Начерк Коліївщини/V

by Яків Шульгин

◀ Глава IV. Заходи уряду Річи Посполитої проти колїїв

Начерк Коліївщини Яків Шульгин пер.: Микола Вороний Глава V. Відносини до Колїївщини сучасних їй росийських дїячів

Азбучний покажчик ▶

Львів: 1898

ГЛАВА V.

Відносини до колїївщини сучасних їй росийських дїячів.

Значінє колїївщини в житю південно-руської української людности істория довго не могла собі гаразд вияснити, завдяки масї непорозумінь, що окутували сей народний рух з багатьох причин — і наслїдком легковірности найблизчих переказувачів фактичного його боку і на рештї наслїдком грубої тенденцийности в той чи иньший бік ріжних дослїджувачів, що чомусь нїяк не могли поглянути на подїї 1768 р. на Українї, як на прояву самостїйно сьвідомого протесту українського селянства, пригнїченого Поляками з боку социяльного і релїґійного; всїм їм здавалось, що рухом сим конче мусїв керувати самий росийський уряд, при чому Катеринї II то накидувалось відкриту пропаґанду повстаня манїфестами, то ще хитрійші нацьковуваня до сього, що нагадували таємничі натяки, роблені Владиславом IV., королем польським перед повстанєм Хмельницького, в розмові з останнїм про його кривди.

Але пора ілюзий що до співчутя тогочасного росийського уряда гайдамацькому руху 1768 р. — минула безповоротно. Не стало наслїдувачів нї Шуйскому з Моравским, що кричали про підбурюванє на бунт великою державою в сусїднїм королївстві^[1], нї росийському історикови, що хилив ся до думки, немов би потайні піддражнюваня українського селянства проти Поляків були наслїдком щирого співчутя Катерини II до бід сього селянства. Очевидна невстїйність розповсюджених межи самими колїями чуток про манїфест росийської царицї і незугарна штучність як сього манїфеста, так і манїфеста польського укладу, накиненого Катеринї II тенденцийними польськими публїцистами, — все се, як показано вже нами висше, дуже виразно випливало на верх в останнї роки, особливо по надрукованю недавно виявленого на сьвіт правдивого манїфеста Катерини II.

Звістно, багато дечого після сього при виясненю колївщини показується в иньшім сьвітлї і насамперед самий рух стає перед очима дослїджувача самостійним, бурхливим вибухом знеможеної гнетом народної душі і невичерпної фізичної народної моцї, потім мимохіть виникають питаня, звернені до перших коментаторів цїкавого для нас періода: з якої-б речи Катеринї II спало на думку підбурювати на бунт руських селян Річи Посполитої, коли безперечно войська її були потім головними гальмувачами сього бунту і коли тих гайдамаків, росийських підданих, що захопили гальмувачі, віддано опісля Катериною-ж на суд і тяжко покарано? Очевидність обопільної виключности сих двох фактів — і явна неможливість першого з них при другому більш нїж доказана.

Але цїкавість напроваджує нас і після таких певних виводів на нові непорозуміня. Від нас невідступно починає вимагати розвязаня ще й иньше, важне для зрозуміня річи, питанє — чому росийські дїячі другої половини XVIII столїтя, ґраф Панїн, князь Рєпнїн, ґраф Румянцев і иньші, завважили потрібним власними силами задавити гайдамацький рух, скоро він виникнув з тих же дісидентських прав, що з успіхом в польськім соймі боронили посли Катерини II? Думаємо, що й сьому непорозуміню може прийти кінець, коли для виясненя справи обернемось до купи того фактичного материялу про польські подїї другої половини XVIII столїтя, що знаходимо у Соловйова в XXVI і XXVII томах його „Исторіи Россіи“, в „Сборникѣ Имп. Рус. Ист. Общ.“ в томах XX і XXII, в „Арх. ю.-з. Россіи“ в томах II і III першої частини та переписцї ґрафа Румянцева з ґрафом Панїним і иньшими, надрукованій в „Кіев. Стар.“ 1882 р., в книжках 9 і 10 і 1883 р. теж в книжках 9 і 10.

Приступаючи на підставі сих джерел до розгляду поданого висше непорозуміня, ми з конечности мусимо на хвильку залишити чисто українські подїї і залїзти в нетри широкої европейської полїтики другої половини XVIII столїтя, бо від тих чи иньших комбінаций власне в сїй полїтицї залежала та чи иньша дбайливість про найпотрібнїйші хатні і сусїднї справи тодїшнього росийського уряда.

Занадто знаним вважаєть ся той факт, що важні історичні рішеня тих або иньших питань народного і міжнароднього житя далеко не все бувають наслїдком плянів, заздалегідь прийнятих і обдуманих дїячами на історичній авансценї. Даремно, наприклад, на передодню роздїлу Польщі в шостидесятих роках минулого столїтя, стали-б ми шукати ясних скілько-будь мотивувань того, що було зроблено спільними зусиллями Прусів, Австриї і Росиї. Правда, темна сьвідомість можливости коли не роздїлу Польщі, то її сполученя з Росиєю висловлювалась кількаразово в протягу XVIII ст. і навіть ранїйш у XVII ст.; але від плянів наприклад Олексїя Михайловича бути вибраним польським королем по смерти Яна Казимира і таким робом сполучити Річ Посполиту з московською державою, до практичного здїйсненя такого союза було безконечно далеко. Не близько було до сїєї-ж практичної справи і від непевности польських соймових послів початку XVIII столїтя, що Петро I, ставши признаним ними за імператора всеросийського, основуючись на сїм титулї, не відбере в Польщі всї руські провинциї. Сам Фридрих II, сей полїтичний вгадчик XVIII ст. невдовзї по виборі Станислава Понятовского на польського короля марив не про роздїл Польщі, тілько про конечність лишити її в тім летарзї, в який вона впала, завдяки своїй конституциї, що санкціоновала державний нелад, при чому істнованє Польщі, хоча-б в летарґійнім станї, він вважав можливим і по віддаленю зі сцени Станислава Понятовского і взагалї в далекій будуччинї^[2]. В росийських же дїячів Катерининих часів що до Польщі, зараз по виборі на короля її Станислава Понятовского, були зовсїм иньші пляни, нїж пляни розділу або анексиї. Але в сих плянах Польща не мала осередкового і вийняткового становища. Річ була в підтриманю славутної полїтичної рівноваги і в захованю для Росиї поважного і незалежного становища в рядї европейських держав, а при таких цїлях Польща мусїла бути тілько одним кільцем в рядї иньших, що входили в склад кованого тодї міжнародного ланцюга.

Причини заходів для захованя Росиї відповідного місця в рядї иньших держав містились в тодішнїх дипльоматичних відносинах. Франция, принижена Фридрихом II підчас семилїтньої війни, взялась енерґічно за свою полїтичну систему, почала збільшувати свої морські сили разом з Іспанією, зміцняючи свої союзи з ріжними дворами, особливо з віденським і сардинським. Система ся прийняла навіть окрему назву — бурбонського союза. Яко противага йому, з огляду на істнованє торговельних і полїтичних інтересів, протилежних французьким і австрийським, у Прусах, Анґлїї і Росиї, наче-б то сам з себе, почав зазначатись союз північних держав і такий союз був би звичайно можливим, як би і їх інтереси не були часом досить протилежні. Наслїдком же сїєї протилежности і Анґлїя і Пруси вважали для себе можливим завязанє тілько поєдинчих союзів і умов з Росиєю. Але росийський віце-канцлєр Панїн нїяк не міг спинитись на сьому і запалив ся системою „північного аккорда“, прийнятою ним у спадок від автора її, вже тодї небіжчика росийського посла в Даниї барона Корфа. В сей північний союз мали увійти Росия, Пруси, Анґлїя, Швеция, Дания, Саксония, Польща. Що до мети союза, то нею мусїла бути не тілько противна акция союзу бурбонському, але й оборона дужчими членами союза безпечности слабших членів його від чиїх би не було посягань. Специяльно для Росиї Панїн ждав від сього союза ось яких вигід: по перше, Росия мусїла дістати на основі його проєкта від Анґлїї субсидію в квотї 500,000 р., на польські справи і таку-ж субсидїю в разї війни Росиї з Туреччиною, не кажучи вже про гроші на підкупи в Швециї, де таким робом мав бути викоренений французький вплив; по друге, Пруси в разї потреби мусїли дати поміч дипльоматичну і грошеву для залагодженя польських справ; на рештї по третє, Польща мусїла при новім залежнім від Росиї королю заступити собою для Росиї Австрию, яко певна союзниця в разї супереки Росиї з Туреччиною.

