Начерк Коліївщини/I/Семен Неживий

by Яків Шульгин

◀ Максим Залїзняк

Начерк Коліївщини. Глава I. Ватажки і військова орґанїзация гайдамаків Яків Шульгин пер.: Микола Вороний Семен Неживий

Яків Швачка ▶

Львів: 1898

Семен Неживий.

І на основі польських мемуарів про уманську різню р. 1768, і на основі окремих джерел з того часу, одним з видатнїйших ватажків після Залїзняка в повстанню означеного року треба безперечно вважати ватажка Семена Неживого, що звав ся курінним отаманом війська запорозького і тим відріжняв ся від Залїзняка, що титулував себе запорозьким полковником.

В сериї документів, що є в кодненській книзї, ми знайшли тільки два, що дотичать сього дїяча: один — се викази селянина Івана Ботвиненка, що був на військовім судії в Коднї^[1], другий — невеличка судова замітка про справу шляхтича Миколи Чоповського, що те ж був на тім же військовім судї^[2]. Коли не обидва то бодай один з сих документів досить добре характеризує особу Неживого, але для сього треба порівняти наші відомости з відомостями, добутими ранїйш і головним робом, натурально, з документами про Неживого, надрукованими М. Костомаровим в „Кіевской Старинѣ“ в серпневій книжцї за р. 1882. Ми так і зробимо, виложивши наперед зміст наших документів.

Селянин Іван Ботвиненко родив ся в селї Христиновцях лубенського полку і коло р. 1765 перенїс ся з Гетьманщини на польську сторону в Україну і осїв в с. Сегединцях. Очевидячки і його, як багатьох, приманили сюди заведені тимчасово польськими панами вільготи, конче потрібні на їх думку для успішного залюднення все ще порожнього краю. В Сегединцях Ботвиненко оженив ся і жив собі тихо. Тим часом почалась селянська ворохобня і Сегединцї не лишились на боцї від народного руху, що появив ся довкола. Саме тодї прийшов до них з своєю ватагою ватажок Неживий і почав намовляти людей, щоб приставали до нього. Він скликав для того сегединцїв на раду і на радї читав їм якісь накази і кликав до Залїзняка.

Нїяких кривд під час свого перебування в Сегединцях Неживий нїкому не чинив, не взяв він нїукого навіть коня і, скінчивши читаннє і переговори, він вирушив звідти в Лисянку, де тоді був Залїзняк.

Зразу з сегединських людей нїхто не пристав до Неживого, але зараз же після його відходу серед них почались балачки з поводу його речей, а селяне Різниченки Михайло та Тиміш і Іван Попович після тих балачок зайшовши до Ботвиненка в хату, сказали йому про свою думку пристати до гайдамаків; вкупі з тим стали вони його намовляти піти за їх прикладом. Ботвиненко зразу не годив ся з ними, а потім, переконаний їх доказами, рішив, що й йому треба пристати до гайдамаків. Збірались не довго і всї згадані люде здогнали Неживого в с. Верещаках (село — тепер їх два — чигир. п. над р. Верещаками на З. Півд. З. від пов. м.), прилучились до його ватаги і пішли з ним в Лисянку. В Лисянцї вони застали Залїзняка, але він лишав ся там при них не довго: він своє дїло там скінчив і попрямував до Уманї. З сегединських же нових гайдамаків разом з ним пішли обидва Різниченки, иньші ж лишились в Лисянцї при Неживому, у котрого тоді вся ватага разом з свіжо завербованими складалась з шестьох (sic) люду. Але й Неживому нїчого було там робити — він також вийшов звідти з своїми людьми. Куди думав він тепер рушити — з виказів Ботвиненка не видко. Знаємо від нього тільки, що по дорозї з Лисянки Неживий припадково здибав якогось селянина з с. Тарасівки (чигир. п. над допливом Днїпра на Півн. С. від повітового міста) дуже сполоханого, що кликав його на поміч проти якихсь гайдамаків, що рабують Тарасівку. Неживий зараз рушив туди, але гайдамаків-грабіжників не застав вже в Тарасївцї. А про те зловити їх він захотів яким би не було способом. Тому він зібрав до себе всю тарасівську громаду і вкупі з нею і з своєю ватагою кинув ся на здогін за грабіжниками в село Кирилівку (звенигород. повіту на Півн. С. від повітового міста). Не знайшовши грабіжників і в Кирилівцї, Неживий підбив і кирилівців прилучитись до його ватаги для гонитви за селянськими напасниками. З кирилівцями він нарештї наздогнав грабіжників в селї Пединівцї (звениг. п. над р. Ольшанкою на Півн. С. від повіт. міста). За ватажка в них був якийсь Гайдаш. Певна річ, здивований бажаннєм Неживого переслїдувати його за взяту ним силоміць реквизицию з селян, він подумав, що Неживий мабуть Лях. Через те Неживому прийшлось навіть присягнутись, що він думає йти до Залїзняка в Умань і що коли й Гайдаш іде туди ж, то їм один шлях. Почавши в своїх виказах мову про се, Ботвиненко так і не розповів — чи оборонив таки Неживий перед Гайдашем інтереси зрабованих останнїм тарасівців. В своїм оповіданню Ботвиненко просто перейшов до того, що Неживий з Гайдашем разом рушили до Уманї. Але дорогою між ними, як оповів Ботвиненко, знов зайшли нелади і Гайдаш казав був вже розстріляти Неживого, а його гайдамаків арештувати. Що втримало його в другий раз від виконання сього наміру — з документа не видко. З дальшого ж оповідання Ботвиненка знати, що Гайдаш став там грабувати якогось пана Чеканського та мабуть і селян його, — се й могло викликати суперечку з Неживим, що дозваляв тільки грабувати панів і сам навіть дістав якусь одежу Чеканського. Невдовзї після сеї грабіжки Ботвиненко втік за границю в слободу капитана Чорного, сербського полка Артипормарка. Вернувши ся ж у межі Річи Посполитої вже після того як край трохи заспокоїв ся, він попав ся в руки військової польської команди, був відданий нею під суд і нарештї стятий.

