Начерк Коліївщини/I/Яків Швачка
| ◀ Семен Неживий | Начерк Коліївщини. Глава I. Ватажки і військова орґанїзация гайдамаків пер.: Микола Вороний Яків Швачка |
Іван Бондаренко ▶ |
|
Гайдамацький ватажок Яків Швачка грав в руху 1768 року не меньш важну ролю, як і два попередні. Про се згідно свідчать не тільки польські мемуаристи того часу, але й народні піснї. Та треба тямити, що і ті, і другі дають нам відомости про нього дуже неповні і неточні, при чому неповність і неточність відомостей мемуаристів мусять бути пояснені тим, що головна дїяльність Швачки з'осереджена була в місцевости, де не було або майже не було інтелїґентних свідків, бо все шляхецтво звідти повтїкало, і писали про нього на основі чуток здалека, а фактичні недостачі в піснях — звичайне натуральне з'явище народних поетичних творів; вартість їх не в документовній докладности, але в суцільности змальованих ними образів і в вірности віддання настрою народа в ті чи иньші хвилї історичного життя.
Що б усунути з материялів про Швачку всякі непевности, треба, звісно, мати документовні відомости про той час. Як нам здаєть ся, судові справи, що ми маємо з кодненської книги, можуть почасти послужити нам для сього.
Насамперед нам важно знати, де була з'осереджена дїяльність Швачки і чи багато людей було в його ватазї. На такі питання відповідає нам розслїджувана на кодненському судї справа Олекси Яхименка.[1]
Олекса Яхименко родив ся й жив в селї Яцьках в Васильківщинї. Під час селянського руху пристав до ватаги Швачки, коли той появив ся в Фастові і став кликати до себе козаків з найблизшої округи. Вперше в постанню Олекса Яхименко взяв участь, коли вся ватага Швачки рушила до с. Гребінок в тій же Васильківщинї (с. васильк. п. над р. Роткою на Півн. від Білої Церкви). Там Яхименко убив пятьох шляхтичів, при чому з убитих знав він тільки двох, пана Сімашка і пана Кондрацкого, останнї ж були йому не знані навіть з імени. Потім Яхименко брав ще участь в убивстві васильківського ґубернатора Сташевского і його мазура Станґріла. Що ж до убивств у Фастові, куди ватага Швачки вернулась знов, то їх, як виказав Яхименко, було там без лїку. З Фастова Швачка пішов до Білої Церкви, де, як відомо, поховались ті з околишнїх панів, що не встигли втїкти в Білосток і иньші, безпечнїйші захистки. А в тїм, обставини показали, що Біла Церква, завдяки свому замкови, положеному на горі, оточеній валами, оказалась також досить безпечним притулком. Принаймні вже Залїзняк, після слабої проби, залишив думку дістатись туди і волїв посунути на південь. Тепер знов Швачка не зважив ся атакувати сього міста, хоч в його ватазї, як казав Яхименко, було не меньш 1000 чоловік; Яхименко при сьому просто каже, що страх здержав гайдамаків від атаку. Відступили вони до села Блощинець (с. васильківського п. над р. Узинею на С. від Білої Церкви) і тут наткнулись на Москалів, очевидячки — на віддїл полковника Протасєва. „Хто з нас — каже Яхименко, — поляг в бойовищу, хто втїк, а 500 люда було забрано до Київа, де нас тримали щось коло року, а потім одних заслали, а иньших випустили“. Яхименко був в числї останнїх і з Київа вернув ся в Яцьки до батька, а там був арештований паном Кондрацким, що його сина вбив. Військово-судова кодненська комісия присудила — дати йому два удари ремінцем і опісля стяти голову.
З виложеного ми насамперед бачимо, що Швачка орудовав в усїй Васильківщинї, почавши від Фастова і скінчивши Блощинцями.
Відомости сї потверджують ся одною з реляций ґрафа Румянцева про акцию посланого ним проти гайдамаків віддїлу полковника Протасєва. По словам реляциї[2], Протасєв, прийшовши в „Польщу“, поткнув ся на дві значні ватаги гайдамаків — на одну біля с. Блощинець і на другу — під Богуславом. Обидві ватаги він, Протасєв, розбив, при чому виявилось, що ватагою в Блощинцях командував ватажок Журба, а в Богуславі — Швачка. Останнє нїби то не годить ся з поданими виказами Яхименка, що нїчого не каже про Журбу, а тільки про Швачку, але се стало ся мабуть від того, що вся ватага називала ся ватагою Швачки і тільки в останній хвилї її істновання Швачка подїлив її на-двоє, при чому в відлученій меньшій частинї наставив ватажком Журбу.
