Начерк Коліївщини/I/Гайдамацькі загони

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Вертаючись знов до вказаної нами в початку роздїлу орґанїзациї серед гайдамаків і до їх пляну охопити Україну, розмістивши головні свої сили в чотирьох пунктах сїєї країни, ми бачимо тепер, що для потвердження сього в нас є, перше — викази Швачки після його арешту Протасєвим і, друге — фактичні відомости про згуртованнє гайдамаків біля Уманї, в староствах чигиринськім, черкасськім і канівськім, біля Білої Церкви і на схід від Радомишля на границях київського полїся. Трохи сумнїватись могли б ми хіба що до участи в сїм плянї Бондаренка. Швачка, згадуючи в своїх виказах про Залїзняка, Неживого і себе, не згадує про Бондаренка, при тому-ж у останнього не було нї одної великої стички з ворогом. Але для відкинення такого сумніву що до ролї Бондаренка, треба памятати, що ми маємо тільки уривки фактів до характеристики його дїяльности і що з другого боку є рация думати, що він мав велике значіннє в повстанню р. 1768. На се вказують і звістки про те, що в Бондаренка була цїла орда гайдамаків, і страхи попів і селян, — що мовляв „лядчина як була, так і буде“, аби їх не підозріли в зносинах з сим небезпечним ватажком, і на рештї твердження мемуаристів так і сяк, що в Бондаренка таки був звязок з Неживим. Усе те, правда, з фактичного боку, вказівки непевні, але все се вірні вирази вражіння, що лишилось у сучасників від дїяльности Бондаренка.

Що ж тичить ся до цїльности вказаного пляну, то напевно можна сказати, що при слабости тодїшнїх польських сил гайдамаки могли б, користуючись їм, довго протриматись на Українї і можливо навіть опанувати всїм київським воєводством. І справдї, все се воєводство трохи не з р. 1712 було тільки в руках великих маґнатів-дїдичів. Нїяких державних властей, нї цивільних, нї військових тут не було. Комісари, ґубернатори, посесори того часу — се все або управителї панських маєтностей (комісари — управителї великих маєтностей, ґубернатори — меньших) або орандарі. Їм віддана була не тільки господарка країни, але й частина полїцийна й судова. Економічний двір був свого роду урядовою інституциєю, що мала як найширші права над селянами. Оборона краю була також цїлком приватною: надвірні мілїциї при панських замках все мусили заступати розбещених жовнїрів української партії, себ то тої частини війська Річи Посполитої, що мала охороняти Україну. При таких же умовинах та ще при повсякчасній готовости народних мілїцій, що набирались з місцевих селян, переходити на бік повстанців, подужати Поляків гайдамакам було б цїлком можливо. Тільки несподівана для них поява в краю росийського війська неминуче мусила потягти за собою повне розбиттє задуманого пляну.

Завдяки сїй появі свого рода deus'а ex machina не багато помогло дїлу й те, що вказаний висше плян посїлости Україну був побудований не тільки на надїї на головні сили чотирьох визначних ватажків, але й на надїї на потужність партизанської війни, що її мусили вести і вели гайдамацькі загони. А в тім, дякуючи сим загонам, навіть і росийські сили довго не могли зовсїм викоренити повстаннє. З огляду ж на таке значіннє загонів — вони заслугують великої уваги всїх тих, що цїкавлять ся коліїївщиною.


Провадженнє війни загонами в українських країнах, звичайно, перенято було від татар, але про те не треба забувати,що в татар „загон“ або невеликий віддїл, відлучений від головного війська орди, був щось таке, не зовсїм похоже на загони українські часів Хмельницького, а тим більше часів гайдамачини.

Що таке татарський загін, накрасше можемо побачити ось з якого опису Бопляна[1]. „Татари, пише він, привикли змалку до всїх умовин степового життя і були незвичайно витревалі, незвичайно зручні і дуже добре знали степи. За три або чотирі милї від границї вони спиняють ся в якім небудь потайнім місцї і відпочивають там днїв два або три. Тут усе військо подїляють на три частини. Дві третини складають головний корпус, а остання третина — два крила, праве і лїве. В такій формі воно входить в ворожий край і заходить в глиб його на 60 або 80 миль, нїчого за той час не руйнуючи; тільки при поворотї назад обидва крила віддаляють ся від свого корпуса і починають свою руйнуючу дїяльність. Вони подїляють ся на кілька невеликих відділів (загонів) в 500 або 600 чоловіка в кожнім, що розсипають ся по селах, оточують селитьби з усїх чотирьох боків і що б не втікли мешканції їх, розкладають в ночі великі огнища, потім грабують, палять, ріжуть супротивників, уводять з собою не тільки чоловіків, жінок з малими дїтьми, але й волів, корів, коней, овець, кіз і иньше, а ненавистних мусульманам свиней заганяють до сушнї і підпалюють її з чотирьох боків. Сї віддїли не сміють віддалятись в бік більш як 8 до 12 миль; отяжені здобичю вони хапають ся сполучитись з головним військом, що й легко знаходять години за чотирі, бо головний корпус, маючи в першім рядї близько 500 коней, розтягаєть ся на велику просторонь. Скоро вертають ся грабіжники, — два сьвіжі крила віддїляють ся на право і на лїво, грабують і плюндрують так само як і перші і потім вертають ся, а натомість виходять на здобич нові віддїли.“