Другий наш документ про Неживого — се, як вже сказано, замітка кодненського військового суда в справі шляхтича Миколи Чоповського. Замітка дотичить засїдання суда 7 липня року 1769. В нїй сказано, що шляхтич Микола Чоповський родом з Меджибожа (м. летич. п. де вливаєть ся р. Бужка в Буг), був з ватажком Шелестом в гайдамаках, як казалось тодї, і спалив двір пана Пенінского, а з ватажками Савкою і Неживим в Каневі заколов на смерть трьох жовнірів та крім того рабував в ріжних місцях з трьома названими ватажками. За такі провини Чоповського посаджено на кіл, що також занотовано в судовій замітцї.

Перше, що впадає в око після прочитання більшого нашого документа — се піклуваннє Неживого про те, як би не зробити кривди селянам при конечности утримати гайдамацькі ватаги. Він при сьому не тільки сам не рабує селян тих сел, куди йде його шлях, але готов ще карати тих гайдамацьких ватажків, що були занадто безоглядні при добуванню всього потрібного для утримання своїх ватаг. Погоня за Гайдашем, що грабував тарасівців, з сього погляду гарна ілюстрация.

Виясняючи на такий спосіб суперечку Неживого з Гайдашем і взагалї зазначуючи в його поводжінню певний намір не кривдити оборонюваних людей, ми не натягуємо факта. Ще виразнїйше нїж в нашім документї означені риси Неживого виступають в документах про нього, поданих М. Костомаровим. В числї останнїх ми знаходимо сьвідоцтва на письмі від мошенських мешканцїв, від канївських міщан і козаків і від медвідовцїв про те, що Неживий не зробив нїкому з них нїякої образи, а на їх жаданнє визволяв їх від Поляків і Жидів, що чинили їм кривди.

Розглядаючи докладнїйше зміст названих документів, ми з сьвідоцтва мошенців (Мошни — м. черкас. п. над р. Ольшанкою на З. Півн. З. від п. міста), дізнаємось^[3], що утискав їх місцевий ґубернатор Підгородецкий, при чому утискались за „благочестиє“ не тільки „свецкіе люди“, але й „духовний чин“. „Тогда людей свецкихъ, читаємо в свідоцтві, до полусмерти кіями забивали, уніатамъ гонителямъ великую протекцію давали во всемъ, а наши священници мошенскіе, которие до благочестія пристали, всюды гонимы были, по лѣсахъ и по разныхъ мѣстахъ укрывались“. „Сверхъ же того, кажуть далї мошенцї, той же губернаторъ на нашу громаду великое страхованіе наносивъ и заподлинно мнилъ на насъ конфедерацію спровадити изъ ляховъ, чтобъ зъ насъ христіянъ ни одній души въ живыхъ не осталося“. І от при таких обставинах на поміч мошенцям явив ся Неживий. Полякам і Жидам скрутно прийшлось, але нїкого иньшого він при тому не скривдив. Останні слова про нього в свідоцтві мошенців такі: „что же г-нъ Семенъ Неживый атаманъ бытностію его в Мошнахъ и з воинствомъ людямъ нашимъ ни меньшей кривди не учинилъ, совѣстію о томъ свидѣтельствуемъ и какое подписуемось, неграмотные бывши, крестами“.

З другого свідоцтва — міщан і козаків канївських^[4] ми бачимо, що Неживого вони прикликали на поміч для оборони від панів, що, як вони казали, задумали спокволу повідбирати в козаків канївських збрую і опісля беззаступних перебити їх, що й почали були помалу робити. Коли Неживий прийшов до Канева, пани заперли ся в замку, але гайдамаки примусили їх звідти вийти, підпаливши двір поручника, що від нього загорів ся й замок. Як тільки вийшли звідти Поляки, на них зараз напали не тільки гайдамаки, але й ті козаки, що були з ними в замку і що пристали тепер до Неживого. Бойовище було страшенне, але й тут Неживий не вчинив кривди оборонюваним. „Той же высшеупомянутый атаманъ, — так кінчить ся свідоцтво канївців — будучи вь городѣ нашемь Каневѣ, жителямъ здешнимъ никакой обиды не дѣлалъ, но токмо и то по возможности своей отъ мѣщанъ каневскихъ что имѣлъ, тѣмъ войсковыхъ козаковъ кормилъ и грабительства христіанамъ никакова не дѣлалъ; въ томъ мы ему атаману вьшеупомянутому войска запорожскаго козаки и мѣщане каневскіе даемо квитанцію съ подписаніемъ рукъ нашихъ во свидѣтельство“.

