Начерк Коліївщини/I/Максим Залїзняк

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Максим Залїзняк, сей „główny watażka“ і „pryncypał hajdamacki“[1] в кодненській книзї виступає не часто. Нї сам він, нї цїла маса селян і гайдамаків, що з ним була, не підпали суду військово-судової комисиї в Коднї, тому і в судових паперах, використаних нами, він не може брати виднїйшого місця. З тих же багатьох гайдамаків його ватаги, що підпали кодненському судови, в наших документах здибаємо тільки чотири особи,[2] але всї вони не визначні і до того ж тільки один з них побував з своїм ватажком в Уманї і иньших місцях, де Залїзняк найбільше дав ся в знаки. А про те і в тих не багатьох документах, де в нас іде мова про Залїзняка, всеж таки є ряд відомостей, придатних для вияснення особи „glównego watażki“, а разом з тим і для змальовання характера руху р. 1768.

Відомий шлях, що перейшов Залїзняк в самім початку повстання з сполученими силами повстанцїв. Вийшов він з своєю ватагою в кінцї цьвітня р. 1768 з Мотронинського лїсу (в теперішнім чигир. п.) і послїдовно побував в Медвідовцї (містечко чигир п. над р. Тясмином і Медвідовкою на Зах. Півн. Зах. від п. міста), Жаботинї (містечко черк. п. над р. Жабянкою або Вязлою на Півн. Зах. від п. міста), Смілій, Черкасах, Корсунї, Каневі, Богуславі, Камянім Бродї (с. звенигород. п. над р. Білим Тикичем на Зах. від Лисянки), Лисянцї (м. звениг. п., де р. Лисянка втїкає в Гнилий Тикич на Півн. Зах. від п. міста) і нарештї в Уманї. Кріваві подїї з панами й жидами, що робив Залїзняк в усїх сих місцях, описано польськими мемуаристами не з рівномірною повнотою, бо не з усїх же місць мемуаристи могли мати відомости від самовидцїв, а тим більше не в усїх місцях могли бути на стільки письменні люде, щоб самі могли записати, що бачили. Найбільш письменних сьвідків різнї, справленої Залїзняком, було в Уманї, в сїм осередку польської просьвіти і культури тодїшньої України, що ще не вспіла зовсїм очуняти після руїни — тому то уманьські подїї Залїзняка нам найбільш і знані. Щож до справок його в иньших місцях, то в опису його походу багато уваги звернено ще хіба на перебуваннє його в Лисянцї, де тодї також ховалось багато Поляків. Тому й відомости про похід Залїзняка здавна треба було доповнювати хоча б на підставі народних переказів. Обертаючись знов до наших материялів в кодненській книзї, ми знаходимо в них відомости власне про кілька таких пунктів Залїзнякового маршрута, що їм не пощастило у польських мемуаристів: ми дізнаємось з кількох добутих нами актів де-що про перебуваннє Залїзняка з ватагою в Корсунї, Богуславі, Камянім Бродї і Боярцї.

Про перебуваннє і подїї Залїзняка в Корсунї, ми витягуємо відомости з заміщеного в кодненській книзі акта про убивство унїятського попа с. Завадівки (с. черкаського повіту над р. Грузькою на Півн. Зах. від Городища) Миколи Фалинковського. До справи сїєї був притягнений сином небіжчика, Семеном Фалинковським, „благочестивий“ піп тогож села Іван Старшевський. Признаннями на судї і попа Старшевського і його обвинувателя Семена Фалинковського, малюєть ся перед нами цїла побутова картина того неспокійного часу і тому ледво чи було-б добре обмежитись виїмками з неї тільки того, що безпосередно тичить ся тільки Залїзняка. Але коли вже варто не розривати картини подїй в нашім документї, то коньче треба хоч би в кількох рисах вказати, в якім станї була Україна що до справ релїґійних перед появою Залїзняка і взагалї перед початком колїївщини; инакше в справі Фалинковського і Старшевського не все буде ясно.

Початок шістьдесятих років минулого столїття був часом повного розцьвіту тої полїтики що до православя і унїї на Українї, основу котрій ще в кінцї XVII ст. так відповідно для сторонників викоренення православя була розпочата львівським єпископом Іосафом Шумлянським. Боротьба велась тодї унїятами, так мовити-б, без виповідження війни ворогови. Від утискуваних православних не вимагають тодї загальної згоди на унїю, але їм роблять страшенну силу ріжних кривд і всякий непослух чи то унїятському священникови, чи то епископови вважають за неохоту скоряти ся належній власти, цїлком іґноруючи релїґійну ріжницю між пастирями-унїятами і парафіянами православними. Навіть слова унїя, дізунїя, схизма майже зовсїм зникають з адмінїстрацийного лексикону першої половини XVIII столїття. В документах того часу часто трудно вгадати — коли річ іде про православне, коли про унїятське духовенство.[3] І усьпіх такої полїтики був дуже значний: в унїї числило ся тепер далеко більше, нїж при першій явній боротьбі з православєм. Становище духовенства при сьому було дуже тяжке, коли воно явно признавало себе православним. Насамперед для священників православних сама настанова їх в ту або иньшу парафію була дуже затяжлива. Вимагалось згоди властителя або його повномічника, що мало назву презента і що тільки й давало право священникови користання з певної кількости орної землї за визначену при тому оплату властителеви ґрунту. Потім після відібрання презенти треба було ще дістати від унїятського декана або протопопа абсолюцию або дозвіл тримати ся православя. Нарештї, після абсолюциї декана або протопопа ставленик мусив ще бути висьвяченим переяславським єпископом, тим часом як всякі зносини з Переяславом і духовенства і парафіян Переяславської єпархії були обтяжені по части самоволею пограничних властей, по части соймовими ухвалами. „Не кожний певно кандидат на парафію або священство (що окрім чести й доходу вабило ще й звільненнєм від панщини осіб невільного стану) — читаємо ми в передмові Є. Лебединцева до II і III томів 1 части „Архива Ю.-Зап. Россіи“ — не кожний певно міг встояти перед такими надзвичайними перешкодами і сильними перепонами і тому багато ставлеників або аколїтів відважувались на приняттє священства з рук унїятського архиєрея, висьвячені ж священники складали присягу і згоджувались на унїю, при чому більшина здаєть ся рахувала на те, що живучи в православній парафії можна правити службу по православному, а за буття Поляків і унїятів можна вдати з себе і унїята, коли не дасть ся якось одурити своїх дозорцїв.[4] З актів III тому 1 части „Арх. Ю.-Зап. Россіи“ видно, якими наївними простацькими способами приходилось обдурювати пастирям. Иньший з них „точію за крайнюю нужду именовался унѣятомъ, служенія жъ божественныя въ церквѣ хотя съ опасностью, однакъ отправляетъ было по прежнему своему порядку по чину святія восточнія церкви; если жъ было случатся поляки или унѣяти, при коихъ слѣдовало ему служить по унѣятскому, то онъ было въ то время нарочно упьется и тѣмъ окажется, что не готовъ на служеніе.“[5] Иньший же під час приїзду небезпечних ревизорів скаже дячкови довше тягнути херувимську пісню, щоб не знати було як, переносячи святі дари, він промине ім'я папи.[6] А за иньшого вданого унїята посьвідчують нарештї самі парафіяне, нїби він службу божу править по унїятськи.[7] Все се практикувалось нерідко ще і в початку шістьдесятих років минулого столїття. Але коли сей час був часом повного пригнїчення православя на Українї, то разом з тим він же був і часом нового міцного опору православних селян і духовенства Полякам і унїятам. Роки 1761–1765 були тими роками, коли ігумен Мотронинського манастиря, що біля Жаботина в Мотронинськім лїсї, Мельхиседек Значко-Яворський, наставлений з наказу переяславського архиєрея Гервасия Линцевського, правителем українських церков належних до переяславської єпархії, найзавзятїйшим робом помагав українським селянам і зберігати православє і відпекуватись від силоміць накиненої і накиданої їм унїї. Потайна боротьба попереднїх десятилїть, завдяки енерґічному ігумену, мусила перейти на явну і всї релїґійні відзнаки унїятів і дізунїтів вийшли тепер на верх. Число тих, що з унїї навертались знов на „благочестиє“, як говорили тодї, було дуже значне; таке відновленнє православя тяглось доти, доки знову не почались ріжні утиски з боку унїятів. Коло гноблення і утисків дуже ревно заходились: унїятський митрополит Володкевич, що мав резиденцию в Радомишлю, його офіциял Мокрицький і покірна орудина в їх руках Воронич, тодїшнїй реґементар української партії, себ то начальник над тими польськими військами, що призначувались звичайно на оборону України і Поділя. Тільки страх довести до повного озвірення хлопів, що були потрібні для відновлюваної панщини, примусив бодай більших польських панів на Українї, як наприклад князя Сангушка, спинити хоч почасти нову війну проти „шизми“.[8] Та на рештї і затверджена соймом р. 1767 толєранция в справах віри мусила потягти за собою, бодай на перших часах, ослабшаннє захланности унїятів.