За часів Хмельницького в боротьбі з Поляками український люд теж воював загонами, але загони наші меньш були звязані з головними козацькими силами, нїж загони татар зі своїм головним корпусом. М. Костомарів так характеризує загони, що розсипались по Українї в лїтку р. 1648[2]. „По українській землї, читаємо в нього, кружляли узброєні віддїли, що звались загонами. В старовину ся назва давалась татарським полкам, але тепер вона означала руських військових охотників, переважно втїклих і непокірних панських селян. З кількох містечок і сел збірались молодї й старі, тільки здатні до бою селяне, узброювались, коли всїм не вистачало зброї, косами і ломаччем і сходились до Хмельницького, що записував їх в полки, подїляв на сотнї, наставляв начальників, часто з них же, коли між ними були відважні і спритні голови. Потім такі юрби йшли вичищати, як говорили тодї, руську землю. Иньші ж зовсїм не зносились з своїм „батьком“, а просто збіралась ватага, вибірала отамана і йшла на грабування і убивства. Вони звались козаками, хоча б орґанїзовавшись в ватаги самовільно, і не були записані в козацький реєстр: число їх зростало незвичайно швидко, до того, що незабаром вони могли руйнувати не тільки панські двори, але й укріплені замки і міста. Звичайно, скоро козацький загон з'являв ся в панськім містечку і селї, піддані вітали гостей як визволителів, сполучувались з ним і йшли разом на палац або двір свого властителя. Тодї вже не було милосердя нї старим людям, анї малим дїтям: вбивали і домашнїх слуг, коли вони були католиками або унїятами і загодя не пристали до них, спалювали панське житло, а майно паювали з селянами, винагороджуючи за довгочасні здирства і панщину“. „Таких загонів була „безлїч“, як читаємо в лїтописї. Тримались правила: хто не за них, той проти них, і через те багато людей мусило проти власної волї братись за зброю. Загони мали назви здебільшого від імен своїх ватажків і декотрі завдяки своїй численности і дїяльности, лишились в істориї і народній памятї“ (Морозенко).

Не такі величезні, натурально, були загони в період колїївщини: замісь тисячів, а часом і десятків тисячів хлопцїв, як се було за Хмельницького, тепер в загонї бувало часто кількадесять і рідко дві-три сотнї чоловіка. Тільки відвага і сміливість були такі-ж, як колись. Що-ж до залежности нових загонів від орґанїзаторів головних сил і до звязку їх з тими силами, то в період колїївщини, маючи на увазї звісні нам загони, і те і друге ще тяжче означити, нїж можна було се означити за часів Хмельницького. А в тім, обертаючись до відомостей про загони, вийнятих нами з Кодненської книги, ми легко бачимо, що в районї дїяльности кожного з чотирьох головних гайдамацьких ватажків періода колїївщини були свої загони і тільки декотрі з сих загонів виступають перед нами без жадних полїтичних замірів і являють ся просто перетворенними в розбійницькі ватаги, шкодливі й для селян. Що подібних перетворень було не багато і що в усякім разї між загонами і головними силами була мовчазлива згода і тожсамість замірів, — що все се було, в сїм може й треба бачити свого рода орґанізацию колїїв, об'єднану сериозними мотивами настрою народної маси, а не зверхнїми умовами.

Загони колїїв завжди мали своїх ватажків. З відомостей про них завжди можна судити і про дїяльність загонів, що носили їх імя.

З ватажків загонів, що обертались в південно-західнім і західнім кутї Київщини, значить в районї Залїзняка, в Кодненській книзї названо 8 чи навіть 9. Не всї вони виступають, яко полїтичні дїячі; декотрі виступають яко прості розбійники.

До останнїх ватажок Нїс[3], що з нього ми й почнемо, очевидячки не належав, хоч відомостей про нього дуже мало. З Кодненської книги ми знаємо тільки, що гайдамаків з його ватаги — Василя Постоленка, Яцька Работенбута, Федора Єднокоса і Савку Малого кодненська судова комісия присудила на кару смерти, тільки з Матвієм Кривим не знала комісия що робити і поки що лишила його ad resolutionem, але від дальших клопотів і він визволив комісию, бо вмер, сидячи в ямі (тюрмі). Злочинства сих гайдамаків з загону Носа в судових замітках означені ріжно: один був нїби поводаром Носа і забирав казани в Козацькій Долинї; про другого сказано, що він пристав до ватажка Носа і грабував; про третього, що він мав щит, добутий в Лисянцї і був в загонї Носа. Що до місцевости, де обертав ся Ніс, то се невеликий район в межах теперішнього звиногородського повіта; в судових замітках про носівських гайдамаків згадують ся принаймнї такі селитьби і містечка звенигородського повіта: Бугачівка, Козацька Долина, Лисянка.