На рештї в третім свідоцтві, виданім медвідовцями^[5] оповідаєть ся про напад конфедератів спершу на Жаботин (м. черк. п. над р. Жабянкою на Півд. Півд. С. від п. міста) в числї 450 чоловіка, а потім на Медвідовку (м. чигир. п. над р. Тясьмином і Медвідовкою на З. Півн. З. від п. міста) в числї 100 чоловіка. „Сего 1768 г. мѣсяца мая 18 числа, — читаємо в свідоцтві, — въ польской области въ староствѣ чигиринскомъ вездѣ по городахъ и селахъ великое разореніе народу показалося оть поляковъ, т. е. отъ конфедератовъ, которые то, пріѣхавши войска четыреста пятьдесять человѣкъ съ козаками и черезъ три дни стоячи, ходили пяные по лѣсахъ и людей жаботинскихъ, которые позбѣгали по лісахъ, ловили и имущество отъ нихъ отобравши, до полусмерти кіями забивали, и скота рогатого зъ города Жаботина немалое число забрали“. Те ж саме зробили потім конфедерати і в Медвідовцї. „И неотмѣнное ихъ такое намѣреніе было, читаємо в документї, чтобъ пановъ и козаковъ съ собою собрать, а священниковъ греко-россійской православной вѣры и людей главныхъ и ктиторей мучити смертію за благочестіе и чтобы привесть всѣхъ до присяги и на вѣрность конфедераціи“. Не прийди при таких напастях Неживий „то бы оные поляки, чтобъ похотѣли, то тобъ и здѣлали съ нами“, — додають медвідовцї. Неживим і його поступованнєм вони були задоволені. Про його ж господарські військові справи вони при сьому сказали так: „онъ отъ насъ громадъ требуетъ харчей, а грабительства не дѣлаетъ. И въ томъ мы ему атаману Семену Неживому свидѣтельство (даємо) и подписуемся руками своими властными. Написуемъ кресты“.

Совістне відношеннє Неживого до селянських громад зробилось навіть здобутком народних переказів. В „Запискахъ о южной Руси“ Кулїша^[6] ми знаходимо оповіданнє з народних уст про те, як у селянина Білика під Мошнами якийсь гайдамака з ватаги Неживого віднимав доброго коня. Білик всякими способами старав ся заховати коня, але на рештї гайдамака доправив таки свого. На потїху Біликови гайдамака сказав: „ну прийдеш же у Канїв, то там Неживий тобі заплатить“. Білик справдї пішов туди, застав уже Канїв спаленим і з тяжким трудом заявив Неживому свою скаргу. Саме в той час ватага Неживого руйновала винокурню в Нетеребцї (с. канївськ. п., над Росю) і виймала з печі казан. Неживий звелїв віддати Біликови за його коня сей казан. Не його вина, що після його відходу властителї винокурнї, довідавшись, де казан, відобрали його у Білика. Віддаючи казан, Неживий не вважав його присвоєннє незаконним: се було не селянське добро, а таке добро він не вагав ся брати собі, як в нашім документї він не вважав несправедливим забрати собі одежу пана Чеканського.

Всї наведені факти, думаємо, цїлком виясняють гуманне відношеннє Неживого до простого люду, що й розпочав повстаннє, але ми можемо зазначити тепер ще другу властивість характеризованого нами ватажка. Ся друга його властивість — є бажаннє всякими способами уникати акциї ватажків нарізно, без пляну. Конечну потребу пляна, орґанїзациі відчували певно і иньші визначнїйші ватажки, але Неживий надто якось був перейнятий свідомостю сього. Він наче б то докладнїйше від иньших розумів, що, провадячи тільки партизанську війну, селянство рано чи пізно наскочить на значні орґанїзовані сили ворогів і безперечно буде ними побито. Дуже часто, як нам здаєть ся, в документах про Неживого виступає ся його риса.

Так у наведенім висше великім документї з кодненської книги Неживий просто заявляє себе сегединській громадї прихильником і однодумцем Залїзняка і кличе сегединців до нього. Сам потому йде в Лисянку, де, як він знав, був тодї Залїзняк і там віддає йому більшу частину людей з своєї ватаги, сам же лишаєть ся всього з шостьма людьми; опісля вже його ватага побільшується знов сьвіжими силами. Окрім того, знаючи, що головна мета більшости ватажків однакова з ним, Неживий виступає нерідко спільно і з иньшими ватажками, не тільки з Залїзняком: він ладен був іти поруч навіть з Гайдашем, хоча перед тим сей останнїй зробив дїло, огидливе моральному почуттю Неживого, а власне — зрабував гарасївських селян. Очевидячки, Неживому треба було так чи так направити досить значну ватагу Гайдаша на підпомогу Залїзнякови — і він досягнув сього. Далї з другого кодненського документа видко, що часами Неживий дїяв спільно з ватажками Шелестом і Савкою, бо власне на сих двох ватажків і на Неживого вказали свідки в справі участника селянського руху шляхтича Чоповського, як на загальних керманичів його антішляхетських злочинств, цїлком відповідних тодїшньому настрою українського люда.

Коли тепер для провірення нашого вивода що до заходів Неживого коло зміцнення єдности між ріжними народними ватагами того часу, ми спробуємо заглянути в давні джерела про нього, то і в тих джерелах знайдемо ясно виражені відзиви про Неживого, яко про людину, що трималась „гурту“ та на жаль лише факти наведені для потвердження не скрізь оказують ся вірними. Розповідають, що коли Залїзняк після уманської різнї і вже після приходу до нього й Гонти ґенерал-майора Кречетнікова розмислив ту небезпеку, що йому грозила і вихваляючись, що „не убере його, запорозьця, Москаль в свої шори“, рішив ся втїкати з свого табору, то потягнув за собою кількох визначнїйших гайдамаків і в тім числї нїбито й Неживого^[7].

З загальним напрямком дїяльности останнього се певно б годило ся, та про те факт в сїм оповіданню невірний. І справдї з сих відомостей виходить 1) що і в уманській різнї брав участь Неживий, коли вже він був в таборі Залїзняка і 2) що той же Неживий виступав в спілцї з Залїзняком і після виходу з табора, коли Залїзняк рушив з під Уманї, простуючи до Палїєвого Озера, Балти і Голти. Тим часом ми, перевіривши се, мусимо признати, що Неживий не брав участи нї в уманській різнї, нї в нападї на Палієве Озеро, Балту і Голту. Що Неживий не брав участи в уманській різнї — се перший зазначив М. Костомаров, друкуючи свої документи про Неживого. Уважаючи на дати поданих Костомаровим свідоцтв про Неживого — мошенців, канївців, медвідовцїв, люде сї мали Неживого коло себе в протягу трохи не цїлого червня; так мошенцї видали йому свідоцтво 15 червня, канівцї 12 червня а медвідівцї першого липня. Тим часом бути з ними коло сього часу він не міг би, коли б брав участь в уманській різнї і бенкетах після неї аж до самої утечі Залїзняка, бо уманська різня відбувалась 8 і 9 червня, а бенкетування після неї тягли ся принаймні до 18 червня, коли Залїзняк нїби то з Неживим і иньшими втїк до Палїєвого Озера і ин. Окрім того в переписцї Румянцева ми знаходимо виразну вказівку на те, що 9 червня Неживий справував ся в Каневі^[8].