Така гадка тим імовірнїйша, що Швачка, як казав Яхименко, мав у себе під Білою Церквою щось 1000 чоловік, тим часом по реляциї Румянцева, Протасєв в Блощинцях мав дїло 300 гайдамаків, та під Богуславом тако ж з кількома сотнями, що разом і могло скласти приблизно тисячку душ. Цїлком хибне в виказах Яхименка тільки число забраних Протасєвим; він рахує се число на 500 чоловік. Тим часом по реляциї Румянцева, під Блощинцями вбито 30 гайдамаків та піймано 64, а під Богуславом — 68; разом значить узято в полон 132 чоловіка. Сим же цифрам, здаєть ся, можна більш вірити, нїж цифрі Яхименка, бо певно не в інтересах Румянцева, а вже тим більше Протасєва було зменьшувати число гайдамаків, узятих Москалями в полон.
Але обмеживши район дїяльности Швачки одною Васильківщиною, ми тим самим перечимо звісному твердженню польських мемуаристів, нїби то Швачка був співдїячем Залїзняка і Гонти в Уманї і нїби він вкупі з Залїзняком 18 червня, як і Неживий, втік звідтїля після того, як Залїзняк зрозумів, що ґен.-майор Кречетніков задумує проти нього щось недобре. Але таке противоріччє може, думаємо, нас не стїсняти. Польські мемуаристи, що б надати більшої величности уманській різнї, могли повписувати в товариші Залїзняка і Гонти цїлий ряд людей, а в тім числї і Швачку.
Тим часом співучасть Швачки в уманьській різнї просто мусить бути відкинена на основі реляциї ґрафа Румянцева з 15 липня р. 1768[3], де між иньшим читаємо: „который (Швачка) послѣ допросовъ показалъ, что они будто отъ Запорожскаго полковника Максима Желѣзняка съ атаманомъ Неживымъ посланъ по всей польской Украинѣ для истребленія поляковъ и жидовъ, которыхъ они во многихъ мѣстахъ истребили, а Желѣзнякъ сію посылку якобы чинилъ по указу; въ ватагу же приставали польскіе разнаго званія люди и козаки; третья же партія (перша Швачки, друга Журби), по показанію сего пойманнаго атамана (Швачки), съ атаманомъ Неживымъ, нынѣ находится въ Чигиринѣ, а самъ полковникъ съ большою партіею въ Умани“.
Чи не ясно ж, що як би Швачка разом з Залїзняком втік з під Умані 18 червня цїлком розбитий, то він не міг би вже до початку липня зібрати ватагу з 1000 душ, перебити з нею масу шляхтичів і Жидів і опісля вже оповісти на допитї все висше подане про Залїзняка і Неживого? Ясно, що се міг сказати Швачка тільки при умові, що він зовсїм не був під Уманю і наказ справуватись самостійно в указаній місцевости дістав від Залїзняка ще перед Уманською різнею, так само як і Неживий. А що допит Швачки і його полоненнє сталось власне в початку липня — се доказує ся покликуваннєм Румянцева в своїй реляциї на рапорт Протасєва з 9 липня.
Обмежуючи дїяльність Швачки васильківським або білоцерківським районом, ми разом з тим не ведемо його і в Смілянщину. Про перебуваннє Швачки в сїй останній і про його пійманнє Москалями під Смілою в лозах, дійшов врештї тільки д. Кулїш[4] зо слїв свого оповідача Кіндрата Таранухи Смілянського, що, кажучи про загин Швачки, висловив ся так: „тогда стійчики, що замку стерегли, застукали їх от-тут в лозах“. Але в сїм разї, як цїлком слушно каже Максимович[5], — се свого роду licentia poetica, тим більше, що той же Тарануха в піснї про Швачку сьпівав, що його повезли з Богуслава.