Але й без сього ослабшання утисків простий люд Київщини і особливо Смілянщини зважив ся сам вернути права своєї віри яким би не було способом. Вже р. 1767 перед відкриттєм сойму, сїльські громади згаданої висше місцевости знов почали просити архиєрея Гервасия прийняти їх як перше під опіку переяславської епархії. З сього часу зачалось таким робом нове прилученнє, що тяглось доти, доки і єпископ Гервасий і ігумен Мельхиседек не були на віки розлучені з Україною.[9] Зворушеннє селян під той час було таке велике, що, як доносив Гервасий українському ґенерал-губернатору ґрафу Румянцеву, „обратившіеся въ унію священники не имѣли другого средства къ своему спасенію, особенно въ началѣ 1768 г., какъ только искать себѣ защищенія вь Переяславѣ“,[10] де натурально повертались на православє. В Кодненській книзї ми знаходимо виразну ілюстрацию такого становища священників. Священник слободи Янівки в старостві білоцерківськім Матвій Сухач, оскаржений в Кодні на основі підозріння в підмозї гайдамакам р. 1768 і за православє, розповів на судї, як він зараз же на початку різнї 1768 р., будучи унїятським дяком в ріднім селї Насташцї і числячись унїятом з дїда й прадїда, щоб виратуватись від гайдамаків, вдав ся до Переяслава і був там висьвячений на православного пастиря. Після того, розповідав Сухач — „powracilismy do Nastaszki y tak przyiętą Błahoczestyą bylismy wolnemi od hajdamaków.“[11] Але в призначену йому парафію Сухач не поїхав, бачучи, що з попів нїхто не знає чого тримати ся — унїї чи дізунїї і чекаючи загального повороту в той чи иньший бік. Коли ж на рештї він лишив ся православним, то уважаючи на його викази, сталось се більш якось незалежно від нього. В справу сю вмішав ся протопоп села Гусачівки Василь Зражевський, завзятий православний. Протопоп сей при помочи якихсь „moskal'їв“ і під натиском мешканцїв Янівки, приставив його до Янівської церкви, освятивши її по православному чину — і Сухач лишив ся православним серед православної парафії. Се не перешкодило йому потім на судї в Коднї признатись, що на його думку унїя висше від дізунїї.[12] Але окрім попів, що з конечности міняли унїю на православє, були натурально — скажемо по дорозі — і попи, що силою переконання в правости православя стояли так високо, як і багато селян. Згаданий щойно Василь Зражевський, протопоп села Гусачівки, був власно одним з таких стовпів православя.

Дякуючи його подорожам по селах разом з иньшими православними священниками в 1767 і 1768 роках було повернено православним багато церков в Білоцерківщинї.[13] Очевидячки Василь Зражевський пристав власне до сього руху на користь православю, що був надто міцним в смілянськім ключі, трохи не в самий момент появи Залїзняка.

Обертаючись знов до вказаної висше справи про убийство унїятського попа Фалинковського,[14] де виступає і Залїзняк, перекажемо насамперед коротку біоґрафію антаґонїста Фалинковського, священника Івана Старшевського. При сїй нагодї ми побачимо, як, зазначений на попереднїх сторінках, стан православя і унїї на Українї відбивав ся на долї поодиноких осіб і надто на долї тодїшнього духовенства.