Датами ж на инших документах М. Костомарова доводить ся непевність і другої гадки — немов би Неживий був з Залїзняком і в Палїєвім Озерї, і в Балті і в Голті. Напади гайдамаків на сї місця відбулись після 18 червня; на Голту, наприклад, напали вони 24 червня^[9]. Тим часом в сї ж днї як раз Неживий писав листи з Медвідовки до командира гусарського полка Федора Чорби і підполковника Хорвата як стоїть справа в Приднїпрянщинї, де він був тодї. Цїлком припадковою треба вважати ту обставину, що М. Костомаров балські і голтянські подїї гайдамаків накинув гайдамакам Неживого.

Але обертаючись до гадки про постійне піклуваннє Неживого виступати відповідно пляну і злученими силами, ми думаємо, що вона потверджується далеко більше нїж вигаданими фактами, власне тою обставиною, що Неживий, налагодившись з Лисянки йти до Уманї за Залїзняком, справдїж вирушив до староства черкаського і чигиринського. Річ в тім, що коли до Уманї позбігалось все польське панство України, що шукало тільки ратунку свого життя та деякого майна, що могло хіба боронитись, а не нападати, тодї в згадані висше староства понаходили барські конфедерати, люде активні, що самі нападали і почали там страшенно лютовати, як знаємо се з одного висше наведеного документа М. Костомарова. Очевидячки, Неживий в згодї з Залїзняком і иншими визначними ватажками на закликаннє мошенців, канївців і медвідовців мусив для більшого успіха справи повстання йти і покінчити з активним ворогом в Приднїпрянщинї, подібно тому як такі ж обовязки в центрі Київщини і на півночи її мали виконати ватажки Швачка і Бондаренко.

Зазначивши таким робом і другу характерну рису Неживого, ми сим ще не вичерпали особистих властивостей сього дїяча. І на підставі наведених нами виказів селянина Ботвиненка і на підставі де яких документів М. Костомарова, він визначаєть ся від иньших ватажків ще третьою визначною рисою: він шукає санкциї своїй дїяльности в „указах“, котрі він читає людям, закликуваним до руху, і уперто до самого арешту свого лишається при переконанню, що росийські власти мусили конче співчувати повстанню в чистім його напрямку.

„Укази“, що на них покликував ся Неживий в Сегединцях, він показував всїм і в Каневі, як се бачимо з одного ордера Румянцева командиру карабинового полка Протасєву^[10].

Але тут ми тимчасового урвемо наше оповіданнє про Неживого, що б вияснити справу з указами. Укази сї, як відомо, нїби виходили від самої царицї Катерини і на підставі версий де котрих польських істориків, були потайно дані нею ігумену Мотронинського манастиря Мальхиседеку Значку-Яворському, коли він р. 1765 був у Петербурзї в справах манастиря. Так само виясняли собі появу сього указа і багато Українцїв, до кого він був звернений. З документів того часу ми знаємо тільки про суть того непевного указа: в ньому цариця наказувала нїби то українському православному люду і запорозьцям нищити на Українї всїх гнобителів православя — Ляхів і Жидів. Але з ширеним в народї указом нї в якім разї не треба змішувати вигаданого Поляками указа, надрукованого ними нїби в французькім перекладї в Парижі в збірнику Анґенберґа, що містив в собі діпльоматичні акти в справах Польщі^[11]. Наведемо тут в мові русько-українській сей цїкавий фальсіфікат.

С. Петербург, ⁹/₂₀ червня р. 1768.

Бачучи ясно, з яким призирством і безсоромністю поводять ся Поляки і Жиди з нами і з нашою православною реліґією, переслїдуючи оборонцїв нашої грецької віри, утискаючи їх всякими способами і караючи смертю, ми вже більше не в станї терпіти такі образи, таку зневагу і гнобительство нашої св. реліґії, пригнїченої і зневаженої, даємо сей указ і приказуємо Максиму Залїзняку з землі Тимошівської, полковнику і командиру в наших землях Низового Запорожа, вступити в межі Польщі, взявши ще кілька віддїлів донських козаків з наших росийських військ, аби вирізати і знищити, з помочею Божою, всїх Поляків і Жидів, хулителів нашої св. реліґії. Сим способом ми робимо кінець всїм скаргам, зверненим до нашого престола на сих немилосердних убивців, сих кривоприсяжників, що, потураючи поганій вірі нечестивих Жидів, хулять і зневажають нашу реліґію, утискаючи нарід вірний і невинний. То ж приказуємо, перейшовши Польщу, викоренити саме імя Поляків, що б і спомину про них не лишилось потомству. Але для того, що б умови і дружби з нашими сусїдями були заховані, ми заборонюємо під найострійшими карами ображати або турбувати купцїв турецьких, грецьких, вірменських і наших росийських, що приїздять до Польщі для торгових інтересів; ми хочемо навіть, аби вони завжди мали вільну перепустку і всяку запомогу, що повинна їм належатись від сусїдїв-приятелів.

Для більшої певности ми потверджуємо сей наказ і сей дозвіл.