Після вияснення питання про місце дїяльности Швачки, про час забрання його в полон і число його ватаги, нас тепер натурально найбільше цїкавить те, що він робив. Що його заповітною метою було добути таке велике гнїздо, як Біла Церква, де сховалось чимало шляхти і Жидів — се видко і з тих документів, що ми вже навели. Та за явною неможливостию здїйснити сю мету навіть при тисячній ватазї, Швачка очевидячки вичікував щасливійших обставин і, вичікуючи, нищив шляхту і Жидів спокволу, відповідно тому, як йому приводили їх селяне тої округи, де він обертав ся. Устроїв він свою, так сказати, головну кватиру у Фастові і туди то приволочувано на вбивство шляхтичів і Жидів обидвох полів і ріжного віку. В книзї кодненського суда є кілька вказівок що до такої дїяльности селян. Так селянин з с. Скрелівки Олекса Кочубай[6] був поставлений своєю громадою на сторожу, що б зловити шляхтичів — Ольшевских, чоловіка й жінку, зятя їх Русецкого з жінкою і чотирма дїтьми, — що налагодились були втїкати. Кочубай дїсно підстеріг їх і тодї селяне з тієї ж Скрелівки, Василь Ющенко і Кузьма Ткаченко з волї громади відвезли їх у Фастів; за се громада через Кузьму Антоненка заплатила кожному по 7 копійок. Військово-судова комісия присудила, звичайно, всїм трьом стяти голови. Окрім того, Павло Ткаченко, син ткача Нечипора з села Веприка, нїби то поміг гайдамакам, що везли Поляка на вбивство в Фастів, впіймати коня, коли той їм вихопив ся з рук, а опісля, коли гайдамаки зайшли до шинку пити горілку, пильнував шляхтича, що лишав ся на возї. Сей Ткаченко попав перед кодненський суд, дякуючи доносу економа свого села і чомусь цїлої громади. Але військово-судова комісия спинила сю справу ad resolutionem. Коли Ющенко і Кузьма Ткаченко привезли Ольшевских і Русецких до Фастова, Швачка всїх їх повбивав, окрім двох дївчаток. Сим він подарував життє, але казав їх охрестити.
Зробивши у Фастові справдїшню бойню людей, де на основі відомостей кодненської комісиї, за короткий час було вбито 700[7] людських жертв, Швачка мусив дбати про те, як ховати трупи, що б вони, гниючи, не заражали повітря, та й про те як вести процес самого вбивання. Про хованнє трупів в землю мусила, звичайно, дбати і Фастовська громада. Відомости про се ми дістаємо з розгляданої на кодненськім судї справи якогось Грицька Васюка. Показується, що при вбиванню своїх жертв Швачка запровадив такий порядок: кожного привезеного шляхтича він власноручно бив по лобу тяжким обухом, а потім вже напівсмертного віддавав добивати своїм гайдамакам. Ті докінчували справу і при тому здирали з трупів і коштовні річи і все чисто до самої сорочки; коштовні річи частійше знаходились у Жидів зашитими в одежі. Закопувати ж трупи в землю гайдамаки та й селяне вважали низьким для себе — і для сього дїла Фастовська громада скликала „старців-торбішників“. Між останнїми траплялись тако ж незгірші грабіжники і коли труп діставав ся їм до рук не зовсїм обдертий, вони забирали й решту і при сьому часом знаходили і коштовні річи. Бажаючи в Швачки запобігти ласки, де-хто з тих старців відволочував сьвіжі трупи на пожертє псам. Один з таких старців-торбішників і був поставлений перед кодненський суд, висше згаданий Грицько Васюк. Трупи шляхтичів, як казав він сам, він тільки ховав, а не віддавав на пожертє псам і самих убитих не грабував; а що при ньому знайшли золотий галун від жидівської одежі, так галун сей він знайшов на дорозї. Тому й викази якогось Осадчого, нїби він, Васюк, був одним з ревнїйших слуг Швачки, цїлком фалшиві. Про те кодненська судова комісия не повірила Васюкови і щоб видобути з нього зізнаннє, віддала на катуваннє першого степеня, себ то звелїла його канчукувати. Але й після сього Васюк обставав при своїх перших виказах. На запитаннє судової комісиї, по кілько Швачка платив селянам за кожного привезеного пана, Васюк відповів, що взагалї він не чув, щоб селяне брали надгороду за привезених ними панів і Жидів, але одного разу дїйсно Швачка подякував селянинови, віддавши йому кобилу і вола того самого пана, що він привіз на вбивство. Сей селянин був з села Паланичинець і звав ся Семен Куцопал. До чого присудили в Коднї Васюка — з документа не знати.