Родив ся Іван Старшевський в селї Вакулинцях богуславського ключа. І батько його, і дїд і прадїд всї були попами. В рік суда, р. 1771, мав він 33 роки. До 15 лїт вчив ся в місцевій школї, треба думати в с. Вакулинцях; потому батько його, байдужний до унїї і до дізунїї, що було тодї звичайним, відвіз його в Переяслав до тамошньої семинариї. В семинариї Старшевський пробув пять років, повчившись один рік навіть в поетицї. Вернувшись до Переяслава, молодий Старшевський спершу жив при батькови, не маючи що певного робити. Коли ж минув таким робом рік, батько віддав Івана до священника Любинського, інструктора „русской консисторіи“, для підготовання на священника (na kapłanstwo). Щось рік тягло ся знов се підготованнє, а потім Іван Старшевський одружив ся з донькою деренковського попа (Деренковець, с. черк. п. над Росю на Сх. від Корсуня) Евдокією і діставши висвяченнє з Радомишля, був призначений в парафію батька свого в Вакулинцях, де мусив бути тільки викарієм. Самостійну ж парафію тодїшнїй унїятський офіциял Примович дав йому після півтора року. Парафія ся була в мошенськім ключі в с. Березняках (черк. п. над Тясмином на Півд. від Смілої). Там Старшевський попував чотири роки. Ми бачимо, таким робом, що після виховання в православній семинариї, бажаючи дістати парафію і засоби удержання, Іван Старшевський і на священство підготовлюєть ся в унїята, „инструктора русской консисторіи“ і саме священство приймає від унїятського офіцияла. Вказане висше умисне іґнорованнє духовними і цівільними властями ріжниць віри унїятів і дізунїтів і майже повний брак можливости зноситись українському духовенству з Переяславом і тамошнїм архиєреєм — все се цїлком природно викликало і подибане нами в Старшевського байдужне відношеннє до справ релїґійних або певнїйше ієрархічних.

Та ось р. 1767, як се вже було сказано і як потверджує Старшевський в своїх виказах на судї в Коднї, між попами польської України почались частїйші зносини, а наслїдком того було зміцненнє „благочестия“ і межи попами. На своїх тайних нарадах вони очевидячки прийшли до сьвідомости, що зберігаючи унїю, вони загублять самих себе. І справдї сїльські громади тодї що раз більше присягали в Переяславі на вірність „схизмі“, як називав Старшевський православє і що раз більше віднимали в унїятських ставлеників ключі від церков, а їх самих виганяли з сел і приходів, беручи натомість попів благочестивих, висвячених в Переяславі. Старшевського теж вигнали з Березняків і він, подібно другим відкиненим тодї унїятським попам, дуже турбував ся з поводу втрати парафії. Про те як би її вернути назад він їздив на пораду в Богуслав до своїх родичів і тамошнього унїятського попа Яна Яроцького, що сидїв на парафії в церкві Покрови. Піп Яроцький порадив йому з'їздити в Радомишль до тодїшнього українського офіцияла Мокрицького. Те ж саме порадили йому і иньші попи, до кого він вдавав ся з своєю бідою: і піп села Жибоньок, шурин Старшевського, і піп вакулинський, рідний брат Старшевського. Офіциял Мокрицький як раз під той час приїхав до Корсуня і, що б стати перед ним, не треба було значить їхати в далеку дорогу. Старшевський скористав з сього і зараз же явив ся до офіцияла. „Але як тільки, каже Старшевський, я увійшов до нього, він обернув ся до мене з таким привітаннєм „вклоняюсь отцю схизматику“. Я йому відповів, що я не схизматик і ним бути не хочу. Але на се він сказав: „ти з ключа мошенського, а там усї попи стали схизматиками, значить і ти такий же сам схизматик, як иньші“. Не дав він менї виправдатись, не вспів я навіть сказати йому, що я приїхав до нього за порадою, — що менї почати. Без дальшої розмови казав він схопити мене, кинути в корсунську тюрму і продержавши там три днї, велїв відпровадити мене на моїй же підводї до Радомишля під конвоєм з 12 корсунських козаків, що мусили завезти мене до Богуслава, а там конвоїрами моїми в дальшій дорозї мусили стати два митрополичі козаки. В Радомишлї сидїв я в тюрмі щось шість тижднїв і з наказу отця офіцияла і отця сурогатора дістав 700 різок кари. А там вже, коли Москва густими юрбами посунула до нас (gdy Moskwa z za granicy swey w granice polskie gensto isc poczala), я вкупі з иньшими покористував ся тим, що тюрму одного разу берігли тільки два пяні козаки — і втік“. При сьому Старшевський перечислив тих, що повтікали з ним разом з митрополичої тюрми. Виявилось, що сиділи в сїй тюрмі разом з Старшевським: якийсь приходський піп, чернець з корсунського манастиря, якийсь чоловік Іван, якийсь Литвин і шляхтич Чижевський. Всї вони втїкли разом з Старшевським. Але крїм них, в тюрмі ще держали жінку і тещу Чижевського, ним там покинених, попа з села Пісек (житомир. п. над Буйвою на Півд. Сх. від Житомира), що сидїли за згубленнє грошей і дїда-Литвина; сї всї лишились в тюрмі. Явившись з Радомишля в Березняки, Старшевський даремно сподївав ся, що тамошня парафія знов попаде в його руки: показало ся, що присланий з Переяслава священник Бабиченко примостив ся там так добре, що й під час суда над Старшевським р. 1771 він все ще був там. Треба було Старшевському думати, як не вмерти з голоду при таких невдачах і от він надумав ся йти за границю в Переяслав і стати „благочестивим“ (zostałem przymuszony isc za granice do Perejasławia z racyj żem się mie miał gdzie podziec). В Переяславській консисториї привітали його не добре і тільки по довгій ходанинї і прозьбах допустили його аж за десять тижднів після його приходу присягнути на „благочестиє“ і дозволили правити службу божу в якімсь манастирі в церкві св. Михаіла, за що призначили йому видавати всього по 5 р. річно. Збігло немало часу; Старшевський вспів відправити 91 службу і тільки тодї явилась можливість здобути краще материяльне становище. Приїхали тодї до Переяславя люде від громади села Завадовки (черк. п. над р. Грузькою на Півн.-З. від Городища), Іван Василенко та Іван Овсїєнко з прозьбою дати їм попа замісць Фалинковського; Фалинковського ж вони вже не хотїли мати за попа. „Він, казали посланцї, хоч вже й приняв благочестиє, а проте все ж смердить унїятом — і ми цього далї витримувать не можемо“. Співчуваючи їм, архиєрей сказав, що готовий наставити попом в їх церкву, кого вони самі захочуть, але вони не мали нїкого на увазї; тодї він дав їм за попа Старшевського. Останньому виготовлено було „інструмент“ на право заняття парафії в Завадовцї і він разом з громадськими посланцями негайно й рушив на місце своєї нової служби. Та осїсти ся там було не так то легко.