Ватажок Саражин[4] обертав ся в південній частинї звенигородського повіта і між иньшим в Боярцї, де його загін і був захоплений польським „под'їздом“. Мусїй Лебедниченко і Марко Пластуненко, оскаржувані судом за участь в його загонї, запевняли, що вони нї в грабунку нї в убивствах не винні, бо були в місцевости, де проходив Залїзняк, що не лишив по собі для Саражина нїякої поживи. Про Саражина згадує небіжчик Максимович[5], як про ватажка запорозького загону, що доходив до 131 чоловіка. Саражину ніби то підлягали ватажки невеликих запорозьких гуртів по 17–20 душ: Бандурка, Скорина, Петро Вітер. Але Максимович каже, що Саражин був захоплений не польським „под'їздом“, а гусарською командою, де він сам був ранїйш квартирмайстером і до того ж не в Боярцї, а коло с. Нерубайки (уман. п. над. р. Нерубайкою, на С. від м. Торговиць). Погодити відомости Максимовича з відомостями Кодненської книги нема можливости. Можливо навіть, що в обох джерелах іде мова про ріжних осіб, але спільного імени.


До загонів Залїзняка, що найбільше від нього віддалялись, здаєть ся, треба зачислити загін Івана Чорного, названого в документах „отаманом од ватаги Залїзняка“[6]. Загін сей з'являв ся в Орловцю (с. черкаськ. п. над. р. Мідянкою на С. Півд. С. від м. Городищ) і взагалї в Смілянщинї. Під рукою сього отамана було часами чоловіка вісїм гайдамаків, але й з таким маленьким віддїлом він грабував і вбивав людей, хоча один з його помішників і запевняв, що на самім початку руху гайдамаки уникали різнї.


Під титулом „отамана од ватаги Залїзняка“ здибаємо й другого Чорного Микиту[7], що справував ся в Уманщинї в Вороннім, Бастачках, Зеленім Розї (с. уман. п. де р. Конела вливаєть ся в Гірський Тикич) Шабардашу. Микита Чорний обграбував і вбив багато людей. Дивна його доля: його самого вбили гайдамаки, мабуть розбійницькі, що приїхали в Вороннє з Маньківки; всю здобич, що була при Чорному, гайдамаки сї забрали собі.


Зовсїм стороннїм і навіть ворожим до Залїзняка виступає ватажок Паралюш[8] (sic), що зібравши загін, орудував ним в півн.-з. частинї Уманщини. Побував він в отсих селах: Манастирищу, Охримові, Цибулові, Попуднї, Княжій Криницї. У нього були два отамани — Панасюк і Караниш (sic); перший був чоловік тамошнїй, родом з Охримова. В Манастирищу Паралюш спалив костел, а під Цибуловим заняв стадо і, облїгши тамошнїй лїс, виловив всїх шляхтичів, що поховались там, і казав всїх їх перебити. Коли ватага ся прийшла потім до Княжої Криницї і там до Паралюша дійшла, чутка, що в с. Зарубинцях якісь гайдамаки зрабували церкву, він зараз же послав туди на розвідини одного з своїх — Гната Щербину. Той прийшов в Зарубинцї, але громада зарубинська там його за раз схопила і відправила до с. Житника, де був тодї якийсь загін Залїзняка. Щербину ватага ся побила і кинула, а сама рушила до Уманї.

Очевидячки Паралюш вів акцию цїлком незалежно, хоча і в спільнім дусї повстанціїв. Годї вияснити факт спалення церкви загоном Залїзняка і ненависти, виявленої сим загоном до ватаги Паралюша.

Всї висше подані відомости витягнено з справи Гната Щербини, одного з гайдамаків ватаги Паралюша. Вироком Кодненської комісиї сьому Щербинї стято голову.


Дуже розпущеним і навіть розбійницьким виступає перед нами загін Івана Романченка.

До характеристики сього ватажка і його загону в Кодненській книзї знаходимо справу Івана Мельника.[9] Іван Мельник родом був з села Стичок нїжинського полка, значить по тодїшньому в межах Річи Посполитої був чоловіком заграничним. Вже жонатим перейшов він з свого рідного села через Київ в с. Квітки (черкаськ. п.). Коли прийшов він туди, то люде квітківські затримали його, щоб жив з ними (przyszed do Kwiltek gdzie od ludzi gromadskich przytrzymany aby tam mieszkal). Очевидячки мешканції недавньої руїни все ще відчували останки старої пустинї і для нормального людського життя в сьвіжо залюднюваних селах їм потрібні були люде і люде. На перші часи свого життя в селї Квітках Іван став за наймита в млинї (siedzial w mlynie); самостійним же хозяїном зробив ся аж тодї, як промоловши у млинї цїлу зиму, купив собі хату.