Захоплений льоґічною послїдоностию проєкта, Панїн нїяк не міг зважити тих заперечень, що робили йому, з поводу його заяв, Анґлїя і Пруси. Тим часом анґлїйські мінїстри твердили йому одно, що парлямент їх нїколи не признає кредиту на підтримку Росиї в польських справах і в разї війни з Туреччиною, що надія з помочию таких субсидій робити скрізь на шкоду Франциї, що була тодї головним ворогом Анґлїї, не була б в очах парлямента достаточним оправданєм вимаганого мінїстрами кредиту і що нарештї підтримка Анґлїєю Росиї проти Туреччини, хочаб навіть тайна, мусїла б зачепити дуже значні торговельні інтереси Анґлїї в сїй країнї. Все се не переконувало Панїна, як не переконувала його й непевність Анґлїї увійти в щільний союз з таким членом пропонованого „сѣвернаго аккорта“, як король пруський, що мав нахил до авантурізму і міг пошкодити всьому союзу. З поводу всього сего Панїн міг тілько бентежитись. Бентежили його і виступи проти „сѣвернаго аккорта“ самого Фридриха. Сей був тієї думки, що йому не годить ся вступати до такого складного союзу та ще й разом з такими ріжними пасивними величинами як Данїя і Саксонїя, при чому з Саксонією він мав свої особистї рахунки і забувати про них не хотїв. Але особливо річевими були виступи Фридриха проти плянів Польщі, теж члена in spe в „сѣверномъ аккортѣ“.

Що б вияснити сї останнї, зазначимо, при яких умовинах Панїн думав знайти в польській республицї союзницю на злучай війни з Туреччиною і якими на підставі сих умовин мали стати давні традицийні відносини Росиї до Польщі.

Від своїх попередників, як відомо, Катеринї II лишилось два непорішені питаня з Польщею: питанє про границї і питанє десидентське. Обертаючись до останнього, мусимо згадати, що початок сього питаня треба віднести до часів, що наступили безпосередно по Андрусівській умові, коли Польща збагнула всю небезпечність для себе від істнованя в межах Річи Посполитої більшого числа православних Українців , що постійно шукали протекциї і захисту в одновірній московській державі. Урядом республики виданий був власне по Андрусівській умові^[3] цїлий ряд соймових постанов, з метою поверненя західно-руської людности з православя на унїю або й просто на католицтво. При таких умовинах нїчого не оставалось гнаним православним та й иньшим не-католикам Річи Посполитої, тілько звертатись з прозьбами про оборону їх релїґійної свободи і стоптаних горожанських прав до московської держави, що незабаром стала росийською імпериєю. На їх прозьби Росия відгукалась, та проте Поляки тим краще могли простувати свої заходи проти православя, що Росия була заклопотана иньшими справамн. Петрови I-ому, наприклад, непридобно було ставати з Польщею в прикрі відносини з огляду на війну з Швециєю; далї, в Ганни Іоанївни, не вважаючи на її втрунуванє в польські права з поводу вибору на короля Станислава Лещиньского і заміни його Августом III., не вважаючи і на небезпечну схватку з Французами під Гданьском, не було справдї часу перешкодити Польщі виявляти релїґійну нетерпимість; нарештї і за Елизавети відносини до Прусів, семирічна війна — все се також не давало спроможности сваритись з Поляками^[4]. Більш від усїх з названих царів в оборонї десидентів все ж таки зробив Петро I. Він на основі скарги епископа білоруського Сильвестра Четвертинського, звернув ся до короля з жаданєм назначити комісию „для освидѣтельствованія обидъ и полученія за нихъ удовлетворенія“, при чому в число комісарів казав прийняти і росийського перекладчика при посольстві в Варшаві Гната Рудаковського і черця з Законоспаського манастиря, учителя Юстина Рудинського; в разї незгоди на се короля Петро казав свому послови в Варшаві, що б він оповістив „сенаторамъ и министрамъ польскимъ всѣмъ съ яснымъ представленіемъ, что если удовлетворенія не послѣдуетъ, то будемъ принуждены сами его искать“^[5]. Але ж за короткий час не можна було добитись богато де-чого навіть і таким способом, особливо маючи до того велику силу ще й иньших справ; наступники ж Петра, далеко слабші силами і заклопотані, як ми бачили, дрібною щоденнищою, не відновляли його вимог і обмежувались лише дипльоматичними заявами, а на них польські сойми дивились цілком рівнодушно.

Инакше зважилась поставити десидентське питанє Катерина IV, спершу маючи на увазї тілько виконанє заповіданого їй історичною традициєю. „Въ защитѣ православныхъ въ Польщѣ, читаємо ми в Соловйова, была особенно заинтересована слава императрицы, ибо легко понять, какое впечатлѣніе должно было произвести на народъ покровительство, оказанное единовѣрцамъ, и покровительство, увѣнчавшееся небывалымъ успѣхомъ. Выигрывая необыкновенно въ расположеніи собственнаго народа этимъ народнымъ подвигомъ, получая чрезъ него, такъ сказать, вторичное, закрѣпляющее всѣ права вѣнчаніе русскою, православною государынею, что для Екатерины было такъ важно, она не могла быть равнодушна и къ той славѣ, которую довжны были протрубить вожди общественнаго мнѣнія на западъ, къ славъ побѣдительницы фанатизма нетерпимости, къ славѣ государыни, которая прекратила религіозное гоненіе, возвратила спокойствіе и гражданскія права людямъ, лишеннымъ ихъ вслѣдствіе религіозной нетерпимости народа, живущаго подъ сильнымъ вліяніемъ ненавистнаго католицизма“^[6]. Сама цариця так висловилась з поводу десидентської справи в рескриптї, виданім послови в Польщі, Кайзерлінгу і Репнїну, 5 цвітня 1764 р., се б то зараз по смерти Августа III., в часї безкоролевя: „Излишне описывать здѣсь извѣстное вамъ самимъ дѣло утѣсненія въ Польшѣ нашихъ единовѣрныхъ и прочихъ диссидентовъ. Кто не вѣдаетъ, что одни и другіе давно подвержены гоненію римскаго духовенства, которое не только безъ остатка почти похитило всѣ имъ законами и многими привилегіями дозволенныя епархіи, монастыри и церкви, но и до того еще властію и пронырствомъ своимъ довело, что знатная часть согражданъ, такъ сказать, изъ сообщества отринуты за то одно, что исповѣдываютъ законъ другой. Но пока еще сіе зло вовсе не окоренится, то дабы нынѣшній междуцарствія случай не упустить втунѣ, повелѣваемъ мы вамъ на основаніи даннаго вамъ обоимъ общаго нашего наставленія, какъ нынѣ при сеймѣ конвокаціи, такъ и впредь при сеймѣ коронаціи, употребить всевозможное стараніе ваше, дабы, какъ собственные наши единовѣрцы, такъ и прочіе диссиденты, обязанные между собою ко взаимной оборонѣ формальнымъ актомъ 1599 г., во всѣ прежнія свои права и преимущества точнымъ и яснымъ закономъ возстановлены, да и для переду какъ въ персонахъ и имѣніяхъ своихъ, такъ и въ принадлежащихъ имъ епархіяхъ, монастыряхъ и церквахъ отъ всякихъ нападковъ римскаго духовенства охранены и прежде отнятыя, сколько возможно, имъ возвращены были“. Далї 17 жовтня тогож 1764 р. Катерина писала Репнїну: „мнѣ остается рекомендовать вамъ всего болѣе два дѣла: дѣло о диссидентахъ и дѣло о границахть; моя слава заинтересована въ обоихъ, помните это, оба дѣла въ вашихъ рукахъ, дѣйствуйте согласно съ указами и инструкціями“. І такий настрій не покидав царицю і в дальші роки по тім. Після того як не пощастило дісидентській справі на соймі 1766 р., вона знов писала Репнїну: „достоинство наше и истинные ввѣренной намъ отъ Бога имперіи интересы требуютъ привести единожды къ желаемому окончанію толь явно и торжественно начатое дѣло“^[7].