Як тільки Старшевський приїхав в Завадівку, завадовська громада зараз же повідомила про се Фалинковського. „Маємо вже ми, сказали йому громадяне, другого попа, такого, як хотїли.“ Роздражнений сим Фалинковський кинув вдавати з себе „благочестивого“ і сказав: „ключів вам од церкви не віддам, робіть собі що хочете, а я правдивий унїят і нїкого з вас до церкви не пущу“. Завадовцї ж ще ранїйш перестали ходити до неї. Що ж лишалось робити Старшевському? На основі його власних виказів, він після опору Фалинковського пробув в Завадовцї ще два днї, а потім на два днї з'їздив до свого тестя до Деренковця і звідтіля вже вернув ся в свій манастирь під Переяславом, де лишав ся місяців зо три, відправляючи, як і перше, службу божу в церкві св. Михаїла за 5 р. на рік. Завадовцї одначе не забули його і попередні посланцї їх титарь Іван Василенко і Іван Овсїєнко знов приїхали до нього і знов повезли його з собою в Завадівку. Але Фалинковський і на сей раз не схотів по добрій волї відступити церкву улюбленому громадою благочестивому попови. Після відмови Фалинковського громадяне звертались за порадою в „двір“ до підстарости Жеребка, але сей останнїй, сам тримаючись унїї і потураючи Фалинковському, відповів громадянам: „Підїть ще раз до Фалинковського. Оддасть він вам ключі — то добре, а нї — то одбийте собі церкву самі.“ В такій порадї, на думку Старшевського, був явний підступ; але громадяне рішили, що їм справдї не можна инакше зробити і за якийсь час, коли Фалинковський знов відмовив віддати церкву добровільно, вони вивантажили надвірні двері церкви і заволодїли нею. Потому Старшевського ввели в церкву і він почав оглядати, чи все в нїй є, що потрібно для відправи служби божої. Не знайшовши там ораря (manipularza) і євангелія, він рішив тим часово позичити сї потрібні для служби річи в свого тестя в с. Деренковцї, куди й поїхав. Але не встиг він від'їхати й півмилї, як наздогнав його син попа Фалинковського, Василь, про минуле котрого подамо далї цїкаві факти. На підставі виказів рідного брата сього Василя Фалинковського, Семена, що відзивав ся на судї про Василя з якимсь запалом, сей останнїй, нападаючи на попа Старшевського, мав намір обдерти його цїлком, вибити і обстригти. І справдї він побив Старшевського рушницею, подер на ньому шубу і тільки не виконав останнього свого наміру — остригти попа. Побитий, оганьблений Старшевський після сього рішив в Завадівку не вертати ся і від тестя свого в другий раз вернув ся в манастирь під Переяславом, де й пробув цїлий місяць. Попович же, Василь Фалинковський, що побив його, зважив ся вернутись в Завадівку, але тут його зустріли завадівцї, вийшовши на нього з вилами. Кепсько б було йому, як казав його брат, коли б він не втїк в „двір“ до підстарости Михайла Жеребка. Роздражнені селяне тим часом якось раптом остигли. Другого дня Жеребко, забувши про небезпеку, став усїм верховодити, ввів без всякої перешкоди попа Фалинковського в церкву, а про Старшевського сказав до громади: „Я вам того попа Старшевського звелю повісить на вербі“.

Одначе згода з унїятським попом тривала в завадівців недовго. За місяць після того, що сталось, титар Іван Василенко, а з ним і Іван Овсїєнко приїхали до Переяслава і почали знов просити архиєрея, що б дав їм благочестивого попа, бо Старшевський не хотїв зоставатись у них. Архиєрей одначе знов дав їм Старшевського, про чому вимагав, що б вони, завадівцї, дбали про охорону свого пастиря. Коли Василенко і Овсїєнко приобіцяли се, то Старшевський знов поїхав з ними в Завадівку. Там він замешкав у титаря Василенка і став відправляти всї треби, не маючи церкви, що все була в руках Фалинковського. Семен Фалинковський запевняв, що Старшевський і за перших своїх приїздів потайки в ночі хрестив дїти в Завадівції і потайки ж на городах ховав завадівських небіжчиків. В останнїй раз, коли він приїздив в Завадівку, Старшевський насьмілив ся навіть на Водохреще, 6 сїчня, вийти з цїлою громадою на Йордань. Так стояла річ з Пилипівки р. 1767 до Стрітиння 1768. На Стрітиннє ж завадівцям вже урвав ся терпець, вони витягли попа Фалинковського на кладовище і відобрали йому ключі від церкви. Старшевського при сьому не було: він був тодї в Деренківцї; але він, як запевняв Семен Фалинковський, знав про се, що задумали завадівцї. Як би там не було, а церква на сей раз лишилась в руках громади і вона ввела в неї Старшевського, що й почав тодї служити в нїй, а потім дякуючи звісним вже нам пригожим обставинам, не покидав сїєї парафії аж до самого свого арешту.

Оглядуючись на все те, що сталось з Старшевським, ми бачимо, що йому, не позбавленому звісних здібностей, але в усякім разї людинї без певних переконань, що примушували б його боронити щось з силою подвижників, вишало на долю грати ролю благочестивого, тим більше, що в початку р. 1767 така роля ратувала його й від голоду. Далї ж ми бачимо, що коли опинив ся він перед судом Поляків, то признавав себе вже унїятом і свою службу в ролі попа „схизматицького“ поясняв тяжкою конечностию ратувати власну шкуру. Не всї борцї за православє могли бути людьми чистими, але не лїпше від Старшевського, як бачимо, був і супротивник його унїят Микола Фалинковський: і він очевидячки ради хлїба в р. 1767 вдавав з себе благочестивого, і тільки тодї, коли благочестию його громадяне не пойняли віри, він знову навернув ся на унію…