Невдовзї перед вибухом повстання 1768 р. прийшов в Квітки до Івана Мельника запорожець Лапа і став у нього жити. І от з сим то Лапою „gdy zaczęla sie rewolutia і gdy orda do slobod wychodzila“ Мельник і пішов до ватажка Романченка, що збірав загін для нападу на орду. Знайшли вони Романченка в Ольшаній. Три днї були вони там у нього, поки він не повів їх до московського війська, що вийшло проти орди. Далї про справу з ордою в нашім документї мови нема; сказано тілько, що дійшов Романченко до Тикича і там розпустив своїх людий. Запорожець Лапа після того пристав до ватажка Губи, що стояв в Лебединї, а Мельник похопив ся до Квіток, щоб переселити звідтіля жінку і дїти заграницю. Колиж він сам, вже переселивши жінку і дїти, з'явив ся потім на ярмарку в Красноселицї, то його затримали там квітківські-ж люде і видали найблизшій військовій під'їзовій командї в Корсунї. Про причину сього затримання Мельника квітківськими людьми кодненські суддї висловили цїлком справедливу гадку, що Мельника просто обвинувачено в тому, що він вкупі з ватажком Романченком і запорожцем Лапою грабував с. Квітки, палив його і потім мусїв втекти з нього сам і забрати свою родину. Опинившись заграницею, Мельник зараз був втягнений там в спис при розкладанню на мешканцїв пикинерських тягарів: разом з двома иньшими селянами він мусїв утримувати одного пикинера і за се його самого на правім березї Днїпра, коли він явив ся туди на якийсь час, прозвали пикинером. Кодненський суд присудив стяти йому голову.

Цїкаво, що квітківська громада нїчого не мала проти Івана Мельника нї тодї як жив у нього запорожець Лапа, нї тодї як пішов він з ним до Романченка в Ольшану нїби то для нападу на татарську орду, що вдерлась в слободи. Такі вчинки Мельника люде вважали цїлком згідними з спільними інтересами. Але коли опісля загін Романченка, де був і Мельник, перевернув ся в грабіжницьку банду, то потреба покарати їх була для громади вже цілком натуральною.

Що Романченко був тілько грабіжником, хоч се й відкидав Мельник в своїх виказах, видко і з иньшої судової справи — якогось Василя Чапенка,[10] що також належав до ватаги Романченка.

Сей Чапенко пристав до загону Романченка за його особистою намовою і при тому далеко пізнїйше від Івана Мельника, коли інтензивність народного руху вже ослабла. Йому було тодї не більше як 21 рік і жив він в містечку Могилеві (с. алекс. п. херсонськ. губ. коло верховини Інгула). Родом же він був з Могилева над Днїстром і покинув се місто разом з батьками. Романченко стрічав ся з Василем Чапенком на хуторі Щорби, де в нього, Романченка, була родичка. Романченко був там не сам, а з своїм приятелем — Василем Щербиною. Обидва вони були вже пикинерами. Щасливо викрутившись від відвічальности за вчинки 1768 р., Романченко очевидячки вспів в гетьманщинї придбати становище, що трохи маскувало його колишнє. Став він навіть не тільки пикинером, а пикинерським сотником. Стрінувшись з Чапенком на хуторі Щорби, Романченко підмовив його красти з ним воли, запевнивши його, що до нього прийде ще шість чоловіка для сього-ж дїла. Коли Чапенко згодив ся, почав ся ряд нахабних нападів на селянську худобу, але напади сї часто мали нещасливий кінець.Спершу вдавалось одначе всїм уникати арештів; але по однім нападї на московських фуражирів, Чапенка, що не мав під собою доброго коня, піймали і відправили до Коднї. На судї окрім всего виложеного нами, виявилось, що в 1768 р., коли кодненський ґубернатор Радашевич втїк з Коднї на московську границю, Василь Чапенко, не вважаючи на вимагання своїх товаришів парубків вбити ляха, що ховав ся від своїх же людей, не вбив його і иньшим не дав вбити. Завдяки сьому, чоловіка, що грабував селян, кодненська комісия відпустила на волю без жадної навіть кари.

В наших документах є ще невеличка замітка про третього гайдамаку з ватаги Романченка. Гайдамака сей — Карпо Настиченко[11], родом з Юрківки, був обмовлений не тільки своїми селянами, а навіть рідною матірю. Його-ж поступки, по тодішнїм законам, вимагали конче кари смерти.

Дивлячись на таких участників загона Романченка і на його власну дїяльність, ми мусимо прийти до переконання, що загон Романченка був розбійницький, за що і селянські громади відносились до нього ворожо.


Про загін ватажка Ремези ми маємо відомости з виказів селянина Грицька Безносенка[12], що, як сам признав ся, був 1768 р. сам в тім загонї.

Грицько Безносенко 1768 р. жив у с. Вербівцї смілянській, куди він перед тим прийшов на слободи з Луки під Межирічем. Родив ся-ж він під Коростишевим в с. Родівцї; та покинув своє село ще з батьком-матірю, промінявши його на с. Луки. В Вербовець, де став жити Безносенко, і прийшов Ремеза ще поки що з невеличким загоном. Там до нього пристало кілька вербовчан. Окрім самого Безносенка се були, як він оповідав, Іов Савка, Трохим Куличка і Микита Гончаренко. Всїх їх Ремеза заманив до себе запевненнєм, що коли-б не пощастило на Українї, то їм можна податись на гетьманщину і вступити там в пикинери, тим більше, що як раз тодї був набор. Побільшивши свою ватагу, Ремеза мусїв подумати про її узброєнє, харч і одежу. Щоб добути все се, він рішив ограбувати Вербовець, де тодї стояв. Колиж все потрібне було добуте, він рушив грабувати в иньші місця. Тяглось так се доти, доки в с. Папужинцях не наткнув ся він на уманських надвірних козаків. Козаки атакували ремезівський загін, вбили самого Ремезу і з ним ще 20 козаків, а решта гайдамаків повтїкала, навіть не стрілявши.