Таким робом, ясна річ, що Катерина II, спонукована думками про славу і популярність, вважала потрібним не зупиняти ся нї перед якими способами для осягненя успіху в дісидентській справі, що перейшла до неї історичною традициєю. При такім способі дїяльности росийського уряду і при постанові висше зазначених намірів, натурально, всяке співчутє Росиї було забезпечено з боку пригнїчених дісидентів і особливо з боку дісидентів православних: бажаня їх і бажаня царицї Катерини були однакові.

Але енерґічність заходів, що на підставі наведених вказівок царицї, мав роспочати в Польщі Репнїн, аби зробити вплив на польський сойм, залежала ще й від цїлого ряда иньших обставин і насамперед, звичайно, від бажаня Панїна увести Польщу в число держав, що мали-б на основі його проєкта пристати до задуманого ним „сѣвернаго аккорта“. Се-ж власне останнє бажанє віце-канцлєра з конечности, як побачимо далї, мусїло трохи змінити і характер вимог росийського уряду що до дісидентів, та й взагалї відносини його до польського уряду.

Але тим, що „сѣверный аккортъ“, як і всякий міжнародний союз, насамперед мав бути вічним і незрушеним, то звичайна річ і істнованє всїх держав, що увійшли б в склад його, а в тім числї і Польща, мало бути вічним і незрушеним. Співчлени союза мусїли-б на сїй підставі відсахнутись від задержаня Річи Посполитої на тім згубнім шляху, на якім вона була при захованю не тілько liberum veto, що спиняло рішенє того чи иньшого питаня на соймі, але й при захованю liberum rumpo, що санкціонувало розвязанє всього сойма, не виключаючи рішених вже на ньому одноголосно справ. Инакше кажучи, активним членам „аккорта“ треба було думати не про залишенє Польщі в лєтарґійнім станї, чого особливо домагав ся Фридрих II, але про перетворенє її в державу, що могла-б в разї потреби бути активним союзником. Панїн думав, що, допустивши там заведенє більшого порядка в судівництві, торговлї і внутрішнїй полїциї, а також дозволивши збільшити число війська хоча-б на 10.000 чоловіка, вказана мета була-б осягнена. Специяльно що до Росиї Панїн хотїв таким робом зробити Польщу придатною до того, щоб вона хоча-б по части могла замістити, в разї війни з Портою, потерю, що відчує Росия, збувшись щирої помочи Австриї, коли та пристане до бурбонського союза. З другого боку, йому здавалось, що подібні часткові реформи не могли-б перетворити Польщу в державу, що своєю могутностию стала-б грізною для своїх сусїдів, бо сї останнї своєю згідною і однаковою акциєю що до республики завсїгди могли-б зберігти значну участь в управі нею^[8]. Сама цариця Катерина, що схилялась до полїтичних поглядів Панїна, готова вже була згодитись на таке відношенє до внутрішнїх справ Польщі. Довго на неї не мали впливу нїякі уваги Фридриха II в противнім напрямі, тим більше, що своєю згодою на зміну конституциї в Польщі вона могла-б дуже потїшити свого недавнього любимця, короля Станислава Понятовского, що досяг свого високого становища завдяки їй. А про те незабаром цариця відкликала свою згоду на дозвіл реформ у Польщі. На се намовив її Григорий Григорович Орлов, напучуваний канцлєром Бестужевим, що був тодї не на урядї. Пруський посол у Петербурзї, Сольмс, що звичайно стояв осторонь від Бестужева, на бажанє Фридриха II, на якийсь час змінив свої відносини до колишнього дипльоматичного сьвіточа і добив ся що до Польщі того, чого бажав король^[9].

Після такого рішеня питаня про реформи в Польщі, звичайно, росийський посол у Варшаві, князь Репнїн не міг дарувати Полякам жадної їх проби замінити одноголосні рішеня справ на соймі рішенями більшости голосів, скоро лише сї проби дотикали чого-будь важного. Так, коли Чарторийскі, дядьки короля, на соймі 1766 р. відчитали проєкт що до рішеня на соймах фінансових справ, при чому в проєктї було сказано, що всї фінансові справи мусїли завсїгди рішатись більшостю голосів, не виключаючи з фінансових справ і обкладаня новими податками, то Репнїн разом з пруським послом Бенуа заявив особисто Чарторийским, що більшість голосів можна допустити тілько при орудованю певними вже доходами, а не при обкладаню новими. Тодї-ж заявив він, що і з справ військової комісиї тілько біжучі що до управи військом мають рішатись більшостю, але нї в якім разї питаня про збільшенє війська^[10]. Взагалї таким робом Репнїн задавив усяку думку про можливість якого будь основного полїпшеня польської конституциї.

Як нї тяжко було Панїну, що не пощастило надати „сѣверному аккорту“ in spe відповідної округлости способом зміцненя Польщі, та проте він не залишив думки про союз і рішив покористуватись Польщею для намірів сього союза, хоча-б і в тім знесиленім станї, в який вкинуло її її-ж таки liberum rumpo. Він задумав тілько ще більше піднести значінє Росиї в Польщі для того, щоб в разї потреби зібрати розбиті сили її й засоби і попхнути її туди, куди схоче цариця. І ось тут власне придобним способом для осягненя такого наміру сталась дісидентська справа. Панїн знайшов потрібним при заяві Полякам росийських вимог в сїй справі найбільшу увагу звертати на відновленє горожанських прав дісидентів, як що до участи в соймах, так і що до одержуваня посад державних, — бік же чисто релїґійний, оборона дісидентів від утисків католиків і уніятів, вільне визнаванє ними віри — все се хоча й не було зовсїм усунуто, та проте значної ваги в супереках росийського посла з Поляками не мало; до того-ж на уступки росийському урядови в справі признаня волї віри дісидентів схилялись, правда з конечности, найріжнороднїйші партиї в краю, але на поверненє горожанських прав дісидентам згідних між Поляками не знаходилось — і тому справа вимагала від росийського посла не тілько доводів словом, але й погроз арештами депутатів, заведенєм в приватні маєтности непокірливих з них росийських військ, що з'явились в краю ще підчас вибору Станислава Понятовского на короля. Суть таких невідступних вимагань росийського уряда що до горожаньских прав дісидентів в Польщі розуміли дуже добре. Сам король писав польському послови в Петербурзї, Ржевускому: „коли Росия коньче схоче завести дісидентів в законодавство, то хоч би їх було не багато, 10 або 12, все ж таки се буде 10 або 12 ватажків законом признаної партиї, що дивить ся на державу і уряд польський, як на ворога, проти котрого вона мусить коньче і завсїгди шукати помочи з надвору. Я знаю, що справа ся може коштувати менї корони і житя, я се знаю, але знов кажу, що не можу зрадити вітчину“^[11]. У Катерини, коли переказали їй гадку Понятовского, знайшлось, звичайно, що йому відповісти, але тодї-ж саме в листах до Репнїна Панїн висловлював ся зовсїм инакше. Цариця казала відповісти Станиславу Авґусту, що вона цїлком не розуміє чому то дісиденти, допущені до законодавчої дїяльности, будуть через те більш ворожо відноситись до держави і уряду польського, нїж відносять ся тепер; не розуміє вона й того, на якій підставі король вважає себе зрадником вітчини за те, чого вимагає справедливість, що зробить йому славу і певний добробут державі^[12]. Тим часом Панїн, що й на хвилину не забував „сѣвернаго аккорта“, цілком инакше визначав, чого він сподїваєть ся від наданя горожаньских прав дісидентам в Польщі. Обстоюючи ту думку, що завдяки присутности їх в соймі, Росия завсїгди мати ме в Польщі певне число голосів за собою при оборонї своїх інтересів, він разом з тим не радив Репнїну ставити їх в становище цілком незалежне і мотивував се своє бажанє тим, що „при свободѣ вѣры, соединенной съ выгодами свободнаго во всемъ народа“ збільшить ся число і без того частих утеч з пограничних провінций наших, та й взагалі тим, що тодї прийдеться бути непевними що до сих провінций „сходныхъ съ Польшею правами и обычаями народа“. Думки сї висловлені Панїним так виразно в його листї, що ним визначалась безпосередно вся діяльність росийського посла в Польщі і при тому лист сей містить в собі стілько річевого, що до справи про релїґійну свободу дісидентів, що для більшої докладности вважаємо потрібним навести його тут дослівно. „Надобно совершить диссидентское дѣло, читаємо в сьому листї оборонця „сѣвернаго аккорта“, не для распространенія въ Польшѣ нашей и протестантской вѣры, но для пріобрѣтенія себѣ посредствомъ нашихъ единовѣрцевъ и протестантовъ однажды навсегда твердой и надежной партіи съ законнымъ правомъ участвовать во всѣхъ польскихъ дѣлахъ, не по одному теперь испрашиваемому республикой ручательству ея императорскаго величества въ цѣлости конституціи польской, но и вслѣдствіе покровительства диссидентамъ, которое мы себѣ присваиваемъ на вѣчныя времена: какъ слабѣйшая часть въ будущемъ правительствѣ польскомъ, диссиденты будутъ имѣть возможность удерживаться въ немъ только съ нашею помощью. Протестантская религія, обуздывая суевѣріе и сокращая власть духовенства, легко можетъ излишнимъ своимъ въ Польшѣ распространеніемъ вывесть Поляковъ изъ невѣжества, въ которомъ они теперь большею частію погружены, и освобожденіемъ отъ невѣжества довести ихъ по ступенямъ до учрежденія новыхъ порядковъ, которые, сосредоточивая въ одно мѣсто всю внутреннюю польскую силу и приведя ее въ большую предъ нынѣшнимъ дѣйствительность, могли бы скоро обратиться въ предосужденіе Россіи, покровительницы протестантовъ въ настоящее время и главной соперницы въ будущее, ибо между политическими обществами ни злоба за претерпѣнный вредъ, ни благодарность за одолженіе мѣста имѣть не могутъ. Относительно нашихъ единовѣрцевъ этого неудобства быть не можетъ; но съ другой стороны, излишне усиливая ихъ такъ, чтобы они сами собой независимо отъ насъ могли держаться въ республикѣ и раздѣлять ея правленіе, подвергаемъ мы себя неудобству въ разсужденіи и безъ того столь частыхъ и великихъ побѣговъ, которье тогда еще болѣе усилятся при свободѣ вѣры, соединенной съ выгодами свободнаго во всемъ народа; тогда можно будетъ опасаться и на счетъ нашихъ пограничныхъ провинцій, сходныхъ съ Польшею правами и обьчаями народа“^[13].

