Начерк Коліївщини/Передмова
| ◀ Вступне слово | Начерк Коліївщини пер.: Микола Вороний Передмова |
Глава I. Ватажки і військова орґанїзация гайдамаків ▶ |
|
Люблинська унїя р. 1569 була важним кроком польського королївства на шляху його замірів що до асимілювання з своїм народом людности всього великого литовського князївства, куди входила і південна Русь. Вигоди, що давав польський державний устрій, в значній перевазї над устроєм великого князївства литовського, шляхетському стану, неминуче мусїли відорвати від усїєї маси литовського і південно-руського народів не тільки земян, але й важних маґнатів, членів недавньої литовської ради, — і вони пішли назустріч польському королеви і шляхтичам, що під позором унїї двох рівноправних народїв хотїли бачити всюди перемогу польонїзму; з них з найбільшою охотою пішли на зустріч Полякам в сїм разї пани південної Руси, що в значній своїй части була безоглядно відлучена королем від Литви і прилучена до польського королївства. Після такого роз'єднання в народних масах великого князївства литовського, після такої втрати ними висших клясів, і Литва, і надто литовська Русь не могли вже більше мати оборонцїв своєї народности, законів, звичаїв і віри в соймі знов відродженої Річи Посполитої, бо тільки шляхтичі і мали право бути там послами. Правда, особисті інстинкти могли часом спонукувати декотрих з колишнїх земян і панів литовської ради боронити свою народність, але ж така оборона, коли б її було основно поведено, мусїла йти навперекір власним їх інтересам, бо їм в такім разї прийшлось би боронити і покинутий устрій великого князївства литовського, що так сприяв селянству і зміцненню правительственної власти. Тому то на перших часах після люблинської унїї знаходились ще між маґнатами старої литовської ради люде, що готові були боронити і підтримувати свою народність і віру, але всеж таки з умовою усунення на бік самої істоти полїтичних порядків. Таким був наприклад князь Константин Острозький, звісний оборонець православя і руської осьвіти. Але де-далї таких дїячів серед південно-руського панства ми здибаємо все меньше і меньше; оборонцями православя на сей час стали виступати такі люде, як спершу брацлавський, а потім київський воєвода, Кисїль, що давав повну підставу народу казати: „в нього руські кости, але оброслі польським мясом.“ З кінця-ж XVII столїтя і Кисїлїв не стало.
Тож і не диво, що поспільство колишньої литовської Руси, не маючи способів для оборони своїх втрачених прав і знемагаючись під гнетом грубо кріпацьких порядків польського королївства, куди введено було більшу її частину зараз же після унїї, відлучивши від Литви, — не диво, кажемо, що поспільство се при таких умовинах довго тільки тим і могло виявляти свій протест, що цїлими юрбищами покидало своїх дїдичів-шляхтичів. Алеж, певно, такою пасивною обороною своїх прав цїлий нарід не міг обмежуватись якийсь довший час. З утїкачів-хлопів незабаром південно-руський люд перевернув ся в козаків, проживши якийсь час віддалїк від свого родовища на границї південних степів під вічною загрозою татарських нападів. Відбиваючись там від ворогів і не залишаючи працї хлїборобської, вони власне стали хлїборобами-вояками або, як говорилось тодї, — козаками. Таким чином виникла поволї цїла нова кляса, і члени її нерідко з неприязного шляхтичам небезпечного півдня йшли жити і в межі иньшої Річи Посполитої, де козацтво спершу не було знане.