Понурим, озлобленим, немилосердним малює Швачку і другий добутий нами документ, що належить до часу перебування його в Білоцерківщинї. Сей другий документ[8] містить в собі викази Яна Весньовского, що був у Швачки за хлопця, так само як брат його Василь Весньовский (про нього ще буде мова далї) був за хлопця у Залїзняка. Ян Весньовский був не лїпший від брата свого, що обмовляв людей. Се були шляхетські парости з найлихійшими зародками. Ян Весньовский переважив навіть брата свого, бо з його виказів на кодненському судї видко, що його обовязком було розстрілювати козаків і гайдамаків на перше слово Швачки. Ми бачимо таким робом, що Швачка не зносив заперечення від своїх людей і що не вагаючись карав смертю всїх тих хто не слухав ся його волї, для чого й мав спеціяльного виконача в особі Яна Весньовского.При таких властивостях Швачки в народї заховались спомини про нього, як про чоловіка сильного, страшного для ворогів православя і волї. Подвиги його навіть перебільшили, приписавши йому те, чого не було — захопленнє Білої Церкви. Але разом з тим над міру нелюдське відношеннє Швачки до ворогів примушувало народних співаків здрігати ся і не похваляти за се Швачку. Ось пісня[9], де все се було висловлено:
|
Да не буде краще, да не буде лїпше |
Дуже близьких відносин з сим Митинським у Швачки не було, та про те Митинський був в його ватазї і одного разу навіть з ним самим недалеко від московської границї біля Триполля напав на турецьких купців з арнаутів, при чому Швачка убив тодї двох купців, а Митинський — одного; хотїли вони потому разом же забрати крам з пятьох возів, покинутих погоничами після вбивства купців, але тут їм перешкодили Москалї, що раптом з'явили ся на місцї вчинку і захопили все в свої руки. Крім того, лишаючись в ватазї Швачки тижднів зо два, Митинський з його наказу під Володаркою (м. сквир. п. над р. Росю, на Півд. Сх. від п. міста) вбив двох Жидів. Коли Протасєв розбив під Богуславом ватагу Швачки, то в числї забраних в полон був разом з Швачкою і Митинський. Як і всїх тодї захоплених, Протасєв відослав Митинського в Київ, певно не надаючи йому більшого значіння як иньшим. В Київі Митинський просидїв з рік, і був свідком того, як там Швачку „покнутовали“, як йому „пошарпали“ ніс і як опісля відпровадили на засланнє. Митинського ж після однорічного увязнення випустили на волю і з сього часу починають ся його дивні пригоди.
З Київа пішов він, очевидячки, до дому. Родом він був з Красилівки (м. староконстантинівського п. біля р. Случа на З. Півд. З. від п. міста). Безпешно дійшов він до Очеретної і Погребища (м. бердичівського п. над р. Росю на Півд.-З. від п. міста) при чому йшов трохи не півроку, очевидячки стаючи до роботи в ріжних місцях, щоб не вмерти з голоду. Але за Погребищем щастє його покинуло і коло Босогоброду його арештували уманські надвірні козаки, що провадили якогось арештанта до Коднї. Без жадного білєта, одягнений в шляхетський чорний жупан, що цілком не відповідав рештї убрання, а до того ж охлялий на вигляд, Митинський здав ся підозрілим на думку команди, що вела арештантів. В Коднї перед військово-судовою комісиєю Митинський зручно втаїв свою участь в гайдамацькім русї, прикидаючись волоцюгою-дяком, що їх тодї на Українї було доволї. Розповів він судям, що з Красилова, де він родив ся і де батько його був возьним, він попав в Київ до митрополита і був там півчим і шафарем, що потому він був три роки в Радомишлю, півроку в Гранові у протопопа Заблонського, з котрим визитовав церкви. Перед арештом же він не мав певної посади, бо захорувавши в Гранові, довго опісля жив в с. Очеретній і заробляв на кавалок хлїба тимчасовим дяконованнєм то в тій церкви, то в иньшій. Військово-судова комісия, повіривши його зізнанню, признала його волоцюгою і присудила йому 300 різок під шибеницею.