Окрім Безносенка, що втїк з під Папужинцїв за границю і потім випадково був впійманий вже в пикинерськім станї на крадіжцї худоби біля Вербовця, цїкавий ще й другий участник загона Ремези — музика-бандурист Василь Ворченко[13]. Ворченко сей, родом з Виногородки, прийшовши в Козацьку Долину, був забраний там Ремезою на забавку ватазї. Прийшов він з ватагою в с. Водяницю (звенигор. п. над допливом Тикича, на Півд.-З. від Лисянки), звідтїля в с. Кобилячку і нарештї в с. Папужинцї, де, як вже сказано, ватагу розбито а Ремезу вбито. І Безносенку і Варченку кодненська комісия присудила стяти голови.


Ватажок загона Яреміян Лупул[14], що в кодненській книзї числить ся сотником, грабував з своїм загоном в Уманщинї в кого трапить ся, в панів і селян, річи, скотину, пасїки. Громади ріжних сел, кожна з окрема, зажадали відшкодовання в місцевім уманськім урядї на кілька тисячів рублїв. Кодненській військово-судовій комісиї прийшлось мати у себе на судї, окрім самого Лупула, ще двох його ватажан — Василя Левченка і Михайла Тарана. Останнїм випали на долю кари ще досить легкі — 500 різок коло ганебного стовба, самому-ж Лупулу кодненські суддї присудили кару смерти; тільки він її не дочекав ся і вмер в тюрмі швидче.


Ватажки розбійницьких загонів Богун і Джурджа[15] виходили грабувати на Україну з-за границї. Висилав їх туди нїби то поручник чорно гусарського полка Маріанович. Були вони між иньшим в Лисянцї.


Переходимо тепер до ватажків і загонів їх, що обертались в південно-західній частинї Київщини в районї дїяльности Неживого.

Почнемо з загона Василя Шелеста. Про ватажка сього в кодненській книзї є тільки окремі згадки в судових замітках[16] а нема жадного цїлого документа. Тому то ми й не знаємо навіть числа його ватажан і тих пунктів, де він перебував. В замітках про нього цїкаво для нас подекуди те, що в його ватазї були і „заграничні“ люде: принаймнї з девятьох гайдамаків, що судились за грабуваннє разом з ним, чотири — заграничні, при чому декотрих з них названо заднїпрянськими. Далї, може, важно буде й те, що з 9 звісних нам співучасників Шелеста 7 покарано смертю, а одного шляхтича, Чоповского навіть посаджено на кіл: тільки двох покарали різками. Що до характерів сих девятьох гайдамаків, то з них визначуєть ся, натурально, своїм родом шляхтич Чоповский, той самий, що разом з Неживим нищив Поляків в Каневі, людина очевидячки ідейна і через те особливо ненависна польському судови, що бачив в ньому небезпечного ренеґата. З тих двох, що не підпали карі смерти, один Іван Хмаренко був кравцем з села Пшеничників канївських і був взятий Шелестом до ватаги для шитва одежи. Певно сей Хмаренко робив у Шелеста до початку руху 1768 р., коли Шелест вкупі з Лусконогом і Гнидою тільки що приїхав з Запорожа і клопотав ся над заготовленнєм зброї, одежи, обувя і иньш. для гайдамаків, сидячи в лїсї Матронинського манастиря[17].

Був ще 1768 р. загін ватажка Василя Смілянського[18]. Про ватажка сього знаємо, що двоє з його загону, попавши перед кодненський суд, були присуджені на шибеницї. Один з сих двох, що були на судї, Максим Швець був запорожець. Що до числа членів ватаги Василя Смілянського, то вона з середнїх: в судовій замітцї сказано, що в нїй було 50 чоловік. Але нема жадних вказівок — де Василь Смілянський обертав ся з своєю ватагою, коли тільки не вважати за вказівку самого прізвища його.

Ватажок Іван Таран[19] орудував дуже невеличким загоном в Чигиринщинї. Під Лебедином він стояв на чолї всього шістьох чоловік, як виказав на судї один з його ватажан Іван Щербина, присуджений кодненським судом на кару смерти.

Загін ватажка Шунбри[20] обертав ся в Смілянщинї, де під селом Млїєвим і був розбитий корсунськими надвірними козаками. В ватазї сїй було сто чоловік. Один з гайдамаків Шунбри, що ставив ся перед суд кодненської комісиї, був запорожець. Суд присудив його на шибеницю.