Де-далї контингент сїєї народженої в краю кляси все більше і більше розростав ся, бо козаками ставали і міщане, що торгували рибою і иньшою всячиною по Днїпру і взагалї в незахищених від хижацьких нападів місцях; ставали ними і иньші незакріпощені ранїйш люде, що не були заведені завчасу в станові кадри Річи Посполитої. Само собою розумієть ся, що члени такої новонародженої кляси людей не хотїли позбутись звичайної для них волї навіть тодї, коли жили в містах Річи Посполитої, віддалених від степів, а тому і всяким заходам старост і дїдичів втиснути їх в загал поспільства, позбавленого при польськім устрою навіть людських прав, — вони мусїли ставити опір. Коли ж вже занадто багато збірало ся тих нагод, де потрібний був опір, то протести поодиноких осіб ставали вже протестами колективними — от звідси і виникає початок козацьких повстань. Власні бажання козаків збільшити свою кількість притягненням до себе хлопів і охота сих останнїх, перейшовши в козаки, спекатись кріпацьких умовин істновання — все се цїлком природно мусило утворити ту єдність між сими двома народними групами, що мала своїм наслїдком постїйну готовість їх до обопільної піддержки і оборони. Козацький стяг, таким робом, став стягом всього південно-руського народу і боротьба, що велась козаками з Річю Посполитою, помалу стала боротьбою не за інтереси самого козацького стану, але за всю Русь, за її віру і народність. Богдан Хмельницький виступає щасливо власне за інтереси всього південно-руського народу і коли часом йому доводилось навіть карою смерти проповідувати хлопам правду, — „нехай кожний з свого тїшить ся, нехай кожний свого глядить“ і зараз же за тим заганяти їх до панів, — то се були тимчасові хвилини, що наступали за припадковими невдачами козаків на війнї і за побідами Польщі[1], але нїколи не можна думати, що й заміри великого козацького ватажка були в дусї наведеної правди. Після нього виразність замірів козацької боротьби з Польщею заплуталась: серед складаних полїтичних умовин істновання в кінці XVII і початку XVIII стол. козацтво дуже вже кидалось з одного боку в другий, принаймні на правім березї Днїпра, що на підставі Андрусївської умови (р. 1667) знов відійшов до Польщі. Нї Дорошенко, нї Палїй з Самусем і иньшими не мали вже змоги вернути козацтву тієї сили і значіння, що набуло воно за Хмельницького і таки нарештї козацтво на правім березї Днїпра щезло не закінчивши свого завдання — визволу себе і поспільства південної Руси з під гнету польонізму і церковної унїї. Наслїдком боротьби була на сам кінець руїна України і брацлавського воєводства.
Але життє південно-руського народу, в межах навіть спльондрованих війною країв, не закінчилось цїлковито підчас руїни. Поволї краї сї, де панами, на основі Прутської умови Петра I. з Туреччиною, вважали себе Поляки, стали залюднюватись руським селянством, що приходило сюди і з захода — з Волинї, Подїлля і Червоної Руси, і зі сходу — з гетьманщини. Важкі економічні і суспільні умовини в тім і другім краю примушували їх іти в спорожнїлий край з добрими ґрунтами. Але тут їх знову мусили стиснути рамки польського громадського устрою. Ґрунти, осаджені ними, здебільшого були власністю шляхтичів. Шляхтичі ж сї, скоро затих шум війни, зараз же вернулись до своїх маєтностей і незабаром заявили новим осадчим свої умовини, на яких сї могли користуватись панськими ґрунтами. Умовини ті спершу були досить вигодні для селянства, але на рештї, коли збіг речинець пільг, вони все ж таки мусили витворити конечним наслїдком міцний кріпацький устрій. Разом з тим не могло не початись знов гнобленнє православя на користь унїї. Давнїй лад шляхетсько-католицької Річи Посполитої таким робом знов набирав сили в південній Руси і селянству її знов потрібні були оборонцї, котрі могли б хоч почасти замінити козацтво, що пропало на правім березї Днїпра. Такі оборонцї і явились.
З ласки польських мемуаристів, звичайно сих нових оборонців руської народности і православя величають гайдамаками, а ввесь той рух, ними викликаний, що хронично тягнув ся протягом усього XVIII столїття, — гайдамацтвом. Підстава для сього є, та проте в сїм разї ми маємо до дїла з назвою не цїлком певною, перенесеною з значіння вузьшого на далеко ширше і навіть не однородне. В дїйсности гайдамаками звали здавен свого роду відщепенців грубо складеного суспільного польського устрою, людей, що й самому козацтву заваджали — і завдяки розбещености їх інстинктів і завдяки не співчуттю їх ідеалам козацтва; инакше, вони певно б могли пристати до нього. Сама назва „гайдамака“, з турецьким глагольним корінем в основі — „гада", мусила здавна означувати, відповідно змислу коріня, людей, що викликали в суспільности замішаннє, трівогу, рух[2]. Найбільше йшло в гайдамаки забужан і поднїстрян, що, як каже Костомаров, відзначались більшим нахилом до буч і непо́слуху. Банди їх в тім краю звались ще в XVII столїттю ватагами левенцїв і були цілком анальоґічні з опришками Червоної Руси, — що складались також з непокірних хлопів, а часто й свобідних карпатських горцїв. Силами сих, часом справдї розбійницьких, ватаг за часів Хмельницького покористував ся народний герой Нечай[3]. Та протягом довшого часу вони не фіґурували на історичній аренї того часу: маси хлопів і козаків затирали їх своєю більшостю. Всеж число їх не зменьшилось; з кінця ж XVII столїття ватаги їх почали навіть значно поповнювати ся. Після селянської ворохобнї р. 1702 багато селян з Поділля і Брацлавщини, де був самий осередок сього руху, йшло в левенцї чи гайдамаки, знаючи, що Поляки, вгамувавши ворохобню, готують їм люті кари.