Але кари сїєї Митинський спекав ся, дякуючи добросердній панї Слотвинській, що була з чоловіком у Коднї і приймала участь в бенкетах і забавах суддів під час їх дозвілля. Вона впросила останнїх відпустити Митинського небитим і він безпечно вийшов з Коднї і знову протягом цїлого року дяконував на сей раз в с. Мєрополї, живучи там при церкві і при школї. Але за якийсь час він знов вскочив в біду. Прийшов він одного разу в с. Погоріле в саму північ, коли всї спали і почав стукатись до тамошнього каплана (уніят. священника) Корнелія Плїсовського. Йому відчинили, пустили в хату. Підбадьорений сим, Митинський став сміливійший.
— Ви й не знаєте, якого гостя приймаєте? спитав він і зажадав, що б принесли йому з корчми горілки.
Плїсовський по горілку до корчми не послав, але до сьвіта частував гостя своєю горілкою і сам з ним пив. За чаркою йшли розмови, а крім того закликали ще тамошнього дяка, що б на потїху гостеви заспівав. В розмовах гість вихваляв ся, що він Осип Швачка, брат звісного ватажка, що в нього є під Хмельником 5000 чоловік і що з ними він буде різати шляхту і Жидів від самого передгірря коло Бродів аж до Днїпра. Каплана ж Плїсовського він обіцяв помилувати в подяку за його гостинність і для забезпеки від неприємних випадків видав йому „лібертацию“. Охоронну грамоту сю він схотів зараз же написати. Почав він з підпису і підписав ся генералом Биловим, сказавши, що так велїла йому на далї підписуватись росийська цариця. Текст же лїбертациї був потому написаний такий: „Libertacya dana popowi Pohorylskiemu od tegoż Szwaczki. Byl zdes Josef Szwaczka w domu przewielebnego xiędza Kornalyia Plisowskiego w Pohoryley. Tam będący ubogim zawolany iest u nayiasnieyszey Monarchini carowey Katarzyny Alexyiowny Generalem Bylowym, żadney krzywdy nie wczynil tylko odpoczol y poszedl ubogą“.
Тим часом як се все дїялось в домі каплана, на дворі вже заднїло і каплан поквапив ся донести про свого дивного гостя в погорільський двір, де „диспозитором“ був московський поручник карабинового полка. Почувши про гультая, він велїв привести його до себе, при чому посланцї поручника знайшли Митинського вже не в каплана, а в корчмі. Після короткого допиту поручник відправив його під конвоєм до другого свого товариша в Ягодинцї, а ягодинський поручник — до команди в Меджибож (м. летичев. п., де вливаєть ся р., Бужка в Буг на З. Півн. З. від п. міста) куди для наочного обвинувачення витребовали і каплана Плїсовського. Але після допитів росийська команда Митинського відпустила: мабуть там не завважили потрібним в другий раз задержувати чоловіка, що вже був раз відпущений на волю київськими властями. Митинський, після того вспів наробити ряд нових історий і знову попасти під суд в Коднї вже обвинувачений в гайдамацтві.
Нові його істориї, на основі його зізнання, були такі. З Меджибожа опинив ся він в Любарі (м. новгородволинського п., над р. Случем на Півн. від п. міста) і там похваляв ся так же саме як в Погорілім. І в Любарі він назвав себе братом Швачки, що збірає велику ватагу проти шляхти і Жидів, але тут він між иньшим ще додавав, що з ватагою своєю він спершу хотів напасти на турецьку границю і що коли турків на границї не знайде, то тодї вже почне вирізувати шляхту і Жидів. Вихвалки сї Митинський в Любарі висловлював між иньшим і перед студентами, ночуючи в тамошнїй школї і студенти, слухаючи його і дивлячись на його непоказну фіґуру, як сам він признавав ся, сміялись з нього. В иньших же місцях, як казав він же, слухачі його гайдамацьких речей починали перешептуватись межи собою і тодї він, Митинський, хапав ся швидче втікти поки живий-здоровий, боячись арешту. Але певно таких слухачів, що не вподобали балаканнє Митинського про нову різню шляхти і Жидів, було не багато. Сам же він в своїх виказах заявляв, що вихваляв ся він іменем Швачки і пятьма тисячами наготовлених гайдамак між иньшим тому, що його за се поїли і годували. „To mowil aby mu wszędy dali iesc y pic“, „chodzil od wsi do wsi y to samo gadal, aby pil y iadl“, — се дослівні вирази Митинського.
