Наші визначні жінки/Вступ
| ◀ Хто написав нам оцю книжечку | Наші визначні жінки Вступ |
Наталія Кобринська ▶ |
|
НАШІ ВИЗНАЧНІ ЖІНКИ
Український Жіночий Конґрес в память першої жіночої організації в Галичині мимоволі викликає в усіх нас питання про ролю й значення жінки в загальному культурному процесі на Україні за останні 70–90 літ — себто майже за ціле століття. Ставлячись цілком обєктивно, можна сказати, що роля ця була дуже визначна, й жінка внесла в загальний культурний наш поступ багато чогось своєрідного, належного до особливостей жіночої психольоґії.
Ми не належимо до тих учених, які цілком урівнюють чоловічу психіку й жіночу; між чоловіком і жінкою є ріжниця, завдяки і фізично-фізіольоґічній природі жінки, і довговіковим історичним умовинам її життя, і завдяки самій її ролі матері. Але культурне життя що-далі вимагало поширення цього призначення, накладало на жінку все нові обовязки, більш ріжноманітну працю: виховниці, господині, громадянки. Ці три завдання викликували жінку поза мури її родинної хати, а часто навіть і поза межі батьківщини.
Що-далі удосконалюючись в цих трьох завданнях, жінка виростала на наших очах — і з простої породильниці своїх дітей вона стає правдивою їх матірю, з невільниці чоловіка, потрібної лише для задоволення його полових інстинктів — жінка стає дружиною, товаришкою чоловіка; визволяється з вікового рабства, стає економічно незалежною, самостійною робітницею; з несвідомої покірної рабині усякого політичного укладу її батьківщини — українка стає громадянкою, що свідомо ставиться до справедливого й несправедливого ладу народнього життя; вона стає енерґійним борцем за кращу долю свого народу.
Такий природний життєвий стан перейшла українська жінка від інстинктивного несвідомого вузького родинного життя до широкої діяльности добре освіченої виховниці й громадянки, якій український нарід завдячує немало в своїх змаганнях як до освіти, так і до волі, до свого національного й соціяльного визволення.
Багато вчених етноґрафів і чужих мандрівників, що приглядалися до народнього життя на Україні, зазначили особливо гарне родинне життя й пошану до жінки, до матері українського народу.Недурно в народніх українських думах і взагалі в народній поезії часто висловлюється цю пошану: так (в думах) молитва матері рятує сина від усякої недолі на морі й на землі; не має долі той син, що зневажив свою матір хоч би образливим словом. Нема в европейській поезії такого ніжного й глибоко-поважного вислову до матері, що його дає нам наш правдивий народній поет Т. Шевченко:
У нашім раю на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Або в поемі „Марія”, „Неофіти”, „Мати покритка”. В цих творах великий поет ідеалізує українську жінку вже не тільки як породильницю дитини, але як свідому її виховницю, що співчуває великим ідеям своєї дитини.
Оце розуміння високих гуманістичних ідей і є перший вираз духового розвитку жінки. А що наш великий поет назвав „своєю донею” одну з таких українок, що зрозуміла несправедливим стан нашого поневоленого народу і для протесту проти цього знайшла живе гарне слово в нашій народній мові — то й ми можемо цю українку, Марію Марковичеву, відому під псевдонімом „Марко Вовчок”, визнати, як першого „кроткого пророка”, що відкрив двері для протесту проти всякого поневолення, а впершу чергу поневолення жінки-матері. І в цьому жіночому пробудженні грає ролю не так сама Марко Вовчок, як те значення, що його надав їй Шевченко. Він у неї захотів втілити ту ідею, що знаходиться в вище зазначених його поемах і в присвяченому їй вірші „Сон”:
І сниться їй той син Іван
І уродливий і багатий —
Уже не панський, а на волі
І на своїм веселім полі
У двох собі пшеницю жнуть…
Мов новий світлий обрій розяснився перед українським жіноцтвом; певна мета зазначилася для життя — визволення рідного народу, і захопились нею жінки. Одні палко віддались політичній боротьбі й сміло стали поруч з тогочасними південними революціонерами. Їх імена свято бережемо в памяті — це Маруся Ковалевська й Людмила Волькенштайн; вони віддали своє життя цій ідеї — одна закінчипа його на каторзі, друга в далекім Сибіру. І не одна українка так само сміло пішла їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу, як н. пр. Ольга Бесараб, що згинула вже майже на наших очах, в наші часи.