Трохи більше загонів, як в районї Неживого, здибаємо ми в центральних сторонах Київщини, де головними силами повстанцїв керували Швачка і Бондаренко. Велике залюдненє сих місцевостей і головно велике число в них панських маєтностей — замків, палаців і иньш., — все се натурально концентрувало тут і сили загонів. А в тім, останнї нерідко заходили звідси і в район Неживого і в район Залїзняка — перешкод сьому не було…

В самий розпал селянського руху, що цїкавить нас тепер, в південній частинї теперішнього бердичівського повіту на якийсь короткий час з'явив ся ватажок Микита Москаль[21] з невеликим загоном, але тим не менш він цїкавий для нас своїми розмовами з селянами, де дуже виразно підносив социяльні мотиви всього руху.

Сей Микита Москаль, як бачимо з наших відомостей, задумав напасти на село Малинки, власність пана Крижановского, арендоване тодї паном Ґрабовским. Очевидячки, до Микити дійшла чутка про те, що Ґрабовский, як і иньші пани, сподіваючись неминучої біди, старав ся поховати свої річи, що скринї з сими річами він все хотїв сховати в православній церкві свого села, як се робили иньші пани, ховаючи свої річи в католицьких костелах. Почув, мабуть, Микита і про те, що вся малинківська громада зажадала, щоб піп її, що вже прийняв був до церкви панські скринї і пакунки, наодріз відмовив би пану Ґрабовскому, на що піп і мусив пристати, рішившись навіть кинути панови церковні ключі і не схотївши доглядати за церквою…

Микита не зразу напав на село; насамперед розвідчик його випитав про все потрібне в декотрих малинківських селян, що були на роботї за селом. Від одного косаря довідав ся він між иньшим, що Ґрабовский відвіз свої скринї з церкви в лїс, потім, що в селї є жид — шинкар Нохомка і що в панськім домі лишилась молоденька небога Ґрабовского.

Маючи всї сї відомости, Микита Москаль в'їхав з своїм загоном в Малинки, захопив там панну і зараз же послав економічні підводи в лїс по панські скринї. Малинківцї охоче привезли йому панське добро і він зараз же почав ним порядкувати. Казав повідбивати скринї з одежою чоловічою і жіночою, сам одяг ся в богатий кунтуш і велїв пишно прибрати панну, сказавши, що хоче з нею повінчатись. Перед шлюбом одначе піп мусить ще її вихрестити на православє.

Перешкод в сьому нїхто Микитї не робив. Ґрабовского в селї не було, надвірних козаків він не мав. Що-ж до малинківської громади, то вона й гадки не мала — бачити в Микитї ворога. Вона прийшла до нього на панський двір з хлїбом-сїллю і дуже радо прийняла запросини на торжественний шлюб Микити з панною і на бенкет по шлюбі.

Але перед шлюбом мали ще охрестити панну та разом з нею одним заходом Микита казав охрестити і її стару тїтку, що була при нїй. Обидві панї страшенно пручались при хрещеню, але їх міцно тримали: тїтку тримав Прокіп Головко і стара попадя, а панну один гайдамака і молода попадя. Що акт хрещеня, як і самий шлюб Микити з панною, відбув ся при таких силоміцьких умовинах, того не заперечив опісля сам священник села Малинок — Григорий Пилипович.

По шлюбі в Малинках був бенкет. Горілки панської і жидівської була сила страшенна. Пили і ріжні делїкатні вина, що тільки знайшлись в пивницях Ґрабовского; та вина сї щось не припали до смаку малинківцям і тому багато фляшок було збито, а саме вино вилито на землю, — таке наприклад, стало ся і з великою сулїєю „Larendogra“.

Не обійшлось на бенкетї й без промов. Микита Москаль казав малинківцям: „панщини відбувати більш не будете, жито і всякий хлїб збірайте на свою користь, сїно косїть тілько собі, кабанів панських ріжте й їжте“. А Гаврило, син Сивого, казав до одного з прислужників Ґрабовского, козака Мандзьошки: „годї вам з паном Ґрабовским пановати; маємо иньших панів; панщини робить більш не будемо“.

Після бенкету Микита Москаль звелїв запрягти в панську колясу чвірку коней і вкупі з панною Ґрабовскою, своєю жінкою, поїхав через Погребище в Саражинцї. Двір і тут був опущений паном і Микита гадав вже там розташоватись на якийсь час, але тут його спіткала невдача: його з гайдамаками разом забрала під арешт сама саражинська громада. Дали знати про се погребищецькому ґубернатору Елїяшу Шишковскому і той явив ся в Саражинцї з своїми козаками і підмогою від капитана польських війск із Бердичева; окрім того ґенерал Фабулов (sic), що був в Лещинї, порадив його перебити гайдамаків. Шишковский легко опанував весь загон і всю його здобич, що складалась з річей Ґрабовского. Панну Ґрабовску також визволили з рук нахабного судженого.

Арештованого Микиту і багатьох малинківцїв, що брали участь в грабуваню, відправили спершу до Бердичева, але, не знайшовши там відповідної власти для переведеня слїдства і суда, відвели в Тульчин, де був тодї якийсь росийський ґенерал. Став перед ним Микита і в усїм признав ся. Генерал переслухав все, подивив ся на ватажка і влїпив йому три ляпанцї по щоках. На сьому суд мав скінчити ся, але посланцї Шишковского лишили Микиту в арештї. Про дальшу долю Микити в кодненській книзї відомостей нема.

