в сїй тюрмі разом з Старшевським: якийсь приходський піп, чернець з корсунського манастиря, якийсь чоловік Іван, якийсь Литвин і шляхтич Чижевський. Всї вони втїкли разом з Старшевським. Але крїм них, в тюрмі ще держали жінку і тещу Чижевського, ним там покинених, попа з села Пісек (житомир. п. над Буйвою на Півд. Сх. від Житомира), що сидїли за згубленнє грошей і дїда-Литвина; сї всї лишились в тюрмі. Явившись з Радомишля в Березняки, Старшевський даремно сподївав ся, що тамошня парафія знов попаде в його руки: показало ся, що присланий з Переяслава священник Бабиченко примостив ся там так добре, що й під час суда над Старшевським р. 1771 він все ще був там. Треба було Старшевському думати, як не вмерти з голоду при таких невдачах і от він надумав ся йти за границю в Переяслав і стати „благочестивим“ (zostałem przymuszony isc za granice do Perejasławia z racyj żem się mie miał gdzie podziec). В Переяславській консисториї привітали його не добре і тільки по довгій ходанинї і прозьбах допустили його аж за десять тижднів після його приходу присягнути на „благочестиє“ і дозволили правити службу божу в якімсь манастирі в церкві св. Михаіла, за що призначили йому видавати всього по 5 р. річно. Збігло немало часу; Старшевський вспів відправити 91 службу і тільки тодї явилась можливість здобути краще материяльне становище. Приїхали тодї до Переяславя люде від громади села Завадовки (черк. п. над р. Грузькою на Півн.-З. від Городища), Іван Василенко та Іван Овсїєнко з прозьбою дати їм попа замісць Фалинковського; Фалинковського ж вони вже не хотїли мати за попа. „Він, казали посланцї, хоч вже й приняв благочестиє, а проте все ж смердить унїятом — і ми цього далї витримувать не можемо“. Співчуваючи їм, архиєрей сказав, що готовий наставити попом в їх церкву, кого вони самі захочуть, але вони не мали нїкого на увазї; тодї він дав їм за попа Старшевського. Останньому виготовлено було „інструмент“ на право заняття парафії в Завадовцї і він разом з громадськими посланцями негайно й рушив на місце своєї нової служби. Та осїсти ся там було не так то легко.

Як тільки Старшевський приїхав в Завадівку, завадовська громада зараз же повідомила про се Фалинковського. „Маємо вже ми, сказали йому громадяне, другого попа, такого, як хотїли.“ Роздражнений сим Фалинковський кинув вдавати з себе „благочестивого“ і сказав: „ключів вам од церкви не віддам, робіть собі що хочете, а я правдивий унїят і нїкого з вас до церкви не пущу“. Завадовцї ж ще ранїйш перестали ходити до неї. Що ж лишалось робити Старшевському? На основі його власних виказів, він після опору Фалинковського пробув в Завадовцї ще два днї, а потім на два днї з'їздив до свого тестя до Деренковця і звідтіля вже вернув ся в свій манастирь під Переяславом, де лишав ся місяців зо три, відправляючи, як і перше, службу божу в церкві св. Михаїла за 5 р. на рік. Завадовцї одначе не забули його і попередні посланцї їх титарь Іван Василенко і Іван Овсїєнко знов приїхали до нього і знов повезли його з собою в Завадівку. Але Фалинковський і на сей раз не схотів по добрій волї відступити церкву улюбленому громадою благочестивому попови. Після відмови Фалинковського громадяне звертались за порадою в „двір“ до підстарости Жеребка, але сей останнїй, сам тримаючись унїї і потураючи Фалинковському, відповів громадянам: „Підїть ще раз до Фалинковського. Оддасть він вам ключі — то добре, а нї — то одбийте собі церкву самі.“ В такій порадї, на думку Старшевського, був явний підступ; але громадяне рішили, що їм справдї не можна инакше зробити і за якийсь час, коли Фалинковський знов відмовив віддати церкву добровільно, вони вивантажили надвірні двері церкви і заволодїли нею. Потому Старшевського ввели в церкву і він почав оглядати, чи все в нїй є, що потрібно для відправи служби божої. Не знайшовши там ораря (manipularza) і євангелія, він рішив тим часово позичити сї потрібні для служби річи в свого тестя в с. Деренковцї, куди й поїхав. Але не встиг він від'їхати й півмилї, як наздогнав його син попа Фалинковського, Василь, про минуле котрого подамо далї цїкаві факти. На підставі виказів рідного брата сього Василя Фалинковського, Семена, що відзивав ся на судї про Василя з якимсь запалом, сей останнїй, нападаючи на попа Старшевського, мав намір обдерти його цїлком, вибити і обстригти. І справдї він побив Старшевського рушницею, подер на ньому шубу і тільки не виконав останнього свого наміру — остригти попа. Побитий, оганьблений Старшевський після сього рішив в Завадівку не вертати ся і від тестя свого в другий раз вернув ся в манастирь під Переяславом, де й пробув цїлий місяць. Попович же, Василь Фалинковський, що побив його, зважив ся вернутись в Завадівку, але тут його зустріли завадівцї, вийшовши на нього з вилами. Кепсько б було йому, як казав його брат, коли б він не втїк в „двір“ до підстарости Михайла Жеребка. Роздражнені селяне тим часом якось раптом остигли. Другого дня Жеребко, забувши про небезпеку, став усїм верховодити, ввів без всякої перешкоди попа Фалинковського в церкву, а про Старшевського сказав до громади: „Я вам того попа Старшевського звелю повісить на вербі“.

Одначе згода з унїятським попом тривала в завадівців недовго. За місяць після того, що сталось, титар Іван Василенко, а з ним і Іван Овсїєнко приїхали до Переяслава і почали знов просити архиєрея, що б дав їм благочестивого попа, бо Старшевський не хотїв зоставатись у них. Архиєрей одначе знов дав їм Старшевського, про чому вимагав, що б вони, завадівцї, дбали про охорону свого пастиря. Коли Василенко і Овсїєнко приобіцяли се, то Старшевський знов поїхав з ними в Завадівку. Там він замешкав у титаря Василенка і став відправляти всї треби, не маючи церкви, що все була в руках Фалинковського. Семен Фалинковський запевняв, що Старшевський і за перших своїх приїздів потайки в ночі хрестив дїти в Завадівції і потайки ж на городах ховав завадівських небіжчиків. В останнїй раз, коли він приїздив в Завадівку, Старшевський насьмілив ся навіть на Водохреще, 6 сїчня, вийти з цїлою громадою на Йордань. Так стояла річ з Пилипівки р. 1767 до Стрітиння 1768. На Стрітиннє ж завадівцям вже урвав ся терпець, вони витягли попа Фалинковського на кладовище і відобрали йому ключі від церкви. Старшевського при сьому не було: він був тодї в Деренківцї; але він, як запевняв Семен Фалинковський, знав про се, що задумали завадівцї. Як би там не було, а церква на сей раз лишилась в руках громади і вона ввела в неї Старшевського, що й почав тодї служити в нїй, а потім дякуючи звісним вже нам пригожим обставинам, не покидав сїєї парафії аж до самого свого арешту.

Оглядуючись на все те, що сталось з Старшевським, ми бачимо, що йому, не позбавленому звісних здібностей, але в усякім разї людинї без певних переконань, що примушували б його боронити щось з силою подвижників, вишало на долю грати ролю благочестивого, тим більше, що в початку р. 1767 така роля ратувала його й від голоду. Далї ж ми бачимо, що коли опинив ся він перед судом Поляків, то признавав себе вже унїятом і свою службу в ролі попа „схизматицького“ поясняв тяжкою конечностию ратувати власну шкуру. Не всї борцї за православє могли бути людьми чистими, але не лїпше від Старшевського, як бачимо, був і супротивник його унїят Микола Фалинковський: і він очевидячки ради хлїба в р. 1767 вдавав з себе благочестивого, і тільки тодї, коли благочестию його громадяне не пойняли віри, він знову навернув ся на унію…

Без особливих трівог і турбаций жилось Старшевському всю весну р. 1768. Церкви у нього нїхто не відбирав і з парафіянами він жив у згодї. Але ось і він, і завадівцї почули про славного ватажка Максима Залїзняка і про те, що бити Жидів і Поляків він прийде і в їх сторону. Залїзняк справдї посував ся по зазначеному висше маршруту, і хід його був урочистий: на всїм шляху його рушання громади ріжних сел, навіть таких, що лишались для нього осторонь, виходили до нього на ралець. Завадівцї одначе випадково не знали про сей звичай і не поспішились вислати свою депутацию, коли Залїзняк був недалеко від них — в Корсунї. Се здалось Залїзнякови підозрілим і він послав в Завадівку загон з вісьмох своїх козаків, дізнатись — в чім річ. Післанцї, прибувши в Завадівку, на самперед спитали: „чи нема тут якого Ляха альбо попа унїята?“ Їм вказали на підстаросту і на попа Фалинковського. Але і підстароста, і Фалинковський вспіли сховатись. Тодї Залїзнякові козаки напали на хату Фалинковського і заграбували все, що в нїй було; але, не знайшовши коштовних річей, кинулись до попадї, вибили її нагаями і вона мусила після того показати де сховано її добро. Добравши ся до попової скринї, козаки-гайдамаки відбили її і коли в нїй між иньшими річами знайшли й антімінс (alias portalet), то взяти його звідти самі не відважились з пошановку перед святинею. Тодї вони спитали селян: „а чи є у вас піп благочестивий?“ і дізнавшись, що піп такий є, післали по Старшевського. Останнїй мусив прийти і йому казали взяти з унїятської скринї і антімінс, і євангеліє і иньші священні книги. Окрім того накинули попові чотирі жіночі намітки, дві плахти і пару червоних сапянцїв. Піп прийняв усе те, але потім при першій можливости все, окрім священних річей, віддав під поквітованнєм громадянам, бажаючи всякими способами огородити себе від можливих наговорів опісля. Гайдамаки ж, як їх величали на судї, скінчивши з унїятськими скринями, заходились шукати поповича, а потім і самого попа. Сина вони зараз знайшли самі. Вони обмотали його віжками за шию і притягли до воза, що на нїм збірались везти його до Залїзняка в Корсунь. Були одначе і з завадівцїв помічники в сьому дїлї; особливо відзначались при сьому двоє громадян — Федір Кулїш і Назар Овсієнко. Шукали ще гайдамаки й попа та, не знайшовши, вийшли з села. За те не кинули шукати самі завадівцї, і Грицьку Василенку і Лазарю Яременку (сього останнього потому місяцїв за три пізнїйш „Piorun ubil“) вдалось знайти поgа схованим у бурянї. Його виволокли звідти за волоссє і бороду, страшенно побили і потягли до корчми. Але коли се робилось, то нї гайдамаків, нї Старшевського з громадянами Савкою Війтом (отаман), Іваном Василенком титарем, Іваном і Гнатом Кушененками і Степаном Дзюбенком вже не було в селї: вони йшли тодї в Корсунь. Дїло в тім, що гайдамаки зажадали, щоб завадівцї з хлїбом-сїлю вислали в Корсунь до Залїзняка своїх заступників з попом на чолї на ралець. Відмовити було б не можливо, як доводив Старшевський, бо тї села, що не виходили до Залїзняка з хлїбом-сїлю, він казав своїм гайдамакам нищити в пень. Завадівцям же не випадало в сїм разї противитись ще й тому, що вони не могли не співчувати Залїзнякови.

Виборцї рушили до Корсуня пішки слїдком за возом, на якім везли Василя Фалинковського Савко Василенко і Степан Дзюбенко, що мали його спеціяльно пильнувати. Тим часом се опісля дало привід обвинувачувати Старшевського в намірі виставитись перед Залїзняком не тільки принесеннєм хлїба й соли, але й доставою йому для нелюдської помсти поповича унїята.

Дїставшись до села Карашинця (канїв. п. над Росю на С. від Корсуня), подорожні відпочили коло чиєїсь хати і тут же їх наздогнали їх односельцї Іван Кулїш, Назар Овсїєнко, Данько Дубиненко і Кирило Василенко, наймит, що виїхали з Завадівки пізнїйш і відпроваджували до Залїзняка відшуканого ними попа Миколу Фалинковського. Всї, що приїхали, позлїзали з возів і згромадились коло хати, закурили люльки, а конвоїри попа принесли з свого воза збан горілки і почали нею частувати всїх, не забули і самого Миколи Фалинковського.

Перед тим як вирушити в дальшу дорогу, піп Фалинковський, що вже трохи очуняв ся від недавнїх побоїв, набув тепер лїпший настрій, нїж мав до сього часу і попросив ся на один віз з сином і почав запевняти своїх провідників, що він з'уміє і себе і сина визволити від смерти. Але на нього мало звертали уваги. Думали про дорогу. Всї тепер розмістились на двох возах і досить скоро були вже під Корсунем.

В самий Корсунь в'їхали обидві підводи не в один час. Першою прибула туди підвода з Фалинковськими, при чому селяне, що їхали на нїй, спинились коло башти перед замком, де був Залїзняк — і Фалинковські опинились зараз же в руках козаків. Друга підвода з попом Старшевським, титарем, війтом і иньшими, що їхали другою частиною Корсуня, прибула до замку вже тодї, коли з поповичем Фалинковським справа була покінчена. Проти нього гайдамаки були дуже підбурені. По словам Старшевського, дїло було так. Як тільки привезли Василя Фалинковського в Корсунь і його побачили многі з ватаги Залїзняка, зараз почулись голоси: „А це той, що до нас колись то пристав і з нами грабував, а потім втїк від нас до ляхів конфедератів!” Тодї його зараз схопили, привязали до стовпа і почали його колоти списами і стріляти в нього з рушниць, страшенно його поранили і ще живого повісили на огорожі башти, при чому стріляли в нього навіть і тодї, коли він випустив останнїй віддих. Так покінчили гайдамаки з своїм ренеґатом, що для завадівцїв, прихильників благочестия і їх „благочестивого“ попа, був в останні часи злим ворогом унїятом.

Але нї Старшевський, нї його товариші не мали спроможности довідатись про все те, що сталось з Василем Фалинковським. Їм треба було йти з хлїбом-сїлю на ралець до Залїзняка. Вони пішли до нього і на „ґанку паляцовім“ наткнулись на трупа Василя Фалинковського, що валяв ся там. Минувши його, вони стали перед ватажком. Старшевський досить докладно розповідає про сю авдиєнцию.

— З якого ви села? — спитав ватажок.

— З Завадівки — відказали післанцї, вклоняючись.

— А чого ж ви не виходили до мене на поклон по добрій волї?

— Ми не знали, що ваша вельможність прибули до нас, а як вже прочули про це — зараз до вас і зібрались з хлїбом-сїлю.

— А чи були у вас в селї мої козаки?

— Були, ваша вельможність.

— Ну, що ж вони, грабували вас?

— Нї, не грабували.

„Так ми сказали, завважує Старшевський, тому, що при иньшій відповіди він міг би в нас побачити супротивників і він сказав би нам те ж, що говорив иньшим, коли тї скаржились на його гайдамаків: „ви були менї супротивні — тим то вас і грабували“. Нашою же відповідю він очевидячки був задволений, бо на сам кінець заявив:

— Я закажу своїм козакам, що б не чинили противно вас нїякої кривди.

„Та не вважаючи на сю його обіцянку, каже Старшевський, якісь иньші гайдамаки, поки ще ми були в Корсунї, наскочили на Завадівський двір і оренду і зрабували те й друге“. Та ледви чи ся остання обставина йшла навперекір обіцянню Залїзняка, бо двір і оренда — не селянське добро, що в Завадівцї не казав займати Залїзняк.

Торжественним обіцяннєм Залїзняка обороняти завадівцїв від кривд і закінчилось ставаннє перед ним посланцїв.

Зараз же за ними, як виказав Старшевський, ставив ся перед Залїзняком, нїким нїби то не ведений, без нїяких вартівників, піп Микола Фалинковський, при чому він явив ся нїби то навіть з хлїбом, бо-зна де так швидко добутим. По словам же Семена Фалинковського, що потім позивав Старшевського, батька його, Миколу Фалинковського немов би привели до Залїзняка самі завадівцї і Старшевський і нїби хлїба унїятський піп не приносив Залїзнякови. Треба думати, викази поповича правдоподібнїйші, але на жаль він не був самовидцем всього того, про що розповідав; він тільки чув про се від матери та від иньших близьких йому людей, тому й викази його не скрізь досить коректні і часом здають ся видуманими для більшого обвинувачення Старшевського. Але що б там не було, Микола Фалинковський явив ся перед Залїзняка. Вбраний був Фалинковський, як повідав син, в „підлу одежу“ — в старий гранатовий жупан, сїру свиту і був без шапки. Зобачивши його Залїзняк спитав:

— Хто ти?

— Я піп.

— Який ти піп?

— З села Завадовки.

— Мабуть унїят.

— Унїят.

Почувши останню відповідь, Залїзняк зараз гукнув на козаків:

— Візьміть цього унїята, posadcie go na chudobie[15].

„Слїв сих я не второпав (którego ia slowa nie zmiarkowawszy), каже Старшевський, але побачив, як Миколу Фалинковського зараз же схопили, кинули з укоса в яму, викопану на подвірю і там застрілили…“[16] Се було останнє, що бачив Старшевський у Корсунї. І йому, і завадівцям треба було вертатись до дому і вони поїхали туди на двох своїх підводах. Сим закінчують ся і наші відомости про перебуваннє Залїзняка в однїм з пунктів його маршрута — в Корсунї.

Обертаючись до документа, що характеризує нам перебуваннє Залїзняка в другім пунктї його згубної для Поляків, Жидів і унїятів дїяльности — в Богуславі, ми припадково знаходимо вказівки, як Залїзняк і його козаки порядкували награбованим польським і жидівським добром і куди вони його дївали.

Про все се дізнаємось з виказів писаря скарбового богуславського — шляхетного Яна Дуніна Барковського-Градовського. Сей Градовський з батька був Поляк, з матери Русин[17], віри ж, дякуючи дїдови по матери, був православної. Він одібрав добру, як на той час, осьвіту, скінчивши білоцерківську школу, що мала директора-єзуіта, а потім прослухав реторику в єзуітськім колеґіумі в Уманї. Через те він міг бути директором (ґувернером) при дїтях пана Раєцкого, а потім і писарем скарбовим в Богуславі. Своїх переконань що до розвязуваних тодї великою силою суспільних і релїґійних питань він не виявляв в виказах перед військово-судовою комісиєю, що обвинувачувала його в присвоєнню і непильнованню панського добра, хоч навтяки нїби й дав зрозуміти, що боронить польські порядки, руйновниками котрих були гайдамаки.

Попав Градовський в Богуслав писарем скарбовим р. 1766, а в початку р. 1768 „gdy się hajdamaczyzna wszczęła", між богуславськими Поляками вчинив ся страшенний переполох. Тодї і вельможний комісарь Ванґрадский і провіянтовий писарь Вєржбєнта і ґубернатор Туровский і багато иньших Поляків рішили ратувати життє, втїкаючи в Білосток, особливо ж після того як прочули про Залїзняка і його подїї на крайнїм півднї України і про його рух на північ її. Добро своє вони вспіли спакувати, але відправити його з причини його невкладливої великости, в таку далеку дорогу, як дорога в Білосток, вони не мали спроможности. Прийшлось покинути все на руки Градовському під реґістром і просити богуславську громаду помогти Градовському в охоронї добра від гайдамаків.

Заледви пани вспіли віддати свої накази і винести свої голови, як Залїзняк впав уже в Богуслав з своєю ватагою. Козаки його першим чином при грабівцї стали питатись де гроші. Не діставши вказівок про се, вони почали, з наказу Залїзняка, скрізь в коморах замка відбивати за́суви і в льохах щупами свердлити землю, думаючи, що гроші або десь по́тай замкнені або закопані. Вони й не помилились: не багато грошей на годівлю 400 штук худоби пани лишили; але сих грошей гайдамаки не знайшли. Тодї кинулись вони на всяке панське добро, розпаковуючи пакунки. Кинулись, звичайно, насамперед на ріжні коштовні срібні і золоті річи, на цукернички і иньше. Але не покидались і всякою живністю, навіть худобою. Все се тільки почасти заживалось ними безпосередно, про запас подібними річами вони й не думали. Коли ж про те, все се брали, то тільки тому, що мали на метї — зараз же обертати все нарабоване і не придатне в похіднім життю в готові гроші. В Градовського на се є важна вказівка — що при гайдамаках був купець. Градовський каже навіть його прізвище і звідки він був: се якийсь Таран з Острога. Не знає Градовський тільки, чи був сей Таран сам гайдамакою чи тільки припадковим товаришом Залїзняка. Таран, як посьвідчив Градовський, все нарабоване оглядав, починаючи з волів і кінчаючи дрібнотою, цїнував і потому погодившись з гайдамаками в цїнї, платив їм гроші. Таким робом в Богуславі продано Таранови зайняті гайдамаками воли і ріжні панські річи. Продано тако ж і частину горілки, що була в пивницях, але не Таранови, а людям з Черкас. З собою-ж гайдамаки нїяких напоїв не забрали, випивши на місцї півтретя бочки.