Дано в С. Петербурзї, припечатано нашою гербовою печаткою і підписано нашою власною рукою 20 червня р. 1768.

Катерина.

До виконання.

Кошовий отаман Петро Кальнишевський з сьвідками“.

Як каже пок. Костомаров, фальсифікат сього маніфесту незаперечно довів д. Рева, перекладчик польського мемуара Вероніки Кребс про уманську різню; мемуар сей видав д. Рева в Київі р. 1879, додавши до нього передмову. В сїй передмові д. Рева вказав насамперед на те, що грамота, видана Катериною, датована в збірнику Анґенберґа 9 червня ст. ст. або 20 червня н. ст., тим часом як сама уманська різня відбувалась 8–9 червня^[12]. Виходить, що грамоту видано трохи не в самий день уманської різнї і Залїзняк вже нїяким способом не міг з помочию грамоти навербувати свою ватагу в цьвітні і маю. Та на рештї, коли грамоту видано 9 червня 1768 р., додамо ми, то її вже нїяк не міг привезти на Україну Мельхиседек Значко-Яворський, що був в Петербурзї ще р. 1765^[13]. Зазначив д. Рева, розглядаючи документ, і занадто вже очевидну недоладність в титулованню Залїзняка і кошового Петра Кальнишевського. Першого названо „полковником і командиром наших земель Низового Запорожа“, а другий наче б то сам підписав ся „кошовий отаман Петро Кальнишевський з свідками“. В дїйсности ж титула, видуманого для Залїзняка, цїлком не було, а кошовий підписував ся так: „Петръ Кальнишевскій, атаманъ кошовый войска запорожського съ атаманнею и со всѣмъ старшимъ и меньшимъ товариствомъ“.

Певна річ, між народом ходила не ся польська недоладна видумка. Найможливійше, що вона навіть появила ся на сьвіт чи не в самий рік видання збірника Анґенберґа. Під час же колїївщини, очевидячки була розповсюджена грамота иньшої фабрикациї, більш приступної для народного зрозуміння. Про се є де-які свідоцтва. Так д. Скальковський в книзї своїй „Наѣзды гайдамакъ“^[14], покликуючись на відомі йому акти запорозького архива, запевняє, що в перший раз золоту грамоту передав архимандрит Мальхиседек кошовому Петру Кальнишевському, що видано її було власне тому ж кошовому і що в нїй „висловляв ся даний війську запорозькому наказ — помагати всїма силами пригнобленій церкві“. Далї про вражіннє, справлене грамотою в Коші, Скальковський каже: „кошовий, звичайно неписьменний, дав наказ для прочитання військовому писареви Івану Глобі; розумний козак зараз же побачив, що се фальсифікат і переконав кошового не втручатись в сю справу. Ігуменови дано відповідь: коли б велика монархиня потрібувала справдї служби козаків, своїх щиро-підданих, то б прислала свій наказ не через ігумена, а через окремого посланця „якъ то изъ вѣковъ бувало въ Запорожьѣ“.

Друге свідоцтво про ту ж грамоту — графа Румянцева^[15], до котрого доходили звістки про сей указ, при чому він чув між иньшим, що „онъ написанъ подъ титулой ея императорскаго величества, за подписомъ атамана куреннаго уманскаго, котораго имени не помнилъ, и за печатью кошеваго“.

З сих свідоцтв бачимо, що золота грамота не була видана на ім'я Залїзняка, бачимо й те, що вона мусила бути дуже просто написана. Повна простота і брак грубих книжних вигадок в титулах південно-руських козацьких властей, — все се однаково мусило визначати той документ, що ходив по руках гайдамаків, і в тім випадку, коли б уложив його сам Мальхиседек, як гадає д. Скальковський і Тучапский, польський мемуарист^[16], і в тім, коли б, як думає иньший польський мемуарист Мощиньский і небіжчик Соловйов, грамоту сю уложив економ переяславського архиєрея, якийсь ігумен, що його небожа невдовзї перед повним вибухом селянського повстання р. 1768 Поляки посадили на кіл^[17]. Ігумен сей, нїби то що б помститись на Поляках за сей їх вчинок, при помочи уложеної ним фальшивої грамоти, прискорив повстаннє в народї, обуренім лютостию барських конфедератів і пропагаторів унїї. Простотою мусив би нарештї визначатись цїкавий для нас документ і в тім разї, як би його укладачем був чернець Мотронинського манастиря, по прізвищу Молдаван, як се чув М. Максимович. На основі його запевнення^[18], херсонський архиєрей Іннокентий, будучи ще викариєм київської митрополїї, був раз у Мотронинськім манастирі при ревізиї своєї пастви і застав там одного живого сучасника Мельхиседека. Дїдусь сей розповів Іннокентию про Молдавана, що брав особисту участь в урядженню Мельхиседеком аптики і за його вказівками робив написи на аптечних фляшках з травами і иньшими лїками. Молдаван сей, як оповідав той же дїдусь, був ще за життя Мельхиседека писарем архиєрейським і тодї написав цїкаву для нас золоту грамоту^[19].