Репнїну, як відомо, не мало клопоту було з переведенєм сих вимог росийського уряду. Окрім того, що йому приходилось рахуватись з крайнїм фанатизмом Поляків, праця його обтяжалась ще й становищем православних в Річи Посполитій. Репрезентантами там, як знаємо, були самі шляхтичі, але-ж утиски в протягу цїлого столїтя чи вірнїйше півтора столїтя винищили православних шляхтичів або лишили найбіднїйших і самим вихованєм неспосібних займати видні посади. Всї дісиденти взагалї внесли Репнїну навіть прозьбу не давати їм урядових посад в певнім числї, бо вони не матимуть спроможности додержувати всїх своїх функций, православне ж шляхецтво не могло висунути й одного чоловіка спосїбного на яку будь урядову посаду. „Я, писав Репнін, уже нѣсколько времени ищу и нарочныхъ разсылаю, чтобы ко мнѣ привезли кого-небудь хотя нѣсколько способнаго, но до сихъ поръ никого не нашелъ, ибо всѣ они сами землю пашутъ и безъ всякаго воспитанія“. І ось Репнін опинюєть ся в трохи комичнім становищі чоловіка, що шукає людей шляхетського походженя, котрі мали б право скористати з горожанських прав дісидентів з таким трудом боронених росийським урядом. Маючи на увазї, що епископу білоруському буде дароване право брати участь в соймі, Репнїн став шукати по православних манастирях чернця шляхотського роду, що його на злучай успіху в справі добуваня горожанських прав можна б було настановити білоруським епископом намісь нешляхтича Кониського. Спершу шуканина ся йшла по манастириях західної Руси, а потім, коли сказали Репніну, що шляхтичі Річи Посполитої можуть пробувати по манастириях Гетьманщини і Слобідчини, то він і туди звернув свою увагу^[14].

В р. 1767 Репнїн на рештї здобув таки горожанські права дісидентам і релїґійну волю. На соймі згаданого року прийнято між иншим акт сепаратний, що містив в собі вільности і привилеї греків ориентальних (себто уніятів), дізунитів (православних) і инших дісидентів. На основі сього акту віра католицька заховувала титул державної; король і королева коньче мусїли бути римськими католиками, перехід з римсько-католицької церкви на иньшу віру є кримінальним злочинством; всї пункти проти греків неунїтів і дісидентів, що містять ся в конфедераціях і конституциях, відкидають ся; церкви грецькі неунїятські і костели дісидентські, кладовища, школи, шпиталї і иньші будівлі, що належать до церкви і духовенства, споружати вільно, а в разї постаріня і пожежі, будувати на ново, не питаючись дозволу і відправляти в тих церквах службу Божу з публичними процесиями, не роблячи про те перешкод римським відправам і процесиям. Епископ мстиславський, оршанський, могилївський під імям епископа білоруського урядує в своій епархї так само як римські епископи урядують в своїх — безборонно. Неунїяти і дісиденти мають право закладати друкарні і друковати в них церковні книги з тїєю одначе умовою, щоб не друковано книг єретичних і в спірних пунктах вразливих і „остростью штиля наполненныхъ израженій“ стереглись. Шлюби між людьми ріжної віри дозволяють ся; діти від таких шлюбів — сини виховують ся в вірі батьківській, а дочки в матчиній, але шляхті дозволяєть ся робити в сїй справі умову перед шлюбом. Греки неунїяти і дісиденти не примушують ся до святкованя католицьких празників і участи в католицьких процесиях. Всї церкви і манастирі, несправедливо відняті у греків неунїятів, мусять бути їм назад звернені. Для суда в справах образ релїґійних запроваджуєть ся обопільний суд з 17 осіб: 8 світських римсько-католицької віри і 8 дісидентів або греків-унїятів, а 17-ий епископ білоруський. Тим, що рівність шляхетська є підвалиною вільности польської і найпевнїйшою підтримкою вітчини, грекам неунїятам і дісидентам вертають ся всї давні права і привилеї, їм признається право на всї відзнаки, достоїнства сенаторські і міністерські, уряди коронні і земські, посади трибунальські і комісарські, посольства заграничні і соймові, на відбиранє нагород від короля: одним словом вертаєть ся грекам-неунїятам і дісидентам цїлковитий активитет як в станах горожанських, так і військових; віра теж не може бути перепоною людям неунїятської і дісидентської релїґї для надбаня індіґената і шляхетства. І сей акт, як і иньші соймові постанови, потверджено і підписано 13/24 лютого вже 1768 р.^[15].

Як бачимо, дісидентам, на підставі сїєї ухвали, звернено горожанські права в досить широкім обсягу; релїґійна свобода їх теж відновлялась, хоча заходи в сїй справі очевидячки були тілько побічні з боку і Репнїна, і Панїна. Лишалось, здавало ся-б, по таких добрих наслїдках спочити дипльоматам на лаврах близького на їх думку до здїйсненя заведеня в „сѣверный аккортъ“ польської республїки, що давала забезпеку Росиї допущенєм до її законодавства, суда і адмінїстрациї православних і иньших дісидентів. Та обставина, що з сього допущеня не могла користати навіть і найменша частина дісидентів — на перших часах уникала з уваги людей, що робили папірові комбінациї.

З огляду на останню обставину і недивно, що всї отсї поверхові будови падали, як каже Соловйов, під тяжким ходом істориї.

Панїну й иньшим не тілько не довело ся спочити від працї по переведеню на польськім соймі пільг для дісидентів, але прийшлось навіть взяти участь в завершеню справ, цїлком ними не увзляднених і дуже не милих тими qui pro quo, що виплили з них принаймнї для росийського уряда.