Без особливих трівог і турбаций жилось Старшевському всю весну р. 1768. Церкви у нього нїхто не відбирав і з парафіянами він жив у згодї. Але ось і він, і завадівцї почули про славного ватажка Максима Залїзняка і про те, що бити Жидів і Поляків він прийде і в їх сторону. Залїзняк справдї посував ся по зазначеному висше маршруту, і хід його був урочистий: на всїм шляху його рушання громади ріжних сел, навіть таких, що лишались для нього осторонь, виходили до нього на ралець. Завадівцї одначе випадково не знали про сей звичай і не поспішились вислати свою депутацию, коли Залїзняк був недалеко від них — в Корсунї. Се здалось Залїзнякови підозрілим і він послав в Завадівку загон з вісьмох своїх козаків, дізнатись — в чім річ. Післанцї, прибувши в Завадівку, на самперед спитали: „чи нема тут якого Ляха альбо попа унїята?“ Їм вказали на підстаросту і на попа Фалинковського. Але і підстароста, і Фалинковський вспіли сховатись. Тодї Залїзнякові козаки напали на хату Фалинковського і заграбували все, що в нїй було; але, не знайшовши коштовних річей, кинулись до попадї, вибили її нагаями і вона мусила після того показати де сховано її добро. Добравши ся до попової скринї, козаки-гайдамаки відбили її і коли в нїй між иньшими річами знайшли й антімінс (alias portalet), то взяти його звідти самі не відважились з пошановку перед святинею. Тодї вони спитали селян: „а чи є у вас піп благочестивий?“ і дізнавшись, що піп такий є, післали по Старшевського. Останнїй мусив прийти і йому казали взяти з унїятської скринї і антімінс, і євангеліє і иньші священні книги. Окрім того накинули попові чотирі жіночі намітки, дві плахти і пару червоних сапянцїв. Піп прийняв усе те, але потім при першій можливости все, окрім священних річей, віддав під поквітованнєм громадянам, бажаючи всякими способами огородити себе від можливих наговорів опісля. Гайдамаки ж, як їх величали на судї, скінчивши з унїятськими скринями, заходились шукати поповича, а потім і самого попа. Сина вони зараз знайшли самі. Вони обмотали його віжками за шию і притягли до воза, що на нїм збірались везти його до Залїзняка в Корсунь. Були одначе і з завадівцїв помічники в сьому дїлї; особливо відзначались при сьому двоє громадян — Федір Кулїш і Назар Овсієнко. Шукали ще гайдамаки й попа та, не знайшовши, вийшли з села. За те не кинули шукати самі завадівцї, і Грицьку Василенку і Лазарю Яременку (сього останнього потому місяцїв за три пізнїйш „Piorun ubil“) вдалось знайти поgа схованим у бурянї. Його виволокли звідти за волоссє і бороду, страшенно побили і потягли до корчми. Але коли се робилось, то нї гайдамаків, нї Старшевського з громадянами Савкою Війтом (отаман), Іваном Василенком титарем, Іваном і Гнатом Кушененками і Степаном Дзюбенком вже не було в селї: вони йшли тодї в Корсунь. Дїло в тім, що гайдамаки зажадали, щоб завадівцї з хлїбом-сїлю вислали в Корсунь до Залїзняка своїх заступників з попом на чолї на ралець. Відмовити було б не можливо, як доводив Старшевський, бо тї села, що не виходили до Залїзняка з хлїбом-сїлю, він казав своїм гайдамакам нищити в пень. Завадівцям же не випадало в сїм разї противитись ще й тому, що вони не могли не співчувати Залїзнякови.

Виборцї рушили до Корсуня пішки слїдком за возом, на якім везли Василя Фалинковського Савко Василенко і Степан Дзюбенко, що мали його спеціяльно пильнувати. Тим часом се опісля дало привід обвинувачувати Старшевського в намірі виставитись перед Залїзняком не тільки принесеннєм хлїба й соли, але й доставою йому для нелюдської помсти поповича унїята.

Дїставшись до села Карашинця (канїв. п. над Росю на С. від Корсуня), подорожні відпочили коло чиєїсь хати і тут же їх наздогнали їх односельцї Іван Кулїш, Назар Овсїєнко, Данько Дубиненко і Кирило Василенко, наймит, що виїхали з Завадівки пізнїйш і відпроваджували до Залїзняка відшуканого ними попа Миколу Фалинковського. Всї, що приїхали, позлїзали з возів і згромадились коло хати, закурили люльки, а конвоїри попа принесли з свого воза збан горілки і почали нею частувати всїх, не забули і самого Миколи Фалинковського.

Перед тим як вирушити в дальшу дорогу, піп Фалинковський, що вже трохи очуняв ся від недавнїх побоїв, набув тепер лїпший настрій, нїж мав до сього часу і попросив ся на один віз з сином і почав запевняти своїх провідників, що він з'уміє і себе і сина визволити від смерти. Але на нього мало звертали уваги. Думали про дорогу. Всї тепер розмістились на двох возах і досить скоро були вже під Корсунем.

В самий Корсунь в'їхали обидві підводи не в один час. Першою прибула туди підвода з Фалинковськими, при чому селяне, що їхали на нїй, спинились коло башти перед замком, де був Залїзняк — і Фалинковські опинились зараз же в руках козаків. Друга підвода з попом Старшевським, титарем, війтом і иньшими, що їхали другою частиною Корсуня, прибула до замку вже тодї, коли з поповичем Фалинковським справа була покінчена. Проти нього гайдамаки були дуже підбурені. По словам Старшевського, дїло було так. Як тільки привезли Василя Фалинковського в Корсунь і його побачили многі з ватаги Залїзняка, зараз почулись голоси: „А це той, що до нас колись то пристав і з нами грабував, а потім втїк від нас до ляхів конфедератів!” Тодї його зараз схопили, привязали до стовпа і почали його колоти списами і стріляти в нього з рушниць, страшенно його поранили і ще живого повісили на огорожі башти, при чому стріляли в нього навіть і тодї, коли він випустив останнїй віддих. Так покінчили гайдамаки з своїм ренеґатом, що для завадівцїв, прихильників благочестия і їх „благочестивого“ попа, був в останні часи злим ворогом унїятом.

Але нї Старшевський, нї його товариші не мали спроможности довідатись про все те, що сталось з Василем Фалинковським. Їм треба було йти з хлїбом-сїлю на ралець до Залїзняка. Вони пішли до нього і на „ґанку паляцовім“ наткнулись на трупа Василя Фалинковського, що валяв ся там. Минувши його, вони стали перед ватажком. Старшевський досить докладно розповідає про сю авдиєнцию.

— З якого ви села? — спитав ватажок.

— З Завадівки — відказали післанцї, вклоняючись.

— А чого ж ви не виходили до мене на поклон по добрій волї?

— Ми не знали, що ваша вельможність прибули до нас, а як вже прочули про це — зараз до вас і зібрались з хлїбом-сїлю.

— А чи були у вас в селї мої козаки?

— Були, ваша вельможність.

— Ну, що ж вони, грабували вас?

— Нї, не грабували.

„Так ми сказали, завважує Старшевський, тому, що при иньшій відповіди він міг би в нас побачити супротивників і він сказав би нам те ж, що говорив иньшим, коли тї скаржились на його гайдамаків: „ви були менї супротивні — тим то вас і грабували“. Нашою же відповідю він очевидячки був задволений, бо на сам кінець заявив:

— Я закажу своїм козакам, що б не чинили противно вас нїякої кривди.

„Та не вважаючи на сю його обіцянку, каже Старшевський, якісь иньші гайдамаки, поки ще ми були в Корсунї, наскочили на Завадівський двір і оренду і зрабували те й друге“. Та ледви чи ся остання обставина йшла навперекір обіцянню Залїзняка, бо двір і оренда — не селянське добро, що в Завадівцї не казав займати Залїзняк.

Торжественним обіцяннєм Залїзняка обороняти завадівцїв від кривд і закінчилось ставаннє перед ним посланцїв.