Шлюб Микити Москаля з панною Ґрабовскою, ограбуванє дїдича ради користи — все се промовляє за тим, що се був простий пройдисьвіт, що хотїв користуватись неспокійним часом для особистих замірів; але цїкаво, що й при таких замірах сей пройдисьвіт мусїв перед селянами заслонюватись бажанєм знести панщину і польських панів. Своєю проповідю проти панщини він притягнув малинківцїв на свій бік; мабуть, неменьшого успіху засягнув би він і в Саражинцях, але там очевидно у Поляків була сильнїйша оборона і саражинцї знали, що лихо їм буде, як перейдуть на бік Москаля, коли до Саражинцїв прийде погребищецький ґубернатор Шишковский з своїми надвірними козаками.


Ватажок Савка Плиханенко[22] обертав ся з своєю ватагою в південно-західній частинї Білоцерківщини. Був він в селї Романівцї, Малім Половецькім і иньших. Правда, заходив він і в східну частину Білоцерківщини; був наприклад в с. Блощинцях, звідки навіть думав напасти на Білу Церкву.

Мав він при собі, треба думати, досить великий загін, інакше про напад на Білу Церкву йому було-б годї й думати. Всюди, де тільки Плиханенко був, він вирізував панів і жидів, навіть власноручно: добував при тому й гроші. Цїкаво, що в ватазї його траплялись запорожцї. Яко ватажани його перед судом кодненської комісиї фіґурували — Федір Базарний, Левко Малий, Клим Білий, Василь Прокопенко, Микола Чоповский і Степан Пйотровский. З них перші три — запорожцї. Клясовий стан останнїх двох — вже знаного нам участника в ватазї Неживого і в загонї Шелеста шляхтича Чоповского, і товариша його шляхтича Пйотровского — робить обох їх цїкавими, вже одним тим, що вони були в гайдамацькій ватазї. Один тілько Василь Прокопенко з Київа, був селянин. В такім доборі людей в загонї Плиханенка військово-судова комісия не могла не побачити явно полїтичного і социяльного характеру і тому з участниками його поступила дуже суворо. Кари призначені нею в сім разї були справдї вийняткові. Самого Савку Плиханенка колесовано, Левка Малого четвертовано, Клима Білого теж, Федора Базарного і Василя Прокопенка повішено, Пйотровскому стято голову, доля-ж Чоповского нам вже звісна.


Майже рівночасно грабували в Білоцерківщинї і загони Грицька Вовка і Савечки.

Грицько Вовк[23] ограбував село Погибляки і з великою здобичю з синами і з жінками їх сховав ся в лїсї під Гутою Богуславською. Але про нього донесли в Богуслав сотнику тамошнїх надвірних козаків Шелесту і той зловив його з усїм його добром. Скоро довідав ся про се каменобродський ґубернатор і намістник с. Боярки, зараз же зажадали вони від Шелеста, аби видав їм самого Вовка і все награбоване ним — на тій підставі, що він їх підданий. Шелест згодив ся на їх жаданє, але до якогось часу здобич Вовкова лишалась в богуславськім замку, бо вивезти її звідтїля без конвоя боялись.

Про Савечку теж мало знаємо. В загонї його, здаєть ся, були переважно козаки канівські і з'явив ся він в Білоцерківщинї тілько припадково, довідавшись, що надвірні богуславські козаки з сотником Шелестом вийшли з Богуслава на поміч полковнику Протасєву, що, як звісно, виступив проти Неживого і Швачки. Савечка рішив, що поки нема Шелеста, не тяжко буде захопити здобич Грицька Вовка, покинену в богуславськім замку, і дїйсно — він не помилив ся. Дізнавшись про зрабуванє Савечкою богуславського замка, Шелест взяв у Протасєва кількадесять карабинерів і своїх козаків і явив ся в Богуслав. Але в Богуславі Савечки вже не було, а гнати ся за ним Шелест не рішив ся, почувши про численність його загону. Рушив за ним сам Протасєв з усїєю своєю командою і наздогнав його аж біля Мошен, де ватага його була розбита і розігнана; багато гайдамаків забрано і відослано до Переяслава.


Про ватажка Максима[24] знаємо, з невеличкої судової замітки, що він 1768 р. ходив „грабувати Полїсє“. В його загонї був між иньшим той самий Степан Пйотровский, шляхтич, що був і в загонї Савка Плиханенка. Окрім Пйотровского, з Максимового загона фіґурував перед кодненським судом ще Василь Письмененко. Кодненська комісия і в сїм разї, як і в справі гайдамаків Савка Плиханенка, не могла бути поблажливою, бачучи межи Максимовими гайдамаками польського ренеґата і вважаючи полїтичним настрій всього загона.