Вся ся процедура грабування, пияцтва і торгу тяглась в Богуславі два днї. Тільки на третій день Залїзняк рушив через Шайки (с. канівськ. п. над р. Репяхою на Півд. З. від Богуслава), Камяний Брод, Медвин (м. канів. п. над р. Коробкою на З. Півд.-З. від міста) і Лисянку до Уманї; але виходячи, він лишив серед богуславських селян прихильне успособленнє до себе і охоту підтримувати його дїло. Градовський каже, що нарід в Богуславі почав буритись і ставав небезпечним для Поляків; навіть Градовський, не вважаючи на своє православє, волів тимчасово вибратись за Переяслав в с. Чумаки, тим більше, що в Богуславі, після відходу звідти Залїзняка, йому вже не було чого стерігти. Співчуттє Залїзнякови багато богуславців виявило ся не тільки словами, але й дїлом; за ним пішло з села кілька козаків: пішов осаул, кушнірь Гладкий, Борис Речник, Степан Червонященко. Всї вони вірно служили справі оборони вітчини — і перші два зложили свої голови в Коднї, третій в Білїй Церкві, а останньому довелось після гайдамацьких справ тїкати в Ново-Сербию, в кріпость Єлисавет.

Далї ми маємо нові відомости ще про зруйнованнє Залїзняком Камяного Броду і Боярки (м. звениг. п. де вливаєть ся Боярка в Гнилий Тикич на Півн. З. від п. міста)[18]. Обидва сї села, завдяки тому, що пани, замешкалі в них, припадково Залїзнякови деяк оперлись, були страшенно зруйновані в тих місцях, де були панські двори. При сьому місцеві селяне ще сильнїйше від богуславських тримали руку за Залїзняка і що не пригарбали собі з панського добра гайдамаки, то забрали селяне.

І з Камяного Броду, як і з Богуслава, місцевий пан, Пясецкий, ротмістр надвірної білоцерківської мілїциї, товариш передової сторожі при „wszczętey haidamaczyzny“, „salwując życia swego“ втїк до Білої Церкви. Добра ж свого і він, як богуславські пани, не міг забрати з собою, тим більше що частина сього добра містилась в чималих складах хлїба (збіжа) і він через те мусив здати все на руки селянина Грицька Ямкового, родом з під Ковеля, що служив у нього шість років. Незабаром справдії явив ся в Камяний Брод очікуваний Залїзняк і ватага його z kretezem зрабувала там все панське. Зробивши се, Залїзняк пішов в Лисянку. Пясецкий же, довідавшись про се, рішив, що йому вже безпечно вернутись до Камяного Броду — і він вернув ся. З ним приїхав і ґубернатор камянобрідський пан Піотровський, а крім того і намістник в с. Боярцї Дроздович; та останній незабаром поїхав робити порядок в Боярцї. Тим часом Залїзняк, очевидячки відібравши певні відомости про поворот панів і йдучи вже після зруйновання Лисянки до Уманя, знов завернув до Камяного Броду і сусїдньої з ним Боярки. Переляканий сею несподіванкою ґубернатор камянобрідський запер ся в двірськім будинку і Залїзнякови прийшлось його атакувати. Атаком, звичайно, пана добули і потім вбили його, як довідуємось з слів Процька Ямкового, з страшенним знущаннєм; Пясецкому пощастило втекти разом з хорунжим Гродецким. Упоравшись з Піотровским, пішли гайдамаки з Камяного Броду в Боярку. Дроздович там замкнув ся і дякуючи добрій огорожі і міцній брамі міг витримати атак Залїзняка цїлий день, але нарештї Залїзняк підпалив браму і пан Дроздович те ж попав в руки гайдамаків; вбили його, як каже той же Процько, „z okrucienstwem“. Відходячи, Залїзняк і звідсїля взяв з собою кількох білоцерківських козаків, як і з Богуслава, але шістьох з них скоро відпустив назад (sic). Межи селянами-ж камяно-брідськими і боярськими, дякуючи сміливости, наданїй їм ватагою Залїзняка, оказалось дуже багато таких, що загарбали і собі добру дещицю з майна Пясецкого і иньших Поляків. Сам Процько Ямковий, що мав наказ від Пясецкого берегти його майно, казав на судї, будучи сам оскаржений чотири роки пізнійш по всьому описаному, що він бачив ріжні річи свого пана і пана Гродецкого у декотрих камяно-брідських селян. Так, у Семена Корінюка, що жив в Камянім Бродї, він, Процько, бачив сережки (zausznice) добуті з скринї Гродецкого; у Федька, сина Демка, ткацького цехмістра, бачив все він же, Процько, бекешу зелену, підшиту білим футром. Окрім того батько названого Федька, цехмістр ткач з синами забирав, як виказував Процько, хлїб пана Пясецкого і возив той хлїб продавати до Київа. Таку ж грабіжку вчинив і Пилип Війт, а багато иньших селян просто брали по мішку хлїба з панських шпихлїрів, коли було треба. Все се одначе скінчилось, як тільки Поляки здобулись на відвагу порозсилати скрізь малі під'їздові патрулї або просто „под'язди“, що мали своїм обовязком хапати всїх, хто завинив проти панської власности. Тодї, як оповів Процько Ямковий перед судом, багато камянобродцїв почало втїкати з села за границю і він, Процько, втїк, але не за границю, а під Бердичів в Медвідовку, де й служив чотири роки спокійно, не знаючи за собою нїякої вини в розкраданню добра пана Пясецкого. Про те він був р. 1771 арештований власне з поводу такого обвинувачення і при тому арештований самим паном Пясецким і хорунжим Гродецким, що припадково здибали його в Бердичеві на ярмарку. Що зруйнованнє панського маєтку, вчинене Залїзняком і в Камянім Бродї і в Боярцї було страшенне, маємо ми і друге сьвідоцтво окрім сьвідоцтва Процька Ямкового. Селянин Мусїй Лебедниченко, обвинувачений в належности до ватаги ватажка Сарожина, доводив на судї в Коднї, що він не рабував і не вбивав, бо йшов з Сарожиним через Боярку і иньші місця, де проходив попереду Залїзняк; в таких же місцях, як казав Лебедниченко, не можна вже було рабувати, бо там все було зрабовано і всїх Поляків, панів-унїятів і Жидів вибито.

Окрім наведених вгорі більш чи менш подрібних вказівок що до перебування Залїзняка в Корсунї, Богуславі, Камянім Бродї, Боярцї ми маємо ще ряд дрібних вказівок про цїкавого гайдамацького ватажка. Заслугують на увагу між иньшим відомости про те, що не скрізь селяне тих місцевостей, де проходив Залїзняк, поголовно співчували повстанню. Багатьох, переважно тих, що бажали хоч якого будь спокою і забезпечення цїлости свого добра, мусило часом настроювати проти Залїзняка і иньших ватажків повстання вимаганнє ними инодї жертв маєткових. Так, нерідко траплялось, що ватага потрібувала коней — і в таких випадках вона все брала їх в селах у кого прийдеть ся — в панів, так в панів, в селян, так в селян. Забираннє ж потрібної худоби важким тягаром лягало на селянську господарку і через те не диво, що багатьом селянам було дуже прикро поносити з конечности такі втрати. Так, селянин с. Орловця, Коваленко, коваль[19], коли ватага Залїзняка зайняла в нього пару коней, сам рішив ся йти за ватагою і десь при відпочинку випросити коней назад. Залїзняк ішов тодї з Смілої на Черкаси і Богуслав. І от Коваленко коваль, іде з ватагою, не вступаючи до її гурту, спершу до Черкас, а потім і до Богуслава. Скрізь він невідступно просить гайдамаків віддати йому його власність і очевидячки так вспів набриднути їм, що вони його міцно побили. Тільки після сього він рішив ся без коней вернутись до дому, при чому сам він вже не міг дійти і мусив найняти чоловіка, що довіз би його в Орловець (с. черк. пов. над р. Мідяною на. С. Півд. С. від Городища). В Орловцю він промучив ся два тижднї і вмер від гайдамацьких побоїв. Був, правда, донос на сього коваля Коваленка від селянина з того ж села Білоусенка — нїби він Коваленко не конї ходив визволяти, а сам пристав до гайдамаків, що б розбивати з ними разом і нїби побили його не гайдамаки, а ті, кого він грабував. Але сей донос, як виявилось, Білоусенко зробив для того, що б відвернути увагу польських команд від його власної справи, бо його син пішов з гайдамаками і був десь убитий. На тодішні порядки, Білоусенка самого могли схопити замісць сина і от він обмовив Коваленка коваля, тодї вже небіжчика, та ще додав, що нїби вернувся коваль до Орловця зі здобичю і здобич ту віддав синови Грицькови. Замір був влучний. Про Білоусенка самого забули і він вспів втікти за границю, а Грицька Коваленка коваля забрали і відправили до Корсуня за батькову провину. З Корсуня-ж привезли в Кодню, але там його виправдали; після довгого увязнення його випущено на волю. Викази Грицька Коваленка перед судом були нам головним джерелом сих відомостей.

Цїлком анальоґічний з Коваленковим випадком маємо ще випадок з Іваном Воробченком, селянином з села Камянки (м. чигир. п. над Тясьмином на З. від п. міста)[20]. У нього те ж зайняли коней гайдамаки Залїзняка, коли проходили через Камянку. Воробченко те ж пішов слїдком за гайдамаками, маючи надїю вернути своє добро. Коли ж і він, як Коваленко коваль, не добив ся нїчого, то рішив вернутись до дому і тільки голод примусив його спершу зайти до Онуфрієвського манастиря (біля Жаботина). Та мабуть і тут харч був не добрий, бо він в купі з якимсь бурлакою дяконом заняв чийогось вола, зарізав його і з'їв. Очевидячки, остання обставина дала привід кодненському судови думати, що Воробченко й сам пішов в гайдамаки; на підставі сього його присудили на кару смерти.

Відбувати кару за Залїзняка приходилось селянам і з иньших причин. Так, саме пияцтво гайдамаків часто лягало і на громаду і на поодиноких людей важким тягаром. Для ілюстрациї наведемо випадок з селянином Прокопом Галабурдою, що жив в селї Яблонівцї (с. черк. п. над Тясьмином на Півд. С. від Смілої)[21]. Скоро в Яблонівку прийшов Залїзняк, зараз велїв дати горілки своїм землякам і в них почалась пиятика разом з де-якими й яблонівцями. „До тієї горілки і я вскочив і пив з ними і впив ся“, виказував потім Галабурда перед судом. Коли ж опісля з Яблонівки Залїзняк рушив на с. Смілянку, що пів милї від Яблонівки, то пяний Галабурда потяг і собі з ними на „кращу горілку“. В Смілянцї пиячили знову, і Галабурда, як показано в документї, там „upil sie dо należytosci“. Тим часом тодї ж убито там жида-шинкаря і в убійстві запідозріно Галабурду. З тяжким трудом він виправдив ся з сього перед судом, обстаючи при тому, що жида вбито ще до прихода туди ватаги Залїзняка, а з нею прийшов туди і він, Галабурда. Особливо тяжко було йому переконати судів, що опісля він втїк за границю не з бажання втекти від суда, а з конечности бути коло свого кредитора, Ворони, котрому він був винен сїм рублів і котрий пішов на „Україну“: сам Ворона нїби вимагав від нього сього переселення. Такими-ж тяжкими були материяльні обставини Галабурди власне після описаного пияцтва з гайдамаками Залїзняка в Яблонівцї і Смілянцї. Дїло в тім, що після повороту його з Смілянки в Яблонівку економічна адміністрация виправила з нього за випиту гайдамаками горілку десять рублїв, як виправила вона по стількиж і з иньших яблонівцїв, що те-ж пили тую горілку. Десять же рублів взяли з нього, знов таки як і з иньших, і за смілянську горілку. Після виплати ж 20 рублів, він натурально був цїлком знищений і його перший кредитор, Ворона, міг його примусити навіть іти з ним за границю. Галабурда одначе не урвав звязків з Яблонівкою і одного разу прийшов туди на проводи, але тут його й забрали на основі згаданого висше підозріння. Таким робом гуляннє з гайдамаками і в дослївнім і переноснім значінню коштувало йому недешево.

Але ряд таких утрат для селян не перевисшав тих симпатій, що були розбуджені в них до Залїзняка його свободолюбними замірами. І в тих навіть фактах, що ми зараз подали, нема, властиво кажучи, нарікань з боку скривджених ним: в них є тільки вказівки на розгардїяш в Залїзняковій ватазї.

Взагалї ж в народї панувало високо поче́стливе відношеннє до Залїзняка, свого рода ідеалїзация його, що й відбилось виразно в народнїх піснях.

І на основі польських мемуарів про уманську різню р. 1768, і на основі окремих джерел з того часу, одним з видатнїйших ватажків після Залїзняка в повстанню означеного року треба безперечно вважати ватажка Семена Неживого, що звав ся курінним отаманом війська запорозького і тим відріжняв ся від Залїзняка, що титулував себе запорозьким полковником.

В сериї документів, що є в кодненській книзї, ми знайшли тільки два, що дотичать сього дїяча: один — се викази селянина Івана Ботвиненка, що був на військовім судії в Коднї[22], другий — невеличка судова замітка про справу шляхтича Миколи Чоповського, що те ж був на тім же військовім судї[23]. Коли не обидва то бодай один з сих документів досить добре характеризує особу Неживого, але для сього треба порівняти наші відомости з відомостями, добутими ранїйш і головним робом, натурально, з документами про Неживого, надрукованими М. Костомаровим в „Кіевской Старинѣ“ в серпневій книжцї за р. 1882. Ми так і зробимо, виложивши наперед зміст наших документів.

Селянин Іван Ботвиненко родив ся в селї Христиновцях лубенського полку і коло р. 1765 перенїс ся з Гетьманщини на польську сторону в Україну і осїв в с. Сегединцях. Очевидячки і його, як багатьох, приманили сюди заведені тимчасово польськими панами вільготи, конче потрібні на їх думку для успішного залюднення все ще порожнього краю. В Сегединцях Ботвиненко оженив ся і жив собі тихо. Тим часом почалась селянська ворохобня і Сегединцї не лишились на боцї від народного руху, що появив ся довкола. Саме тодї прийшов до них з своєю ватагою ватажок Неживий і почав намовляти людей, щоб приставали до нього. Він скликав для того сегединцїв на раду і на радї читав їм якісь накази і кликав до Залїзняка.

Нїяких кривд під час свого перебування в Сегединцях Неживий нїкому не чинив, не взяв він нїукого навіть коня і, скінчивши читаннє і переговори, він вирушив звідти в Лисянку, де тоді був Залїзняк.

Зразу з сегединських людей нїхто не пристав до Неживого, але зараз же після його відходу серед них почались балачки з поводу його речей, а селяне Різниченки Михайло та Тиміш і Іван Попович після тих балачок зайшовши до Ботвиненка в хату, сказали йому про свою думку пристати до гайдамаків; вкупі з тим стали вони його намовляти піти за їх прикладом. Ботвиненко зразу не годив ся з ними, а потім, переконаний їх доказами, рішив, що й йому треба пристати до гайдамаків. Збірались не довго і всї згадані люде здогнали Неживого в с. Верещаках (село — тепер їх два — чигир. п. над р. Верещаками на З. Півд. З. від пов. м.), прилучились до його ватаги і пішли з ним в Лисянку. В Лисянцї вони застали Залїзняка, але він лишав ся там при них не довго: він своє дїло там скінчив і попрямував до Уманї. З сегединських же нових гайдамаків разом з ним пішли обидва Різниченки, иньші ж лишились в Лисянцї при Неживому, у котрого тоді вся ватага разом з свіжо завербованими складалась з шестьох (sic) люду. Але й Неживому нїчого було там робити — він також вийшов звідти з своїми людьми. Куди думав він тепер рушити — з виказів Ботвиненка не видко. Знаємо від нього тільки, що по дорозї з Лисянки Неживий припадково здибав якогось селянина з с. Тарасівки (чигир. п. над допливом Днїпра на Півн. С. від повітового міста) дуже сполоханого, що кликав його на поміч проти якихсь гайдамаків, що рабують Тарасівку. Неживий зараз рушив туди, але гайдамаків-грабіжників не застав вже в Тарасївцї. А про те зловити їх він захотів яким би не було способом. Тому він зібрав до себе всю тарасівську громаду і вкупі з нею і з своєю ватагою кинув ся на здогін за грабіжниками в село Кирилівку (звенигород. повіту на Півн. С. від повітового міста). Не знайшовши грабіжників і в Кирилівцї, Неживий підбив і кирилівців прилучитись до його ватаги для гонитви за селянськими напасниками. З кирилівцями він нарештї наздогнав грабіжників в селї Пединівцї (звениг. п. над р. Ольшанкою на Півн. С. від повіт. міста). За ватажка в них був якийсь Гайдаш. Певна річ, здивований бажаннєм Неживого переслїдувати його за взяту ним силоміць реквизицию з селян, він подумав, що Неживий мабуть Лях. Через те Неживому прийшлось навіть присягнутись, що він думає йти до Залїзняка в Умань і що коли й Гайдаш іде туди ж, то їм один шлях. Почавши в своїх виказах мову про се, Ботвиненко так і не розповів — чи оборонив таки Неживий перед Гайдашем інтереси зрабованих останнїм тарасівців. В своїм оповіданню Ботвиненко просто перейшов до того, що Неживий з Гайдашем разом рушили до Уманї. Але дорогою між ними, як оповів Ботвиненко, знов зайшли нелади і Гайдаш казав був вже розстріляти Неживого, а його гайдамаків арештувати. Що втримало його в другий раз від виконання сього наміру — з документа не видко. З дальшого ж оповідання Ботвиненка знати, що Гайдаш став там грабувати якогось пана Чеканського та мабуть і селян його, — се й могло викликати суперечку з Неживим, що дозваляв тільки грабувати панів і сам навіть дістав якусь одежу Чеканського. Невдовзї після сеї грабіжки Ботвиненко втік за границю в слободу капитана Чорного, сербського полка Артипормарка. Вернувши ся ж у межі Річи Посполитої вже після того як край трохи заспокоїв ся, він попав ся в руки військової польської команди, був відданий нею під суд і нарештї стятий.

Другий наш документ про Неживого — се, як вже сказано, замітка кодненського військового суда в справі шляхтича Миколи Чоповського. Замітка дотичить засїдання суда 7 липня року 1769. В нїй сказано, що шляхтич Микола Чоповський родом з Меджибожа (м. летич. п. де вливаєть ся р. Бужка в Буг), був з ватажком Шелестом в гайдамаках, як казалось тодї, і спалив двір пана Пенінского, а з ватажками Савкою і Неживим в Каневі заколов на смерть трьох жовнірів та крім того рабував в ріжних місцях з трьома названими ватажками. За такі провини Чоповського посаджено на кіл, що також занотовано в судовій замітцї.

Перше, що впадає в око після прочитання більшого нашого документа — се піклуваннє Неживого про те, як би не зробити кривди селянам при конечности утримати гайдамацькі ватаги. Він при сьому не тільки сам не рабує селян тих сел, куди йде його шлях, але готов ще карати тих гайдамацьких ватажків, що були занадто безоглядні при добуванню всього потрібного для утримання своїх ватаг. Погоня за Гайдашем, що грабував тарасівців, з сього погляду гарна ілюстрация.

Виясняючи на такий спосіб суперечку Неживого з Гайдашем і взагалї зазначуючи в його поводжінню певний намір не кривдити оборонюваних людей, ми не натягуємо факта. Ще виразнїйше нїж в нашім документї означені риси Неживого виступають в документах про нього, поданих М. Костомаровим. В числї останнїх ми знаходимо сьвідоцтва на письмі від мошенських мешканцїв, від канївських міщан і козаків і від медвідовцїв про те, що Неживий не зробив нїкому з них нїякої образи, а на їх жаданнє визволяв їх від Поляків і Жидів, що чинили їм кривди.

Розглядаючи докладнїйше зміст названих документів, ми з сьвідоцтва мошенців (Мошни — м. черкас. п. над р. Ольшанкою на З. Півн. З. від п. міста), дізнаємось[24], що утискав їх місцевий ґубернатор Підгородецкий, при чому утискались за „благочестиє“ не тільки „свецкіе люди“, але й „духовний чин“. „Тогда людей свецкихъ, читаємо в свідоцтві, до полусмерти кіями забивали, уніатамъ гонителямъ великую протекцію давали во всемъ, а наши священници мошенскіе, которие до благочестія пристали, всюды гонимы были, по лѣсахъ и по разныхъ мѣстахъ укрывались“. „Сверхъ же того, кажуть далї мошенцї, той же губернаторъ на нашу громаду великое страхованіе наносивъ и заподлинно мнилъ на насъ конфедерацію спровадити изъ ляховъ, чтобъ зъ насъ христіянъ ни одній души въ живыхъ не осталося“. І от при таких обставинах на поміч мошенцям явив ся Неживий. Полякам і Жидам скрутно прийшлось, але нїкого иньшого він при тому не скривдив. Останні слова про нього в свідоцтві мошенців такі: „что же г-нъ Семенъ Неживый атаманъ бытностію его в Мошнахъ и з воинствомъ людямъ нашимъ ни меньшей кривди не учинилъ, совѣстію о томъ свидѣтельствуемъ и какое подписуемось, неграмотные бывши, крестами“.