Зараз же за ними, як виказав Старшевський, ставив ся перед Залїзняком, нїким нїби то не ведений, без нїяких вартівників, піп Микола Фалинковський, при чому він явив ся нїби то навіть з хлїбом, бо-зна де так швидко добутим. По словам же Семена Фалинковського, що потім позивав Старшевського, батька його, Миколу Фалинковського немов би привели до Залїзняка самі завадівцї і Старшевський і нїби хлїба унїятський піп не приносив Залїзнякови. Треба думати, викази поповича правдоподібнїйші, але на жаль він не був самовидцем всього того, про що розповідав; він тільки чув про се від матери та від иньших близьких йому людей, тому й викази його не скрізь досить коректні і часом здають ся видуманими для більшого обвинувачення Старшевського. Але що б там не було, Микола Фалинковський явив ся перед Залїзняка. Вбраний був Фалинковський, як повідав син, в „підлу одежу“ — в старий гранатовий жупан, сїру свиту і був без шапки. Зобачивши його Залїзняк спитав:

— Хто ти?

— Я піп.

— Який ти піп?

— З села Завадовки.

— Мабуть унїят.

— Унїят.

Почувши останню відповідь, Залїзняк зараз гукнув на козаків:

— Візьміть цього унїята, posadcie go na chudobie[15].

„Слїв сих я не второпав (którego ia slowa nie zmiarkowawszy), каже Старшевський, але побачив, як Миколу Фалинковського зараз же схопили, кинули з укоса в яму, викопану на подвірю і там застрілили…“[16] Се було останнє, що бачив Старшевський у Корсунї. І йому, і завадівцям треба було вертатись до дому і вони поїхали туди на двох своїх підводах. Сим закінчують ся і наші відомости про перебуваннє Залїзняка в однїм з пунктів його маршрута — в Корсунї.

Обертаючись до документа, що характеризує нам перебуваннє Залїзняка в другім пунктї його згубної для Поляків, Жидів і унїятів дїяльности — в Богуславі, ми припадково знаходимо вказівки, як Залїзняк і його козаки порядкували награбованим польським і жидівським добром і куди вони його дївали.

Про все се дізнаємось з виказів писаря скарбового богуславського — шляхетного Яна Дуніна Барковського-Градовського. Сей Градовський з батька був Поляк, з матери Русин[17], віри ж, дякуючи дїдови по матери, був православної. Він одібрав добру, як на той час, осьвіту, скінчивши білоцерківську школу, що мала директора-єзуіта, а потім прослухав реторику в єзуітськім колеґіумі в Уманї. Через те він міг бути директором (ґувернером) при дїтях пана Раєцкого, а потім і писарем скарбовим в Богуславі. Своїх переконань що до розвязуваних тодї великою силою суспільних і релїґійних питань він не виявляв в виказах перед військово-судовою комісиєю, що обвинувачувала його в присвоєнню і непильнованню панського добра, хоч навтяки нїби й дав зрозуміти, що боронить польські порядки, руйновниками котрих були гайдамаки.

Попав Градовський в Богуслав писарем скарбовим р. 1766, а в початку р. 1768 „gdy się hajdamaczyzna wszczęła", між богуславськими Поляками вчинив ся страшенний переполох. Тодї і вельможний комісарь Ванґрадский і провіянтовий писарь Вєржбєнта і ґубернатор Туровский і багато иньших Поляків рішили ратувати життє, втїкаючи в Білосток, особливо ж після того як прочули про Залїзняка і його подїї на крайнїм півднї України і про його рух на північ її. Добро своє вони вспіли спакувати, але відправити його з причини його невкладливої великости, в таку далеку дорогу, як дорога в Білосток, вони не мали спроможности. Прийшлось покинути все на руки Градовському під реґістром і просити богуславську громаду помогти Градовському в охоронї добра від гайдамаків.

Заледви пани вспіли віддати свої накази і винести свої голови, як Залїзняк впав уже в Богуслав з своєю ватагою. Козаки його першим чином при грабівцї стали питатись де гроші. Не діставши вказівок про се, вони почали, з наказу Залїзняка, скрізь в коморах замка відбивати за́суви і в льохах щупами свердлити землю, думаючи, що гроші або десь по́тай замкнені або закопані. Вони й не помилились: не багато грошей на годівлю 400 штук худоби пани лишили; але сих грошей гайдамаки не знайшли. Тодї кинулись вони на всяке панське добро, розпаковуючи пакунки. Кинулись, звичайно, насамперед на ріжні коштовні срібні і золоті річи, на цукернички і иньше. Але не покидались і всякою живністю, навіть худобою. Все се тільки почасти заживалось ними безпосередно, про запас подібними річами вони й не думали. Коли ж про те, все се брали, то тільки тому, що мали на метї — зараз же обертати все нарабоване і не придатне в похіднім життю в готові гроші. В Градовського на се є важна вказівка — що при гайдамаках був купець. Градовський каже навіть його прізвище і звідки він був: се якийсь Таран з Острога. Не знає Градовський тільки, чи був сей Таран сам гайдамакою чи тільки припадковим товаришом Залїзняка. Таран, як посьвідчив Градовський, все нарабоване оглядав, починаючи з волів і кінчаючи дрібнотою, цїнував і потому погодившись з гайдамаками в цїнї, платив їм гроші. Таким робом в Богуславі продано Таранови зайняті гайдамаками воли і ріжні панські річи. Продано тако ж і частину горілки, що була в пивницях, але не Таранови, а людям з Черкас. З собою-ж гайдамаки нїяких напоїв не забрали, випивши на місцї півтретя бочки.

Вся ся процедура грабування, пияцтва і торгу тяглась в Богуславі два днї. Тільки на третій день Залїзняк рушив через Шайки (с. канівськ. п. над р. Репяхою на Півд. З. від Богуслава), Камяний Брод, Медвин (м. канів. п. над р. Коробкою на З. Півд.-З. від міста) і Лисянку до Уманї; але виходячи, він лишив серед богуславських селян прихильне успособленнє до себе і охоту підтримувати його дїло. Градовський каже, що нарід в Богуславі почав буритись і ставав небезпечним для Поляків; навіть Градовський, не вважаючи на своє православє, волів тимчасово вибратись за Переяслав в с. Чумаки, тим більше, що в Богуславі, після відходу звідти Залїзняка, йому вже не було чого стерігти. Співчуттє Залїзнякови багато богуславців виявило ся не тільки словами, але й дїлом; за ним пішло з села кілька козаків: пішов осаул, кушнірь Гладкий, Борис Речник, Степан Червонященко. Всї вони вірно служили справі оборони вітчини — і перші два зложили свої голови в Коднї, третій в Білїй Церкві, а останньому довелось після гайдамацьких справ тїкати в Ново-Сербию, в кріпость Єлисавет.