В тім же листї, де Репнїн сповіщав Панїна про досягненє успіху в справі дісидентів, в постскріптумі стояла звістка про повстанє в Барі ворожої королеви конфедерациї, що вибрала своїм девизом „за віру і волю“ і твердо вимагала відкиненя недавньої ухвали сойма в тїй же справі дісидентів. По кількох днях Репнїн, роздумавшись гаразд, вже з трівогою писав до Панїна: „трактатъ вновь заключенный и ручательство ея и. в., многимъ трудомъ россійской имперіи добытое, оставимъ ли мы теперь безъ дѣйствія, и не коснулось бы то до чести, достоинства и славы Россіи, еслибы мы при самомъ заключеніи сего трактата смотрѣли спокойно на предпріятія, чинящіяся противъ всѣхъ сихъ нашихъ положеній“^[16]. Про конечну потребу „разсыпать собирающуюся въ Барѣ тучу“ з помочию війська, що для сього власне стояло в Польщі, казав і Панїн. На рештї і наполоханий конфедерациєю польський сенат 27 марця рішив просити всеросийську царицю, яко ручительку за волю, закони і права республїки, обернути своє військо, що було в Польщі, на вгамуванє ворохобників. Після сього росийське військо вирушило проти конфедератів — але до вгамуваня прийшло ще не дуже то скоро.

Окрім несподїваного для Репнїна і Панїна повстаня конфедератів-католиків, яких треба було вгамовувати, аби піддержати в цїлости пропоновану союзницю Росиї проти Туреччини, Польщу, при так делїкатних обставинах для будущини північного акорда, як стій вибухає ще й колїївщина. Зневірені в силї польських соймових ухвал і навіть мало їх знаючи, селяне Київщини відкрито розгорнули корогву повстаня, не роблячи ріжницї межи барськими конфедератами і Поляками, що були за ухвалою сойма і короля. Надмірні знущаня конфедератів над православними були тими іскрами, що запалили се полумя. Маючи перед собою сю несподївану прояву з боку що-йно захищених „дісидентів“, Репнїн був в страшнім з'іритованю і на його думку Росия мусїла вгамувати і сих ворогів республїки, тим більше, що своїм повстанєм як раз по ухвалї нового закона в справі дісидентів вони по части діскредітовали його справу й йшли шляхом дуже простим і нерекомендованим для оборони своїх прав. Сим виясняєть ся і участь росийського війська в заспокоюваню гайдамацького руху 1768 р., не вважаючи на те, що „справа ся мала вигляд, як каже мемуарист Мощиньский, наче-б то вона виникла наслїдком нацьковуваня росийського уряда“^[17].

Таким робом виясняєть ся зазначене нами на початку роздїлу питанє — чому росийські дїячі другої половини XVIII ст. завважили потрібним власними силами задавити гайдамацький рух, коли він повстав через ті ж дісидентські права що їх не без успіху боронив в польськім соймі уряд Катерини II.

Ми бачимо, що тодїшнї керманичі росийської полїтики дивили ся на відносини західньо-руської людности до Річи Посполитої крізь призьму теориї „сѣвернаго аккорта“, при здійсненю котрого дісиденти мусїли-б виступити не бунтівниками проти польського уряду, а дїячами серед лєґальних умовин держави, в склад котрої вони входили. Бачимо далї також і те, що навіть 1768 р. здавалось можливим Панїну, Репнїну й иньш. для всяких цїлей піддержувати Польщу, яко державу, думка про роздїл котрої зовсїм не була ще формулована і не набула відповідної конкретности. При таких же умовинах в названих дїячах не могли викликати співчутя пориваня колїїв, що ненавидїли Польщу і думали тілько, коли не про її зруйнованє, то бодай про визвол себе і своєї країни з її державних рамок.

---

Вияснивши таким робом погляди, що ними керувались росийські дїячі в Петербурзї і Варшаві що до дісидентів і колїївщини, ми мусимо зазначити ще відношенє до сього-ж иньших росийських людей, що їм вже самим становищем своїм довелось зіткнутись з колїями безпосередно близько і насамперед нам важно зазначити відношенє до колїївщини ґрафа П. А. Румянцева, „малоросийського“ ґенерал-губернатора і президента „малоросийської коллєґії“.

Ґрафови Румянцеву, яко правителеви лївобічної України і Запорожа не можна було зостатись зовсїм байдужим до того, що дїялось в пограничних польських провінциях, тим більше, що в значній частинї сї провінциї з церковного боку підлягали переяславському епископови, з яким були в постїйних зносинах. Зноситись в справах віри православній людности Київщини з їх духовним пастирем Румянцев не мав підстави перешкаджати, навіть підчас найбільшого переслїдуваня тих зносин уніятським митрополитом Володкевичем і його офіциялами, Мокрицьким і иньш. Не вважав ґенерал-ґубернатор потрібним перешкоджати нї в чому й ігумену Матронінського манастиря Мельхіседеку Значку-Яворському (росийському підданому) бути дїяльним правителем українських православних церков і навіть відновителем там православя. Аж ось буря колїївщини охопила Україну і Румянцеву прийшлось насамперед здибатись з польськими панами, що втїкли на лївий беріг Днїпра від переслїдувань колїїв. Румянцеву прийшлось тодї дати притулок сим людям, яко підданим сусїдньої дружньої держави^[18]. Але незабаром він був стурбований чутками про царський указ, що на підставі його нїби то колїї повстали для оборони віри і хоча він вислав проти гайдамаків, що обертались поблизу границї, командира карабинового полка Протасєва, з значним віддїлом, але сумнївав ся, чи відповідало його роспорядженє волї царицї, що й висловив в окремім письмі до Петербурга, просячи пояснень що до чуток про царський указ^[19]. Коли-ж Катерина видала свій манїфест 12 липня 1768 р., яко запереченє фалшивої царської чи золотої грамоти, сумнїви Румянцева скінчили ся. Разом з тим він завважив вже потрібним дозволити залежному від його карабіновому полкови провадити свою акцию не тілько на границї, але й далеко від неї вже в цїлях вгамуваня ворохобні в чужій країнї. Але се останнє могло бути допущено Румянцевим очевидячки на підставі окремих інструкций з Петербурга. Тих чи иньших заходів Румянцев, як бачимо, вживав або оглядаючись на загальний змисл даних йому уповажнень або відповідно безпосередним вказівкам з Петербурга. Самостійного погляду на всю справу повстаня на Українї він не виявляв, та може й не мав його. Аж тодї, як, оглядаючи підлежне йому військо, він побував у Переяславі і побачив ся там з епископом Гервасиєм Лінцевским та з ігуменом Мельхіседеком Значком-Яворським, та окрім того, коли близше познайомив ся і з гайдамацьким рухом, зважив ся він висловити Панїну свої погляди на всю справу приборканя колїїв. В листї своїм до віце-канцлєра він між иньшим писав: „Опубликованный манифестъ (9 липня 1768 р.) хотя произвелъ въ жителяхъ желаемое дѣйствіе, но гайдамаковъ не престаютъ они признавать за прямыхъ своихъ избавителей отъ несноснаго имъ ига польскаго, въ разсужденіи принужденія вѣры, и жидовскаго, по тягостнымъ ихъ сборамъ, истощающимъ силы ихъ и, какъ они говорятъ, самою изъ нихъ выжатою кровію обогащавшихся. Та и другая тягость, удручавшая ихъ несказанно, отмщевалась рукою ихъ полякамъ и жидамъ при настоящемъ случаѣ. Въ такомъ сихъ жителей положеніи, когда въ сердцахъ ихъ распространилась и усилилась горячность къ благочестію (православю), если отнять ихъ въ томъ свободу и, удаливъ надежду, которую они полагаютъ въ покровительствѣ вьсочайшемъ ея императорскаго величества, подвергнуть ихъ состоянію тому жъ, что и были, то я ваше сіятельство предувѣряю о слѣдствіяхъ непріятныхъ… Я не ручаюсь и за всѣхъ здѣшнихъ жителей, чтобъ нѣкоторые изъ толпы на сіи, по ихъ разумѣнію законные, подвиги въ томъ случаѣ себя не опредѣлили; я примѣтилъ уже тайную молву, будучи въ Переяславѣ, въ живущихъ близъ границы, что они равно польскимъ жителямъ думають о гайдамакахъ“^[20].