З другого свідоцтва — міщан і козаків канївських[25] ми бачимо, що Неживого вони прикликали на поміч для оборони від панів, що, як вони казали, задумали спокволу повідбирати в козаків канївських збрую і опісля беззаступних перебити їх, що й почали були помалу робити. Коли Неживий прийшов до Канева, пани заперли ся в замку, але гайдамаки примусили їх звідти вийти, підпаливши двір поручника, що від нього загорів ся й замок. Як тільки вийшли звідти Поляки, на них зараз напали не тільки гайдамаки, але й ті козаки, що були з ними в замку і що пристали тепер до Неживого. Бойовище було страшенне, але й тут Неживий не вчинив кривди оборонюваним. „Той же высшеупомянутый атаманъ, — так кінчить ся свідоцтво канївців — будучи вь городѣ нашемь Каневѣ, жителямъ здешнимъ никакой обиды не дѣлалъ, но токмо и то по возможности своей отъ мѣщанъ каневскихъ что имѣлъ, тѣмъ войсковыхъ козаковъ кормилъ и грабительства христіанамъ никакова не дѣлалъ; въ томъ мы ему атаману вьшеупомянутому войска запорожскаго козаки и мѣщане каневскіе даемо квитанцію съ подписаніемъ рукъ нашихъ во свидѣтельство“.

На рештї в третім свідоцтві, виданім медвідовцями[26] оповідаєть ся про напад конфедератів спершу на Жаботин (м. черк. п. над р. Жабянкою на Півд. Півд. С. від п. міста) в числї 450 чоловіка, а потім на Медвідовку (м. чигир. п. над р. Тясьмином і Медвідовкою на З. Півн. З. від п. міста) в числї 100 чоловіка. „Сего 1768 г. мѣсяца мая 18 числа, — читаємо в свідоцтві, — въ польской области въ староствѣ чигиринскомъ вездѣ по городахъ и селахъ великое разореніе народу показалося оть поляковъ, т. е. отъ конфедератовъ, которые то, пріѣхавши войска четыреста пятьдесять человѣкъ съ козаками и черезъ три дни стоячи, ходили пяные по лѣсахъ и людей жаботинскихъ, которые позбѣгали по лісахъ, ловили и имущество отъ нихъ отобравши, до полусмерти кіями забивали, и скота рогатого зъ города Жаботина немалое число забрали“. Те ж саме зробили потім конфедерати і в Медвідовцї. „И неотмѣнное ихъ такое намѣреніе было, читаємо в документї, чтобъ пановъ и козаковъ съ собою собрать, а священниковъ греко-россійской православной вѣры и людей главныхъ и ктиторей мучити смертію за благочестіе и чтобы привесть всѣхъ до присяги и на вѣрность конфедераціи“. Не прийди при таких напастях Неживий „то бы оные поляки, чтобъ похотѣли, то тобъ и здѣлали съ нами“, — додають медвідовцї. Неживим і його поступованнєм вони були задоволені. Про його ж господарські військові справи вони при сьому сказали так: „онъ отъ насъ громадъ требуетъ харчей, а грабительства не дѣлаетъ. И въ томъ мы ему атаману Семену Неживому свидѣтельство (даємо) и подписуемся руками своими властными. Написуемъ кресты“.

Совістне відношеннє Неживого до селянських громад зробилось навіть здобутком народних переказів. В „Запискахъ о южной Руси“ Кулїша[27] ми знаходимо оповіданнє з народних уст про те, як у селянина Білика під Мошнами якийсь гайдамака з ватаги Неживого віднимав доброго коня. Білик всякими способами старав ся заховати коня, але на рештї гайдамака доправив таки свого. На потїху Біликови гайдамака сказав: „ну прийдеш же у Канїв, то там Неживий тобі заплатить“. Білик справдї пішов туди, застав уже Канїв спаленим і з тяжким трудом заявив Неживому свою скаргу. Саме в той час ватага Неживого руйновала винокурню в Нетеребцї (с. канївськ. п., над Росю) і виймала з печі казан. Неживий звелїв віддати Біликови за його коня сей казан. Не його вина, що після його відходу властителї винокурнї, довідавшись, де казан, відобрали його у Білика. Віддаючи казан, Неживий не вважав його присвоєннє незаконним: се було не селянське добро, а таке добро він не вагав ся брати собі, як в нашім документї він не вважав несправедливим забрати собі одежу пана Чеканського.

Всї наведені факти, думаємо, цїлком виясняють гуманне відношеннє Неживого до простого люду, що й розпочав повстаннє, але ми можемо зазначити тепер ще другу властивість характеризованого нами ватажка. Ся друга його властивість — є бажаннє всякими способами уникати акциї ватажків нарізно, без пляну. Конечну потребу пляна, орґанїзациі відчували певно і иньші визначнїйші ватажки, але Неживий надто якось був перейнятий свідомостю сього. Він наче б то докладнїйше від иньших розумів, що, провадячи тільки партизанську війну, селянство рано чи пізно наскочить на значні орґанїзовані сили ворогів і безперечно буде ними побито. Дуже часто, як нам здаєть ся, в документах про Неживого виступає ся його риса.

Так у наведенім висше великім документї з кодненської книги Неживий просто заявляє себе сегединській громадї прихильником і однодумцем Залїзняка і кличе сегединців до нього. Сам потому йде в Лисянку, де, як він знав, був тодї Залїзняк і там віддає йому більшу частину людей з своєї ватаги, сам же лишаєть ся всього з шостьма людьми; опісля вже його ватага побільшується знов сьвіжими силами. Окрім того, знаючи, що головна мета більшости ватажків однакова з ним, Неживий виступає нерідко спільно і з иньшими ватажками, не тільки з Залїзняком: він ладен був іти поруч навіть з Гайдашем, хоча перед тим сей останнїй зробив дїло, огидливе моральному почуттю Неживого, а власне — зрабував гарасївських селян. Очевидячки, Неживому треба було так чи так направити досить значну ватагу Гайдаша на підпомогу Залїзнякови — і він досягнув сього. Далї з другого кодненського документа видко, що часами Неживий дїяв спільно з ватажками Шелестом і Савкою, бо власне на сих двох ватажків і на Неживого вказали свідки в справі участника селянського руху шляхтича Чоповського, як на загальних керманичів його антішляхетських злочинств, цїлком відповідних тодїшньому настрою українського люда.

Коли тепер для провірення нашого вивода що до заходів Неживого коло зміцнення єдности між ріжними народними ватагами того часу, ми спробуємо заглянути в давні джерела про нього, то і в тих джерелах знайдемо ясно виражені відзиви про Неживого, яко про людину, що трималась „гурту“ та на жаль лише факти наведені для потвердження не скрізь оказують ся вірними. Розповідають, що коли Залїзняк після уманської різнї і вже після приходу до нього й Гонти ґенерал-майора Кречетнікова розмислив ту небезпеку, що йому грозила і вихваляючись, що „не убере його, запорозьця, Москаль в свої шори“, рішив ся втїкати з свого табору, то потягнув за собою кількох визначнїйших гайдамаків і в тім числї нїбито й Неживого[28].

З загальним напрямком дїяльности останнього се певно б годило ся, та про те факт в сїм оповіданню невірний. І справдї з сих відомостей виходить 1) що і в уманській різнї брав участь Неживий, коли вже він був в таборі Залїзняка і 2) що той же Неживий виступав в спілцї з Залїзняком і після виходу з табора, коли Залїзняк рушив з під Уманї, простуючи до Палїєвого Озера, Балти і Голти. Тим часом ми, перевіривши се, мусимо признати, що Неживий не брав участи нї в уманській різнї, нї в нападї на Палієве Озеро, Балту і Голту. Що Неживий не брав участи в уманській різнї — се перший зазначив М. Костомаров, друкуючи свої документи про Неживого. Уважаючи на дати поданих Костомаровим свідоцтв про Неживого — мошенців, канївців, медвідовцїв, люде сї мали Неживого коло себе в протягу трохи не цїлого червня; так мошенцї видали йому свідоцтво 15 червня, канівцї 12 червня а медвідівцї першого липня. Тим часом бути з ними коло сього часу він не міг би, коли б брав участь в уманській різнї і бенкетах після неї аж до самої утечі Залїзняка, бо уманська різня відбувалась 8 і 9 червня, а бенкетування після неї тягли ся принаймні до 18 червня, коли Залїзняк нїби то з Неживим і иньшими втїк до Палїєвого Озера і ин. Окрім того в переписцї Румянцева ми знаходимо виразну вказівку на те, що 9 червня Неживий справував ся в Каневі[29].

Датами ж на инших документах М. Костомарова доводить ся непевність і другої гадки — немов би Неживий був з Залїзняком і в Палїєвім Озерї, і в Балті і в Голті. Напади гайдамаків на сї місця відбулись після 18 червня; на Голту, наприклад, напали вони 24 червня[30]. Тим часом в сї ж днї як раз Неживий писав листи з Медвідовки до командира гусарського полка Федора Чорби і підполковника Хорвата як стоїть справа в Приднїпрянщинї, де він був тодї. Цїлком припадковою треба вважати ту обставину, що М. Костомаров балські і голтянські подїї гайдамаків накинув гайдамакам Неживого.

Але обертаючись до гадки про постійне піклуваннє Неживого виступати відповідно пляну і злученими силами, ми думаємо, що вона потверджується далеко більше нїж вигаданими фактами, власне тою обставиною, що Неживий, налагодившись з Лисянки йти до Уманї за Залїзняком, справдїж вирушив до староства черкаського і чигиринського. Річ в тім, що коли до Уманї позбігалось все польське панство України, що шукало тільки ратунку свого життя та деякого майна, що могло хіба боронитись, а не нападати, тодї в згадані висше староства понаходили барські конфедерати, люде активні, що самі нападали і почали там страшенно лютовати, як знаємо се з одного висше наведеного документа М. Костомарова. Очевидячки, Неживий в згодї з Залїзняком і иншими визначними ватажками на закликаннє мошенців, канївців і медвідовців мусив для більшого успіха справи повстання йти і покінчити з активним ворогом в Приднїпрянщинї, подібно тому як такі ж обовязки в центрі Київщини і на півночи її мали виконати ватажки Швачка і Бондаренко.

Зазначивши таким робом і другу характерну рису Неживого, ми сим ще не вичерпали особистих властивостей сього дїяча. І на підставі наведених нами виказів селянина Ботвиненка і на підставі де яких документів М. Костомарова, він визначаєть ся від иньших ватажків ще третьою визначною рисою: він шукає санкциї своїй дїяльности в „указах“, котрі він читає людям, закликуваним до руху, і уперто до самого арешту свого лишається при переконанню, що росийські власти мусили конче співчувати повстанню в чистім його напрямку.

„Укази“, що на них покликував ся Неживий в Сегединцях, він показував всїм і в Каневі, як се бачимо з одного ордера Румянцева командиру карабинового полка Протасєву[31].

Але тут ми тимчасового урвемо наше оповіданнє про Неживого, що б вияснити справу з указами. Укази сї, як відомо, нїби виходили від самої царицї Катерини і на підставі версий де котрих польських істориків, були потайно дані нею ігумену Мотронинського манастиря Мальхиседеку Значку-Яворському, коли він р. 1765 був у Петербурзї в справах манастиря. Так само виясняли собі появу сього указа і багато Українцїв, до кого він був звернений. З документів того часу ми знаємо тільки про суть того непевного указа: в ньому цариця наказувала нїби то українському православному люду і запорозьцям нищити на Українї всїх гнобителів православя — Ляхів і Жидів. Але з ширеним в народї указом нї в якім разї не треба змішувати вигаданого Поляками указа, надрукованого ними нїби в французькім перекладї в Парижі в збірнику Анґенберґа, що містив в собі діпльоматичні акти в справах Польщі[32]. Наведемо тут в мові русько-українській сей цїкавий фальсіфікат.

С. Петербург, 9/20 червня р. 1768.

Бачучи ясно, з яким призирством і безсоромністю поводять ся Поляки і Жиди з нами і з нашою православною реліґією, переслїдуючи оборонцїв нашої грецької віри, утискаючи їх всякими способами і караючи смертю, ми вже більше не в станї терпіти такі образи, таку зневагу і гнобительство нашої св. реліґії, пригнїченої і зневаженої, даємо сей указ і приказуємо Максиму Залїзняку з землі Тимошівської, полковнику і командиру в наших землях Низового Запорожа, вступити в межі Польщі, взявши ще кілька віддїлів донських козаків з наших росийських військ, аби вирізати і знищити, з помочею Божою, всїх Поляків і Жидів, хулителів нашої св. реліґії. Сим способом ми робимо кінець всїм скаргам, зверненим до нашого престола на сих немилосердних убивців, сих кривоприсяжників, що, потураючи поганій вірі нечестивих Жидів, хулять і зневажають нашу реліґію, утискаючи нарід вірний і невинний. То ж приказуємо, перейшовши Польщу, викоренити саме імя Поляків, що б і спомину про них не лишилось потомству. Але для того, що б умови і дружби з нашими сусїдями були заховані, ми заборонюємо під найострійшими карами ображати або турбувати купцїв турецьких, грецьких, вірменських і наших росийських, що приїздять до Польщі для торгових інтересів; ми хочемо навіть, аби вони завжди мали вільну перепустку і всяку запомогу, що повинна їм належатись від сусїдїв-приятелів.

Для більшої певности ми потверджуємо сей наказ і сей дозвіл.

Дано в С. Петербурзї, припечатано нашою гербовою печаткою і підписано нашою власною рукою 20 червня р. 1768.

Катерина.

До виконання.

Кошовий отаман Петро Кальнишевський з сьвідками“.


Як каже пок. Костомаров, фальсифікат сього маніфесту незаперечно довів д. Рева, перекладчик польського мемуара Вероніки Кребс про уманську різню; мемуар сей видав д. Рева в Київі р. 1879, додавши до нього передмову. В сїй передмові д. Рева вказав насамперед на те, що грамота, видана Катериною, датована в збірнику Анґенберґа 9 червня ст. ст. або 20 червня н. ст., тим часом як сама уманська різня відбувалась 8–9 червня[33]. Виходить, що грамоту видано трохи не в самий день уманської різнї і Залїзняк вже нїяким способом не міг з помочию грамоти навербувати свою ватагу в цьвітні і маю. Та на рештї, коли грамоту видано 9 червня 1768 р., додамо ми, то її вже нїяк не міг привезти на Україну Мельхиседек Значко-Яворський, що був в Петербурзї ще р. 1765[34]. Зазначив д. Рева, розглядаючи документ, і занадто вже очевидну недоладність в титулованню Залїзняка і кошового Петра Кальнишевського. Першого названо „полковником і командиром наших земель Низового Запорожа“, а другий наче б то сам підписав ся „кошовий отаман Петро Кальнишевський з свідками“. В дїйсности ж титула, видуманого для Залїзняка, цїлком не було, а кошовий підписував ся так: „Петръ Кальнишевскій, атаманъ кошовый войска запорожського съ атаманнею и со всѣмъ старшимъ и меньшимъ товариствомъ“.

Певна річ, між народом ходила не ся польська недоладна видумка. Найможливійше, що вона навіть появила ся на сьвіт чи не в самий рік видання збірника Анґенберґа. Під час же колїївщини, очевидячки була розповсюджена грамота иньшої фабрикациї, більш приступної для народного зрозуміння. Про се є де-які свідоцтва. Так д. Скальковський в книзї своїй „Наѣзды гайдамакъ“[35], покликуючись на відомі йому акти запорозького архива, запевняє, що в перший раз золоту грамоту передав архимандрит Мальхиседек кошовому Петру Кальнишевському, що видано її було власне тому ж кошовому і що в нїй „висловляв ся даний війську запорозькому наказ — помагати всїма силами пригнобленій церкві“. Далї про вражіннє, справлене грамотою в Коші, Скальковський каже: „кошовий, звичайно неписьменний, дав наказ для прочитання військовому писареви Івану Глобі; розумний козак зараз же побачив, що се фальсифікат і переконав кошового не втручатись в сю справу. Ігуменови дано відповідь: коли б велика монархиня потрібувала справдї служби козаків, своїх щиро-підданих, то б прислала свій наказ не через ігумена, а через окремого посланця „якъ то изъ вѣковъ бувало въ Запорожьѣ“.

Друге свідоцтво про ту ж грамоту — графа Румянцева[36], до котрого доходили звістки про сей указ, при чому він чув між иньшим, що „онъ написанъ подъ титулой ея императорскаго величества, за подписомъ атамана куреннаго уманскаго, котораго имени не помнилъ, и за печатью кошеваго“.
З сих свідоцтв бачимо, що золота грамота не була видана на ім'я Залїзняка, бачимо й те, що вона мусила бути дуже просто написана. Повна простота і брак грубих книжних вигадок в титулах південно-руських козацьких властей, — все се однаково мусило визначати той документ, що ходив по руках гайдамаків, і в тім випадку, коли б уложив його сам Мальхиседек, як гадає д. Скальковський і Тучапский, польський мемуарист[37], і в тім, коли б, як думає иньший польський мемуарист Мощиньский і небіжчик Соловйов, грамоту сю уложив економ переяславського архиєрея, якийсь ігумен, що його небожа невдовзї перед повним вибухом селянського повстання р. 1768 Поляки посадили на кіл[38]. Ігумен сей, нїби то що б помститись на Поляках за сей їх вчинок, при помочи уложеної ним фальшивої грамоти, прискорив повстаннє в народї, обуренім лютостию барських конфедератів і пропагаторів унїї. Простотою мусив би нарештї визначатись цїкавий для нас документ і в тім разї, як би його укладачем був чернець Мотронинського манастиря, по прізвищу Молдаван, як се чув М. Максимович. На основі його запевнення[39], херсонський архиєрей Іннокентий, будучи ще викариєм київської митрополїї, був раз у Мотронинськім манастирі при ревізиї своєї пастви і застав там одного живого сучасника Мельхиседека. Дїдусь сей розповів Іннокентию про Молдавана, що брав особисту участь в урядженню Мельхиседеком аптики і за його вказівками робив написи на аптечних фляшках з травами і иньшими лїками. Молдаван сей, як оповідав той же дїдусь, був ще за життя Мельхиседека писарем архиєрейським і тодї написав цїкаву для нас золоту грамоту[40].

Та хто б не був укладачем золотої грамоти, вона в усякім разї і в тім і иньшім вариянтї істнувала, і р. 1768 та й пізнїйш багато людей вважали її за правдивий указ Катерини II. За правдиву вважали її і польські історики, як напр. Моравский і Шуйский[41]; але були між Поляками і люде, що відкидали можливість для Катерини II при її відношенню до Річи Посполитої співчувати гайдамацькому рухови р. 1768: до числа таких належать автори мемуарів про той час, Ліппоман і Мощиньский. Сам гр. Румянцев, коли в перший раз почали заходити до нього чутки про якийсь невідомий йому указ Катерини II, був дуже замішаний і очевидячки ладен був допустити, що такий указ був. Так в однім донесенню до царицї він писав про своє тяжке становище ось як: „…но теперь, поелику не знаю, чтобъ отъ вашего императорскаго величества даны были на сей случай какія особыя повелѣнія запорожскимъ козакамъ, въ моей командѣ находячимся, а по поступкамъ ихъ считая быть каковой либо разбойнической партіи, воспріялъ я сіи мѣры…“ и т. д.[42]. По части той же сумнїв спостерігаєть ся і в наказї графа Румянцева командиру карабинового полка Протасєву, що був посланий під Канїв проти ватаги Неживого. В наказї сім між иньшим читаємо[43]: „…овладѣть ими (козаками Неживого) и тогда требовать у нихъ того указу, который они тамъ обьявляютъ о присылкѣ своей; а когда бъ таковое сходственное письмо вѣроятно бъ они предьявили, то оное заразъ отправилъ бы, при своемъ рапортѣ, чрезъ полковую канцелярію штафетомъ ко мнѣ по почтѣ, держа до резолюціи подъ рукою запорожцевъ“ чи певнїйше селян ватаги Неживого. — „А когда, — писав далї Румянцев, — таковаго письменнаго вида не покажутъ или явится сомнительнымъ, или видимо ложный, то ихъ всѣхъ запорожцевъ, токмо перехвативъ, возвратиться сь оными“ і т. д. Гублячись в здогадах, Румянцев в наказї кошовому Калнишевському на рештї просто питає остатнього з поводу розруха, зробленого Неживим в Каневі — „не дано ли письменнаго какого приказанія или самовольно и злодѣйскимъ образомъ такая шайка вышла“[44].

Але Румянцев, як і иньші урядники того часу і люде культурні, що мали до дїла з усякого роду правдивими документами, незадовго могли сміливо не вірити в істнованнє указа Катерини II Залїзнякови чи Калнишевському — про винищеннє Поляків і Жидів на Українї. 9 липня р. 1768 Катерина II видала манїфест, цїлком вже правдивий, що був присланий з Петербурга Румянцеву для оголошення. Манїфест сей є повним запереченнєм царицї всякого співчуття з її боку до гайдамацького руху. В нїм між иньшим читаємо[45]: „никто нами не посылался въ Польшу для того, чтобъ поднимать на бунтъ нашихъ единовѣрцевъ противъ ихъ согражданъ другихъ исповѣданій“. „Лица, выдающія себя за отрядъ нашего вѣрнаго низоваго запорожскаго войска, будто отправленный нами, въ дѣйствительности суть разбойники, воры и нарушители общественнаго спокойствія“. На рештї „всѣ таковые разбойники, читаємо далї, отъ военныхъ нашихъ командъ повсюду будутъ преслѣдуемы въ конецъ, и, послѣ поимки, будуть представлены всѣ безъ изьятія въ надлежащій судъ для понесенія справедливой кары“.