Далї ми маємо нові відомости ще про зруйнованнє Залїзняком Камяного Броду і Боярки (м. звениг. п. де вливаєть ся Боярка в Гнилий Тикич на Півн. З. від п. міста)[18]. Обидва сї села, завдяки тому, що пани, замешкалі в них, припадково Залїзнякови деяк оперлись, були страшенно зруйновані в тих місцях, де були панські двори. При сьому місцеві селяне ще сильнїйше від богуславських тримали руку за Залїзняка і що не пригарбали собі з панського добра гайдамаки, то забрали селяне.

І з Камяного Броду, як і з Богуслава, місцевий пан, Пясецкий, ротмістр надвірної білоцерківської мілїциї, товариш передової сторожі при „wszczętey haidamaczyzny“, „salwując życia swego“ втїк до Білої Церкви. Добра ж свого і він, як богуславські пани, не міг забрати з собою, тим більше що частина сього добра містилась в чималих складах хлїба (збіжа) і він через те мусив здати все на руки селянина Грицька Ямкового, родом з під Ковеля, що служив у нього шість років. Незабаром справдії явив ся в Камяний Брод очікуваний Залїзняк і ватага його z kretezem зрабувала там все панське. Зробивши се, Залїзняк пішов в Лисянку. Пясецкий же, довідавшись про се, рішив, що йому вже безпечно вернутись до Камяного Броду — і він вернув ся. З ним приїхав і ґубернатор камянобрідський пан Піотровський, а крім того і намістник в с. Боярцї Дроздович; та останній незабаром поїхав робити порядок в Боярцї. Тим часом Залїзняк, очевидячки відібравши певні відомости про поворот панів і йдучи вже після зруйновання Лисянки до Уманя, знов завернув до Камяного Броду і сусїдньої з ним Боярки. Переляканий сею несподіванкою ґубернатор камянобрідський запер ся в двірськім будинку і Залїзнякови прийшлось його атакувати. Атаком, звичайно, пана добули і потім вбили його, як довідуємось з слів Процька Ямкового, з страшенним знущаннєм; Пясецкому пощастило втекти разом з хорунжим Гродецким. Упоравшись з Піотровским, пішли гайдамаки з Камяного Броду в Боярку. Дроздович там замкнув ся і дякуючи добрій огорожі і міцній брамі міг витримати атак Залїзняка цїлий день, але нарештї Залїзняк підпалив браму і пан Дроздович те ж попав в руки гайдамаків; вбили його, як каже той же Процько, „z okrucienstwem“. Відходячи, Залїзняк і звідсїля взяв з собою кількох білоцерківських козаків, як і з Богуслава, але шістьох з них скоро відпустив назад (sic). Межи селянами-ж камяно-брідськими і боярськими, дякуючи сміливости, наданїй їм ватагою Залїзняка, оказалось дуже багато таких, що загарбали і собі добру дещицю з майна Пясецкого і иньших Поляків. Сам Процько Ямковий, що мав наказ від Пясецкого берегти його майно, казав на судї, будучи сам оскаржений чотири роки пізнійш по всьому описаному, що він бачив ріжні річи свого пана і пана Гродецкого у декотрих камяно-брідських селян. Так, у Семена Корінюка, що жив в Камянім Бродї, він, Процько, бачив сережки (zausznice) добуті з скринї Гродецкого; у Федька, сина Демка, ткацького цехмістра, бачив все він же, Процько, бекешу зелену, підшиту білим футром. Окрім того батько названого Федька, цехмістр ткач з синами забирав, як виказував Процько, хлїб пана Пясецкого і возив той хлїб продавати до Київа. Таку ж грабіжку вчинив і Пилип Війт, а багато иньших селян просто брали по мішку хлїба з панських шпихлїрів, коли було треба. Все се одначе скінчилось, як тільки Поляки здобулись на відвагу порозсилати скрізь малі під'їздові патрулї або просто „под'язди“, що мали своїм обовязком хапати всїх, хто завинив проти панської власности. Тодї, як оповів Процько Ямковий перед судом, багато камянобродцїв почало втїкати з села за границю і він, Процько, втїк, але не за границю, а під Бердичів в Медвідовку, де й служив чотири роки спокійно, не знаючи за собою нїякої вини в розкраданню добра пана Пясецкого. Про те він був р. 1771 арештований власне з поводу такого обвинувачення і при тому арештований самим паном Пясецким і хорунжим Гродецким, що припадково здибали його в Бердичеві на ярмарку. Що зруйнованнє панського маєтку, вчинене Залїзняком і в Камянім Бродї і в Боярцї було страшенне, маємо ми і друге сьвідоцтво окрім сьвідоцтва Процька Ямкового. Селянин Мусїй Лебедниченко, обвинувачений в належности до ватаги ватажка Сарожина, доводив на судї в Коднї, що він не рабував і не вбивав, бо йшов з Сарожиним через Боярку і иньші місця, де проходив попереду Залїзняк; в таких же місцях, як казав Лебедниченко, не можна вже було рабувати, бо там все було зрабовано і всїх Поляків, панів-унїятів і Жидів вибито.

Окрім наведених вгорі більш чи менш подрібних вказівок що до перебування Залїзняка в Корсунї, Богуславі, Камянім Бродї, Боярцї ми маємо ще ряд дрібних вказівок про цїкавого гайдамацького ватажка. Заслугують на увагу між иньшим відомости про те, що не скрізь селяне тих місцевостей, де проходив Залїзняк, поголовно співчували повстанню. Багатьох, переважно тих, що бажали хоч якого будь спокою і забезпечення цїлости свого добра, мусило часом настроювати проти Залїзняка і иньших ватажків повстання вимаганнє ними инодї жертв маєткових. Так, нерідко траплялось, що ватага потрібувала коней — і в таких випадках вона все брала їх в селах у кого прийдеть ся — в панів, так в панів, в селян, так в селян. Забираннє ж потрібної худоби важким тягаром лягало на селянську господарку і через те не диво, що багатьом селянам було дуже прикро поносити з конечности такі втрати. Так, селянин с. Орловця, Коваленко, коваль[19], коли ватага Залїзняка зайняла в нього пару коней, сам рішив ся йти за ватагою і десь при відпочинку випросити коней назад. Залїзняк ішов тодї з Смілої на Черкаси і Богуслав. І от Коваленко коваль, іде з ватагою, не вступаючи до її гурту, спершу до Черкас, а потім і до Богуслава. Скрізь він невідступно просить гайдамаків віддати йому його власність і очевидячки так вспів набриднути їм, що вони його міцно побили. Тільки після сього він рішив ся без коней вернутись до дому, при чому сам він вже не міг дійти і мусив найняти чоловіка, що довіз би його в Орловець (с. черк. пов. над р. Мідяною на. С. Півд. С. від Городища). В Орловцю він промучив ся два тижднї і вмер від гайдамацьких побоїв. Був, правда, донос на сього коваля Коваленка від селянина з того ж села Білоусенка — нїби він Коваленко не конї ходив визволяти, а сам пристав до гайдамаків, що б розбивати з ними разом і нїби побили його не гайдамаки, а ті, кого він грабував. Але сей донос, як виявилось, Білоусенко зробив для того, що б відвернути увагу польських команд від його власної справи, бо його син пішов з гайдамаками і був десь убитий. На тодішні порядки, Білоусенка самого могли схопити замісць сина і от він обмовив Коваленка коваля, тодї вже небіжчика, та ще додав, що нїби вернувся коваль до Орловця зі здобичю і здобич ту віддав синови Грицькови. Замір був влучний. Про Білоусенка самого забули і він вспів втікти за границю, а Грицька Коваленка коваля забрали і відправили до Корсуня за батькову провину. З Корсуня-ж привезли в Кодню, але там його виправдали; після довгого увязнення його випущено на волю. Викази Грицька Коваленка перед судом були нам головним джерелом сих відомостей.