До тих же гайдамаків втїкали пізнїйше протягом XVIII стол. всї ті, що так чи инак провинуватились перед своїми панами, себ то участники дрібних і великих селянських розрухів. Цїлком натурально, що, при такім складї гайдамацтва, їм з одного боку дуже лежали на серцї бідування своїх братів, що лишились в межах Річи Посполитої, і вони все були готові помогти їм в боротьбі з Поляками, а з другого — не меньш натурально і те, що головним джерелом їх прожитку міг бути тільки розбій і рабунок. Неприймані на Запорожжу, де очевидячки вільні запорожцї в XVIII столїттю не мали вже волї побільшувати свої сили втїкачами-хлопами, як се було ранїйш, вони збували своє нелегальне життє, волочучись на границях татарських степів в межах Бугогардовської паланки в постійнім страху, що їх і звідти виженуть.
При таких умовинах істновання і без жадної орґанїзациї, гайдамаки нїяким чином не могли бути наслїдниками козацтва самі з себе.
Новими борцями за православє і руську народність властиво стали безпосередно самі селяне України і Брацлавщини. Самі себе вони нїколи не називали гайдамаками, а тільки козаками. Правдиві ж гайдамаки, левенцї були лишень їх ревними помічниками, як були ними протягом всього XVIII столїття і запорожцї, що й їх деякі польські мемуаристи змішували також з гайдамаками і повстанськими селянами південної Руси. Було кілька моментів на протягу XVIII столїття, коли народний протест з боку самого селянства значно обгострював ся. Проф. Антонович вказує на роки 1734, 1750 і 1768, як на такі власне моменти[4].
Маючи на увазї в сїй статі занятись останнїм з трьох згаданих вибухів селянського руху на Українї в XVIII столїттю, не можемо не зазначити, що до сього часу повстаннє власне р. 1768 вважалось найбільш виясненим, завдяки кільком польським мемуарам, що дотикали ся його. Тимчасом такий вивід не зовсїм справедливий. Мемуаристи, що пишуть не все тільки про те, що вони самі бачили й чули, але й про те, що бачили й чули иньші не завжди гідні віри сьвідки, — легко роблять помилки, або перекручуючи самі факти або даючи їм невірне осьвітленнє. В сїм разї що до руху з 1768, що зберіг за собою назву колїївщини, все се, як побачимо, власне й мало місце. В таких випадках, натурально, лїпшим ремедіумом для відновлення правди мусять бути документовні дати про дослїджуваний час. До такого роду відомостей в працї нашій ми і постараємось забратись і при їх помочі, де се буде потрібно, виправити і доповнити і відомости мемуаристів і виводи декотрих дослїджувачів цїкавого для нас питання, збудовані на однобічно дібраних документовних датах, що були знані відносно ранїйш.
Розпросторонені думки про колїївщину — нїби осередковим її пунктом, що закривав все иньше, була уманська різня, нїби ввесь рух був лише партизанською війною без жадної організациї у повстанців, нїби крівавих подїй в сїм руху було більше нїж у всїх передущих народних рухах, при чому звірячість натури українського селянина такими подїями цїлком доведена і нарешті нїби рух сей був досить значний, — все се власне виводи на основі польських мемуаристів. З другого боку твердження деяких дослїджувачів, нїби колїївщина була тільки повстаннєм в оборонї віри, а других — нїби росийський уряд не тільки співчував сьому повстанню, але навіть сам його й викликав — все се є наслїдком виводів, на основі однобічно дібраних документальних дат. Не трудно запримітити нарештї, що брак і недокладність материялів не могли потягнути за собою цїлком невірних виводів і питання про те, як поводились що до колїївщини запорожцї і питання про те, хто ж були власне так звані гайдамаки.