Недостатність тодїшнїх способів для оголошення навіть державних документів і особливо трудність такого оголошення в тодїшній Річи Посполитій, позбавленій правильної адмінїстрациї — все се довело до того, що правдивий манїфест росийської царицї не дійшов до відомости багатьох з тих, до кого був звернений і навіть мало був звісний всїй польській інтеліґенциї. Досить сказати, що навіть для науки він вперше виринув на сьвіт божий тільки р. 1882, коли особа, що знайшла його в рукописях львівського інституту Осолінських, подала його до „Кіевск. Старины“. Чи можна ж дивувати ся, що й після правдивого манїфеста Катерини II в народї все ще жила віра в стару золоту грамоту, що так припала до серця зневоленого народа. Але про се нам ще прийдеть ся говорити, а тепер після так довгого збочення звернемось до цїкавого нам Семена Неживого.

І він, як маса темного люду того часу, щиро вірив співчуттю царицї до гайдамацького руху, — се ми вже знаємо. Зовучи нарід до повстання, він покликував ся при тому частїйш від иньших ватажків на золоту грамоту Катерини, як се видно і з нашого документа і з переписки Румянцева в справі канївських розрухів. І така віра Неживого в те, що цариця на боцї народного руху, виявилась в рядї його вчинків. Так, напавши з своєю ватагою на місто Крилів польський і не знайшовши там „а ни единого поляка, также якъ и жида“ та дізнавшись, що всї вони сховались в Крилові руськім, де стояв з своїм віддїлом підполковник Хорват, Неживий, страшенно сим обурений, прямо заявив Хорватови[46]: „не знаемъ, съ какой причины ваше высокородіе онымъ погано-невѣрнымъ врагамъ и непріятелямъ ея императорскому величеству, также жъ и правовѣрнымъ христіанамъ, принимаете; понеже оные проклятые жидове ввесь народъ христіянскій своимъ поганствомъ сквернятъ, то хиба вашому высокородію великое награжденіе зделали, что оныхъ принимаете? за что? Просимъ отъ оныхъ все имущество отобрати и на сю сторону къ намъ выдать, хоча и сонныхъ. Не за имущество втруждаемся, только абы вѣра христіянская оть нихъ не была большъ скверненная и чтобы не было враговъ на государство, также жъ и на правовырныхъ христіанъ“. Коли б же Хорват не захотїв видати Поляків на його листовну прозьбу, Неживий просив його, нїм йому зовсїм відмовить, побачитись з ним, виїхавши для сього на половину греблї.

Таке оберненнє до росийського офіцера було можливе з боку Неживого при повній його певности, що тільки з непорозуміння Хорват міг дати захисток в руськім місцї ворогам православя — Полякам і Жидам. Через те для нього цїлком незрозумілим лишилось і те, як його прозьбі про видачу спільних ворогів могли відмовити. Тим часом власне так і стало ся. Для перемови з Неживим виїхав „на половину греблї“ з невеликим віддїлом салдатів не сам Хорват, а поручник князь Іван Манвелов. Неживий зустрів його з хлїбом-сїлю. На друге проханнє видати йому Жидів і Поляків, Манвелов відповів, що „тѣхъ жидовъ и поляковъ, потому что оные въ силѣ предложеніевъ находятся у насъ подъ защитой отдать невозможно“[47]. Як се могли бути в росийських офіцерів під охороною люде, що їх, як було сказано в золотій грамоті, росийська цариця велїла вирізати „до ноги“, — Неживий не міг зрозуміти і йому здавалось, що причиною сьому — хабарі. „Хиба вашому высокородію (Хорватови) великое награжденіе зделали, что оныхъ (Поляків і Жидів) принимаете?“ — писав він тодї.

А ще ранїйше Семен Неживий звертав ся з Медвідовки до командира гусарського полка Федора Чорби з заявою, що він розігнав вже конфедератів, „которые народу христіанскому великія бѣды и разоренія дѣлали“ і при сьому питав ся, що йому робити далї. „Теперича, писав він, содержусь въ Медвѣдовцѣ со всею своею командою и ожидаю отъ вашего высокородія милостивой резолюціи: что мнѣ впредь поступать“[48].

Ясно, що так міг звертатись до росийських офіцерів тільки чоловік, цїлком певний, що робить діло, бажане росийському урядови.

Але що особливо вражає при читанню наведених що-йно заяв Неживого, — так се те, що він все таки вважає своє дїло приємним і росийському урядови навіть і після захоплення ґенерал-майором Кречетніковим гайдамаків під Уманю. Наведений лист до командира гусарського полка Федора Чорби був, наприклад, написаний 21 червня, а перемови про видачу Поляків і Жидів з Крилова велись ще пізнїйш. Не вже ж Неживий не мав ще тодї звісток про акцию Кречетнікова під Уманю, що відбулась не пізнїйш 18 червня? Імовірнїйше, що Неживий і його ватага вже знали про се, і коли він, як перше, вважав, що його справа санкціонуєть ся росийськими властями, то вже чи не тому, що межи своєю дїяльностию і вчинками Залїзняка і Гонти він ладен був бачити де-яку ріжницю? Він розумів, звичайно, що і сї останні ватажки гайдамаків та й иньші йдуть до певної суспільної мети, але разом з тим він і в Залїзняка і в иньших бачив і другу прояву — жадобу особистого збогачення і легковажне відношеннє до рабунку і насильства, що чинили їх ватаги; сам же Неживий не почував в собі сих других спонук і нїякого насильства не виправдував. Може, через те він подумав, що захопленнє ґенералом Кречетніковим гайдамаків під Уманню було власне заплатою Залїзнякови з боку росийського уряда за ряд розбійницьких вчинків його ватаги, а як сам він, Неживий, нї в чім подібнім не завинив і робив завжди, керуючись тільки громадською метою, то він і вважав, що може звертатись до росийських властей, як до своїх природних спільників, неприхильности котрих він нїчим не заслужив. Основуємо ми таку нашу гадку на тім, що Неживий власне після нещастя Залїзняка і Гонти завважив потрібним, питаючи собі в командира гусарського полка Федора Чорби вказівок що до дальшого поступовання, додати до свого листа висше подані нами свідоцтва мошенців, канївців і медвідовців про те, що він, Неживий, їх не грабував і взагалї народу християнському нїякої кривди не чинив. Без сього пояснення засилка Неживим свідоцтв лишила ся б цїлком незрозумілою.

Сим ми закінчуємо наші уваги що до третьої характерної риси Семена Неживого — його безмежної віри в санкцию його справи і в співчуттє йому росийського уряда а разом з тим закінчуємо і взагалї нашу характеристику Неживого, сього найбільш ідейного ватажка гайдамацького руху в р. 1768.

Нам тілько лишається зазначити ще кілька неясних рис біоґрафії сього діяча. Родом він був з с. Мельниківки, недалеко від Мошен[49] і був гончарем, але не самостійним хазяїном, а тільки наймитом в другого гончаря, якогось Артема. В переписцї з росийськими властями він скрізь називає себе запорозьким атаманом уманського куріня, але чи був він ним в дїйсности — відомостей для провірення сього нема, як нема відомостей і про те, чи належало до його ватаги багато запорозцїв, як се думав гр. Румянцев, називаючи всїх його гайдамаків запорозцями[50]. Може справдї запорозців у Неживого було більше нїж в иньших ватажків, коли він був людиною цїлком ідейною і через те мабуть найсимпатичнїйшою і запорозцям , що знали границю між розбоєм і політичним повстаннєм[51]. Вони могли пристати до нього на тій же підставі, на якій, очевидно, пристав до нього шляхтич Чоповський, що покинув свій загал для участи в винищуванню ганебних порядків і був покараний військово-судовою кодненською комісиєю найлютїйше, а власне — посаджений на кіл. Та й з виказів запорозця-гайдамаки Федора Бондаренка, виказів, наводжених Скальковским в його „Наѣздахъ гайдамакъ[52], знати, що в склад ватаги Неживого входили „добрі селяне, що кинули свою хату, родину і майно“ — для високої мети оборони своєї віри і незалежности, додамо від себе. Запорозцям, давнїм репрезентантам українських ідеалів, натурально було також бути в ватазї Неживого.

Про кінець Неживого згідно оповідають три джерела: зазначені вгорі викази Федора Бондаренка, народне оповіданнє[53] і мемуар Ліппомана[54]. Неживий був арештований командиром гусарського полка Хведором Чорбою, що йому він довіряв, вважаючи свою справу і справу заступників росийського уряду тожсамими. Хведір Чорба, прийшовши в село Галаганівку, хитростию заманив до себе Неживого окремо від його ватаги, вдаючи нїби хоче вести з ним перемови і коли Неживий прийшов до нього, він його зрадницьки схопив. В народнім оповіданню Чорбу названо Щербою і говорить ся, нїби арештовано Неживого на греблї, що може є наслїдком змішання обставин арештування Неживого з попереднїми сходинами його на греблї з поручником князем Манвеловим.

На рештї, ще один народний переказ оповідає, що Неживий, як ще був гончарем у Артема, „все було каже: я хоч на один день, а буду паном“. Тепер після зробленої нами характеристики Неживого по відомостям про його дїяльність, ми можемо вивести, що не про звичайне шляхетське пануваннє він міг мріяти і що він тільки страшенно бажав мати змогу завести в своїм краю лад, відповідний його переконанням. Може, де яким потвердженнєм такого нашого здогаду може бути слабий натяк в документї на те, що в відбитім у Поляків Каневі він завів свої економічні порядки. Так, в рапортї царицї Катеринї про канївську[55] справу Румянцев писав 19 червня р. 1768: „Губернаторъ (канївський) Новицкій показалъ… что когда изъ мѣстечка Канева полковникъ Зеллеръ съ жолнерами бѣжали за границу россійскую, то запорожцы гнались за ними по Днѣпру лодками и, настигши, нѣкоторыхъ предали смерти, и возвратясь живутъ и до днесь въ мѣстечкѣ Каневѣ, учреждая там порядки економическіе, къ чому уже опредѣленъ отъ нихъ економъ изъ тамошнихъ жителей городовой писарь греческаго исповѣданія“.

Гайдамацький ватажок Яків Швачка грав в руху 1768 року не меньш важну ролю, як і два попередні. Про се згідно свідчать не тільки польські мемуаристи того часу, але й народні піснї. Та треба тямити, що і ті, і другі дають нам відомости про нього дуже неповні і неточні, при чому неповність і неточність відомостей мемуаристів мусять бути пояснені тим, що головна дїяльність Швачки з'осереджена була в місцевости, де не було або майже не було інтелїґентних свідків, бо все шляхецтво звідти повтїкало, і писали про нього на основі чуток здалека, а фактичні недостачі в піснях — звичайне натуральне з'явище народних поетичних творів; вартість їх не в документовній докладности, але в суцільности змальованих ними образів і в вірности віддання настрою народа в ті чи иньші хвилї історичного життя.

Що б усунути з материялів про Швачку всякі непевности, треба, звісно, мати документовні відомости про той час. Як нам здаєть ся, судові справи, що ми маємо з кодненської книги, можуть почасти послужити нам для сього.

Насамперед нам важно знати, де була з'осереджена дїяльність Швачки і чи багато людей було в його ватазї. На такі питання відповідає нам розслїджувана на кодненському судї справа Олекси Яхименка.[56]

Олекса Яхименко родив ся й жив в селї Яцьках в Васильківщинї. Під час селянського руху пристав до ватаги Швачки, коли той появив ся в Фастові і став кликати до себе козаків з найблизшої округи. Вперше в постанню Олекса Яхименко взяв участь, коли вся ватага Швачки рушила до с. Гребінок в тій же Васильківщинї (с. васильк. п. над р. Роткою на Півн. від Білої Церкви). Там Яхименко убив пятьох шляхтичів, при чому з убитих знав він тільки двох, пана Сімашка і пана Кондрацкого, останнї ж були йому не знані навіть з імени. Потім Яхименко брав ще участь в убивстві васильківського ґубернатора Сташевского і його мазура Станґріла. Що ж до убивств у Фастові, куди ватага Швачки вернулась знов, то їх, як виказав Яхименко, було там без лїку. З Фастова Швачка пішов до Білої Церкви, де, як відомо, поховались ті з околишнїх панів, що не встигли втїкти в Білосток і иньші, безпечнїйші захистки. А в тїм, обставини показали, що Біла Церква, завдяки свому замкови, положеному на горі, оточеній валами, оказалась також досить безпечним притулком. Принаймні вже Залїзняк, після слабої проби, залишив думку дістатись туди і волїв посунути на південь. Тепер знов Швачка не зважив ся атакувати сього міста, хоч в його ватазї, як казав Яхименко, було не меньш 1000 чоловік; Яхименко при сьому просто каже, що страх здержав гайдамаків від атаку. Відступили вони до села Блощинець (с. васильківського п. над р. Узинею на С. від Білої Церкви) і тут наткнулись на Москалів, очевидячки — на віддїл полковника Протасєва. „Хто з нас — каже Яхименко, — поляг в бойовищу, хто втїк, а 500 люда було забрано до Київа, де нас тримали щось коло року, а потім одних заслали, а иньших випустили“. Яхименко був в числї останнїх і з Київа вернув ся в Яцьки до батька, а там був арештований паном Кондрацким, що його сина вбив. Військово-судова кодненська комісия присудила — дати йому два удари ремінцем і опісля стяти голову.

З виложеного ми насамперед бачимо, що Швачка орудовав в усїй Васильківщинї, почавши від Фастова і скінчивши Блощинцями.

Відомости сї потверджують ся одною з реляций ґрафа Румянцева про акцию посланого ним проти гайдамаків віддїлу полковника Протасєва. По словам реляциї[57], Протасєв, прийшовши в „Польщу“, поткнув ся на дві значні ватаги гайдамаків — на одну біля с. Блощинець і на другу — під Богуславом. Обидві ватаги він, Протасєв, розбив, при чому виявилось, що ватагою в Блощинцях командував ватажок Журба, а в Богуславі — Швачка. Останнє нїби то не годить ся з поданими виказами Яхименка, що нїчого не каже про Журбу, а тільки про Швачку, але се стало ся мабуть від того, що вся ватага називала ся ватагою Швачки і тільки в останній хвилї її істновання Швачка подїлив її на-двоє, при чому в відлученій меньшій частинї наставив ватажком Журбу.

Така гадка тим імовірнїйша, що Швачка, як казав Яхименко, мав у себе під Білою Церквою щось 1000 чоловік, тим часом по реляциї Румянцева, Протасєв в Блощинцях мав дїло 300 гайдамаків, та під Богуславом тако ж з кількома сотнями, що разом і могло скласти приблизно тисячку душ. Цїлком хибне в виказах Яхименка тільки число забраних Протасєвим; він рахує се число на 500 чоловік. Тим часом по реляциї Румянцева, під Блощинцями вбито 30 гайдамаків та піймано 64, а під Богуславом — 68; разом значить узято в полон 132 чоловіка. Сим же цифрам, здаєть ся, можна більш вірити, нїж цифрі Яхименка, бо певно не в інтересах Румянцева, а вже тим більше Протасєва було зменьшувати число гайдамаків, узятих Москалями в полон.

Але обмеживши район дїяльности Швачки одною Васильківщиною, ми тим самим перечимо звісному твердженню польських мемуаристів, нїби то Швачка був співдїячем Залїзняка і Гонти в Уманї і нїби він вкупі з Залїзняком 18 червня, як і Неживий, втік звідтїля після того, як Залїзняк зрозумів, що ґен.-майор Кречетніков задумує проти нього щось недобре. Але таке противоріччє може, думаємо, нас не стїсняти. Польські мемуаристи, що б надати більшої величности уманській різнї, могли повписувати в товариші Залїзняка і Гонти цїлий ряд людей, а в тім числї і Швачку.

Тим часом співучасть Швачки в уманьській різнї просто мусить бути відкинена на основі реляциї ґрафа Румянцева з 15 липня р. 1768[58], де між иньшим читаємо: „который (Швачка) послѣ допросовъ показалъ, что они будто отъ Запорожскаго полковника Максима Желѣзняка съ атаманомъ Неживымъ посланъ по всей польской Украинѣ для истребленія поляковъ и жидовъ, которыхъ они во многихъ мѣстахъ истребили, а Желѣзнякъ сію посылку якобы чинилъ по указу; въ ватагу же приставали польскіе разнаго званія люди и козаки; третья же партія (перша Швачки, друга Журби), по показанію сего пойманнаго атамана (Швачки), съ атаманомъ Неживымъ, нынѣ находится въ Чигиринѣ, а самъ полковникъ съ большою партіею въ Умани“.

Чи не ясно ж, що як би Швачка разом з Залїзняком втік з під Умані 18 червня цїлком розбитий, то він не міг би вже до початку липня зібрати ватагу з 1000 душ, перебити з нею масу шляхтичів і Жидів і опісля вже оповісти на допитї все висше подане про Залїзняка і Неживого? Ясно, що се міг сказати Швачка тільки при умові, що він зовсїм не був під Уманю і наказ справуватись самостійно в указаній місцевости дістав від Залїзняка ще перед Уманською різнею, так само як і Неживий. А що допит Швачки і його полоненнє сталось власне в початку липня — се доказує ся покликуваннєм Румянцева в своїй реляциї на рапорт Протасєва з 9 липня.

Обмежуючи дїяльність Швачки васильківським або білоцерківським районом, ми разом з тим не ведемо його і в Смілянщину. Про перебуваннє Швачки в сїй останній і про його пійманнє Москалями під Смілою в лозах, дійшов врештї тільки д. Кулїш[59] зо слїв свого оповідача Кіндрата Таранухи Смілянського, що, кажучи про загин Швачки, висловив ся так: „тогда стійчики, що замку стерегли, застукали їх от-тут в лозах“. Але в сїм разї, як цїлком слушно каже Максимович[60], — се свого роду licentia poetica, тим більше, що той же Тарануха в піснї про Швачку сьпівав, що його повезли з Богуслава.

Після вияснення питання про місце дїяльности Швачки, про час забрання його в полон і число його ватаги, нас тепер натурально найбільше цїкавить те, що він робив. Що його заповітною метою було добути таке велике гнїздо, як Біла Церква, де сховалось чимало шляхти і Жидів — се видко і з тих документів, що ми вже навели. Та за явною неможливостию здїйснити сю мету навіть при тисячній ватазї, Швачка очевидячки вичікував щасливійших обставин і, вичікуючи, нищив шляхту і Жидів спокволу, відповідно тому, як йому приводили їх селяне тої округи, де він обертав ся. Устроїв він свою, так сказати, головну кватиру у Фастові і туди то приволочувано на вбивство шляхтичів і Жидів обидвох полів і ріжного віку. В книзї кодненського суда є кілька вказівок що до такої дїяльности селян. Так селянин з с. Скрелівки Олекса Кочубай[61] був поставлений своєю громадою на сторожу, що б зловити шляхтичів — Ольшевских, чоловіка й жінку, зятя їх Русецкого з жінкою і чотирма дїтьми, — що налагодились були втїкати. Кочубай дїсно підстеріг їх і тодї селяне з тієї ж Скрелівки, Василь Ющенко і Кузьма Ткаченко з волї громади відвезли їх у Фастів; за се громада через Кузьму Антоненка заплатила кожному по 7 копійок. Військово-судова комісия присудила, звичайно, всїм трьом стяти голови. Окрім того, Павло Ткаченко, син ткача Нечипора з села Веприка, нїби то поміг гайдамакам, що везли Поляка на вбивство в Фастів, впіймати коня, коли той їм вихопив ся з рук, а опісля, коли гайдамаки зайшли до шинку пити горілку, пильнував шляхтича, що лишав ся на возї. Сей Ткаченко попав перед кодненський суд, дякуючи доносу економа свого села і чомусь цїлої громади. Але військово-судова комісия спинила сю справу ad resolutionem. Коли Ющенко і Кузьма Ткаченко привезли Ольшевских і Русецких до Фастова, Швачка всїх їх повбивав, окрім двох дївчаток. Сим він подарував життє, але казав їх охрестити.