Та хто б не був укладачем золотої грамоти, вона в усякім разї і в тім і иньшім вариянтї істнувала, і р. 1768 та й пізнїйш багато людей вважали її за правдивий указ Катерини II. За правдиву вважали її і польські історики, як напр. Моравский і Шуйский^[20]; але були між Поляками і люде, що відкидали можливість для Катерини II при її відношенню до Річи Посполитої співчувати гайдамацькому рухови р. 1768: до числа таких належать автори мемуарів про той час, Ліппоман і Мощиньский. Сам гр. Румянцев, коли в перший раз почали заходити до нього чутки про якийсь невідомий йому указ Катерини II, був дуже замішаний і очевидячки ладен був допустити, що такий указ був. Так в однім донесенню до царицї він писав про своє тяжке становище ось як: „…но теперь, поелику не знаю, чтобъ отъ вашего императорскаго величества даны были на сей случай какія особыя повелѣнія запорожскимъ козакамъ, въ моей командѣ находячимся, а по поступкамъ ихъ считая быть каковой либо разбойнической партіи, воспріялъ я сіи мѣры…“ и т. д.^[21]. По части той же сумнїв спостерігаєть ся і в наказї графа Румянцева командиру карабинового полка Протасєву, що був посланий під Канїв проти ватаги Неживого. В наказї сім між иньшим читаємо^[22]: „…овладѣть ими (козаками Неживого) и тогда требовать у нихъ того указу, который они тамъ обьявляютъ о присылкѣ своей; а когда бъ таковое сходственное письмо вѣроятно бъ они предьявили, то оное заразъ отправилъ бы, при своемъ рапортѣ, чрезъ полковую канцелярію штафетомъ ко мнѣ по почтѣ, держа до резолюціи подъ рукою запорожцевъ“ чи певнїйше селян ватаги Неживого. — „А когда, — писав далї Румянцев, — таковаго письменнаго вида не покажутъ или явится сомнительнымъ, или видимо ложный, то ихъ всѣхъ запорожцевъ, токмо перехвативъ, возвратиться сь оными“ і т. д. Гублячись в здогадах, Румянцев в наказї кошовому Калнишевському на рештї просто питає остатнього з поводу розруха, зробленого Неживим в Каневі — „не дано ли письменнаго какого приказанія или самовольно и злодѣйскимъ образомъ такая шайка вышла“^[23].

Але Румянцев, як і иньші урядники того часу і люде культурні, що мали до дїла з усякого роду правдивими документами, незадовго могли сміливо не вірити в істнованнє указа Катерини II Залїзнякови чи Калнишевському — про винищеннє Поляків і Жидів на Українї. 9 липня р. 1768 Катерина II видала манїфест, цїлком вже правдивий, що був присланий з Петербурга Румянцеву для оголошення. Манїфест сей є повним запереченнєм царицї всякого співчуття з її боку до гайдамацького руху. В нїм між иньшим читаємо^[24]: „никто нами не посылался въ Польшу для того, чтобъ поднимать на бунтъ нашихъ единовѣрцевъ противъ ихъ согражданъ другихъ исповѣданій“. „Лица, выдающія себя за отрядъ нашего вѣрнаго низоваго запорожскаго войска, будто отправленный нами, въ дѣйствительности суть разбойники, воры и нарушители общественнаго спокойствія“. На рештї „всѣ таковые разбойники, читаємо далї, отъ военныхъ нашихъ командъ повсюду будутъ преслѣдуемы въ конецъ, и, послѣ поимки, будуть представлены всѣ безъ изьятія въ надлежащій судъ для понесенія справедливой кары“.

Недостатність тодїшнїх способів для оголошення навіть державних документів і особливо трудність такого оголошення в тодїшній Річи Посполитій, позбавленій правильної адмінїстрациї — все се довело до того, що правдивий манїфест росийської царицї не дійшов до відомости багатьох з тих, до кого був звернений і навіть мало був звісний всїй польській інтеліґенциї. Досить сказати, що навіть для науки він вперше виринув на сьвіт божий тільки р. 1882, коли особа, що знайшла його в рукописях львівського інституту Осолінських, подала його до „Кіевск. Старины“. Чи можна ж дивувати ся, що й після правдивого манїфеста Катерини II в народї все ще жила віра в стару золоту грамоту, що так припала до серця зневоленого народа. Але про се нам ще прийдеть ся говорити, а тепер після так довгого збочення звернемось до цїкавого нам Семена Неживого.

І він, як маса темного люду того часу, щиро вірив співчуттю царицї до гайдамацького руху, — се ми вже знаємо. Зовучи нарід до повстання, він покликував ся при тому частїйш від иньших ватажків на золоту грамоту Катерини, як се видно і з нашого документа і з переписки Румянцева в справі канївських розрухів. І така віра Неживого в те, що цариця на боцї народного руху, виявилась в рядї його вчинків. Так, напавши з своєю ватагою на місто Крилів польський і не знайшовши там „а ни единого поляка, также якъ и жида“ та дізнавшись, що всї вони сховались в Крилові руськім, де стояв з своїм віддїлом підполковник Хорват, Неживий, страшенно сим обурений, прямо заявив Хорватови^[25]: „не знаемъ, съ какой причины ваше высокородіе онымъ погано-невѣрнымъ врагамъ и непріятелямъ ея императорскому величеству, также жъ и правовѣрнымъ христіанамъ, принимаете; понеже оные проклятые жидове ввесь народъ христіянскій своимъ поганствомъ сквернятъ, то хиба вашому высокородію великое награжденіе зделали, что оныхъ принимаете? за что? Просимъ отъ оныхъ все имущество отобрати и на сю сторону къ намъ выдать, хоча и сонныхъ. Не за имущество втруждаемся, только абы вѣра христіянская оть нихъ не была большъ скверненная и чтобы не было враговъ на государство, также жъ и на правовырныхъ христіанъ“. Коли б же Хорват не захотїв видати Поляків на його листовну прозьбу, Неживий просив його, нїм йому зовсїм відмовить, побачитись з ним, виїхавши для сього на половину греблї.