Тепер вже є значна можливість уникнути фалшивих виводів на основі мемуарів і квапливих виводів дослїджувачів, що користувались дуже однородними документами. Як нї мало поки що видано материялів, що дотичать цїкавого для нас часу, та всеж де що видано. Окрім того час від часу випливають на верх і документи, що ще чекають свого видання.
До числа останнїх належить наприклад книга, що містить в собі ряд признань гайдамаків і селян, оскаржених за повстаннє р. 1768 перед польською військово-судовою комісиєю, що засїдала в Коднї. Сїєю книгою, знайденою небіжчиком М. Максимовичем і теперішньою власністю Антоновича, ми між иньшим мали спроможність користуватись при наших студиях над рухом р. 1768 і витягнути з неї багато дрібних культурних і навіть політичних відомостей, що надають, як нам здаєть ся, подїям колїївщини більш певний характер, нїж вони могли мати на основі дат, звісних польським мемуаристам.
З огляду на те реєстр джерел сього руху тепер трохи ширший, нїж був ранїйш.
Ось сей реєстр:
- 1) Bunt hajdamaków na Ukrainie r. 1768 opisany przez Lippomana і dwóch bezimiennych wydany z rekopisma przez Eduarda Raczynskiego. Poznań. 1854. Один зі згаданих без'іменних авторів, власне останнїй — є Тучапський.
- 2) Уманская рѣзня. Записки Вероники Кребсъ. Перев. съ предисл. И. М. Ревы.
- 3) Уманская рѣзня. Записка піара Павла Младановскаго.
- 4) Pamiętnik do historyi polskiej przez Adama Moszczyńskiego. Poznań. 1863.
- 5) Описаніе бѣдствія постигшаго Умань и всю Украйну въ 1768 г. Переводъ съ польской рукописи, хранящейся въ институтѣ Оссолинскихь въ Львовѣ подъ N. 163. Кіев. Ст. 1882. кн. 3.
- 6) Записки о Южной Руси. П. Кулиша. Т. I і II.
- 7) Сказанія о Бондаренкѣ по народнымъ преданіямъ. Кіев. Ст. 1882 р. кн. 5.
- 8) Манифестъ импер. Екатерины II іюля 1768 г. Кіев. Ст. 1882 р. кн. 5.
- 9) Матеріалы для исторіи коліивщины или рѣзни 1768 г. Н. И. Костомарова. Кіев. Ст. 1882, кн. 8.
- 10) Переписка гр. П. А. Румянцева о возстаніи на Украинѣ 1768 г. Кіев. 1882 р. 9 і 10 кн. і 1883 теж 9 і 10.
- 11) Нѣсколько документовъ къ исторіи гайдамачины А. Скальковскаго. Кіев. Стар. 1885 р. кн. 10.
- 12) Архивъ Ю.-З. Россіи, ч. 1, т. т. II і III. При них розвідка про архимандрита Мельхиседека Значко-Яворського. Ѳ. Г. Лебединцева.
- 13) Тож само, ч. 3. т. III. При ньому розвідка про гайдамацтво (1700–1768) професора Антоновича.
- 14) Тож само, ч. 4, т. II. При ньому розвідка про селян України (1700–1798), професора Антоновича.
- 15) Наѣзды гайдамакъ на Западную Украину въ XVIII столѣтіи (1713–1768). А. Скальковського. Одесса. 1845 р.
- 16) Исторія Новой Сѣчи, його ж т. т. I–III, вид. 1885 р.
- 17) Собраніе сочиненій М. А. Максимовича. Т. I. Статьи: Извѣстія о гайдамакахъ; Сказаніе о коліивщинѣ; объясненіе нѣкоторыхъ украинскихъ народныхъ пѣсенъ.
- 18) Исторія Россіи Соловйова, т. т. XXVI і XXVII.
- 19) Де-які невидані материяли з Архиву київського ґубернського правлення.
- 20) Книга воєнно-судової кодненської комісиї.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|
- ↑ Костомаров — Богданъ Хмельницкій, т. III, 37 (рос. вид.).
- ↑ Антонович, Изслѣдованіе о гайдамачествѣ, ст. 10.
- ↑ Костомаров — Богданъ Хмельницкій, Т. II., ст. 216–217
- ↑ Антонович, Изслѣдованіе о гайдамачествѣ, ст. 100.