Зробивши у Фастові справдїшню бойню людей, де на основі відомостей кодненської комісиї, за короткий час було вбито 700[62] людських жертв, Швачка мусив дбати про те, як ховати трупи, що б вони, гниючи, не заражали повітря, та й про те як вести процес самого вбивання. Про хованнє трупів в землю мусила, звичайно, дбати і Фастовська громада. Відомости про се ми дістаємо з розгляданої на кодненськім судї справи якогось Грицька Васюка. Показується, що при вбиванню своїх жертв Швачка запровадив такий порядок: кожного привезеного шляхтича він власноручно бив по лобу тяжким обухом, а потім вже напівсмертного віддавав добивати своїм гайдамакам. Ті докінчували справу і при тому здирали з трупів і коштовні річи і все чисто до самої сорочки; коштовні річи частійше знаходились у Жидів зашитими в одежі. Закопувати ж трупи в землю гайдамаки та й селяне вважали низьким для себе — і для сього дїла Фастовська громада скликала „старців-торбішників“. Між останнїми траплялись тако ж незгірші грабіжники і коли труп діставав ся їм до рук не зовсїм обдертий, вони забирали й решту і при сьому часом знаходили і коштовні річи. Бажаючи в Швачки запобігти ласки, де-хто з тих старців відволочував сьвіжі трупи на пожертє псам. Один з таких старців-торбішників і був поставлений перед кодненський суд, висше згаданий Грицько Васюк. Трупи шляхтичів, як казав він сам, він тільки ховав, а не віддавав на пожертє псам і самих убитих не грабував; а що при ньому знайшли золотий галун від жидівської одежі, так галун сей він знайшов на дорозї. Тому й викази якогось Осадчого, нїби він, Васюк, був одним з ревнїйших слуг Швачки, цїлком фалшиві. Про те кодненська судова комісия не повірила Васюкови і щоб видобути з нього зізнаннє, віддала на катуваннє першого степеня, себ то звелїла його канчукувати. Але й після сього Васюк обставав при своїх перших виказах. На запитаннє судової комісиї, по кілько Швачка платив селянам за кожного привезеного пана, Васюк відповів, що взагалї він не чув, щоб селяне брали надгороду за привезених ними панів і Жидів, але одного разу дїйсно Швачка подякував селянинови, віддавши йому кобилу і вола того самого пана, що він привіз на вбивство. Сей селянин був з села Паланичинець і звав ся Семен Куцопал. До чого присудили в Коднї Васюка — з документа не знати.

Понурим, озлобленим, немилосердним малює Швачку і другий добутий нами документ, що належить до часу перебування його в Білоцерківщинї. Сей другий документ[63] містить в собі викази Яна Весньовского, що був у Швачки за хлопця, так само як брат його Василь Весньовский (про нього ще буде мова далї) був за хлопця у Залїзняка. Ян Весньовский був не лїпший від брата свого, що обмовляв людей. Се були шляхетські парости з найлихійшими зародками. Ян Весньовский переважив навіть брата свого, бо з його виказів на кодненському судї видко, що його обовязком було розстрілювати козаків і гайдамаків на перше слово Швачки. Ми бачимо таким робом, що Швачка не зносив заперечення від своїх людей і що не вагаючись карав смертю всїх тих хто не слухав ся його волї, для чого й мав спеціяльного виконача в особі Яна Весньовского.

При таких властивостях Швачки в народї заховались спомини про нього, як про чоловіка сильного, страшного для ворогів православя і волї. Подвиги його навіть перебільшили, приписавши йому те, чого не було — захопленнє Білої Церкви. Але разом з тим над міру нелюдське відношеннє Швачки до ворогів примушувало народних співаків здрігати ся і не похваляти за се Швачку. Ось пісня[64], де все се було висловлено:

Да не буде краще, да не буде лїпше
 Як на тій Українї,
Що не буде жидів, що не буде ляхів,
 А третєй унїї!
Ой не звіть мене да Швачкою,
 А зовіть мене Кійло!
Позаганяв жидів, позаганяв ляхів
 В Білу Церкву на стійло.
Ой вже ж тая да Білая Церква
 Да обитая китайками;
Ой тепер вона да звойована
 Да славними козаками!
Ой хвалив ся батько Швачка
 Да до Хвастова йдучи:
„Ой будемо драти, панове молодцї,
 Із китайки онучи!“
Да ходить Швачка да по Хвастові
 Да у жовтих чоботях;
Ой вивішав жидів, ой вивішав ляхів
 Да на панських воротях.
Да ходив Швачка да по Хвастові,
 Да став собі в кутку:
„Ой не має жидів, ой не має ляхів, —
 Ох мій тяжкий смутку!…“
Да пішли старцї-торбішники
 Да стали ляшків бити:
Ой не подобає панове-молодцї:
 З неживого глумити!

Що Швачка своєю дїяльностию і своєю особою зробив сильне вражіннє на своїх сучасників — се потверджує не тільки народна поезия, але й документовні відомости про самозванців, що з'являли ся в ріжних місцях і видавали себе за Швачку. Так у кодненській книзї ми знаходимо цїлий ряд певних побутових картин про походження пяницї — бурлака Осипа Митинського, брата у первих Якова Швачки по матери; в сих картинах виразною рисою виступає бажаннє Митинського імпонувати иньшим то своєю порідненостию з Швачкою, то просто його іменем, що він без вагання присвоївав собі.

Дуже близьких відносин з сим Митинським у Швачки не було, та про те Митинський був в його ватазї і одного разу навіть з ним самим недалеко від московської границї біля Триполля напав на турецьких купців з арнаутів, при чому Швачка убив тодї двох купців, а Митинський — одного; хотїли вони потому разом же забрати крам з пятьох возів, покинутих погоничами після вбивства купців, але тут їм перешкодили Москалї, що раптом з'явили ся на місцї вчинку і захопили все в свої руки. Крім того, лишаючись в ватазї Швачки тижднів зо два, Митинський з його наказу під Володаркою (м. сквир. п. над р. Росю, на Півд. Сх. від п. міста) вбив двох Жидів. Коли Протасєв розбив під Богуславом ватагу Швачки, то в числї забраних в полон був разом з Швачкою і Митинський. Як і всїх тодї захоплених, Протасєв відослав Митинського в Київ, певно не надаючи йому більшого значіння як иньшим. В Київі Митинський просидїв з рік, і був свідком того, як там Швачку „покнутовали“, як йому „пошарпали“ ніс і як опісля відпровадили на засланнє. Митинського ж після однорічного увязнення випустили на волю і з сього часу починають ся його дивні пригоди.

З Київа пішов він, очевидячки, до дому. Родом він був з Красилівки (м. староконстантинівського п. біля р. Случа на З. Півд. З. від п. міста). Безпешно дійшов він до Очеретної і Погребища (м. бердичівського п. над р. Росю на Півд.-З. від п. міста) при чому йшов трохи не півроку, очевидячки стаючи до роботи в ріжних місцях, щоб не вмерти з голоду. Але за Погребищем щастє його покинуло і коло Босогоброду його арештували уманські надвірні козаки, що провадили якогось арештанта до Коднї. Без жадного білєта, одягнений в шляхетський чорний жупан, що цілком не відповідав рештї убрання, а до того ж охлялий на вигляд, Митинський здав ся підозрілим на думку команди, що вела арештантів. В Коднї перед військово-судовою комісиєю Митинський зручно втаїв свою участь в гайдамацькім русї, прикидаючись волоцюгою-дяком, що їх тодї на Українї було доволї. Розповів він судям, що з Красилова, де він родив ся і де батько його був возьним, він попав в Київ до митрополита і був там півчим і шафарем, що потому він був три роки в Радомишлю, півроку в Гранові у протопопа Заблонського, з котрим визитовав церкви. Перед арештом же він не мав певної посади, бо захорувавши в Гранові, довго опісля жив в с. Очеретній і заробляв на кавалок хлїба тимчасовим дяконованнєм то в тій церкви, то в иньшій. Військово-судова комісия, повіривши його зізнанню, признала його волоцюгою і присудила йому 300 різок під шибеницею.

Але кари сїєї Митинський спекав ся, дякуючи добросердній панї Слотвинській, що була з чоловіком у Коднї і приймала участь в бенкетах і забавах суддів під час їх дозвілля. Вона впросила останнїх відпустити Митинського небитим і він безпечно вийшов з Коднї і знову протягом цїлого року дяконував на сей раз в с. Мєрополї, живучи там при церкві і при школї. Але за якийсь час він знов вскочив в біду. Прийшов він одного разу в с. Погоріле в саму північ, коли всї спали і почав стукатись до тамошнього каплана (уніят. священника) Корнелія Плїсовського. Йому відчинили, пустили в хату. Підбадьорений сим, Митинський став сміливійший.

— Ви й не знаєте, якого гостя приймаєте? спитав він і зажадав, що б принесли йому з корчми горілки.

Плїсовський по горілку до корчми не послав, але до сьвіта частував гостя своєю горілкою і сам з ним пив. За чаркою йшли розмови, а крім того закликали ще тамошнього дяка, що б на потїху гостеви заспівав. В розмовах гість вихваляв ся, що він Осип Швачка, брат звісного ватажка, що в нього є під Хмельником 5000 чоловік і що з ними він буде різати шляхту і Жидів від самого передгірря коло Бродів аж до Днїпра. Каплана ж Плїсовського він обіцяв помилувати в подяку за його гостинність і для забезпеки від неприємних випадків видав йому „лібертацию“. Охоронну грамоту сю він схотів зараз же написати. Почав він з підпису і підписав ся генералом Биловим, сказавши, що так велїла йому на далї підписуватись росийська цариця. Текст же лїбертациї був потому написаний такий: „Libertacya dana popowi Pohorylskiemu od tegoż Szwaczki. Byl zdes Josef Szwaczka w domu przewielebnego xiędza Kornalyia Plisowskiego w Pohoryley. Tam będący ubogim zawolany iest u nayiasnieyszey Monarchini carowey Katarzyny Alexyiowny Generalem Bylowym, żadney krzywdy nie wczynil tylko odpoczol y poszedl ubogą“.

Тим часом як се все дїялось в домі каплана, на дворі вже заднїло і каплан поквапив ся донести про свого дивного гостя в погорільський двір, де „диспозитором“ був московський поручник карабинового полка. Почувши про гультая, він велїв привести його до себе, при чому посланцї поручника знайшли Митинського вже не в каплана, а в корчмі. Після короткого допиту поручник відправив його під конвоєм до другого свого товариша в Ягодинцї, а ягодинський поручник — до команди в Меджибож (м. летичев. п., де вливаєть ся р., Бужка в Буг на З. Півн. З. від п. міста) куди для наочного обвинувачення витребовали і каплана Плїсовського. Але після допитів росийська команда Митинського відпустила: мабуть там не завважили потрібним в другий раз задержувати чоловіка, що вже був раз відпущений на волю київськими властями. Митинський, після того вспів наробити ряд нових історий і знову попасти під суд в Коднї вже обвинувачений в гайдамацтві.

Нові його істориї, на основі його зізнання, були такі. З Меджибожа опинив ся він в Любарі (м. новгородволинського п., над р. Случем на Півн. від п. міста) і там похваляв ся так же саме як в Погорілім. І в Любарі він назвав себе братом Швачки, що збірає велику ватагу проти шляхти і Жидів, але тут він між иньшим ще додавав, що з ватагою своєю він спершу хотів напасти на турецьку границю і що коли турків на границї не знайде, то тодї вже почне вирізувати шляхту і Жидів. Вихвалки сї Митинський в Любарі висловлював між иньшим і перед студентами, ночуючи в тамошнїй школї і студенти, слухаючи його і дивлячись на його непоказну фіґуру, як сам він признавав ся, сміялись з нього. В иньших же місцях, як казав він же, слухачі його гайдамацьких речей починали перешептуватись межи собою і тодї він, Митинський, хапав ся швидче втікти поки живий-здоровий, боячись арешту. Але певно таких слухачів, що не вподобали балаканнє Митинського про нову різню шляхти і Жидів, було не багато. Сам же він в своїх виказах заявляв, що вихваляв ся він іменем Швачки і пятьма тисячами наготовлених гайдамак між иньшим тому, що його за се поїли і годували. „To mowil aby mu wszędy dali iesc y pic“, „chodzil od wsi do wsi y to samo gadal, aby pil y iadl“, — се дослівні вирази Митинського.

І от се власне свідоцтво Митинського про те, що всї його охоче слухали, коли він виявляв себе братом Швачки і казав про свої наміри вести се дїло далї, є для нас ясним потвердженнєм того, що імя Швачки всїх наводило на думку про можливість з помочию таких людей, як він, позбутись коли небудь польсько-жидівських кривд. Се ж ім'я Швачки на сій підставі давало бездомним бурлакам притулок і шматок хлїба. А таке значіннє мають в життю тільки імена тих людей, що зробили велике вражіннє на своїх сучасників.

Справа Митинського, скажемо по дорозї, може бути для нас цїкавою і з другого боку; з неї ми довідуємось, що близші родичі Швачки були родом з Волинї; принаймнї Митинський, що доводив ся Швачки братом у первих по матері (cioteczny brat) родив ся в Красилові (староконст. п. біля р. Случа, на З. Півд. З. від пов. міста). Чи не там же було і родовище самого Швачки?

Не меньш цїкавим потвердженнєм гадки, що Швачка зробив глибоке вражіннє на народ, служить нам ще й друга справа, що виникла трохи пізнїйш нїж справа Митинського на самій московській границії, в Київщинї поблизу кількох росийських форпостів. Справа ся витягнена нами кілька років назад з архива київського ґубернського правлення[65], є така:

В кінці р. 1768 кілька мешканців з найблизших до Київа сел і кілька киян, приїхавши в Борщагівку (київ. повіта), на тамошнїй манастирський двір, разом з черцем Лопуцінським, що жив в тім дворі, спорудили добру пиятику, при чому на потіху собі стріляли з рушниць. В пяній балачцї зайшла в них між иньшим мова про те, що в свято Зачатия Пресвятої Богородицї в польськім селї Ігнатівцї має бути ярмарок і що на ярмарку сьому добре б пограбувати Жидів і панів. Чернець Лопуцінський підтримав думку пяних гультаїв про грабуваннє і різню — і вони, не довго думаючи, на підводї, тут же добутій Лопуцінським, рушили в польську сторону. Перед кордоном біля білгородського форпосту вони рішили не спішити ся і відпочити, при чому знов випили у тамошнього черця-шафаря; бачив ся тут з ними і білгородський молодий піп. Піп сей після сього швидче від гайдамаків перейшов через форпостові рогачки і опинив ся на ігнатівськім ярмарку; там він, розмовляючи з жидами, договорив ся між иньшим до таких слів: „я би вамъ нѣчто сказалъ, но не могу, вскорѣ увидите“. І дїйсно се „нѣчто“ жиди незабаром побачили. В саму середину ярмарку в'їхали на кількох підводах чоловіка з двадцять напів пяних узброєних гайдамаків. Звичайно, сьому переїзду через границю на польську половину мусила перешкодити форпостова залога в Білгородцї, але сього не сталось. Коли форпостовому начальнику поручнику Лярскому, пяному як звичайно, сказали, що йдуть гайдамаки, то він тільки відповів: „пускай идутъ!“ і навіть не підвів ся на ноги, а лишив ся лежати; салдати ж його не тільки не схотїли самі з власного почину перешкодити гультаям поживити ся добром польських Жидів і панів, але навіть ще доповнили їх узброєннє, подававши їм свої списи і рушницї. Прийшовши в Ігнатівку, гайдамаки насамперед здибались з молодим білгородським попом і він, як потім виказав один з захоплених росийською властю учасників дїла, „благословилъ имъ грабить“. Само собою розумієть ся, що як тільки з'явились на ярмарку гайдамаки, то між купцями і иньшим людом ярмарковим вчинив ся страшенний переполох; але переполоханих гайдамаки почали заспокоювати, кажучи всїм, що „греческаго исповѣданія людямъ никакой обиды не учинятъ“. Після сього багато людей, що кинулись вже були втїкати на росийську половину, лишились в Ігнатівцї.

Але гайдамаки і тепер ще не почали розрухів. Спершу вони завважили потрібним прочитати привселюдно указ, що дозваляє їм різати шляхтичів і Жидів; указ дали до рук якомусь дякови і той на голос прочитав його. Тодї то почалась різня і грабуваннє. З пивниць повикочували бочки з горілкою і пив її всякий, хто хотїв. Убито було не меньш десятьох Жидів. Після того гайдамаки разом з новими ярмарковими гультаями, що поприставали до них, по черзї побували в найблизших до Ігнатівки селах — в Гореничах, Лучанцї, Петрушах, Шпитках, Некращах, скрізь лишаючи кріваві слїди. Було чимало звірячих вчинків. Так Нестор, слуга білгородського титаря будучи „гораздо уже пьянъ“, убив полїном сповиту дитину, що лежала біля шинку, а потім кинув ся бити полїном вже вбиту перед тим матір дитини — орандарку шинку з ненависти, як сказано в судовім папері. Одного молодого жидика не добили відразу і де-хто бачив, як він, „кишки за собою волоча и глаза необыкновенно выставля“, кричав: „добейте меня“; знайшов ся якийсь Лаврентєв і з жалю торохнув його дубиною по голові, чим і прикінчив його страшні муки. З шляхтичів найлютійше мордували ґубернатора с. Горинич — Горлинського: його спершу немилосердно били і кололи, а потім ватажок застрілив його з пистоля.

В грабуванню, що найвисшого степеня досягло в Ігнатівцї, брали участь не тільки гайдамаки, але й ярмаркові гості. В числї останніх був між иньшим сам форпостовий поручник Лярский; він не завагав ся взяти собі з жидівської крамницї три пуди свіжого сала. А вже ж тим більше не вчинив собі кривди при сїй нагодї молодий білгородський піп: він взяв собі великий винокурний казан з трубами, оловяне начиннє, шабашкові ліхтарі і жидівські „богомілля“, шовкові нагрудники, подушки; крім того самі гайдамаки дали йому грішми одного рубля за благословеннє грабувати і багато хлїба на білгородську церкву.

В усїй тій істориї багато духа надало гайдамакам не що иньше, як імя Швачки. Іменем сим назвав ся ватажок тих, що нападали на Ігнатівку. З виказів ріжних осіб, притягнених до справи ігнатівських розрухів, дізнаємось, що білгородський чернець-шафар ще перед трьома тижднями до самої різнї розпускав поголоску нїби „всемилостивѣйшая государыня гайдамацкаго предводителя Швачку изъ-подъ караула соизволила повелѣть вьпустить и полковникомъ пожаловать, давъ ему власть поляковъ и жидовъ смертью казнить, и что ему Швачкѣ два ордены даны, отобранные отъ генерала-губернатора кіевскаго, по приказанію котораго оной Швачка наказанъ кнутомъ, носъ и уши рванъ, за что ему губернатору голова долой“. З тих же виказів довідуємось, що ватажок тих, що напали на Ігнатівку, властиво звав ся Зайцем, імя ж Швачки взяв на себе під намовою білгородського шафаря. І тільки завдяки сьому імени, як запевняли всї свідки, коло Зайця за короткий час могла зібратись така значна ватага.

В кінцї, маючи на увазї, що в особі Швачки темні риси перемішувались зо сьвітлими, цїкаво було б означити — які-ж з сих особистих рис його робили найбільше вражіннє на його сучасників. Відповідию на таке питаннє в сїм разї може бути нам захована з тих часів народна пісня про сього дїяча. В ній нарід вболїває над його долею, „по йому засмутилась уся Україна“, на рештї величають його в ній „батьком“.

Ось та пісня[66]:

Ой на козаченьків на молоденьких
Пригодонька стала,
Що у середу да у в обідї
Їх Москва забрала.
Ой як крикнув батько Швачка:
„Гей, із коней до долу!
Гей, не даймо ся, панове-молодцї,
Да у тяжкую неволю!“
А москалики та недурниї
Да розуму добрали:
Насамперед батька Швачку
Із осаулою звязали.
Ой ізвязали да попаровали
Да на вози поклали,
Із Богуслава до Білої Церкви
Їх у неволю забрали.
Ой ізвязали да попаровали
Ой як голубцї в парцї.
Ой засмутилась уся Україна,
А як сонечко в хмарцї.
Ой повезли да батка Швачку
Да густими лозами;

Ой оглянув ся батько Швачка
Да й умив ся сльозами.
Ой вивезли да батька Швачку
Да у чистеє поле;
Ой оглянув ся батько Швачка:
„Ой тут менї горе!“

Четвертим визначним ватажком руху р. 1768 безперечно був Іван Бондаренко.

Про Бондаренка знали поки тільки з невеличкої замітки в мемуарі Лїппомана. Пробували, правда, доповнити сей материял ще відомостями з одного документа запорозького архива, та на жаль невдатно, бо документ сей, як виходить, зовсїм не дотичить ватажка Бондаренка. При такій бідности материяла важна була поява в друку народного оповідання про Бондаренка, що подає докладні відомости і про місце його уродин і про його загибель. Не без інтересу може будуть і відомости про Бондаренка, що ми витягаємо з Кодненської книги.

Найбільш важним документом до характеристики Бондаренка в згаданій книзї являєть ся для нас справа якогось Корнїя[67], охарактеризованого кодненською комісиєю епітетом „hultaj z całego świata rodem“. В документї містять ся викази сього Корнїя, що пізнїйше назвав себе Москаленком, при чому викази його двоякі — одні добровільні, а другі — корпоральні, себ то вимушені катом. В добровільних виказах розповів він судови тільки про своє вештанє по буртах і поташнях в так званій Дїдовщизнї (тепер частина радомиського і київського повітів) і навіть Полїсю і про дві-три крадїжи свої в селян то свиток, то кожушанків для застави їх в шинкарів за горілку. В корпоральних же виказах є в нього і зізнаннє в убивстві і цїле оповіданнє про участь його в ватазї Бондаренка.