І от се власне свідоцтво Митинського про те, що всї його охоче слухали, коли він виявляв себе братом Швачки і казав про свої наміри вести се дїло далї, є для нас ясним потвердженнєм того, що імя Швачки всїх наводило на думку про можливість з помочию таких людей, як він, позбутись коли небудь польсько-жидівських кривд. Се ж ім'я Швачки на сій підставі давало бездомним бурлакам притулок і шматок хлїба. А таке значіннє мають в життю тільки імена тих людей, що зробили велике вражіннє на своїх сучасників.
Справа Митинського, скажемо по дорозї, може бути для нас цїкавою і з другого боку; з неї ми довідуємось, що близші родичі Швачки були родом з Волинї; принаймнї Митинський, що доводив ся Швачки братом у первих по матері (cioteczny brat) родив ся в Красилові (староконст. п. біля р. Случа, на З. Півд. З. від пов. міста). Чи не там же було і родовище самого Швачки?
Не меньш цїкавим потвердженнєм гадки, що Швачка зробив глибоке вражіннє на народ, служить нам ще й друга справа, що виникла трохи пізнїйш нїж справа Митинського на самій московській границії, в Київщинї поблизу кількох росийських форпостів. Справа ся витягнена нами кілька років назад з архива київського ґубернського правлення[10], є така:
В кінці р. 1768 кілька мешканців з найблизших до Київа сел і кілька киян, приїхавши в Борщагівку (київ. повіта), на тамошнїй манастирський двір, разом з черцем Лопуцінським, що жив в тім дворі, спорудили добру пиятику, при чому на потіху собі стріляли з рушниць. В пяній балачцї зайшла в них між иньшим мова про те, що в свято Зачатия Пресвятої Богородицї в польськім селї Ігнатівцї має бути ярмарок і що на ярмарку сьому добре б пограбувати Жидів і панів. Чернець Лопуцінський підтримав думку пяних гультаїв про грабуваннє і різню — і вони, не довго думаючи, на підводї, тут же добутій Лопуцінським, рушили в польську сторону. Перед кордоном біля білгородського форпосту вони рішили не спішити ся і відпочити, при чому знов випили у тамошнього черця-шафаря; бачив ся тут з ними і білгородський молодий піп. Піп сей після сього швидче від гайдамаків перейшов через форпостові рогачки і опинив ся на ігнатівськім ярмарку; там він, розмовляючи з жидами, договорив ся між иньшим до таких слів: „я би вамъ нѣчто сказалъ, но не могу, вскорѣ увидите“. І дїйсно се „нѣчто“ жиди незабаром побачили. В саму середину ярмарку в'їхали на кількох підводах чоловіка з двадцять напів пяних узброєних гайдамаків. Звичайно, сьому переїзду через границю на польську половину мусила перешкодити форпостова залога в Білгородцї, але сього не сталось. Коли форпостовому начальнику поручнику Лярскому, пяному як звичайно, сказали, що йдуть гайдамаки, то він тільки відповів: „пускай идутъ!“ і навіть не підвів ся на ноги, а лишив ся лежати; салдати ж його не тільки не схотїли самі з власного почину перешкодити гультаям поживити ся добром польських Жидів і панів, але навіть ще доповнили їх узброєннє, подававши їм свої списи і рушницї. Прийшовши в Ігнатівку, гайдамаки насамперед здибались з молодим білгородським попом і він, як потім виказав один з захоплених росийською властю учасників дїла, „благословилъ имъ грабить“. Само собою розумієть ся, що як тільки з'явились на ярмарку гайдамаки, то між купцями і иньшим людом ярмарковим вчинив ся страшенний переполох; але переполоханих гайдамаки почали заспокоювати, кажучи всїм, що „греческаго исповѣданія людямъ никакой обиды не учинятъ“. Після сього багато людей, що кинулись вже були втїкати на росийську половину, лишились в Ігнатівцї.