Таке оберненнє до росийського офіцера було можливе з боку Неживого при повній його певности, що тільки з непорозуміння Хорват міг дати захисток в руськім місцї ворогам православя — Полякам і Жидам. Через те для нього цїлком незрозумілим лишилось і те, як його прозьбі про видачу спільних ворогів могли відмовити. Тим часом власне так і стало ся. Для перемови з Неживим виїхав „на половину греблї“ з невеликим віддїлом салдатів не сам Хорват, а поручник князь Іван Манвелов. Неживий зустрів його з хлїбом-сїлю. На друге проханнє видати йому Жидів і Поляків, Манвелов відповів, що „тѣхъ жидовъ и поляковъ, потому что оные въ силѣ предложеніевъ находятся у насъ подъ защитой отдать невозможно“^[26]. Як се могли бути в росийських офіцерів під охороною люде, що їх, як було сказано в золотій грамоті, росийська цариця велїла вирізати „до ноги“, — Неживий не міг зрозуміти і йому здавалось, що причиною сьому — хабарі. „Хиба вашому высокородію (Хорватови) великое награжденіе зделали, что оныхъ (Поляків і Жидів) принимаете?“ — писав він тодї.

А ще ранїйше Семен Неживий звертав ся з Медвідовки до командира гусарського полка Федора Чорби з заявою, що він розігнав вже конфедератів, „которые народу христіанскому великія бѣды и разоренія дѣлали“ і при сьому питав ся, що йому робити далї. „Теперича, писав він, содержусь въ Медвѣдовцѣ со всею своею командою и ожидаю отъ вашего высокородія милостивой резолюціи: что мнѣ впредь поступать“^[27].

Ясно, що так міг звертатись до росийських офіцерів тільки чоловік, цїлком певний, що робить діло, бажане росийському урядови.

Але що особливо вражає при читанню наведених що-йно заяв Неживого, — так се те, що він все таки вважає своє дїло приємним і росийському урядови навіть і після захоплення ґенерал-майором Кречетніковим гайдамаків під Уманю. Наведений лист до командира гусарського полка Федора Чорби був, наприклад, написаний 21 червня, а перемови про видачу Поляків і Жидів з Крилова велись ще пізнїйш. Не вже ж Неживий не мав ще тодї звісток про акцию Кречетнікова під Уманю, що відбулась не пізнїйш 18 червня? Імовірнїйше, що Неживий і його ватага вже знали про се, і коли він, як перше, вважав, що його справа санкціонуєть ся росийськими властями, то вже чи не тому, що межи своєю дїяльностию і вчинками Залїзняка і Гонти він ладен був бачити де-яку ріжницю? Він розумів, звичайно, що і сї останні ватажки гайдамаків та й иньші йдуть до певної суспільної мети, але разом з тим він і в Залїзняка і в иньших бачив і другу прояву — жадобу особистого збогачення і легковажне відношеннє до рабунку і насильства, що чинили їх ватаги; сам же Неживий не почував в собі сих других спонук і нїякого насильства не виправдував. Може, через те він подумав, що захопленнє ґенералом Кречетніковим гайдамаків під Уманню було власне заплатою Залїзнякови з боку росийського уряда за ряд розбійницьких вчинків його ватаги, а як сам він, Неживий, нї в чім подібнім не завинив і робив завжди, керуючись тільки громадською метою, то він і вважав, що може звертатись до росийських властей, як до своїх природних спільників, неприхильности котрих він нїчим не заслужив. Основуємо ми таку нашу гадку на тім, що Неживий власне після нещастя Залїзняка і Гонти завважив потрібним, питаючи собі в командира гусарського полка Федора Чорби вказівок що до дальшого поступовання, додати до свого листа висше подані нами свідоцтва мошенців, канївців і медвідовців про те, що він, Неживий, їх не грабував і взагалї народу християнському нїякої кривди не чинив. Без сього пояснення засилка Неживим свідоцтв лишила ся б цїлком незрозумілою.

Сим ми закінчуємо наші уваги що до третьої характерної риси Семена Неживого — його безмежної віри в санкцию його справи і в співчуттє йому росийського уряда а разом з тим закінчуємо і взагалї нашу характеристику Неживого, сього найбільш ідейного ватажка гайдамацького руху в р. 1768.

Нам тілько лишається зазначити ще кілька неясних рис біоґрафії сього діяча. Родом він був з с. Мельниківки, недалеко від Мошен^[28] і був гончарем, але не самостійним хазяїном, а тільки наймитом в другого гончаря, якогось Артема. В переписцї з росийськими властями він скрізь називає себе запорозьким атаманом уманського куріня, але чи був він ним в дїйсности — відомостей для провірення сього нема, як нема відомостей і про те, чи належало до його ватаги багато запорозцїв, як се думав гр. Румянцев, називаючи всїх його гайдамаків запорозцями^[29]. Може справдї запорозців у Неживого було більше нїж в иньших ватажків, коли він був людиною цїлком ідейною і через те мабуть найсимпатичнїйшою і запорозцям , що знали границю між розбоєм і політичним повстаннєм^[30]. Вони могли пристати до нього на тій же підставі, на якій, очевидно, пристав до нього шляхтич Чоповський, що покинув свій загал для участи в винищуванню ганебних порядків і був покараний військово-судовою кодненською комісиєю найлютїйше, а власне — посаджений на кіл. Та й з виказів запорозця-гайдамаки Федора Бондаренка, виказів, наводжених Скальковским в його „Наѣздахъ гайдамакъ^[31], знати, що в склад ватаги Неживого входили „добрі селяне, що кинули свою хату, родину і майно“ — для високої мети оборони своєї віри і незалежности, додамо від себе. Запорозцям, давнїм репрезентантам українських ідеалів, натурально було також бути в ватазї Неживого.