Зо слів Корнїя довідуємось, що того року, як почалась на Українї „різанина“ і swywola, він весною був робітником на будї (на поташнї) ковалївській в Полїсю. Чутка про swywolę примусила його кинути роботу і попрямувати на Україну. Пішов він до Фастова і по дорозї попав в Брусилів (м. радомиського п. над р. Здвижою на Півд. С. від міста). Вийшовши ж з відтіля, здибав ся він з Бондаренком, що само-четвертий їхав грабувати. Звичайно, Бондаренку не тяжко було намовити Корнїя, що б пристав до його ватаги. Коли той згодив ся, Бондаренко казав йому їхати в Брусилів, де дав йому списа. Вже в Брусилові Бондаренко показав свою вдачу, зрабував містечко, і Корнїй при сьому власноручно вбив двох Жидів. З Брусилова поїхали гайдамаки в с. Грузьке (київсь. п.) місце уродин Бондаренка, як довідуємось пізнїйше. Тут Бондаренко рішив затриматись довше і заїхав до попа. В сї днї в Грузькому з панських і жидівських винниць горілка річкою текла — і веселощам народа не було кінця. Треба думати, що ватага Бондаренка складалась тодї не з пятьох чоловік, як виказав Корнїй, а з більшого числа. Натїшившись у Грузькому, Бондаренко подав ся в Бишів (київськ. п. над р. Лупою). Тут він ограбив і вбив сїмох Жидів і трьох шляхтичів, ксьондза ж звелїв повісити, але не самого, а поруч і з собакою і Жидом. Мордований катом, Корнїй признав ся, що се припорученнє він взяв на себе. З Бишова пішли в Андріївку (с. київськ. п. над р. Здвижою) і тут між иньшим зазначили свій прихід тим, що вбили шляхтянку, привезену до них якимсь селянином; але нїм її застрілили гайдамаки два днї тримали її у себе. Потім зрабували вони с. Рожів (м. радомиського п. на границї київського над. р. Здвижою) і на рештї прибули до Макарова (київського пов. над р. Здвижою на З. від Київа). При самім в'їздї в се село зустріли вони Жида з жінкою і трьома дїтьми, що не вспів завчасу втекти від нещастя. Гайдамаки тут же на греблї вбили Жида і двох синів його, а третього обіцянкою подарувати йому життє намовили застрілити власну матїр; жидиня зараз же вволило їх волю; тодї Бондаренко обіцяв вихрестити його і взяти до себе за хлопця. В Макарові Бондаренко перебив всїх Жидів і сїмох шляхтичів. Лишав ся він там досить довго і власне в Макарові схопили його місцеві надвірні козаки. Серед сїєї катастрофи Корнїй вспів безпечно сховатись і коли опинив ся перед судом, як се ми знаємо, то далеко пізнїйш і то припадково.

Крім справи Корнїя-Москаленка дає нам відомости про Бондаренка ще невеличка судова замітка кодненського суда з поводу справи Грицька Грущенка[68], уродженого в с. Гулаку в тій же Дїдовщизнї. Сей Грицько Грущенко був у Бондаренка в Макарові, а перед тим числив ся, здаєть ся, надвірним козаком у Бишові. На основі його власних виказів брав він участь в Макарові і в грабуванню і в убийствах, при чому виправдував ся тим, що був змушений так робити. І він, і бишівські козаки, як доводив він, по неволї пішли за Бондаренком, бо в противнім разї гайдамаки нїби загрожали їм смертю. Але се виправдуваннє не помогло Грущенку на кодненськім судї: йому стяли голову.

В справі сїй має для нас значіннє ще одна обставина. Грущенко між иньшим розповів перед судом, що кілька гайдамаків їздили десь за трьома панночками Струтинськими і якоюсь удовою; самі вони сих шляхтянок не вбили, а послали чомусь до Фастова, очевидячки, до Швачки, де одній з них даровано було життє. Можливо, се посиланнє панночок у Фастів вказує на звязок між Бондаренком і Швачкою.

Не без користи, як виходить, для нашої мети є й ряд документів в тій же кодненській книзї про вбивство в с. Димірі якогось шляхтича Вонсовского[69]. Село Димір недалеко від Макарова (Димір — м. київськ. п. над р. Пеховкою на Півн. З. від міста) тому й Бондаренку легко було мати зносини і з мешканцями Диміра за ввесь час його довшого перебування в Макарові. Зносини сї справдї були, але при сьому не можна запевняти, що вбивство пана Вонсовского було спонукано ним: в актї нема певних слїдїв про се. Зносини з ним мав димірській піп. З виказів дяка димірської церкви видно, що піп їздив до Бондаренка в Макарів, при чому брав з собою Данила Коваля, примушуючи його, дяка, бути погоничем. Приїздячи до Бондаренка, піп довго з ним радив ся, але про що власне — дякови не казав. Та не всї димірські мешканцї були такі відважні, як їх піп. Багато з них бояло ся знатись з Бондаренком, через можливість доносів. Перший дяк дуже неохоче запрягав попови коня, коли той збирав ся в Макарів, — одного разу на приклад попови прийшлось три рази посилати по нього, а на четвертий він вже сам прибіг до нього z wielka furia і лаючи його каналїєю. Так само і два селяне, що їх піп посилав по щось до Бондаренка, волїли доїхати до греблї, до середини дороги, пробули там до вечера і опісля, вернувшись до Диміра, сказали попови неправду, що нїби Бондаренка вже нема в Макарові. Нарештї коли сам піп заїхав з Макарова, де бачив ся з Бондаренком, в с. Бородянку (міст. київсь. повіта на Півн. З. від Київа) до тамошнього протопопа, то сей останнїй, довідавшись з відки приїхав до нього гість, прямо не похвалив сих зносин з Бондаренком і сказав: „злесте зробили, бо лядчина як була так і буде“. Очевидячки — в Дїдовщизнї не було цїлковитої певности, що Поляків можна легко подужати.

Між тим коли де, то в Дїдовщизнї мусили знати ворогів своїх дуже добре; вже одно те, що унїятські митрополити і їх офіцияли жили в Радомишлю — значить немало. Але й окрім сього тамошня шляхта, як кажуть, давала ся в знаки. Сама справа про вбивство Вонсовского де що говорить про се. Може саме вбивство сього дрібного неважного шляхтича, що пив з приятелями по корчмах, і не має цїлком полїтичного характера, але ж в усякім разї воно було сповнено не для рабунку, а скорійше чи не за надто свобідні відносини його до жінок. На се вказує принаймнї наведена в судових паперах розмова одної димірської дівчини, що йшла до Київа на жнива, з одним селянином, що був свідком на судї. Дївчина казала йому, що ще давно перед смертю пана Вонсовского вона просила війта свого села — „аби старого вивезли“ і на се війт їй відповів „от його хлопцї на вулицї киями били“. Нарештї пана сього вбито не в власнім домі, а в підозрілій хатї 50 лїтньої баби Мотрі Малашихи, де як раз тїєї ночи, коли сталось убивство, була ще якась иньша жінка, нею запрошена. А така обставина мимохіть наводить на гадку, що пан Вонсовский був людиною розпустною і тим легко викликав до себе ненависть димірцїв, що їм від легких панських звичаїв певно не дуже то легко жилось на сьвітї.

Випадок сей, кажемо знов, показує, що спільне лихо не минуло димірців в ріжних своїх виглядах і не брак його міг здержувати їх від звязку з Бондаренком, а тілько непевність про успіх розпочатого ним дїла. Вертаючись ще раз до справи про вбивство Вонсовского, завважимо, що гадка наша про приватний характер сїєї справи може знайти собі подекуди запереченнє, по перше, в тій обставинї, що вбив Вонсовского, як казала Малашиха, не хто иньший як коваль Данило, той самий, що їздив з попом до Бондаренка, по-друге — в тім, що вдер ся коваль в хату Малашихи для убивства не один а разом з попом і ще якимсь Опанасом Лагоденським і на рештї по третє — в тім, що після убивства піп поїхав за московську границю, нїби то уникаючи відповідальности. При таких умовинах цїлком відкидати гадку, що справа ся сталась без поради Бондаренка — нема підстави.

Але покинемо подробицї кодненських документів і виберемо з них все найважнїйше для характеристики Бондаренка. Найважнїйше для нас з сього погляду — означити район його дїяльности. В першім документї нашім означено його досить докладно: обертав ся він в Дїдовщизнї, в теперішнім радомиськім повітї і побував з своєю ватагою в Брусилові, Грузькому, Бишові, Андріївцї, Рожові і на рештї в Макарові. Далї, з того ж першого документа нашого видко, що в усїх сих місцях Бондаренко був на веснї р. 1768, тодї саме як в ріжних місцях на Українї почалась різня. Коли ж так, то він, навперекір запевненню Лїппомана, нї в якім разї не міг бути ранїйш в ватазї Неживого, бо Неживий сам обертав ся в Черкащинї, Чигиринщинї і Смілянщинї власне в тій же весняній порі. Ми маємо таким робом в додаток до Залїзняка, Швачки і Неживого ще четвертого ватажка, що вів свою акцию рівночасно з ними, але в окремім районї.

На рештї що до властивостей самого Бондаренка, то він своїм типом більш подібний до Швачки, нїж до Неживого. І він, як Швачка, не застановляючись над способами, неухильно йде до своєї мети — викоренення унїї, шляхти і Жидови. Жаль — не з тих чеснот, що виявляють ся в ньому часто. І вчинок з жидівською родиною під Макаровим і вбиваннє шляхтянок, як безпосередно так і via Фастів — все се несамохіть напроваджує на такий вивід. Далї, він знов таки як Швачка, а не як Неживий, не звертав уваги на моральні ознаки людей, що приставали до його ватаги. Корнїй Москаленко, сей hultaj z calego świata rodem, був в його ватазї трохи не правою рукою його. А на основі свідоцтва Грущенка бачимо, що приставати до своєї ватаги Бондаренко змушував богатьох під загрозою смерти, так що участь в ній бишівських козаків була нїби не з доброї волї. І коли тільки викази Грущенка не фальшиві, то се знов таки риса зовсїм чужа Неживому. З огляду на все те ми, як і в Швачцї, бачимо в Бондаренку людину фанатичну, роздрочену, що не зносить супереки і готову чисто на все для досягнення своїх замірів.

Трохи иньші виводи робили про Бондаренка на основі давнїх відомостей про нього.

Його наприклад вважали немов би наступником Неживого після того як той був арештований Чорбою. Слїдком за Лїппоманом[70] д. Мордовців у книзї своїй „Гайдамачина“ просто запевняє[71], що Бондаренко був „проводирем ватаги, що склала ся з розбитих частин ватаги Неживого“. Д. Мордовців до того ж думає, що до виступу в ролї ватажка Бондаренко був в ватазї Неживого, оповідає навіть, як Неживий переконував Бондаренка пристати до гайдамаків тодї як той ще нїби жив в с. Чаплинцях. І такі відомости подав згаданий автор на підставі виказів гайдамаки Федора Бондаренка, зловленого в межах Вольностей Войська запорозького і допитуваного в коші 25 червня р. 1768[72]. Користуючись сим документом, д. Мордовців подав тут же відомости і про минуле Федора Бондаренка, вважаючи його за ватажка. Виходить, що він був родом з села Могулевця Лубенського полка чигирин-добровської сотнї і ще за життя батька свого Василя Бондаря перенїс ся в с. Чаплинцї, де його й підманив в гайдамаки Неживий, що нїби то прийшов сюди. Далї з документа д. Мордовцева, або вірнїйше Скальковського, бачимо, що Федір Бондаренко справдї таки був в ватазї Неживого; він міг принаймнї досить докладно оповісти про неї в коші. Навівши всї сї відомости д. Мордовцїв сам зазначив суперіч межи виказами Федора Бондаренка, що нїде не згадує про свою важну ролю ватажка, і запевненнями Лїппомана, що в Бондаренка була велика орда, що він був важним ватажком; окрім того не можна було погодити Мордовцеву факта вловлення Бондаренка на Запорожу зо звісткою Лїппомана, що ватага Бондаренка і сам він були схоплені сотником z dobr korninskich imienia Proskurow dziedicznych на прізвище Щербиною.

І дїйсно, всї сї суперічи не згідливі і викликані вони змішаннєм ватажка Бондаренка з його одноіменником, що також був гайдамакою, але не ватажком. Ватажок Бондаренко був Іван, а не Федір, як се видимо з нашого документа[73], де Іваном Бондаренком названо особу, що виступає яко ватажок в повітах житомирськім, овруцькім і київськім та в тій же ролї і в тім же районї виступає вона і в иньших наших документах[74]. Далї, — в ватазї Неживого, як ми вже сказали, ватажок Бондаренко не міг бути, бо вже весною виступав в Дїдовщизнї, яко самостійний дїяч і виступав самостійно значить тодї, коли в иньшім районї виступав Неживий. Знаємо ми до того ж, що й по своїм особистим ознакам Бондаренко не міг бути продовжувачем Неживого. Що ж до запевнення польського мемуариста про схопленнє Бондаренка козацьким сотником Щербиною в Макарові, то се запевненнє дотичить власне Івана Бондаренка , як се бачимо і з виказів Корнїя Москаленка. На рештї ми вже почасти знаємо, що й родовище ватажка Бондаренка було не в Могулївцї, а в с. Грузькому бишовської волости житомирського повіта; повним же потвердженнєм сього служить народне оповіданнє, записане давнїм мешканцем села Грузького[75]. Оповідання сього, коли була написана Мордовцевим його книга, в лїтературі, звичайно, не було.

Згадане оповіданнє, даючи нам важні відомости про Бондаренка, разом з тим малює його образ трохи в иньшім світлї, нїж уявляли ми його собі на основі наших документів. В народнім оповіданню Бондаренко трохи з'ідеалїзований, понурий вигляд його там з нього знято, як знято його в народних піснях і зо Швачки. Зміст народнього оповідання такий.

Бондаренко був родом з села Грузького, де був дїдичем Харлінский. В окономії призначили Бондаренка, ще як був він хлопцем, сторожем при кухнї — і тут в сїй ролї зазнав він чимало лиха. Нарештї він сказав собі: „дай, Боже, ноги, — куди очи втраплять, туди й дорога“, і втрапив до Залїзняка і Швачки. У них він здибав Нечаєнка, що й став йому нерозлучним другом. Незабаром Бондаренко зробив ся правдивим „лицарем і характерником“, що вмів замовляти зброю — його самого й куля не брала. Зібравши за якийсь час свою ватагу, Бондаренко вже яко ватажок зважив ся побувати і в своїм родовищу, у матері, в Грузькому. Про се і в піснї співається:

Не захотїв Бондаренко на Українї жити
Да приїхав до Бишова Жидів, Ляхів бити.
Не багато він постояв на бишівськім мостї
Да приїхав до Грузької до матері в гостї.

В Грузькому привітали Бондаренка добре і священник благословив його „на все добре“. У священника в домі Бондаренко й жив. Нїкому в селї кривди він не чинив; тільки „шапаря“ (клюшника) Яроша за „господиню“ (клюшницю) Мариську він настрахав трохи і навіть звелїв його обграбувати, знаючи яким нечесним способом він нажив ті гроші і памятаючи власні кривди від нього. Увесь час, коли був він в Грузькому, він бенкетував в селянами, беручи горілку з панських складів. Але тих селян, що мали роботи, він не тримав при собі і після первого ж бенкета дав їм похмелитись і відпустив. Бенкетуючи, Бондаренко всеж таки не забув про свою родину і що б запомогти матері він послав приятеля свого Нечаєнка з кількома гайдамаками в околицї Грузького грабувати і здобичю сїєю обдїлив матїр і родичів, порадивши їм замінити назву і виїхати за московську границю. Коли до нього привели малого сина дїдичевого, то він погладив його по голові і дав йому пряника. Бабі, що його принесла, велїв його доглядати, кажучи: „адже ж буде він вашим паном“. Пішов Бондаренко з Грузького, як довідуємось з оповідання, скоро явив ся туда віддїл польських гусарів, чого, як ми знаємо, в дїйсности не було. З сими гусарами Бондаренко нїби почав навіть битись, про що і в піснї співаєть ся:

Наїхали гусари Грузьку палити,
Бондаренко з Нечаєнком стали боронити.
Нечаєнко на дзвіницю міх пороху тягне,
Бондаренко в правій руцї рушницю готує.
Ой, як стрелив Нечаєнко — коника підстрелив,
Ой, як стрелив Бондаренко — гусарика встрелив.
Ой, рушили гусари з Грузької втїкати —
Бондаренко з Нечаєнком стали доганяти.

Після сього фантастичного епізода розповідаєть ся далї в оповіданню про прихід Бондаренка в Макарів і схопленнє його там козацьким сотником Щербиною з Корнина, що, як ми вже знаємо, потверджуєть ся і Лїппоманом і нашим документом. Нарештї в оповіданню говорить ся про те як був покараний смертю Бондаренко в Чорнобилю, що дїсно й сталось по присуду домініяльного суда.

І так в народнім оповіданню Бондаренко зовсїм не є фанатичним ненависником своїх ворогів: він жалує сина свого пана, хоча й бачить в ньому будучого пана: він навіть не мстить ся смертию над своїми найлютїйшими ворогами — „шапарем“ і „господинею“, а обмежуєть ся тим, що настрахав їх обох; він на рештї добрий сїмянин. Такий Бондаренко, певно, не подібний до зхарактеризованого нами, історичного Бондаренка, що дозволив на своїх очах вбивство матери з примусу гайдамаків, що сам вибивав своїх ворогів на право й на лїво, і навіть жінок. Але така ріжниця між Бондаренком кодненських актів і народнього оповідання і пісень не мусить нас разити. Народу тяжко було згадати темні риси своїх оборонцїв, риси, що псували б суцїльність змальованого думцї чистого образа борців за віру і правду.

Вертаючись знов до вказаної нами в початку роздїлу орґанїзациї серед гайдамаків і до їх пляну охопити Україну, розмістивши головні свої сили в чотирьох пунктах сїєї країни, ми бачимо тепер, що для потвердження сього в нас є, перше — викази Швачки після його арешту Протасєвим і, друге — фактичні відомости про згуртованнє гайдамаків біля Уманї, в староствах чигиринськім, черкасськім і канівськім, біля Білої Церкви і на схід від Радомишля на границях київського полїся. Трохи сумнїватись могли б ми хіба що до участи в сїм плянї Бондаренка. Швачка, згадуючи в своїх виказах про Залїзняка, Неживого і себе, не згадує про Бондаренка, при тому-ж у останнього не було нї одної великої стички з ворогом. Але для відкинення такого сумніву що до ролї Бондаренка, треба памятати, що ми маємо тільки уривки фактів до характеристики його дїяльности і що з другого боку є рация думати, що він мав велике значіннє в повстанню р. 1768. На се вказують і звістки про те, що в Бондаренка була цїла орда гайдамаків, і страхи попів і селян, — що мовляв „лядчина як була, так і буде“, аби їх не підозріли в зносинах з сим небезпечним ватажком, і на рештї твердження мемуаристів так і сяк, що в Бондаренка таки був звязок з Неживим. Усе те, правда, з фактичного боку, вказівки непевні, але все се вірні вирази вражіння, що лишилось у сучасників від дїяльности Бондаренка.

Що ж тичить ся до цїльности вказаного пляну, то напевно можна сказати, що при слабости тодїшнїх польських сил гайдамаки могли б, користуючись їм, довго протриматись на Українї і можливо навіть опанувати всїм київським воєводством. І справдї, все се воєводство трохи не з р. 1712 було тільки в руках великих маґнатів-дїдичів. Нїяких державних властей, нї цивільних, нї військових тут не було. Комісари, ґубернатори, посесори того часу — се все або управителї панських маєтностей (комісари — управителї великих маєтностей, ґубернатори — меньших) або орандарі. Їм віддана була не тільки господарка країни, але й частина полїцийна й судова. Економічний двір був свого роду урядовою інституциєю, що мала як найширші права над селянами. Оборона краю була також цїлком приватною: надвірні мілїциї при панських замках все мусили заступати розбещених жовнїрів української партії, себ то тої частини війська Річи Посполитої, що мала охороняти Україну. При таких же умовинах та ще при повсякчасній готовости народних мілїцій, що набирались з місцевих селян, переходити на бік повстанців, подужати Поляків гайдамакам було б цїлком можливо. Тільки несподівана для них поява в краю росийського війська неминуче мусила потягти за собою повне розбиттє задуманого пляну.

Завдяки сїй появі свого рода deus'а ex machina не багато помогло дїлу й те, що вказаний висше плян посїлости Україну був побудований не тільки на надїї на головні сили чотирьох визначних ватажків, але й на надїї на потужність партизанської війни, що її мусили вести і вели гайдамацькі загони. А в тім, дякуючи сим загонам, навіть і росийські сили довго не могли зовсїм викоренити повстаннє. З огляду ж на таке значіннє загонів — вони заслугують великої уваги всїх тих, що цїкавлять ся коліїївщиною.


Провадженнє війни загонами в українських країнах, звичайно, перенято було від татар, але про те не треба забувати,що в татар „загон“ або невеликий віддїл, відлучений від головного війська орди, був щось таке, не зовсїм похоже на загони українські часів Хмельницького, а тим більше часів гайдамачини.