Певно, що такий погляд на справу не міг викликати співчутя Паніна, перейнятого ідеями европейської рівноваги і специяльно ідеєю північного акорда. Відповідь Панїна на висше наведений лист Румянцева не дійшла до нас, але з дальшого за сим нового листа Румянцева ми бачимо, що віце-канцлєр відкрив перед Румянцевим всю ширину своїх ідей і останнїй вже конче мусїв їм скорити ся. „Ваше сіятельство, писав Румянцев, въ особѣ государственныхъ дѣлъ правителя показали мнѣ верховность своего просвѣщенія содѣяніями, относящимися къ наибольшимъ между великими, столько же и превосходства въ дружеской для меня откровенности, снисходительности и усердія. Я сіи начертанія сохраню, какъ поученія мудрости, которыя тѣмъ драгоцѣннѣе для меня, что я, онымъ слѣдуя, безпечнымъ останусь отъ всякаго преткновенія“. Що-ж до висловленої ранїйш гадки своєї, то Румянцев дуже легко збув ся її кількома словами. „Изьясню я вашему сіятельству, что мои примѣчанія, на которыя мнѣ отвѣтствуете, касательно до религіи и состоянія взволновавшихся польскихъ крестьянъ, были только гадательныя, а не положительныя; смѣшанная тамъ моя идея простиралась токмо по воззрѣнію на обстоятельства наружныя такъ пограничныхъ жителей польскихъ, яко и изъ предосторожности сосѣда другаго, который явно уже обнажается теперь въ своихъ намѣреніяхъ^[21].

А в тім, схилитись до способу поступованя, що випливав з ідей Панїна, було тим лекше для Румянцева, що з головними силами гайдамаків до того часу було вже покінчено і поправити справу залишенєм решти без кари вже не можна було. Що-ж до кар, призначених тим гайдамакам, що яко росийські піддані судились у Київі, то кари сї, особливо в порівнаню з карами для гайдамаків польського підданства, були як на той час досить помірковані. В указї з 24 липня 1768 р., присланім і Румянцеву і в київську ґубернську канцелярию з державної колєґії заграничних справ, читаємо: „I. Тотчасъ по полученіи сего указа произвесть надъ помянутыми (в початку указа) запорожцами^[22] надлежащій судъ, который однакожъ весьма скоро оконченъ быть долженъ. II. Въ судѣ положивъ на мѣрѣ формальный приговоръ на основаніи законовъ, — ибо колодники, будучи взяты съ ружьемъ въ рукахъ противъ войскъ ея императорскаго величества, не могутъ, конечно, оправдаться ни въ бунтовничьемъ супротивленіи волѣ и оружію ея величества, ни въ разнообразныхъ въ Польшѣ произведенныхъ варварствахъ, когда они на самомъ дѣлѣ пойманы и слѣдовательно судимы быть должны, яко бунтовщики, нарушители общаго покоя, разбойники и убійцы. III. Когда по симъ уваженіямъ, вслѣдствіе всѣхъ на свѣтѣ законовъ, опредѣлена будетъ смертная казнь, перемѣнить ее, при самомъ исполненіи, въ тѣлесное наказаніе кнутомъ, клеймомъ и вырваніемъ ноздрей, ссылкою въ Нерчинскъ, оковавши на мѣстѣ въ кандалы“^[23].

З Кодненської книги видно, що далеко не всї захоплені росийськими військами, навіть зі зброєю в руках, підпали шельмованю, видераню ніздер, засланю і иньш. Висше ми вже навели викази Олекси Яхименка і Осипа Митинского, забраних в полон полковником Протасєвим під Богуславом і Блощинцями. З виказів сих знати, що з 500 чоловік, відведених тодї в Київ, тілько не богато „покнутовали“ і „пошарпавши їм носи“ відправили в засланє, більшість же по річнім увязненю була відпущена назад на Україну, особливо-ж коли се були не росийські піддані. Про такий власне спосіб поступованя з останнїми ґр. Румянцев писав в переяславську канцелярию з 27 вересня, 1768 р. так: „Всѣхъ преданныхъ къ содержанію при оной полковой канцеляріи польскихъ жителей, взятыхъ вмѣстѣ съ гайдамаками по возмущеніямъ, отъ нихъ въ Польшѣ происходившимъ, та канцелярія имѣетъ нынѣ освободивъ отправить въ ихъ домы, но со взятіемъ однако жъ напередъ отъ нихъ присяги, что они, чувствуя сію милость, прямо въ оные возвратятся и будутъ тамъ жить въ тишинѣ и повиновеніи властямъ своимъ; а чтобы ихъ при семъ отпускѣ охранить отъ истязаній помѣщиковъ, коибы иногда и надъ раскаявшимися прежнее возмущеніе мстить захотѣли, то полковая канцелярія на сей случай дать имъ имѣетъ урядовое отъ себя письменное препровожденіе къ ихъ помѣщикамъ, склоняя послѣднихъ въ ономъ къ прощенію въ преступленіи, отъ буйства и слѣпоты произшедшемъ, въ которомъ отпущаемье признательно раскаиваются и дали клятвенныя предъ Богомъ по себѣ обязательства о всякой отселѣ покорности: инако же своею мстительностью противиться они будутъ собственному своему интересу, тѣмъ паче, что на отпускъ помянутыхъ сихъ людей не инако, как въ сей надеждѣ приступлено“^[24].

Дуже отверто, звісно, виступає тут мотив наведеного заходу — бажанє вернути польським дїдичам України страчених ними робітників і, певна річ, дуже мало зроблено для оборони від знущаня панів над їх роскаяними селянами. Не диво-ж тодї, що при поворотї на Україну колишнї вязні всїма силами старались заховати свою приналежність до повстаня, як зробив се, наприклад нераз вже нами згадуваний Йосип Митинский, але се не завсїгди вдавало ся і тодї прощеним у Київі приходилось іти відкупатись за свої провини в страховинній Коднї.

З огляду на се можна либонь з певностию сказати, що Румянцев не дуже то піклував ся над полекшою долї колїїв, хоча змисл повстаня їх, як ми бачили, зрозумів гаразд. Ухилянє від тяжких кар в сїм разї у нього було таке-ж саме, як і у начальників ріжних росийських віддїлів, розкиданих в Польщі. Коли до сих начальників приводили на суд тих чи иньших колїїв, впійманих польськими под'яздами, то вони по більшій частинї або ослобоняли впійманих, як се було, напр. з Митинським, або обмежались якоюсь раптовною вихваткою, що на тодїшнї звичаї не потягала за собою серіозних наслїдків. Ґенерал, напр., що стояв у Тульчинї, коли привели до нього росийського підданого Микиту Москаля, — вислухавши про його напад на с. Малинки і його шлюб з панною Ґрабовскою, обмежив ся тим, що власноручно три рази вдарив його по твари. „General, сказано в документї, uderzył Moskalia w gembe razy trzy y na tym się zakonczilo“. Польські власти про те сим не задовольнились і лишили Москаля до лїпшого суда в себе^[25].

На рештї, правда, Румянцев, побачивши, що і після приборканя головних гайдамацьких сил все таки лишалось багацько забраних в полон колїїв і що вертати їм усїм марівну волю, засилаючи до дїдичів нї до чого не приведе, зробив пропозицию Панїну вживати їх для ріжних робіт або відсилати в військові залоги в середину держави росийської, в місця віддалені, „ибо въ Малороссіи употреблять ихъ непрочно“^[26].

Збувшись самостійного погляду на колїївщину і роблячи відповідно вказівкам Панїна, Румянцев не з'умів і оборонити від відданя на суд переяславського архирея Гервасия Лінцевського і ігумена Матронінського манастиря Мельхиседека Значка-Яворського, що з липня 1766 р. перебував не в згаданім манастирі, а в Переяславі. Відома вельми-трудна дїяльність згаданих осіб в справі підтриманя православя на Українї, після того як вернуло ся з унїї багато присилуваних до неї — мирян і осіб духовних. Коли в період сили колїїв багато попів почало з унїї повертатись на православє, то се стало причиною нарікань на Мельхиседека і Гервасия, що нїби вони піддержують повстанє і захоплюють унїятські церкви. Наріканя сї почув у Варшаві Репнїн і сам з свого боку, для підтриманя акта про дісидентів, завважив потрібним написати Панїну про безправне нїби то захопленє унїятських парафій православними попами і про те, що Гервасий незаконно притягає до себе багато унїятських попів.