Ватажок Бандурка[25] мав загон з 300 гайдамаків і обертав ся з ним і в Білоцерківщинї і півн.-зах. частинї теперішнього черкаського пов.; виступав він майже рівночасно з усїма визначнїйшими ватажками. З Кодненської книги дізнаємось, як люто були покарані гайдамаки сього загону після того як їх розбив під Валявою князь Баратов, що був, здаєть ся, офіцером якогось сербського полка. На підставі сьвідоцтва богуславського писаря Градовського бачимо, що князь Баратов, знаючи численність загона Бандурки, зміцнив свою команду прилученєм до неї надвірних козаків білоцерківських, рокитанських і богуславських. З такими силами він побив і взяв в полон всїх до одного гайдамаків Бандурки. Покарати їх він рішив взірцево, для чого звелїв викопати яму, зробивши з неї імпровізовану тюрму. Поки нещасні сидїли там, з околишнїх сел казано було скликати селян — чоловіків і жінок — і благочестивих попів. Коли зібралось народу досить багато, тодї Баратов звелїв всїм тим гайдамакам вийти з ями і поставати округ неї на самім краю, а людям своєї команди стріляти в них. Звичайно, і вбиті і ранені однаково падали в ту яму. Коли на горі більш нїкого з полонених не лишилось, Баратов казав своїй командї засипати яму і зрівняти її з землею, хоча звідти неслись крики і стогнанє недобитих гайдамаків. Відбиту в Бандурки здобич попаювали межи всїма козаками і Сербами, що були в командї князя Баратова.

Ватажок Степан Гловацький[26] не був з ватажків ідейних. Загін його складав ся з 11 душ і з ним він нишпорив то там, то сям в досить великім районї, грабуючи людей по дорогах, надто при поворотї їх з ярмарків. Таким робом грабував він людей коло Шполи (звениг. п.) і коло Богуслава підчас товарячого ярмарку. Нї сам Гловацький, нї сїм його товаришів, що судились кодненським судом, признаючись до грабіжки, не признались до жадного вбійства. А про те військово-судова комісия присудила самого Гловацького розчетвертовати, а останнїм постинати голови. Не вважаючи на таку суворість присуду, все-ж треба думати, що Гловацький, як Романченко, Лупул, Паралюш і декотрі иньші був не більше, як простим грабіжником, що старав ся покористуватись замішаннєм 1768 р.


Ватажка Якова Саченка[27] названо в судовій замітцї давнїм гайдамакою. Він зібрав загін гайдамаків і сказав їм: „ходїм у середину Польщи до Білої Церкви“. Чи досяг він своєї мети — не знати, бо в судовій замітцї йде мова тілько про одного з членів ватаги, заграничного селянина Івана Яновського, що припадково заблудив ся в лїсї і відстав від загона в самім початку його дїяльности. Яновський сей запевняв, що нї він та й нїхто з загона Саченка, поки він був там, нїкого не грабував і не вбивав. А про те присудом кодненської комісиї йому стяли голову.


Звичайно, в кодненській книзї ми знайшли відомости тілько про ті загони, що члени їх фіґуровали на кодненськім судї. Але окрім згаданих тут було багато ще иньших. Мемуаріст Лїппоман[28] згадує про загони, що обертались коло Гранова, Теплина, Дашова, Тульчина, Манастирища, Гайсина, Конели, Божувки, Жидичина, Лодижина. У Лїппомана-ж є вказівка і на те, що окрім Залїзняка до Балти прийшов з своїм загоном сотник Шило.

Та про те годї думати, що сим додатком Лїппомана вичерпуєть ся все число загонів на Українї в період колїївщини. Безперечно їх було більше і вони заходили далеко на захід і південь від Київщини, куди головні сили гайдамаків і не думали направлятись.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2009 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1938 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
  1. Описаніе Украины Боплана. Ст. 50–51.
  2. Костомаров, Богданъ Хмельницкій, ст. 314, 315, 321.
  3. Кодн. кн., ст. 447.
  4. Ibidem, ст. 536.
  5. Максимовичъ. Сочиненія, т. I, ст. 586.
  6. Кодн. кн., ст. 12 і 51, а також 476.
  7. Ibidem, ст. 593.
  8. Ibidem, ст. 3 і 56.
  9. Кодн. кн., ст. 1, акт 3-й.
  10. Кодн. кн., ст. 43.
  11. Кодн. кн., ст. 447.
  12. Кодн. кн., ст. 415.
  13. Кодн. кн., ст. 449.
  14. Кодн. кн., ст. 475, 476 і 486.
  15. Кодн. кн., ст. 8.
  16. Кодн. кн., ст. 481.
  17. Куліш. Записки о Юж. Руси, т. I, ст. 235.
  18. Кодн кн., ст. 485.
  19. Ibidem, ст. 449.
  20. Кодн. кн., ст. 486. Не ручимо, що вірно подаємо імя ватажка. В рукопису воно написано дуже невиразно.
  21. Кодн. кн., ст. 421–437, 589–591.
  22. Кодн. кн., ст. 482, 483, 484.
  23. Кодн. кн., ст. 177, 178.
  24. Кодн. кн., ст. 483.
  25. Кодн. кн., ст. 180, 448.
  26. Кодн. кн., ст. 530 і 540.
  27. Кодн. кн., ст. 541.
  28. Bunt hajdamaków na Ukrainie, ст. 39.