Що таке татарський загін, накрасше можемо побачити ось з якого опису Бопляна[76]. „Татари, пише він, привикли змалку до всїх умовин степового життя і були незвичайно витревалі, незвичайно зручні і дуже добре знали степи. За три або чотирі милї від границї вони спиняють ся в якім небудь потайнім місцї і відпочивають там днїв два або три. Тут усе військо подїляють на три частини. Дві третини складають головний корпус, а остання третина — два крила, праве і лїве. В такій формі воно входить в ворожий край і заходить в глиб його на 60 або 80 миль, нїчого за той час не руйнуючи; тільки при поворотї назад обидва крила віддаляють ся від свого корпуса і починають свою руйнуючу дїяльність. Вони подїляють ся на кілька невеликих відділів (загонів) в 500 або 600 чоловіка в кожнім, що розсипають ся по селах, оточують селитьби з усїх чотирьох боків і що б не втікли мешканції їх, розкладають в ночі великі огнища, потім грабують, палять, ріжуть супротивників, уводять з собою не тільки чоловіків, жінок з малими дїтьми, але й волів, корів, коней, овець, кіз і иньше, а ненавистних мусульманам свиней заганяють до сушнї і підпалюють її з чотирьох боків. Сї віддїли не сміють віддалятись в бік більш як 8 до 12 миль; отяжені здобичю вони хапають ся сполучитись з головним військом, що й легко знаходять години за чотирі, бо головний корпус, маючи в першім рядї близько 500 коней, розтягаєть ся на велику просторонь. Скоро вертають ся грабіжники, — два сьвіжі крила віддїляють ся на право і на лїво, грабують і плюндрують так само як і перші і потім вертають ся, а натомість виходять на здобич нові віддїли.“

За часів Хмельницького в боротьбі з Поляками український люд теж воював загонами, але загони наші меньш були звязані з головними козацькими силами, нїж загони татар зі своїм головним корпусом. М. Костомарів так характеризує загони, що розсипались по Українї в лїтку р. 1648[77]. „По українській землї, читаємо в нього, кружляли узброєні віддїли, що звались загонами. В старовину ся назва давалась татарським полкам, але тепер вона означала руських військових охотників, переважно втїклих і непокірних панських селян. З кількох містечок і сел збірались молодї й старі, тільки здатні до бою селяне, узброювались, коли всїм не вистачало зброї, косами і ломаччем і сходились до Хмельницького, що записував їх в полки, подїляв на сотнї, наставляв начальників, часто з них же, коли між ними були відважні і спритні голови. Потім такі юрби йшли вичищати, як говорили тодї, руську землю. Иньші ж зовсїм не зносились з своїм „батьком“, а просто збіралась ватага, вибірала отамана і йшла на грабування і убивства. Вони звались козаками, хоча б орґанїзовавшись в ватаги самовільно, і не були записані в козацький реєстр: число їх зростало незвичайно швидко, до того, що незабаром вони могли руйнувати не тільки панські двори, але й укріплені замки і міста. Звичайно, скоро козацький загон з'являв ся в панськім містечку і селї, піддані вітали гостей як визволителів, сполучувались з ним і йшли разом на палац або двір свого властителя. Тодї вже не було милосердя нї старим людям, анї малим дїтям: вбивали і домашнїх слуг, коли вони були католиками або унїятами і загодя не пристали до них, спалювали панське житло, а майно паювали з селянами, винагороджуючи за довгочасні здирства і панщину“. „Таких загонів була „безлїч“, як читаємо в лїтописї. Тримались правила: хто не за них, той проти них, і через те багато людей мусило проти власної волї братись за зброю. Загони мали назви здебільшого від імен своїх ватажків і декотрі завдяки своїй численности і дїяльности, лишились в істориї і народній памятї“ (Морозенко).

Не такі величезні, натурально, були загони в період колїївщини: замісь тисячів, а часом і десятків тисячів хлопцїв, як се було за Хмельницького, тепер в загонї бувало часто кількадесять і рідко дві-три сотнї чоловіка. Тільки відвага і сміливість були такі-ж, як колись. Що-ж до залежности нових загонів від орґанїзаторів головних сил і до звязку їх з тими силами, то в період колїївщини, маючи на увазї звісні нам загони, і те і друге ще тяжче означити, нїж можна було се означити за часів Хмельницького. А в тім, обертаючись до відомостей про загони, вийнятих нами з Кодненської книги, ми легко бачимо, що в районї дїяльности кожного з чотирьох головних гайдамацьких ватажків періода колїївщини були свої загони і тільки декотрі з сих загонів виступають перед нами без жадних полїтичних замірів і являють ся просто перетворенними в розбійницькі ватаги, шкодливі й для селян. Що подібних перетворень було не багато і що в усякім разї між загонами і головними силами була мовчазлива згода і тожсамість замірів, — що все се було, в сїм може й треба бачити свого рода орґанізацию колїїв, об'єднану сериозними мотивами настрою народної маси, а не зверхнїми умовами.

Загони колїїв завжди мали своїх ватажків. З відомостей про них завжди можна судити і про дїяльність загонів, що носили їх імя.

З ватажків загонів, що обертались в південно-західнім і західнім кутї Київщини, значить в районї Залїзняка, в Кодненській книзї названо 8 чи навіть 9. Не всї вони виступають, яко полїтичні дїячі; декотрі виступають яко прості розбійники.

До останнїх ватажок Нїс[78], що з нього ми й почнемо, очевидячки не належав, хоч відомостей про нього дуже мало. З Кодненської книги ми знаємо тільки, що гайдамаків з його ватаги — Василя Постоленка, Яцька Работенбута, Федора Єднокоса і Савку Малого кодненська судова комісия присудила на кару смерти, тільки з Матвієм Кривим не знала комісия що робити і поки що лишила його ad resolutionem, але від дальших клопотів і він визволив комісию, бо вмер, сидячи в ямі (тюрмі). Злочинства сих гайдамаків з загону Носа в судових замітках означені ріжно: один був нїби поводаром Носа і забирав казани в Козацькій Долинї; про другого сказано, що він пристав до ватажка Носа і грабував; про третього, що він мав щит, добутий в Лисянцї і був в загонї Носа. Що до місцевости, де обертав ся Ніс, то се невеликий район в межах теперішнього звиногородського повіта; в судових замітках про носівських гайдамаків згадують ся принаймнї такі селитьби і містечка звенигородського повіта: Бугачівка, Козацька Долина, Лисянка.


Ватажок Саражин[79] обертав ся в південній частинї звенигородського повіта і між иньшим в Боярцї, де його загін і був захоплений польським „под'їздом“. Мусїй Лебедниченко і Марко Пластуненко, оскаржувані судом за участь в його загонї, запевняли, що вони нї в грабунку нї в убивствах не винні, бо були в місцевости, де проходив Залїзняк, що не лишив по собі для Саражина нїякої поживи. Про Саражина згадує небіжчик Максимович[80], як про ватажка запорозького загону, що доходив до 131 чоловіка. Саражину ніби то підлягали ватажки невеликих запорозьких гуртів по 17–20 душ: Бандурка, Скорина, Петро Вітер. Але Максимович каже, що Саражин був захоплений не польським „под'їздом“, а гусарською командою, де він сам був ранїйш квартирмайстером і до того ж не в Боярцї, а коло с. Нерубайки (уман. п. над. р. Нерубайкою, на С. від м. Торговиць). Погодити відомости Максимовича з відомостями Кодненської книги нема можливости. Можливо навіть, що в обох джерелах іде мова про ріжних осіб, але спільного імени.


До загонів Залїзняка, що найбільше від нього віддалялись, здаєть ся, треба зачислити загін Івана Чорного, названого в документах „отаманом од ватаги Залїзняка“[81]. Загін сей з'являв ся в Орловцю (с. черкаськ. п. над. р. Мідянкою на С. Півд. С. від м. Городищ) і взагалї в Смілянщинї. Під рукою сього отамана було часами чоловіка вісїм гайдамаків, але й з таким маленьким віддїлом він грабував і вбивав людей, хоча один з його помішників і запевняв, що на самім початку руху гайдамаки уникали різнї.


Під титулом „отамана од ватаги Залїзняка“ здибаємо й другого Чорного Микиту[82], що справував ся в Уманщинї в Вороннім, Бастачках, Зеленім Розї (с. уман. п. де р. Конела вливаєть ся в Гірський Тикич) Шабардашу. Микита Чорний обграбував і вбив багато людей. Дивна його доля: його самого вбили гайдамаки, мабуть розбійницькі, що приїхали в Вороннє з Маньківки; всю здобич, що була при Чорному, гайдамаки сї забрали собі.


Зовсїм стороннїм і навіть ворожим до Залїзняка виступає ватажок Паралюш[83] (sic), що зібравши загін, орудував ним в півн.-з. частинї Уманщини. Побував він в отсих селах: Манастирищу, Охримові, Цибулові, Попуднї, Княжій Криницї. У нього були два отамани — Панасюк і Караниш (sic); перший був чоловік тамошнїй, родом з Охримова. В Манастирищу Паралюш спалив костел, а під Цибуловим заняв стадо і, облїгши тамошнїй лїс, виловив всїх шляхтичів, що поховались там, і казав всїх їх перебити. Коли ватага ся прийшла потім до Княжої Криницї і там до Паралюша дійшла, чутка, що в с. Зарубинцях якісь гайдамаки зрабували церкву, він зараз же послав туди на розвідини одного з своїх — Гната Щербину. Той прийшов в Зарубинцї, але громада зарубинська там його за раз схопила і відправила до с. Житника, де був тодї якийсь загін Залїзняка. Щербину ватага ся побила і кинула, а сама рушила до Уманї.

Очевидячки Паралюш вів акцию цїлком незалежно, хоча і в спільнім дусї повстанціїв. Годї вияснити факт спалення церкви загоном Залїзняка і ненависти, виявленої сим загоном до ватаги Паралюша.

Всї висше подані відомости витягнено з справи Гната Щербини, одного з гайдамаків ватаги Паралюша. Вироком Кодненської комісиї сьому Щербинї стято голову.


Дуже розпущеним і навіть розбійницьким виступає перед нами загін Івана Романченка.

До характеристики сього ватажка і його загону в Кодненській книзї знаходимо справу Івана Мельника.[84] Іван Мельник родом був з села Стичок нїжинського полка, значить по тодїшньому в межах Річи Посполитої був чоловіком заграничним. Вже жонатим перейшов він з свого рідного села через Київ в с. Квітки (черкаськ. п.). Коли прийшов він туди, то люде квітківські затримали його, щоб жив з ними (przyszed do Kwiltek gdzie od ludzi gromadskich przytrzymany aby tam mieszkal). Очевидячки мешканції недавньої руїни все ще відчували останки старої пустинї і для нормального людського життя в сьвіжо залюднюваних селах їм потрібні були люде і люде. На перші часи свого життя в селї Квітках Іван став за наймита в млинї (siedzial w mlynie); самостійним же хозяїном зробив ся аж тодї, як промоловши у млинї цїлу зиму, купив собі хату.

Невдовзї перед вибухом повстання 1768 р. прийшов в Квітки до Івана Мельника запорожець Лапа і став у нього жити. І от з сим то Лапою „gdy zaczęla sie rewolutia і gdy orda do slobod wychodzila“ Мельник і пішов до ватажка Романченка, що збірав загін для нападу на орду. Знайшли вони Романченка в Ольшаній. Три днї були вони там у нього, поки він не повів їх до московського війська, що вийшло проти орди. Далї про справу з ордою в нашім документї мови нема; сказано тілько, що дійшов Романченко до Тикича і там розпустив своїх людий. Запорожець Лапа після того пристав до ватажка Губи, що стояв в Лебединї, а Мельник похопив ся до Квіток, щоб переселити звідтіля жінку і дїти заграницю. Колиж він сам, вже переселивши жінку і дїти, з'явив ся потім на ярмарку в Красноселицї, то його затримали там квітківські-ж люде і видали найблизшій військовій під'їзовій командї в Корсунї. Про причину сього затримання Мельника квітківськими людьми кодненські суддї висловили цїлком справедливу гадку, що Мельника просто обвинувачено в тому, що він вкупі з ватажком Романченком і запорожцем Лапою грабував с. Квітки, палив його і потім мусїв втекти з нього сам і забрати свою родину. Опинившись заграницею, Мельник зараз був втягнений там в спис при розкладанню на мешканцїв пикинерських тягарів: разом з двома иньшими селянами він мусїв утримувати одного пикинера і за се його самого на правім березї Днїпра, коли він явив ся туди на якийсь час, прозвали пикинером. Кодненський суд присудив стяти йому голову.

Цїкаво, що квітківська громада нїчого не мала проти Івана Мельника нї тодї як жив у нього запорожець Лапа, нї тодї як пішов він з ним до Романченка в Ольшану нїби то для нападу на татарську орду, що вдерлась в слободи. Такі вчинки Мельника люде вважали цїлком згідними з спільними інтересами. Але коли опісля загін Романченка, де був і Мельник, перевернув ся в грабіжницьку банду, то потреба покарати їх була для громади вже цілком натуральною.

Що Романченко був тілько грабіжником, хоч се й відкидав Мельник в своїх виказах, видко і з иньшої судової справи — якогось Василя Чапенка,[85] що також належав до ватаги Романченка.

Сей Чапенко пристав до загону Романченка за його особистою намовою і при тому далеко пізнїйше від Івана Мельника, коли інтензивність народного руху вже ослабла. Йому було тодї не більше як 21 рік і жив він в містечку Могилеві (с. алекс. п. херсонськ. губ. коло верховини Інгула). Родом же він був з Могилева над Днїстром і покинув се місто разом з батьками. Романченко стрічав ся з Василем Чапенком на хуторі Щорби, де в нього, Романченка, була родичка. Романченко був там не сам, а з своїм приятелем — Василем Щербиною. Обидва вони були вже пикинерами. Щасливо викрутившись від відвічальности за вчинки 1768 р., Романченко очевидячки вспів в гетьманщинї придбати становище, що трохи маскувало його колишнє. Став він навіть не тільки пикинером, а пикинерським сотником. Стрінувшись з Чапенком на хуторі Щорби, Романченко підмовив його красти з ним воли, запевнивши його, що до нього прийде ще шість чоловіка для сього-ж дїла. Коли Чапенко згодив ся, почав ся ряд нахабних нападів на селянську худобу, але напади сї часто мали нещасливий кінець.Спершу вдавалось одначе всїм уникати арештів; але по однім нападї на московських фуражирів, Чапенка, що не мав під собою доброго коня, піймали і відправили до Коднї. На судї окрім всего виложеного нами, виявилось, що в 1768 р., коли кодненський ґубернатор Радашевич втїк з Коднї на московську границю, Василь Чапенко, не вважаючи на вимагання своїх товаришів парубків вбити ляха, що ховав ся від своїх же людей, не вбив його і иньшим не дав вбити. Завдяки сьому, чоловіка, що грабував селян, кодненська комісия відпустила на волю без жадної навіть кари.

В наших документах є ще невеличка замітка про третього гайдамаку з ватаги Романченка. Гайдамака сей — Карпо Настиченко[86], родом з Юрківки, був обмовлений не тільки своїми селянами, а навіть рідною матірю. Його-ж поступки, по тодішнїм законам, вимагали конче кари смерти.

Дивлячись на таких участників загона Романченка і на його власну дїяльність, ми мусимо прийти до переконання, що загон Романченка був розбійницький, за що і селянські громади відносились до нього ворожо.


Про загін ватажка Ремези ми маємо відомости з виказів селянина Грицька Безносенка[87], що, як сам признав ся, був 1768 р. сам в тім загонї.

Грицько Безносенко 1768 р. жив у с. Вербівцї смілянській, куди він перед тим прийшов на слободи з Луки під Межирічем. Родив ся-ж він під Коростишевим в с. Родівцї; та покинув своє село ще з батьком-матірю, промінявши його на с. Луки. В Вербовець, де став жити Безносенко, і прийшов Ремеза ще поки що з невеличким загоном. Там до нього пристало кілька вербовчан. Окрім самого Безносенка се були, як він оповідав, Іов Савка, Трохим Куличка і Микита Гончаренко. Всїх їх Ремеза заманив до себе запевненнєм, що коли-б не пощастило на Українї, то їм можна податись на гетьманщину і вступити там в пикинери, тим більше, що як раз тодї був набор. Побільшивши свою ватагу, Ремеза мусїв подумати про її узброєнє, харч і одежу. Щоб добути все се, він рішив ограбувати Вербовець, де тодї стояв. Колиж все потрібне було добуте, він рушив грабувати в иньші місця. Тяглось так се доти, доки в с. Папужинцях не наткнув ся він на уманських надвірних козаків. Козаки атакували ремезівський загін, вбили самого Ремезу і з ним ще 20 козаків, а решта гайдамаків повтїкала, навіть не стрілявши.

Окрім Безносенка, що втїк з під Папужинцїв за границю і потім випадково був впійманий вже в пикинерськім станї на крадіжцї худоби біля Вербовця, цїкавий ще й другий участник загона Ремези — музика-бандурист Василь Ворченко[88]. Ворченко сей, родом з Виногородки, прийшовши в Козацьку Долину, був забраний там Ремезою на забавку ватазї. Прийшов він з ватагою в с. Водяницю (звенигор. п. над допливом Тикича, на Півд.-З. від Лисянки), звідтїля в с. Кобилячку і нарештї в с. Папужинцї, де, як вже сказано, ватагу розбито а Ремезу вбито. І Безносенку і Варченку кодненська комісия присудила стяти голови.


Ватажок загона Яреміян Лупул[89], що в кодненській книзї числить ся сотником, грабував з своїм загоном в Уманщинї в кого трапить ся, в панів і селян, річи, скотину, пасїки. Громади ріжних сел, кожна з окрема, зажадали відшкодовання в місцевім уманськім урядї на кілька тисячів рублїв. Кодненській військово-судовій комісиї прийшлось мати у себе на судї, окрім самого Лупула, ще двох його ватажан — Василя Левченка і Михайла Тарана. Останнїм випали на долю кари ще досить легкі — 500 різок коло ганебного стовба, самому-ж Лупулу кодненські суддї присудили кару смерти; тільки він її не дочекав ся і вмер в тюрмі швидче.


Ватажки розбійницьких загонів Богун і Джурджа[90] виходили грабувати на Україну з-за границї. Висилав їх туди нїби то поручник чорно гусарського полка Маріанович. Були вони між иньшим в Лисянцї.


Переходимо тепер до ватажків і загонів їх, що обертались в південно-західній частинї Київщини в районї дїяльности Неживого.

Почнемо з загона Василя Шелеста. Про ватажка сього в кодненській книзї є тільки окремі згадки в судових замітках[91] а нема жадного цїлого документа. Тому то ми й не знаємо навіть числа його ватажан і тих пунктів, де він перебував. В замітках про нього цїкаво для нас подекуди те, що в його ватазї були і „заграничні“ люде: принаймнї з девятьох гайдамаків, що судились за грабуваннє разом з ним, чотири — заграничні, при чому декотрих з них названо заднїпрянськими. Далї, може, важно буде й те, що з 9 звісних нам співучасників Шелеста 7 покарано смертю, а одного шляхтича, Чоповского навіть посаджено на кіл: тільки двох покарали різками. Що до характерів сих девятьох гайдамаків, то з них визначуєть ся, натурально, своїм родом шляхтич Чоповский, той самий, що разом з Неживим нищив Поляків в Каневі, людина очевидячки ідейна і через те особливо ненависна польському судови, що бачив в ньому небезпечного ренеґата. З тих двох, що не підпали карі смерти, один Іван Хмаренко був кравцем з села Пшеничників канївських і був взятий Шелестом до ватаги для шитва одежи. Певно сей Хмаренко робив у Шелеста до початку руху 1768 р., коли Шелест вкупі з Лусконогом і Гнидою тільки що приїхав з Запорожа і клопотав ся над заготовленнєм зброї, одежи, обувя і иньш. для гайдамаків, сидячи в лїсї Матронинського манастиря[92].

Був ще 1768 р. загін ватажка Василя Смілянського[93]. Про ватажка сього знаємо, що двоє з його загону, попавши перед кодненський суд, були присуджені на шибеницї. Один з сих двох, що були на судї, Максим Швець був запорожець. Що до числа членів ватаги Василя Смілянського, то вона з середнїх: в судовій замітцї сказано, що в нїй було 50 чоловік. Але нема жадних вказівок — де Василь Смілянський обертав ся з своєю ватагою, коли тільки не вважати за вказівку самого прізвища його.

Ватажок Іван Таран[94] орудував дуже невеличким загоном в Чигиринщинї. Під Лебедином він стояв на чолї всього шістьох чоловік, як виказав на судї один з його ватажан Іван Щербина, присуджений кодненським судом на кару смерти.

Загін ватажка Шунбри[95] обертав ся в Смілянщинї, де під селом Млїєвим і був розбитий корсунськими надвірними козаками. В ватазї сїй було сто чоловік. Один з гайдамаків Шунбри, що ставив ся перед суд кодненської комісиї, був запорожець. Суд присудив його на шибеницю.

Трохи більше загонів, як в районї Неживого, здибаємо ми в центральних сторонах Київщини, де головними силами повстанцїв керували Швачка і Бондаренко. Велике залюдненє сих місцевостей і головно велике число в них панських маєтностей — замків, палаців і иньш., — все се натурально концентрувало тут і сили загонів. А в тім, останнї нерідко заходили звідси і в район Неживого і в район Залїзняка — перешкод сьому не було…

В самий розпал селянського руху, що цїкавить нас тепер, в південній частинї теперішнього бердичівського повіту на якийсь короткий час з'явив ся ватажок Микита Москаль[96] з невеликим загоном, але тим не менш він цїкавий для нас своїми розмовами з селянами, де дуже виразно підносив социяльні мотиви всього руху.