Коли про все довідав ся Румянцев, він ще перед виясненєм йому Панїним загального хода діпльоматичних зносин з Польщею, признав своїм обовязком з поводу обвинувачень архирея Гервасия і ігумена Мельхиседека відписати так: „…какъ всѣмъ вещамъ въ отдаленности можно виды придѣлать иные, совсѣмъ отъ существенныхъ разные, то паче же при настоящемъ случаѣ употребить могли поляки, преобразивъ всякія извѣстія въ пользу своей стороны, ища тѣмъ способомъ удержать въ сей странѣ людей, къ крайнему ихъ неудовольству обращающихся къ вѣрѣ, прежде ими исповѣданной и отъ которой они отведены однимъ насильствомъ и принужденіемъ властей, то потому предразсужденіе ведетъ мысль, что и нашъ посолъ иногда не столь удобно обозрѣть можетъ настоящія дѣйствія, какъ въ отдаленности отъ его пребыванія происходящія“^[27]. Специяльно про обвинувачуваного Гервасия Румянцев писав, що „сей старецъ поведенія свои противъ прибѣгающихъ къ нему уніатскихъ поповъ основывалъ на должности своего пастырства, на правѣ бытія древняго во всей странѣ сей благочестія“. Про Мельхиседека-ж заявив, що підбурювачем колїїв він не міг бути вже тому, що покинув Матронинський манастирь і оселив ся в Переяславі ще в маю 1766 р., управляючи манастирем здаля^[28].

Але після запереченя Панїна Румянцев відрік ся, як від свого погляду на колїївщину, так і від оборони несправедливо обвинувачених Гервасия і Мельхиседека. „Я, писав він до Панїна, немедленно начну исполнять прибавленныя мнѣ теперь повелѣнія о польскомъ шляхетствѣ и крестьянахъ, и столько же наблюденія имѣть и за поступками архіерея переяславскаго, если бы его не воздержало одно уже повелѣніе ваше, которому сообщеніе противное съ уніатскими попами вовсе пресѣктись можетъ, если ваше сіятельство изволите согласиться, чтобь ихъ не единаго чрезь границу въ Переяславъ не пропускать такъ, какъ и пришедшихъ назадъ выслать“^[29].

Стративши такого оборонця, як ґр. Румянцев, Гервасий і Мельхиседек опинились в небезпешнім становищі підпасти осуду за те, що могло бути небажаним тілько для Поляків — за дїяльне піддержуванє православія в українській частинї переяславської епархії. Репнїну могло здатись особливо нелєґальним поверненє сими дїячами на лоно православної церкви тих, що були католиками або унїятами в момент затвердженя польським соймом 1767 р. згаданого висше сепаратного акта про дісидентів. На основі сього акта, не вважаючи на всї пільги ним приобіцяні, власне не давалось дозволу на свобідний поворот до православя тим, що їх до сього часу силоміць привернено до унїї чи католицтва^[30]. Невдоволенє Репнїна такими поверненями не зменьшалось, очевидячки, навіть тим, що всї або більша частина їх сталась ще перед ратіфікациєю трактата, що наступила, як знаємо, в початку 1768 р.^[31]. Тим часом і архиєрей Гервасий і ігумен Мельхиседек, поступаючи таким робом, і в думцї собі не покладали, що розминають ся з росийським послом. Вони, не відаючи нїчого про широкі проєкти „сѣвернаго аккорта“ і иньше, вважали конче потрібним, з огляду на збільшені по соймі 1767 р. утиски православних на Українї з боку унїятів і католиків^[32], просити у Репнїна ще й узброєної оборони православному народу і дуже дивувались, коли і після безпосереднїх обернень з тими-ж прозьбами в Петербург, сподівані військові „команди“ не з'являлись на Українї^[33]. Поясняючи собі затримку узброєної запомоги припадковостю, архирей, коли в початку мая 1768 р. селяне с. Жаботина, сполохані нападом на них лютих конфедератів, звернулись до нього з благанєм вистаратись для них в росийських властей оборони, признав можливим знов обернутись за сїєю обороною, але вже не до Петербурга, а до тодїшнього київського ґенерал-ґубернатора Ѳ. М. Воєйкова, що управляв не великою частиною теперішньої київської ґубернїї до Василькова і так званою Новою Сербиєю се-б то оселеними межи границею польської України і Запорожа пікінерними і компанейськими полками, і вів всї пограничні зносини з Польщею^[34].

Вважаючи справу, про яку приходилось просити, безперечно залежною від Ѳ. М. Воєйкова, архирей знову був страшенно здивований відповідю, якої про те від кореспондента його вимагав обовязок служби. „Хотя охотно, — читаємо в листї київського ґенерал-ґубернатора до архирея, — желалъ бы я въ томъ (в оборонї жаботинцїв) показать вашему преосвященству удовольствіе, но какъ обстоятельства сего дѣла принадлежатъ до разсмотрѣнія вышнихъ правительствъ, то вразсужденіи того за пристойно нахожу вашему преосвященству представить мой совѣтъ: не соизволите ль по сему дѣлу адресоваться по командѣ въ святѣйшій правительствующій синодъ или въ государственную коллегію иностранныхъ дѣлъ^[35]. Але багато людей за шумом дипльоматї не могло зрозуміти гаразд очевидної прекраснодушности поважних пастирів. Не мало сприяло сьому вийняткове становище Матронінського манастиря, що був під їх доглядом. Будучи до 1766 р. резиденциєю ігумена Мельхиседека, назначеного переяславським архиреєм за правителя українських церков, манастирь сей підчас утисків православних не міг не давати в себе притулка православним попам, що позбулись „презенти“ і були зовсїм вигнані унїятами з своїх парафій. Тяжко було-б манастирській братії зачиняти двері своєї обителї і перед запорожцями, що нерідко приходили на Україну, аби побачитись з близькими родичами; черцям не приходилось додивлятись які полїтичні заміри могли мати ті, що приходили в манастирь, очевидячки, тілько з релїґійною метою; не могла братія усувати і змовин для оборони православя, що могли бути і дїйсно часом бували межи єреями, позбавленими своїх парафій, і запорожцями або тими, що вдавали з себе запорожцїв. Тимчасом польські власти і унїятськї офіціяли инакше дивились на всї згадані обставини, обвинувачуючи Матронинського ігумена просто в орґанізациї гайдамацьких зібрань в Матронинськім лїсї, що оточав манастирь, тим більше, що один випадок згаданих висше змовин в Матронинськім манастирі, а власно змовини в початку 1767 року став навіть відомий при розслїдженю справи священника Гавриїла Царика, що за православє збув ся парафї і жив якийсь час в Матронинській обителї^[36]. Репнїн, котрому доносили польські власти про все те, що дїялось в Матронинськім манастирі, рішив, що переяславський архирей просто затуманює йому очи запевненями про своє неспівчутє насильним вчинкам гайдамаків. Хоча розслїдженя і ревізиї, зроблені, „осмотрительно“ в Матронинськім манастирі з наказу Румянцева і Воєйкова і в червнї 1768 р.^[37] і потім у вереснї тогож року^[38] не дали нїяких потверджень обвинуваченю, тим більше що й сам манастирь постраждав одного разу від якихсь невідомих розбійників, а про те справа згаданих духовних осіб дїйшла до суда. А коли се сталось, то в позивателїв знайшов ся і такий доказ проти Гервасия, як похованє ним при величній обстанові в переяславській катедральній церкві голови спаленого Поляками і унїятами мешканця місточка Млїєва Данила Кушнира, що не хотїв колись віддати унїятам і їх священникам священної гробницї, що зберігалась спершу в млїєвській церкві і була схована ним Кушнирем у себе^[39]. В сїм релїґійнім торжестві побачили піддержку людей, що повстали проти своїх властей, а не бажанє піддержати впалий дух простих немудрих оборонцїв своєї віри.