Але гайдамаки і тепер ще не почали розрухів. Спершу вони завважили потрібним прочитати привселюдно указ, що дозваляє їм різати шляхтичів і Жидів; указ дали до рук якомусь дякови і той на голос прочитав його. Тодї то почалась різня і грабуваннє. З пивниць повикочували бочки з горілкою і пив її всякий, хто хотїв. Убито було не меньш десятьох Жидів. Після того гайдамаки разом з новими ярмарковими гультаями, що поприставали до них, по черзї побували в найблизших до Ігнатівки селах — в Гореничах, Лучанцї, Петрушах, Шпитках, Некращах, скрізь лишаючи кріваві слїди. Було чимало звірячих вчинків. Так Нестор, слуга білгородського титаря будучи „гораздо уже пьянъ“, убив полїном сповиту дитину, що лежала біля шинку, а потім кинув ся бити полїном вже вбиту перед тим матір дитини — орандарку шинку з ненависти, як сказано в судовім папері. Одного молодого жидика не добили відразу і де-хто бачив, як він, „кишки за собою волоча и глаза необыкновенно выставля“, кричав: „добейте меня“; знайшов ся якийсь Лаврентєв і з жалю торохнув його дубиною по голові, чим і прикінчив його страшні муки. З шляхтичів найлютійше мордували ґубернатора с. Горинич — Горлинського: його спершу немилосердно били і кололи, а потім ватажок застрілив його з пистоля.
В грабуванню, що найвисшого степеня досягло в Ігнатівцї, брали участь не тільки гайдамаки, але й ярмаркові гості. В числї останніх був між иньшим сам форпостовий поручник Лярский; він не завагав ся взяти собі з жидівської крамницї три пуди свіжого сала. А вже ж тим більше не вчинив собі кривди при сїй нагодї молодий білгородський піп: він взяв собі великий винокурний казан з трубами, оловяне начиннє, шабашкові ліхтарі і жидівські „богомілля“, шовкові нагрудники, подушки; крім того самі гайдамаки дали йому грішми одного рубля за благословеннє грабувати і багато хлїба на білгородську церкву.
В усїй тій істориї багато духа надало гайдамакам не що иньше, як імя Швачки. Іменем сим назвав ся ватажок тих, що нападали на Ігнатівку. З виказів ріжних осіб, притягнених до справи ігнатівських розрухів, дізнаємось, що білгородський чернець-шафар ще перед трьома тижднями до самої різнї розпускав поголоску нїби „всемилостивѣйшая государыня гайдамацкаго предводителя Швачку изъ-подъ караула соизволила повелѣть вьпустить и полковникомъ пожаловать, давъ ему власть поляковъ и жидовъ смертью казнить, и что ему Швачкѣ два ордены даны, отобранные отъ генерала-губернатора кіевскаго, по приказанію котораго оной Швачка наказанъ кнутомъ, носъ и уши рванъ, за что ему губернатору голова долой“. З тих же виказів довідуємось, що ватажок тих, що напали на Ігнатівку, властиво звав ся Зайцем, імя ж Швачки взяв на себе під намовою білгородського шафаря. І тільки завдяки сьому імени, як запевняли всї свідки, коло Зайця за короткий час могла зібратись така значна ватага.
В кінцї, маючи на увазї, що в особі Швачки темні риси перемішувались зо сьвітлими, цїкаво було б означити — які-ж з сих особистих рис його робили найбільше вражіннє на його сучасників. Відповідию на таке питаннє в сїм разї може бути нам захована з тих часів народна пісня про сього дїяча. В ній нарід вболїває над його долею, „по йому засмутилась уся Україна“, на рештї величають його в ній „батьком“.
Ось та пісня[11]:
|
Ой на козаченьків на молоденьких |
|
Ой оглянув ся батько Швачка |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|
- ↑ Кодн. кн., ст. 49, 5.
- ↑ Реляцию сю подано в М. Максимовича. Див. Твори його, т. I, ст. 615–616.
- ↑ Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 616.
- ↑ Кулишъ. Записки о юж. Руси. т. Оглав XVI і текст ст. 135.
- ↑ Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 615.
- ↑ Кодн. кн., ст. 538–539.
- ↑ Ibidem, ст. 419–420
- ↑ Кодн. кн., ст. 475.
- ↑ Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 613.
- ↑ Дѣло о грабежѣ въ имѣніяхъ польскаго князя Шуйскаго. Ст. 169–715.
- ↑ Максимович, Сочиненія. Т. I, ст. 614.