Та не один лише шлях веде нарід до визволення і не одною політичною боротьбою осягається воно. Є ще шлях освіти — нарід конає в неволі, поки він темний. І за освіту вхопились наші жінки. Розпочався новий рух до науки, домагання вступу до високих шкіл для жінок, а насамперед допущення до такої гуманістичної науки, як медицина. А коли московський державний уряд не задовольнив цих вимог, жінки тікали до Ціриху в Швайцарії і там вчились та приглядались до вільного життя швейцарського люду.
Вертались наші дівчата з Швайцарії з поширеним світоглядом і організовано вимагали дома в Києві таких високих шкіл або тимчасових курсів, які б дали жінкам можливість не лише вчитися, але й зайняти вчительські посади, щоб потрохи завоювати собі економічну незалежність.
І з якою радістю вітали ми наших перших учительок в гімназіях — Єгунову (в Одессі) та цілу низку достойних гімназіяльних учительок у Києві!
Але за освітою не губили наші дівчата (в 70–80 роках) і головної мети — вияснення національно-політичних завдань на користь усе тої самої мети: визволення народу. В Києві організується гурток дівчат, під головуванням визначної курсистки Доброграєвої, який працює над своєю політичною самоосвітою. Дівчата мають свою бібліотеку, зносяться з Драгомановим, ширять його закордонні твори, декого із своїх членів посилають на село на народню працю.
І ось в 90 роках появляється між нами перша справді вчена жінка Олександра Єфименкова, що пише власні ориґінальні праці з історії; вона вносить в ці досліди нову течію: історія є життя народу, а не лише факти урядової чинности. Вона перша осягає посаду професора спочатку на Бестужевських курсах в Петербурзі, а потім при Харківському університеті.
Тимчасом при першій організації українського театру виявляються надзвичайні драматичні артистки на українській сцені, а між ними, як зірка, світить Марія Заньковецька, що так глибоко зрозуміла душу української селянки і так по-мистецьки виявила усі її почуття.
Багато дали жінки-письменниці для української літератури. Найкращі з них не тільки слідували за тими течіями, що їх творили видатніші наші письменники, але вкладали в скарбницю нашої прози та поезії дещо й своє, цілком ориґінальне: так Дніпрова Чайка внесла перша красу зовсім природного, не штучного символізму. Леся Українка з патріотично-етноґрафічної лірики сміло переступила в широкій світ загально-людських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія. Ольга Кобилянська дала нові соціяльні епопеї з життя ріжних верств українського суспільства і так тонко, як ще ніхто, освітила глибокі таємниці жіночої душі. Серед нових молодих наших письменниць ми бачимо теж нові змагання освітити якнайкраще ріжні драматичні моменти народнього життя, — Галина Журба; багато нової „закарпатської” поезії і краси вносить в свої молоді твори І. Невицька, і щось дуже ориґінальне, цікаве бачимо ми в коротких нарисах відомого египтольоґа, знавця східньої літератури — Наталі Королевої.
Так за 70 літ вибороли собі наші українські жінки почесне місце на полі науки, мистецтва, літератури; виявили себе самовідданими політичними діячками, а в останні часи (з початку XX ст.) знайшлися поміж ними визначні організаторки в соціяльному життю українського народу, як Олена Кисілевська, Мілєна Рудницька, Людмила Черняхівська.
Як тільки вибухнула світова війна, Людмила Черняхівська вся віддається гуманістичній праці: вона організує притулки для дітей — цих перших жертв війни; вона помагає братам-галичанам, що їх царський уряд вирвав з батьківщини, їде в Сибір, куди їх були вислали й старається якось поліпшити сумні умовини їхнього життя. Вона закладає в Києві гурток жінок при українськім шпиталі, де вони сердечно піклуються раненими українськими салдатами. Гарна письменниця ця жінка чулої, високої душі нераз кидає перо, своє писання й іде назустріч чужому горю, чужій недолі, щоб своїми силами помогти братам і сестрам.
М. Рудницька несе в широкій світ наші змагання до волі й незалежности.
Учасниці першого гуртка українських жінок Кобринської — Олена Кисілевська, Уляна Кравченко й інші можуть тішитися: жінки не проспали ці 50 літ, вони не забули ані своїх родинних обовязків, ані громадянських; в боротьбі за волю-долю свого народу виступали сміло й самовіддано і новим ґенераціям, своїм молодим сестрам, передають чисте, назаплямоване ніякими компромісами своє гасло: „Україна вільна, незалежна й щаслива” і свій заповіт:
„Борітесь сестри…
|
|
В останню тяжкую мінуту
За неї Господа моліть…
Прага, 27/2 1934 р.
С. Русова.