Суд, звичайно, не міг признати обвинувачень, накинених на поважних духовних дїячів, але проте обоє вони — і ігумен Мельхиседек і архирей Гервасий — були „пристойнымъ образомъ“ усунені — перший з ігуменства в Матронинськім манастирі, а другий — від урядованя переяславською епархією. Гервасий після сього прожив якийсь час в спокою в київськім Михайлівськім манастирі, де і вмер в кінцї 1769 р., Мельхиседек же спершу був ігуменом в переяславськім манастирі, потім в київськім Видубецькім, далї в лубенськім Мгарськім, де став архимандритом і на рештї в глухівськім, причому якийсь час був Київо-Софійським катедральним намістником (те саме, що тепер катедральний протоєрей); вмер він 1809 р.^[40]. Усуненє з місця кипучої дїяльности, хоча-б навіть „пристойнымъ образомъ“ для таких насаджувачів духовної ниви, якими були архиєрей Гервасий і ігумен Мельхиседек, являлось тяжким ударом долї.

Але коли так тяжко було уникнути непорозумінь високо знесеним духовним дїячам Гервасию і Мельхиседеку, то для людей, що цїлком не мали відомостей про пляни і наміри дипльоматиї, а тимчасом бажали дати собі справозданє з усього, що діялось навкруги їх, майже неможливо було при щирости сердешнїй не впасти в ряд блудів sui generis. І ось ми бачимо, що капитан росийського війська Станкевич, що був в чорнім гусарськім полку, нїби для вербунка в гусари людей, набрав в Смілянщинї віддїл з 1.000 чоловіка і став орудовати в дусї колїїв недавнього часу. Коли-ж проти нього вислано віддїл поручника ямбурґського полка Вепрейского, то на визвол йому рушила була чимала гайдамацька ватага; тілько з тяжким трудом вдалось Вепрейскому захопити і самого Станкевича і 200 чоловік з його відділу^[41]. Співчутє до Станкевича межи гайдамаками, що тинялись біля границї, було таке велике, що київський ґенерал-ґубернатор радив військовому начальству скорійше відвезти Станкевича під добрим конвоєм до Кременчука, боячись, щоб гайдамаки не здумали ослобонити з меньш укріпленої Сміли такого важного злочинця^[42].

Чи не бажанєм піддержати борцїв за православє можна об'яснити і сей випадок і випадок з обер-офіцером тогож чорного гусарського полка Маріяновичем, що те-ж хотїв був пристати до гайдамаків і тілько неосторожним листом до одного з гайдамацьких ватажків зрадив припадково свої пляни рушити з гайдамаками до Могилева над Днїпром? Як би ватажка, що до нього він писав, не вбито в одній баталїї з росийськими військами і не дістав ся знайдений про ньому лист Маріяновича в руки росийських властей, то може останнїй відограв би ту-ж саму ролю, що й Станкевич.

На рештї чи не бажанєм же помогти колїям оборонити свою віру від Поляків можна об'яснити і часте втїканє росийських салдатів до бунтівників? При сьому вражає той факт, що таких втїкачів було дуже багато, так що з них виключно складались цїлі ватаги. В листї до Панїна з 19 жовтня вже 1770 р. Румянцев писав про се так: „изъ приложеннаго къ копіи репорта ко мнѣ отъ генералъ-поручика фонъ Эссена ваше сіятельство узнаете сколько новые злодѣи изъ самихъ нашихъ войскъ на Побережьѣ (?) польскомъ возстаютъ; сіи грабители опаснѣе быть могутъ самого непріятеля, ибо они подъ именемъ своихъ вездѣ пройтить могуть и разорять…“^[43]

Але коли пляни Панїна що до „сѣвернаго аккорта“, з котрим були получені і думки про піддержанє Польщі, стали ся причиною невзгодин для багатьох руських людей, що инакше від Панїна, розуміли відносини свої і до Польщі і до її православної української людности, то не привели вони до бажаних наслїдків і в широкій сфері міжнародних відносин. Туреччина не думала, звичайно, чекати поки з Польщі піддержаної і зміцненої, Панїн утворить певну союзницю Росиї, і вважаючи гайдамаків Залїзняка, що в червні 1768 р. наскочили на Балту і зрабували турецьких підданих, за людей, підтримуваних Росиєю, вкинула росийського посла при своїм дворі, Обрєзкова, в семибаштовий замок і тим видала Росиї війну, котрою грозила вже давно, боячись захопленя нею знесиленої Польщі.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2009 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1938 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.

1. Morawski. Dzieje polski. V. 87. Jos. Szujski. Dzieje polski. IV. 404.
2. Соловьевъ. Исторія Россіи, т. XXVI, ст. 11; т. XXVII, ст. 205. Сбор. Имп. Рус. Ист. Общ. Дипломатическая переписка прусскихъ посланниковъ при русскомъ дворѣ, т. XXII.
3. Антоновича В. Б. Монографіи по исторіи западн. и юго-западной Россіи. Статя: Очеркъ состоянія православной церкви въ юго-зап. Россіи съ полов. XVII до конца XVIII в., ст. 287.
4. Соловьевъ, т. XXVI, ст. 160.
5. Соловьевъ, т. XVIII, ст. 80 і 81.
6. Соловьевъ, т. XXVI, ст. 160–161.
7. Соловьевъ, т. XXVII, ст. 195.
8. Сборн. Имп. Рус. Ист. Общ., т. XXII. Дипломат. переписка прусскихъ посланниковъ при русскомъ дворѣ.
9. Ibidem.
10. Соловьевъ, т. XXVII, ст. 186, 187.
11. Соловьевъ, т. XXVII, ст. 181.
12. Ibidem, ст. 182.
13. Ibidem, ст. 245–246.
14. Ibidem, т. XXVII, ст. 254.
15. Соловьевъ, т. XXVII.
16. Соловьевъ, т. XXVII.
17. Adam Moszczyński. Pamiętnik, ст. 135.
18. Переписка Румянцева. „К. Ст.“ 1882 р., кн. 9, ст. 539.
19. Ibidem, ст. 541.
20. Переписка Румянцева. „К. Ст.“, 1882 р., кн. 10, ст. 112.
21. Ibidem, ст. 116.
22. Гайдамаків змішували з запорожцями.
23. Матеріалы для исторіи коліивщины, Н. И. Костомарова. „Кіев. Стар.“ кн. 8, ст. 320, (1882 р.).
24. Переписка ґр. Румянцева, „К. Ст.“, 1882 р., кн. 10, ст. 117–118.
25. Переписка Румянцева. „К. Ст.“, 1883 р., кн. 9 і 10, ст. 269.
26. Кодн. кн., ст. 590.
27. Переписка Румянцева. „К. Ст.“, 1882 р., кн. 10, ст. 111.
28. Ibidem, ст. 114.
29. Ibidem, ст. 117.
30. Архивъ Ю.-З. Россіи. Ч. I. Т. III. Передмова Лебединцева, ст. CXVI.
31. Ibidem.
32. Ibidem, ст. CC–CCII.
33. Архивъ Ю.-З. Р. Ч. I. Т. III. CIV і CVI актів.
34. Арх. Ю.-З. Р. Ч. I. Т. III. CXVI
35. Ibidem, CXVII.
36. А. Ю.-З. Россіи, Ч. I, Т. II. Передмова Лебендицева, ст. CXCI.
37. А. Ю.-З. Россіи, Ч. I, Т. III, CXXVI і CXXVII.
38. Переписка Румянцева. „К. Ст“. 1883 р., кн. 9 і 10, ст. 262.
39. Арх. Ю.-З. Р. Ч. I. Т. II. Акти CXII і CXIX.
40. А. Ю.-З. Р. Ч. I, Т. III, при CLIX і CLX, а також в т. II. Передмова Ѳ. Г. Лебединцева, ст. CCVIII і CLXX.
41. Переписка Румянцева. „К. Ст“. 1883 р., кн. 9 і 10, ст. 266.
42. Матеріалы для исторіи коліивщины, Костомарова, „К. Ст., 1882 р. кн. 8, ст. 321.
43. Переписка Румянцева, К. Ст, 1883, кн. 9 і 10, ст. 778.