Цїлком анальоґічний з Коваленковим випадком маємо ще випадок з Іваном Воробченком, селянином з села Камянки (м. чигир. п. над Тясьмином на З. від п. міста)[20]. У нього те ж зайняли коней гайдамаки Залїзняка, коли проходили через Камянку. Воробченко те ж пішов слїдком за гайдамаками, маючи надїю вернути своє добро. Коли ж і він, як Коваленко коваль, не добив ся нїчого, то рішив вернутись до дому і тільки голод примусив його спершу зайти до Онуфрієвського манастиря (біля Жаботина). Та мабуть і тут харч був не добрий, бо він в купі з якимсь бурлакою дяконом заняв чийогось вола, зарізав його і з'їв. Очевидячки, остання обставина дала привід кодненському судови думати, що Воробченко й сам пішов в гайдамаки; на підставі сього його присудили на кару смерти.

Відбувати кару за Залїзняка приходилось селянам і з иньших причин. Так, саме пияцтво гайдамаків часто лягало і на громаду і на поодиноких людей важким тягаром. Для ілюстрациї наведемо випадок з селянином Прокопом Галабурдою, що жив в селї Яблонівцї (с. черк. п. над Тясьмином на Півд. С. від Смілої)[21]. Скоро в Яблонівку прийшов Залїзняк, зараз велїв дати горілки своїм землякам і в них почалась пиятика разом з де-якими й яблонівцями. „До тієї горілки і я вскочив і пив з ними і впив ся“, виказував потім Галабурда перед судом. Коли ж опісля з Яблонівки Залїзняк рушив на с. Смілянку, що пів милї від Яблонівки, то пяний Галабурда потяг і собі з ними на „кращу горілку“. В Смілянцї пиячили знову, і Галабурда, як показано в документї, там „upil sie dо należytosci“. Тим часом тодї ж убито там жида-шинкаря і в убійстві запідозріно Галабурду. З тяжким трудом він виправдив ся з сього перед судом, обстаючи при тому, що жида вбито ще до прихода туди ватаги Залїзняка, а з нею прийшов туди і він, Галабурда. Особливо тяжко було йому переконати судів, що опісля він втїк за границю не з бажання втекти від суда, а з конечности бути коло свого кредитора, Ворони, котрому він був винен сїм рублів і котрий пішов на „Україну“: сам Ворона нїби вимагав від нього сього переселення. Такими-ж тяжкими були материяльні обставини Галабурди власне після описаного пияцтва з гайдамаками Залїзняка в Яблонівцї і Смілянцї. Дїло в тім, що після повороту його з Смілянки в Яблонівку економічна адміністрация виправила з нього за випиту гайдамаками горілку десять рублїв, як виправила вона по стількиж і з иньших яблонівцїв, що те-ж пили тую горілку. Десять же рублів взяли з нього, знов таки як і з иньших, і за смілянську горілку. Після виплати ж 20 рублів, він натурально був цїлком знищений і його перший кредитор, Ворона, міг його примусити навіть іти з ним за границю. Галабурда одначе не урвав звязків з Яблонівкою і одного разу прийшов туди на проводи, але тут його й забрали на основі згаданого висше підозріння. Таким робом гуляннє з гайдамаками і в дослївнім і переноснім значінню коштувало йому недешево.

Але ряд таких утрат для селян не перевисшав тих симпатій, що були розбуджені в них до Залїзняка його свободолюбними замірами. І в тих навіть фактах, що ми зараз подали, нема, властиво кажучи, нарікань з боку скривджених ним: в них є тільки вказівки на розгардїяш в Залїзняковій ватазї.

Взагалї ж в народї панувало високо поче́стливе відношеннє до Залїзняка, свого рода ідеалїзация його, що й відбилось виразно в народнїх піснях.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2009 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1938 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
  1. Кодненская книга, ст. 34, 80.
  2. Ibidem 34, 54, 80, 536.
  3. Проф. Антоновичъ. Монографіи по исторіи Зап. и Ю.-Зап. Россіи. Очеркъ состоянія правосл. церкви въ Ю.-Зап. Россіи съ половины XVII до конца XVIII в., ст. 295.
  4. Арх. Ю.-Зап. Р. ч. 1, т. II. Передмова ст. LXI.
  5. Ibidem т. III акт N. LXXVII, ст. 498.
  6. Ibidem. Передмова, ст. LXII.
  7. Ibidem. Т. III, акт N. XXXVIII, ст. 283.
  8. Арх. Ю.-З. Р., ч. I, т. II, акти NN. XXI і XXII.
  9. Ibidem. Передмова, ст. XCII.
  10. Переписка ґр. П. Румянцева. Кіев. Ст. 1882, кн. 9, ст. 114.
  11. Коднен. кн. ст. 112.
  12. Ibidem, ст. 113.
  13. Ibidem, ст. 111.
  14. Ibidem, ст. 98–107 і ст. 122–135.
  15. Кодн. кн., ст. 106, на ст. 135 те ж: wezcie tego uniata na chudobe.
  16. Ibidem, ст. 135.
  17. Кодн. кн., ст. 175–182.
  18. Кодн. кн. на ст. 95.
  19. Кодн. кн., ст. 80.
  20. Кодн. кн., ст. 536.
  21. Ibidem, ст. 6 і 47.