Сей Микита Москаль, як бачимо з наших відомостей, задумав напасти на село Малинки, власність пана Крижановского, арендоване тодї паном Ґрабовским. Очевидячки, до Микити дійшла чутка про те, що Ґрабовский, як і иньші пани, сподіваючись неминучої біди, старав ся поховати свої річи, що скринї з сими річами він все хотїв сховати в православній церкві свого села, як се робили иньші пани, ховаючи свої річи в католицьких костелах. Почув, мабуть, Микита і про те, що вся малинківська громада зажадала, щоб піп її, що вже прийняв був до церкви панські скринї і пакунки, наодріз відмовив би пану Ґрабовскому, на що піп і мусив пристати, рішившись навіть кинути панови церковні ключі і не схотївши доглядати за церквою…

Микита не зразу напав на село; насамперед розвідчик його випитав про все потрібне в декотрих малинківських селян, що були на роботї за селом. Від одного косаря довідав ся він між иньшим, що Ґрабовский відвіз свої скринї з церкви в лїс, потім, що в селї є жид — шинкар Нохомка і що в панськім домі лишилась молоденька небога Ґрабовского.

Маючи всї сї відомости, Микита Москаль в'їхав з своїм загоном в Малинки, захопив там панну і зараз же послав економічні підводи в лїс по панські скринї. Малинківцї охоче привезли йому панське добро і він зараз же почав ним порядкувати. Казав повідбивати скринї з одежою чоловічою і жіночою, сам одяг ся в богатий кунтуш і велїв пишно прибрати панну, сказавши, що хоче з нею повінчатись. Перед шлюбом одначе піп мусить ще її вихрестити на православє.

Перешкод в сьому нїхто Микитї не робив. Ґрабовского в селї не було, надвірних козаків він не мав. Що-ж до малинківської громади, то вона й гадки не мала — бачити в Микитї ворога. Вона прийшла до нього на панський двір з хлїбом-сїллю і дуже радо прийняла запросини на торжественний шлюб Микити з панною і на бенкет по шлюбі.

Але перед шлюбом мали ще охрестити панну та разом з нею одним заходом Микита казав охрестити і її стару тїтку, що була при нїй. Обидві панї страшенно пручались при хрещеню, але їх міцно тримали: тїтку тримав Прокіп Головко і стара попадя, а панну один гайдамака і молода попадя. Що акт хрещеня, як і самий шлюб Микити з панною, відбув ся при таких силоміцьких умовинах, того не заперечив опісля сам священник села Малинок — Григорий Пилипович.

По шлюбі в Малинках був бенкет. Горілки панської і жидівської була сила страшенна. Пили і ріжні делїкатні вина, що тільки знайшлись в пивницях Ґрабовского; та вина сї щось не припали до смаку малинківцям і тому багато фляшок було збито, а саме вино вилито на землю, — таке наприклад, стало ся і з великою сулїєю „Larendogra“.

Не обійшлось на бенкетї й без промов. Микита Москаль казав малинківцям: „панщини відбувати більш не будете, жито і всякий хлїб збірайте на свою користь, сїно косїть тілько собі, кабанів панських ріжте й їжте“. А Гаврило, син Сивого, казав до одного з прислужників Ґрабовского, козака Мандзьошки: „годї вам з паном Ґрабовским пановати; маємо иньших панів; панщини робить більш не будемо“.

Після бенкету Микита Москаль звелїв запрягти в панську колясу чвірку коней і вкупі з панною Ґрабовскою, своєю жінкою, поїхав через Погребище в Саражинцї. Двір і тут був опущений паном і Микита гадав вже там розташоватись на якийсь час, але тут його спіткала невдача: його з гайдамаками разом забрала під арешт сама саражинська громада. Дали знати про се погребищецькому ґубернатору Елїяшу Шишковскому і той явив ся в Саражинцї з своїми козаками і підмогою від капитана польських війск із Бердичева; окрім того ґенерал Фабулов (sic), що був в Лещинї, порадив його перебити гайдамаків. Шишковский легко опанував весь загон і всю його здобич, що складалась з річей Ґрабовского. Панну Ґрабовску також визволили з рук нахабного судженого.

Арештованого Микиту і багатьох малинківцїв, що брали участь в грабуваню, відправили спершу до Бердичева, але, не знайшовши там відповідної власти для переведеня слїдства і суда, відвели в Тульчин, де був тодї якийсь росийський ґенерал. Став перед ним Микита і в усїм признав ся. Генерал переслухав все, подивив ся на ватажка і влїпив йому три ляпанцї по щоках. На сьому суд мав скінчити ся, але посланцї Шишковского лишили Микиту в арештї. Про дальшу долю Микити в кодненській книзї відомостей нема.

Шлюб Микити Москаля з панною Ґрабовскою, ограбуванє дїдича ради користи — все се промовляє за тим, що се був простий пройдисьвіт, що хотїв користуватись неспокійним часом для особистих замірів; але цїкаво, що й при таких замірах сей пройдисьвіт мусїв перед селянами заслонюватись бажанєм знести панщину і польських панів. Своєю проповідю проти панщини він притягнув малинківцїв на свій бік; мабуть, неменьшого успіху засягнув би він і в Саражинцях, але там очевидно у Поляків була сильнїйша оборона і саражинцї знали, що лихо їм буде, як перейдуть на бік Москаля, коли до Саражинцїв прийде погребищецький ґубернатор Шишковский з своїми надвірними козаками.


Ватажок Савка Плиханенко[97] обертав ся з своєю ватагою в південно-західній частинї Білоцерківщини. Був він в селї Романівцї, Малім Половецькім і иньших. Правда, заходив він і в східну частину Білоцерківщини; був наприклад в с. Блощинцях, звідки навіть думав напасти на Білу Церкву.

Мав він при собі, треба думати, досить великий загін, інакше про напад на Білу Церкву йому було-б годї й думати. Всюди, де тільки Плиханенко був, він вирізував панів і жидів, навіть власноручно: добував при тому й гроші. Цїкаво, що в ватазї його траплялись запорожцї. Яко ватажани його перед судом кодненської комісиї фіґурували — Федір Базарний, Левко Малий, Клим Білий, Василь Прокопенко, Микола Чоповский і Степан Пйотровский. З них перші три — запорожцї. Клясовий стан останнїх двох — вже знаного нам участника в ватазї Неживого і в загонї Шелеста шляхтича Чоповского, і товариша його шляхтича Пйотровского — робить обох їх цїкавими, вже одним тим, що вони були в гайдамацькій ватазї. Один тілько Василь Прокопенко з Київа, був селянин. В такім доборі людей в загонї Плиханенка військово-судова комісия не могла не побачити явно полїтичного і социяльного характеру і тому з участниками його поступила дуже суворо. Кари призначені нею в сім разї були справдї вийняткові. Самого Савку Плиханенка колесовано, Левка Малого четвертовано, Клима Білого теж, Федора Базарного і Василя Прокопенка повішено, Пйотровскому стято голову, доля-ж Чоповского нам вже звісна.


Майже рівночасно грабували в Білоцерківщинї і загони Грицька Вовка і Савечки.

Грицько Вовк[98] ограбував село Погибляки і з великою здобичю з синами і з жінками їх сховав ся в лїсї під Гутою Богуславською. Але про нього донесли в Богуслав сотнику тамошнїх надвірних козаків Шелесту і той зловив його з усїм його добром. Скоро довідав ся про се каменобродський ґубернатор і намістник с. Боярки, зараз же зажадали вони від Шелеста, аби видав їм самого Вовка і все награбоване ним — на тій підставі, що він їх підданий. Шелест згодив ся на їх жаданє, але до якогось часу здобич Вовкова лишалась в богуславськім замку, бо вивезти її звідтїля без конвоя боялись.

Про Савечку теж мало знаємо. В загонї його, здаєть ся, були переважно козаки канівські і з'явив ся він в Білоцерківщинї тілько припадково, довідавшись, що надвірні богуславські козаки з сотником Шелестом вийшли з Богуслава на поміч полковнику Протасєву, що, як звісно, виступив проти Неживого і Швачки. Савечка рішив, що поки нема Шелеста, не тяжко буде захопити здобич Грицька Вовка, покинену в богуславськім замку, і дїйсно — він не помилив ся. Дізнавшись про зрабуванє Савечкою богуславського замка, Шелест взяв у Протасєва кількадесять карабинерів і своїх козаків і явив ся в Богуслав. Але в Богуславі Савечки вже не було, а гнати ся за ним Шелест не рішив ся, почувши про численність його загону. Рушив за ним сам Протасєв з усїєю своєю командою і наздогнав його аж біля Мошен, де ватага його була розбита і розігнана; багато гайдамаків забрано і відослано до Переяслава.


Про ватажка Максима[99] знаємо, з невеличкої судової замітки, що він 1768 р. ходив „грабувати Полїсє“. В його загонї був між иньшим той самий Степан Пйотровский, шляхтич, що був і в загонї Савка Плиханенка. Окрім Пйотровского, з Максимового загона фіґурував перед кодненським судом ще Василь Письмененко. Кодненська комісия і в сїм разї, як і в справі гайдамаків Савка Плиханенка, не могла бути поблажливою, бачучи межи Максимовими гайдамаками польського ренеґата і вважаючи полїтичним настрій всього загона.


Ватажок Бандурка[100] мав загон з 300 гайдамаків і обертав ся з ним і в Білоцерківщинї і півн.-зах. частинї теперішнього черкаського пов.; виступав він майже рівночасно з усїма визначнїйшими ватажками. З Кодненської книги дізнаємось, як люто були покарані гайдамаки сього загону після того як їх розбив під Валявою князь Баратов, що був, здаєть ся, офіцером якогось сербського полка. На підставі сьвідоцтва богуславського писаря Градовського бачимо, що князь Баратов, знаючи численність загона Бандурки, зміцнив свою команду прилученєм до неї надвірних козаків білоцерківських, рокитанських і богуславських. З такими силами він побив і взяв в полон всїх до одного гайдамаків Бандурки. Покарати їх він рішив взірцево, для чого звелїв викопати яму, зробивши з неї імпровізовану тюрму. Поки нещасні сидїли там, з околишнїх сел казано було скликати селян — чоловіків і жінок — і благочестивих попів. Коли зібралось народу досить багато, тодї Баратов звелїв всїм тим гайдамакам вийти з ями і поставати округ неї на самім краю, а людям своєї команди стріляти в них. Звичайно, і вбиті і ранені однаково падали в ту яму. Коли на горі більш нїкого з полонених не лишилось, Баратов казав своїй командї засипати яму і зрівняти її з землею, хоча звідти неслись крики і стогнанє недобитих гайдамаків. Відбиту в Бандурки здобич попаювали межи всїма козаками і Сербами, що були в командї князя Баратова.

Ватажок Степан Гловацький[101] не був з ватажків ідейних. Загін його складав ся з 11 душ і з ним він нишпорив то там, то сям в досить великім районї, грабуючи людей по дорогах, надто при поворотї їх з ярмарків. Таким робом грабував він людей коло Шполи (звениг. п.) і коло Богуслава підчас товарячого ярмарку. Нї сам Гловацький, нї сїм його товаришів, що судились кодненським судом, признаючись до грабіжки, не признались до жадного вбійства. А про те військово-судова комісия присудила самого Гловацького розчетвертовати, а останнїм постинати голови. Не вважаючи на таку суворість присуду, все-ж треба думати, що Гловацький, як Романченко, Лупул, Паралюш і декотрі иньші був не більше, як простим грабіжником, що старав ся покористуватись замішаннєм 1768 р.


Ватажка Якова Саченка[102] названо в судовій замітцї давнїм гайдамакою. Він зібрав загін гайдамаків і сказав їм: „ходїм у середину Польщи до Білої Церкви“. Чи досяг він своєї мети — не знати, бо в судовій замітцї йде мова тілько про одного з членів ватаги, заграничного селянина Івана Яновського, що припадково заблудив ся в лїсї і відстав від загона в самім початку його дїяльности. Яновський сей запевняв, що нї він та й нїхто з загона Саченка, поки він був там, нїкого не грабував і не вбивав. А про те присудом кодненської комісиї йому стяли голову.


Звичайно, в кодненській книзї ми знайшли відомости тілько про ті загони, що члени їх фіґуровали на кодненськім судї. Але окрім згаданих тут було багато ще иньших. Мемуаріст Лїппоман[103] згадує про загони, що обертались коло Гранова, Теплина, Дашова, Тульчина, Манастирища, Гайсина, Конели, Божувки, Жидичина, Лодижина. У Лїппомана-ж є вказівка і на те, що окрім Залїзняка до Балти прийшов з своїм загоном сотник Шило.

Та про те годї думати, що сим додатком Лїппомана вичерпуєть ся все число загонів на Українї в період колїївщини. Безперечно їх було більше і вони заходили далеко на захід і південь від Київщини, куди головні сили гайдамаків і не думали направлятись.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2009 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1938 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
  1. Кодненская книга, ст. 34, 80.
  2. Ibidem 34, 54, 80, 536.
  3. Проф. Антоновичъ. Монографіи по исторіи Зап. и Ю.-Зап. Россіи. Очеркъ состоянія правосл. церкви въ Ю.-Зап. Россіи съ половины XVII до конца XVIII в., ст. 295.
  4. Арх. Ю.-Зап. Р. ч. 1, т. II. Передмова ст. LXI.
  5. Ibidem т. III акт N. LXXVII, ст. 498.
  6. Ibidem. Передмова, ст. LXII.
  7. Ibidem. Т. III, акт N. XXXVIII, ст. 283.
  8. Арх. Ю.-З. Р., ч. I, т. II, акти NN. XXI і XXII.
  9. Ibidem. Передмова, ст. XCII.
  10. Переписка ґр. П. Румянцева. Кіев. Ст. 1882, кн. 9, ст. 114.
  11. Коднен. кн. ст. 112.
  12. Ibidem, ст. 113.
  13. Ibidem, ст. 111.
  14. Ibidem, ст. 98–107 і ст. 122–135.
  15. Кодн. кн., ст. 106, на ст. 135 те ж: wezcie tego uniata na chudobe.
  16. Ibidem, ст. 135.
  17. Кодн. кн., ст. 175–182.
  18. Кодн. кн. на ст. 95.
  19. Кодн. кн., ст. 80.
  20. Кодн. кн., ст. 536.
  21. Ibidem, ст. 6 і 47.
  22. Кодн. кн., ст. 11, 49.
  23. Ibidem, ст. 482.
  24. Н. И. Костомаровъ, Матеріалы для исторіи коліевщины „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 8. ст. 307.
  25. Ibidem, ст. 319.
  26. Ibidem, ст. 313.
  27. Записки о юж. Руси Кулиша, т. I. ст. 151–154.
  28. А. Скальковскій, Наѣзды гайдамакъ, ст. 110.
  29. Переписка гр. Румянцева „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9 ст. 541.
  30. Костомаровъ „Матеріалы“. „К. Стар.“ 1882, 8, ст. 310.
  31. Переписка гр. Румянцева. „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9, ст. 540.
  32. Костомаровъ, Матеріалы… „Кіев. Стар.“ р. 1882, кн. 8, ст. 297.
  33. Рева И. М. Уманская рѣзня, ст. 12–13.
  34. Арх. ю.-з. Р., ч. 1, том II. Передмова, ст. XCIII–XCV.
  35. А. Скальковскій. Наѣзды гайдамакъ, ст. 69–70.
  36. Переписка гр. Румянцева. „Кіев. Ст.“, р. 1882, кн. 9, ст. 544.
  37. Bunt haidamaków na Ukrainie. Lippomana, Tuczapskiego i Bezimiennego, ст. 124.
  38. Adam Mosczyński. Pamiętnik, ст. 135; Соловьевъ. Ист. Россіи. т. XXVII, ст. 306–307.
  39. Арх. ю. з. Р., т. II, ч. I. Передмова, ст. XXXVII. Увага.
  40. Наведемо тут для повности і народне оповіданнє про укладача золотої грамоти. Беремо його з „Записокъ о южной Руси“ д. Кулїша. „Ляхи взяли ся гнать на благочестиє. — „Чого вони, кажуть, на нашій землї живуть, а благочестивого государя поминають“. І давай голови лупить благочестивим. Ото спалили перш титаря в Млїєві, а далі й хуторки чернечі мотроненські попалили. А в тому монастирі бувъ гуменъ… охъ, забувъ же я, якъ його звали. Бачить, що лихо ляхи роблять, полуплять голови благочестивимъ, а писака добрий бувъ, та якъ удравъ золоту грамоту! А Максимъ Залізнякъ приіхавъ на поклоненнє, а вінъ ёму й піднісъ: „великъ світъ государиня велить різать жыда й ляха до ноги, щобъ і не смерділи на Вкраіні“. Якъ гукнувъ Залізнякъ на охотника, такъ и поваливъ народъ, — уся Смілянщина й Чигиринщина. Якъ пішли винники, то-що, тогді вже веліла мати і валъ брати (Зап. о южн. Р. ч. I ст. 149).
  41. Morawski. Dzieje Polski. V. 87. Joz. Szujskiego Dzieje Polski, IV, 440.
  42. Переписка гр. Румянцева. „Кіев. Стар.“ 1882, кн. 9, ст. 543.
  43. Ibidem, ст. 540.
  44. Ibidem, ст. 545.
  45. Манифестъ ц-цы Екатерины II „Кіев. Стар.“, р. 1882, кн. 5, ст. 308–311.
  46. Костомаровъ. Матеріалы для исторіи Коліивщины. „Кіев. Стар.“ р. 1882, кн. 8, ст. 309.
  47. Ibidem, ст. 315.
  48. Ibidem, ст. 306 і 307.
  49. Bunt haidamaków na Ukrainie. Pamiętnik Lippomana, ст. 9.
  50. Переписка гр. Румянцева „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9, ст. 544, 545 і иньші.
  51. Найбільше, як побачимо далї, запорозцї уникали великих ватаг, приймали ж участь в загонах і вели партиз. війну в протягу всього повстання.
  52. А. Скальковскій, Наѣзды гайдамакъ, ст. 120.
  53. Кулишъ. Записки о юж. Руси, ч. I, ст. 278.
  54. Bunt haidamaków. Pamiętnik Lippomana, ст. 18.
  55. Переписка гр. П. А. Румянцева. „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9, ст. 542.
  56. Кодн. кн., ст. 49, 5.
  57. Реляцию сю подано в М. Максимовича. Див. Твори його, т. I, ст. 615–616.
  58. Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 616.
  59. Кулишъ. Записки о юж. Руси. т. Оглав XVI і текст ст. 135.
  60. Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 615.
  61. Кодн. кн., ст. 538–539.
  62. Ibidem, ст. 419–420
  63. Кодн. кн., ст. 475.
  64. Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 613.
  65. Дѣло о грабежѣ въ имѣніяхъ польскаго князя Шуйскаго. Ст. 169–715.
  66. Максимович, Сочиненія. Т. I, ст. 614.
  67. Кодн. кн., ст. 533 і дд., та 537.
  68. Кодн. кн., ст. 540.
  69. Кодн. кн., ст. 529–533 і 440.
  70. Bunt haidamaków na Ukrainie. ст. 49.
  71. Мордовцевъ. Гайдамачина, ст. 457.
  72. Про сей документ довідуємось з книги Скальковського „Наѣзды гайдамакъ“, ст. 120.
  73. Кодн. кн., ст. 540.
  74. Ibidem, ст. 529–533
  75. „Кіев. Стар.“, р. 1882, кн. 3.
  76. Описаніе Украины Боплана. Ст. 50–51.
  77. Костомаров, Богданъ Хмельницкій, ст. 314, 315, 321.
  78. Кодн. кн., ст. 447.
  79. Ibidem, ст. 536.
  80. Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 586.
  81. Кодн. кн., ст. 12 і 51, а також 476.
  82. Ibidem, ст. 593.
  83. Ibidem, ст. 3 і 56.
  84. Кодн. кн., ст. 1, акт 3-й.
  85. Кодн. кн., ст. 43.
  86. Кодн. кн., ст. 447.
  87. Кодн. кн., ст. 415.
  88. Кодн. кн., ст. 449.
  89. Кодн. кн., ст. 475, 476 і 486.
  90. Кодн. кн., ст. 8.
  91. Кодн. кн., ст. 481.
  92. Куліш. Записки о Юж. Руси, т. I, ст. 235.
  93. Кодн кн., ст. 485.
  94. Ibidem, ст. 449.
  95. Кодн. кн., ст. 486. Не ручимо, що вірно подаємо імя ватажка. В рукопису воно написано дуже невиразно.
  96. Кодн. кн., ст. 421–437, 589–591.
  97. Кодн. кн., ст. 482, 483, 484.
  98. Кодн. кн., ст. 177, 178.
  99. Кодн. кн., ст. 483.
  100. Кодн. кн., ст. 180, 448.
  101. Кодн. кн., ст. 530 і 540.
  102. Кодн. кн., ст. 541.
  103. Bunt hajdamaków na Ukrainie, ст. 39.