Про кінець Неживого згідно оповідають три джерела: зазначені вгорі викази Федора Бондаренка, народне оповіданнє^[32] і мемуар Ліппомана^[33]. Неживий був арештований командиром гусарського полка Хведором Чорбою, що йому він довіряв, вважаючи свою справу і справу заступників росийського уряду тожсамими. Хведір Чорба, прийшовши в село Галаганівку, хитростию заманив до себе Неживого окремо від його ватаги, вдаючи нїби хоче вести з ним перемови і коли Неживий прийшов до нього, він його зрадницьки схопив. В народнім оповіданню Чорбу названо Щербою і говорить ся, нїби арештовано Неживого на греблї, що може є наслїдком змішання обставин арештування Неживого з попереднїми сходинами його на греблї з поручником князем Манвеловим.

На рештї, ще один народний переказ оповідає, що Неживий, як ще був гончарем у Артема, „все було каже: я хоч на один день, а буду паном“. Тепер після зробленої нами характеристики Неживого по відомостям про його дїяльність, ми можемо вивести, що не про звичайне шляхетське пануваннє він міг мріяти і що він тільки страшенно бажав мати змогу завести в своїм краю лад, відповідний його переконанням. Може, де яким потвердженнєм такого нашого здогаду може бути слабий натяк в документї на те, що в відбитім у Поляків Каневі він завів свої економічні порядки. Так, в рапортї царицї Катеринї про канївську^[34] справу Румянцев писав 19 червня р. 1768: „Губернаторъ (канївський) Новицкій показалъ… что когда изъ мѣстечка Канева полковникъ Зеллеръ съ жолнерами бѣжали за границу россійскую, то запорожцы гнались за ними по Днѣпру лодками и, настигши, нѣкоторыхъ предали смерти, и возвратясь живутъ и до днесь въ мѣстечкѣ Каневѣ, учреждая там порядки економическіе, къ чому уже опредѣленъ отъ нихъ економъ изъ тамошнихъ жителей городовой писарь греческаго исповѣданія“.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2009 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1938 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.

1. Кодн. кн., ст. 11, 49.
2. Ibidem, ст. 482.
3. Н. И. Костомаровъ, Матеріалы для исторіи коліевщины „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 8. ст. 307.
4. Ibidem, ст. 319.
5. Ibidem, ст. 313.
6. Записки о юж. Руси Кулиша, т. I. ст. 151–154.
7. А. Скальковскій, Наѣзды гайдамакъ, ст. 110.
8. Переписка гр. Румянцева „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9 ст. 541.
9. Костомаровъ „Матеріалы“. „К. Стар.“ 1882, 8, ст. 310.
10. Переписка гр. Румянцева. „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9, ст. 540.
11. Костомаровъ, Матеріалы… „Кіев. Стар.“ р. 1882, кн. 8, ст. 297.
12. Рева И. М. Уманская рѣзня, ст. 12–13.
13. Арх. ю.-з. Р., ч. 1, том II. Передмова, ст. XCIII–XCV.
14. А. Скальковскій. Наѣзды гайдамакъ, ст. 69–70.
15. Переписка гр. Румянцева. „Кіев. Ст.“, р. 1882, кн. 9, ст. 544.
16. Bunt haidamaków na Ukrainie. Lippomana, Tuczapskiego i Bezimiennego, ст. 124.
17. Adam Mosczyński. Pamiętnik, ст. 135; Соловьевъ. Ист. Россіи. т. XXVII, ст. 306–307.
18. Арх. ю. з. Р., т. II, ч. I. Передмова, ст. XXXVII. Увага.
19. Наведемо тут для повности і народне оповіданнє про укладача золотої грамоти. Беремо його з „Записокъ о южной Руси“ д. Кулїша. „Ляхи взяли ся гнать на благочестиє. — „Чого вони, кажуть, на нашій землї живуть, а благочестивого государя поминають“. І давай голови лупить благочестивим. Ото спалили перш титаря в Млїєві, а далі й хуторки чернечі мотроненські попалили. А в тому монастирі бувъ гуменъ… охъ, забувъ же я, якъ його звали. Бачить, що лихо ляхи роблять, полуплять голови благочестивимъ, а писака добрий бувъ, та якъ удравъ золоту грамоту! А Максимъ Залізнякъ приіхавъ на поклоненнє, а вінъ ёму й піднісъ: „великъ світъ государиня велить різать жыда й ляха до ноги, щобъ і не смерділи на Вкраіні“. Якъ гукнувъ Залізнякъ на охотника, такъ и поваливъ народъ, — уся Смілянщина й Чигиринщина. Якъ пішли винники, то-що, тогді вже веліла мати і валъ брати (Зап. о южн. Р. ч. I ст. 149).
20. Morawski. Dzieje Polski. V. 87. Joz. Szujskiego Dzieje Polski, IV, 440.
21. Переписка гр. Румянцева. „Кіев. Стар.“ 1882, кн. 9, ст. 543.
22. Ibidem, ст. 540.
23. Ibidem, ст. 545.
24. Манифестъ ц-цы Екатерины II „Кіев. Стар.“, р. 1882, кн. 5, ст. 308–311.
25. Костомаровъ. Матеріалы для исторіи Коліивщины. „Кіев. Стар.“ р. 1882, кн. 8, ст. 309.
26. Ibidem, ст. 315.
27. Ibidem, ст. 306 і 307.
28. Bunt haidamaków na Ukrainie. Pamiętnik Lippomana, ст. 9.
29. Переписка гр. Румянцева „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9, ст. 544, 545 і иньші.
30. Найбільше, як побачимо далї, запорозцї уникали великих ватаг, приймали ж участь в загонах і вели партиз. війну в протягу всього повстання.
31. А. Скальковскій, Наѣзды гайдамакъ, ст. 120.
32. Кулишъ. Записки о юж. Руси, ч. I, ст. 278.
33. Bunt haidamaków. Pamiętnik Lippomana, ст. 18.
34. Переписка гр. П. А. Румянцева. „Кіевск. Стар.“ р. 1882, кн. 9, ст. 542.